ПАВЛОВСЬКИЙ ІВАН ФРАНЦОВИЧ

У Полтаві відкрито 2019 р. меморіальну дошку історику, архівознавцю, педагогу Івану Павловському. 

Іван Францович Павловський народився 9 (22) січня 1851 року в с. Боброве Калузької губернії. Хоча сам рід Павловських брав свій початок у Польщі – його батько походив із Познані. 1854 року сім’я переїздить на Полтавщину і оселяється в с. Хомутець Миргородського повіту. Важко точно сказати, скільки часу родина провела на Миргородщині.

Відомо, що згодом батько переїхав до Полтави, де влаштувався майстром залізничних майстерень – це забезпечувало незмірно вищий рівень заробітків, ніж він міг отримати в Хомутці. 1870 року Іван Францович Павловський закінчує Полтавську цивільну гімназію, у 1874 році – історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира.

Перебування в Хомутці значною мірою вплинули на коло його інтересів. Адже у містечку були стародавні вали, – овіяні легендами свідки вже невідомих нам подій минувщини. Швидше за все, це були залишки козацької фортеці – у ті часи практично кожне сотенне містечко мало власні укріплення. Але народна уява по своєму відроджує минуле – одна з легенд розповідає про те, що "городок" у центрі села спорудили шведські солдати для захисту від росіян. Чи не від тих переказів витоки постійного інтересу Івана Павловського до теми Північної війни? Чи не тому в його працях не раз згадуються загадкові хомутецькі вали?

Дослідження подій Північної війни зрештою привело Івана Францовича до найголовнішого досягнення його життя – до створення музею Полтавської битви. Йому судилося стати "батьком" знаного у світі закладу.

На сьогодні це унікальний науково-методичний центр вивчення історії України ХІV – ХVІІІ століть, єдиний в Україні музейний заклад, що входить до Міжнародної організації військово-історичних музеїв під егідою ЮНЕСКО. Іван Павловський викладав історію в полтавському кадетському корпусі (1874–1913). Одночасно виконував обов’язки секретаря Полтавської губернської ученої архівної комісії (1903–1918). А в 1909 році організував вище згаданий музей і був його завідувачем до 1918 року. Виступав організатором та учасником народних читань та недільних шкіл на Полтавщині.

Член Полтавського церковного історико-археологічного комітету. Дійсний член Таврійської губернської ученої комісії (з 1915). Учасник обговорення урядового проекту правил охорони пам’яток та старожитностей.

Брав участь у з’їзді представників учених архівних комісій 6-7 травня 1914 року в Санкт-Петербурзі. Підтримував активні стосунки з Вадимом Львовичем Модзалевським. Під час революції 1917–1921 років виступав за збереження архіву Полтавського губернського правління.

Іван Францович Павловський є автором понад 150 праць, у тому числі студій з історії Полтавщини ХVІІІ–ХІХ ст., яку висвітлював виключно з офіційних позицій. Опублікував багато архівних документів з історії Полтавщини. Був одним з укладачів систематичного покажчика часопису "Киевская старовина" (Полтава, 1911).

ЛІТЕРАТУРА

1. Шендрик Л. До 85-річчя від дня смерті Івана Францевича Павловського 9(22).01.1851 – 27.05.1922р. : [дослідник Полтави, краєзнавець, архівіст. народ. в с. Боброве Калузької губ. 1854 р. ; переїхала на Полтавщину] / Л. Шендрик // Край. – 2007. – № 37 (трав.). – С. 14-16.
2. Коротенко В. Документи про І. Ф. Павловського у Російському державному військово-історичному архіві / В. Коротенко // Край. – 2008. – № 45 (січ.). – С. 13.

ОНИЩЕНКО ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ

Меморіальна дошка Олександру Григоровичу Онищенку (Першотравневий проспект, 24).

Ця меморіальна дошка встановлена у вересні 2011 року на приміщенні центрального корпусу Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. "Почесний громадянин м. Полтави, доктор технічних наук, професор, заслужений працівник вищої школи УРСР Олександр Григорович Онищенко – фундатор першого в області національного університету, працював у цьому навчальному закладі з 1973 до 2010 року та очолював його з 1982 до 2003 року".

ОНИЩЕНКО ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ народився в 1934 році на Полтавщині. Закінчивши Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут, Онищенко отримав призначення на потужний Сумський машинобудівний завод імені М. В. Фрунзе. З 1960 року десять наступних років був головним конструктором українського науково-дослідного інституту гідравлічного добування вугілля в місті Луганську. В 1969 році Онищенко захистив кандидатську дисертацію.

Накопичивши великі знання, чималий практичний конструкторський досвід, О. Г. Онищенко у 1910 році розпочинає науково-педагогічну роботу – спочатку завідувачем кафедри, а згодом – проректором із навчальної роботи Хмельницького технологічного інституту. Проте найповніше його талант педагога і науковця реалізувався в Полтаві. В 1973 році після переїзду до Полтави, очолив кафедру в Полтавському інженерно-будівельному інституті, в 1975 році став проректором по навчальній роботі, а в травні 1982 року призначений ректором цього навчального закладу. В 1992 році успішно захистив докторську дисертацію.

Провівши величезну організаційну роботу з керівництвом всіх рівнів Полтавського і сусідніх регіонів, професор Онищенко затвердив на вченій раді вузу сміливий план реорганізації монопрофільного будівельного інституту, який готував щорічно близько 600 спеціалістів по 6 спеціальностях, в багатопрофільний університет по підготовці такої ж кількості спеціалістів по 18, а згодом – 28 спеціальностях і спеціалізаціях, серед яких: фінансово-економічний, електротехнічний, екологічний, нафтогазодобувний, архітектурний, художній і будівельний напрямок. З 1994 року колишній інженерно-будівельний інститут став технічним університетом, який в 2002 році отримав статус національного. Протягом довгих років Олександр Онищенко був головою Полтавського відділу Північно-східного наукового центру НАН України, він автор більше 10 підручників та учбових посібників, опублікував 200 наукових робіт, мав близько 50 авторських посвідчень і патентів на винаходи. Григорій Онищенко – дійсний член Академії будівництва України і Академії наук вищої школи України, член-кореспондент Академії технологічних наук України.

Найцінніший скарб кожного Вчителя – це його учні. Як наставник Олександр Григорович виховав, дав путівку у велику науку багатьом своїм учням, котрі безмежно вдячні йому за це, продовжують його справу. Результати досліджень наукової школи О. Г. Онищенка у вигляді циклу робіт із підвищення ефективності використання технологічних операцій, пов’язаних із використанням будівельних розчинів, подані на здобуття щорічної премії Президента України для молодих учених 2007 року. У результаті конкурсного відбору колективу авторів у складі кандидатів технічних наук Б. О. Коробка, А. М. Матвієнка, К. М. Ващенка Указом Президента України від 4 грудня 2007 р. № 1181/2007 присуджена ця вагома премія для молодих учених.

Життєвий шлях доктора технічних наук, професора, академіка академії наук вищої школи України, кавалера орденів "Знак Пошани", "За заслуги", Миколи Чудотворця "За примноження добра на Землі" – яскраве втілення самовідданого служіння Істині, Добру, Університету.

4 жовтня 2010 р. академік О. Г. Онищенко пішов за вічну межу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Олександр Григорович Онищенко : [некролог] // Зоря Полтавщини. – 2010. – 8 жовт. – С. 17.
2. Зодчий, учений громадянин : [минуло 10 років як пішов у засвіти заслужений працівник вищої школи України, академік, доктор технічних наук, професор О. Г. Онищенко] // Зоря Полтавщини. – 2020. – 13 жовт. – С. 9.

КРИВЕНКО ЄВГЕН ІВАНОВИЧ

Меморіальна дошка Кривенку Євгену Івановичу знаходиться по вулиці В. Чорновола, 3.

Євген Іванович Кривенко навчався в школі № 6, про що нагадує меморіальна дошка у вигляді гранітної розгорнутої книги з горельєфним портретом поета: "В Полтавській трудовій школі № 6 з 1920 по 1927 р. навчався поет Євген Іванович Кривенко. 1912–1960".

КРИВЕНКО ЄВГЕН народився 3 лютого 1912 року в м. Варшаві (Польща) в сім’ї юриста. Родина майбутнього поета на початку 1913 року (чи 1914 року) переїхала до Полтави, де й пройшли дитячі та юнацькі роки Євгена. Закінчивши загальноосвітню школу, Євген вступив до Полтавського технікуму будівництва шосейних доріг. Технікум невдовзі був переведений до Харкова та переформатований в інститут. В 1931 році після закінчення вузу молодого спеціаліста Є. І. Кривенка направили на будівництво шосейних шляхів до Туркменії. В 1933 році він повернувся до Києва і працював у парковому господарстві.

