БАТУРІН ВІКТОР МИКОЛАЙОВИЧ

Меморіальна дошка
В. М. Батуріну
 по вул. Пушкіна
м. Полтава

На вшанування пам’яті відомого полтавця Віктора Миколайовича Батуріна у 1995 році на
будинку № 41/28 по вулиці Пушкіна було встановлено меморіальну дошку з барельєфом художника і написом: «У цьому будинку з 1973 по 1993 рр. жив і працював заслужений художник України Віктор Миколайович Батурін». Автори - виконавці меморіальної дошки – колеги і друзі Віктора Батуріна: художники Євген Путря, Юрій і Віталій Вялі, Віктор Цимбаліст, архітектори Анатолій Чорнощоков і Олександр Ротманський. 

БАТУРІН ВІКТОР (03.06. 1937, Полтава – 16.11. 1993, так само) - відомий український графік, оформлювач. Член Національної спілки художників України з 1984 року, заслужений художник УРСР (1984), головний художник Полтави (1992). Займався художнім оформленням музейних комплексів.

ЛІТЕРАТУРА

• Бочарова С. Друзі в житті та мистецтві (Віктор Батурін і Анатолій Щербак) / С. Бочарова // Слов’янський збірник. Вип. 5. – П., 2006. – С. 304-311. 
• Фесик К. Батурін Віктор Миколайович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т.2. – С.312 
• Цебрій В. Завдяки полтавцю ми тепер знаємо, який вигляд у фантастичного океана-планети Соляріс… : до 75-річчя від дня народження відомого полтавського художника Віктора Батуріна / В. Цебрій // Полтавський вісник. – 2012. – 1 черв. – С. 23.

МІРОШНІЧЕНКО ВІКТОР ПАНАСОВИЧ

Меморіальна дошка
В. П. Мірошніченку
м. Полтава

Меморіальна дошка народному артистові України, артисту театру і кіно, засновнику відділу театрального мистецтва Полтавського музичного училища Мірошніченку Вікторові Панасовичу була відкрита 14 вересня 2008 року на фасаді будинку Полтавського музичного училища імені Миколи Лисенка, що по вул. Соборності, 11 у Полтаві, де він працював останні роки життя. 

МІРОШНІЧЕНКО ВІКТОР народився 21 вересня 1936 року у Полтаві в простій робочій сім’ї. 1962 року закінчив Харківський театральний інститут. Працював в Одеському драматичному театрі ім. Жовтневої революції, в Миколаївському російському театрі ім. В. П. Чкалова. Але при першій можливості Віктор Панасович повертається до рідного міста і 1967 році стає актором Полтавського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя. В 1986 – 1989 роках був головним режисером театру. У 1996 році він очолює відділ театрального мистецтва Полтавського музичного училища імені Миколи Лисенка. Знімався також у кіно. У 1977 році йому було присвоєно звання заслуженого артиста України, а 1984 року – народного артиста України. 

Помер 10 листопада 2001 року. 

ЛІТЕРАТУРА 

1. Парулава Т. Три знакові постаті Полтави на межі ХХ – ХХІ століть (Раїса Кириченко, Віктор Мірошниченко, Павло Бакланов) / Творчість Раїси Кириченко в культурному просторі України на покордонні ХХ – ХХІ століть: до 70-ліття від дня народження Берегині української пісні: Збірник наукових праць. – Полтава, ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2013. – С. 141-168. 
2. Український Радянський Енциклопедичний Словник: в 3-х т. / Редкол.: …А. В. Кудрицький (відп. ред.) та ін. – 2-ге вид. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1987 – Т. 2. Каліграфія – Португальці. – С. 417.

КИРИЧЕНКО РАЇСА ОПАНАСІВНА

Меморіальна дошка

на будинку в якому мешкала

 Раїса Кириченко в Полтаві.

На будинку, де мешкала Раїса Кириченко, працюючи у Полтавській обласній філармонії 13 жовтня 2005 року було встановлено меморіальну дошку співачці.

Ще одна меморіальна дошка на будинку Малої академії мистецтв у Полтаві по вулиці Соборності, 35.

У селі Корещина (Глобинського району) на її честь споруджено церкву, а 13 жовтня 2005 року на батьківській хаті Раїсі Кириченко відкрили меморіальну дошку.

Вулиці, названі на честь Раїси Кириченко, є також в Кобеляках, Кременчуці, а також в селах Полтавщини — Рунівщина та Святилівка.

Вулиця Раїси Кириченко - одна із вулиць Полтави, розташована у Шевченківському районі. Пролягає від вулиці Лідова до вулиці Європейської. Вулицю прокладено і забудовано у середині XIX століття. Первісна назва — вулиця Кладовищенська. 

За радянських часів (з 1923 року) мала назву "Рози Люксембург". 6 грудня 2007 року депутати Полтавської міської ради на 22 сесії 5-го скликання проголосували за перейменування частини вулиці Рози Люксембург від вулиці Лідова до вулиці Пушкіна на вулицю імені Раїси Кириченко, оскільки в студії звукозапису Полтавської обласної державної телерадіокомпанії "Лтава" (ОДТРК "Лтава"), що на Рози Люксембург, співачка записала понад 200 пісень. В 2016 році решту вулиці Рози Люксембург також перейменовано на вулицю Раїси Кириченко.

КИРИЧЕНКО РАЇСА ОПАНАСІВНА - відома українська співачка. Член Комітету Національних премій України ім. Т. Шевченка (вересень 1999 - жовтень 2001), Герой України.

Меморіальна дошка
на будинку
 Малої академії мистецтв в Полтаві.

У світлий день християнського свята Покрови Матінки Божої – 14 жовтня 1943 року у селі Корещина Глобинського району в родині фронтовика Панаса Коржа та його дружини Марії народилася донечка Рая. "Сім'я була величенька – писала Раїса Кириченко, батьки, чотири брати та я… Тато з мамою жили дружно, були гарною парою, удвох журилися, співали і танцювали, то ж було кого послухати і навчитися добра".

Першу співочу практику Раїса Кириченко пройшла у Землянківській школі, в громадському житті якої приймала активну участь. Була щаслива, що пісня так вільно ллється з її грудей, що так слухають її, так аплодують дзвінкому голосу. Здавалося, цьому голосу було затісно в шкільних стінах, він виривався на волю, на широкий простір. Вірила, що неодмінно стане співачкою, буде виступати на великих сценах і слухатиме її не гурт малят, а багато солідних дорослих людей. Першою її піснею була російська "Вижу чудное приволье". 

