БАБЕНКО ОЛЕГ

Олегу Бабенку встановили меморіальну дошку на території школи, де він навчався.

Під час виконання службових обов'язків 28 грудня 2022 року солдат Олег Сергійович загинув внаслідок танкового обстрілу біля населеного пункту Красногорівка Покровського району Донецької області.

Олег Сергійович народився 10 червня 1994 року в с. Кибинці Миргородського району Полтавської області. Упродовж 2000 – 2011 років навчався в місцевій загальноосвітній школі. З-поміж однокласників вирізнявся скромністю, щирістю та відвертістю, готовністю прийти на допомогу, був морально стійким, завжди мав свою точку зору і вмів її відстоювати. Після закінчення школи вступив до Полтавського нафтопереробного коледжу. Потім до 2021 року працював охоронником окремого підрозділу воєнізованої охорони управління безпеки у Кременчуцькому ПАТ Укртатнафта. Із 2021 року – у Кибинській гімназії оператором теплогенераторної. 28-річний Олег побачив геть усе: війну, смерть, відчай, відчайдушність, доблесть, героїзм. Рішенням 30-ї сесія Миргородської міської ради 8 скликання присвоєно звання «Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади» (посмертно).

МЕРЗЛИЙ ДМИТРО

12 вересня у Полтаві на фасаді вищого міжрегіонального професійного училища відкрили меморіальну дошку Дмитру Мерзлому.

Солдат Дмитро Володимирович Мерзлий (позивний «Гід») народився 5 липня 1996 року у Полтаві. Ходив до дитячого садочка «Джерельце». У 2002 році пішов у 1 клас Гімназії № 33. Під час навчання займався танцями, посів третє місце у туристичних змаганнях серед дворових команд мікрорайону Сади-1. Відвідував школу бойових мистецтв «Дракон» і саме тут здобув досить високі результати. Залюбки їздив у дитячі табори. Гімназію закінчив не відмінником, але здобув повагу своїх однокласників. У 2008 році Дмитру довелося пережити горе – втрату вітчима, який замінив йому батька. І вже тоді, ці події змусили його подорослішати. У 2012 році у Дмитра народилася молодша сестра Вероніка.

У 2013 році він вступив на навчання до ДНЗ «Полтавське вище міжрегіональне професійне училище» за спеціальністю «Машиніст екскаватора одноковшового. Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва. Водій автотранспортних засобів». Дмитро поспішав жити. 18 грудня 2014 у нього народився перший син Ярослав.

Закінчивши училище у 2015 році працював і менеджером, і механіком, а згодом і по заповітній мрії – водієм. Працював і за кордоном – у Чехії.

Коханням всього його життя стала друга дружина Анастасія, яка 21 грудня 2018 року народила йому другого сина Марка, третя дитина – донечка Марія народилася 4 квітня 2022 року.

25 лютого 2022 року, у свої 25 років, добровільно пішов до військкомату, щоб стати на захист України, своїх дітей та рідних. 27 лютого 2022 року Дмитро був зарахований у склад 18-ї окремої бригади армійської авіації ім. І. Сікорського на посаду водій-механік стрілецького підрозділу у званні солдат. Після навчання, де побратими дали йому позивний «Гід», проходив службу на різних напрямках, інколи не виходячи на зв’язок із сім’єю по тижню. За сумлінне виконання службових завдань і самовіддані дії у захисті держави отримав Грамоту.

13 листопада 2024 року отримав рапорт на переведення, щоб продовжити службу у складі Київської 5-ї ОШБр 1-го штурмового батальйону 3-ї штурмової роти 2-го штурмового взводу також на посаді водій-механік. Останнім кермом в його житті був бронетранспортер М113. З гаслом «Будь-де, будь-коли боротися та перемагати» поліг від ворожого обстрілу 22 грудня 2024 року в районі населеного пункту Іванівське Бахмутського району Донецької області під час виконання бойового завдання з виявлення та знищенню сил противника, гідно виконуючи свій обов’язок в обороні України та стримуванні збройної агресії рф.

21 квітня 2025 року нагороджений відзнакою Полтавської громади «Захисник України – Герой міста Полтава» (посмертно).

ТИЩЕНКО ВОЛОДИМИР

У Лохвицькій громаді у селі Токарі відкрили меморіальну дошку полеглому воїну Володимиру Анатолійовичу Тищенку. Встановили її на фасаді школи, в якій навчався український захисник.

