МАРТОС БОРИС

11 червня 2021 р. у селищі Градизьк на фасаді Будинку культури відкрили меморіальну дошку видатному землякові – громадсько-політичному діячеві, вченому-економісту Борису Мартосу. Дошку виготовлено коштом Градизької територіальної громади. Зробили це з ініціативи обласного офісу Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті.

Захід присвятили 142-річчю з дня народження Бориса Мартоса та 30-й річниці відновлення незалежності України.

БОРИС МАРТОС – визначний український громадський, політичний і державний діяч, кооператор, науковець, педагог і публіцист. Присвятив своє життя боротьбі за інтереси трудящих, розвиткові кооперації, підготовці фахівців для кооперації та організацій інших форм господарювання. Народився 20 травня 1879 р. у Градизьку на Полтавщині. Закінчив гімназію в Лубнах і Харківський університет, де й "став на шлях активної боротьби за національне пробудження українського народу".

У 1910-1913 рр. Б. Мартос працював як економіст і кооператор на Волині й Кубані, потім інспектором кооперації Полтавського губернського земства (з кінця 1913 р. до початку 1917 р.). Кооперативні товариства Полтавщини тоді недостатньо були забезпечені кваліфікованими працівниками, у діяльності кооперативів було багато недоліків. Виступаючи з доповідями на нарадах з питань розвитку кооперації чи на зборах кооперативних товариств, Б. Мартос давав поради щодо вдосконалення кооператив-ного господарювання. Він турбувався про підготовку кадрів для кооперативних установ, налагодження їх навчання і був одним з організаторів кооперативних курсів і лектором курсів. За його участі підготовлено і видано працю "Огляд споживчих товариств Полтавської губернії за 1913 р.".

Важливим внеском Бориса Мартоса в розвиток кооперації була його активна участь у заснуванні спілок (об'єднань) споживчих товариств і спілок кредитних кооперативів. Створена, завдяки його наполегливій праці, Полтавська спілка споживчих товариств на початку 1916 р. (спочатку, в 1915 р., почала діяти як товариство гуртових закупок) була першою подібною губернською спілкою в Україні. Вона вже невдовзі досягла вагомих результатів у господарській і культурно-просвітницькій діяльності. За роки XX ст., зазнаючи певних перетворень, спілка сприяла побудові і налагодженню роботи на Полтавщині крамниць, закладів харчування, оптових торгівельних баз, виробничих підприємств споживчої кооперації тощо.

У 1917 р. Б. Мартос був членом Української Центральної Ради, першим Генеральним секретарем земельних справ. У 1919- 1920 рр. – він Міністр фінансів і одночасно (з квітня по серпень 1919 р.), голова Ради Міністрів Директорії УНР. У 1919 р. запровадив українську валюту – гривню.

У 1917-1919 рр. Б. Мартос – один із головних організаторів Всеукраїнських кооперативних з'їздів, керівник Центрального Українського кооперативного комітету, ініціатор створення Київського кооперативного інституту. У той час він теж був головою Надзірної ради Всеукраїнської спілки споживчих союзів ("Дніпросоюзу"), членом Надзірної Ради "Українбанку", членом редколегії журналу "Українська кооперація"; викладав у кооперативній школі "Дніпросоюзу".

З 1920 р. Б. Мартос – на еміграції в Чехословаччині. Брав участь у створенні в 1922 р. Української Господарської Академії (УГА) в Подєбрадах біля Праги, очолював кафедри теорії кооперації та споживчої кооперації. Був діяльним учасником створення Українського Технічно-Господарського інституту (Подєбради) і в 1936-1938 рр. його директором.

Після Другої світової війни Борис Миколайович переїхав до Німеччини. Був одним із засновників Української Економічної Високої Школи в Мюнхені і в 1945-1948 рр. її ректором. У 1948 р. став дійсним членом Української Вільної Академії Наук (УВАН), Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ).

