Показ дописів із міткою 2022. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 2022. Показати всі дописи

МЕДВЕДЄВ АРТЕМ

Артем Медведєв народився у 1991 році в Полтаві. У 2008 році закінчив школу № 9. З 2008 по 2013 рік навчався на історичному факультеті Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка. Після початку повномасштабного вторгнення росії 31-річний фанат вступив у територіальну оборону Полтави. Згодом перевівся до Києва, де приєднався до батальйону «Стугна». Виконував бойові завдання на південному напрямку на посаді гранатометника.

Загинув 18 серпня 2022 року поблизу села Максимівка Миколаївської області. Три місяці його тіло пролежало на окупованій території. Сім’я змогла похоронити захисника тільки після звільнення Херсонщини. В Артема залишилася донька Ангеліна.
«Артем був старшим від мене на три роки. Я познайомився з ним через його брата десь у 2016 році на футболі. Побачили одне одного – і так почалося наше спілкування, яке переросло у дружбу з першої бійки. Тобто спочатку ми бачилися тільки на футболі. А останні 2-3 роки до повномасштабної війни наше спілкування вийшло за межі стадіону. Ми навіть працювали разом – Артем хотів поїхати зі мною за кордон на роботу. Але не зробив цього, бо більше часу хотів приділяти своїй».

Футбол для Артема був більше, ніж просто хобі. Він цим жив і повністю викладався на стадіоні. Якщо там виникали якісь проблеми, то намагався їх вирішувати зі старшими товаришами. Більшість хлопців знали його як людину, яка завжди допоможе. Навіть якщо зателефонуєш йому в 4-5 годині ранку і скажеш, що терміново потрібна допомога, то він відразу запитував: «Куди їхати?» – говорить Влад, друг Артема і ультрас «Ворскли».
Дружина брата Артема Медведєва – Анастасія – так розповіла про його життя: – «Артем був людиною вольовою, рішучою, якщо мав якісь переконання, то слідував їм беззаперечно. І коли почалося повномасштабне вторгнення, він був у Полтаві. Чоловік з ним спілкувався, обговорювали що робити, як бути корисними, хоча в армії ніхто з них не служив, зі зброєю справи не мав. Тобто, попри те, що розуміння як допомогти не було, у нього було чітке розуміння, що він не має просто сидіти і чекати, відтак наважився піти у місцеву тероборону, з думкою, що там навчать військовій справі.
Здається, це було 25 лютого. Тоді такої прямої загрози для Полтави не було, і вони разом із друзями вирішили зініціювати переведення до київської тероборони, адже на підступах до столиці вже були війська рашистів.
До того ж у Києві жили ми, та і до цього Артем теж жив і працював певний час у столиці. Тривалий час він служив саме там, у різних місцевих формуваннях. Але коли Київщину звільнили, завершилися усі стабілізаційні заходи, разом з побратимами готувалися до переведення на більш складний напрямок, знову ж таки – не могли «відсиджуватися», хотіли робити справу.
Проходили підготовку, влітку уже вийшли з цих добровольчих формувань і вступили до лав ЗСУ. Після цього його у складі батальйону «Стугна» було командировано на Миколаївщину.
Коли міг, то виходив на зв’язок. Але ніколи нічого не розповідав, не хотів, щоб рідні хвилювалися, ніби штучно формував враження, що він у безпеці. Але загинув він на полі бою 18 серпня, там, де зовсім не було безпечно… Як справжній воїн, захисник нашої родини.
Звістка про загибель прийшла 19-го серпня від побратимів, але офіційної інформації не було. Тому коли у серпні в пабліках почали поширювати новину, ми моніторили й просили видаляти фейки, адже офіційно він був зниклим безвісти, тож ми не могли не сподіватися на краще.
І ось коли ЗСУ звільнили Миколаївщину, ми вже отримали офіційну звістку про те, що Артем поліг за Україну у тяжких боях на кордоні Миколаївщини та Херсонщини.
Артем дуже любив футбол, рідну «Ворсклу», був у складі ультрас. Ясна річ, на позиціях не було можливості дивитися матчі улюбленої команди, тому він під час перерви між таймами або після матчу телефонував Андрію, своєму брату, щоб той йому переповів, що відбувалося на полі: хто забив, хто пропустив, хто заважав, хто ніякий, хто обрізався, кого бракувало, за що Скляр отримав чергову жовту».