Володимир Тищенко народився 16 квітня 1997 року у селі Токарі. Закінчив місцеву школу, потім навчався в ПТУ № 32 міста Заводське за фахом зварювальника. Строкову службу проходив спочатку у навчальному центрі «Десна» Чернігівської області, потім в Одесі. Призваний до лав ЗСУ 2 квітня 2022 року. 16 квітня зустрів на передовій своє 25-річчя. 27 квітня 2022 року в боях за Харківщину російські окупанти застосували «Гради» і «Урагани». Сумні звістки про загибель наших захисників надійшли у в Полтаву, Гадяч, Зіньків, Лохвицьку громаду.

У полеглого воїна залишилися батьки та сестра

Під час відкриття меморіальної дошки виступили Лохвицький міський голова Віктор Радько, староста Токарівського старостинського округу Роман Краснолуцький, перша вчителька Володимира – Любов Лисенко, класний керівник – Лідія Матяш, тимчасово виконувач обов’язків начальника відділення рекрутингу та комплектування другого відділу Миргородського РТЦК та СП Олександр Коломієць.

Право відкрити меморіальну дошку було надано міському голові та першій вчительці Володимира.

Присутні, схиливши голови в хвилині мовчання, віддали данину шани світлій пам’яті Володимира Тищенка та всіх воїнів, загиблих у боротьбі за свободу, територіальну цілісність та єдність України.

РОМАНЕНКО ОЛЕГ

У Полтаві 12 вересня вшанували пам’ять трьох загиблих захисників. На фасаді Ліцею №29 на честь солдата Олега Романенка, де він навчались, відкрили меморіальну дошку.

Життєвий шлях захисника

Солдат Олег Романенко народився 21 червня 1976 року. Жив і

навчався в Полтаві. З 1992 року працював слюсарем на заводі «Знамено», а з 1995 по 2008 рік – на заводі медичного скла. У вихідні – брав участь у змаганнях, бувши у складі футбольної команди цього заводу.

З 2009 по 2024 рік працював у столярній майстерні, займаючись виготовленням вікон та дверей. У вільний час захоплювався футболом та читанням історичних романів. Навесні 2024 року його призвали до ЗСУ, де він служив стрільцем-помічником гранатометника. Загинув 21 червня 2024 року, у свій 48-й день народження, під час оборони села Новоолександрівка на Донеччині.

В'ЯЗУН ВОЛОДИМИР

Полеглому військовослужбовцю 5 листопада 2024 року відкрили меморіальну дошку на фасаді Полтавської загальноосвітньої школи № 24. Вшанувати пам’ять Володимира В’язуна прийшли рідні, вчителі, учні школи, його бойовий побратим. 

Історія воїна «В'язя»

Володимир В’язун народився 18 вересня 1994 року. У дитинстві батьки майбутнього воїна рано померли, його виховувала бабуся. Закінчив школу № 24, далі вирішив пов’язати своє життя з військом. У 2012 році він закінчив Кременчуцький військовий ліцей. 3 2015 по 2018 рік проходив військову службу за контрактом та навчався в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Після закінчення контракту працював на Полтавському автоагрегатному заводі.

Воїн став на захист України на початку повномасштабного вторгнення Росії. Володимир В’язун був командирпом зведених груп, брав участь у Кремінській наступальній операції та обороні позицій в районі Тернів на Донеччині у жовтні 2022 – жовтні 2023 року.

Як справжній бойовий сержант, завжди йшов попереду своїх людей, пишуть побратими. Був учасником боїв за Макіївку, оборонних та штурмових операцій. Володимир В’язун першим зі свого підрозділу прийняв бій на Луганщині, чим врятував життя побратимів.

Під час служби був нагороджений "Золотим хрестом" Головнокомандувача ЗСУ, "Захиснику України" відзнакою Ради національної безпеки оборони України, "За вірність Українській нації" іменною холодною зброєю ОШБ Карпатська Січ, нагрудним знаком "Ветеран війни".

Життя Володимира В’язуна обірвалося 24 січня 2024 року на Луганщині.

«Я пам'ятаю, як він приїхав у відпустку на декілька днів. Йому зателефонував побратим і сказав, що його підрозділ перекидають у населений пункт Макіївка (на Луганщині). Це слово для нього стало останнім. Він віддав життя за нашу рідну Україну, справжній патріот і українець», – розповів дядько полеглого воїна Андрій Гонтовий.

