МАРТОС БОРИС

11 червня 2021 р. у селищі Градизьк на фасаді Будинку культури відкрили меморіальну дошку видатному землякові – громадсько-політичному діячеві, вченому-економісту Борису Мартосу. Дошку виготовлено коштом Градизької територіальної громади. Зробили це з ініціативи обласного офісу Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті.

Захід присвятили 142-річчю з дня народження Бориса Мартоса та 30-й річниці відновлення незалежності України.

БОРИС МАРТОС – визначний український громадський, політичний і державний діяч, кооператор, науковець, педагог і публіцист. Присвятив своє життя боротьбі за інтереси трудящих, розвиткові кооперації, підготовці фахівців для кооперації та організацій інших форм господарювання. Народився 20 травня 1879 р. у Градизьку на Полтавщині. Закінчив гімназію в Лубнах і Харківський університет, де й "став на шлях активної боротьби за національне пробудження українського народу".

У 1910-1913 рр. Б. Мартос працював як економіст і кооператор на Волині й Кубані, потім інспектором кооперації Полтавського губернського земства (з кінця 1913 р. до початку 1917 р.). Кооперативні товариства Полтавщини тоді недостатньо були забезпечені кваліфікованими працівниками, у діяльності кооперативів було багато недоліків. Виступаючи з доповідями на нарадах з питань розвитку кооперації чи на зборах кооперативних товариств, Б. Мартос давав поради щодо вдосконалення кооператив-ного господарювання. Він турбувався про підготовку кадрів для кооперативних установ, налагодження їх навчання і був одним з організаторів кооперативних курсів і лектором курсів. За його участі підготовлено і видано працю "Огляд споживчих товариств Полтавської губернії за 1913 р.".

Важливим внеском Бориса Мартоса в розвиток кооперації була його активна участь у заснуванні спілок (об'єднань) споживчих товариств і спілок кредитних кооперативів. Створена, завдяки його наполегливій праці, Полтавська спілка споживчих товариств на початку 1916 р. (спочатку, в 1915 р., почала діяти як товариство гуртових закупок) була першою подібною губернською спілкою в Україні. Вона вже невдовзі досягла вагомих результатів у господарській і культурно-просвітницькій діяльності. За роки XX ст., зазнаючи певних перетворень, спілка сприяла побудові і налагодженню роботи на Полтавщині крамниць, закладів харчування, оптових торгівельних баз, виробничих підприємств споживчої кооперації тощо.

У 1917 р. Б. Мартос був членом Української Центральної Ради, першим Генеральним секретарем земельних справ. У 1919- 1920 рр. – він Міністр фінансів і одночасно (з квітня по серпень 1919 р.), голова Ради Міністрів Директорії УНР. У 1919 р. запровадив українську валюту – гривню.

У 1917-1919 рр. Б. Мартос – один із головних організаторів Всеукраїнських кооперативних з'їздів, керівник Центрального Українського кооперативного комітету, ініціатор створення Київського кооперативного інституту. У той час він теж був головою Надзірної ради Всеукраїнської спілки споживчих союзів ("Дніпросоюзу"), членом Надзірної Ради "Українбанку", членом редколегії журналу "Українська кооперація"; викладав у кооперативній школі "Дніпросоюзу".

З 1920 р. Б. Мартос – на еміграції в Чехословаччині. Брав участь у створенні в 1922 р. Української Господарської Академії (УГА) в Подєбрадах біля Праги, очолював кафедри теорії кооперації та споживчої кооперації. Був діяльним учасником створення Українського Технічно-Господарського інституту (Подєбради) і в 1936-1938 рр. його директором.

Після Другої світової війни Борис Миколайович переїхав до Німеччини. Був одним із засновників Української Економічної Високої Школи в Мюнхені і в 1945-1948 рр. її ректором. У 1948 р. став дійсним членом Української Вільної Академії Наук (УВАН), Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ).

У 1958 р. переїхав до США, викладав в Українському Технічному Інституті в Нью- Йорку, брав участь у діяльності УВАН і НТШ, часто виступав з публічними лекціями. Борис Мартос вдало поєднував організаторську роботу з науково-педагогічною і публіцистичною діяльністю, написав чимало наукових праць, присвячених теорії та історії кооперації. У ПУЕТ перевидано його підручники "Теорія кооперації", "Кооперативна ревізія" та ін.