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ

Меморіальна дошка

М. С. Грушевському,

саме тут він виступив із промовою 

на відкритті Українського клубу

в Полтаві

26 вересня 2016 р. у Полтаві на фасаді будівлі по вулиці Стрітенській, 37 відкрили меморіальну дошку М. С. Грушевському.

Саме тут професор, відомий громадській і політичний діяч, голова Наукового Товариства імені Т. Шевченка у Львові (1897-1913), голова Центральної Ради Української Народної Республіки виступив із промовою на відкритті Українського клубу в Полтаві (клуб сприяв поширенню української літератури, проводив легальну просвітницьку діяльність). 

Меморіальну дошку виготовили за кошти міського бюджету у рамках заходів Міської програми з охорони культурної спадщини та збереження історичного середовища міста Полтава. Автор проекту – член Національної спілки художників України, автор численних пам’ятних знаків Дмитро Коршунов.

Вулиця Грушевського – одна з вулиць Полтави у Шевченківському районі міста. Пролягає від Київського шосе до виходу на вулицю Героїв АТО. Утворює перехрестя на межі вулиці Степового Фронту і вулиці Мазепи, а також із вулицею Ціолковського. До вулиці Грушевського прилучаються вулиця Грабчака і провулки Стешенка та Залізний.

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ – український видатний вчений-історик, визначний державний та громадсько-політичний діяч, публіцист, літературознавець, письменник. Народився 29 вересня 1866 року у місті Холм, тепер м. Хелм, Польща. Він закінчив Тифліську гімназію (1880–1886 рр.), з 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Уже на третьому курсі М. Грушевський пише наукову роботу "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века", яку було удостоєно золотої медалі. Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії. У 1890-1894 рр. Грушевський працює при Київському університеті як професорський стипендіат.

КОТЕЛЬНИКОВ ГЛІБ ЄВГЕНОВИЧ

Меморіальна дошка
Котельникову Г. Є. в Полтаві

За ініціативи співробітників музею авіації й космонавтики, які доклали багато зусиль,щоб повернути ім’я Гліба Котельникова на батьківщину його предків і у місто, де він жив, рішенням Полтавської міської ради в обласному центрі 1999 року було встановлено на честь конструктора меморіальну дошку на будинку, де проживала родина Котельникових (нині вул. Соборності, 24).

КОТЕЛЬНИКОВ ГЛІБ ЄВГЕНОВИЧ (18 (30).01.1872, С.-Петербург – 22.11.1944, Москва) – конструктор-винахідник авіаційного ранцевого парашута, актор. За походженням українець. Батько – Євген Григорович, полтавець з народження. Його дружиною стала донька полтавського художника Івана Кіндратовича Зайцева, Катерина. В 1912 році Євген Котельников у Франції запатентував перший у світі ранцевий парашут РК-1, який використовували під час 1-ї світової війни.

ЛІТЕРАТУРА

1. Волосков В. Винахідник першого ранцевого парашута / В. Волосков // Волосков В. Найзнаменитіша в Україні. – Полтава, 2013. – С. 145-148.
2. Єфанов М. Гліб Котельников / М. Єфанов // Край. – 2014. –  № 128 (груд.). – С. 20-22.
3. Яловегіна Г. Актор і винахідник / Г. Яловегіна// Зоря Полтавщини. – 2017. – 3 лют. – С. 10.

ХМЕЛЕВСЬКИЙ ЙОСИП ЦЕЛЕСТІОНОВИЧ

Меморіальна дошка 
Хмелевському Й. Ц. в Полтаві

У Полтаві по вулиці Соборності, 20 в 2016 році відкрили меморіальну дошку Йосипу Хмелевському. Український фотограф із польським корінням свого часу працював у нашому місті. Він – автор багатьох світлин письменників, громадських діячів ХІХ – початку ХХ століття. По вулиці Олександрівській у цьому будинку на початку ХХ століття було розміщене фотоательє Йосипа Хмелевського. Тож через багато років на стіні будівлі відкрито меморіальну дошку і це стало можливим завдяки підтримці Генерального консульства Польщі в Харкові. На своїх світлинах Йосип Хмелевський увічнив багатьох видатних українців та полтавців: Володимира Короленка, Панаса Мирного, Григорія Мясоєдова та інших.

ХМЕЛЕВСЬКИЙ ЙОСИП (Йозеф) ЦЕЛЕСТІОНОВИЧ (нар. 18 березня 1849, Варшава, Польща – пом. 5 серп. 1924, Полтава) – фотограф-художник. Учасник 20 міжнародних виставок. Володар золотих медалей та дипломів. 

ЛІТЕРАТУРА: 

1. Голованенко В. Завдяки фотохудожнику Хмелевському/ В. Голованенко// Науковий світ. – 2011. – №11. – С. 24-25. 
2. Дябіна Ю. «Полонійне» життя на Полтавщині / Ю. Дябіна// Зоря Полтавщини. – 2016. – 25 листоп. – С. 15. 
3. Скалацький К. «Незабвенный И. Ц. Хмелевский» / К. Скалацький// Слов’янський збірник. Вип. 3. – Полтава, 2004. – С. 160-163. 
4. Ханко В. Хмелевський Йосип Целестіанович, укр. фотомистець// Ханко В. Словник мистців Полтавщини. – Полтава, 2002. – С. 197-198. 
5. Чернов А. Хмелевський Йозеф Целестинович/ А. Чернов // Край. – 2010. – № 79. – С. 17-18. 

КОЛЕСНІКОВ ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ

Меморіальна дошка
 Колеснікову В. Г. в м. Полтаві

У Полтаві на вулиці Кукоби, 17/2 в 2018 року відкрито меморіальну дошку народному художнику України Володимиру Колеснікову, в цьому будинку проживав митець. Ескіз пам’ятної дошки створив син художника – Володимир Колесніков (молодший). Виконав роботи київський скульптор Тарас Цюпа. Першими з ідеєю увічнити пам’ять митця звернулися жителі будинку, її підтримали працівники художньої галереї, а згодом і Національна спілка художників України, адже митець зробив вагомий внесок для міста та області. Саме він виконав монументальні розписи медакадемії, аеропорту, кінотеатру в Лубнах, митцю завдячують також створенням дитячої галереї ім. Саші Путрі.

КОЛЕСНІКОВ ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ (1951 – 2014) – український живописець, член Національної спілки художників України, народний художник України (2004). 

Народився 1951 року в місті Луцьк.Закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва; викладачі М. Гладкий, В. Манастирський).

Член НСХУ від 1987 року; на творчій роботі. Від 2000-го — професор, завідувач кафедри рисунка, живопису та графічного дизайну Київського університету технологій та дизайну.

