СКОРОХОД АРТУР

Воїн був родом з Каховки Херсонської області. Закінчив Тарандинцівську школу, після чого вступив до фінансово-економічного коледжу в Лубнах. Тут чоловік здобув спеціальність бухгалтера. Також Артур Скороход закінчив Дергачівську зооветеренарну академію.

18 липня 2023 року воїн загинув. Це сталося внаслідок артилерійського ворожого обстрілу.

ІГОР АНДРУШЕНКО, ДМИТРО ЗАДОРОЖНЮК, ЯРОСЛАВ СІНІЧЕНКО

5 травня 2023 р. у Лохвицькій школі № 3, де раніше навчалися військовослужбовці Ігор Андрущенко, Дмитро Задорожнюк та Ярослав Сінченко, встановили меморіальні дошки на фасаді будівлі в їхню пам’ять.

ІГОР АНДРУШЕНКО до початку великої війни працював водієм у ДП "Лохвицький шлях". 

25 березня 2022 р. воїна мобілізували.  Мав звання солдата та служив на посаді стрільця-санітара механізованого відділення. 

21 серпня військовослужбовець поліг під ворожим обстрілом поблизу Мазанівки, що на Донеччині. Солдатові було 34 роки. У нього лишилися батьки, дружина, двоє синів та сестра.

ДМИТРО ЗАДОРОЖНЮК військовослужбовець родом з села Червоний Кут Сумської області. Переїхав до м. Лохвиці, закінчив місцеву школу та ПТУ, де навчався на столяра-апаратника.

З 16 квітня 2015 р. до 13 жовтня 2016 р. він проходив строкову службу у лавах Збройних сил України. Мобілізували Дмитра Задорожнюка 11 березня 2022 р., служив на посаді бойового медика.

7 травня 2022 р. у бліндаж, де знаходився Дмитро, влучив ворожий артилерійський снаряд.

У бійця залишилася мати. Поховали Дмитра Задорожнюка на Сумщині.

ЯРОСЛАВ СІНІЧЕНКО у 2018 р. закінчив Київську національну академію внутрішніх справ, отримавши спеціальність юриста. У званні старшого сержанта він працював у полку поліції особливого призначення № 2 у Києві, а пізніше працював у приватній охоронній фірмі. 

Після повномасштабного вторгнення воїн пішов захищати Україну. 17 квітня 2022 р. поблизу Співаківки, що на Харківщині, разом з групою побратимів Ярослав  потрапив у засідку ДРГ й загинув, йому було 31 рік.

СЕРБУТОВСЬКИЙ АНДРІЙ АНДРІЙОВИЧ

У Полтаві відкрито 2019 р. меморіальну дошку Андрію Сербутовському, відомому

живописцю, графіку, заслуженому художнику України (1993), члену Спілки художників України (1961).

СЕРБУТОВСЬКИЙ Андрій Андрійович народився в Полтаві 18 серпня 1923 року. Спеціальної художньої освіти на мав. Основи мистецької грамоти отримав у Миколи Волкова, чоловіка старшої сестри Євгенії, вихованця Московського вищиго художньо-промислового училища. Учасник Другої світової війни.

Працював художником цеху м’ясокомбінату (1948–1951), товариства "Укоопхудожник", реорганізованого в художньовиробничі майстерні і художньо-виробничий комбінат (з 1951). Один із засновників 1970 року Полтавської організації СХУ, голова правління організації (1970–1971).

Малював жанрові картини, портрети, натюрморти. Експонент виставок у Полтаві (з 1947), Києві (з 1954), Харкові (1969, 1979, 1981, 1983), Кременчуці й Лохвиці (1975), за межами України – Москві (1954, 1960), Японії (1975, 1980, 1981), Велико Тирново (Болгарія, 1976, 1982), Кошаліні (Польща, 1910), Німеччині (1989), США (1992).

Персональні виставки художника відбувалися у Полтаві (1973, 1977, 1986, 1999, 2005), Кременчуці (1975), Лубнах (1975), у Великобагачанському районі (1975). Києві (1998), Харкові (2004), Пархомівці Харківської області (2005).

Роботи Андрія Сербутовського зберігаються у багатьох музеях, приватних збірках в Україні та за кордоном. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями. Лауреат обласної премії імені П. Мирного (2004). Портрет Сербутовського виконав Микола Підгорний.

