КВАША СЕРГІЙ

У Мартинівці відкрили меморіальну дошку на честь Сергія Кваші, який на Херсонщині

Сергій Кваша загинув торік наприкінці серпня. 12 вересня у рідному селі військового на його честь відкрили меморіальну дошку. На відкриття зібралася громадськість сільської ради, діти, військові.

Сергій Кваша був мобілізований у перші дні повномасштабного вторгнення. Служив у 46-й окремій аеромобільній бригаді на посаді стрільця-снайпера 1 аеромобільного взводу, 9 аеромобільної роти 3-го аеромобільного батальйону.

Сергій народився і виріс у Мартинівці. Після закінчення школи навчався у Веприцькому ПТУ. Служив в армії. Потім понад 20 років працював на молочнотоварній фермі в ПрАТ «Гадяцьке бурякогосподарство». Став на захист України від російських агресорів вже у перший рік війни — у 2014 році. Тоді служив у зоні АТО/ООС. А вже із перших днів повномасштабного вторгнення був мобілізований до лав Збройних сил України і до останнього подиху боронив українську землю.

Життя військового обірвалося 30 серпня біля села Сухий Ставок.

14 вересня 2023 року Сергієві Кваші мало б виповнитися 48 років. У нього лишилися матір і сестра.

На вшанування пам’яті військового у Мартинівці перейменували вулицю Гагаріна на честь Сергія Кваші.

ПОНОМАРЕНКО РУСЛАН, КОРНІЙКО ОЛЕКСАНДР, ПАРАКА БОГДАН, ТИХОНЕНКО ОЛЕКСАПНДР, ДРЮЧЕВСЬКИЙ АРТУР

На фасаді Гадяцького ліцею-інтернату ім. Шевченка відкрили меморіальну дошку загиблим учням закладу

На фасаді Гадяцького профільного ліцею-інтернату імені Шевченка відкрили меморіальну дошку колишнім учням закладу, які загинули під час російсько-української війни.

За майже 10-річну війну росії проти України із на фронті загинули п’ятеро випускників Гадяцького профільного ліцею імені Шевченка.

Під час антитерористичної операції на сході України 2014-2018 років загинули Руслан Пономаренко із Оснягів та Олександр Корнійко із Петрівки-Роменської.

Руслан Пономаренко загинув 28 січня 2015 під час мінометного обстрілу вогневих позицій українських артилеристів під Комишувахою.

Олександр Корнійко загинув 16 лютого 2017 року під час обстрілу взводного опорного пункту поблизу смт Зайцеве, що під Горлівкою.

Повномасштабне вторгнення росіян у 2022 році принесло нове горе у родини українців. 25 березня воно прийшло у родину Парак із Гадяча, а заодно чи не кожного жителя міста, адже Богдан Парака став першим загиблим військовим із Гадяччини. Богдан Парака загинув захищаючи селище Вільхівка у Харківській області. Одну із вулиць у Гадячі перейменували на честь Богдана Параки.

Старший сержант Олександр Тихоненко загинув 20 січня 2023 року поблизу села Благодатне, що на Донеччині. У складі евакуаційного екіпажу Олександр їхав забирати своїх поранених та загиблих побратимів. Але росіяни влучили по евакуаційній техніці із ПТУРа.

Артур Дрючевський загинув 13 березня 2023 року поблизу селища Діброва Сєвєродонецького району Луганської області. У 2022 році до дня Збройних сил України був нагороджений грамотою та медаллю «Незламним героям російсько-української війни».

Як ще у Гадячі вшановують загиблих військових

Ще у 2019 році на День захисників і захисниць України у Гадячі відкрили меморіальний знак «Землякам, які загинули за Батьківщину». Передбачалося, що він буде тимчасовим, проте вже як чотири роки він став постійним.

Також меморіальну дошку своїм загиблим випускникам відкрили у Гадяцькому вищому професійному аграрному училищі.

Також стіна із портретами загиблих військових під час АТО є біля Свято-Михайлівської церкви.

НАЛИВАЙКО ІВАН, ОСТЯК МАКСИМ

Пам’яті полеглих «Танцора» та «Остіна» у полтавському ліцеї відкрили меморіальні дошки

Іван Наливайко та Максим Остяк віддали життя в боях на Донеччині та Харківщині. Пам’ять захисників вшанували у рідному ліцеї.

Меморіальні дошки відкрили на фасаді ліцею № 31.