Від 1980-х — учасник всеукраїнських художніх виставок. Персональні відбулися у Києві та Москві (1989—1990), Фільдерштадті, Полтаві — 2008, 2010 та 2012 роки.

2004 року вдостоєний почесного звання народного художника України.

Помер 2014 року в місті Полтава.

Творчий доробок митця складають монументальні розписи, живописні полотна, графіка, скульптура, що стали надбанням 22 музейних збірок та приватних колекцій не лише в Україні, а й у Росії, Швейцарії, Німеччині, Франції, Малайзії, США, Бельгії, Японії.Загалом творча спадщина нараховує понад 3 тисячі творів. 

Література: 

1. Бойко М. Володимир Колесніков – геній закарбований у мистецтві / М. Бойко // Полтавський вісник. – 2018. – 28 черв. – С. 7. 
2. Вернісаж полтавської родини // Край. – 2014. – № 122 (черв.). – С. 5-6. 
3. Живописна подорож Володимира Колеснікова // Край. – 2015. – № 139. – С. 5-6. 
4. Попкова М. Ім’я В. Колесникова буде вписане до класики укр. живопису ХХІ століття / М. Попкова// Вечірня Полтава. – 2018. – 4 лип. – С. 12-13. 
5. Черпакова Л. Дві іпостасі Володимира Колесникова / Л. Черпакова // Полтавський вісник. – 2010. – 25 черв. – С. 28.

ПОЗЕН ЛЕОНІД ВОЛОДИМИРОВИЧ

Меморіальна дошка

Леоніду Позену у Полтаві

Дванадцятого жовтня 2014 року на стіні Полтавського коопераційного технікуму була відкрита меморіальна дошка Л. В. Позену, скульптору нашої славної Полтави і світу загалом. Меморіальна дошка встановлена з ініціативи правління Полтавської обласної організації Національної спілки художників України та за благодійної підтримки Скрипки Бориса Анатолійовича ПП "Скульптурна майстерня" та архітектора Белінчіо Станіслава Віленовича, а також Петренко Олексія Миколайовича, Аничина Євгена Миколайовича та Денисенка Олега Вікторовича. 

ПОЗЕН ЛЕОНІД ВОЛОДИМИРОВИЧ – український скульптор-передвижник, дійсний член Петербурзької академії мистецтв (з 1894 року). 

Народився 26 лютого у селі Оболоні Хорольського повіту (тепер Семенівського району) Полтавської області, де був маєток його діда М. П. Позена. 

Закінчив Першу полтавську гімназію та 1872 року юридичний факультет Петербурзького університету. Мешкав у Полтаві у 1876–1891 роках. Працював товаришем прокурора Полтавського окружного суду. Потім працював у Петербурзі, з 1912 року сенатор. 

Спеціальної художньої освіти не мав. З 1880 року – експонент, з 1891 року — член товариства передвижників. 

Виконав численні скульптурні групи і статуетки на теми з життя та історії українського народу ("Кобзар", 1883 р.; "Переселенці", 1884 р.; "Жебрак", 1886 р.; "Запорожець у розвідці", 1887 р.; "Скіф", 1889 р.; "Оранка на Україні", 1897 р. та інші). Створив погруддя Г. Г. Мясоєдова (1890 р.), Ф. Г. Стравинського (1897 р.), М. О. Ярошенка (1898 р., 1899 р.) та ін. 

Автор пам'ятника Івану Котляревському (відкритий в 1903 році) і пам'ятника Миколі Гоголю (виконаний в 1913 році, встановлений у 1934) у Полтаві. Виконав для Полтавської школи імені Івана Котляревського скульптурне погруддя українського письменника. Був у дружніх стосунках з художниками Василем Волковим, Іваном Зайцевим, Григорієм Мясоєдовим. Помер у Петрограді, похований на Смоленському кладовищі. Твори зберігаються у Полтавському художньому музеї, Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві, Третьяковській галереї у Москві, Російському музеї у Санкт-Петербурзі. 

Помер 8 січня 1921, Петрограді.

ПЧІЛКА ОЛЕНА (Косач Ольга Петрівна)

27 червня 2019 р. м. Гадяч відкрили меморіальну дошку видатній землячці

Меморіальна дошка
Олені Пчілці
м. Гадяч Полтавської області

– українській письменниці Олені Пчілці. Її освятив благочинний Гадяцького району прот. Олег Пограничний. 

Меморіальну дошку на честь Олени Пчілки розміщено на приміщені редакції районної газети "Гадяцький вісник", де свого часу працювала письменниця з 1917 до 1919 р.. 

Ініціатори й доброчинці власного проекту "Божа пташка" – увічнення пам’яті Олени Пчілки в місті її народження, лауреати премії імені Панаса Мирного Полтавської обласної ради заслужений працівник культури України, голова Полтавського обласного відділення Міжнародної організації "Жіноча громада" Валентина Шемчук і кавалер ордена "За заслуги" Вадим Голобородов виготовили меморіальну дошку видатній землячці та передали громаді Гадяча. 

ПЧІЛКА ОЛЕНА (справжні прізв., ім'я та по батькові – Косач Ольга Петрівна; у дівоцтві – Драгоманова). 

Поетеса, автор прозових та драматичних творів, перекладач, науковець, фольклорист і етнограф, видавець, активна громадська діячка – це все вона, Олена Пчілка. А ще – вродлива жінка, ніжна й мудра матір, яка виховала геніальну Лесю Українку, виплекала її талант. 

Протягом усього життя вона наполегливо, безкомпромісно боролася за майбутнє національної культури, за право говорити, писати й друкувати книжки рідною мовою. 

Народилася в Гадячі у сім'ї поміщика П. Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. 

1861–66 навчається в Київському зразковому пансіоні шляхетних дівчат пані Нельговської, блискуче оволоділа мовами, добре знала зарубіжну й російську літературу, музикувала. Під час навчання жила у брата Михайла, під значним впливом якого і сформувався світогляд. 

Початок нового століття приніс Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903), чоловіка (1909), доньки Лесі (1913). Пчілка переїхала до Гадяча, куди перевела редакцію "Рідного краю". 1920 за "контрреволюційні" виступи була заарештована більшовиками в Гадячі. Після звільнення виїхала до Могилева-Подільського, де перебувала до 1921, а відтоді жила в Києві. Із 1921 працювала членом Комісії етнографії та історії громад. течій ВУАН. Як видатного знавця в цій галузі 1927 її обрали членом-кореспондентом ВУАН. 

ВАСЬКО ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ

В м. Полтаві на Першотравневому проспекті встановлено меморіальну дошку Герою

Меморіальна дошка
на честь 
Васько Олександра Федоровича

Радянського Союзу Олександру Ваську. 