29 жовтня 2006 р. Помер у віці 83 років. Похований на Центральному міському кладовищі (с. Розсошенці).

ЛІТЕРАТУРА

1. Кравченко О. Вшанували видатного художника ХХ століття / О. Кравченко // Полтавський вісник. – 2013. – 20 верес. – С. 17.
2. Черпакова Л. Молитва Андрія Сербутовського до України / Л. Черпакова // Край. – 2013. – №114. – С. 12-14.
3. Білоусько О. А. Величний образ краю у творах Андрія Сербутовського / О. А. Білоусько // Образотворче мистецтво. – 2014. – № 2. – С. 84-87.
4. Горицвіт Т. Андрій Сербутовський (1923-2006) – один із визначних полтавських художників другої половини ХХ століття, член НСХУ, заслужений художник України / Т. Горицвіт // Полтавський вісник. – 2016. – 13 жовт. – С. 20.

СЕМЕНЮТА ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

На фасаді будинку, в якому розміщено галерею образотворчого мистецтва, відкрили 2015 р.  меморіальну дошку майстрові пензля Василю Семенюті (автори – художник Володимир Мірошниченко і молодший брат Василя Івановича архітектор Володимир Семенюта).

Живописець хоч і народився на Сумщині, вважав Полтавщину своєю малою батьківщиною. А тому кожне полотно художника – то палке освідчення в любові до Посулля, його чарівної природи.

1931 року родина Василя Семенюти оселяється в Лубнах, де згодом Василь навчається в художній студії при Будинку піонерів, в якій на той час викладав малювання Олексій Асауленко, студент Петербурзької Академії мистецтв. У 1943 році він пішов добровольцем на фронт і воював на всіх напрямках Другого Українського фронту. Буремні воєнні роки позначилися на здоров’ї художника. Тричі він хворів на запалення легенів, що спровокувало тяжку хворобу – туберкульоз. Після закінчення війни Василь Семенюта ще довго лікувався в шпиталях і тільки в 1947 році був демобілізований як інвалід другої групи.

З 1951по 1955 роки – навчався в Суджанському державному вчительському інституті. Пізніше вчився на графічному факультеті Львівського поліграфічного інституту (1962 – 1968 рр.).

Великий вплив на його творчість мали товариські стосунки з відомими українськими художниками Олександром Максименком, Михайлом Дерегусом, Іваном Гончаром, Миколою Глущенком. Щира дружба єднала митця із письменником Володимиром Маликом.

З 1955 по 1975 роки Василь Семенюта – директор Лубенського краєзнавчого музею, а також одночасно організовує в Лубнах художню студію, якою й керує 20 років, з неї вийщло багато знаних художників, скульпторів, дизайнерів, зокрема: Леонід Андрієвський, Альберт та Серафим Чаркіни, Валерій Шаленко, Василь Трегубенко, Володимир Погребняк, Георгій Карпович, Олександр Дмитренко, Олег Векленко, Микола Босенко, Наталія Вертій, Андрій Семенюта, Тамара Волошенко та інші.

З 1975 року з ініціативи Василя Семенюти відкривається художня школа, директорм якої він був до 1997 року. За активної участі митця в 1970 році в місті відкрито художній відділ музею – галерею образотворчого мистецтва, яка пізніше розмістилася в дев’ятиповерховому будинку по вул. Радянській, а також з 1974 року було започатковане проведення республіканських виставок "Лубенська художня весна", на яких експонувалися твори митців з усієї України, завдяки чому в запасниках музею зберігається вагома колекція живопису, графіки та скульптури.

За плідну працю в 1980 році В. І Семенюті присвоєно звання заслуженого працівника культури України, Василь Семенюта – співець рідного Посулля. Його старовини й сучасності, мрійливої природи й талановитих людей. Він був наділений талантом помічати величне й неповторне у, здавалося б, непоказних, кучерявих вербах, що їхні зачіски скуйовдив вітер-розбишака. Сільська вулиця з білолицими хатинами на його картинах може слугувати чудовим зразком для театральних декорацій.

Майстер залишив по собі величезну творчу спадщину. Окрім пейзажів, натюрмортів, портретів – пам’ятники та пам’ятні знаки, що їх у Лубнах встановлено до двох десятків. Мав він велику втіху від роботи з деревом. Лубенцям добре відомі скульптури з верби Богдана Хмельницького, погруддя Володимира Короленка, барельєф Миколи Гоголя.