ШУЛЬГИН ОЛЕКСАНДР

19 січня 2022 року відкрили меморіальну дошку міністру закордонних справ УНР на фасаді будівлі Андріївського закладу загальної середньої освіти Андріївського старостинського округу Хорольської міської територіальної громади.
ШУЛЬГИН ОЛЕКСАНДР народився 11 серпня 1889 року у селі Софине неподалік Хорола. Був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. "...Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції", – писав про Шульгиних Михайло Грушевський.
Дитячі роки Сашка промайнули в Софиному та Єлисаветграді (Кропивницькому), де він мав можливість ближче познайомитися з українською культурою, відвідувати вистави театру корифеїв. 1899 року хлопець вступив до елітної 1-ї київської чоловічої гімназії на Бібіковському бульварі (нині бульвар Тараса Шевченка), де його однокласником був у майбутньому видатний поет Микола Зеров.
"Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці", – говорив про себе й Олександр Шульгин.
Після гімназії Олександр поїхав до Санкт-Петербурга, де вступив на природничий факультет місцевого університету. Проте не зміг зрадити своєму покликанню та перевівся на історико-філологічний факультет, де займався дослідженням Великої французької революції кінця XVIII століття. Обізнаність в европейській історії та володіння іноземними мовами неабияк прислужилося Шульгину вже за кілька років, коли він керував зовнішньою політикою відродженої Української держави.
Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем.
У передреволюційну добу Петербург був одним із центрів українського руху, оскільки тут російська влада ставилася до нього поблажливіше, ніж у самій Україні. Шульгин був провідником петербурзького відділення Товариства українських поступовців – основної політичної організації українців того часу, що згодом трансформувалася в Українську партію соціалістів-федералістів, яку недаремно вважали найбільш інтелігентською та однією з найпоміркованіших серед українських політичних партій.
Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом – Міністерство закордонних справ.
За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу. Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини. Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність.
Помер Олександр Шульгин 4 березня 1960 року в Парижі, похований у Сарселі.

МАКУХА ГЕННАДІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

У 2022 році селі Петрівці Миргородського району відкрили пам’ятну дошку молодшому сержанту Макусі Геннадію Миколайовичу. Розмістили її на фасаді місцевої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, яку у свій час закінчив український захисник.
МАКУХА ГЕННАДІЙ МИКОЛАЙОВИЧ народився 28 серпня 1979 року. Проживав у Петрівцях, де здобув середню освіту.
У 2020-у році прийняв рішення стати професійним військовим – підписав контракт на проходження військової служби. Був командиром відділення взводу вогневої підтримки 10-ї гірсько-піхотної бригади.
20 березня 2022 року поблизу населеного пункту Озерщина під час мінометного обстрілу молодший сержант Макуха загинув.
Указом Президента України № 242 від 15.04.2022 року Макуха Геннадій Миколайович був посмертно нагороджений орденом За мужність ІІІ ступеня.
ЛІТЕРАТУРА
  • Туркова Т. Родинам загиблих воїнів вручили нагороди / Т. Туркова // Нова година. – 2022. – 19-25 жовт. – С. 3.

ОКСАНЕНКО ОЛЕКСАНДР

21 жовтня 2022 року у селі Велика Круча Пирятинської громади відкрили меморіальну дошку повітряному асу Олександру Оксанченку, який загинув на другий день повномасштабного вторгнення росії, 25 лютого 2022, у повітряному бою, відволікаючи на себе ворожу авіацію.
Пам'ятну дошку відкрили на фасаді будинку у селі Велика Круча Пирятинської громади, в якому протягом 1998-2004 років проживав український льотчик.
Ним захоплювалися авіатори усього світу… 
Українець, який став найкращим у світі льотчиком-винищувачем, майстром повітряного бою… 
Більше ніж дві тисячі льотних годин, тріумфальні польоти на світових авіашоу. Олександр Оксанченко першим серед військових льотчиків винищувальної авіації у повному обсязі опанував програму фігур вищого пілотажу. Його почерк та стиль виконання знає весь світ.
З 1989 по 1995 рік Олександр Оксанченко проходив службу у 443 навчальному авіаційному полку Харківського вищого військового училища льотчиків імені Сергія Грицевця, що базувався у Великій Кручі, на посаді льотчика-інструктора." - повідомили на сторінці громади.
28 лютого 2022 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв 53-річному Олександру Оксанченку посмертне звання "Героя України" з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

БОБАНИЧ ТАРАС «Хаммер»

28 листопада 2022 у Полтаві відкрили меморіальну дошку військовому Тарасу Бобаничу з позивним "Хаммер". Дошку-барельєф відкрили на будинку по вулиці Соборності, 5-А, її встановили за гроші благодійника.
ТАРАС БОБАНИЧ був родом не з Полтавщини, а народився на Львівщині у Трускавці. Закінчив юридичний факультет Львівського державного університету внутрішніх справ. Отримав диплом за спеціальністю "Правознавство". Працював у юридичній компанії. З липня 2014-го був командиром другого окремого батальйону Добровольчого українського корпусу "Правий сектор".
Загинув військовий 8 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання біля села Вірнопілля Ізюмського району на Харківщині. Тарасу Бобаничу було 33 роки.
24 серпня 2022 року Президент Володимир Зеленський присвоїв Тарасу Бобаничу звання Герой України (посмертно).
А через місяць, у Львові перейменували вулицю Короленка на честь Тараса Бобанича.