В 1939 році Є. І. Кривенко був призваний до лав Червоної Армії, закінчив школу молодших лейтенантів та був направлений на фронт радянсько-фінської війни. Після цього брав участь у захопленні Бесарабії. В 1941–1945 роках перебував на фронтах Великої Вітчизняної війни, мав нагороди, був важко поранений.

Після війни працював в редакції журналу "Радянська Україна".

Літературною діяльністю почав займатися під час навчання в Полтаві. Свій перший вірш "Голос шахт" Євген Кривенко опублікував в 1930 році в місцевій газеті. Перша збірка віршів під назвою "Дорога храбрых" вийшла в 1948 році. Усі його наступні збірки – "Завтра утром", "Чуден Днепр", "Мечты сбываются", "Путиловцы пришли", "Костры", "Радость моя Украина", "Ласточки летают высоко", "Станция Мечта", "Стихотворения и поемы" – вийшли російською мовою. Критики відзначили помітний вплив на його творчість Т. Г. Шевченка – чимало віршів та статей Є. Кривенка було присвячено українському генієві. Поезії краянина відзначалися простотою, щирістю, ліризмом, громадянським пафосом.

В 1959 році були надруковані повісті Є. Кривенка "Ночной сигнал" та "Там, где была тишина".

З особливою любов'ю поет писав про Україну:

"… Но куда б меня судьбина

В край какой бы не бросала,

Предо мною Украина

Вся в цвету – в глазах стояла".

Дуже любив Євген Іванович українські пісні, а особливо "Повій, вітре, на Вкраїну" Степана Руданського. "… Лучшей песни я не знаю», – писав поет в одному із своїх віршів "Песня в сердце жить осталась".

Помер поет рано – 21 лютого 1960 року. Похований у Києві.

ЛІТЕРАТУРА

Відомі полтавці, народжені в лютому // Полтавський вісник. – 2009. – 20 лют. – С. 2 (дод.).

Малик М. 50 років від дня смерті поета, перекладача, письменника Кривенка Євгена Івановича : [народ. в м. Варшаві 3 лютого, дитинство і навчання пройшло в Полтаві] / М. Малик // Край. – 2010. – № 70. – С. 19.

Малик М. Кривенко Євген Іванович, український поет. 100 років з дня народження. / М. Малик // Край. – 2012. – № 94. – С. 22.

БОНДАРЕНКО ОЛЕКСАНДР ПИЛИПОВИЧ

На фасаді Інституту свинарства і агропромислового виробництва НААН (вул. Шведська Могила, 1) висить пам'ятна дошка Бондаренку О. П. дошка з граніту відкрита у 1976 р. Яка нагадує нам про те, що "Тут в 1930–1933 рр. працював організатор і перший науковий директор науково-дослідного інституту свинарства, професор Бондаренко Олександр Пилипович. 1884–1937".

БОНДАРЕНКО ОЛЕКСАНДР ПИЛИПОВИЧ (1884–1937) народився на хуторі Узруй, нині село Новгород-Сіверського району Чернігівської області, зростав у родині незаможних селян. Після закінчення в 1912 році Московського сільськогосподарського інституту (нині Російський державний аграрний університет "Московська сільськогосподарська академія ім. К. А. Тімірязева) він прибув на Полтавщину, де обійняв посаду агронома Полтавського повітового земства по Решетилівській дільниці № 2. Місцем його проживання було містечко Решетилівка. Тут він проживав із родиною – дружиною М. Бондаренко та маленькою донечкою, яка народилась у 1910 році. На жаль, про їхню долю нічого не відомо. З 1913 по 1928 рік очолював відділ тваринництва Полтавської сільськогосподарської дослідної станції (нині – Полтавська державна дослідна станція ім. Вавилова Інституту свинарства і агропромислового виробництва НАН). Саме тут яскраво проявився його організаційний і науковий талант, зокрема при створенні бази сировини Полтавської беконної фабрики і організації 760 пунктів спарювання із хряками великої білої породи. До 1925 року Бондаренко організував племзаказник "Яківці" при Полтавській сільськогосподарській дослідній станції, а в 1927 році підготував першу в СРСР Державну племінну книгу.

З 1929 року Олександр Пилипович працює в Українському інституті експериментальної зоотехнії, який організований на базі відділу тваринництва сільгоспстанції. Цей інститут став базою для створення Інституту свинарства (1930). З 1933 року інститут підпорядковується Українській академії аграрних наук (УААН). На початкових етапах діяльності колектив вчених, очолюваний талановитим дослідником, професором Бондаренком, заклав основи зоотехнічної практики по вдосконаленню місцевих не покращених порід свиней. При цьому була виведена і апробована миргородська порода свиней, яка стала однією із планових порід в країні. Завдяки О. П. Бондаренку тваринництво розвивалось у різних напрямках: свинарство, птахівництво, вівчарство, конярство. Під його керівництвом і за його безпосередньої участі вперше в Україні проведено цілу низку наукових досліджень, зокрема з годівлі тварин, використання різних кормів та їх вплив на якість продуктів забою, виготовлення кормових сумішей. Він запропонував при оцінці поживності кормів проводити розрахунки в "ячмінних" кормових одиницях, рекомендував безмолочне вирощування поросят та інше.

У вівчарстві розробив методику селекції смушкових порід – решетилівської та сокольської, оцінки вовни та смушків. Він став родоначальником проведення конкурсів серед місцевих порід курей на несучість. Готував доповідь про наукову роботу із птахівництва на міжнародний конгрес, який проходив у Канаді в 1926 році.

Однак найбільшим внеском Олександра Пилиповича стали дослідження в галузі свинарства. 

ЛІТЕРАТУРА

1. Меморіальні дошки // Полтавський вісник. – 2009. – 20 лют. – С. 6 (дод.).
2. Кисіль, Ю. Селекціонер Олександр Бондаренко / Ю. Кисіль // Решетилівщина UA. – 2021. – 22 лип. – С. 6.

КВАСНИЦЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

Меморіальна дошка Олексію Володимировичу Квасницькому вул. Шведська Могила, 1. Більше ніж півстоліття пропрацював в Інституті свинарства Герой Соціалістичної Праці, академік, видатний учений-фізіолог Олексій Володимирович Квасницький, про що нагадує меморіальна дошка: "Тут працював у 1931 – 1989 рр. видатний вчений-фізіолог Олексій Володимирович Квасницький (1900–1989 рр.) академік НАНУ, заслужений діяч науки України Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії України, почесний громадянин Полтави".

КВАСНИЦЬКИЙ ОЛЕКСІЙ народився в бідній селянській родині в с. Лиса Гора Першотравневого району Миколаївської області. Бажання наукової творчості і навчання привело його до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту, який закінчує з відзнакою в 1925 році.

Після стажування і захисту кваліфікаційної роботи в інституті О. В. Квасницький отримав диплом агронома-організатора-зоотехніка і був запрошений на роботу у Вінницький сільськогосподарський технікум, де викладав з 1926 по 1930 рік анатомію і фізіологію сільськогосподарських тварин, який реорганізовують у цьому ж році.

Олексій Володимирович від’їжджає на навчання до Ленінградського інституту аспірантури ВАСГНІЛ та вже через кілька місяців його атестують як фахівця, достатньо підготовленого до самостійної наукової діяльності і направляють у Полтавський науково-дослідний інститут свинарства, де він активно починає працювати над розробкою питань фізіології травлення у свиней. З 1931 року і до останніх днів життя працював і мешкав у Полтаві. У 1934 році його призначають на посаду старшого наукового співробітника, а згодом завідуючого лабораторією фізіології. Є основоположником фізіології травлення свиней. Уже в 1936 році за сумою опублікованих наукових праць йому було присвоєно науковий ступінь кандидата біологічних наук без захисту дисертації та вчене звання старшого наукового співробітника. У цьому ж році адміністрація Полтавського сільськогосподарського інституту запрошує Олексія Володимировича очолити кафедру Фізіологія сільськогосподарських тварин.

Він дає згоду працювати на цій посаді, але за сумісництвом, оскільки не може припиняти наукові дослідження в Інституті свинарства. У 1940 році після захисту дисертації Олексію Квасницькому було присвоєно звання професора. В 1951 році Квасницький обраний академіком АН УРСР, а в 1956 році – академіком УАСГН. Більшість наукових розробок Квасницького були піонерськими. Увесь його науковий пошук просякнутий ідеєю створення нових методів підвищення продуктивності сільськогосподарських тварин.

В 1949 році О. В. Квасницький розробив хірургічну техніку трансплантації ембріонів. В 1950 році разом з вченими Асканії-Нової здійснена хірургічна міжнародна трансплантація зигот вівцям і козам і отриманий приплід. Фундаментальні дослідження фізіології свиней дозволили Квасницькому розробити і впровадити в практику свинарства принципово новий і економічно високоефективний фракційний метод штучного осіменіння свиней (Державна премія 1947 р.). В 70-х роках розробив систему отримання безперевно-багаторазових опоросів.