Андрій Гонтовий згадує, що Володимир В’язун вважав захист країні своїм обов’язком:

«Це було для нього рідною справою. Він народився і прийшов у цей світ захищати, захищати дітей та всіх українців. Він це розумів тільки одне – бути воїном. [...] Він врятував багато життів своїх побратимів, бо сам пішов першим».

За поданням УІНП та згідно з розпорядженням начальника Полтавської обласної військової адміністрації Філіпа Проніна у Полтаві перейменовано вулицю комуністичного військового діяча Кагамлика на честь Володимира В'язуна.

МАНЗЕНКО МИКОЛА

У Полтаві на фасаді вищого міжрегіонального професійного училища відкрили меморіальну дошку на честь полеглого захисника України Миколи Манзенка.

Присутні вшанували пам’ять полеглих захисників і захисниць хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіалу, на знак пошани тим, хто віддав життя за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Життєвий шлях Миколи Манзенка

Микола Сергійович Манзенко народився 27 червня 1987 року у Полтаві. Навчався у Полтавській ЗОШ № 4. Мав неабиякий музичний талант, грав на трубі в музичній школі. Також активно займався спортом, зокрема, карате та боротьбою. Проте його справжньою пристрастю стала електроніка, яку він опанував у Палаці дитячої та юнацької творчості.

У 2002 році вступив до ДНЗ «Полтавське вище міжрегіональне професійне училище» (ПТУ-23). Здобув професію «Машиніст екскаватора одноковшового». Після закінчення училища став надійною підтримкою для батьків і сестри. Професійний шлях розпочав у сфері електрики, працюючи в Полтаві, згодом переїхав до Києва.

З початком повномасштабного вторгнення Микола добровільно став до лав захисників Батьківщини. Мав позивний «Мікс». Загинув 16 березня 2023 року під час бойових дій у селі Діброва Луганської області.

Загинув 16 березня 2023 року під час бойових дій у селі Діброва Луганської області. За проявлену відвагу та самопожертву нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ОВЧИННІКОВ ОЛЕКСАНДР, БОРИСОВ ЄВГЕН

У Полтаві відкрили меморіальні дошки загиблим військовим випускникам школи № 11.

У Полтаві відбулося зворушливе відкриття двох меморіальних дошок на фасаді загальноосвітньої школи № 11, присвячених загиблим випускникам — військовослужбовцям Олександру Овчиннікову та Євгену Борисову.

Присутні вшанували пам’ять героїв хвилиною мовчання, вивищуючи їхню самопожертву та відвагу в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. До меморіальних дощок було покладено квіти — символ любові та поваги.

Старший солдат Олександр Миколайович Овчинніков, позивний «Пікчер», загинув 16 травня 2022 року під час бою з окупантами поблизу Бахмута на Донеччині. Йому було всього 25 років.

Олександр народився та виростав у Полтаві. Він навчався у Полтавському фаховому кооперативному коледжі, а у 2015 році став військовослужбовцем Збройних Сил України. Брав участь в АТО/ООС на Донбасі.

У часи повномасштабної війни захищав Україну у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського ЗСУ, де отримав посаду командира відділення, а також командира бойової машини взводу спостереження розвідувальної роти.

У квітні 2022 року його нагородили орденом «За мужність» третього ступеня, а посмертно удостоїли ордена Богдана Хмельницького третього ступеня.

Олександр знайшов свій останній спокій на Затуринському кладовищі у рідному місті.

Старший солдат Євгеній Романович Борисов, що народився в Полтаві 29 червня 1996 року, також залишив помітний слід в історії. Він навчався в школі № 11 з 2003 по 2014 рік, а у 2016 році став на службу в Збройні Сили України.

Проходив службу на посаді обслуги першої зенітно-артилерійської батареї зенітно-ракетного артилерійського девізіону 47 ОМБР.

Загинув 7 червня 2024 року поблизу населеного пункту Сокіл Донецької області, захищаючи державний суверенітет та територіальну цілісність України.

ХОРОЛЬСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ

На фасаді двох навчальних закладів у Полтаві відкрили меморіальні дошки захисникам.

Пам’яті В’ячеслава Хорольського встановили меморіальну дошку на фасаді Ліцею № 13 «Успіх», де він навчався. Чоловік народився 7 липня 1991 року в Полтаві. У 2009 році вступив до Полтавського професійно-технічного училища № 21.

