Показ дописів із міткою Кременчук. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Кременчук. Показати всі дописи

БОРОВИЦЬКИЙ НАЗАР

Захисник України з Кременчуччини Назар Боровицький отримав звання Героя України посмертно. Наприкінці серпня 2021 року Назар брав участь у рятувально-евакуаційній місії в Афганістані. Він виніс на руках міжнародну журналістку Фатіму. Військовий бачив жахи війни у Бучі та в Бородянці. Також капітан доставляв допомогу на територію «Азовсталі».

Назар Боровицький – капітан Головного управління розвідки Міністерства оборони України, учасник російсько-української війни. Герой України (2023, посмертно). Випускник ліцею «Політ» 2011 року.
Назар Богданович Боровицький народився 24 вересня 1993 року в Полтаві. Як повідомляє пресслужба ліцею «Політ», із самого раннього дитинства Назар гуртував біля себе друзів. Був ініціатором дитячих ігор. Дуже любив грати у футбол. Починаючи з 5-6 класу, почав загартовувати себе фізично: підтягування на турніку з рюкзаком, повним цегли, біг, віджимання, качання преса.
Родина мешкала в селі Пашківка колишнього Козельщинського району, й Назар із 2000 року по 2008 рік навчався в Пашківській загальноосвітній школі 1-3 ступенів. Під час навчання був активним учасником шкільних вистав, концертів, виховних заходів та спортивних змагань. Батькам ніколи не було соромно за поведінку свого сина. Він ріс чесним, відкритим, щирим, із загостреним почуттям справедливості, яку завжди відстоював, де б він не був. Був надійним плечем для друзів.
З 2009 до 2011 рік навчався в Полтавському обласному ліцеї-інтернаті для обдарованих дітей із сільської місцевості при Кременчуцькому педагогічному училищі ім. А. С. Макаренка (ліцей «Політ»), де поглиблено вивчав математику, інформатику та програмування, був старостою групи протягом трьох років. Навчався сумлінно, був відмінником. Як і сестра Оксана, закінчив 11 клас із золотою медаллю. На перервах Назар любив грати у футбол, а також додатково відвідував секцію боксу.
Наступним етапом життя Назара став вступ до Національної академії СБУ у 2011 році, яку юнак закінчив із червоним дипломом. Із перших днів курсантської військової служби він став справжнім лідером. Про це повідомляє пресслужба Національної академії Служби Безпеки України.
За словами одного з його керівників, Назар був зразковим командиром курсантського підрозділу – відповідальним і дисциплінованим, для якого колектив завжди посідав перше місце:
– Ніколи не використовував якісь привілеї, як старшина курсу. Навіть відмовлявся від зимової відпустки, якщо її міг використати лише він. Принциповий і справедливий у вирішенні будь-яких питань – з курсантами чи старшими офіцерами.
Його поважали всі – від курсантів до керівництва Академії. Він, як магніт, притягував до себе людей.
– Харизматичний лідер, який заряджав своїми ідеями та впевнено брав відповідальність за дії курсантів. Він постійно працював над собою – не просто йшов сходинками вгору, а навіть перестрибував поверхи. Надпатріотичний, завзятий і щирий у всіх проявах, – таким його пам’ятає одна із викладачів.
Після початку збройної агресії РФ у 2014 році Назар Боровицький, не вагаючись, прийняв рішення стати на захист України. Він достроково закінчив навчання в Академії, пройшовши серйозний відбір до новоствореного підрозділу СБУ. Своїм прикладом він надихнув інших курсантів, які згодом приєднались до нього.
– Військовий – це не професія, а значно більше. Це почесна місія і величезна відповідальність. Це мій осмислений вибір, – казав він. І щодня підтверджував свої слова.
По закінченню четвертого курсу, у 2015 році Назар приймає рішення достроково завершити навчання й стати в ряди захисників Батьківщини, підписавши контракт із Головним управлінням Служби безпеки України. Назар із групою курсантів-добровольців вирушає на навчання до США, після повернення вирушив на схід й неодноразово рятував життя воїнам ЗСУ.
3 серпня 2019 року Назар взяв шлюб з Анастасією Латер, яка стала для Назара добрим, вірним та надійним другом і коханою.
Під час ротацій Назар повертався до роботи в Києві, паралельно навчаючись та удосконалюючи свою військову майстерність. Він отримав багато сертифікатів міжнародного зразка, опанувавши військові спеціальності водолаза, сапера, інструктора спецоперацій, здійснивши близько 100 стрибків із парашутом різної складності, пройшовши курси «Спеціальні операції з нагляду та розвідки», «Підготовка розвідки для курсу бойової медицини», «Надання першої допомоги в надзвичайних ситуаціях».