Даниною великій праці наукових працівників, зоотехніків і господарників Полтавського науково-дослідного інституту свинарства імені О. В. Квасницького, де була створена полтавська м’ясна порода свиней, є скульптурна група свиноматки цієї породи в натуральну величину з 12-ма поросятами, встановлена на метровому дванадцятикутному постаменті (автор – Д. Корнієнко) біля будівлі інституту на кошти його співробітників.

ЛІТЕРАТУРА

1. Самородов В. Вчений, який випереджав час / В. Самородов // Зоря Полтавщини. – 2010. – 24 лют. – С. 1.
2. Коробка Л. Піонерами стають у зрілі роки / Л. Коробка // Полтавський вісник. – 2010. – 26 лют. – С. 8.
3. Матяшова З. Обладнання для експериментів академік Квасницький виготовляв власноруч / З. Матяшова // Панорама Полтавщини. – 2020. – 20 лют. – С. 15.

ЮХИМЕНКО МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ

На розі вулиць Соборності та Котляревського в Полтаві на будинку за адресою: вулиця Соборності, 30/12, відкрили меморіальну дошку заслуженому архітектору України та колишньому головному архітектору Полтави Михайлу Юхименку.

ЮХИМЕНКО МИХАЙЛО народився 1 січня 1950 року в с. Зубівці Миргородського району Полтавської області. Свою трудову діяльність розпочав 1966 року в будівельному управлінні № 24 м. Миргорода. Навчався в Миргородському керамічному технікумі, який закінив у 1968 році. Після служби в армії, навчався в Полтавському інженерно-будівельному інституті, де отримав у 1976 році диплом архітектора. Працював на посаді старшого архітектора в управлінні головного архітектора міста та проектній організації ПКТІ, звідки в 1983 році був призначений на посаду районного архітектора в управління головного архітектора міста. З 1985 року працює на посаді заступника головного архітектора Полтави. А в 1997 році на конкурсних засадах призначений на посаду начальника Головного управління архітектури та містобудування головного архітектора міста Полтави. На цей час припадає активна творча праця Михайла Васильовича з розбудови Полтави. Об’єкти житлово-громадського призначення, сакральної архітектури і монументально-художнього оформлення міста, пам’ятні знаки, благоустрій та об’єкти ландшафтної архітектури набувають рис комплексності в масштабі всього міста. Саме це стало підґрунтям для формування науково-проектної, містобудівної Програми комплексної реконструкції центральної частини Полтави. За реалізацію цієї програми Михайло Васильович у складі авторського колективу став лауреатом Державної премії України в галузі архітектури за 2000 рік. У період з 2000 по 2006 рік працював на посаді заступника міського голови.

Особливий внесок у розвиток Полтави Михайла Юхименка відбувся, коли він працював саме на цій посаді в команді легендарного міського голови Анатолія Кукоби. Михайло Юхименко згуртував архітектурну спільноту, розглядав і підтримував різнопланові проекти. Полтавська обласна організація спілки архітекторів України ініціювала та встановила меморіальну дошку Михайлу Юхименку на будинку, де він мешкав. Його ж колеги архітектори виступили й меценатами її виготовлення.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Пам'яті Михайла Юрименка // Полтавський вісник. – 2019. – 8 серп. – С. 5.
2. У Полтаві відкрили меморіальну дошку колишньому головному архітектору міста : [на розі вулиць Соборності та Котляревського в Полтаві на будинку за адресою: вулиця Соборності, 30/12, відкрили меморіальну дошку заслуженому архітектору України та колишньому головному архітектору Полтави Михайлу Юхименку] // Вечірня Полтава. –2021. – 4 серп. – С. 2.

ЖУК ВІРА НИКИФОРІВНА

У 2012 році на будівлі Полтавського обласного архіву встановили меморіальну дошку полтавській краєзнавиці Вірі Жук. на фасаді будинку по вул. О. Пушкіна, 56. На ній надпис: "Жук Віра Никанорівна (12.04. 1928–3.11. 2008) – кандидат історичних наук, заслужений працівник культури Української РСР. Один з фундаторів історичного краєзнавства в Полтавській області. У 1955–1978 рр. працювала у Полтавському державному архіві".

ЖУК ВІРА НИКИФОРІВНА родом із Кременчуцького району Полтавської області. До війни закінчила 6-й клас Кривушанської семирічки. Народилась у сім’ї службовця. Разом з батьками проживала на тимчасово окупованій території Полтавщини. В 1947 році закінчила середню школу № 2 в Кременчуці. В 1955 році з відзнакою закінчила Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка (історико-архівний відділ). Була направлена на роботу в Державний архів Полтавської області, де працювала з 1955 по 1978 рік. З 1978 по 1986 рік (до виходу на пенсію) працювала в Полтавському педагогічному інституті імені В. Г. Короленка, спочатку на посаді асистента, потім викладачем, доцентом кафедри історії СРСР і УРСР. В 1975 В. Н. Жук присвоєно почесне звання "Заслужений працівник культури Української РСР", в 1977 році захистила кандидатську дисертацію. 1986 року вийшла на пенсію.

Основний напрямок її наукової діяльності – історичне краєзнавство, історія Полтавщини (різні періоди), пам’ятки історії і культури. Віра Жук – автор більше тисячі наукових публікацій, співавтор 15 монографічних досліджень. Кандидат історичних наук, доцент Полтавського педагогічного інститут імені В. Г. Короленка. Сприяла професійному становленню сотень істориків – архівістів, вчителів, викладачів. В 60-х роках В. Н. Жук брала активну участь у підготовці тому "Історія міст і сіл Української РСР, Полтавська область" (1967). Працюючи в архіві, займалась дослідженням історії архівної справи і архіву, брала участь в підготовці двох видань путівника по архіву, збірників документів, публікацій в наукових журналах про пошукову і видавничу роботу, виступала із статтями в періодиці на різноманітну тематику. В. Н. Жук – автор цікавої гіпотези про те, що на місці сучасної Полтави в VI сторіччі нашої ери була головна резиденція Кубрата – правителя Великої Булгарії (давніх болгар), яка називалася Балтавар. Ця гіпотеза "відсуває" початок біографії Полтави в більш древні часи.

Автор нарисів "Диканька" (1973), "Градизьк" (1968), "Нові Санжари" (1970) та книги нарисів "Із сивої давнини", що мала два видання – 1998 і 2003 рр.

ЛІТЕРАТУРА

1. Єрмак О. Невтомна трудівниця / О. Єрмак // Історична пам'ять. – 2002. – № 1-2 – С. 159-161.
2. Мокляк В. Віра Никанорівна Жук [(14.04.1928-2008) Некролог] / В. Мокляк // Край. – 2008. – № 55. – С. 6.
3. Коваленко М. У Полтаві увічнили пам'ять про історика Віру Жук : [відкриття меморіальної дошки на фасаді будівлі Державного архіву області] / М. Коваленко // Полтавський вісник. –2012. – 20 квіт. –С. 2.
4. Сикало М. Пам'яті фундатора історичного краєзнавства : [В. Н. Жук - встановлена мемор. дошка] / М. Сикало // Зоря Полтавщини. – 2012. – 18 квіт. – С. 1.
5. Дудяк І. Пошанування відомого полтавського історика-архівіста В. Н. Жук : [встановлення меморіальної дошки] / І. Дудяк // Край. – 2012. – № 97. – С. 6-7.
6. Пилипець В. Ким був Василь Голобородько – мучеником чи карним злочинцем? : світлій пам'яті полтавського історика-архівіста Віри Никанорівни Жук та карлівського краєзнавця Миколи Федоровича Ковальова присвячується... / В. Пилипець // Вечірня Полтава. – 2016. – 23 берез. – С. 6.
7. Скобельський В. Нові назви вулиці Полтави / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2016. – 29 верес. – С. 6.
8. Король Н. Віра Жук все життя присвятила краєзнавству / Н. Король // Коло. – 2017. –19-25 січ. – С. 14.
9. Кравченко О. Перша монографія про долю краєзнавця і людини Віри Жук / О. Кравченко // Край. – 2017. – № 161. – С. 9-10.

НІКІТІН ТАРАС ГРИГОРОВИЧ

На дев'ятиповерховій будівлі, де раніше проживала Раїса Кириченко, за адресою вул. М. Ватутіна, 7, знаходиться іще одна меморіальна дошка, на якій надпис: "У цьому будинку з 1986 по 1993 рік жив і творив український поет, журналіст і видавець Тарас Григорович Нікітін".