Військовий шлях В’ячеслава Хорольського розпочався 14 років тому, коли він проходив строкову службу в армії у спецназі «Барс». З 15 жовтня по 31 грудня 2022 року, а потім з 10 по 28 січня 2023 року захищав Україну від російської агресії.

Служив воїн на посаді стрільця-санітара 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Загинув пол 28 січня 2023 року під час боїв у районі села Павлівка Волноваського району на Донеччині.

МАСЛЕННІКОВ АНДРІЙ

4 квітня на фасаді Ліцею № 13 "Успіх" Полтавської міської ради відкрили меморіальну дошку військовослужбовцю, командиру стрілецького відділення Андрію Масленнікову (позивний Капрал).

Усі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України та поклали квіти до меморіальної дошки.

Молодший сержант Збройних Сил України Андрій Анатолійович Масленніков народився 2 вересня 1987 року у Полтаві.

У 1994 році Андрій вступив до Полтавської загальноосвітньої школи № 13, яку закінчив у 2004 році.

Потім вступив до Полтавської державної аграрної академії на інженерно-технологічний факультет, де у 2010 році здобув ступінь магістра за спеціальністю "Механізація сільського господарства".

З 2010 до 2014 року працював теслярем в БМУ-1 "Укргазпромбуд".

З 2014 до 2022 року працював оцінювачем-експертом в ломбарді "Скарбниця".

27 лютого 2022 року приєднався до лав ЗСУ. Розпочав службу на посаді кулеметника стрілецького відділення, стрілецької роти 144 батальйону 116 Окремої бригади територіальної оборони м. Полтава.

Брав участь у боях поблизу міста Соледар, міста Мар'їнка та міста Авдіївка Донецької області.

Загинув 4 квітня 2024 року поблизу селища Новомихайлівка Донецької області під час артилерійського обстрілу, прикриваючи вхід до укриття від прориву ворожої піхоти.

Відзначений нагородою Міністра оборони "За поранення" та посмертно представлений до державної нагороди "За мужність" III ступеню.

ЩЕМУР ЕЛЬВІРА

27 січня на фасаді школи у Петрівцях відкрили меморіальну дошку, присвячену Ельвірі Щемур – харківській волонтерці, яка все дитинство прожила на Миргородщині, а на початку війни загинула під час ракетного обстрілу Харкова. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять Ельвіри та всіх загиблих на війні Героїв. Меморіальну табличку урочисто відкрив тато Ельвіри. Він також долучився до війська, щоб помститися за доньку та наближати Україну до перемоги. Урочисте відкриття меморіальної дошки завершилося читанням патріотичних віршів.

«Сьогодні ми зібралися на цьому місці, щоб вшанувати пам’ять нашої землячки, випускниці цієї школи Ельвіри Щемур. Відмінниця, студентка юридичної академії, вона з першого дня війни стала на захист своєї країни і міста Харкова. І ця меморіальна дошка, яку сьогодні відкриємо, буде символом того, що ми пам’ятаємо і будемо завжди пам’ятати і шанувати наших Героїв,» – сказав секретар Миргородської міської ради Олександр Гуржій на відкритті меморіальної дошки.

Народилася дівчина 25 листопада 2000 року на Закарпатті. Закінчила Петрівцівську школу в 2019 році з золотою медаллю. «Ельвіра була прикладом для всієї школи, завзятим організатором добрих справ. Займала активну життєву позицію. Мудра та виважена, Еля вражала оригінальністю, винахідливістю та креативністю. Ця позитивна, завжди з чарівною посмішкою дівчина ніколи не пасувала перед труднощами. Багато працювала над собою – і це давало результати. Вона перемагала в предметних олімпіадах і конкурсах районного та обласного рівня, була активною учасницею КВК. Ельвіра – гордість нашої школи, неодноразово обиралася учнівським президентом закладу. Не байдужа до чужого горя, прагнула допомогти тим, хто цього потребував. Уміла заспокоїти і підбадьорити. Завжди мала власну точку зору», – так характеризують дівчину педагоги.

Отримавши високі бали за результатами ЗНО, вона вступила до Харківської юридичної академії на факультет «Прокуратура». Ставши студенткою, Ельвіра не лише відмінно навчалася, а й була активісткою та патріоткою, брала участь у всіх можливих акціях та демократичних подіях Харкова. Її залучали до роботи в правозахисних міських організаціях. Дівчина з громадянською позицією свідомо надихала та мотивувала усе волонтерство. За нею тягнулися люди і ставали пліч-о-пліч на захист свободи та незалежності України.