На життєвому шляху Б. Мартоса були і противники, і критики. Та навіть вони визнавали "його сильну волю, відвагу, велетенську енергію, витримку...", він "належав до тих велетнів духа й чину, які всі свої сили, здібності й працю віддавали для своєї рідної батьківщини України".

Заснована за його безпосередньої участі Полтавська спілка споживчих товариств забезпечила спорудження (наприкінці 1960 р. - початку 1970 р.) будівель Полтавського кооперативного інституту (тепер ПУЕТ) і впорядкування території поруч з ним, на якій знаходяться мальовничий сквер і пам’ятник одному з творців Полтавської споживспілки – Борису Мартосу.

Помер Борис Мартос 19 вересня 1977 р. в Ірвінгтоні (Нью-Йорк, США]. Його поховали на цвинтарі в Бавнд-Бруку.

Пам'ятник Борису Мартосу (скульптор Микола Посполітак) відкрито на виконання Указу Президента України від 16 травня 2005 р. і рішення Полтавської міської ради від 11 вересня 2007 р. у сквері біля Полтавського університету економіки і торгівлі (ПУЕТ) 21 вересня 2007 р.

Ювілейна монета України номіналом 2 гривні, присвячена Борису Мартосу (надійшла в обіг 29 травня 2009 року).

ШУЛЬГИН ОЛЕКСАНДР

19 січня 2022 року відкрили меморіальну дошку міністру закордонних справ УНР на фасаді будівлі Андріївського закладу загальної середньої освіти Андріївського старостинського округу Хорольської міської територіальної громади.

ШУЛЬГИН ОЛЕКСАНДР народився 11 серпня 1889 року у селі Софине неподалік Хорола. Був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. "...Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції", – писав про Шульгиних Михайло Грушевський.

Дитячі роки Сашка промайнули в Софиному та Єлисаветграді (Кропивницькому), де він мав можливість ближче познайомитися з українською культурою, відвідувати вистави театру корифеїв. 1899 року хлопець вступив до елітної 1-ї київської чоловічої гімназії на Бібіковському бульварі (нині бульвар Тараса Шевченка), де його однокласником був у майбутньому видатний поет Микола Зеров.

"Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці", – говорив про себе й Олександр Шульгин.

Після гімназії Олександр поїхав до Санкт-Петербурга, де вступив на природничий факультет місцевого університету. Проте не зміг зрадити своєму покликанню та перевівся на історико-філологічний факультет, де займався дослідженням Великої французької революції кінця XVIII століття. Обізнаність в европейській історії та володіння іноземними мовами неабияк прислужилося Шульгину вже за кілька років, коли він керував зовнішньою політикою відродженої Української держави.

Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем.

У передреволюційну добу Петербург був одним із центрів українського руху, оскільки тут російська влада ставилася до нього поблажливіше, ніж у самій Україні. Шульгин був провідником петербурзького відділення Товариства українських поступовців – основної політичної організації українців того часу, що згодом трансформувалася в Українську партію соціалістів-федералістів, яку недаремно вважали найбільш інтелігентською та однією з найпоміркованіших серед українських політичних партій.

Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом – Міністерство закордонних справ.

За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу. Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини. Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність.

Помер Олександр Шульгин 4 березня 1960 року в Парижі, похований у Сарселі.

ПАНАС МИРНИЙ (ПАНАС ЯКОВИЧ РУДЧЕНКО)

22 травня 1949 року в мальовничій садибі будинку-музею відбувся багатолюдний мітинг, присвячений пам’яті письменника, на якому виступив Олесь Гончар. В урочистій тиші була прикріплена до будинку мармурова меморіальна дошка, яка засяяла золотими літерами: "В цьому будинку 1903–1920 рр. Жив видатний письменник, класик української літератури Панас Мирний (П. Я. Рудченко)". Відомі українські письменники разом із М. П. Рудченком посадили біля будинку дуб – наймогутніше дерево, як символ величі таланту Панаса Мирного.

ПАНАС МИРНИЙ народився 13 травня 1949 р. в Миргороді на Полтавщині, письменник, драматург, громадський діяч.