КИРИЛОВ АНТОН

Кирилов Антон Сергійович
народився 1994 року в селі Піщане (Кременчуцький район, Полтавська область). Був єдиною дитиною у матері, яка його виховувала самотужки. З 2003 року жив у Кременчуці. У 2010 році закінчив 9 класів загальноосвітньої школи № 31. У 2013 року закінчив ВПУ № 7, здобув професію майстра-налагоджувальника верстатів з ЧПУ.
Після другого курсу влаштувався працювати на Кременчуцький вагонний завод по спеціальності верстатник широкого профілю. У 2014 році звільнився[
27 березня 2014 року добровольцем пішов на контрактну службу до ЗСУ. В зоні АТО був двічі. Після війни планував вступити у військове училище, стати офіцером.
Старший стрілець, 93-тя окрема механізована бригада. У липні 2014 року на кордоні Луганської області з Росією. Бойове завдання – не допустити прориву ворога з території Росії.
Після короткотермінової відпустки повернувся на фронт. 25 серпня у складі екіпажу БМП-369 вів бій під Іловайськом, прикриваючи саперів. 27 серпня востаннє вийшов на телефонний зв'язок, через фон (перешкоди) вдалося розібрати тільки слово «мама».
29 серпня 2014 року загинув при виході з Іловайського котла «зеленим коридором» – на дорозі між селами Многопілля – Червоносільське – Осикове.
3 вересня тіло Антона Кирилова разом з тілами 96 інших полеглих в Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014-го тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі як невпізнаний Герой.
Упізнаний за тестами ДНК, перепохований у квітні 2015 року в Кременчуці.
Без єдиного сина лишилась мама Вікторія Прядко.
Нагороди та вшанування пам'яті
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений – нагороджений:
  • 16 січня 2016 року – орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
  • відзнакою «За вірність народу України» І ступеня Полтавської обласної ради від 21 жовтня 2015 (посмертно).
  • відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (посмертно).
24 жовтня 2015 року в місті Кременчук на будівля ЗОШ № 31, де навчався Олексій Борищак, йому відкрито меморіальну дошку.

БОРІЩАК ОЛЕКСІЙ

Олексій Боріщак народився 1 серпня 1979 року в Кременчуці, був єдиною дитиною в сім'ї. Закінчила 31-ту школу, після закінчення 9 класів вступив до Кременчуцького залізничний технікум.

Коли Олексій навчався на другому курсі технікуму, у нього з'явилося бажання вступити до військового училища. Однак для цього потрібен був атестат про закінчення 11 класів, тому Олексій екстернатом закінчив вечірню школу, а після технікуму намагався потрапити в Київський інститут сухопутних військ.
Вступити до інституту у Олексія не вийшло і в 19 років він пішов в армію. Він служив у навчальному центрі «Десна» у Чернігові і, вже будучи військовослужбовцем, по закінченню учебки він вступив до Харківського інституту танкових військ на командне відділення.
Коли Олексій навчався на третьому курсі, він одружився. Разом з дружиною Оксаною він пізніше служив і в «Десні», і 93-й бригаді. Незабаром у них народилася донька. Коли тато загинув, їй було 10 років.
Після закінчення інституту Олексій отримав розподіл в «рідну» «Десну». Там він дослужився від лейтенанта до майора, був командиром роти снайперів.
У 2013 році «Десну» почали розформовувати та Олексій разом з дружиною перевівся в Черкаське Дніпропетровської області, в дев'яносто третю механізовану бригаду. Там він був заступником командира першого батальйону.
З початком військових дій на сході України, у березні 2014-го року, Олексія відправили в Луганську область, захищати кордон. У серпні після нетривалої ротації Борищак виявився в ще одній гарячій точці в зоні АТО – в Іловайську.
Востаннє Олексій подзвонив 28 серпня. Він сказав мамі, що у нього все нормально, бійці чекають обіцяний російськими військовими «коридор», за яким вони повинні були вийти з «Іловайського котла».
Олексій Борищак загинув 29 серпня 2014 на полі бою, прикриваючи вихід підопічних з оточення. Спочатку він був похований у Дніпропетровську на Алеї Героїв як невідомий солдат. У лютому 2015 його тіло було ідентифіковано по ДНК.
13 березня 2015 після прощання в Свято-Миколаївської церкви Олексія перепоховали на Свіштовському кладовищі.
Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, «За мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
24 жовтня 2015 року в місті Кременчук на будівля ЗОШ № 31, де навчався Олексій Борищак, йому відкрито меморіальну дошку.