Іван «Танцор» Наливайко

Народився воїн 15 жовтня 1997 року в Полтаві. З 2008-2015 навчався в ліцеї №31, де був активним учасником всіх подій та заходів. З 6 років почав відвідувати танцювально-спортивний клуб «Дует», де опанував бальну хореографію. Разом з партнеркою брав участь не тільки в місцевих змаганнях, а й на міжнародних конкурсах.

Після школи у 2015 році вступив до педагогічного університету на спеціальність «Хореографія» та продовжив свою кap'єpy в Народному ансамблі спортивно-бального танцю «Грація». У період навчання також почав викладати дітям спортивно-бальний танець в школі «Юний Європєць».

24 лютого 2022 року Іван Наливайко добровольцем пішов на фронт та вступив до 116-ї окремої бригади територіальної оборони, де отримав позивний «Танцор». Він захищав Україну на Харківському, Сумському, Донецькому напрямках.

Загинув військовий 10 жовтня 2023 року в Авдіївці, при виконанні бойового завдання. Поховали молодого воїна на Алеї Слави в Полтаві.

Максим «Остін» Остяк

Воїн народився 11 квітня 1987 року в Полтаві та навчався у ліцеї №31 в математичному класі. Після закінчення закладу здобув вищу освіту в полтавській політехніці, отримавши спеціальність інженера-будівельника.

У 2007 році чоловік переїхав до Києва, де працював адміністратором у ТРЦ «Більшовик». Згодом працював за спеціальністю, а пізніше став барменом у клубі «КультРа». Після цього він працював у Національному музеї історії України в Києві.

Максим Остяк був активним учасником Революції Гідності з перших її днів. 18 лютого 2014 року під час сутичок з «Беркутом» отримав травми лівої руки та голови. Після участі у Революції Гідності воїн разом із музикантом Євгеном Славяновим заснував гурт Reve ta Stohne, записав альбом та виступав за кордоном.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Максим «Остін» Остяк добровільно вступив до лав Збройних сил України. Він служив оператором дронів у 49-му окремому стрілецькому батальйоні «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади, брав участь у боях за оборону Києва та в Ірпені.

Загинув оборонець 4 липня 2022 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. Його поховали у Полтаві на Затуринському кладовищі на Алеї Героїв.

ВОЛКОВ ВІТАЛІЙ

У Гадячі встановили меморіальну дошку загиблому на війні медику Віталію Волкову

У другу річницю загибелі Віталія Волкова, на фасаді будівлі Гадяцької підстанції екстреної медичної допомоги станції, де працював воїн, йому відкрили меморіальну дошку.

Віталій Волков 25 років працював фельдшером виїзної бригади на підстанції медичної допомоги у Гадячі. Тож саме тут на його честь відкрили меморіальну дошку. На відкриття прийшли рідні, друзі та колеги Віталія.

Віталій Волков пішов добровольцем на фронт у квітні 2022 року. За період служби отримав звання молодшого сержанта. На посаді бойового медика, надавав першу медичну допомогу та рятував життя захисникам України на лінії бойового зіткнення.

Брав участь у боях під Кураховим, Павлівкою, Бахмутом. 9 січня 2023 року Віталія Волкова посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

БЕЗДУДНИЙ ВЛАДИСЛАВ

Меморіальну дошку відкрили на фасаді Гадяцької дільниці АТ «Полтаваобленерго» у пам’ять про захисника Владислава Бездудного, який тут працював майже п’ять років.

Владислав Бездудний працював електромонтером з експлуатації розподільних мереж.

  

На підприємство Владислав прийшов працювати у 2019 році, після того як два роки відслужив у Національній гвардії України.

Владислав народився у місті Гадяч. Закінчив Лютенську середню школу. Після цього навчався у Роменському коледжі Сумського національного аграрного університету за спеціальністю «Монтаж, обслуговування та ремонт електротехнічних установок в агропромисловому комплексі» та здобув кваліфікацію «Технік-електрик».

Через рік після повномасштабного вторгнення, 6 березня 2023 року Владислав був мобілізований і став на захист Батьківщини від російських загарбників. Пройшов навчання у Великобританії. Був командиром 1-го аеромобільного відділення 1-го аеромобільного взводу 10-ї аеромобільної роти 3-го аеромобільного батальйону, мав звання старший солдат.

КУЛИК ЄВГЕНІЙ

У Зіньківському опорному ліцеї №1 відкрили меморіальну дошку випускнику школи Євгенію Кулику. Право відкрити меморіальну дошку надали батькамзахисника - Юлії та Олегу Куликам.