ВАСЬКО ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ (29 серпня 1920 — 23 серпня 2004) — Герой Радянського Союзу, в часи Другої Світової війни — льотчик 176-го гвардійського винищувального авіаційного полку 324-ї винищувальної авіаційної дивізії 16-ї повітряної армії 1-го Білоруського фронту, гвардії лейтенант. До кінця Другої Світової війни гвардії капітан Олександр Васько здійснив 303 успішних бойових вильоти, провів 49 повітряних боїв, особисто збив 15 літаків противника і два в складі групи. Є учасником Корейської війни 1950–1953 років. Воював у рідному 176-му гвардійському ВАП 324-ї «кожедубівської» дивізії в званні капітана, на посаді командира ескадрильї. З квітня по вересень 1951 року здійснив близько 100 бойових вильотів, у повітряних боях особисто збив два F-86 і один F-80. 

Всього за результатами двох воєн на рахунку Олександра Федоровича Васька 487 успішних бойових вильотів, 109 проведених повітряних боїв і 20 збитих літаків противника. 

Після звільнення зі збройних сил жив у Полтаві. Працював заступником начальника воєнізованої частини з попередження і ліквідації відкритих нафтових і газових фонтанів Укрнафти. Займався також військово-патріотичною роботою. В 1980 під час факельної естафети Олімпіади-80 брав участь в церемонії зустрічі олімпійського вогню. 

Помер 23 серпня 2004 року. Похований на Центральному кладовищі в Полтаві. 

ХІТАЙЛОВ МАКСИМ

25 серпня поблизу центрального корпусу Національного університету «Полтавська політехніка

Меморіальна дошка
на честь 
Максима Хітайлова, м. Полтава

імені Юрія Кондратюка» відкрилася меморіальна дошка на честь полеглого студента навчально-наукового інституту архітектури та будівництва, гранатометника 72-ї окремої механізованої бригади Максима Хітайлова, який героїчно загинув 18 лютого 2020 року поблизу хутора Вільний на Луганщині. 

ХІТАЙЛОВ МАКСИМ народився 7 жовтня 1997 року в селі Велика Знам’янка Кам’янко-Дніпровського району Запорізької області. Виріс і проживав у селі Вирішальне Лохвицького району. У 2017 році закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж ім. М. В. Гоголя Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» і вступив до університету. Навчався за державним замовленням за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія» (група 301 БТп). Минулого року вирішив служити у лавах Збройних сил України. Був прийнятий на військову службу за контрактом у квітні 2019 року на посаду гранатометника. Службу проходив у 72-й окремій механізованій бригаді ім. Чорних Запорожців. Загинув 18 лютого 2020 року поблизу хутора Вільний Луганської області, прикриваючи відхід поранених побратимів та стримуючи атаку штурмових груп противника на спостережний пост бригади. Під час обстрілу, який передував наступу противника, були поранені троє побратимів Максима, двоє отримали тяжку контузію. Завдяки тому, що полеглий герой першим помітив рух ворога в сторону «опорника», повідомив про це й стримав наступ кулеметним вогнем, людей устигли евакуювати. На жаль, тіло Максима залишилось на полі бою, його передали рідним лише 20 лютого. 21 лютого загиблого привезли в Полтаву, де відбулося прощання на центральній площі міста. Похований у селі Вирішальному. 

Президент України Володимир Зеленський нагородив Максима Хітайлова орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

ГЕРАЩЕНКО ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ

На Жовтневій, 27, на будинку, де жив головний художник Полтавського театру ім. Гоголя,

Меморіальна дошка 
на честь
Геращенко В. Ф., 
м. Полтава

народний художник України Володимир Геращенко відкрили меморіальну дошку. 

Володимир Федорович Геращенко народився на Харківщині в 1924 році. Член НСХУ, заслужений художник УРСР з 1973 року, народний художник України з 1979 року. 

У 1953 році закінчив Харківський художній інститут. Працював головним художником муздрамтеатрів в Запоріжжі (1953-66) і Полтаві (1967-89). Його роботи представлені в музеях Полтави, літературно-меморіальному будинку-музеї О. Корнійчука біля Києва, театральному ім А. А. Бахрушина (Москва). 

Серце митця перестало битися у Полтаві, в 2002 році.

Меморіальна табличка з’явилася за сприяння полтавської обласної і міської влади, за кошт меценатів: голови Спілки жінок України Марії Орлик та автора таблички, приватного підприємця Вадима Голобородова.

БІДНЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

Пам`ятна дошка  на честь Бідненка Олександра Івановича. Героя Радянського Союзу,

Пам`ятна дошка на честь

О. І. Бідненка,

с. Теплівка, Пирятинського району

знаходиться на будинку Теплівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів.

БІДНЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ (1920, Полтавської області – 1945, м. Познань, Польща) – Герой Радянського Союзу. Народився в сім`ї селянина. З 1929 по 1938 рр. навчався в місцевій середній школі. Закінчив 9 класів. Працював підіймальником на одній із шахт Донбасу. В 1940 р. був признаний до Червоної Армії. З перших днів Великої вітчизняної війни на фронті. Воював на Північно-Кавказькому, 1-му Білоруському фронтах.Захищав Одесу, севастополь, Ростов і Таганрог. Командир батальйону, майор О.І. Бідненко виявив мужність і відвагу, під його командуваанням було знищено багато техніки та живої сили воога в боях. А особливо в штурмі м. Радом. За героїзм і успішне виконання завдань Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 р. майору Олександру Івановичу Бідненнку було присвоєно звання Героя Радянського союзу.

17 квітня 1945 майор Бідненко провів останній бій.У бою на Берлінському напрямку був тяжко поранений. 

Помер від ран 7 травня 1945 р. Похований у польському м. Познань, на кладовищі російських воїнів.

У 1975 р. на будинку Теплівської загальноствіньої шоли І – ІІІ ступенів встановлено бронзову дошку (0.8 х 1,2) з потретним зображенням Біденка О. І. та пам`ятним написом: "В с. Теплівці народився, вчився, жив і працював Герой Радянського Союзу Олександр Іванович Бідненко".

ЛІТЕРАТУРА

Мосієнко С. Бідненко Олександр Іванович (1920, с. Теплівка, нині Пирятинського р-ну Полтавської обл. – 07.05.1945, побл. Берліна, похований у Познані, Польща) – військовик. Герой Радянського Союзу (1945). / С. Мосієнко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т. 2. – С. 744. 

Бонус Г. Вічна пам'ять Героям! / Г. Бонус // Край. – 2012. – № 97 (трав.). – С. 4-6. 