У складний для країни час не могла стояти осторонь і зробила свідомий вибір – стала волонтером у штабі оборони Харківщини. Молода дівчина поклала найголовніше – своє життя за мир, за рідну землю, за кожного з нас. У неї мало бути велике майбутнє, аби не страшне слово війна. Нелюди, що прийшли на нашу землю, обірвали молоде, квітуче, повне сил та енергії життя. І тому, хто це зробив, ніколи не забудемо й не пробачимо…

МАТВІЙЧУК ЮЛІАН

На фасаді Палацу дитячої творчості в Полтаві встановили інформаційну табличку полеглому на війні полтавцю Юліану Матвійчуку.

Урочисте відкриття відбулося 20 травня, повідомила пресслужба Полтавської міської ради. На табличці є QR-код з посиланням на сторінку з інформацією про Юліана Матвійчука.

Юліан Матвійчук – Герой України, депутат Полтавської міської ради, учасник Революції Гідності та ветеран російсько-української війни. З 2014 до 2015 року служив у складі полку «Азов». Як штурмовик, розвідник, коригувальник вогню артилерії захищав Україну під час боїв в районі Іловайська, Широкиного, Новоазовська, Сартани, Старобешевого, Донецька.

З початком повномасштабного вторгнення Юліан Матвійчук повернувся до лав української армії як оператор-розвідник 2-го розвідувального відділення розвідувального взводу 144-го окремого батальйону територіальної оборони 116-ї окремої бригади територіальної оборони Сил Територіальної Оборони Збройних сил України.

«Із вересня 2022 року виконував завдання з прикриття державного кордону на Харківщині, Сумщині та Донеччині. Завдяки ефективному командуванню екіпажем БпЛА були зірвані плани щодо штурмів українських позицій. У травні 2023 року неподалік Мар’їнки зазнав важкого поранення під час ворожого обстрілу, від якого за кілька днів помер у лікарні»,

Юліан Матвійчук був керівником фракції ВО «Свобода» у Полтавській міській раді. Двічі обирався депутатом міської ради. Як політик, зробив великий внесок у розвиток Полтави та відновлення її української сутності. Як історик-практик, педагог та націоналіст, зробив величезний внесок у виховання молоді Полтавщини. За його ініціативи ухвалили Програму з національно-патріотичного виховання молоді Полтави, профінансували з міського бюджету стрілецькі турніри, турніри з лазертагу, інформаційні кампанії щодо загиблих Героїв з Полтавщини.

Щороку його військово-патріотичні вишколи проходили понад 200 дівчат і хлопців, отримуючи знання з історії України, спортивного орієнтування і картографії, тактики та домедичної допомоги. Юліан був інструктором з тактики бою, великим авторитетом для молодих полтавців. Завдяки його прикладу та просвітницькій роботі десятки його вихованців стали на захист держави.

Юліан Матвійчук – співініціатор створення Меморіалу загиблим військовим в Полтаві. Ініціював встановлення українських героїчних маркетів у місті, аби забрати геть з Полтави російський дух.

Поліг Юліан Матвійчук 20 травня 2023 року від важкого поранення, отриманого внаслідок російського артилерійського обстрілу.

23 серпня 2024 року президент України Володимир Зеленський присвоїв йому звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

КАБАЧОК ВІТАЛІЙ

Дошку пам’яті і вдячності на честь депутата Полтавської обласної ради 7-го скликання Віталія Кабачка відкрили у фойє облради

Право відкрити меморіальну дошку надали дружині загиблого депутата й добровольця Яні Кабачок.

Трагічна новина – у ніч з 2 на 3 березня під Бахмутом загинув депутат обласної ради VII скликання Віталій Іванович Кабачок

Віталій Кабачок народився 16 травня 1972 року в с. Гриньки Глобинської громади Кременчуцького району. 1989 року закінчив Криворудську середню школу. Працював комбайнером. Пройшов строкову військову службу. У 1992 році створив фермерське господарство «Відродження». Проживав в Оболонській сільській територіальній громаді. Був учасником АТО. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну волонтерив, став добровольцем. «Ще під час АТО Віталій казав: «Моє місце не в сесійній залі, а на передку з хлопцями».

Брав участь в АТО. Обирався депутатом Полтавської облради 7-го скликання як представник партії «БПП «Солідарність».