ГАВЕЛЯ БОГДАН, ГУДЗЕНКО ЮРІЙ

24 жорвтня 2015 року в кременчуцькій ЗОШ № 31 відкрито меморіальні дошки випусникам школи Богдану Гавелі, Юрію Гудзенку.
Богдан Гавеля добровольцем пішов захищати незалежність та цілісність України. Служив у 3-му батальйоні 79-ї аеромобільної бригади. Загинув 4 лютого 2015 року під Маріуполем.
Гавеля Богдан Васильович народився 5 вересня 1974 року у місті Кременчук Полтавської області. Закінчив Кременчуцьку загальноосвітню школу № 31.
Добровільно став до лав Збройних сил України 7 серпня 2014 року. Учасник антитерористичної операції. Служив у батальйоні «Фенікс» 79 окремої аеромобільної бригади Збройних Сил України.
Загинув 4 лютого 2015 року поблизу села Широкине Новоазовського району Донецької області – група військовослужбовців Збройних Сил України була направлена для перевірки виконання Мінських домовленостей на наявність проросійських терористичних формувань. Увійшовши в населений пункт, наші бійці потрапили у засідку бойовиків та були обстріляні з протитанкової та стрілецької зброї. Богдан був у бойовій машині за кулеметом, коли в авто вцілили з гранатомета. Похований в місті Кременчук 7 лютого 2015 року. Богдану було 40 років.
Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
21.10.2015 нагороджений відзнакою Полтавської обласної ради «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).

Юрій Олегович Гудзенко народився 6 листопада 1973 року у місті Кременчук.
В 1989 року закінчив 8 класів кременчуцької ЗОШ № 31. Після смерті батька з 16 років працював на будівництві, допомагав мамі виховувати молодшу сестру. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ. Демобілізувавшись, повернувся до праці в будівельній галузі. Останнім часом мешкав у селі Камбурліївка Онуфріївського району.
Мобілізований 14 серпня 2014-го, старший водій-гранатометник відділення тяги та підвозу, 2-й мінометний взвод мінометної батареї 3-ї бригади оперативного призначення. Служив в Національній гвардії (стрілець, радіотелефоніст), брав участь в антитерористичній операції під Луганськом.
Під час несення служби в Луганській області стан здоров'я Юрія Гудзенка став різко погіршуватися, почалися болі в хребті, лікарі діагностували саркому кісток. Лікувався у харківському шпиталі, переведений до Онуфріївської районної лікарні.
20 квітня 2015 року Юрій Гудзенко помер.
23 квітня 2015-го похований у Секторі загиблих Героїв антитерористичної операції Свіштовського кладовища, Кременчук.
Без Юрія лишились мама та сестра.
Нагороджений відзнака «За вірність народу України» І ступеня Полтавської обласної ради від 21 жовтня 2015 (посмертно).