26 травня 1999 року перестало битися серце художника і патріота.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ханко В. Семенюти – рідні брати, діячі укр. культури, мистці з Лубен: Василь Іванович (1.02.1925, с. Черепівка, тепер Буринського р-ну Сумської обл., –26.05.1999, Лубни), живописець, Володимир Іванович (25.02.1938, Лубни), укр. архітектор / В. Ханко  // Ханко В. Словник мистців Полтавщини. – Полтава, 2002. – С. 173.
2. Петренко В. Вшанували митця-земляка : [мемор. дошка В. Семенюті в м. Лубни] / В. Петренко // Зоря Полтавщини. – 2015. – 23 лют. – С. 5.

СТЕЛЛЕЦЬКИЙ ГНАТ ЯКОВИЧ

На будівлі Лубенського краєзнавчого музею відкрито меморіальну дошку на честь засновника у 1918 році Лубенського українського музею Гната Стеллецького, а також присвоєно музею його ім’я.

ГНАТ СТЕЛЛЕЦЬКИЙ народився  в селі Григор’ївка Олександрівського повіту Катеринославської губернії, в сім’ї вчителя. Навчався в Харківській духовній семінарії, Київській духовній академії. У 1905–1907 роках перебував у Палестині, викладав у Назаретській учительській семінарії. З 1907 року служив у Московському архіві Міністерства юстиції Російської імперії. Володів арабською, французькою мовами.

У 1908 року керував археологічними розкопками курганів у Полтавській губернії, брав участь у ХІV Археологічному з’їзді в Чернігові.

1910 року закінчив Московський археологічний інститут, захистив дисертацію "Мадебська карта-мозаїка Палестини у зв’язку з питанням про нову (російську) Бет-Захар", обраний членом-кореспондентом, у 1911 – дійсним членом Московського археологічного товариства. Під час Першої світової війни перебував на Кавказькому фронті, вивчав археологічні пам’ятки вірменських територій Туреччини.

Від початку 1918 року мешкав у Києві, займався розкопками Звіринецьких печер, викладав археологію України у Київському державному українському університеті. У 1918 році заснував один із перших музеїв Полтавщини – Лубенський український народний музей (нині – Лубенський краєзнавчий музей), який очолював із початку 1920 року. В 1921–1923 рр. проводив археологічні розкопки в Лубнах, Чигирині, Києві та інших містах України, співробітничав з установами ВУАН. У 1923 році виїхав до Москви, там продовжував археологічні та бібліографічні дослідження Московського Кремля (проводив пошуки бібліотеки Івана Грозного «Ліберія»), читав лекції у Московському археологічному інституті.

1916 року міська управа Лубен виділила на пошуки скарбів князя Вишневецького кошти, запросили спеціаліста-археолога Стеллецького. Громадянська колотнеча по Жовтневому перевороту 1917 року не дозволила йому продовжити розкопки, тому він виїхав, повернувшись до Лубен лише 1922 року. Йому вдалося віднайти підземний хід із замку, що вів до Сули, там знайшли сотні останків мешканців, які намагалися врятуватися від повстанців М. Кривоноса 1648 року. Далі працювати археологу не дозволили і восени 1923 року він повернувся до Москви. З кінця 1930-х років співпрацював із Наркоматом оборони СРСР як консультант-спелеолог. У 1941–1945 рр. залишився в Москві, відмовившись від евакуації та допомагаючи у захисті міста.

Помер у Москві.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ванцак Б. Подвижники українського музейництва : (Г. Кир'яков, Ф. Камінський, К. Скаржинська, Г. Стеллецький) / Б. Ванцак, О. Супруненко. – Полтава : [б. в.], 1995. – 136 с.
2. Ванцак Б. Рідній край : навч. посіб. з історії Лубенщини для уч. шкіл, училищ і технікумів / Б.  Ванцак, В. М. Козюра. – Лубни : [б. в.], 1993. – 101 с.
3. Кревська Г. Історія великої любові : [про кохання Гната і Галини Стеллецьких ] / Г. Кревська // Вісник. – 2020. – 4 берез. – С. 3.
4. Супруненко О. 100-річчю Лубенського краєзнавчого музею присвячена / О. Супруненко // Полтавський краєзнавчий музей : збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток.  Випуск XIV. –  Полтава : Арбуз, 2019. – С. 542-560.