Нагадаємо, що 5 березня російська окупаційна армія обстріляла село Бударки на Харківщині. Снаряд влучив в автомобіль, в якому перебувало подружжя.

ПИСАРЕНКО ДМИТРО

Дмитро Писаренко народився 31 серпня 1994 року в селі Кулажинці. Тут він зробив свої перші кроки, тут навчався, ріс, мріяв і формувався як особистість. Закінчивши школу в 2012 році, він присвятив своє життя захисту України, вступивши до лав Збройних сил. Його служба була сповнена випробувань, але він завжди залишався вірним присязі та своїм переконанням.

З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну, 27-річний сержант Дмитро Писаренко став на захист Батьківщини. 27 лютого 2022 року він загинув, обороняючи смт Солоницівка Харківського району. Він віддав своє життя заради нашого майбутнього, проявивши мужність, стійкість та незламність.

Його подвиг вшановано на державному рівні. Посмертно Дмитро Писаренко був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. На честь Героя у його рідному селі названо вулицю, а на фасаді школи, де він навчався, встановлено меморіальну дошку. З великою шаною і вдячністю учні та педагоги Кулажинської ЗОШ І-ІІІ ст. разом із старостою Кулажинсько – Наталівського старостату Людмилою Безуглою вшанували пам’ять Героя – земляка, поклавши квіти до меморіальної дошки.

Дмитро Писаренко назавжди залишиться в наших серцях як Герой, який поклав своє життя заради свободи, заради України. Його приклад – це зразок честі, відваги та любові до Батьківщини.

ЯРЕМА ВІТАЛІЙ

2 квітня в селі Войниха урочисто відкрили меморіальну дошку на честь захисника України – Яреми Віталія Олексійовича.

15 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання на одному з гарячих напрямків фронту, внаслідок отриманих поранень несумісних з життям в результаті обстрілу з боку противника, відданий військовій присязі та вірний Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув наш земляк механік-водій відділення морської піхоти військової частини, старший матрос Ярема Віталій Олексійович.

Віталій Ярема двічі ставав на захист України: у 2014 та 2022 роках. Останній бій матрос прийняв на одному з гарячих напрямків фронту.

Бойовий шлях Віталія Яреми

Народився воїн 28 квітня 1972 року в селі Козлів Переяслав-Хмельницького району на Київщині. Згодом сім’я переїхала у село Войниха. Тут він навчався у середній школі, а згодом закінчив Лубенське професійно-технічне училище № 12, де здобув професію водія. Був спокійним і врівноваженим. Любив життя.

Чоловік мав чіткі патріотичні переконання, тому добровольцем пішов захищати Україну в 2014 році. Був учасником боїв за Донецький аеропорт. З початком повномасштабної війни, в березні 2022 року, вдруге став у стрій і воював на найгарячіших напрямках на посаді механіка-водія відділення морської піхоти.

15 вересня життя військовослужбовця обірвалося. Старший матрос Віталій Ярема загинув під час виконання бойового завдання на одному з гарячих напрямків фронту, внаслідок отриманих поранень під час обстрілу.

ЗАДІРАКА СЕРГІЙ

Сергій «Історик» Задірака загинув 2022 року в боях на Харківщині. Пам’яті полеглого захисника встановили меморіальну дошку.

Дошку відкрили на фасаді ліцею 14, де навчався воїн.

Солдат Сергій Задірака народився 10 червня 1989 року, проживав у Полтаві. Мав позивний «Історик». Під час повномасштабної війни захисник проходив службу на посаді номера обслуги 2-ї самохідної артилерійської батареї бригадної артилерійської групи 92-ї ОМБр імені кошового отамана Івана Сірка.

«Історик» поліг 9 травня 2022 року під час виконання бойових завдань на Харківщині, поблизу Грушівки. Захисника посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

РУБАН ОЛЕГ

Президент Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння молодшому сержанту Олегу Рубану звання Героя України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Найвищу державну нагороду полеглому воїну присвоїли за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України та самовіддане служіння українському народу.

Олег Рубан народився та виріс у Сумській області. Під час антитерористичної операції його призвали до лав Збройних сил України. Після повернення з армії разом з дружиною оселився у селі Короваї.