НІКІТІН ТАРАС ГРИГОРОВИЧ народився 20 липня 1947 року в селі Тен-Тек Кіровського району Курганської області в родині вчителів. Через рік сім’я переїхала на Україну. Навчався Тарас у Петрівській 8-й школі Чутівського району Полтавської області.

До 1967 року працював робітником Петрівського звірорадгоспу, старшим піонервожатим у школі. З лютого 1967 року – робітник Полтавської обласної друкарні. З травня 1967 року – обліковець, а потім кореспондент редакції газети «Комсомолець Полтавщини».

У 1971 році закінчив Полтавський педінститут (нині національний університет). З 1971 до 1972 року – служба в армії. З грудня 1972 року – завідувач відділом редакції "Комсомолець Полтавщини". З червня 1977 року – власкор по Полтавській по Полтавській області газети "Молодь України", потім власкор газети "Правда України".

З 1989 року – відповідальний секретар Полтавської обласної організації Спілки письменників України.

У 1991 році Тарас Нікітін створює видавництво "Криниця" і видає літературний журнал "Криниця".

Росіянин по батькові, він почав писати російською. Та згодом в складних пошуках і роздумах обрав материнську культуру, став відомим українським поетом, діячем культури, видавцем, добрі справи якого відомі не тільки на Полтавщині.

Автор книг поезії "Багряные сполохи", "Обеліск пам’яті" та прозової книги "…І стежки праслов’янська в’язь". У видавництві "Криниця" посмертно вийшла книга вибраних поезій "Крик чибіса".

Т. Г. Нікітін – лауреат премії імені Андрія Малишка і Міжнародної української премії імені Григорія Сковороди (посмертно).

Помер 14 вересня 1993 року.

ЛІТЕРАТУРА

1. Дяченко А. "Питає птах. Відповідати нам"... : до 60-річчя Тараса Нікітіна / А. Дяченко // Зоря Полтавщини. – 2007. – 27 лип. – С. 4.
2. Коваленко О. До річниці з дня смерті Тараса Нікітіна відновлено його меморіальну дошку / О. Коваленко // Вечірня Полтава. – 2011. – 14 верес. – С. 12.
3. Цебрій В. Крик чибіса. Поету Тарасу Нікітіну 20 липня виповнилося б 65... / В. Цебрій // Полтавський вісник. - 2012. – 20 лип. – С. 23.
4. Віценя Л. "Цвіт опадав не в'янучи" : [вечір-спогад про журналістів газети "Комсомолець Полтавщини"] / Л. Віценя // Зоря Полтавщини. – 2013. – 12 лют. – С. 3.
5. Швець В. Коли гримлять гармати, музи не мовчать / В. Швець // Зоря Полтавщини. – 2015. – 31 берез. – С. 2.
6. Моцар І. М. Несли вперед стрімкі вітрила / І. М. Моцар // Моцар І. М. Овиди пам'яті. Літ. спомини, щоденники. - Полтава, 2010. – С. 34-43.

БАБАК ІВАН

2012 р. у школі № 7 імені Т. Г. Шевченка (вул. Балакіна, 2) відкрили меморіальну дошку видатному пілоту-винищувачу Івану Бабаку.

ІВАН ІЛЛІЧ БАБАК народився в селі Олексіївка (зараз Нікопольського району Дніпровщини) 26 липня 1919 року. Закінчив школу, Запорізький педагогічний інститут й аероклуб, після чого викладав хімію та біологію у звичайній середній школі Приморського району Запорізької області. Проте недовго – восени 1940 року його призвали до Червоної Армії та відправили до Сталінградської школи військових пілотів. Навесні 1942-го Івана відправили до 45-го винищувального авіаполку, який вів бої проти німецьких і румунських противників на Кримському фронті. Літати довелося на радянських Як-1, які на той час вже стрімко застарівали.

Після втрати Криму 45-й авіаполк було відведено на Кубань і Північний Кавказ, де льотчиків перевчили на нові американські винищувачі P-39 Airacobra, отримані за програмою ленд-лізу. На машинах цього типу Іван Бабак літав майже до кінця війни, на них він здобув усі свої повітряні перемоги. Полк перейменували на 100-й гвардійський винищувальний, командував ним Олександр Покришкін – на той час найвідоміший та найрезультативніший радянський ас. Під його орудою Бабак швидко перетворився на досвідченого й успішного повітряного бійця.

Перші звитяги Івана Бабака мали місце під час битви на Кубані. Протягом весни 1943 року він збив 5 німецьких літаків, а цього було достатньо, щоб вважатися асом. Проте підхопив малярію й на кілька місяців опинився в лазареті.

Повернувшись до своєї частини, Бабак отримав нову "Аерокобру" з дарчим написом "Від школярів Маріуполя". Уже в першому бойовому вильоті збив на ній німецький винищувач Messerschmitt 109. Запеклі бої над Приазов’ям і Донбасом збільшували бойовий рахунок українця. До кінця жовтня за ним нарахували вже 18 повітряних перемог, здобутих особисто, і ще 4 – разом із товаришами. Тож 1 листопада 1943 року Івану присвоїли звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена "Золота Зірка".

Надалі Бабак воював над півднем і заходом України, Молдовою, Румунією, Польщею, Німеччиною. В окремі дні йому доводилося виконувати до 5 бойових вильотів на день, що призводило до перевтоми, інколи – до ушпиталення. Сам ас завжди залишався скромною людиною, яка часто ніяковіла, коли йшлося про військові подвиги.

У березні 1945 року Іван Бабак у званні капітана став командиром 16-го гвардійського винищувального авіаполку, яким раніше командували знамениті аси Олександр Покришкін, Борис Глінка, Григорій Речкалов. На той час він мав уже від 35 до 37 повітряних перемог, і його представили до другої "Золотої Зірки" Героя Радянського Союзу.

Але на чолі полку Іван пробув лише кілька днів. 16 березня він відправився у свій 330-й бойовий виліт, в якому був підбитий ворожими зенітками. Літак запалав, але Бабак тягнув до лінії фронту. Коли полум’я вже охопило кабіну, він, майже знепритомнівши, усе ж зміг викинутися з парашутом. На землі його одразу схопили німці й відправили до табору військовополонених. Війна добігала кінця, і полоненим Іван пробув недовго – 24 квітня його звільнили американці. Проте після повернення до "своїх" ставлення до українця було майже ворожим. Про другу "Золоту Зірку" навіть не йшлося. Льотчика, поранення й опіки якого ще не загоїлися, відправили до фільтраційного табору під Уфою, де тримали близько року. Вимагали пояснення, чому він не застрелився одразу після приземлення на парашуті, щоб не потрапити живим у руки ворога.

Відверто розповісти про ті події Іван Бабак зміг лише у 1999 році в інтерв’ю журналістам:

"Постійні допити й нічні розстріли. Вранці йдеш і бачиш – нові могилки. Ця система таборів – розвиненіша, цинічніша й образливіша для нас усіх у порівнянні з німецькою. Я думаю, що німці такого не бачили ніде й не робили такого, як наші. Де таке взагалі можливо, щоб командира відомого на весь фронт полку після місяця полону кинули до табору, як ворога народу?"

Навіть після звільнення Іванові не давали спокою постійними перевірками. До нього продовжували ставитися з підозрою, як до потенційного "зрадника Батьківщини". Тому вже 1949 року він написав рапорт про вихід у запас, а потім й у відставку.

Із військовою службою було покінчено назавжди. Іван Бабак оселився на Полтавщині, вчителював, у 1970-х працював директором полтавської середньої школи № 7. Написав спогади "Зірки на крилах", став відмінником народної освіти. Про війну не любив розповідати й робив це вкрай рідко. 

Він помер 24 червня 2001 року, похований на Центральному кладовищі Полтави.

ЛІТЕРАТУРА

1. Биков М. Легендарному асові Великої Вітчизняної Івану Іллічу Бабаку цими днями виповнилося б дев'яносто... / М. Биков // Вечірня Полтава. – 2009. – 5 серп. – С. 5.
2. Брусенський О. Повернення Героя : [мемор. дошка у Полтаві І. І. Бабаку] / О. Брусенський // Вечірня Полтава. – 2012. – 31 жовт. – С. 2.
3. Бутко Д. Слово про друга / Д. Бутко // Полтавський вісник. – 2009. – 8 трав. – С. 17.
4. Єфанов М. "Літаючий Барс" [Герой Рад. Союзу І. І. Бабак. Після війни жив і працював у Полтаві ] / М. Єфанов // Край. – 2008. – № 54. – С. 12-13.
5. Пасько М. "Літаючий барс" Іван Бабак / М. Пасько // Зоря Полтавщини. – 2009. – 21 лип. – С. 6.
6. Пасько М. Льотчик-винищувач Іван Бабак збив 37 ворожих літаків. Чому відважного повітряного аса досі належно не пошанували в рідному місті? / М. Пасько // Полтавський вісник. – 2011. – 24 черв. – С. 26.
7. Сулименко В. "Літаючому барсу" відкрили меморіальну дошку : [І. Бабаку - на будівлі школи № 7] / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2012. – 26 жовт. – С. 4.
8. Убийвовк Л. Людина мужньої і трагічної долі / Л. Убийвовк // Край. – 2010. – № 73. – С. 14-15.