МЕЛЬНИЧУК СЕРГІЙ

На Полтавщині відкрили меморіальну дошку на честь полеглого воїна Сергія Мельничука
Сергій Мельничук захищав країну від окупантів з перших днів повномасштабного вторгнення. Воїн загинув 23 жовтня у Бахмутському районі внаслідок мінометного обстрілу.
Щоб увічнити пам’ять про героя йому встановили меморіальну дошку.
Відкриття дошки вібулося у Кременчуці, її встановили на фасаді будинку, де полеглий захисник проживав з сім’єю.
Історія Сергія Мельничука
Сергій Мельничук народився 11 листопада 1977 року у Єрках Черкаської області. Згодом з родиною переїхав у Горішні Плавні. Після закінчення школи вступив у політехнічний технікум у Горішніх Плавнях, а згодом пройшов службу в армії.
Після цього працював на гірничо-збагачувальному комбінаті. З серпня 2015 по квітень 2018 років брав участь в АТО. З початку повномасштабної війни він був командиром групи швидкого реагування «ГРОМ» при Кременчуцькому РТЦК та СП.
Сергій Мельничук загинув 23 жовтня 2023 року біля селища Курдюмівка Бахмутського району Донецької області під час обстрілу.

АНДРОСОВ ІГОР

9 листопада 2022 року на фасаді Кременчуцької гімназії № 7 відкрили пам’ятну дошку загиблому військовослужбовцю. ІГОР АНДРОСРВ навчався у цьому закладі. Сержант Ігор Андросов у 2016 році вступив до лав ЗСУ. Під час служби виконував завдання в районі проведення АТО. Пізніше працював у цивільній сфері. Коли розпочалося широкомасштабного вторгнення окупантів, повернувся до ЗСУ. Командував танковим взводом під час визволення Харківщини. 
27 вересня у черговому танковому бою 56-річний воїн-танкіст загинув. Це сталося поблизу Ізюма.

МОВЧАН ДМИТРО

2017 року в місті Кременчук на фасаді ВПУ № 7 відкрили меморіальну дошку загиблим в АТО випускникам, серед яких Дмитро Мовчан. У січні 2019 на фасаді льотного коледжу Національного авіаційного університету встановили меморіальну дошку Д. Мовчану. Занесений до Книги Пошани Полтавської обласної ради (посмертно).
МОВЧАНА ПАВЛА перші роки життя минули в селі Рокитне на Полтавщині. Згодом разом з батьками переїхав до Кременчука. Навчався у школі № 30, закінчив Кременчуцький професійний ліцей № 7 за професією верстатника. Але Дмитро мріяв про небо, тож 1996 року вступив до Кременчуцького льотного коледжу Національного авіаційного університету, який закінчив у 1999 році. З листопада 2012-го служив за контрактом штурманом 16-ї вертолітної бригади в Бродах на Львівщині. Від початку бойових дій виконував завдання в зоні АТО, на вертольоті Мі-24. В 2014-му його вертоліт підбили, йому тоді вдалося вижити. він дістав травми, лікувався у шпиталі. 2015 року перевівся до Полтавської авіачастини, у 18-у бригаду.
З лютого 2017 року перебував у відрядженні в Краматорську. У складі екіпажу вертольоту, разом з командиром екіпажу підполковником Євгенієм Волошиним та бортовим техніком старшим лейтенантом Романом Кандулом (смт Семенівка Кременчуцького р-ну Полтавської обл.), виконував завдання в зоні АТО. Їхній вертоліт ("бджілка", як вони його називали) виконував роль повітряного "таксі", перевозив вантажі та особовий склад Генштабу і Збройних сил в районі проведення АТО, поблизу лінії фронту.
Загинув разом з екіпажем 26 березня 2017 р. в результаті авіакатастрофи військового гелікоптеру Мі-2, яка сталася біля с. Малинівка (Слов’янський район) Донецької області, за 13 км від аеродрому м. Краматорська.
30 березня з військовими льотчиками попрощались у Полтаві. Панахида відбулася в Авіамістечку, на території 18-ї бригади армійської авіації, в/ч А3384.
Поховали його на кладовищі рідного села Рокитне.
Указом Президента України № 538/216 від 2 грудня 2016 року "за особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час виконання військового обов’язку, та з нагоди Дня Збройних Сил України" Мовчан Дмитро Васильович нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (11.10.2017, посмертно), медаллю всеукраїнської громадської організації "Країна" "За визволення Слов’янська" (посмертно).