ВОВК ФЕДІР КІНДРАТОВИЧ

Пам`ятна дошка на честь Вовка Федора Кіндратовича. 

Пам`ятна дошка
на честь
Ф. К. Вовка,с. Крячківка,
Пирятинського району

Встановлена в центрі села, на сільському будинку культури (2008). 

ВОВК ФЕДІР КІНДРАТОВИЧ (17.03.1847, с. Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губ. – 25.08.1918, м. Жлобин, Білорусь) – антрополог, етнограф, археолог, громадський діяч. 

Народився в старовинній козацькій родині. По закінченню Ніжинського ліцею вступив до Новоросійського університету в м. Одесі, згодом продовжив навчання на природничому факультеті Київського університету св. Володимира. З 1905 р. – доцент антропології Петербурзького університету, послідовник французької антропологічної школи. Вивчав етнографічні матеріали в різних країнах Європи. Видатний член київської Громади. Через переслідування 1879 р. був змушений надовго виїхати за кордон. З 1887 р. оселився в Парижі, де вивчав антропологію, порівняльну етнографію та археологію. У 1904–1906 рр. здійснив наукові екскурсії в Галичині, Буковині та Угорщині. 

Був членом Російського географічного товариства у Петербурзі, Історичного та Антропологічного товариств у Подин із перших дослідників Парижі. Один із перших дослідників палеонтологічних пам’яток на території України. Зібрав значний матеріал із етнографії українського народу. 

Залишив понад 200 наукових робіт різними мовами. Автор праць "Антропологічні особливості українського народу", в яких доводив, що українці – окремий слов`янський народ. 

У 2008 р. в пам`ять про видатного земляка була встановлена дошка з чорного полірованого граніту (0,4-0,6 м) з портретним зображенням і пам`ятним написом: "В с. Крячківка народився визначний український етнограф, антрополог і археолог Вовк Федір Кіндратович 1847–1918 рр."

ЛІТЕРАТУРА

1. Кулинич Т. Федір Кіндратович Вовк : [укр. антрополог, етнограф, археолог народ. в с. Крячківці на Пирятинщині (1847-1918)] / Т. Кулинич // Край. – 2012. – № 96 (квіт.). – С. 22.         

СВЯТОГОР АНАТОЛІЙ АНДРІЙОВИЧ

Меморіальна дошка на честь Святогора Анатолія Андрійовича 

Встановлена за адресою: вул. Пушкіна, 47, на приміщенні Пирятинського краєзнавчого музею. 

Меморіальна дошка
на честь
Святогора Анатолія Андрійовича,
м. Пирятин, Полтавська область 

СВЯТОГОР АНАТОЛІЙ АНДРІЙОВИЧ (30.10.1930, с. Усівка Пирятинський район Полтавська область – 15.02.2000, м. Пирятин Полтавська область) – учитель природничих наук, історик, краєзнавець. Один із засновників Пирятинського районного народного краєзнавчого музею. Започаткував наукове вивчення Пирятинщини. Провів велику роботу по уточненню й систематизації хронології найважливіших подій в історії краю. Ним зроблені перші природничі описи Пирятинщини, задокументовані найдраматичніші періоди в історії краю, Голодомор 1932 – 1933 років та гітлерівську окупацію 1941 – 1943 рр. Зібрав і упорядкував матеріали з історії сіл Пирятинщини, які були використані при підготовці до друку тому академічного видання "Історія міст і сіл України. Полтавська область". 

У пам`ять про земляка у 2008 році на будинку Пирятинського народного краєзнавчого музею згідно з рішенням Пирятинської районної ради від 8.11.2007 р. встановлено меморіальну дошку (0,4-0,6 м) з чорного граніту з портретним зображенням та пам’ятним написом: "Святогор Анатолій Андрійович, 1930 – 2000 Учитель-історик, організатор краєзнавчого руху на Приудайщині, засновник Пирятинського історико-краєзнавчого музею".

ФЕДОРЯКА ПЕТРО ВІКТОРОВИЧ

15 квітня 2015 року на фасаді Трудолюбівської загальноосвітньої школи I–III ступенів

Меморіальна дошка 

Петру Федоряці

с. Трудолюб, Миргородський район, 

Полтавська область

Миргородського району відкрили меморіальну дошку на честь загиблого у зоні проведення антитерористичної операції відомого не лише в Україні, а й у Європі, коваля, вчителя Петра Вікторовича Федоряки.

Народився 15 вересня 1964 р., с. Нова Гребля, Роменський район, Сумська область.

Закінчив Харківський державний університет, деякий час працював викладачем математики у СПТУ с. Кегичовки, що на Харківщині, потом викладав фізику, математику та інформатику у школах села Трудолюб Миргородського району Полтавської області. Згодом став приватним підприємцем, одним із найвідоміших в Україні ковалів і зброярів, засновником українського ковальського фестивалю ножарів "Трудолюб". Захоплювався туризмом, самостійно вивчив англійську мову. У квітні 2014 р. був мобілізований.

На фронт Петро Федоряка пішов добровольцем під час першої хвилі часткової мобілізації – у березні 2014 року. Старший лейтенант був призначений командиром зенітно-артилерійського взводу 25-ї аеромобільної бригади, у складі якої виконував бойові завдання у зоні АТО.

Загинув 31 липня 2014 р. під час спроби батальйону 25-ї повітрянодесантної бригади взяти штурмом місто Шахтарськ Донецької області.

Був тимчасово похований сепаратистами біля недобудованої церкви у парку м. Шахтарськ разом з іншими бойовими побратимами. 9 жовтня 2014 р. ексгумований пошуковцями Місії "Евакуація-200" ("Чорний тюльпан") та привезений до м. Дніпропетровська. Впізнаний дружиною та за тестами ДНК.

Вдові загиблого офіцера Валентині Миколаївні  вручили орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким Петро Федоряка нагороджений посмертно. Його ім'я  занесено до Книги пошани Полтавської області. 

ЛІТЕРАТУРА

1. У Києві створили найменший у світі кований тризуб на честь відомого полтавського коваля Петра Федоряки : [с. Трудолюб Миргородського р-ну. Загинув 31.07.2014 р. на Донбасі] // Вечірня Полтава. – 2014. – 26 листоп. – С. 2.                          

СУШКО ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ

Меморіальна дошка
 на честь
Сушка Олексія Івановича
с. Смотрики, Полтавська область

Меморіальна дошка на честь Сушка Олексія Івановича, учасника бойових дій в Афганістані (1983). 

Знаходиться на будинку Смотриківської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів . 

Встановлена у 1983 р. у пам`ять про Сушка Олексія Івановича, воїна-афганця, який навчався у цій школі. 