Євгеній Кулик народився і виріс у місті Зіньків. З дитинства цікавився військовою справою, зокрема, читав літературу та перемагав на змаганнях зі стрільб, розповідає бабуся бійця Любов Філон. Вона, каже, тісно спілкувалася із онуком.

«Женя ходив у гурток «Юного техніка», це його бажанням було. Він робив літаки, такі маленькі дрони. Він дуже любив конструювати. Воно все посеред хати постійно було, запускав мотори. Все (запчастини) було дорогеньке, але ми йшли йому назустріч. Їздив на змагання по області по стрільбах. Стріляти з четвертого класу почав, ми вже бачили, що це його. Ставив у дворі снігову бабу, всі відра мені пообстрілював. У його спальні висять медалі, грамоти», – згадує бабуся Євгенія Кулика.

Коли Євгеній подорослішав, то пішов на службу у десантно-штурмові війська Збройних сил України. Після цього долучився до Французького іноземного легіону, у його складі брав участь у бойових діях на території інших країн, отримав контузію. У той час бійця нагородили медаллю, говорить Любов Філон.

«Він – солдат, його нічого не хвилювало. Він сказав: «Я піду». І що б ми не казали, він вступив у легіон. Зі 100 людей брали 10, і він був один із них. Він завжди отримував задоволення, у нього прагнення було до цього. Пробув він там (у Французькому легіоні) трохи більше 3,5 років, але контракт у нього був підписаний на 7 років»,– говорить бабуся Євгенія Кулика.

Попри це у серпні 2022-го Євгеній повернувся в Україну, аби захищати її від повномасштабного російського вторгнення. Пішов на фронт і служив у Бахмутському районі на Донеччині. 23-річний воїн мав позивний «Лис». Рідні боялися відпускати Євгенія на війну, згадує бабуся.

Ми його просили: «Женя, не роби цього». Дідусь на колінах хотів просити. А він сказав: «Дід, як я жити буду, ви взагалі подумали?» Він вийде в місто, через 20 хвилин повертається і говорить: «Я не можу туди ходити, люди просто стоять, п’ють каву, палять. Вони не розуміють, що там наші хлопці (на передовій). Як вони зможуть, отакі хлопці, ходити по місту? Коли буде перемога, чи вистачить у них совісті пити за перемогу?» Він і навідник, і снайпер, він – унікальний. Він уже народився воїном»,– розповідає Любов Філон.

12 січня воїн прийняв останній бій на Донеччині. Євген Кулик загинув внаслідок поранень від уламків ворожого снаряду, яких зазнав у стрілецькому бою.

Побратими характеризують воїна як чудового снайпера та командира. Під час служби він проявив себе як хорошим протитанкістом та піхотинцем:

«Найкращий кулеметник, який шматував ворога до останнього подиху. Родом з Полтавщини, місто Зіньків. Загинув смертю хоробрих! Навіки залишився у нас в строю!».

Командир «Центурії» Віталій Борс пише, що Євген Кулик мав ініціативу у військовій справі й був відданим захисту України:

«Ти просто молодий, гарячий та з певним досвідом та ініціативою. Вночі, перед виїздом на бойовий, я на тебе знову накричав, бо ти не встигав. А насправді ти все ретельно перевіряв. Ти пройшов французький легіон, військові конфлікти, але загинув у себе вдома, захищаючи Україну! А перед цим ти накрошив зі свого кулемету немало пі*арів. Зараз тебе немає».

Про загибель єдиного сина матері Юлії Кулик повідомив командир підрозділу, в якому служив Євгеній. Боєць поліг 12 січня біля міста Бахмут Донецької області. Попрощатися із ним у Зінькові змогли лише через три тижні, бо чекали, доки привезуть тіло.

БУДАНЦЕВ АНДРІЙ

8 жовтня на фасаді полтавськщої школи № 37 відкрили меморіальну дошку на честь полеглого воїна. Андрій Буданцев захищав Україну від російського вторгнення.

Історія воїна Андрія Буданцева

Андрій Буданцев народився народився 25 грудня 1983 року в Полтаві. Тут майбутній воїн закінчив школу № 37. Здобув вищу освіту в полтавській політехніці, згодом працював менеджером. Чоловік боронив Україну від окупантів з початку повномасштабного вторгнення.

Брат Анатолій поділився спогадами про військового. Також влаштували хвилину мовчання. До вшанування, крім рідних, долучилися знайомі воїна, а також учні та вчителі школи.

"Прямо в окоп до Андрія прилетіла міна. Снайпер-стрілець, обов'язки марксмена, але він брав участь у всіх боях. Це була п'ята батальйонно-тактична група 81-ї бригади. Окремий підрозділ був, стояв тоді в нас на Терентіївці і, до речі, ця батальйонно-тактична група дуже-дуже гарно проявила себе у всіх боях".

