КАПТАН КОСТЯНТИН

Захисник народився 7 жовтня 1984 року у Губському. У школі його пригадують як життєрадісного, оптимістичного та працьовитого чоловіка, який був патріотом своєї країни.

Воїн брав участь у боях в АТО. Після початку повномасштабної війни він повернувся до побратимів на схід.

Костянтин Каптан раптово помер 20 березня 2023 року у Новоолександрівці на Донеччині.

ГИРИЧ ЄВГЕНІЙ

На фасаді полтавської школи № 28 відкрили меморіальну дошку загиблому воїну Євгену Гиричу.

Євгеній Гирич народився 8 жовтня 1984 року у місті Облуччя Хабаровського краю Єврейської автономної області в сім’ї військовослужбовця. У 1992 році сім’я воїна переїхала до Полтави, де він закінчив ліцей № 28.

У 2007 році чоловік закінчив Національну Академію внутрішніх справ України в Києві, працював на посаді оперуповноваженого відділу карного розшуку в Полтаві.

У 2014 році він приєднався до спецпідрозділу батальйону «Полтава». Мав статус учасника антитерористичної операції, учасника бойових дій та статус ветерана бойових дій. 30 серпня торік захисник вдруге став на захист України. Євгеній Гирич служив на посаді стрільця аеромобільного відділення 77-ї окремої аеромобільної бригади.

Життя героя обірвалося 1 жовтня 2023 поблизу населеного пункту Бахмут Донецької області, від тяжких поранень, отриманих внаслідок артилерійського обстрілу противника.

МЕДВЕДЄВ АРТЕМ

Артем Медведєв народився у 1991 році в Полтаві. У 2008 році закінчив школу № 9. З 2008 по 2013 рік навчався на історичному факультеті Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка. Після початку повномасштабного вторгнення росії 31-річний фанат вступив у територіальну оборону Полтави. Згодом перевівся до Києва, де приєднався до батальйону «Стугна». Виконував бойові завдання на південному напрямку на посаді гранатометника.

Загинув 18 серпня 2022 року поблизу села Максимівка Миколаївської області. Три місяці його тіло пролежало на окупованій території. Сім’я змогла похоронити захисника тільки після звільнення Херсонщини. В Артема залишилася донька Ангеліна.

«Артем був старшим від мене на три роки. Я познайомився з ним через його брата десь у 2016 році на футболі. Побачили одне одного – і так почалося наше спілкування, яке переросло у дружбу з першої бійки. Тобто спочатку ми бачилися тільки на футболі. А останні 2-3 роки до повномасштабної війни наше спілкування вийшло за межі стадіону. Ми навіть працювали разом – Артем хотів поїхати зі мною за кордон на роботу. Але не зробив цього, бо більше часу хотів приділяти своїй».

Футбол для Артема був більше, ніж просто хобі. Він цим жив і повністю викладався на стадіоні. Якщо там виникали якісь проблеми, то намагався їх вирішувати зі старшими товаришами. Більшість хлопців знали його як людину, яка завжди допоможе. Навіть якщо зателефонуєш йому в 4-5 годині ранку і скажеш, що терміново потрібна допомога, то він відразу запитував: «Куди їхати?» – говорить Влад, друг Артема і ультрас «Ворскли».

Дружина брата Артема Медведєва – Анастасія – так розповіла про його життя: – «Артем був людиною вольовою, рішучою, якщо мав якісь переконання, то слідував їм беззаперечно. І коли почалося повномасштабне вторгнення, він був у Полтаві. Чоловік з ним спілкувався, обговорювали що робити, як бути корисними, хоча в армії ніхто з них не служив, зі зброєю справи не мав. Тобто, попри те, що розуміння як допомогти не було, у нього було чітке розуміння, що він не має просто сидіти і чекати, відтак наважився піти у місцеву тероборону, з думкою, що там навчать військовій справі.

Здається, це було 25 лютого. Тоді такої прямої загрози для Полтави не було, і вони разом із друзями вирішили зініціювати переведення до київської тероборони, адже на підступах до столиці вже були війська рашистів.

До того ж у Києві жили ми, та і до цього Артем теж жив і працював певний час у столиці. Тривалий час він служив саме там, у різних місцевих формуваннях. Але коли Київщину звільнили, завершилися усі стабілізаційні заходи, разом з побратимами готувалися до переведення на більш складний напрямок, знову ж таки – не могли «відсиджуватися», хотіли робити справу.

Проходили підготовку, влітку уже вийшли з цих добровольчих формувань і вступили до лав ЗСУ. Після цього його у складі батальйону «Стугна» було командировано на Миколаївщину.