У 1958 р. переїхав до США, викладав в Українському Технічному Інституті в Нью- Йорку, брав участь у діяльності УВАН і НТШ, часто виступав з публічними лекціями. Борис Мартос вдало поєднував організаторську роботу з науково-педагогічною і публіцистичною діяльністю, написав чимало наукових праць, присвячених теорії та історії кооперації. У ПУЕТ перевидано його підручники "Теорія кооперації", "Кооперативна ревізія" та ін.

На життєвому шляху Б. Мартоса були і противники, і критики. Та навіть вони визнавали "його сильну волю, відвагу, велетенську енергію, витримку...", він "належав до тих велетнів духа й чину, які всі свої сили, здібності й працю віддавали для своєї рідної батьківщини України".

Заснована за його безпосередньої участі Полтавська спілка споживчих товариств забезпечила спорудження (наприкінці 1960 р. - початку 1970 р.) будівель Полтавського кооперативного інституту (тепер ПУЕТ) і впорядкування території поруч з ним, на якій знаходяться мальовничий сквер і пам’ятник одному з творців Полтавської споживспілки – Борису Мартосу.

Помер Борис Мартос 19 вересня 1977 р. в Ірвінгтоні (Нью-Йорк, США]. Його поховали на цвинтарі в Бавнд-Бруку.

Пам'ятник Борису Мартосу (скульптор Микола Посполітак) відкрито на виконання Указу Президента України від 16 травня 2005 р. і рішення Полтавської міської ради від 11 вересня 2007 р. у сквері біля Полтавського університету економіки і торгівлі (ПУЕТ) 21 вересня 2007 р.

Ювілейна монета України номіналом 2 гривні, присвячена Борису Мартосу (надійшла в обіг 29 травня 2009 року).

ЯРЕШКО АНДРІЙ

11 травня 2021 року на фасаді школи № 27, що на вул. Європейській, 60, м. Полтави відкрили меморіальну дошку загиблому бійцю ООС Андрію Ярешку. Меморіальну дошку виготовили у 2020 – коштом партії "Сила і честь". Вона перебуватиме на балансі школи.

Андрій Ярешко народився у Полтаві у 1964 році. Після закінчення 27-ої школи у 1981-му отримав професію електрозварювальника. Трудову діяльність розпочав на посаді помічника директора школи № 20 з господарської частини, працював на Полтавському та Мало-Будищанському будівельних комбінатах, у Полтавському управлінні бурових робіт. Він служив у десантних військах Радянської армії, у травні 1992 року отримав військове звання «лейтенант», учасник війни в Афганістані.

Під час першої хвилі мобілізації у квітні 2014 року вступив до 16-го Полтавського батальйону територіальної оборони, мав позивний "Яр". У квітні 2015 року був демобілізований. У Полтаві він пробув три місяці, а потім знову пішов у військкомат. У вересні 2015 року повернувся на фронт.

Андрій Ярешко загинув 5 березня 2016 року. В день його смерті хлопців обстрілювали 120-міліметровими мінометами. Під час чергового обстрілу він дістав тяжке уламкове поранення у голову. Травми були несумісні з життям.

9 березня 2016 року Ярешка поховали на Алеї Героїв Центрального міського кладовища Полтави. Його посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагрудним знаком "Знак пошани", нагрудним знаком "За досягнення у військовій службі" ІІ ступеня, відзнакою "За вірність народу України" І ступеня, медаллю "За оборону Авдіївки", медаллю "За жертовність і любов до України", медаллю "Авдіївка. Промзона. Стояли на смерть".

ЮХИМЕНКО МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ

На розі вулиць Соборності та Котляревського в Полтаві на будинку за адресою: вулиця Соборності, 30/12, відкрили меморіальну дошку заслуженому архітектору України та колишньому головному архітектору Полтави Михайлу Юхименку.