Брат загиблого Анатолій Буданцев розповів:

"Ми в один день поговорили коротенько, він набрав, це було рано вранці, десь о 8:30. Сказав, що такі собі справи, криють міцно артилерією. Сказав, щоб передав батькам вітання, бо погано зі зв'язком. Потім весь день зв'язку не було з ним. І на наступний день нам принесли сповіщення з військкомату".

У Андрія Буданцева залишилися батьки, брат та неповнолітній син.

Перша вчителька Андрія Буданцева Ніна Библів розповіла:

"На початку війни я була настільки збентежена, не могла, скажімо, взяти себе в руки. Він сильна людина, він мій учень, а мене як учительку заспокоював. Казав: "Не хвилюйтеся, усе буде добре". Він підбирав такі влучні слова, що я дійсно вірила йому".

Андрій Буданцев – військовий з Полтави. Під час служби виконував обовʼязки стрільця-снайпера. Мав звання солдат. Загинув чоловік 14 липня 2022-го року поблизу міста Сіверськ на Донеччині. Йому було 38 років.

РІЗНИК СЕРГІЙ

27 листопада на фасаді Ліцею № 31 відкрили меморіальну дошку випускнику – загиблому захиснику України Сергію Різнику.

Учні, педагоги та всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Молодший сержант Сергій Григорович Різник (позивний "Ескалібур") народився 22 грудня 1989 року с. Андріївка Машівського району Полтавської області.

Дитинство провів у рідному селі, шість класів закінчив в Андріївській загальноосвітній школі.

Ріс розумним, веселим, допитливим, доброзичливим, допомагав батькам по господарству, захоплювався футболом, ганяв з хлопчаками на вигоні. А потім батьки переїхали до міста, а сина, враховуючи його захоплення й уподобання, віддали до футбольного класу Полтавської гімназії № 31. Хлопчик відразу знайшов собі друзів, бо завжди підтримував тих, в кого щось не виходило, або хто потребував допомоги. Брав участь у шкільних, міських, обласних спортивних змаганнях. У 10 клас перейшов до математичного класу і відразу став душею колективу, бо був чесним, відкритим, небайдужим до чужих проблем.

Окрім футболу, волейболу, уподобав ще й художню самодіяльність, брав участь у класних театральних виступах, тому в 11 класі, на святі останнього дзвоника отримав не лише грамоту за спортивні досягнення, а й приз глядацьких симпатій "Відкриття року". На перервах з дівчатами міг написати вірша, а з хлопцями поділитися умінням гри у футбол.

Після закінчення школи міг би будувати футбольну карʼєру, але батьки, щоб добудувати дім, поїхали на заробітки, а в нього на руках залишився молодший брат Діма, який теж мріяв про футбол і подавав надії.

Сергій вступив на заочне відділення до Полтавського Технічного університету, на будівельний факультет, і йде працювати в магазин будівельних матеріалів "Домус", та докладає усіх зусиль, щоб Діма закінчив школу і займався улюбленим футболом.

Він замінив брату батьків, і дав можливість здійснити мрію - стати одним з найкращих футболістів "Ворскли". Далі Сергій пішов працювати в "Епіцентр", де користувався повагою та авторитетом у колективі.

19 квітня 2022 року пішов на фронт під позивним "Екскалібур" до 68 окремої Єгерської бригади ім. О. Довбуша. Був молодшим сержантом І єгерського відділення І єгерського взводу 6 єгерської роти 2 єгерського батальйону військової частини.

7 вересня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання з оборони позицій поблизу населеного пункту Новоєгорівка Луганської області.

Нагороджений за відвагу нагрудним знаком І ступеня "Хрест Воїна-Єгеря" та Почесним нагрудним знаком Головнокомандуючого Сил України "Хрест Хоробрих" , відзнакою Міністерства Оборони України медаллю "За поранення", орденом "За мужність " ІІІ ступеня.

ПАЛІЙ ДЕНИС

27 листопада на фасаді Ліцею № 31 відкрили меморіальну дошку випускнику – загиблому захиснику України Денису Палію.

Учні, педагоги та всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Капітан Денис Ігорович Палій народився 13 жовтня 1984 року у місті Полтава. Навчався у школі № 31. Після початкової школи продовжив навчання у біологічному класі. Навчання Денису давалося легко, любив природу та тварин. Писав наукові роботи МАН. Також він активно займався спортом: дитиною відвідував басейн, бо гарно вмів плавати. У старших класах захоплювався баскетболом.