У 2017 році Олег проходив службу в ЗСУ, і в тому ж 2017 р. брав участь в антитерористичній операції на сході України, а згодом став учасником операції об’єднаних сил. Мобілізований 26 лютого 2022 року та проходив військову службу молодшим сержантом, командиром 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 6 стрілецької роти 244 батальйону 112 окремої бригади ТрО військова частина А4347

2 березня 2023 року героїчно загинув під час бойових дій неподалік від населеного пункту Ямпіль, що на Донеччині. За час проходження військової служби зарекомендував себе виключно з позитивної сторони. Обов’язки військовослужбовця виконував зразково. Олег до останнього подиху був вірним сином України, яку дуже любив і віддав за неї найцінніше, що мав – власне життя! Олег із честю виконав обов’язок щодо захисту своєї держави і до останнього залишився вірним Військовій присязі, українському народу та Україні. Ми пишаємося ним, його незламністю духу, сміливістю та патріотизмом. Він був мужнім, хоробрим, життєрадісним, оптимістичним, душа компанії. Мав багато планів на життя, які не встиг, на жаль, здійснити.

Олег віддав власне життя, щоб ми могли жити у вільній та незалежній Україні. Рубан Олег Олексійович – справжній Герой, який заслуговує найвищої державної нагороди!

Олега Рубана посмертно нагородили орденом за «За мужність» III ступеня. Відзнаку передали його дружині та сину.

ТЕРЯНИК ОЛЕКСАНДР

У Зіньківському опорному ліцеї № 1 відкрили меморіальну дошку випускнику школи Олександрові Терянику. Право відкрити меморіальну дошку надали батькамзахисника - Наталії та Віктору Теряник

Олександр Теряник зустрів велику війну за кордоном й повернувся, щоб стати на захист України. Воїн загинув, виконуючи бойове завдання на східному фронті.

Олександр Теряник загинув 16 вересня.

Бойовий шлях Олександра Теряника

Воїн народився 20 липня 1998 року в селі Пірки. Чоловік закінчив школу в рідному селі та продовжив навчання у Зіньківській школі № 1. У 2015 році він вступив до полтавської політехніки, а потім працював у районному відділенні поліції в Зінькові.

Згодом воїн вирішив виїхати за кордон, проте з початком повномасштабної війни повернувся в Україну та добровольцем пішов на фронт. Олександр Теряник був солдатом гранатометного відділення гранатометного взводу 2-го батальйону спецпризначення.

16 вересня життя військовослужбовця обірвалося. Це сталося під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва під Кремінною, що на Луганщині.

«Саша був веселим, сміливим, добрим юнаком. Його любили і поважали односельці. Завжди готовий був прийти на допомогу. Надзвичайно любив своїх батьків і сестричку, любив життя», – згадують героя односельці.

МАТВІЄНКО СЕРГІЙ

Відбулося відкриття меморіальної дошки герою-земляку, лубенцю Сергію Матвієнку. Ведучий Олександр Печора говорив про подвиг земляка, нагадав його біографію.

Сергій Петрович Матвієнко народився 23 жовтня 1979 року у місті Лубни. Закінчив середню школу № 1. Вищу освіту здобув у Полтавському кооперативному інституті. Після строкової служби у лавах Збройних Сил України працював за фахом у сфері торгівлі. Останній час – торговим представником ТОВ «Джамп» м. Київ, Полтава.

Сергій Петрович – справжній, щирий, свідомий, патріотичний, самовідданий громадянин. Член політичної партії та громадського руху УНА-УНСО. Він – людина, яка щиро переймалася долею своєї країни, берегла її традиції і звичаї. Учасник Помаранчевої революції.

З першого ж дня повномасштабного вторгнення росії Сергій Матвієнко – член Добровольчого формування Лубенської територіальної громади № 1, боєць групи швидкого реагування.

Справжній, небагатослівний чоловік, добросовісний і чесний Сергій Петрович добровольцем пішов до складу штурмових бригад, що формувалися в Україні. З лютого цього року боронив нашу державу у найгарячіших точках. Воїн служив у славетній 3-й ОШБР. Його позивний "Грей". Мав велике серце і люту ненависть до ворогів.

15.07.23, рятуючи поранених з поля бою, механік-водій механізованого батальйону військової частини, молодший сержант Матвієнко Сергій Петрович загинув.

Дочка з дружиною отримали почесне право зняти покривало з меморіальної дошки.

Перед учасниками мітингу виступив міський голова Олександр Грицаєнко.

Командир добровольчого формування Віктор Сивуха нагадав віхи бойового шляху Сергія Матвієнка. Його БМП було атаковане безпілотником Ланцет. Всі загинули.