СКАРЖИНСЬКА КАТЕРИНА МИКОЛАЇВНА

На стіні будинку № 10 по вулиці в Лубнах знаходиться меморіальна дошка Катерині Скаржинській.

Народилась вона 19 (7).02.1852 (в літературі також 19.02.1853) – у с. Постав-Мука на Полтавщині (згідно інших даних у м. Лубни) народилась Катерина Скаржинська (в дівоцтві фон Райзер), землевласниця, меценатка, громадсько-культурна діячка.

В 1852 року в Лубнах. У 1869 р. вийшла заміж за М. Г. Скаржинського, з яким була заручена ще в дитинстві. Завершивши військову службу в чині генерал-майора, він успішно зайнявся землеробством, розведенням породистих коней. Після повернення до родового маєтку на хуторі Круглик під Лубнами, у 1881-1883 роках Скаржинська захопилась збиранням старожитностей, і згодом у спеціально побудованому будинку відкрила музей. Лубенський музей К. М. Скаржинської проводив активну науково-дослідницьку, збиральницьку, видавничу діяльність, і став одним з перших приватних музеїв України. Також у своєму маєтку в Круглику Катерина Миколаївна проводила активну просвітницьку та педагогічну діяльність, зокрема, відкрила читальню з бібліотекою, чайну, організувала в селі артіль, столярну й ковальську майстерні. В Круглику діяв драматичний гурток, а у 1891 р. нею там було відкрито народну школу. До 1900 на збірку, що нараховувала вже 20 тисяч експонатів (за весь час зібрано 37 тисяч експонатів), бібліотеку в чотири тисячі томів, великий архів, витратила понад 500 тисяч рублів – велетенську як на ті часи суму. 1903 року запропонувала передати колекцію Лубенському земству – за умови побудови для неї окремого приміщення, проте лубенські владоможці відмовились від щедрого дарунку, тож 1906 р. подарувала колекцію природничо-історичного музею Полтавського губернського земства природничо-історичному музею Полтавського губернського земства (для перевезення артефактів було задіяно 4 залізничних вагони). Знайома з українськими колекціонерами В. Тарновським та С. Мазаракі, листувалась з багатьма членами Московитської імперії, брала участь в археологічних семінарах. 1906 року виїхала до Швейцарії, де також займалась доброчинною діяльністю та матеріально підтримувала політичних емігрантів різних напрямків – есерів, бундівців, більшовиків, утримувала притулки, благодійні їдальні, школи, відкрила друкарні в Парижі, Брюсселі та Лондоні, облаштувала санаторій для хворих на туберкульоз у Давосі. З початком Першої світової війни повернулася до України.

В 1920-ті роки Скаржинська оселяється в Лубнах на вул. Гоголя. Поруч з нею в одному будинку жив Сергій Климентійович Кульжинський – завідувач музею в Круглику, педагог і етнограф, який поклав початок дослідженню древнього мистецтва писанки. Укладений ним багатоілюстрований каталог "Описание коллекции народних писанок», який було видано у 1899 р. Лубенським музеєм К. М. Скаржинської, нині відомий у всьому світі майстрам та істинним поціновувачам мистецтва писанкарства. На початку 1920-х опікувалася безпритульними дітьми та сиротами. Проте для радянської влади залишалась "соціально-ворожим елементом", тож була позбавлена усіх засобів існування, не кажучи вже про доброчинну діяльність. 1923 року працівники пролетарського музею та Полтавського центрального архіву для підтримки тепер уже знедоленої колишньої меценатки вислали їй разову допомогу відповідно 1000 і 500 рублів. 1926 року за поданням голови ВУЦВК Г. Петровського позбавлена навіть мізерної пенсії в 40 рублів. Померла в злиднях на хуторі Круглик на Полтавщині 1932 року.

ЛІТЕРАТУРА

1. Козюра І. Довідник краєзнавців 20-30 років ХХ. / І. Козюра // Край. – 2017. – № 157. – С. 7-10 ; № 158. – С. 9-12 ; № 159. – С. 7-11.
2. Скобельський В. Нові назви вулиці Полтави / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2016. – 7 лип. – С. 6.
3. Яловегіна Г. Аристократка, меценатка, музейниця : [К. М. Скаржинська] / Г. Яловегіна // Зоря Полтавщини. – 2018. – 23 берез. – С.   

