ПИСАРЕНКО СЕРГІЙ

Меморіальну дошку встановили на фасаді школи № 11. На відкриття прийшли рідні воїна, друзі та містяни. Дошку відкрили син і донька військового. Встановлення дошки ініціювала дружина військового за гроші родини.

Сержант Збройних сил України Сергій Миколайович Писаренко (позивний «Полтава») народився 21 лютого 1972 року на Полтавщині. Навчався у школі № 11. Після закінчення школи Сергій Писаренко навчався у Полтавському технікумі м’ясної промисловості. До повномасштабної війни у цивільному житті працював за кордоном водієм-далекобійником.

На початку повномасштабного вторгнення чоловік залишив роботу за кордоном та повернувся в Україну, де добровольцем приєднався до лав ЗСУ. Проходив службу на посаді командира відділення кулеметному взводу 1-го штурмового батальйону 5-ї ОШБр.

Під час служби був нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

51-річний захисник України помер у львівському госпіталі 18 жовтня 2023 року. Воїн проходив лікування через важке поранення, яке отримав 10 березня в бою біля Сіверська на Донеччині. Сергій Писаренко нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

ЗАПІЧНИЙ МАКСИМ

Меморіальну дошку Максиму Запічному встановили на фасаді загальноосвітньої школи № 28. Воїн був випускником цього навчального закладу.

30 вересня, потрапивши у мінну пастку поблизу села Тернова Харківської області, загинув 37-річний старший солдат Максим «Шерлок» Запічний із Полтави. Підписав контракт у 2014 році, був сапером. Воював у Донецькому аеропорту, де отримав поранення, а також пройшов безліч гарячих точок на Донбасі.

Запічний Максим Юрійович народився 5 жовтня 1984 року. У 2008 році закінчив ПолтНТУ ім. Ю. Кондратюка, отримав спеціальність інженера-будівельника. Працював на Полтавському турбомеханічному заводі та Полтаваобленерго.

Улітку 2014-го року «Шерлок» уклав контракт на проходження військової служби. Тоді він відслужив 10 місяців, з них три – на фронті.

«Я служив у 91-му полку, який базується в Охтирці. Це інженерно-саперний полк. Був сапером. Нашим завданням не було стояти на певних постах і утримувати позиції. Ми їздили цими блокпостами і або щось ставили, або щось знімали», – розповідав Запічний інтерв’ю «Суспільному» у 2019 році.

«Шерлок» добровольцем пішов захищати Донецький аеропорт 30 грудня 2014 року. Відстань між нами та ворогом була до 20 метрів, при цьому всі стіни були гіпсокартонні – дуже тонкі.

«Ти можеш не бачити ворога, але він все одно був там. І якщо хтось стріляв чергою з автомата, то прошивав ці стіни наскрізь. Це була повна темрява. Ми завчали кількість кроків та напрямки. Три кроки вперед, два вправо, здається, п’ять кроків уперед, знову ліворуч, до 63 кроків уперед і потім праворуч», – говорив Запічний.

В аеропорту він пробув 17 днів, а в день ротації зазнав поранення.

«Мені дали завдання встановити фугас, щоб обвалити сходову клітку і не дозволити сепаратистам спуститися з 3-го поверху. Коли я це робив, у коридор вискочив сепар і дав чергу мені в спину. На той момент я був 10-м пораненим за день. Нас вивозили по злітній смузі. Незабутня подорож, коли по броні стукають кулі. Я цього ніколи не забуду. Це не схожий ні на що досвід», – згадував захисник.

Вже після поранення «Шерлок» виконував бойові завдання в Авдіївці, Мар'їнці та інших містах Донбасу. Він був на передовій до кінця серпня 2015 року, потім знову працював інженером, але через повномасштабний наступ Росії знову вирушив на фронт.

20 серпня 2015 року указом Президента України Максим Запічний був нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни». Максима Запічного нагородили Орденом «За мужність» III ступеня. 37-річний воїн загинув 30 вересня того ж року, потрапивши до мінної пастки біля села Тернова Харківської області. 2022 року Максиму Запічному посмертно присвоїли Орден «За мужність» II ступеня.

СТЕЛА ПАМ'ЯТІ

28 серпня, напередодні Дня пам’яті захисників України, у парку імені Івана Котляревського відкрили оновлену стелу. На ній встановили вандалостійку інтерактивну дошку, на якій демонструється 441 обличчя полеглих воїнів.

Учасники заходу вшанували хвилиною мовчання пам’ять полеглих за незалежність та територіальну цілісність України.

«Ніхто не народжений для війни. Кожен із них мав свою ціль та мрію. Вони зробили свій вибір, у результаті якого ми зараз тут. На цьому екрані 441 обличчя. Це не всі. Кількість імен на екрані поступово доповнюватимуть. На завжди присутній кожен із них у нашій громаді. Вічна честь і пам’ять Героям. Низький уклін рідним», — сказала секретар міської ради Катерина Ямщикова.