ПРУГЛО ДМИТРО

7 червня 2021 р. на фасаді НВК № 16 у Полтаві, що на бульв. Щепотьєва, 16, відкрили меморіальну дошку старшому лейтенанту полку "Азов" Національної гвардії України, який мав позивний "Круглий".

ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ ПРУГЛО  народився 27 грудня 1990 року.

Народився у Полтаві в українській родині. Навчався в Харківському національному університеті внутрішніх справ.

З відкриттям мобілізаційного центру полку "Азов" у Полтаві зголосився добровольцем і вже восени 2014 року відправився у Приазов'я.

У лютому 2015 року у складі 3-ї сотні (роти) піхотного батальйону полку "Азов" брав участь у Широкинській операції. З того часу виконував обов'язки заступника командира сотні (роти) по роботі з особовим складом. Брав участь у розробці емблеми свого підрозділу.

У листопаді-грудні 2017 року успішно пройшов навчальний курс у Хорунжій школі ім. п/п-ка М. Сціборського. Був затверджений сотенним хорунжим (неформальна назва посади в полку "Азов" для офіцерів по роботи з особовим складом).

З січня 2019 року разом зі своїм підрозділом постійно перебував на передовій в районі Світлодарської дуги.

Він загинув вночі 7 червня 2019 року під час прицільного артилерійського обстрілу позицій ЗСУ поблизу смт Новолуганське на Світлодарській дузі внаслідок прямого влучення 122-мм снаряду в траншею (бійці облаштовували нову позицію). Разом з ним загинув сержант Максим Олексюк, ще вісім бійців отримали поранення різного ступеня тяжкості.

Дмитро Пругло нагороджений медаллю "За військову службу Україні", орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

ЛІТЕРАТУРА

1. Костянтинів В. Поклали життя за Україну / В. Костянтинів // Зоря Полтавщини. – 2019. – 12 черв. – С. 2.
2. Осока Я. Полеглі Герої червня-2019 : [в т. ч. Пругло Д. М.] / Я. Осока // Полтавська думка. – 2019. – 4 лип. – С. 14.

ІЩЕЙКІН ЄВГЕН

26 листопада 2021 р. у Полтаві відкрили меморіальну дошку Євгену Іщейкіну, встановлену на фасаді 2-ї міської клінічної лікарні, що на вул. Монастирській, 7а.

ЄВГЕН ВОЛОДИМИРОВИЧ ІЩЕЙКІН  народився у Сочі Краснодарського краю 23 березня 1954 року. Близько 2 років працював санітаром на сочинській станції швидкої допомоги. У 1973-1978 роках навчався у Полтавському медичному стоматологічному інституті на стоматологічному факультеті. У 1979-1986 роках був лікарем-стоматологом та завідувачем лікувально-профілактичного відділення у міській дитячій стоматологічній поліклініці.

У 1986-1988 роках він обіймав посаду заступника завідувача міського відділу охорони здоров’я. З 1988 по 2001 рік був завідувачем відділу охорони здоров’я Полтавського міськвиконкому. З 2001 по 2009 рік був головним лікарем та директором 2-ї міської клінічної лікарні Полтави. У 2010 році Євген Іщейкін керував амбулаторією ВАТ "ПЗМС". У 2011 році повернувся на посаду керівника 2-ї лікарні, яку обіймав до самої смерті у травні 2021 року.

Меморіальна дошка Євгенові Іщейкіну. Розміщена на фасаді 2-ї міської клінічної лікарні, яку багато років очолював медик. У заході взяли участь керівництво громади, рідні, колеги Євгенія Володимировича, представники засобів масової інформації.

Євген Іщейкін народився в Сочі, але близько пів століття прожив і пропрацював у Полтаві: навчався в місцевому виші, трудився в міській дитячій стоматологічній поліклініці, відділі охорони здоров’я Полтавського міськвиконкому, керував 2-ю міською клінічною лікарнею. 

Серце лікаря перестало битися 24 травня, на 67-му році життя.

КУЛИК ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ

Меморіальна дошка 
Кулику О. В. по вул. Лідова, 7
м. Полтава

11 листопада 2017 року на фасаді будинку по вул. Лідова, 7. Встановили меморіальну дошку в пам’ять про відомого громадського діяча та журналіста, Народного депутата Верховної Ради України ІІІ-го скликання (1998-2002) Олександра Кулика. 

КУЛИК ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ  народився 26 вересня 1953 року в селі Петрівка Полтавського району.
У 1974 році Олександр Кулик закінчив філологічний факультет Полтавського державного педінституту. У цьому ж році розпочав трудову діяльність на заводському радіомовленні Полтавського заводу газорозрядних ламп.
З 1975 по 1980 роки – кореспондент відділу сільського господарства газети Полтавського району.
1980-1990 рр. – спеціальний кореспондент обласної газети "Зоря Полтавщини", ведучий екологічної рубрики (у 1986 році визнаний кращим журналістом-екологом України).
1990-1994 рр. – головний редактор газети Полтавської міськради "Полтавський вісник".
1994-1998 рр. – головний редактор обласної газети "Полтавська думка".
1998-2002 рр. – депутат Верховної Ради України від Полтави, Полтавського, Диканьського і Решетилівського районів.
2003-2008 рр. – головний редактор "Полтавської думки", директор інформаційно-видавничого агентства "Полтава-Факт".
З 2008 року – приватний підприємець, шеф-редактор газети "Полтавська думка", старший викладач Полтавського інституту економіки і права.

За журналістську і правозахисну діяльність нагороджений орденом Спілки офіцерів України – Хрестом "За мужність".
Позапартійний. Громадський правозахисник. У 2009 році визнаний кращим журналістом України в жанрі журналістських розслідувань проти корупції.
Олександр Кулик двічі був депутатом Полтавської міської ради.
Полтавець пішов з життя 2 жовтня 2016 року внаслідок хвороби. Йому було 64 роки. Рішення про меморалізацію ініціювало ТОВ "Полтавська Думка".

ЛІТЕРАТУРА

1. Відійшов у вічність Олександр Кулик // Полтавська Думка. – 2016. – 6 жовт. – С. 1.
2. Він найбільше любив Україну : [помер редактор Олександр Кулик] // Вечірня Полтава. – 2016. – 5 жовт. – С. 7.
3. Не стало Олександра Кулика : [перестало битися серце першого редактора "Полтавського вісника"] // Полтавський вісник. – 2016. – 6 жовт. – С. 6 ; Зоря Полтавщини. – 2016. – 4 жовт. – С. 5.
4. Полупан В. Полтава – в епіцентрі української журналістики! : [на вул. Лідова відкрили меморіальну дошку О. Кулику] / В. Полупан // Полтавська Думка. – 2017. – 16 листоп. – С. 1 ; Зоря Полтавщини. – 2017. – 17 листоп. – С. 13.

СИНЮК ДЕНИС

12 лютого 2016 року на Леваді, бул. Богдана Хмельницкого, 15 на будівлі гімназії №17 відкрили меморіальну дошку випускнику школи та учаснику АТО Денису Синюку. Він потрапив під мінометний обстріл і загинув 26 січня 2015 року в ході виконання бойового завдання поблизу с. Спартак Донецької області. Денис Синюк був одним із тих, кого прозвали "кіборгами" через захист аеропорту в Донецьку.

Меморіальна дошка
Синюку Денису, бул. Б. Хмельницького, 15
Полтава

СИНЮК ДЕНИС народився 7 лютого 1977 року м. Полтаві.

2008 року закінчив полтавську гімназію № 17. У 2012 році закінчив Полтавський політехнічний коледж НТУ «ХПІ» зі спеціальності «Монтаж і експлуатація електрообладнання підприємств і цивільних споруд».

В зоні бойових дій з березня 2014-го, розвідник, псевдо «Чіп», розвідувальний взвод 1-го батальйону, 95-та Житомирська окрема аеромобільна бригада, пізніше підписав контракт й залишився в підрозділі.

26 січня 2015 року автомобіль з військовиками, котрі мали завдання евакуювати поранених, підірвався на міні поблизу села Спартак Ясинуватського району Донецької області. Денис Синюк, який їхав разом зі своїми товаришами, загинув миттєво.