СИНЮК ДЕНИС

12 лютого 2016 року на Леваді, бул. Богдана Хмельницкого, 15 на будівлі гімназії №17 відкрили меморіальну дошку випускнику школи та учаснику АТО Денису Синюку. Він потрапив під мінометний обстріл і загинув 26 січня 2015 року в ході виконання бойового завдання поблизу с. Спартак Донецької області. Денис Синюк був одним із тих, кого прозвали "кіборгами" через захист аеропорту в Донецьку.

Меморіальна дошка
Синюку Денису, бул. Б. Хмельницького, 15
Полтава

СИНЮК ДЕНИС народився 7 лютого 1977 року м. Полтаві.

2008 року закінчив полтавську гімназію № 17. У 2012 році закінчив Полтавський політехнічний коледж НТУ «ХПІ» зі спеціальності «Монтаж і експлуатація електрообладнання підприємств і цивільних споруд».

В зоні бойових дій з березня 2014-го, розвідник, псевдо «Чіп», розвідувальний взвод 1-го батальйону, 95-та Житомирська окрема аеромобільна бригада, пізніше підписав контракт й залишився в підрозділі.

26 січня 2015 року автомобіль з військовиками, котрі мали завдання евакуювати поранених, підірвався на міні поблизу села Спартак Ясинуватського району Донецької області. Денис Синюк, який їхав разом зі своїми товаришами, загинув миттєво.

Похований у Полтаві, Алея Героїв. Залишилась сиротою малолітня дочка Настя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Васецька А. Найвища нагорода - народна / А. Васецька // Зоря Полтавщини. –2016. – 26 лют. – С. 1, 3.
2. Вовк К. "Кіборгу" Денисові Синюку встановили меморіальну дошку / К. Вовк // Полтавський вісник. – 2016. – 18 лют. – С. 3.
3. Іваненко Р. Їхній подвиг пам'ятають / Р. Іваненко // Полтавський вісник. – 2016. – 13 жовт. – С. 2.
4. Лещенко С. У Полтаві нагородили Народних Героїв / С. Лещенко // Полтавський вісник. – 2016. – 11 лют. – С. 6.
5. Обелець Ю. Народних Героїв України нагородили у Полтаві / Ю. Обелець // Коло. – 2016. – 11-17 лют. – С. 8.
6. Сулименко В. Десантник Денис Синюк з еліти українського війська / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2019. – 24 січ. – С. 8.

ПАТРІАРХ МСТИСЛАВ (СКРИПНИК СТЕПАН )

Меморіальна дошка
Скрипнику Степану, Полтава

В Полтаві, за адресою вул. Патріарха Мстислава, 11 (13?), дивом зберігся більше ніж двохсотлітній, глинобитний, обкладений цеглою батьківський будиночок одного із найвидатніших церковних діячів України і всього християнського світу ХХ століття, першого Патріарха Київського і всієї України Мстислава (світське ім’я – Степан Іванович Скрипник, 1898–1993). В 1994 році на фасаді будинку, де жила сім’я Скрипників, встановили дошку на честь Патріарха Мстислава: «В цій хатині 1898 року народився вірний син України і слуга Божий Святійший Мстислав, перший Патріарх Київський».

10 квітня 1898 року в Полтаві народився Степан Іванович Скрипник (Мстислав), патріарх Київський і всієї України. Його батько походив із полтавського козацького роду, мати – рідна сестра Симона Петлюри. Навчався в Полтавській першій класичній гімназії, закінчив офіцерську козачу школу в Оренбурзі. Ще гімназистом брав участь у нелегальних гуртках учнівської молоді, великий вплив на зростання національної свідомості справив дядько – Симон Петлюра.

Отримав старшинське звання хорунжого. У роки революції Мстислав перейшов до українських військових частин. У 1919 році – особистий ад'ютант Головного Отамана Української Народної Республіки. З 1920-го – у 3-й Залізній дивізії Армії Української Народної Республіки. Цього ж року разом з іншими військовими УНР інтернований у таборі в Каліші.

З 1921 до 1941 перебував на окупованій Польщею Волині. У 1923 році емігрував до Варшави, закінчив Вищу школу політичних наук. У 1930-му обраний послом до Польського сейму від Волині та Полісся (ця частина України до 1939 року знаходилась під владою Польщі), захищав права українців у Польщі. Брав участь у церковному і релігійному житті. 1 вересня 1941-го року увійшов до складу «Тимчасової адміністрації Української православної церкви» на Волині.