Інтерактивну дошку відкрили у березні 2018 року. Наприкінці 2024 року її відновили та обладнали камерами відеоспостереження.

Оновлені портрети для інтерактивної дошки виконані у тому ж стилі, що і портрети на щитах проєкту «Полтава пам’ятає Героїв» на Каштановій алеї.

ГОДУН ВАСИЛЬ

У День пам’яті захисників України на фасаді гімназії ім. Героя України Віри Роїк було відкрито меморіальну дошку герою – випускнику Василеві Годуну.

У відкритті пам’ятних дощок взяли участь представники органів місцевого самоврядування Лубенської громади, педагогічний колектив гімназії, учні, рідні, рузі. Учасники заходу поклали квіти та низько схилили голови перед пам’яттю і подвигом славних синів України, вшанувавши їх хвилиною мовчання.

Годунд Василь Анатолійович (21.04.1987–13.03.2024 р.)

Закінчив лубенську школу № 7. З дванадцяти років до закінчення школи відвідував гурток спортивного орієнтування ДЮКСОТ «Валтекс», виконав норматив І розряду зі спортивного орієнтування. Багаторазовий призер чемпіонатів Полтавської області у 2000-2004 рр.

З перших днів війни Годун Василь прийняв рішення не стояти осторонь, а стати на захист Батьківщини від окупанта – спочатку приєднався до сил тероборони Голосіївського району столиці, водночас активно займаючись волонтерською діяльністю – пригоном та ремонтом машин для військових, а 29.04.2022 долучився до лав ЗСУ, розпочавши військову службу в частині А4062.

Уже з 20 червня разом із побратимами брав активну участь у бойових діях на Сході України. Мужньо тримав оборону України біля Новобахмутівки, а також стійко брав участь у боях за коксохімічний в Авдіївці.

Годун Василь був не лише патріотом, а й справжнім лідером своєї команди. Навесні 2023 року пройшов підготовку у військовій академії м. Одеси за програмою підготовки осіб рядового, сержантського та старшинського складу та застосовував набуті знання для виконання командирських завдань. Завжди опікувався своїми людьми і дбав про кожного.

Він віддано стояв на захисті України до останнього дня свого життя. За свої непересічні здобутки і вірне служіння державі отримав такі нагороди: сталевий хрест від 18.01.2023 (номер наказу 106), золотий хрест від 15.04.23 (номер наказу 790), срібний хрест від 25.09.23 (номер наказу 2217), хрест хоробрих від 29.12.23 (номер наказу 3128).

Загинув 13 березня 2024 року під час виконання бойового завдання в ході ведення бойових дій під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі й стримування збройної агресії проти України в районі села Кружок Конотопського району Сумської області. Як командир роти, міг відправити когось замість себе, але поїхав сам на завдання, завдяки чому зберіг особовий склад.

Нагороджений почесними відзнаками Головнокомандуючого Збройних Сил України «Хрест хоробрих», «Сталевий хрест», «Срібний хрест», «Золотий хрест», нагрудним знаком «Ветеран війни».

Василь Годун твіддав найдорожче – своє життя, захищаючи незалежність, територіальну цілісність та державний суверенітет України. Відтепер меморіальна дошка на стіні гімназії будуть постійним спогадом нам і наступним поколінням про патріотизм і героїчний подвиг випускників освітнього закладу та захисників рідної Батьківщини.

ЩЕРБАК ІГОР

Ігор Щербак мав звання лейтенанта. Меморіальну дошку йому встановили на фасаді Полтавського багатопрофільного ліцею № 1.

Воїн народився 29 листопада 1993 року в Полтаві в сім’ї військовослужбовця. Навчався в Полтавському міському багатопрофільному ліцеї №1 імені Івана Котляревського. В 2016 році закінчив ДВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України» за напрямком «Фінанси та кредит» у Сумах. У мирному житті працював фінансистом, був співвласником ігрового клубу. Обожнював тренування в залі, умів розвинути хист до цього в інших. Багато читав. Був добрим оповідачем і поціновувачем прекрасного. Любив життя і чорний гумор.

Проходив навчання на військовій кафедрі. Працював за фахом у Полтаві в ПАТ АБ «Укргазбанк» та в ПП «Компанія Надія». Займався підприємницькою діяльністю, був власником клубу «Sity play».

З початком повномасштабної війни добровільно пішов у ТЦК та був направлений до учбового підрозділу. Служив у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ на посаді командира мінометної батареї.

«Ігор був живим прикладом справжнього чоловіка, воїна. Мужнім, турботливим і справедливим. Завжди був на позитиві, ніколи не скаржився. Пішов на війну добровольцем ще на початку повномасштабного вторгнення, бо не міг змиритися зі стражданнями, що ніс із собою руський мир мирному населенню. Відповідальний командир і мотивований боєць, який своїм прикладом заряджав оточуючих. Завжди був уважним до кожного свого бійця. Честь і гідність для нього були не просто словами, а життєвими принципами!» – розповідають близькі загиблого.