Навчався у Полтавському будівельному універитеті на факультеті "Інформатика". Та все таки мріяв стати військовим. Тому під час навчання на третьому курсі вишу пішов на строкову службу та служив у 79 десантно-штурмовій бригаді у м. Миколаїв. Далі проходив службу в правоохоронних органах. Мав звання капітана.

Згодом Денис поїхав закордон. Там освоїв будівельну професію та працював за фахом. Але думками завжди був з Україною.

Під час початку повномасштабного вторгення рф в Україну Денис Палій перебував в Естонії. Вивіз сім'ю за кордон, а сам повернувся в Україну та вступив до лав ЗСУ у званні солдата. Це було його рішення, відмовляти Дениса не було шансів.

Пройшов навчання та служив у 27 реактивній артилерійській бригаді ім. Кошового Отамана П. Калнишевського. Зв'язку з рідними майже не було, однак Денис додому відправляв короткі повідомлення "Все добре". Уже згодом рідні дізнались, що він знаходився на Харківському напрямку. Звільняв окуповані території.

Загинув Денис Палій 25 квітня 2022 року біля с. Шебелинка Балаклійського району Харківської області. Йому назавжди 37 років.

На місці загибелі створили Меморіальний комплекс пам'яті загиблим бійцям 12-ї реактивної артилерійської батареї 4-го реактивного артилерійського девізіону 27-ї реактивної артилерійської бригади імені Кошового Отамана П. Калнишевського.

Похований Денис Палій на Меморіалі Героїв у с. Затурино.

Указом Президента України нагороджений Орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

КИРИЛЮК ДЕНИС

У Товкачівці, що на Чернігівщині, відкрили меморіал герою-льотчику Денису Кирилюку. Денис Кирилюк був пілотом Миргородської бригади тактичної авіації.

27 березня 2022 року підполковник Денис Кирилюк виконував бойове завдання у небі над Прилуччиною. Ворожий боєприпас влучив у його літак, і пілот, аби уникнути катастрофи в населеному пункті, скерував пошкоджену машину у поле поблизу села Товкачівка. Цей вчинок коштував йому життя, але врятував тисячі людей.

У 2011 році він закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил. Разом із сім’єю проживав на Миргородщині. Захоплювався літаками з самого дитинства, обожнював рибалку та постійно хизувався своїми уловами рідним та близьким. Денис Миколайович був досвідченим та вправним пілотом, здійснив понад 80 бойових вильотів, з них 70 під час повномасштабного вторгнення на знищення ворога.

За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного сувернітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майор Денис Кирилюк був нагороджений високою державною нагородою – орденом «За мужність» ІІІ ступеня. За свої героїчні вчинки та зразкове виконання військового обов’язку Денис Миколайович також нагороджений Відзнакою Президента України «За участь в АТО» та є власником вогнепальної зброї, яку отримав за свої заслуги від Міністерства оборони України. От зовсім недавно, з його обличчя не можливо було стерти посмішку, у нього народився син. А сьогодні самотніми залишилися дружина

Дениса з маленькою донечкою та новонародженим сином...

У січні 2025 року льотчику посмертно наддали звання Героя України

ТЕРНО ЮРІЙ

На фасаді Лохвицької гімназії № 1 відкрилася меморіальна дошка розвіднику розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А4784 Юрію Терну.

Юрій Терно народився 3 червня 1988 року в місті Лохвиця. Тут промайнули його дитячі роки, тут він навчався у Лохвицькій гімназії № 1. Після закінчення школи вступив до Заводського ПТУ № 32, де отримав спеціальність електрика. Пройшовши строкову службу в лавах української армії, Юрій повернувся до Лохвиці. У мирному житті працював у Лохвицькій дільниці об’єднаної філії АТ «Полтаваобленерго».

На захист своєї країни мобілізований 30 січня 2023 року. У званні старшого солдата служив розвідником взводу розвідувальної роти.

Захисник загинув 5 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новоселівське Сватівського району Луганської області, внаслідок мінометного обстрілу. Йому навіки лишилося 35…

Поховали воїна 10 серпня 2023 року на Іванківському кладовищі м. Лохвиця. У загиблого залишилася мама.

Електронний ресурс

У Лохвиці відкрили меморіальну дошку полеглому захисникові України [Електронний ресурс] Новини Полтавщини : [сайт]. – Електрон. текст. дані. – [Б. м.], 2023. – Режим доступу: https://np.pl.ua/2023/11/u-lokhvytsi-vidkryly-memorialnu-doshku-polehlomu-zakhysnykovi-ukrainy/ (дата звернення: 24.09.2024). – Назва з екрану.