З приходом гітлерівців, сподіваючись на відродження національної державності, очолив «Українську Раду Довір’я», редагував газету «Волинь». Із перших днів окупації перебував під наглядом нацистських спецслужб. Після розпуску «Рад Довір’я» зосередив основну увагу на проблемі розбудови УАПЦ. Після смерті дружини у квітні 1942-го прийняв постриг. 14 травня 1942-го року в Києві у підвальній каплиці-катакомбі під Андріївською церквою висвячений на єпископа Переяславського УАПЦ. Мстислав почав розбудовувати УАПЦ по всій Україні, завдяки зусиллям Мстислава до УАПЦ приєднались Полтавська та Харківські єпархії. У червні 1942 відвідав Переяслав, Кременчук, Лубни, Хорол, Миргород, Полтаву, Харків. Лише у Полтаві у липні 1942 висвятив близько 20 священиків, брав участь у видавничій діяльності Полтавської Єпархіальної Ради. За допомогою Українського Червоного Хреста роздобув папір для друкування євангелія та молитовника. Німецька влада зарахувала Мстислава до переліку «опальних єпископів». Восени був заарештований гестапо і примушений до переїзду на Лівобережжя – до Чернігова і Прилук.

Напередодні наступу радянських військ виїхав спочатку до Луцька, а згодом – до Польщі. З 1944 до 1946 – єпископ УАПЦ у Німеччині. Весною 1947 Собором єпископів УАПЦ піднесений до сану архієпископа. Того ж року обраний архієпископом Вінніпега і всієї Канади УГКЦ. З 1950 – архієпископ головної консисторії і заступник митрополита УПЦ у США. Великим досягненням Мстислава стала побудова «Українського Єрусалима» в Бавнд-Бруці біля Нью-Йорка, де церква спромоглася придбати собі велику ділянку. Відтоді тут постав осередок усього українського церковного життя.

Багатолітню діяльність Мстислава високо оцінив надзвичайний Собор УАПЦ 1969, на якому Мстислава одностайно обрано митрополитом. З властивою йому енергією керував життям УАПЦ в Європі, Австралії та Північній Америці. Коли ж настав час – благословив третє відродження УАПЦ в Україні 1989 року. Саме в автокефальній церкві Мстислав убачав символ і гарантію незалежності України.

30 жовтня 1989-го проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському православному Соборі в червні 1990-го обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ, в жовтні прибув в Україну (інтронізований 18.11.1990 у храмі св. Софії у Києві). Мстислав став не тільки першим патріархом в Україні, а й найстаршим за віком патріархом, з найбільшим часом перебування у сані архієрея в історії християнської церкви.

Помер у 95-річному віці. Похований у храмі святого апостола Андрія в Бавнд-Бруці.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Алєксандрова Т. Патріарх Мстислав - духовний лідер української нації / Т. Алєксандрова // Вечірня Полтава. – 2008. – 30 квіт. – С. 7.
2. Брикулець В. Патріарх Мстислав. 1999 р. Полотно, олійні фарби : [портрет: кольорова репродукція] / В. Брикулець // Брикулець В. Малярство. Графіка. Ікономалярство. – Полтава, 2009. – С. 39.
3. Його Святість Патріярх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав : фото // Молода Україна. – 1991. –№1. – обкладинка.
4. Криволап Ю. Людина полум’яного серця : владика Мстислав / Ю. Криволап // Молода Україна. – 1982. – Ч.314. – С. 1-6.
5. Мстислав (Скрипник Степан Іванович; 1899 - 1993) – церковний діяч, патріарх УАПЦ : [уродженець м. Полтава] // Гончар О. Т. Щоденники : у 3-х т. – К., 2004. – Т. 3 (1984-1995). – С. 325, 326, 358, 367, 368, 395, 472, 476, 527, 575.
6. Патріарх Мстислав // Цебрий В. Славный город : исторические и публицистические очерки. – Полтава, 2009. – С. 195-200.
7. Пустовіт Т. Мстислав (Скрипник Степан Іванович; 10.04.1898, м. Полтава – 11.06.1993, м. Гремсбі, Канада) - церковний діяч, патріарх / Т. Пустовіт // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава, 2009. – С. 413.
8. Святійший Мстислав (Скрипник) : [Його довгий і важкий шлях до духовних вершин розпочався в Полтаві, де він народився, провів дитячі роки] // Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 130-131.
9. Ткачук М. Патріарх Мстислав : Степан Іванович Скрипник, уродженець м. Полтави / М. Ткачук // Історичний календар 2003. – К., 2003. – С. 197- 204.
10. Шемчук В. До питання про навчання Степана Скрипника (Патріарха Мстислава) у Полтавській першій чоловічій гімназії / В.Шемчук // Полтавська Петлюріана. Ч.4. Матеріали П'ятих Петлюрівських читань. – П., 2001. – С. 197-201.
11. Шемчук В. ... І зброєю вояка, і чином політика, і словом священника : [про Першоієрарха УАЦ Мстислава (у миру – Степана Скрипника (10.04.1898-11.06.1993)), уродж. м. Полтави] / В. Шемчук // Зоря Полтавщини. – 2008. –15 квіт. – С. 5.
12. Федір Єпископ. Феноменальна постать в історії України : [Патріарх Мстислав] / Федір Єпископ // Полтавський вісник. – 2008. – 11 квіт. – С. 26.
13. Цебрій В. Весна Патріарха. 10 квітня -110 років від дня народження Патріарха Мстислава / В. Цебрій // Полтавський вісник. – 2008. – 11 квіт. – С. 26.