З 19 липня 2022 року виконував бойові завдання по звільненню населених пунктів Херсонської області. За особисту хоробрість на полі бою нагороджений «Почесною грамотою» Командувача оперативно-стратегічного угрупування військ «Херсон» та медаллю «За хоробрість в бою».

Лейтенант Ігор Щербак, позивний «Ріко», загинув 19 лютого 2023 року біля села Берхівка на Донеччині. Під час виконання бойового завдання воїн потрапив під ворожий танковий обстріл. Офіцерові було 29 років.

ГРИЦУН ІГОР

У День пам’яті захисників України на фасаді гімназії ім. Героя України Віри Роїк було відкрито меморіальну дошку герою – випускнику Ігорю Грицуну.

У відкритті пам’ятних дощок взяли участь представники органів місцевого самоврядування Лубенської громади, педагогічний колектив гімназії, учні, рідні, друзі. Учасники заходу поклали квіти та низько схилили голови перед пам’яттю і подвигом славних синів України, вшанувавши їх хвилиною мовчання.

Ігор Грицун віддав життя в бою за Україну. Молодий засновник проєкту The Daily History близько місяця не дожив до власного 27-річчя.

Бойовий шлях Ігоря Грицуна

Воїн з перших днів повномасштабного вторгнення захищав Україну в лавах 18-ї окремої бригади армійської авіації імені Сікорського. А віднедавна – як гранатометник 3-ї окремої штурмової бригади. Також відомо, що військовослужбовець жив у Лубнах.

«Вальгалла, брат! Останнє, що тобі сказав, коли ми говорили з тобою телефоном за пару днів до твого останнього бою, було просте і банальне: «Я люблю тебе». Тому, якщо ти мене чуєш десь там, з того світу, то знай це», – пише брат загиблого воїна Роман Коржик.

Захисник був ультрасом київського клубу «Динамо» та засновником просвітницького проєкту The Daily History. Також він працював над розвитком історичного журналу «Артефакт» протягом 2018-2020 років – займався дистрибуцією, логістикою та продажем мерчу.

«Ігор був дуже доброю людиною, чудовим істориком, мав неймовірне почуття гумору. Історичні меми його виробництва набирали тисячі вподобайок та сотні поширень в інстаграмі», – згадують про гранатометника на фейсбук-сторінці проєкту The Daily History.

15 березня рідні воїна повідомили про загибель молодого військовослужбовця на фронті: Ігор Грицун поліг 7 березня на Донеччині.

Ігор Грицун віддав найдорожче – своє життя, захищаючи незалежність, територіальну цілісність та державний суверенітет України. Відтепер меморіальна дошка на стіні гімназії буде постійним спогадом нам і наступним поколінням про патріотизм і героїчний подвиг випускників освітнього закладу та захисників рідної Батьківщини.

СЕМЕНЯК МИХАЙЛО

У Миргороді відкрили меморіальну дошку на честь загиблого випускника ліцею Миргородському ліцеї ім. Т. Г. Шевченка Семеняці Михайлу Сергійовичу, який віддав своє життя за незалежність і територіальну цілісність України. Про це повідомили у Миргородській міській раді.

Михайло Сергійович був військовослужбовцем в/ч А1356, водієм-електриком радіостанції взводу зв’язку роти зв’язку батальйону зв’язку та радіотехнічного забезпечення. Загинув 24 лютого 2022 року під час виходу військової техніки у складі колони з місця виконання бойового завдання в Сумській області. Михайло Семеняк був патріотом України, сумлінним військовослужбовцем, постійно удосконалював свої вміння та навички, завжди підтримував доручені йому техніку та озброєння у справному стані, проявляв розумну ініціативу, був гарним другом для товаришів по службі. Указом Президента України №149/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, старший солдат Семеняк Михайло Сергійович нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни" (посмертно). Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

ПЕРЦЮХ ВІКТОР

На фасаді гімназії № 25 відкрили меморіальну дошку полеглому старшому сержанту Віктору Перцюху.

Шлях воїна Віктора Перцюха

Чоловік народився 11 лютого 1974 року та проживав у Полтаві. У 1992-1994 роках воїн проходив службу в армії, здобувши військову спеціальність водія-механіка БМП. Після демобілізації працював водієм-експедитором.

З перших днів повномасштабного вторгнення Віктор Перцюх добровільно став на захист України.

Підготовку проходив на Яворівському полігоні. Тоді там був ще в березні масована ракетна атака. Він теж її пережив. Потім його направили на один із найскладніших напрямків – Луганський напрямок. Під Лисичанськом це було, селище Новотошківське.