Дошка з чорного полірованого граніту (0, 4 х 0, 6 м) з пам`ятним написом: "У цій школі з 1968 по 1975 рік навчався Сушко Олексій Іванович. 21 квітня 1980 року загинув в Афганістані виконуючи військовий обов`язок".

ДУНАЄВСЬКИЙ ІСАК ОСИПОВИЧ

Меморіальна дошка на будинку, в якому жив композитор. 

Меморіальна дошка на будинку,
в якому жив композитор
Дунаєвський Ісак Осипович,
за адресою м. Лохвиця  вул. Гоголя,10
Полтавська область

Будинок збудований у 1912 р., одноповерховий, дерев’яний, обкладений цеглою. Прямокутний у плані. Внутрішнє і зовнішнє планування частково змінене. Дах металевий. Загальна площа 136, 6 кв. м., жила площа 88, 7 кв. м. У будинку 7 кімнат, 2 коридори. Використовується під житло. 

В цьому будинку з 1912 по 1919 р. жив Ісак Осипович Дунаєвський [30.01. 1900 р., м. Лохвиця – 25.07.1953, м. Москва] – видатний радянський композитор, народний артист РРФСР. Народився в сім`ї службовця. В родині Дунаєвських дуже любили музику. З 6 років бере приватні уроки гри на фортепіано, які давав професійний піаніст Н. Дяков, спеціально запрошений для занять із старшим братом Борисом. З 8 років Ісак почав постійно займатися музикою. Його першим учителем був скрипаль-любитель Г. П. Полянський. Оцінивши музичні здібності сина, Дунаєвські віддають його у 1910 р. на навчання у приватну музичну школу до Харкова. 

Коли у 1912 р. сім`я Дунаєвських оселилася в цьому будинку. Ісак Осипович навчався в Харківській приватній гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. Додому в Лохвицю їздив під час канікул і на вихідні дні. Тоді в маленькому домі Дунаєвських часто влаштовувалися імпровізовані музичні вечори. Лунали народні пісні, музика перші самостійні твори майбутнього композитора. Після закінчення гімназії І. О. Дунаєвський продовжує навчатися в Харківській консерваторії. З 1919 р. працює диригентом, композитором в театрах, ансамблях, оркестрах м. Харкова. Москви, Ленінграду. З 1919 р. працює диригентом, композитором в театрах, ансамблях, оркестрах м. Харкова, Москви, Ленінграду. З 1924 р. завідуючий музичною частиною Московського театру сатири, з 1929 по 1934 р. композитор і диригент Ленінградського мюзик-холу. 

З 1937 по 1941 рр. очолював ленінградську спілку композиторів. 

КУЛЯГІН АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Пам`ятна дошка 

на честь А. О. Кулягіна,

с. Воскобійники Шишацького району

Полтавської області

6 травня 2016 року у с. Воскобійниках Шишацького району відбулися урочистості з нагоди встановлення меморіальної дошки на фасаді школи Андрію Кулягіну, учаснику АТО, який загинув, захищаючи територіальну цілісність і незалежність України. 

КУЛЯГІН АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ народився 3 вересня 1992 року в с. Носи Шишацького району Полтавської області.

Після проходження строкової військової служби працював робочим у СТОВ "Воскобіники".

30 квітня 2014 року був мобілізований Шишацьким районним військовим комісаріатом до Збройних Сил України. Учасник антитерористичної операції на Сході України.

Механік-водій 93-ї окремої механізованої бригади. Старший солдат.

Загинув 21 серпня 2014 року під час бою у підбитому танку біля с. Піски Ясинуватського району Донецької області.

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

ЛІТЕРАТУРА

1. Сулименко В. Останній бій за Піски Андрія Кулягіна / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2019. – 11 лип. – С. 18.

ГРИГОРОВИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ, МОКРИЦЬКИЙ АПОЛЛОН МИКОЛАЙОВИЧ

Пам`ятна дошка 

на честь 

Григоровича В. І.

та Мокрицького А. М. у

м. Пирятин Полтавської області 

Пам`ятна дошка на честь Григоровича Василя Івановича та Мокрицького Аполлона Миколайовича (2009) 

Встановлена в центрі міста на міському будинку культури за адресою: вул. Соборна, 59. 

ГРИГОРОВИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (31. 12. 1786, м. Пирятин – 15. 05. 1865, м. Санкт-Петербург) – мистецтвознавець та історик мистецтва, конференц-секретар, професор Академії мистецтв (Петербург). У 1803 р. закінчив Київську академію. З 1828 р. професор. З 1839 р. дійсний член Імператорської Академії. З 1841 р. – почесний член Академії Наук. Видавав перший у Росії художній часопис "Журнал изящных исскуств" (1823, 1825). Сприяв розвитку мистецької освіти в Україні, допомагав молодим українським художникам. Брав активну участь у звільненні Т. Г. Шевченка з кріпацтва. На згадку про день звільнення поет посвятив В. І. Григоровичу поему "Гайдамаки". 

МОКРИЦЬКИЙ АПОЛЛОН МИКОЛАЙОВИЧ (28. 07. 1810, м. Пирятин – 26. 02. 1870) – український і російський живописець та педагог. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук. Був учнем К. Брюллова та О. Веніціанова. Брав активну участь в організації викупу Т. Г. Шевченка з кріпацтва. Після закінчення навчання в Академії мистецтв – викладач в училищі живопису, скульптури та зодчества в Москві. 1852 р. – професор живопису. Пензлю А. Мокрицького належить галерея портретів відомих сучасників: М. Гоголя, Є. Гребінки, О. Кольцова. 

ЛУЧКО КЛАРА СТЕПАНІВНА

Меморіальна дошка 

кіноактрисі Кларі Лучко 

у смт Чутово Полтавської області

1 липня 2014 року у селищі Чутовому відкрили меморіальну дошку відомій кіноактрисі, уродженці селища Кларі Лучко. Меморіальну дошку розмістили на фасаді місцевого Палацу культури, що розташований за кілька сотень метрів від будинку, в якому першого липня 1925 року народилася майбутня актриса. 

ЛУЧКО КЛАРА СТЕПАНІВНА - народна артистка СРСР, кавалер ордена "Знак пошани", лауреат Сталінської премії, присвоєної за роль Даші Шелест у фільмі "Кубанські козаки", володарка диплому "Людина року" (1965), лауреат титулів "Жінка світу" (1996 рік, США) і "Жінка тисячоліття" (2000 рік, Великобританія) Клара Лучко була надзвичайно популярною і в своїй країні і за кордоном. Вона знялася в понад 60 фільмах. Ролі акторки різнопланові: від колгоспниць до класики. Після того, як зіграла у фільми режисера Яна Фріда "Дванадцята ніч" (за комедією Шекспіра) дві ролі Клара Лучко була визнаною кращою актрисою тисячоліття. Найвідоміші фільми в яких вона знялася: "Молода гвардія", "Кубанські козаки", "Велика родина", "Дванадцята ніч", "На семи вітрах", "Циган" та інші. 