ЮХИМЕНКО МИХАЙЛО народився 1 січня 1950 року в с. Зубівці Миргородського району Полтавської області. Свою трудову діяльність розпочав 1966 року в будівельному управлінні № 24 м. Миргорода. Навчався в Миргородському керамічному технікумі, який закінив у 1968 році. Після служби в армії, навчався в Полтавському інженерно-будівельному інституті, де отримав у 1976 році диплом архітектора. Працював на посаді старшого архітектора в управлінні головного архітектора міста та проектній організації ПКТІ, звідки в 1983 році був призначений на посаду районного архітектора в управління головного архітектора міста. З 1985 року працює на посаді заступника головного архітектора Полтави. А в 1997 році на конкурсних засадах призначений на посаду начальника Головного управління архітектури та містобудування головного архітектора міста Полтави. На цей час припадає активна творча праця Михайла Васильовича з розбудови Полтави. Об’єкти житлово-громадського призначення, сакральної архітектури і монументально-художнього оформлення міста, пам’ятні знаки, благоустрій та об’єкти ландшафтної архітектури набувають рис комплексності в масштабі всього міста. Саме це стало підґрунтям для формування науково-проектної, містобудівної Програми комплексної реконструкції центральної частини Полтави. За реалізацію цієї програми Михайло Васильович у складі авторського колективу став лауреатом Державної премії України в галузі архітектури за 2000 рік. У період з 2000 по 2006 рік працював на посаді заступника міського голови.

Особливий внесок у розвиток Полтави Михайла Юхименка відбувся, коли він працював саме на цій посаді в команді легендарного міського голови Анатолія Кукоби. Михайло Юхименко згуртував архітектурну спільноту, розглядав і підтримував різнопланові проекти. Полтавська обласна організація спілки архітекторів України ініціювала та встановила меморіальну дошку Михайлу Юхименку на будинку, де він мешкав. Його ж колеги архітектори виступили й меценатами її виготовлення.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Пам'яті Михайла Юрименка // Полтавський вісник. – 2019. – 8 серп. – С. 5.
2. У Полтаві відкрили меморіальну дошку колишньому головному архітектору міста : [на розі вулиць Соборності та Котляревського в Полтаві на будинку за адресою: вулиця Соборності, 30/12, відкрили меморіальну дошку заслуженому архітектору України та колишньому головному архітектору Полтави Михайлу Юхименку] // Вечірня Полтава. –2021. – 4 серп. – С. 2.

ПРУГЛО ДМИТРО

7 червня 2021 р. на фасаді НВК № 16 у Полтаві, що на бульв. Щепотьєва, 16, відкрили меморіальну дошку старшому лейтенанту полку "Азов" Національної гвардії України, який мав позивний "Круглий".

ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ ПРУГЛО  народився 27 грудня 1990 року.

Народився у Полтаві в українській родині. Навчався в Харківському національному університеті внутрішніх справ.

З відкриттям мобілізаційного центру полку "Азов" у Полтаві зголосився добровольцем і вже восени 2014 року відправився у Приазов'я.

У лютому 2015 року у складі 3-ї сотні (роти) піхотного батальйону полку "Азов" брав участь у Широкинській операції. З того часу виконував обов'язки заступника командира сотні (роти) по роботі з особовим складом. Брав участь у розробці емблеми свого підрозділу.

У листопаді-грудні 2017 року успішно пройшов навчальний курс у Хорунжій школі ім. п/п-ка М. Сціборського. Був затверджений сотенним хорунжим (неформальна назва посади в полку "Азов" для офіцерів по роботи з особовим складом).

З січня 2019 року разом зі своїм підрозділом постійно перебував на передовій в районі Світлодарської дуги.

Він загинув вночі 7 червня 2019 року під час прицільного артилерійського обстрілу позицій ЗСУ поблизу смт Новолуганське на Світлодарській дузі внаслідок прямого влучення 122-мм снаряду в траншею (бійці облаштовували нову позицію). Разом з ним загинув сержант Максим Олексюк, ще вісім бійців отримали поранення різного ступеня тяжкості.

Дмитро Пругло нагороджений медаллю "За військову службу Україні", орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

ЛІТЕРАТУРА

1. Костянтинів В. Поклали життя за Україну / В. Костянтинів // Зоря Полтавщини. – 2019. – 12 черв. – С. 2.
2. Осока Я. Полеглі Герої червня-2019 : [в т. ч. Пругло Д. М.] / Я. Осока // Полтавська думка. – 2019. – 4 лип. – С. 14.