7 квітня 2022 року полтавця зарахували до складу 34-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади. З 21 квітня захисник був на посаді командира бойової машини 2-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти.

Життя воїна обірвалося у бою 22 квітня 2022 року. Віктор Перцюх загинув поблизу населеного пункту Новотошківське на Луганщині. «Селище знищене було взагалі, стерте з лиця землі і там уже земля горіла, як казали. То один із найстрашніших боїв 22 квітня відбувся. У цей день Віктор загинув, отримавши поранення осколкове. 21 ввечері ми з ним розмовляли телефоном. А 22-го вранці я чекала ж на якийсь плюсик або знак який-небудь. Потім все ж таки знак питання послала. Відповіді вже не було. Потім я дізналася про те, що він загинув аж 18 травня. Майже місяць», – розповіла дружина військовослужбовця.

Полеглий старший сержант отримав смертельне поранення уламком снаряда, який пробив бронежилет.

11 лютого його пам’ять увіковічнили у Полтаві.

ІВАНОВ ВІТАЛІЙ

У Великобудищанській громаді відкрили меморіальну дошку загиблому захисникові Віталію Іванову

14 грудня у Великобудищанській громаді відкрили меморіальну дошку памʼяті захисника України Віталія Іванова

Меморіальну дошку розмістили на будівлі Веприцького опорного ліцею, випускником якого був загиблий військовий.

Віталій Іванов загинув внаслідок мінометного обстрілу 14 грудня 2022 року поблизу села Кліщіївки, що на Донеччині. Молодому чоловікові було 23 роки.

Так, у цьому році меморіальні дошки встановили Сергієві Удовиченку, Олександру Кологривому, Сергієві Кваші, Віталію Потапенку. та випускникам Гадяцького наукового ліцею-інтернату імені Т. Г. Шевченка Артурові Дрючевському, Богданові Параці, Олександрові Тихоненку, Олександрові Корнійку, Русланові Пономаренку. У Великобудищанській, Краснолуцькій та Гадяцькій громаді перейменували вулиці на честь загиблих військових – Сергія Кваші, Віталія Потапенка та Богдана Параки.

КВАША СЕРГІЙ

У Мартинівці відкрили меморіальну дошку на честь Сергія Кваші, який на Херсонщині

Сергій Кваша загинув торік наприкінці серпня. 12 вересня у рідному селі військового на його честь відкрили меморіальну дошку. На відкриття зібралася громадськість сільської ради, діти, військові.

Сергій Кваша був мобілізований у перші дні повномасштабного вторгнення. Служив у 46-й окремій аеромобільній бригаді на посаді стрільця-снайпера 1 аеромобільного взводу, 9 аеромобільної роти 3-го аеромобільного батальйону.

Сергій народився і виріс у Мартинівці. Після закінчення школи навчався у Веприцькому ПТУ. Служив в армії. Потім понад 20 років працював на молочнотоварній фермі в ПрАТ «Гадяцьке бурякогосподарство». Став на захист України від російських агресорів вже у перший рік війни — у 2014 році. Тоді служив у зоні АТО/ООС. А вже із перших днів повномасштабного вторгнення був мобілізований до лав Збройних сил України і до останнього подиху боронив українську землю.

Життя військового обірвалося 30 серпня біля села Сухий Ставок.

14 вересня 2023 року Сергієві Кваші мало б виповнитися 48 років. У нього лишилися матір і сестра.

На вшанування пам’яті військового у Мартинівці перейменували вулицю Гагаріна на честь Сергія Кваші.

ПОНОМАРЕНКО РУСЛАН, КОРНІЙКО ОЛЕКСАНДР, ПАРАКА БОГДАН, ТИХОНЕНКО ОЛЕКСАПНДР, ДРЮЧЕВСЬКИЙ АРТУР

На фасаді Гадяцького ліцею-інтернату ім. Шевченка відкрили меморіальну дошку загиблим учням закладу

На фасаді Гадяцького профільного ліцею-інтернату імені Шевченка відкрили меморіальну дошку колишнім учням закладу, які загинули під час російсько-української війни.

За майже 10-річну війну росії проти України із на фронті загинули п’ятеро випускників Гадяцького профільного ліцею імені Шевченка.

Під час антитерористичної операції на сході України 2014-2018 років загинули Руслан Пономаренко із Оснягів та Олександр Корнійко із Петрівки-Роменської.

Руслан Пономаренко загинув 28 січня 2015 під час мінометного обстрілу вогневих позицій українських артилеристів під Комишувахою.

Олександр Корнійко загинув 16 лютого 2017 року під час обстрілу взводного опорного пункту поблизу смт Зайцеве, що під Горлівкою.

Повномасштабне вторгнення росіян у 2022 році принесло нове горе у родини українців. 25 березня воно прийшло у родину Парак із Гадяча, а заодно чи не кожного жителя міста, адже Богдан Парака став першим загиблим військовим із Гадяччини. Богдан Парака загинув захищаючи селище Вільхівка у Харківській області. Одну із вулиць у Гадячі перейменували на честь Богдана Параки.