КОЖЕМ'ЯК АНДРІЙ

Меморіальну дошку встановили в Полтавській дільниці та в головному офісі АТ «Полтаваобленерго».

Андрій «Чуб» Кожем’як

Чоловік народився 25 липня 2001 року в селі Зінці Полтавського району. Після школи він вступив до Полтавського політехнічного коледжу, а в березні 2020 року почав працювати в «Полтаваобленерго» на посаді електромонтера з експлуатації розподільних мереж.

У тому ж році воїна призвали до лав Збройних сил України, де він отримав звання молодшого сержанта. Повномасштабна війна застало Андрія Кожем’яка на службі. Він став на захист України на посаді командира відділення, командира машини 2 взводу морської піхоти, 2 роти 88 окремого батальйону Морської піхоти України.

Захисник під час війни вступив до Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. З окопів він онлайн складав першу сесію.

21-річний молодший сержант Андрій Кожем'як, позивний Кажан, загинув 13 січня 2023 року біля міста Красногорівка на Донеччині. Боєць намагався витягнути тіло загиблого побратима, коли почалася атака ворожого безпілотника. Воїн отримав смертельні поранення.

ХІРАМОНОВ РОМАН

Інформаційну дошку присвячену Роману Хірамонову встановили на фасаді Будинку культури та дозвілля в селі Валок Полтавської громади. Хірамонов Роман Валерійович народився 17 липня 1986 року та проживав в селі Лозівка Полтавської області У цьому селі Роман Хірамонов закінчив загальноосвітню школу. Чоловік був призваний до лав Збройних сил України в серпні 2019-го. Служив сапером у десантно-штурмовому батальйоні: брав участь у боях на Донеччині та Луганщині. Загинув 20 березня 2022 року біля села Кам’янка Харківської області: тіло воїна разом з його загиблими побратимами, знайшли після деокупації Ізюмського району – на військових впала плита перекриття зруйнованого будинку. Результати експертизи ДНК підтвердили загибель 35-річного Романа Харімонова. Воїна поховали на Затуринському кладовищі біля Полтави. У полеглого захисника лишилися матір, брат та донька. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

НОВІНСЬКИЙ ВОЛОДМИР, ПІНЧУК МИРОСЛАВ, СУПРУНЮК ВІТАЛІЙ

Усі троє Героїв — випускники Піщанського ЗЗСО.

У Піщаному на фасаді школи відкрили меморіальні дошки полеглим захисникам України – Володимиру Новінському, Мирославу Пінчуку, Віталію Супрунюку.

Володимир Новінський, 1968 р. н. загинув 11 квітня 2023 року поблизу н. п. Ямпіль Краматорського району Донецької області. Він був солдатом військової частини А 4532.

Мирослав Пінчук народився і виріс у Новій Михайлівці. Потім чоловік проживав на Чернігівщині. Україну від рашистської орди боронив під час проведення антитерористичної операції та операції об’єднаних сил та коли росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Віталій Супрунюк поліг 30 січня цього року поблизу Авдіївки Покровського району Донецької області. Певний час вважався безвісти зниклим.

За результатами чергового обміну тілами загиблих, що відбувся у квітні, та після експертизи ДНК й особистого впізнання рідними тіло Віталія повернули на рідну землю.

Усі троє – випускники Піщанської ЗЗСО І-ІІІ ступенів.

Полеглих у російсько-українській війні Героїв вшанували під час мітингу-реквієму.

Біля школи на пам’ятний траурний захід зібралися земляки, жителі навколишніх сіл, рідні, друзі та побратими полеглих.

Пам’ять Героїв вшанували хвилиною мовчання. Після цього отець Вадим провів чин освячення меморіальних дошок, до яких, після заупокійної спільної молитви, здійснили покладання квітів.

ЗІНЧЕНКО ВІТАЛІЙ

5 травня майор окремого загону спецпризначення полку «Азов» Віталій Віталійович Зінченко загинув під час оборони «Азовсталі» у Маріуполі.

Віталій Зінченко народився 13 лютого 1995 року в Устивиці. У 2012 році закінчив Устивицьку ЗОШ І-ІІІ ступенів, а наступного року здійснив свою юначу мрію – пішов на контрактну службу у внутрішні війська, яку проходив у військовій частині в Полтаві. 