Народилася майбутня актриса у селищі Чутовому на Полтавщині. Було там ціле поселення козаків Лучків (лучників), і Клара все життя вважала себе українською козачкою, хоч і жила в Москві. Батько дівчини був директором радгоспу в селі Яківці, що нині входить у межі Полтави, мати – головою колгоспу в іншому районі. Через їхню зайнятість Клару виховувала в основному бабуся. Згодом родина переїздить до Полтави. У школі дівчина комплексувала через свій високий зріст, за який її дражнили однокласники, тоді ще вона не розуміла, яку красу, а з нею і можливості дала їй природа. Клара Лучко захоплювалася грою Тамари Маркової, яку бачила не тільки на екрані, а й зблизька у Полтаві, в міському Будинку культури, де та виступала. А тут війна, евакуація в Казахстан. У Джамбулі під час війни Клара закінчила 10 класів. В ближню Алма-Ату евакуювався Всесоюзний державний інститут кінематографії. Дівчина вступила на акторський факультет і потрапила на курс до знаменитого Сергія Герасимова й Тамари Макарової. Коли ВДІК повертався в Москву, туди поїхала і студентка з Полтавщини. Звідтоді і довіку вона – "українка, яка живе в Москві" (так говорила про себе сама). Після закінчення вузу Клара Лучко почала працювати в Будинку кіноактора, де у вільний від зйомок у фільмах час грали на сцені кінозірки, а спектаклі ставили відомі кінорежисери. 

Першою кінострічкою, у якій Клара Лучко зіграла свою дипломну роль була "Молода гвардія". Наступні ролі успіху не приносили і акторка серйозно почала задумуватися над зміною професії. Але, на щастя, Клару помітив режисер Іван Пир’єв, який підбирав акторів для фільму "Веселий ярмарок". Нашу землячку затвердили на роль Даші Шелест. Після перегляду стрічки Йосип Сталін, якому дуже сподобалася картина, дав їй іншу назву – "Кубанські козаки". Фільм приніс Кларі Лучко неабияку славу. І своє кохання Клара зустріла саме під час зйомок у "Кубанських козаках", в стрічці разом з нею знімався актор Сергій Лук’янов, який виконував одну з головних ролей – Гордія Ворона. Через рік після того, як фільм вийшов на екрани, вони одружилися і прожили в шлюбі 15 років щасливо. 1957 року Клара народила дочку, яку назвали Оксаною. Та Сергій Лук’янов раптово помирає від інфаркту під час роботи, на сцені. Йому було всього 54 роки. Значно молодша за чоловіка Клара залишилася вдовою, і, щоб перебороти горе, вся занурилася в роботу. 

ЛУЦЕНКО ДМИТРО ОМЕЛЬЯНОВИЧ

Меморіальна дошка на честь поета Луценка Дмитра Омеляновича.

Меморіальна дошка 

Д. О. Луценку

 у с. Березова Рудка 

Полтавської області

Знаходиться на флігелі садибного комплексу родини Закревських – тепер приміщення Березоворудського народного історичного музею. 

Встановлена у 1994 р. в пам’ять про земляка, уродженця с. Берозова Рудка – Луценка Дмитра Омеляновича. Бронзова дошка (0, 6 х 1, 04) у вигляді розгорнутого сувою із барельєфом поета (0, 55 х 0, 39 м) під яким зображена пальмова гілка. Тут же розміщено пам’ятний напис: "Поет-пісняр Дмитро Омелянович Луценко 1921 – 1989. Народився, вчився і жив у с. Березова Рудка".

ЛУЦЕНКО ДМИТРО ОМЕЛЬЯНОВИЧ (15. Х. 1921, с. Березова Рудка Пирятинського повіту Полтавської губ. – 16. 01. 1989, м. Київ, похований на Байковому кладовищі) – український поет, заслужений діяч мистецтв УРСР з 1974 р., лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.

Учасник Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. У бою під Кенігсбергом одержав тяжке поранення і контузію, через що на все життя залишився інвалідом. Після демобілізації повернувся до Києва, працював журналістом у газетах, кореспондентом Всесоюзного радіо в Україні. У 1962 р. вийшла перша збірка поезій "Дарую людям пісню." Є автором 14 поетичних збірок. Член Спілки письменників України. Відомий як поет-пісняр, автор багатьох відомих пісень. Написав тексти пісень до кінофільмів "Гори моя зоре", "За всяку ціну", "Радість моя", "Квітка на камені", "Дума про Ковпака" та інші. У поетичному доробку понад 300 пісень. 

З 1974 року заслужений діяч мистецтв України. З 1976 р. – лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Починаючи з 1991 р. щороку осінньої пори у другу неділю вересня на батьківщині поета, у Березовій Рудці, на сільському співочому полі, проводиться пісенно-мистецьке свято "Осіннє золото", де звучать пісні на його слова.

МИКОЛА САВЧЕНКО-"БАЙДА"

Меморіальна дошка
Миколі Савченку,
у с. Березова Лука
Гадяцького району

У селі Березова Лука Гадяцького району, що на Полтавщині, відкрили 30 жовтня 2016 році меморіальну дошку відомому землякові, борцеві за волю України Миколі Савченку. 

Дошку Миколі Савченку встановили на будівлі сільської школи.

Під час Другої світової війни він пройшов шлях від лейтенанта-червоноармійця до майора Української повстанської армії. При цьому дослідники називають уродженця Полтавщини одним із найталановитіших і найуспішніших командирів підрозділів УПА, де його знали за позивним "Байда".

МИКОЛА САВЧЕНКО-"БАЙДА" народився 20 лютого 1921 року. Випускник керамічного технікуму в Миргороді. Служив у Червоній армії, отримав звання лейтенанта.

З кінця 1943 року зголосився до УПА, призначений командиром підрозділу ВО-5 "Маківка" на Дрогобиччині. У серпні 1944-го очолив сотню "Східняки", в якій служили колишні червоноармійці, уродженці центральних та східних областей України. 15 вересня 1944 року сотня "Байди" ввійшла до Лемківського загону ВО-6 "Сян", який підпорядковувався тимчасовій спеціальній військовій окрузі УПА-Захід-Карпати, що існувала протягом двох місяців (серпень-вересень 1944) на території, ще зайнятій німцями.