Старший сержант Олександр Тихоненко загинув 20 січня 2023 року поблизу села Благодатне, що на Донеччині. У складі евакуаційного екіпажу Олександр їхав забирати своїх поранених та загиблих побратимів. Але росіяни влучили по евакуаційній техніці із ПТУРа.

Артур Дрючевський загинув 13 березня 2023 року поблизу селища Діброва Сєвєродонецького району Луганської області. У 2022 році до дня Збройних сил України був нагороджений грамотою та медаллю «Незламним героям російсько-української війни».

Як ще у Гадячі вшановують загиблих військових

Ще у 2019 році на День захисників і захисниць України у Гадячі відкрили меморіальний знак «Землякам, які загинули за Батьківщину». Передбачалося, що він буде тимчасовим, проте вже як чотири роки він став постійним.

Також меморіальну дошку своїм загиблим випускникам відкрили у Гадяцькому вищому професійному аграрному училищі.

Також стіна із портретами загиблих військових під час АТО є біля Свято-Михайлівської церкви.

НАЛИВАЙКО ІВАН, ОСТЯК МАКСИМ

Пам’яті полеглих «Танцора» та «Остіна» у полтавському ліцеї відкрили меморіальні дошки

Іван Наливайко та Максим Остяк віддали життя в боях на Донеччині та Харківщині. Пам’ять захисників вшанували у рідному ліцеї.

Меморіальні дошки відкрили на фасаді ліцею № 31.

Іван «Танцор» Наливайко

Народився воїн 15 жовтня 1997 року в Полтаві. З 2008-2015 навчався в ліцеї №31, де був активним учасником всіх подій та заходів. З 6 років почав відвідувати танцювально-спортивний клуб «Дует», де опанував бальну хореографію. Разом з партнеркою брав участь не тільки в місцевих змаганнях, а й на міжнародних конкурсах.

Після школи у 2015 році вступив до педагогічного університету на спеціальність «Хореографія» та продовжив свою кap'єpy в Народному ансамблі спортивно-бального танцю «Грація». У період навчання також почав викладати дітям спортивно-бальний танець в школі «Юний Європєць».

24 лютого 2022 року Іван Наливайко добровольцем пішов на фронт та вступив до 116-ї окремої бригади територіальної оборони, де отримав позивний «Танцор». Він захищав Україну на Харківському, Сумському, Донецькому напрямках.

Загинув військовий 10 жовтня 2023 року в Авдіївці, при виконанні бойового завдання. Поховали молодого воїна на Алеї Слави в Полтаві.

Максим «Остін» Остяк

Воїн народився 11 квітня 1987 року в Полтаві та навчався у ліцеї №31 в математичному класі. Після закінчення закладу здобув вищу освіту в полтавській політехніці, отримавши спеціальність інженера-будівельника.

У 2007 році чоловік переїхав до Києва, де працював адміністратором у ТРЦ «Більшовик». Згодом працював за спеціальністю, а пізніше став барменом у клубі «КультРа». Після цього він працював у Національному музеї історії України в Києві.

Максим Остяк був активним учасником Революції Гідності з перших її днів. 18 лютого 2014 року під час сутичок з «Беркутом» отримав травми лівої руки та голови. Після участі у Революції Гідності воїн разом із музикантом Євгеном Славяновим заснував гурт Reve ta Stohne, записав альбом та виступав за кордоном.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Максим «Остін» Остяк добровільно вступив до лав Збройних сил України. Він служив оператором дронів у 49-му окремому стрілецькому батальйоні «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади, брав участь у боях за оборону Києва та в Ірпені.

Загинув оборонець 4 липня 2022 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. Його поховали у Полтаві на Затуринському кладовищі на Алеї Героїв.

ЦИГАНЕНКО ОЛЕГ

Олег Циганенко захищав Україну в АТО та після початку повномасштабного вторгнення. Воїн загинув під час бойового завдання на Донеччині.

Меморіальну дошку полеглому захисникові на фасаді гімназії у Яблунівці.

Бойовий шлях Олега Циганенка

Воїн народився 24 січня 1979 року у Яблуневому. Там майбутній воїн виріс, а згодом працював сезонним працівником на місцевих фермерських господарствах.

Чоловік став на захист України у 2014 році. Захисник брав участь в АТО, за що мав статус учасника бойових дій та бойові нагороди. Після початку повномасштабного вторгнення вдруге пішов на фронт. Загинув 18 вересня під час виконання бойового завдання поблизу Іванівського Бахмутського району на Донеччині.

Олега Циганенка з почестями поховали 25 вересня у рідному селі Яблуневому.