ІЩЕЙКІН ЄВГЕН

26 листопада 2021 р. у Полтаві відкрили меморіальну дошку Євгену Іщейкіну, встановлену на фасаді 2-ї міської клінічної лікарні, що на вул. Монастирській, 7а.

ЄВГЕН ВОЛОДИМИРОВИЧ ІЩЕЙКІН  народився у Сочі Краснодарського краю 23 березня 1954 року. Близько 2 років працював санітаром на сочинській станції швидкої допомоги. У 1973-1978 роках навчався у Полтавському медичному стоматологічному інституті на стоматологічному факультеті. У 1979-1986 роках був лікарем-стоматологом та завідувачем лікувально-профілактичного відділення у міській дитячій стоматологічній поліклініці.

У 1986-1988 роках він обіймав посаду заступника завідувача міського відділу охорони здоров’я. З 1988 по 2001 рік був завідувачем відділу охорони здоров’я Полтавського міськвиконкому. З 2001 по 2009 рік був головним лікарем та директором 2-ї міської клінічної лікарні Полтави. У 2010 році Євген Іщейкін керував амбулаторією ВАТ "ПЗМС". У 2011 році повернувся на посаду керівника 2-ї лікарні, яку обіймав до самої смерті у травні 2021 року.

Меморіальна дошка Євгенові Іщейкіну. Розміщена на фасаді 2-ї міської клінічної лікарні, яку багато років очолював медик. У заході взяли участь керівництво громади, рідні, колеги Євгенія Володимировича, представники засобів масової інформації.

Євген Іщейкін народився в Сочі, але близько пів століття прожив і пропрацював у Полтаві: навчався в місцевому виші, трудився в міській дитячій стоматологічній поліклініці, відділі охорони здоров’я Полтавського міськвиконкому, керував 2-ю міською клінічною лікарнею. 

Серце лікаря перестало битися 24 травня, на 67-му році життя.

РОЇК ВІРА

Меморіальна дошка

Вірі Роїк, м. Полтава

20 травня 2021 р., на фасадній частині будівлі колишньої жіночої Маріїнської гімназії (нині міська школа мистецтв "Мала академія мистецтв" імені Раїси Кириченко) відкрили меморіальну дошку Вірі Роїк. Місце вибране не випадково, адже саме в цій будівлі починала свій творчий шлях видатна майстриня.

ВІРА РОЇК народилася 25 квітня 1911 року в місті Лубни Полтавської області в родині Сергія Сосюрка і Лідії Сосюрко-Яворської. Батьки були освіченими людьми, приятелювали і часто приймали в своєму полтавському помешканні Антона Макаренка, Панаса Мирного та їхнього далекого родича Володимира Короленка, який потім став хрещеним Віри.

Вишивати почала з раннього дитинства, і саме вишивки допомогли вижити їй з маленьким сином й старенькою матір’ю під час війни та окупації. У перші місяці лихоліття вона потрапила під бомбардування, отримала контузію і важкі переломи кісток. Майже два роки була прикута до ліжка, але виміняні на хліб та інші продукти вишивки врятували її та родину від голодної смерті. Інвалідність не стала на перешкоді вишивальному таланту Віри Роїк. У 1952 році вона переїхала до Криму і саме тут її талант художниці і педагога розкрився в повній мірі. За визнанням мистецтвознавців, Віра Роїк створила справжню кримську школу української вишивки.

У 2003 році Віра Сергіївна здійснила вишивальне турне Полтавщиною (Лубни, Миргород, Полтава), і першим містом, у яке вона привезла свою 77 персональну виставку «Український рушничок», були Кобеляки. Тут, у Державному музеї літератури і мистецтв з величезним успіхом у липні 2003 року пройшла її виставка, а згодом у цьому музеї була відкрита постійно діюча експозиція, присвячена творчості В. С. Роїк.