Коли міг, то виходив на зв’язок. Але ніколи нічого не розповідав, не хотів, щоб рідні хвилювалися, ніби штучно формував враження, що він у безпеці. Але загинув він на полі бою 18 серпня, там, де зовсім не було безпечно… Як справжній воїн, захисник нашої родини.

Звістка про загибель прийшла 19-го серпня від побратимів, але офіційної інформації не було. Тому коли у серпні в пабліках почали поширювати новину, ми моніторили й просили видаляти фейки, адже офіційно він був зниклим безвісти, тож ми не могли не сподіватися на краще.

І ось коли ЗСУ звільнили Миколаївщину, ми вже отримали офіційну звістку про те, що Артем поліг за Україну у тяжких боях на кордоні Миколаївщини та Херсонщини.

Артем дуже любив футбол, рідну «Ворсклу», був у складі ультрас. Ясна річ, на позиціях не було можливості дивитися матчі улюбленої команди, тому він під час перерви між таймами або після матчу телефонував Андрію, своєму брату, щоб той йому переповів, що відбувалося на полі: хто забив, хто пропустив, хто заважав, хто ніякий, хто обрізався, кого бракувало, за що Скляр отримав чергову жовту».

МЕЛЬНИЧУК СЕРГІЙ

На Полтавщині відкрили меморіальну дошку на честь полеглого воїна Сергія Мельничука

Сергій Мельничук захищав країну від окупантів з перших днів повномасштабного вторгнення. Воїн загинув 23 жовтня у Бахмутському районі внаслідок мінометного обстрілу.

Щоб увічнити пам’ять про героя йому встановили меморіальну дошку.

Відкриття дошки вібулося у Кременчуці, її встановили на фасаді будинку, де полеглий захисник проживав з сім’єю.

Історія Сергія Мельничука

Сергій Мельничук народився 11 листопада 1977 року у Єрках Черкаської області. Згодом з родиною переїхав у Горішні Плавні. Після закінчення школи вступив у політехнічний технікум у Горішніх Плавнях, а згодом пройшов службу в армії.

Після цього працював на гірничо-збагачувальному комбінаті. З серпня 2015 по квітень 2018 років брав участь в АТО. З початку повномасштабної війни він був командиром групи швидкого реагування «ГРОМ» при Кременчуцькому РТЦК та СП.

Сергій Мельничук загинув 23 жовтня 2023 року біля селища Курдюмівка Бахмутського району Донецької області під час обстрілу.

СКОРОХОД АРТУР

Воїн був родом з Каховки Херсонської області. Закінчив Тарандинцівську школу, після чого вступив до фінансово-економічного коледжу в Лубнах. Тут чоловік здобув спеціальність бухгалтера. Також Артур Скороход закінчив Дергачівську зооветеренарну академію.

18 липня 2023 року воїн загинув. Це сталося внаслідок артилерійського ворожого обстрілу.

БАБІНЕЦЬ РУСЛАН

Меморіальну дошку відкрили 11 жовтня на фасаді Тарандинціської школи Про це повідомили у навчальному закладі Новооржицької селищної ради.

Раніше на фасаді школи вже була меморіальна дошка випускнику Роману Павленку. Її відкрили у 2015 році.

Руслан Бабінець

Солдат народився 28 червня 1999 року в Новаках. З 2010 по 2014 рік чоловік навчався у Тарандицівській школі, а потім – у Лубенському лісотехнічному коледжі. Після закінчення навчання воїн працював у комунальному підприємстві «Конвалія», де займався озелененням Лубен.

У перший день повномасштабної війни, 24 лютого, Руслан Бабінець добровольцем пішов на фронт. Він приєднався до 116-ої окремої бригади територіальної оборони, де служив на посаді водія броньовика. Тоді захисника отримав свій позивний «Панцир». На своєму броньовику тероборонівець неодноразововивозив бійців на позиції та евакуйовував поранених.

Через майже півтора року служби життя молодого бійця обірвалося. 24-річний військовослужбовець загинув від поранення грудної клітки, яке дістав у бою під Авдіївкою, що на Донеччині.

ІВАЩЕНКО СЕРГІЙ

Воїн народився 8 червня 1996 року. Зростав у селі Вили та навчався у Тарандинціській школі. Після випуску зі школи став до лав Збройних Сил України.   

Одним з перших з перших днів став на захист України.  Він поспішав жити, поспішав бути щасливим. Тому попри війну, у короткі хвилини між  бойовими діями, 14 грудня 2022 року одружився. Але ворожий снаряд не лишив шансів на мирне щасливе життя воїну. Сергій Костянтинович Іващенко поліг смертю хоробрих у бою, ні на крок не відступивши із зайнятої позиції.