У 2015-му вступив на навчання у Харківську академію національної гвардії України, по закінченні якої був направлений на Львівщину, у Золочів, як викладач навчального центру нацгвардії. Віталій марив військовою справою, постійно вдосконалював свою професійну майстерність, був військовим від Бога.

У вересні 2020 року Віталій Зінченко був переведений в окремий загін спецпризначення полку «Азов» у Маріуполь.

У 2021 році з нагоди чергової річниці визволення Маріуполя Віталій Зінченко був нагороджений орденом «За безпеку народу», у червні цього ж року йому було присвоєно звання старшого лейтенанта. З перших днів повномасштабного вторгнення військ рф в Україну став на захист Маріуполя, 30 квітня 2022-го позачергово отримав звання майора. У той час «Азовсталь» була найгарячішою точкою. 5 травня у бою, помітивши ворожий танк, що виїхав на пряму позицію, Віталій накрив собою побратима, а сам отримав смертельне осколкове поранення.

24 травня 2022 року Указом президента України № 367/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майор Віталій Віталійович Зінченко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

ІВКО СЕРГІЙ

Сергій Івко був командиром, який піклувався про своїх підлеглих, кажуть побратими.. Захисник загинув від ворожого удару на Донеччині.

Полеглого військовослужбовця вшанували меморіальною дошкою на фасаді школи № 37.

Історія воїна «Карата»

Сергій Івко народився 4 липня 1984 року в Полтаві. Майбутній воїн закінчив школу № 37, пізніше здобув вищу освіту в Полтавському інституті бізнесу. Паралельно навчався у військовій кафедрі в Інституті зв’язку, де згодом отримав звання молодший лейтенант.

Повномасштабна війна застала Сергія Івка в Генічеську, де він працював. Чоловік повернувся з окупації додому 10 травня 2022 року та пішов добровольцем до терцентру комплектування, аби стати до лав ЗСУ.

Після навчання він отримав звання лейтенанта. Служив на посаді командира взводу вогневої підтримки у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Побратими згадують, що він піклувався й беріг своїх підлеглих, перебував з ними на передових позиціях.

Захисник у липні 2023 року під час боїв отримав осколкове поранення. Невдовзі після лікування він знову пішов на фронт. Торік у листопаді 2023 року Сергій Івко зміг врятуватися від ворожих дронів.

Після виходу з бойового завдання 10 лютого ворог атакував українських військових керованою авіабомбою. Тоді Сергій Івко отримав поранення, після чого його двічі реанімували дорогою до Дніпра. У лікарні медики три доби боролися за життя захисника, однак вони змогли його врятувати. Воїн помер 14 лютого.

За фронтові звитяги Сергія Івка нагородили «Срібним хрестом», «Хрестом пошани» та посмертно нагрудним знаком «Хрест відваги».

ДРИГА ОЛЕКСАНДР

У Полтаві на фасаді школи № 11 встановили меморіальну дошку Олександру Дризі. Воїн народився у селі Дрижина Гребля Полтавського району. Проживав у Полтаві, мав свій бізнес у сфері торгівлі комп’ютерами, периферійним устаткуванням та програмним забезпеченням. Під час повномасштабної війни був стрільцем 1-ї стрілецької роти. Мав звання сержант. 47-річний Олександр Дрига загинув 20 січня 2023 року біля міста Соледар Донецької області. Воїн посмертно нагороджений Орденом за «За мужність» III ступеня.

КОВАЛЕНКО АНДРІЙ

На фасаді полтавської ЗОШ № 29 встановили меморіальну дошку полеглому захиснику України Андрію Коваленку. Воїн народився та жив у Полтаві. Під час АТО півтора року захищав суверенітет України від проросійських терористів на Донеччині та Луганщині. Повернувшись до цивільного життя працював IT-інженером. Напередодні повномасштабного російського вторгнення, Андрій Коваленко взяв участь в інформаційній кампанії Сил територіальної оборони. 25 лютого 2022 року полтавець пішов на військову службу: Андрій Коваленко став командиром стрілецького взводу. Мав військове звання молодшого лейтенанта.

4 грудня 2023 року на той час Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив воїна почесним нагрудним знаком «Срібний хрест». Особисто військовий не отримав почесну нагороду: 7 грудня 34-річний Андрій Коваленко загинув під час штурму російських окупантів. Сталося це біля села Новомихайлівка Покровського району Донецької області: взявши ворожий вогонь на себе, полтавець врятував життя своїм побратимам. У лютому почесний нагрудний знак передали матері військового.

КАРБАН АНАТОЛІЙ

У Миргородській громаді відкрили дві меморіальні дошки, аби вшанувати захисника Анатолія Карбана.

