БУРКО ДЕМИД

5 лютого 2020 р. відкрили меморіальну дошку учаснику бою під Крутами, історику церкви, публіцисту, поету, діячу УАПЦ Демидові Бурку. Меморіальну дошку було виготовлено за кошти небайдужої громади Полтавщини.

ДЕМИД БУРКО  народився 29.08.1894 р. у с. Пирогів на Вінниччині.

Водночас життя його пов’язане і з Полтавою та селом Яреськи Шишацького району.

Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду (травень 1917), референт інформаційного бюро Секретаріату військових справ Центральної Ради.

Учасник бою під Крутами у складі 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. Після захоплення Києва московськими окупантами 8 лютого 1918 року повернувся на Поділля.

З осені 1918 року – студент історичного факультету Українського Кам’янець-Подільського університету. Паралельно відвідував вечірній богословський курс. З травня 1920 року – в Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після поразки Перших визвольних змагань опинився в Польщі. Влітку 1921 року намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні його заарештували і віддали до суду. Одержав 5 років ув’язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. Продовжив навчання в Кам’янець-Подільському університеті. Працював викладачем української мови і літератури у семирічних школах. У 1931 році через репресії залишив педагогічну працю, служив у кооперації. У 1935 році Демида Бурка знову заарештували, але він утік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі інвалідів.

З жовтня 1941-го – секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. Служив настоятелем Миколаївської церкви м. Полтави. Підготував до друку видання Євангелія (у перекладі Морачевського) та молитовника (Полтава, 1942). У газеті "Голос Полтавщини" (1941–1943 рр.) надрукував низку статей з історії літератури і мистецтва, вірші і спогади з пережитого. Автор книги "Українська Автокефальна Православна церква – вічне джерело життя" (1988, Бавнд-Брук, США). На її сторінках знайшли місце і враження автора про полтавський період життя. Вірш "Крути" написав 1938 року. Тоді сталіністи лютували особливо, вирубуючи під корінь усе українське. У передмові зазначив: "Цей вірш написано в 20-ті роковини битви під Крутами, в січні 1938 року, на самому полі бою за найтяжчих московсько-більшовицьких окупаційних умов".

Помер на 94 році, похований на Штутгартському цвинтарі.

ЛІТЕРАТУРА

• Орленко С. "За рідний край і за любов до волі..." / С. Орленко // Нова година. – 2019. – 20-26 лют. – С. 7.
• Ярошенко Г. Вижив під Крутами: у Полтаві вшанували пам'ять учасників легендарного бою Демида Бурка / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 5 лют. – С. 12.

ПАВЛОВСЬКИЙ ІВАН ФРАНЦОВИЧ

У Полтаві відкрито 2019 р. меморіальну дошку історику, архівознавцю, педагогу Івану Павловському. 

Іван Францович Павловський народився 9 (22) січня 1851 року в с. Боброве Калузької губернії. Хоча сам рід Павловських брав свій початок у Польщі – його батько походив із Познані. 1854 року сім’я переїздить на Полтавщину і оселяється в с. Хомутець Миргородського повіту. Важко точно сказати, скільки часу родина провела на Миргородщині.

Відомо, що згодом батько переїхав до Полтави, де влаштувався майстром залізничних майстерень – це забезпечувало незмірно вищий рівень заробітків, ніж він міг отримати в Хомутці. 1870 року Іван Францович Павловський закінчує Полтавську цивільну гімназію, у 1874 році – історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира.

Перебування в Хомутці значною мірою вплинули на коло його інтересів. Адже у містечку були стародавні вали, – овіяні легендами свідки вже невідомих нам подій минувщини. Швидше за все, це були залишки козацької фортеці – у ті часи практично кожне сотенне містечко мало власні укріплення. Але народна уява по своєму відроджує минуле – одна з легенд розповідає про те, що "городок" у центрі села спорудили шведські солдати для захисту від росіян. Чи не від тих переказів витоки постійного інтересу Івана Павловського до теми Північної війни? Чи не тому в його працях не раз згадуються загадкові хомутецькі вали?

Дослідження подій Північної війни зрештою привело Івана Францовича до найголовнішого досягнення його життя – до створення музею Полтавської битви. Йому судилося стати "батьком" знаного у світі закладу.

На сьогодні це унікальний науково-методичний центр вивчення історії України ХІV – ХVІІІ століть, єдиний в Україні музейний заклад, що входить до Міжнародної організації військово-історичних музеїв під егідою ЮНЕСКО. Іван Павловський викладав історію в полтавському кадетському корпусі (1874–1913). Одночасно виконував обов’язки секретаря Полтавської губернської ученої архівної комісії (1903–1918). А в 1909 році організував вище згаданий музей і був його завідувачем до 1918 року. Виступав організатором та учасником народних читань та недільних шкіл на Полтавщині.

Член Полтавського церковного історико-археологічного комітету. Дійсний член Таврійської губернської ученої комісії (з 1915). Учасник обговорення урядового проекту правил охорони пам’яток та старожитностей.