ВОЛКОВ ВІТАЛІЙ

У Гадячі встановили меморіальну дошку загиблому на війні медику Віталію Волкову

У другу річницю загибелі Віталія Волкова, на фасаді будівлі Гадяцької підстанції екстреної медичної допомоги станції, де працював воїн, йому відкрили меморіальну дошку.

Віталій Волков 25 років працював фельдшером виїзної бригади на підстанції медичної допомоги у Гадячі. Тож саме тут на його честь відкрили меморіальну дошку. На відкриття прийшли рідні, друзі та колеги Віталія.

Віталій Волков пішов добровольцем на фронт у квітні 2022 року. За період служби отримав звання молодшого сержанта. На посаді бойового медика, надавав першу медичну допомогу та рятував життя захисникам України на лінії бойового зіткнення.

Брав участь у боях під Кураховим, Павлівкою, Бахмутом. 9 січня 2023 року Віталія Волкова посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

БЕЗДУДНИЙ ВЛАДИСЛАВ

Меморіальну дошку відкрили на фасаді Гадяцької дільниці АТ «Полтаваобленерго» у пам’ять про захисника Владислава Бездудного, який тут працював майже п’ять років.

Владислав Бездудний працював електромонтером з експлуатації розподільних мереж.

  

На підприємство Владислав прийшов працювати у 2019 році, після того як два роки відслужив у Національній гвардії України.

Владислав народився у місті Гадяч. Закінчив Лютенську середню школу. Після цього навчався у Роменському коледжі Сумського національного аграрного університету за спеціальністю «Монтаж, обслуговування та ремонт електротехнічних установок в агропромисловому комплексі» та здобув кваліфікацію «Технік-електрик».

Через рік після повномасштабного вторгнення, 6 березня 2023 року Владислав був мобілізований і став на захист Батьківщини від російських загарбників. Пройшов навчання у Великобританії. Був командиром 1-го аеромобільного відділення 1-го аеромобільного взводу 10-ї аеромобільної роти 3-го аеромобільного батальйону, мав звання старший солдат.

КУЛИК ЄВГЕНІЙ

У Зіньківському опорному ліцеї №1 відкрили меморіальну дошку випускнику школи Євгенію Кулику. Право відкрити меморіальну дошку надали батькамзахисника - Юлії та Олегу Куликам.

Євгеній Кулик народився і виріс у місті Зіньків. З дитинства цікавився військовою справою, зокрема, читав літературу та перемагав на змаганнях зі стрільб, розповідає бабуся бійця Любов Філон. Вона, каже, тісно спілкувалася із онуком.

«Женя ходив у гурток «Юного техніка», це його бажанням було. Він робив літаки, такі маленькі дрони. Він дуже любив конструювати. Воно все посеред хати постійно було, запускав мотори. Все (запчастини) було дорогеньке, але ми йшли йому назустріч. Їздив на змагання по області по стрільбах. Стріляти з четвертого класу почав, ми вже бачили, що це його. Ставив у дворі снігову бабу, всі відра мені пообстрілював. У його спальні висять медалі, грамоти», – згадує бабуся Євгенія Кулика.

Коли Євгеній подорослішав, то пішов на службу у десантно-штурмові війська Збройних сил України. Після цього долучився до Французького іноземного легіону, у його складі брав участь у бойових діях на території інших країн, отримав контузію. У той час бійця нагородили медаллю, говорить Любов Філон.

«Він – солдат, його нічого не хвилювало. Він сказав: «Я піду». І що б ми не казали, він вступив у легіон. Зі 100 людей брали 10, і він був один із них. Він завжди отримував задоволення, у нього прагнення було до цього. Пробув він там (у Французькому легіоні) трохи більше 3,5 років, але контракт у нього був підписаний на 7 років»,– говорить бабуся Євгенія Кулика.

Попри це у серпні 2022-го Євгеній повернувся в Україну, аби захищати її від повномасштабного російського вторгнення. Пішов на фронт і служив у Бахмутському районі на Донеччині. 23-річний воїн мав позивний «Лис». Рідні боялися відпускати Євгенія на війну, згадує бабуся.

Ми його просили: «Женя, не роби цього». Дідусь на колінах хотів просити. А він сказав: «Дід, як я жити буду, ви взагалі подумали?» Він вийде в місто, через 20 хвилин повертається і говорить: «Я не можу туди ходити, люди просто стоять, п’ють каву, палять. Вони не розуміють, що там наші хлопці (на передовій). Як вони зможуть, отакі хлопці, ходити по місту? Коли буде перемога, чи вистачить у них совісті пити за перемогу?» Він і навідник, і снайпер, він – унікальний. Він уже народився воїном»,– розповідає Любов Філон.

12 січня воїн прийняв останній бій на Донеччині. Євген Кулик загинув внаслідок поранень від уламків ворожого снаряду, яких зазнав у стрілецькому бою.