Перед присутніми виступив Олексій Пивовар, Михайло Антоненко, які вручили подяки тим, хто допоміг у виготовленні і встановленні дошки.

Хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих воінів.

До встановленої дошки лягли живі квіти від мешканців громади, воїнів тероборони, ЗСУ.

ПИСАРЕНКО СЕРГІЙ

Меморіальну дошку встановили на фасаді школи № 11. На відкриття прийшли рідні воїна, друзі та містяни. Дошку відкрили син і донька військового. Встановлення дошки ініціювала дружина військового за гроші родини.

Сержант Збройних сил України Сергій Миколайович Писаренко (позивний «Полтава») народився 21 лютого 1972 року на Полтавщині. Навчався у школі № 11. Після закінчення школи Сергій Писаренко навчався у Полтавському технікумі м’ясної промисловості. До повномасштабної війни у цивільному житті працював за кордоном водієм-далекобійником.

На початку повномасштабного вторгнення чоловік залишив роботу за кордоном та повернувся в Україну, де добровольцем приєднався до лав ЗСУ. Проходив службу на посаді командира відділення кулеметному взводу 1-го штурмового батальйону 5-ї ОШБр.

Під час служби був нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

51-річний захисник України помер у львівському госпіталі 18 жовтня 2023 року. Воїн проходив лікування через важке поранення, яке отримав 10 березня в бою біля Сіверська на Донеччині. Сергій Писаренко нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

ЗАПІЧНИЙ МАКСИМ

Меморіальну дошку Максиму Запічному встановили на фасаді загальноосвітньої школи № 28. Воїн був випускником цього навчального закладу.

30 вересня, потрапивши у мінну пастку поблизу села Тернова Харківської області, загинув 37-річний старший солдат Максим «Шерлок» Запічний із Полтави. Підписав контракт у 2014 році, був сапером. Воював у Донецькому аеропорту, де отримав поранення, а також пройшов безліч гарячих точок на Донбасі.

Запічний Максим Юрійович народився 5 жовтня 1984 року. У 2008 році закінчив ПолтНТУ ім. Ю. Кондратюка, отримав спеціальність інженера-будівельника. Працював на Полтавському турбомеханічному заводі та Полтаваобленерго.

Улітку 2014-го року «Шерлок» уклав контракт на проходження військової служби. Тоді він відслужив 10 місяців, з них три – на фронті.

«Я служив у 91-му полку, який базується в Охтирці. Це інженерно-саперний полк. Був сапером. Нашим завданням не було стояти на певних постах і утримувати позиції. Ми їздили цими блокпостами і або щось ставили, або щось знімали», – розповідав Запічний інтерв’ю «Суспільному» у 2019 році.

«Шерлок» добровольцем пішов захищати Донецький аеропорт 30 грудня 2014 року. Відстань між нами та ворогом була до 20 метрів, при цьому всі стіни були гіпсокартонні – дуже тонкі.

«Ти можеш не бачити ворога, але він все одно був там. І якщо хтось стріляв чергою з автомата, то прошивав ці стіни наскрізь. Це була повна темрява. Ми завчали кількість кроків та напрямки. Три кроки вперед, два вправо, здається, п’ять кроків уперед, знову ліворуч, до 63 кроків уперед і потім праворуч», – говорив Запічний.

В аеропорту він пробув 17 днів, а в день ротації зазнав поранення.

«Мені дали завдання встановити фугас, щоб обвалити сходову клітку і не дозволити сепаратистам спуститися з 3-го поверху. Коли я це робив, у коридор вискочив сепар і дав чергу мені в спину. На той момент я був 10-м пораненим за день. Нас вивозили по злітній смузі. Незабутня подорож, коли по броні стукають кулі. Я цього ніколи не забуду. Це не схожий ні на що досвід», – згадував захисник.

Вже після поранення «Шерлок» виконував бойові завдання в Авдіївці, Мар'їнці та інших містах Донбасу. Він був на передовій до кінця серпня 2015 року, потім знову працював інженером, але через повномасштабний наступ Росії знову вирушив на фронт.

20 серпня 2015 року указом Президента України Максим Запічний був нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни». Максима Запічного нагородили Орденом «За мужність» III ступеня. 37-річний воїн загинув 30 вересня того ж року, потрапивши до мінної пастки біля села Тернова Харківської області. 2022 року Максиму Запічному посмертно присвоїли Орден «За мужність» II ступеня.