Після зміни лінії фронту залишився в Лемківському курені, впродовж жовтня-листопада рейдував по теперішній Івано-Франківщині та Дрогобиччині. У січні 1945 року сотня перейшла згідно з наказом головного військового штабу УПА на північно-східну Тернопільщину. У лютому 1946 року "Байда" був призначений командиром Перемиського куреня. Від весни цього року він діяв зі своїми сотнями на Перемищині й був підвищений у званні до хорунжого. У серпні 1947 року відділ УПА під керівництвом "Байди" здійснив успішний рейд на Захід.

1948 року Старшинські Збори обрали Савченка командиром частин, що рейдували на Захід. Згодом призначений заступником шефа Місії УПА за кордоном.

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ

Меморіальну дошку встановили 23 травня 2018 р. на фасаді будинку по вулиці Симона

Меморіальна дошка
де стояв будинок С. Петлюри,
м. Полтава

Петлюри, 7/22. Це саме те місце, де раніше стояв будинок, у якому й проживав голова директорії та головний отаман військ УНР – Симон Петлюра.

22 травня 2019 р. була розміщена меморіальна дошка на старому корпусі державної аграрної академії за адресою вул. Сковороди, 1/3. Вона зроблена із червоного граніту, а профіль Петлюри, декоровані шаблі та герб України — з бронзи. Раніше в цій будівлі розміщувалося училище духовної семінарії, де з 1895 по 1901 роки навчався майбутній державний діяч.

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ (10 [22] травня 1879, Полтава, Російська імперія – 25 травня 1926, Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917. Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника).

На перехресті історії,  особливо історії української, часто віють немилосердні вітри, а то й буреломи. Сповнений звитяжності та трагізму і життєвий шлях  Симона Петлюри, який народився в історичному центрі Східної України – Полтаві – у козацькій родині, що у свій час перебралася із села в місто. Усі діти в сім'ї отримували виховання в українському релігійному духовно-побутовому руслі.

УЛЬЯНЕНКО ОЛЕСЬ

У старовинному місті Хорол на Полтавщині, де свій перший крок у безсмертя зробив

Меморіальна дошка
Олесю Ульяненку,
м. Хорол 

Олесь Ульяненко, 30-го серпня 2017 р. було відкрито меморіальну дошку, яка була встановлена на фасаді Хорольської центральної районної бібліотеки по вулиці Незалежності, 61. 

На честь відомого українського письменника у 2015 році названо провулок в м. Хорол Полтавської області.

УЛЬЯНЕНКО ОЛЕСЬ – український письменник, сценарист. Найвідоміший роман "Сталінка" (1994) приніс автору Шевченківську премію для молодих митців, що присуджувалась у 1997-1999 роках. Володар відзнак видань "Сучасність" і "Благовіст". На його честь 2012 року заснована Міжнародна літературна премія. 

Народився у 1962 році в місті Хорол Полтавської області. П'ятнадцятирічним пішов з дому. Писати почав ще дитиною, але перші публікації з'явилися тільки в 90-х. 

Медичну освіту здобув у Миколаївському училищі. Проходив військову службу в Німеччині та Афганістані. Вів життя скитальця, певний час мешкав у Росії. Працював сторожем, кур’єром. Останні роки жив у Києві. 

Помер у київській квартирі в ніч на 18 серпня 2010 року. Офіційна причина – хронічна серцева недостатність. Похований на Байковому цвинтарі.

Дебютував наприкінці 1980-х років. Однією з перших публікацій була новела "Молитва" (1991). 

Став першим письменником, заборонюваним у незалежній Україні, оскільки твір "Жінка його мрії" (2006) засудила Національна комісія з питань моралі. 

Творчий доробок: повість "Там, де Південь" (2007), романи "Вогненне око" (1997), "Дофін Сатани" (2003), "Син тіні", "Знак Саваофа" (2006), видані посмертно "Ангели помсти" (2012), "Пророк" (2013), збірка оповідань "Яйця динозавра" (2016). 

ЗАЙКЕВИЧ АНАСТАСІЙ ЄГОРОВИЧ

Меморіальна дошка
Зайкевичу Анастасію,
смт Опішня
 Зіньківського р-н

26 вересня 2018 року в смт Опішня Зіньківського району Полтавської області відбулася церемонія відкриття меморіальної дошки на честь українського агронома, етнографа, професора Харківського університету Анастасія Зайкевича. Дошку встановлено на Стіні слави українського гончарства, де вона є 28-ю і неповторною за своїм рівнем виконання та дизайном. І це не дивно, адже кожна із них справжній витвір мистецтва – маленький шедевр. Не стала винятком і робота, присвячена А. Є. Зайкевичу. Це теж неперевершений доробок великого майстра своєї справи народного художника України, професора, ректора Львівської національної академії мистецтв Володимира Одрехівського.

14 жовтня 2019 р. у селі Солониця, що в Засульській ОТГ Лубенського р-ну відкрили меморіальну дошку земляку відомому вченому-агроному, професосу Анастасію Зайкевичу.

Іменем Зайкевича названо вулицю с. Солониця, у м. Полтава.

ЗАЙКЕВИЧ АНАСТАСІЙ ЄГОРОВИЧ – (народився 1842 р., х. Матяшівський, нині с. Матяшівка Лубенського р-ну Полтавської обл. – помер грудень 1931 р., м. Лубни) – вчений-агроном, фізіолог рослин, етнограф, герой праці 1930 р. (герой праці  до 1938 р. далі герой соціалістичної праці.)
Він гідно займає одне найпочесніших місць в Українській науці. Тому  цілком справедливо його називають батьком дослідницької справи в Україні.

Меморіальна дошка 
Зайкевичу Анастасію,
с. Солониця Засульської ОТГ

Склав екстерном екзамени на атестат зрілості в Харківській гімназії, потім Київське військове училище,  Новоросійський університет м. Одеси. Кілька років навчався за кордоном, працював в Москві. 

Протягом 1877-1915 років працював у Харківському університеті, де був завідувачем кафедри агрономії (професор) й організував агрономічну лабораторію. 

В 1915 році повернувся до Лубен і продовжував науково-дослідну роботу на заснованій ним станції в селі Солониця. За його активної участі в Лубнах була організована перша дослідна станція по культурі лікарських рослин, яка існує сьогодні в селі Березоточа Лубенського району. Один з провідних селекціонерів цукрових буряків. 
Записував народні пісні Лубенщини для Миколи Лисенка. Захоплювався етнографією, зібрав першу колекцію опішнянської кераміки, став одним із засновників Миргородського керамічного технікуму.