СУХОМЛИНСЬКИЙ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Меморіальна дошка

на честь Героя Соціалістичної Праці

В. О. Сухомлинського

на будинку навчального корпусу

Полтавського національного педагогічного

університету ім. В. Г. Короленка

в Полтаві.

Меморіальна дошка на честь Героя Соціалістичної Праці В. О. Сухомлинського встановлена у
1982 р., на будинку навчального корпусу №1 Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка по вул. Остроградського, 2. "У Полтавському педагогічному інституті в 1936–1938 рр. навчався видатний педагог, член-кореспондент АПН СРСР, заслужений учитель УРСР, Герой Соціалістичної Праці Василь Олександрович Сухомлинський (1918–1970 рр.)".

Народився Василь Сухомлинський на Кіровоградщині. У 1924–1935 роках навчався у Кременчуцькому педінституті, 1936–1938 – у Полтавському педагогічному інституті (нині Національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка).

Учасник Великої Вітчизняної війни. Після війни колишній політрук прийшов в Павлиську середню школу і пропрацював у ній 33 роки. Починаючи з 1949 року Василь Олександрович виступає не тільки у місцевій періодиці, а й у республіканських та всесоюзних, а згодом і зарубіжних виданнях. 1955 р. він успішно захищає у Київському державному університеті кандидатську дисертацію на тему "Директор школи – керівник навчально-виховної роботи", а через рік з’являється його перша велика монографія "Виховання колективізму у школярів".

Наприкінці п’ятдесятих років виходять друком одна за одною такі ґрунтовні праці В. Сухомлинського, як "Педагогічний колектив середньої школи" та "Виховання радянського патріотизму в школярів". 

На найвищий щабель своєї педагогічної творчості Василь Сухомлинський піднявся в шістдесяті роки. До найголовніших, найгрунтовніших творів В. Сухомлинського, опублікованих з 1960 р. належать: "Як ми виховали мужнє покоління", "Духовний світ школяра", "Праця і моральне виховання", "Моральний ідеал молодого покоління", "Сто порад учителеві", "Листи до сина", "Батьківська педагогіка", "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості" і особливо – "Павлиська середня школа" та "Серце віддаю дітям" (1969). Остання праця витримала вже кільканадцять видань, вона була удостоєна першої премії Педагогічного товариства УРСР (1973) і Державної премії УРСР (1974). Василь Сухомлинський виконував депутатські обов’язки, писав книги, які перекладені більше ніж на 20 мов.

Уже після смерті талановитого педагога з’явилися окремими виданнями праці "Народження громадянина", "Методика виховання колективу", "Розмова з молодим директором школи", "Як виховати справжню людину". 

Крім ерудиції, В. Сухомлинський мав неабияку силу волі, вирізнявся поміркованістю, надзвичайною скромністю, працездатністю (вставав щодня о четвертій ранку й писав власні твори до восьмої), людяністю.

СВЯТОГОР АНАТОЛІЙ АНДРІЙОВИЧ

Меморіальна дошка на честь Святогора Анатолія Андрійовича 

Встановлена за адресою: вул. Пушкіна, 47, на приміщенні Пирятинського краєзнавчого музею. 