Похований у Полтаві, Алея Героїв. Залишилась сиротою малолітня дочка Настя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Васецька А. Найвища нагорода - народна / А. Васецька // Зоря Полтавщини. –2016. – 26 лют. – С. 1, 3.
2. Вовк К. "Кіборгу" Денисові Синюку встановили меморіальну дошку / К. Вовк // Полтавський вісник. – 2016. – 18 лют. – С. 3.
3. Іваненко Р. Їхній подвиг пам'ятають / Р. Іваненко // Полтавський вісник. – 2016. – 13 жовт. – С. 2.
4. Лещенко С. У Полтаві нагородили Народних Героїв / С. Лещенко // Полтавський вісник. – 2016. – 11 лют. – С. 6.
5. Обелець Ю. Народних Героїв України нагородили у Полтаві / Ю. Обелець // Коло. – 2016. – 11-17 лют. – С. 8.
6. Сулименко В. Десантник Денис Синюк з еліти українського війська / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2019. – 24 січ. – С. 8.

ЛЕСНЯК ДЕНИС

Меморіальна дошка
Денису Лесняку по вул. Кучеренка, 1/16
м. Полтава

17 травня 2018 р. відкрили меморіальну дошку учаснику АТО майору Денису Лесняку.

ЛЕСНЯК ДЕНИС народився 18 грудня 1979 р. у Полтаві. Останнє місце служби – 10-а окрема гірсько-штурмова бригада, начальник ППО.

Загинув Денис 16 серпня 2016 року поблизу села Єлизаветівка (Мар’їнський район на Донеччині) під час бойового зіткнення з ворожою розвідувально-диверсійною групою, отримавши кульове поранення в шию. У нього залишились батьки, дружина і троє дітей.

Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Похований на Алеї Героїв у Полтаві.

ЛІТЕРАТУРА

1. Костенко Н. Полтавщина оплакує своїх синів, які полягли за Україну / Н. Костенко // Зоря Полтавщини. – 2016. – 23 серп. – С. 2.
2. Полтава прощалася із доблесним майором Денисом Лесняком // Коло. – 2016. – 25-31 серп. – С. 6.
3. Полтавець Денис Лесняк загинув у зоні АТО // Вечірня Полтава. – 2016. – 17 серп. – С. 2
4. Ярошенко Г. Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет: "Ця війна показала, хто є хто" / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2016. – 30 листоп. – С. 11 ; Село Полтавське. – 2016. – 1 груд. – С. 2.

ПАТРІАРХ МСТИСЛАВ (СКРИПНИК СТЕПАН )

Меморіальна дошка
Скрипнику Степану, Полтава

В Полтаві, за адресою вул. Патріарха Мстислава, 11 (13?), дивом зберігся більше ніж двохсотлітній, глинобитний, обкладений цеглою батьківський будиночок одного із найвидатніших церковних діячів України і всього християнського світу ХХ століття, першого Патріарха Київського і всієї України Мстислава (світське ім’я – Степан Іванович Скрипник, 1898–1993). В 1994 році на фасаді будинку, де жила сім’я Скрипників, встановили дошку на честь Патріарха Мстислава: «В цій хатині 1898 року народився вірний син України і слуга Божий Святійший Мстислав, перший Патріарх Київський».

10 квітня 1898 року в Полтаві народився Степан Іванович Скрипник (Мстислав), патріарх Київський і всієї України. Його батько походив із полтавського козацького роду, мати – рідна сестра Симона Петлюри. Навчався в Полтавській першій класичній гімназії, закінчив офіцерську козачу школу в Оренбурзі. Ще гімназистом брав участь у нелегальних гуртках учнівської молоді, великий вплив на зростання національної свідомості справив дядько – Симон Петлюра.

Отримав старшинське звання хорунжого. У роки революції Мстислав перейшов до українських військових частин. У 1919 році – особистий ад'ютант Головного Отамана Української Народної Республіки. З 1920-го – у 3-й Залізній дивізії Армії Української Народної Республіки. Цього ж року разом з іншими військовими УНР інтернований у таборі в Каліші.

З 1921 до 1941 перебував на окупованій Польщею Волині. У 1923 році емігрував до Варшави, закінчив Вищу школу політичних наук. У 1930-му обраний послом до Польського сейму від Волині та Полісся (ця частина України до 1939 року знаходилась під владою Польщі), захищав права українців у Польщі. Брав участь у церковному і релігійному житті. 1 вересня 1941-го року увійшов до складу «Тимчасової адміністрації Української православної церкви» на Волині.

З приходом гітлерівців, сподіваючись на відродження національної державності, очолив «Українську Раду Довір’я», редагував газету «Волинь». Із перших днів окупації перебував під наглядом нацистських спецслужб. Після розпуску «Рад Довір’я» зосередив основну увагу на проблемі розбудови УАПЦ. Після смерті дружини у квітні 1942-го прийняв постриг. 14 травня 1942-го року в Києві у підвальній каплиці-катакомбі під Андріївською церквою висвячений на єпископа Переяславського УАПЦ. Мстислав почав розбудовувати УАПЦ по всій Україні, завдяки зусиллям Мстислава до УАПЦ приєднались Полтавська та Харківські єпархії. У червні 1942 відвідав Переяслав, Кременчук, Лубни, Хорол, Миргород, Полтаву, Харків. Лише у Полтаві у липні 1942 висвятив близько 20 священиків, брав участь у видавничій діяльності Полтавської Єпархіальної Ради. За допомогою Українського Червоного Хреста роздобув папір для друкування євангелія та молитовника. Німецька влада зарахувала Мстислава до переліку «опальних єпископів». Восени був заарештований гестапо і примушений до переїзду на Лівобережжя – до Чернігова і Прилук.

Напередодні наступу радянських військ виїхав спочатку до Луцька, а згодом – до Польщі. З 1944 до 1946 – єпископ УАПЦ у Німеччині. Весною 1947 Собором єпископів УАПЦ піднесений до сану архієпископа. Того ж року обраний архієпископом Вінніпега і всієї Канади УГКЦ. З 1950 – архієпископ головної консисторії і заступник митрополита УПЦ у США. Великим досягненням Мстислава стала побудова «Українського Єрусалима» в Бавнд-Бруці біля Нью-Йорка, де церква спромоглася придбати собі велику ділянку. Відтоді тут постав осередок усього українського церковного життя.

Багатолітню діяльність Мстислава високо оцінив надзвичайний Собор УАПЦ 1969, на якому Мстислава одностайно обрано митрополитом. З властивою йому енергією керував життям УАПЦ в Європі, Австралії та Північній Америці. Коли ж настав час – благословив третє відродження УАПЦ в Україні 1989 року. Саме в автокефальній церкві Мстислав убачав символ і гарантію незалежності України.

30 жовтня 1989-го проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському православному Соборі в червні 1990-го обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ, в жовтні прибув в Україну (інтронізований 18.11.1990 у храмі св. Софії у Києві). Мстислав став не тільки першим патріархом в Україні, а й найстаршим за віком патріархом, з найбільшим часом перебування у сані архієрея в історії християнської церкви.

Помер у 95-річному віці. Похований у храмі святого апостола Андрія в Бавнд-Бруці.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Алєксандрова Т. Патріарх Мстислав - духовний лідер української нації / Т. Алєксандрова // Вечірня Полтава. – 2008. – 30 квіт. – С. 7.
2. Брикулець В. Патріарх Мстислав. 1999 р. Полотно, олійні фарби : [портрет: кольорова репродукція] / В. Брикулець // Брикулець В. Малярство. Графіка. Ікономалярство. – Полтава, 2009. – С. 39.
3. Його Святість Патріярх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав : фото // Молода Україна. – 1991. –№1. – обкладинка.
4. Криволап Ю. Людина полум’яного серця : владика Мстислав / Ю. Криволап // Молода Україна. – 1982. – Ч.314. – С. 1-6.
5. Мстислав (Скрипник Степан Іванович; 1899 - 1993) – церковний діяч, патріарх УАПЦ : [уродженець м. Полтава] // Гончар О. Т. Щоденники : у 3-х т. – К., 2004. – Т. 3 (1984-1995). – С. 325, 326, 358, 367, 368, 395, 472, 476, 527, 575.
6. Патріарх Мстислав // Цебрий В. Славный город : исторические и публицистические очерки. – Полтава, 2009. – С. 195-200.
7. Пустовіт Т. Мстислав (Скрипник Степан Іванович; 10.04.1898, м. Полтава – 11.06.1993, м. Гремсбі, Канада) - церковний діяч, патріарх / Т. Пустовіт // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава, 2009. – С. 413.
8. Святійший Мстислав (Скрипник) : [Його довгий і важкий шлях до духовних вершин розпочався в Полтаві, де він народився, провів дитячі роки] // Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 130-131.
9. Ткачук М. Патріарх Мстислав : Степан Іванович Скрипник, уродженець м. Полтави / М. Ткачук // Історичний календар 2003. – К., 2003. – С. 197- 204.
10. Шемчук В. До питання про навчання Степана Скрипника (Патріарха Мстислава) у Полтавській першій чоловічій гімназії / В.Шемчук // Полтавська Петлюріана. Ч.4. Матеріали П'ятих Петлюрівських читань. – П., 2001. – С. 197-201.
11. Шемчук В. ... І зброєю вояка, і чином політика, і словом священника : [про Першоієрарха УАЦ Мстислава (у миру – Степана Скрипника (10.04.1898-11.06.1993)), уродж. м. Полтави] / В. Шемчук // Зоря Полтавщини. – 2008. –15 квіт. – С. 5.
12. Федір Єпископ. Феноменальна постать в історії України : [Патріарх Мстислав] / Федір Єпископ // Полтавський вісник. – 2008. – 11 квіт. – С. 26.
13. Цебрій В. Весна Патріарха. 10 квітня -110 років від дня народження Патріарха Мстислава / В. Цебрій // Полтавський вісник. – 2008. – 11 квіт. – С. 26.