Її роботи прикрашають експозиції чотирьох десятків музеїв світу. Майстриня брала участь у понад 200 колективних виставках і майже півтори сотні персональних. Виставкову діяльність вона продовжувала ледь не до останніх днів свого життя, сама їздила зі своїми творами всією Україною і за кордон. Своє вміння Віра Роїк передала внучці Аліні і правнучці Юлі, у 60-ті створила Музей народної творчості Криму, а в 2006 році ініціювала заснування Міжнародної премії у сфері народного мистецтва свого імені.

Віра Сергіївна Роїк – Герой України, нагороджена орденом Княгині Ольги, Заслужений майстер народної творчості України, Заслужений художник Криму, лауреат Державної премії Автономної Республіки Крим і премії імені Володимира Короленка, нагороджена Міжнародним орденом Миколи Чудотворця І ступеня "За примноження добра на землі".

Померла 3 жовтня 2010 року, похована у Сімферополі.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Безнос М. Рушником вишиваним доля пролягла / М. Безнос // Зоря Полтавщини. – 2008. – 11 черв. – С. 3.
2. Безчасний В. Вшанували землячку-героїню Віру Роїк : [відкрита меморіальна дошка в Лубнах] / В. Безчасний // Вечірня Полтава. – 2013. – 25 верес. – С. 3.
3. Бобрищев К. Віра Роїк / К. Бобрищев // Бобрищев К. Отчий край. Кн. 2. – Полтава : Сімон, 2004. – С. 604-613.
4. Бобрищев К. Наша землячка, народна художниця, Герой України Віра Роїк зробила завершальний стібок на рушникові національної єдності / К. Бобрищев // Вечірня Полтава. – 2008. – 22 жовт. – С. 8.
5. Бобрищев К. О Боже, які візерунки лишила вона на тканині! / К. Бобрищев // Вечірня Полтава. – 2010. – 10 листоп. – С. 12.
6. Віценя Л. Мелодії вічності на полотнах кримської полтавки : до 100-річчя Віри Роїк / Л. Віценя // Зоря Полтавщини. – 2011. – 22 квіт. – С. 15.
7. Грибан Г. Роїк Віра Сергіївна (1911-2010) Г. Грибан // Гортаючи сторінки історії Полтавщини / Г. Грибан. – Полтава : Дивосвіт, 2016. – С. 199-200.
8. Жовнір Н. Мелодії на полотні : [життєвий і творчий шлях Віри Роїк] / Н. Жовнір // Зоря Полтавщини. – 2016. – 1 лип. – С. 15.
9. Жовнір Н. Орнаменти долі : до 105-річчя Віри Роїк / Н. Жовнір // Вечірня Полтава. – 2016. – 18 трав. – С. 14.
10. Обелець Ю. Кримська полтавка Віра Роїк першу свою роботу присвятила Володимиру Короленку / Ю. Обелець // Коло. – 2016. – 8-13 верес. – С. 14.
11. Роїк В. Пам'ять, яка продовжує життя / В. Роїк // Народна творчість та етнографія. – 2017. – № 3. – С. 113-118.
12. Роїк В. С. Мелодії на полотні. Спогади. Вишивки. Відгуки. – Сімферополь : Кримське навчально-педагогічне державне видавництво, 2003. – 240 с.
13. Світ у долонях. Спогади про Героя України, вишивальницю Віру Роїк / упоряд. В. М. Роїк. – Лубни : Лубни, 2018. – 480 с.
14. Скобельський В. Нові назви вулиці Полтави / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2016. – 24 серп. – С. 6.
15. Сотий квітень Віри Роїк. Але вже без неї... // Вечірня Полтава. – 2011. – 4 трав. – С. 7.
16. Титаренко В. Праця переростає у красу : рецензія на книгу: Роїк В. С. Мелодії на полотні / В. Титаренко // Рідний край. – 2004. – № 1 (10). – С. 181-183.
17. Шлапак Я. Вона була на гребені хвилі : 25 квітня – 105 років від дня народження Віри Роїк, української вишивальниці / Я. Шлапак // Демократична Україна. – 2016. – 22 квіт. – С. 10.