Меморіальна дошка
на честь
Святогора Анатолія Андрійовича,
м. Пирятин, Полтавська область 

СВЯТОГОР АНАТОЛІЙ АНДРІЙОВИЧ (30.10.1930, с. Усівка Пирятинський район Полтавська область – 15.02.2000, м. Пирятин Полтавська область) – учитель природничих наук, історик, краєзнавець. Один із засновників Пирятинського районного народного краєзнавчого музею. Започаткував наукове вивчення Пирятинщини. Провів велику роботу по уточненню й систематизації хронології найважливіших подій в історії краю. Ним зроблені перші природничі описи Пирятинщини, задокументовані найдраматичніші періоди в історії краю, Голодомор 1932 – 1933 років та гітлерівську окупацію 1941 – 1943 рр. Зібрав і упорядкував матеріали з історії сіл Пирятинщини, які були використані при підготовці до друку тому академічного видання "Історія міст і сіл України. Полтавська область". 

У пам`ять про земляка у 2008 році на будинку Пирятинського народного краєзнавчого музею згідно з рішенням Пирятинської районної ради від 8.11.2007 р. встановлено меморіальну дошку (0,4-0,6 м) з чорного граніту з портретним зображенням та пам’ятним написом: "Святогор Анатолій Андрійович, 1930 – 2000 Учитель-історик, організатор краєзнавчого руху на Приудайщині, засновник Пирятинського історико-краєзнавчого музею".

СУШКО ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ

Меморіальна дошка
 на честь
Сушка Олексія Івановича
с. Смотрики, Полтавська область

Меморіальна дошка на честь Сушка Олексія Івановича, учасника бойових дій в Афганістані (1983). 

Знаходиться на будинку Смотриківської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів . 

Встановлена у 1983 р. у пам`ять про Сушка Олексія Івановича, воїна-афганця, який навчався у цій школі. 

Дошка з чорного полірованого граніту (0, 4 х 0, 6 м) з пам`ятним написом: "У цій школі з 1968 по 1975 рік навчався Сушко Олексій Іванович. 21 квітня 1980 року загинув в Афганістані виконуючи військовий обов`язок".

МИКОЛА САВЧЕНКО-"БАЙДА"

Меморіальна дошка
Миколі Савченку,
у с. Березова Лука
Гадяцького району

У селі Березова Лука Гадяцького району, що на Полтавщині, відкрили 30 жовтня 2016 році меморіальну дошку відомому землякові, борцеві за волю України Миколі Савченку. 

Дошку Миколі Савченку встановили на будівлі сільської школи.

Під час Другої світової війни він пройшов шлях від лейтенанта-червоноармійця до майора Української повстанської армії. При цьому дослідники називають уродженця Полтавщини одним із найталановитіших і найуспішніших командирів підрозділів УПА, де його знали за позивним "Байда".

МИКОЛА САВЧЕНКО-"БАЙДА" народився 20 лютого 1921 року. Випускник керамічного технікуму в Миргороді. Служив у Червоній армії, отримав звання лейтенанта.

З кінця 1943 року зголосився до УПА, призначений командиром підрозділу ВО-5 "Маківка" на Дрогобиччині. У серпні 1944-го очолив сотню "Східняки", в якій служили колишні червоноармійці, уродженці центральних та східних областей України. 15 вересня 1944 року сотня "Байди" ввійшла до Лемківського загону ВО-6 "Сян", який підпорядковувався тимчасовій спеціальній військовій окрузі УПА-Захід-Карпати, що існувала протягом двох місяців (серпень-вересень 1944) на території, ще зайнятій німцями.

Після зміни лінії фронту залишився в Лемківському курені, впродовж жовтня-листопада рейдував по теперішній Івано-Франківщині та Дрогобиччині. У січні 1945 року сотня перейшла згідно з наказом головного військового штабу УПА на північно-східну Тернопільщину. У лютому 1946 року "Байда" був призначений командиром Перемиського куреня. Від весни цього року він діяв зі своїми сотнями на Перемищині й був підвищений у званні до хорунжого. У серпні 1947 року відділ УПА під керівництвом "Байди" здійснив успішний рейд на Захід.

1948 року Старшинські Збори обрали Савченка командиром частин, що рейдували на Захід. Згодом призначений заступником шефа Місії УПА за кордоном.