ГЕРАЩЕНКО ВОЛОДИМИР

Меморіальна дошка
Геращенко Володимиру, Полтава

Меморіальна дошка Володимиру Геращенку відкрита 20 травня 2011 року на будинку,
що знаходиться за адресою вул. Соборності, 27 (24?), де він жив з 1966 по 2002 рр. На ній написано: «У цьому будинку впродовж 1965–2002 років мешкав головний художник Полтавського академічного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя, народний художник України Геращенко Володимир Федорович».

Володимир Геращенко, член НСХУ, заслужений художник УРСР з 1973 року, народний художник України з 1979 року. Митець зоставив неповторний слід в театральному житті Полтави кінця минулого сторіччя.

Меморіальна дошка з’явилася за сприяння Полтавської обласної та міської влади, коштом меценатів: голови Спілки жінок України Марії Орлик та автора дошки, приватного підприємця Вадима Голобородова.

Народився майбутній художник 24 лютого 1924 року в селі Соколове, нині Зміївського району Харківської області. В роки війни молодий стрілок 25-ї гвардійської дивізії воював на фронтах, був поранений, побував у полоні. В полоні Володимир перебував майже півтора року. Вже знаходячись у збірно-розподільному таборі для військовополонених, малював портрети Сталіна та Леніна, які чіпляли спереду на паровози ешелонів, які прямували на схід. Одного разу до кімнати, в якій працював молодий художник, зазирнув генерал Фомін з Управління у справах репатріації. Він високо оцінив талант Геращенка і забрав його до себе, згодом повернувши статус військовослужбовця. Через певний проміжок часу Володимир Гаращенко зміг повернутися на Україну. Закінчив Харківський державний художній інститут на «відмінно», навчався там у таких відомих митців: Олексія Кокеля, Бориса Косарєва, Дмитра Овчаренка. Мав можливість далі розвивати свій талант у якості книжкового графіка, але художнику надзвичайно подобався театр.

Перший театр, в якому Геращенко розпочав працювати художником, – Запорізький музично-драматичний театр імені М. О. Щорса (1953–66). З 1966 до 1989 – Володимир Федорович – головний художник Полтавського академічного музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя. Через призму його творчості «пройшла» вся українська класика, постановки п’єс багатьох зарубіжних авторів. 1979 року талант художника відзначений високим званням народного художника України. Окрім оформлення вистав, малював портрети, пейзажі, натюрморти. Виставлявся на виставках у Москві (1953), Полтаві (з 1967), Києві (з 1978), а також його твори були представлені на зарубіжних виставках – у Велико Тирново (Болгарія, 1976), Японії (1988); персональні виставки проходили у Запоріжжі, Полтаві. Роботи художника зберігаються у Полтавському краєзнавчому музеї, Полтавському літературно-меморіальному музеї П. Мирного, літературно-меморіальному будинку О. Корнійчука в с. Плюти на Київщині, Державному центральному театральному музеї імені О. Бахрушина в Москві, приватних колекціях.

Оформив велику кількість вистав, зокрема «Украдене щастя» І. Франка (1956), «Назар Стодоля» Т. Шевченко (1961), «Енеїда» (1977) та «Наталка Полтавка» (1994) І. Котляревського, «Каппелія» Л. Деліба (1977, Харків, театр опери та балету ім. М. Лисенка, «Живий труп» Л. Толстого (1978), «Віндзорські жартівниці» В. Шекспіра, «Маріца» І. Кальмана (обидві – 1980), «Вільний вітер» І. Дунаєвського (1981), «Закон вічності» Н. Думбадзе, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького (обидві – 1982), «Моя чарівна леді» Ф. Лоу (1983), «Декамерон» за Дж. Бокаччо (1984), «Рядові» О. Дударева (1985), «Маруся Богуславка» М. Старицького (1987), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1992), «Ніч перед Різдвом» за М. Гоголем (1995).

Останні роки творчості Володимира Федоровича Геращенка припали на складні, сутужні для театру та й взагалі для всіх в країні часи. Було скасовано статтю видатків на нові постановки і художнику доводилося докладати багацько зусиль, щоб вистава мала більш менш достойний зовнішній вигляд.

Помер Володимир Геращенко 30 березня 2002 року в Полтаві.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лабзова Л. Геращенко Володимир Федорович: [нар. в с. Соколове, нині Харківщина] / Л. Лабзова // Енциклопедія Сучасної України. – 2006. – Т. 5. – С. 549 ; Ханко В. М. Енциклопедія мистецтва Полтавщини : у 2-х т. – 2014. – Т. 1. – С. 219-220.
2. Орлова Є. Народному художнику Володимиру Геращенку – 90 років / Є. Орлова // Полтавський вісник. – 2014. – 14 лют. – С. 18.

РОЇК ВІРА

Меморіальна дошка

Вірі Роїк, м. Полтава

20 травня 2021 р., на фасадній частині будівлі колишньої жіночої Маріїнської гімназії (нині міська школа мистецтв "Мала академія мистецтв" імені Раїси Кириченко) відкрили меморіальну дошку Вірі Роїк. Місце вибране не випадково, адже саме в цій будівлі починала свій творчий шлях видатна майстриня.

ВІРА РОЇК народилася 25 квітня 1911 року в місті Лубни Полтавської області в родині Сергія Сосюрка і Лідії Сосюрко-Яворської. Батьки були освіченими людьми, приятелювали і часто приймали в своєму полтавському помешканні Антона Макаренка, Панаса Мирного та їхнього далекого родича Володимира Короленка, який потім став хрещеним Віри.

Вишивати почала з раннього дитинства, і саме вишивки допомогли вижити їй з маленьким сином й старенькою матір’ю під час війни та окупації. У перші місяці лихоліття вона потрапила під бомбардування, отримала контузію і важкі переломи кісток. Майже два роки була прикута до ліжка, але виміняні на хліб та інші продукти вишивки врятували її та родину від голодної смерті. Інвалідність не стала на перешкоді вишивальному таланту Віри Роїк. У 1952 році вона переїхала до Криму і саме тут її талант художниці і педагога розкрився в повній мірі. За визнанням мистецтвознавців, Віра Роїк створила справжню кримську школу української вишивки.

У 2003 році Віра Сергіївна здійснила вишивальне турне Полтавщиною (Лубни, Миргород, Полтава), і першим містом, у яке вона привезла свою 77 персональну виставку «Український рушничок», були Кобеляки. Тут, у Державному музеї літератури і мистецтв з величезним успіхом у липні 2003 року пройшла її виставка, а згодом у цьому музеї була відкрита постійно діюча експозиція, присвячена творчості В. С. Роїк.

Її роботи прикрашають експозиції чотирьох десятків музеїв світу. Майстриня брала участь у понад 200 колективних виставках і майже півтори сотні персональних. Виставкову діяльність вона продовжувала ледь не до останніх днів свого життя, сама їздила зі своїми творами всією Україною і за кордон. Своє вміння Віра Роїк передала внучці Аліні і правнучці Юлі, у 60-ті створила Музей народної творчості Криму, а в 2006 році ініціювала заснування Міжнародної премії у сфері народного мистецтва свого імені.

Віра Сергіївна Роїк – Герой України, нагороджена орденом Княгині Ольги, Заслужений майстер народної творчості України, Заслужений художник Криму, лауреат Державної премії Автономної Республіки Крим і премії імені Володимира Короленка, нагороджена Міжнародним орденом Миколи Чудотворця І ступеня "За примноження добра на землі".