Побратими характеризують воїна як чудового снайпера та командира. Під час служби він проявив себе як хорошим протитанкістом та піхотинцем:

«Найкращий кулеметник, який шматував ворога до останнього подиху. Родом з Полтавщини, місто Зіньків. Загинув смертю хоробрих! Навіки залишився у нас в строю!».

Командир «Центурії» Віталій Борс пише, що Євген Кулик мав ініціативу у військовій справі й був відданим захисту України:

«Ти просто молодий, гарячий та з певним досвідом та ініціативою. Вночі, перед виїздом на бойовий, я на тебе знову накричав, бо ти не встигав. А насправді ти все ретельно перевіряв. Ти пройшов французький легіон, військові конфлікти, але загинув у себе вдома, захищаючи Україну! А перед цим ти накрошив зі свого кулемету немало пі*арів. Зараз тебе немає».

Про загибель єдиного сина матері Юлії Кулик повідомив командир підрозділу, в якому служив Євгеній. Боєць поліг 12 січня біля міста Бахмут Донецької області. Попрощатися із ним у Зінькові змогли лише через три тижні, бо чекали, доки привезуть тіло.

БУДАНЦЕВ АНДРІЙ

8 жовтня на фасаді полтавськщої школи № 37 відкрили меморіальну дошку на честь полеглого воїна. Андрій Буданцев захищав Україну від російського вторгнення.

Історія воїна Андрія Буданцева

Андрій Буданцев народився народився 25 грудня 1983 року в Полтаві. Тут майбутній воїн закінчив школу № 37. Здобув вищу освіту в полтавській політехніці, згодом працював менеджером. Чоловік боронив Україну від окупантів з початку повномасштабного вторгнення.

Брат Анатолій поділився спогадами про військового. Також влаштували хвилину мовчання. До вшанування, крім рідних, долучилися знайомі воїна, а також учні та вчителі школи.

"Прямо в окоп до Андрія прилетіла міна. Снайпер-стрілець, обов'язки марксмена, але він брав участь у всіх боях. Це була п'ята батальйонно-тактична група 81-ї бригади. Окремий підрозділ був, стояв тоді в нас на Терентіївці і, до речі, ця батальйонно-тактична група дуже-дуже гарно проявила себе у всіх боях".

Брат загиблого Анатолій Буданцев розповів:

"Ми в один день поговорили коротенько, він набрав, це було рано вранці, десь о 8:30. Сказав, що такі собі справи, криють міцно артилерією. Сказав, щоб передав батькам вітання, бо погано зі зв'язком. Потім весь день зв'язку не було з ним. І на наступний день нам принесли сповіщення з військкомату".

У Андрія Буданцева залишилися батьки, брат та неповнолітній син.

Перша вчителька Андрія Буданцева Ніна Библів розповіла:

"На початку війни я була настільки збентежена, не могла, скажімо, взяти себе в руки. Він сильна людина, він мій учень, а мене як учительку заспокоював. Казав: "Не хвилюйтеся, усе буде добре". Він підбирав такі влучні слова, що я дійсно вірила йому".

Андрій Буданцев – військовий з Полтави. Під час служби виконував обовʼязки стрільця-снайпера. Мав звання солдат. Загинув чоловік 14 липня 2022-го року поблизу міста Сіверськ на Донеччині. Йому було 38 років.

РІЗНИК СЕРГІЙ

27 листопада на фасаді Ліцею № 31 відкрили меморіальну дошку випускнику – загиблому захиснику України Сергію Різнику.

Учні, педагоги та всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Молодший сержант Сергій Григорович Різник (позивний "Ескалібур") народився 22 грудня 1989 року с. Андріївка Машівського району Полтавської області.

Дитинство провів у рідному селі, шість класів закінчив в Андріївській загальноосвітній школі.

Ріс розумним, веселим, допитливим, доброзичливим, допомагав батькам по господарству, захоплювався футболом, ганяв з хлопчаками на вигоні. А потім батьки переїхали до міста, а сина, враховуючи його захоплення й уподобання, віддали до футбольного класу Полтавської гімназії № 31. Хлопчик відразу знайшов собі друзів, бо завжди підтримував тих, в кого щось не виходило, або хто потребував допомоги. Брав участь у шкільних, міських, обласних спортивних змаганнях. У 10 клас перейшов до математичного класу і відразу став душею колективу, бо був чесним, відкритим, небайдужим до чужих проблем.

Окрім футболу, волейболу, уподобав ще й художню самодіяльність, брав участь у класних театральних виступах, тому в 11 класі, на святі останнього дзвоника отримав не лише грамоту за спортивні досягнення, а й приз глядацьких симпатій "Відкриття року". На перервах з дівчатами міг написати вірша, а з хлопцями поділитися умінням гри у футбол.

Після закінчення школи міг би будувати футбольну карʼєру, але батьки, щоб добудувати дім, поїхали на заробітки, а в нього на руках залишився молодший брат Діма, який теж мріяв про футбол і подавав надії.