Меморіальні дошки відкрили 21 листопада на фасадах Трудолюбівської та Біликівської гімназій. Ці заклади в мирному житті очолював Анатолій Карбан. На відкриття прийшли односельці, друзі, побратими та рідні захисника.

Історія воїна Анатолія Карбана

Головний сержант Анатолій Карбан у перший день повномасштабного вторгнення став до лав Сил оборони та захищав Миргородщину: був на блокпостах, охороняв техніку та їздив у бойові відрядження. У листопаді 2022 року перебував на Харківщині, Сумщині та в Соледарі. Служив на посаді бойового медика стрілецького взводу.

Загинув оборонець України під час артилерійського обстрілу 12 квітня.

Анатолій Карбан народився 24 травня 1967 року в Остапівці Миргородського району. Працював учителем історії, географії Остапівської середньої школи, згодом – вчителем і директором Трудолюбівської загальноосвітньої школи.

Займався національно-патріотичним вихованням. Був дотичний до всіх патріотичних організацій, зборів, починань, одним із яких є дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»). Був членом Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Разом із дружиною вони збирали спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років.

Сотник Карбан був осавулом Районового козацького товариства «Миргородський полк українського козацтва Полтавського коша імені Миколи Міхновського». З 1998 року Анатолія Карбана обирали депутатом Миргородської районної та міської рад. У 2014 році він став головою Миргородської районної ради.

У 2016 році очолив Біликівську гімназію. Активну боротьбу за Україну і майбутнє для своїх дітей він розпочав з Революції на Граніті, пройшов Помаранчеву революцію. Був активним учасником Революції Гідності та з 2014 року активно займався волонтерством, їздив на схід. Нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України».

Коли росія вторглася до України у 2014 році, Анатолій Карбан волонтерив, їздив на передову, займався похованнями полеглих героїв-земляків, віддаючи їм останню пошану.

Відповідно до Указу Президента України від 17 листопада 2023 року № 755/2023 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку захисника із Миргородської громади, головного сержанта, депутата Миргородської міської ради від партії «Європейська Солідарність» Анатолія Євгеновича Карбана посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У захисника залишилися дружина Альона, з якою він прожив 34 роки у шлюбі, доньки – Аліна та Анна.

САМОЛЕНКО ВОЛОДИМИР

15 лютого 2022 року на фасаді ЗШ №3 у м. Лубни відкрито меморіальну дошку загиблому в АТО/ООС воїну-земляку Володимиру Івановичу Самоленку.

Герой народився в Лубнах 31 грудня 1968 року. З 1976 по 1984 рік навчався у школі № 3. Пройшов строкову військову службу в радянській армії під Ленінградом, у військах швидкого реагування. У 1990-х роках служив за контрактом, в окремій бригаді з охорони дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні НГУ. Здобув професію системного адміністратора. Проживав із сім’єю у столиці України. На той час, неоголошена війна, розв’язана росією проти України, не залишила його байдужим. У травні 2014 року він пішов добровольцем у батальйон спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас». Під час боїв під Іловайськом стрілецький гранатометник 2-го батальйону спеціального призначення був поранений. Після лікування в клініці м. Дніпропетровськ повернувся в стрій.

12 лютого 2015-го року українські десантники займають штурмом частину села Логвинове та розблоковують трасу Бахмут – Дебальцеве. У селі залишилися осередки опору, які придушуються; частини батальйону «Донбас» проводять зачистку селища і прилеглої ділянки траси. Танкісти у 20-хвилинному бою під Логвиновим ліквідували щонайменше 8 російських Т-72 5-ї танкової бригади, з українського боку втрати в техніці склали 2 танки батальйону «Донбас», у 30-ї бригади – 2 танки та БМП. У бою з терористами за с. Логвинове Донецької області загинув і наш земляк Володимир Самоленко.

У картці загибелі військовослужбовця було написано, що з лютого 2015 року, коли герой загинув, і по червень 2017 року – він значився як безвісти зниклий. Рештки тіла вдалось ідентифікувати більш ніж за два роки, за результатом третьої експертизи ДНК, яка показала 99,999 % збігу, – серед похованих на Краснопільському кладовищі тимчасово невстановлених захисників Батьківщини. 6 липня 2017 року з Володимиром Самоленком прощались на Майдані Незалежності. Перепохований на Берковецькому кладовищі у Києві. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Без Володимира лишилася дружина та донька.

Джерело:

Міщенко О. Пам’яті Героя / О. Міщенко // Лубенщина. – 2022. –25 лют. – С. 2.