Навчався в Миргородському парафіяльному і в Гадяцькому повітовому училищах. І вже в 14 років розпочав чиновницьку службу в Гадяцькому повітовому суді. З 1871-го працював і мешкав у Полтаві. Однак чиновницька кар’єра не приносила особливого задоволення, тож справжньою втіхою для Панаса Яковича стає літературна діяльність.

Перші твори побачили світ у львівському журналі "Правда" в 1872-му, підписані псевдонімом Панас Мирний. Згодом у співавторстві з братом Іваном Біликом завершив роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1875), опублікований в Женеві у 1880-му. Своєю творчістю прагнув «просто і правдиво" показати буденне життя своєї країни. Серед найбільш відомих творів – "Повія", "Лимерівна", "Морозенко", "Лихі люди".

Через цензурне переслідування українського слова в Російській імперії (посилене Емським указом 1876-го), у Наддніпрянській Україні твори Панаса Мирного почали друкувати лише з середини 1880-х. Водночас природна скромність і потреба конспірації зробили особу письменника таємницею як для влади, так і для читачів.

Дослужився до чину дійсного статського радника, нагороджений орденами святого Станіслава, святої Анни до ІІ ступеня, святого Володимира ІV ступеня.

Пізно одружився (майже в 40) – на капітанській доньці Олександрі Шейдеман, з якою познайомився на одному з літературних вечорів, і з якою виростили трьох синів.

Підтримував тісні зв’язки з багатьма відомими діячами української культури, проводив активну громадську діяльність. Зокрема, на початку ХХ ст. виступав із закликами до боротьби за свободу й рівноправність жінок, протестував проти заборони вшанування пам’яті Тараса Шевченка в 1914-му. Панаса Мирного, який пише «противні твори українською мовою й живе десь нелегально», розшукували жандарми: проводили обшуки в родинах полтавської інтелігенції (начебто приходили і до самого Панаса Яковича), шукали в Харківській губернії, однак безуспішно.

Жовтневий переворот і більшовицьку революцію не сприйняв. Однак через хвороби,

ВОВК ФЕДІР КІНДРАТОВИЧ

Пам`ятна дошка на честь Вовка Федора Кіндратовича. 

Пам`ятна дошка
на честь
Ф. К. Вовка,с. Крячківка,
Пирятинського району

Встановлена в центрі села, на сільському будинку культури (2008). 

ВОВК ФЕДІР КІНДРАТОВИЧ (17.03.1847, с. Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губ. – 25.08.1918, м. Жлобин, Білорусь) – антрополог, етнограф, археолог, громадський діяч. 

Народився в старовинній козацькій родині. По закінченню Ніжинського ліцею вступив до Новоросійського університету в м. Одесі, згодом продовжив навчання на природничому факультеті Київського університету св. Володимира. З 1905 р. – доцент антропології Петербурзького університету, послідовник французької антропологічної школи. Вивчав етнографічні матеріали в різних країнах Європи. Видатний член київської Громади. Через переслідування 1879 р. був змушений надовго виїхати за кордон. З 1887 р. оселився в Парижі, де вивчав антропологію, порівняльну етнографію та археологію. У 1904–1906 рр. здійснив наукові екскурсії в Галичині, Буковині та Угорщині. 

Був членом Російського географічного товариства у Петербурзі, Історичного та Антропологічного товариств у Подин із перших дослідників Парижі. Один із перших дослідників палеонтологічних пам’яток на території України. Зібрав значний матеріал із етнографії українського народу. 

Залишив понад 200 наукових робіт різними мовами. Автор праць "Антропологічні особливості українського народу", в яких доводив, що українці – окремий слов`янський народ. 

У 2008 р. в пам`ять про видатного земляка була встановлена дошка з чорного полірованого граніту (0,4-0,6 м) з портретним зображенням і пам`ятним написом: "В с. Крячківка народився визначний український етнограф, антрополог і археолог Вовк Федір Кіндратович 1847–1918 рр."

ЛІТЕРАТУРА

1. Кулинич Т. Федір Кіндратович Вовк : [укр. антрополог, етнограф, археолог народ. в с. Крячківці на Пирятинщині (1847-1918)] / Т. Кулинич // Край. – 2012. – № 96 (квіт.). – С. 22.