Сергій вступив на заочне відділення до Полтавського Технічного університету, на будівельний факультет, і йде працювати в магазин будівельних матеріалів "Домус", та докладає усіх зусиль, щоб Діма закінчив школу і займався улюбленим футболом.

Він замінив брату батьків, і дав можливість здійснити мрію - стати одним з найкращих футболістів "Ворскли". Далі Сергій пішов працювати в "Епіцентр", де користувався повагою та авторитетом у колективі.

19 квітня 2022 року пішов на фронт під позивним "Екскалібур" до 68 окремої Єгерської бригади ім. О. Довбуша. Був молодшим сержантом І єгерського відділення І єгерського взводу 6 єгерської роти 2 єгерського батальйону військової частини.

7 вересня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання з оборони позицій поблизу населеного пункту Новоєгорівка Луганської області.

Нагороджений за відвагу нагрудним знаком І ступеня "Хрест Воїна-Єгеря" та Почесним нагрудним знаком Головнокомандуючого Сил України "Хрест Хоробрих" , відзнакою Міністерства Оборони України медаллю "За поранення", орденом "За мужність " ІІІ ступеня.

ПАЛІЙ ДЕНИС

27 листопада на фасаді Ліцею № 31 відкрили меморіальну дошку випускнику – загиблому захиснику України Денису Палію.

Учні, педагоги та всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Капітан Денис Ігорович Палій народився 13 жовтня 1984 року у місті Полтава. Навчався у школі № 31. Після початкової школи продовжив навчання у біологічному класі. Навчання Денису давалося легко, любив природу та тварин. Писав наукові роботи МАН. Також він активно займався спортом: дитиною відвідував басейн, бо гарно вмів плавати. У старших класах захоплювався баскетболом.

Навчався у Полтавському будівельному універитеті на факультеті "Інформатика". Та все таки мріяв стати військовим. Тому під час навчання на третьому курсі вишу пішов на строкову службу та служив у 79 десантно-штурмовій бригаді у м. Миколаїв. Далі проходив службу в правоохоронних органах. Мав звання капітана.

Згодом Денис поїхав закордон. Там освоїв будівельну професію та працював за фахом. Але думками завжди був з Україною.

Під час початку повномасштабного вторгення рф в Україну Денис Палій перебував в Естонії. Вивіз сім'ю за кордон, а сам повернувся в Україну та вступив до лав ЗСУ у званні солдата. Це було його рішення, відмовляти Дениса не було шансів.

Пройшов навчання та служив у 27 реактивній артилерійській бригаді ім. Кошового Отамана П. Калнишевського. Зв'язку з рідними майже не було, однак Денис додому відправляв короткі повідомлення "Все добре". Уже згодом рідні дізнались, що він знаходився на Харківському напрямку. Звільняв окуповані території.

Загинув Денис Палій 25 квітня 2022 року біля с. Шебелинка Балаклійського району Харківської області. Йому назавжди 37 років.

На місці загибелі створили Меморіальний комплекс пам'яті загиблим бійцям 12-ї реактивної артилерійської батареї 4-го реактивного артилерійського девізіону 27-ї реактивної артилерійської бригади імені Кошового Отамана П. Калнишевського.

Похований Денис Палій на Меморіалі Героїв у с. Затурино.

Указом Президента України нагороджений Орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

КИРИЛЮК ДЕНИС

У Товкачівці, що на Чернігівщині, відкрили меморіал герою-льотчику Денису Кирилюку. Денис Кирилюк був пілотом Миргородської бригади тактичної авіації.

27 березня 2022 року підполковник Денис Кирилюк виконував бойове завдання у небі над Прилуччиною. Ворожий боєприпас влучив у його літак, і пілот, аби уникнути катастрофи в населеному пункті, скерував пошкоджену машину у поле поблизу села Товкачівка. Цей вчинок коштував йому життя, але врятував тисячі людей.

У 2011 році він закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил. Разом із сім’єю проживав на Миргородщині. Захоплювався літаками з самого дитинства, обожнював рибалку та постійно хизувався своїми уловами рідним та близьким. Денис Миколайович був досвідченим та вправним пілотом, здійснив понад 80 бойових вильотів, з них 70 під час повномасштабного вторгнення на знищення ворога.

За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного сувернітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майор Денис Кирилюк був нагороджений високою державною нагородою – орденом «За мужність» ІІІ ступеня. За свої героїчні вчинки та зразкове виконання військового обов’язку Денис Миколайович також нагороджений Відзнакою Президента України «За участь в АТО» та є власником вогнепальної зброї, яку отримав за свої заслуги від Міністерства оборони України. От зовсім недавно, з його обличчя не можливо було стерти посмішку, у нього народився син. А сьогодні самотніми залишилися дружина

Дениса з маленькою донечкою та новонародженим сином...

У січні 2025 року льотчику посмертно наддали звання Героя України