Померла 3 жовтня 2010 року, похована у Сімферополі.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Безнос М. Рушником вишиваним доля пролягла / М. Безнос // Зоря Полтавщини. – 2008. – 11 черв. – С. 3.
2. Безчасний В. Вшанували землячку-героїню Віру Роїк : [відкрита меморіальна дошка в Лубнах] / В. Безчасний // Вечірня Полтава. – 2013. – 25 верес. – С. 3.
3. Бобрищев К. Віра Роїк / К. Бобрищев // Бобрищев К. Отчий край. Кн. 2. – Полтава : Сімон, 2004. – С. 604-613.
4. Бобрищев К. Наша землячка, народна художниця, Герой України Віра Роїк зробила завершальний стібок на рушникові національної єдності / К. Бобрищев // Вечірня Полтава. – 2008. – 22 жовт. – С. 8.
5. Бобрищев К. О Боже, які візерунки лишила вона на тканині! / К. Бобрищев // Вечірня Полтава. – 2010. – 10 листоп. – С. 12.
6. Віценя Л. Мелодії вічності на полотнах кримської полтавки : до 100-річчя Віри Роїк / Л. Віценя // Зоря Полтавщини. – 2011. – 22 квіт. – С. 15.
7. Грибан Г. Роїк Віра Сергіївна (1911-2010) Г. Грибан // Гортаючи сторінки історії Полтавщини / Г. Грибан. – Полтава : Дивосвіт, 2016. – С. 199-200.
8. Жовнір Н. Мелодії на полотні : [життєвий і творчий шлях Віри Роїк] / Н. Жовнір // Зоря Полтавщини. – 2016. – 1 лип. – С. 15.
9. Жовнір Н. Орнаменти долі : до 105-річчя Віри Роїк / Н. Жовнір // Вечірня Полтава. – 2016. – 18 трав. – С. 14.
10. Обелець Ю. Кримська полтавка Віра Роїк першу свою роботу присвятила Володимиру Короленку / Ю. Обелець // Коло. – 2016. – 8-13 верес. – С. 14.
11. Роїк В. Пам'ять, яка продовжує життя / В. Роїк // Народна творчість та етнографія. – 2017. – № 3. – С. 113-118.
12. Роїк В. С. Мелодії на полотні. Спогади. Вишивки. Відгуки. – Сімферополь : Кримське навчально-педагогічне державне видавництво, 2003. – 240 с.
13. Світ у долонях. Спогади про Героя України, вишивальницю Віру Роїк / упоряд. В. М. Роїк. – Лубни : Лубни, 2018. – 480 с.
14. Скобельський В. Нові назви вулиці Полтави / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2016. – 24 серп. – С. 6.
15. Сотий квітень Віри Роїк. Але вже без неї... // Вечірня Полтава. – 2011. – 4 трав. – С. 7.
16. Титаренко В. Праця переростає у красу : рецензія на книгу: Роїк В. С. Мелодії на полотні / В. Титаренко // Рідний край. – 2004. – № 1 (10). – С. 181-183.
17. Шлапак Я. Вона була на гребені хвилі : 25 квітня – 105 років від дня народження Віри Роїк, української вишивальниці / Я. Шлапак // Демократична Україна. – 2016. – 22 квіт. – С. 10.

ХІТАЙЛОВ МАКСИМ

Меморіальна дошка
Максиму Хітайлову,
 м. Полтава

25 серпня 2020 р., на знак вшанування пам'яті про свого студента, який віддав життя за Україну, на фасаді Полтавського Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" відкрили меморіальну дошку.

Максим Хітайлов виріс і проживав у селі Вирішальне Лохвицького району Полтавської області. 

У 2017 році Максим Хітайлов закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж імені М. В. Гоголя Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» і вступив до університету. Навчався за державним замовленням за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія» (група 301 БТп).

Вирішив служити у лавах Збройних Сил України. Був прийнятий на військову службу за контрактом у квітні 2019 року на посаду гранатометника. Службу проходив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Юнак відслужив півроку і за десять днів мав їхати на ротацію, проте цього не сталося – снайперська ворожа куля обірвала його життя.

Загинув 18 лютого 2020 року під час нападу бойовиків на спостережний пункт поблизу Хутора Вільного.

Під час обстрілу, який передував наступу противника, були поранені троє побратимів Максима, двоє отримали тяжку контузію. Завдяки тому, що полеглий герой першим помітив рух ворога в сторону "опорника", повідомив про це і стримав наступ кулеметним вогнем, людей встигли евакуювати.

На жаль, тіло Максима залишилось на полі бою, його передали рідним лише 20 лютого.

21 лютого, увечері, загиблого привезли в Полтаву, де відбулося прощання на центральній площі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Волкова Г. "Тіло Максима окупанти віддали через дві доби, а його гаманець із банківськими картками і мобільний телефон украли" / Г. Волкова // Село Полтавське. – 2020. – 27 лют. – С. 5.
2. Герої не вмирають : [редакція висловлює співчуття родині Максима Хітайлова] // Лохвицький край. – 2020. – 27 лют. – С. 1.
3. Доленко О. "Світлячок" загинув, прикриваючи поранених побратимів : [Максим Хітайлов з с. Вирішальне Лохвицького р-ну] / О. Доленко // Панорама Полтавщини. – 2020. – 27 лют. – С. 15.
4. Іоффе О. У Національному університеті "Полтаська політехніка імені Юрія Кондратюка" урочисто відкрили меморіальну дошку на честь загиблого героя Максима Хітайлова / О. Іоффе // Полтавський вісник. – 2020. – 27 серп. – С. 8.
5. Ніконов С. Поліг за бойових побратимів, за Україну / С. Ніконов // Зоря Полтавщини.–  2020. –  28 лют. –  С. 4.
6. Поліг у бою за Україну : [у зоні проведення ООС на сході України загинув наш земляк, уродженець Лохвицького р-ну Максим Хітайлов] // Зоря Полтавщини. – 2020. – 21 лют. – С. 2.
7. У Полтаві відкрили меморіальну дошку Максиму Хітайлову : [25 серпня, на знак вшанування пам'яті про свого студента, який віддав життя за Україну, на фасаді Полтавського Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" відкрили меморіальну дошку. Він врятував життя побратимів ціною свого] // Полтавська думка. – 2020. – 3 верес. – С. 13.
8. Ярошенко Г. Назавжди лишився 22-річним : [у Націоанальному університеті "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" вшанували пам'ять загиблого студента Максима Хітайлова, відкривши на його честь меморіальну дошку] / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 26 серп. – С. 1.

КОЛОМІЄЦЬ АНАТОЛІЙ ПАНАСОВИЧ

Меморіальна дошка
А. П. Коломійця,
 м. Полтава

Полтавське музичне училище закінчив також відомий український композитор Анатолій
Панасович Коломієць, про що нагадує ще одна меморіальна дошка на будівлі за адресою: вул. Соборності, 11: «Випускник Полтавського музичного училища, видатний композитор і педагог, заслужений діяч мистецтв України, професор Анатолій Панасович Коломієць. 1918–1997».

Творчість композитора Анатолія Коломійця належить до визначних явищ української радянської музики. Він є автором балету «Улянка», симфонічних, вокально-симфонічних і камерно-інструментальних творів, хорів, романсів, обробок народних пісень. Суттєві риси музики Коломійця – ідейна художня довершеність, особлива філігранна витонченість музичної мови і водночас простота, дохідливість виразу. Анатолій Опанасович чи не перший в Україні започаткував такий музичний жанр, як фортепіанна транскрипція (фантазія на теми опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, вокальні твори Л. Ревуцького).

Коломієць Анатолій Панасович народився в селі Савинці, нині Миргородського району. В 1935 році вступив до Полтавського музичного училища. З 1938 року – студент Київської консерваторії в класі Л. М. Ревуцького по спеціальності «композиція». Музичну освіту завершив у Ташкенті 1943 року.

Перші музичні твори Коломійця з’явились ще в Полтавському музичному училищі, серед яких увагу приваблюють «Експромт» для фортепіано та обробка народної пісні «Ой, не шуми, луже». Більше 55 років продовжувалась багатогранна творча діяльність Анатолія Коломійця, талант якого повністю проявився і в композиції, і в педагогіці і у фортепіанному виконанні.

В українську музику А. П. Коломієць увійшов як композитор характерного, самобутнього стилю. Він володів особливими здібностями провідчувати «Душу» народної музики, вмів яскраво відтворити її характер в музичних образах своїх творів. Композитор залишив після себе до 90 симфонічних, музично-сценічних, камерно-інструментальних творів, в тому числі для фортепіано, скрипки, віолончелі, фагота, бандури. Широко відомі його «Українська соната для скрипки і фортепіано», музика до мультфільмів. З 1951 року і до кінця життя Коломієць працював в Київській консерваторії.

Чималу внесок зробив композитор у справу музичного редагування творів провідних українських композиторів – К. Стеценка, В. Косенка, М. Вериківського, Г. Верьовки.

На його вшанування установлено меморіальну дошку в Києві на будинку, де він в 1956–1997 роках проживав.

ЛІТЕРАТУРА