Брав участь у з’їзді представників учених архівних комісій 6-7 травня 1914 року в Санкт-Петербурзі. Підтримував активні стосунки з Вадимом Львовичем Модзалевським. Під час революції 1917–1921 років виступав за збереження архіву Полтавського губернського правління.

Іван Францович Павловський є автором понад 150 праць, у тому числі студій з історії Полтавщини ХVІІІ–ХІХ ст., яку висвітлював виключно з офіційних позицій. Опублікував багато архівних документів з історії Полтавщини. Був одним з укладачів систематичного покажчика часопису "Киевская старовина" (Полтава, 1911).

ЛІТЕРАТУРА

1. Шендрик Л. До 85-річчя від дня смерті Івана Францевича Павловського 9(22).01.1851 – 27.05.1922р. : [дослідник Полтави, краєзнавець, архівіст. народ. в с. Боброве Калузької губ. 1854 р. ; переїхала на Полтавщину] / Л. Шендрик // Край. – 2007. – № 37 (трав.). – С. 14-16.
2. Коротенко В. Документи про І. Ф. Павловського у Російському державному військово-історичному архіві / В. Коротенко // Край. – 2008. – № 45 (січ.). – С. 13.

СТЕЛЛЕЦЬКИЙ ГНАТ ЯКОВИЧ

На будівлі Лубенського краєзнавчого музею відкрито меморіальну дошку на честь засновника у 1918 році Лубенського українського музею Гната Стеллецького, а також присвоєно музею його ім’я.

ГНАТ СТЕЛЛЕЦЬКИЙ народився  в селі Григор’ївка Олександрівського повіту Катеринославської губернії, в сім’ї вчителя. Навчався в Харківській духовній семінарії, Київській духовній академії. У 1905–1907 роках перебував у Палестині, викладав у Назаретській учительській семінарії. З 1907 року служив у Московському архіві Міністерства юстиції Російської імперії. Володів арабською, французькою мовами.

У 1908 року керував археологічними розкопками курганів у Полтавській губернії, брав участь у ХІV Археологічному з’їзді в Чернігові.

1910 року закінчив Московський археологічний інститут, захистив дисертацію "Мадебська карта-мозаїка Палестини у зв’язку з питанням про нову (російську) Бет-Захар", обраний членом-кореспондентом, у 1911 – дійсним членом Московського археологічного товариства. Під час Першої світової війни перебував на Кавказькому фронті, вивчав археологічні пам’ятки вірменських територій Туреччини.

Від початку 1918 року мешкав у Києві, займався розкопками Звіринецьких печер, викладав археологію України у Київському державному українському університеті. У 1918 році заснував один із перших музеїв Полтавщини – Лубенський український народний музей (нині – Лубенський краєзнавчий музей), який очолював із початку 1920 року. В 1921–1923 рр. проводив археологічні розкопки в Лубнах, Чигирині, Києві та інших містах України, співробітничав з установами ВУАН. У 1923 році виїхав до Москви, там продовжував археологічні та бібліографічні дослідження Московського Кремля (проводив пошуки бібліотеки Івана Грозного «Ліберія»), читав лекції у Московському археологічному інституті.

1916 року міська управа Лубен виділила на пошуки скарбів князя Вишневецького кошти, запросили спеціаліста-археолога Стеллецького. Громадянська колотнеча по Жовтневому перевороту 1917 року не дозволила йому продовжити розкопки, тому він виїхав, повернувшись до Лубен лише 1922 року. Йому вдалося віднайти підземний хід із замку, що вів до Сули, там знайшли сотні останків мешканців, які намагалися врятуватися від повстанців М. Кривоноса 1648 року. Далі працювати археологу не дозволили і восени 1923 року він повернувся до Москви. З кінця 1930-х років співпрацював із Наркоматом оборони СРСР як консультант-спелеолог. У 1941–1945 рр. залишився в Москві, відмовившись від евакуації та допомагаючи у захисті міста.

Помер у Москві.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ванцак Б. Подвижники українського музейництва : (Г. Кир'яков, Ф. Камінський, К. Скаржинська, Г. Стеллецький) / Б. Ванцак, О. Супруненко. – Полтава : [б. в.], 1995. – 136 с.
2. Ванцак Б. Рідній край : навч. посіб. з історії Лубенщини для уч. шкіл, училищ і технікумів / Б.  Ванцак, В. М. Козюра. – Лубни : [б. в.], 1993. – 101 с.
3. Кревська Г. Історія великої любові : [про кохання Гната і Галини Стеллецьких ] / Г. Кревська // Вісник. – 2020. – 4 берез. – С. 3.
4. Супруненко О. 100-річчю Лубенського краєзнавчого музею присвячена / О. Супруненко // Полтавський краєзнавчий музей : збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток.  Випуск XIV. –  Полтава : Арбуз, 2019. – С. 542-560.