ХІРАМОНОВ РОМАН

Інформаційну дошку присвячену Роману Хірамонову встановили на фасаді Будинку культури та дозвілля в селі Валок Полтавської громади. Хірамонов Роман Валерійович народився 17 липня 1986 року та проживав в селі Лозівка Полтавської області У цьому селі Роман Хірамонов закінчив загальноосвітню школу. Чоловік був призваний до лав Збройних сил України в серпні 2019-го. Служив сапером у десантно-штурмовому батальйоні: брав участь у боях на Донеччині та Луганщині. Загинув 20 березня 2022 року біля села Кам’янка Харківської області: тіло воїна разом з його загиблими побратимами, знайшли після деокупації Ізюмського району – на військових впала плита перекриття зруйнованого будинку. Результати експертизи ДНК підтвердили загибель 35-річного Романа Харімонова. Воїна поховали на Затуринському кладовищі біля Полтави. У полеглого захисника лишилися матір, брат та донька. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

ЗІНЧЕНКО ВІТАЛІЙ

5 травня майор окремого загону спецпризначення полку «Азов» Віталій Віталійович Зінченко загинув під час оборони «Азовсталі» у Маріуполі.

Віталій Зінченко народився 13 лютого 1995 року в Устивиці. У 2012 році закінчив Устивицьку ЗОШ І-ІІІ ступенів, а наступного року здійснив свою юначу мрію – пішов на контрактну службу у внутрішні війська, яку проходив у військовій частині в Полтаві. 

У 2015-му вступив на навчання у Харківську академію національної гвардії України, по закінченні якої був направлений на Львівщину, у Золочів, як викладач навчального центру нацгвардії. Віталій марив військовою справою, постійно вдосконалював свою професійну майстерність, був військовим від Бога.

У вересні 2020 року Віталій Зінченко був переведений в окремий загін спецпризначення полку «Азов» у Маріуполь.

У 2021 році з нагоди чергової річниці визволення Маріуполя Віталій Зінченко був нагороджений орденом «За безпеку народу», у червні цього ж року йому було присвоєно звання старшого лейтенанта. З перших днів повномасштабного вторгнення військ рф в Україну став на захист Маріуполя, 30 квітня 2022-го позачергово отримав звання майора. У той час «Азовсталь» була найгарячішою точкою. 5 травня у бою, помітивши ворожий танк, що виїхав на пряму позицію, Віталій накрив собою побратима, а сам отримав смертельне осколкове поранення.

24 травня 2022 року Указом президента України № 367/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майор Віталій Віталійович Зінченко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

ФЕДОРЧЕНКО ВЛАДИСЛАВ

На фасаді адмінбудівлі ПрАТ «Полтавамаш» встановили меморіальну дошку Владиславу Федорченку. Воїн народився 16 квітня 1971 року.До війни чоловік працював механіком на заводі «Полтавамаш».

З початку повномасштабної війни росії проти України Владислав Федорченко приєднався до тероборони. Захисник був санітаром-інструктором стрілецької роти та з липня 2022-го перебував на передовій. Загинув 8 листопада 2022 року біля селища Курдюмівка Бахмутського району на Донеччині внаслідок артилерійського обстрілу. Воїну був 51 рік, його поховали на Алеї Слави Затуринського кладовища Полтави. 

Посмертно Владислава Федорченка нагородили Орденом за «За мужність» III ступеня.

За інформацією Полтавського обласного ТЦК та СП, 8 листопада поблизу смт Курдюмівка Бахмутського району Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу загинув Федорченко Владислав Анатолійович.

ШУЛЬГИН ВОЛОДИМИР

У Миргороді відкрили меморіальну дошку на честь загиблого випускника ліцею Миргородському ліцеї ім. Т. Г. Шевченка Шульгіну Володимиру Миколайовичу, який віддав своє життя за незалежність і територіальну цілісність України. Про це повідомили у Миргородській міській раді.

Народився 29 квітня 1971 року в місті Миргород, Полтавської області, у робітничій сім’ї. Володя ріс добрим, активним, допитливим, чуйним хлопцем. У 1978 році пішов навчатися до першого класу 6-ї школи міста Миргорода. Гарно вчився, в шкільному оркестрі грав на трубі. Відвідував також музичну і спортивну школу. З однолітками любив пограти в футбол, баскетбол, хокей та інші рухливі ігри. Мав різнобічні інтереси. Хлопець мріяв стати військовим, та життя внесло свої корективи. Після закінчення школи пішов працювати на арматурний завод.

Далі строкова служба в десантних військах. За два роки Володимир повернувся додому в званні старший сержант. Працював на різних підприємствах міста - експедитором, покрівельником, пічником. На роботі його цінували за працелюбність, старанність та професіоналізм. Далі став приватним підприємцем – займався ремонтом та будівництвом. Був справжнім майстром, його всі вважали людиною з «золотими руками».

В 1997 році Володимир одружився. Був хорошим сім’янином. Родина завжди на першому місці. Любив дітей, турбувався про старих. А для друзів завжди був надійним другом, на якого можна було покластися у будь-якій ситуації. Разом з дружиною Юлією в коханні та злагоді прожили майже 25 років - тільки страшна війна змогла їх розлучити.

В 2015-2016 роках Володимир Миколайович в складі 25-ї десантно-штурмової бригади приймав безпосередню участь в АТО, був у багатьох гарячих точках. З позивним «Купол» проявив себе мужнім воїном та надійним, вірним побратимом, а для молоді ще й наставником.

2020 року підписав контракт з 72-ю бригадою імені Чорних Запорожців, боронив і далі цілісність України. Мав переконання: «Не можна нікому віддавати і жменьки рідної землі!». Після початку повномасштабного вторгнення Володимир отримав поранення, але замість реабілітації почав добиратися до свого підрозділу, який займав позиції біля річки Ірпінь. З пораненням голови Володимир Миколайович був залишений в Білій Церкві, але вже за кілька днів був зі своїми побратимами біля Козаровицької дамби на Київському водосховищі, в центрі найзапекліших боїв. Не міг бути осторонь! Він завжди мав бути першим! «А хто, якщо не я?» - повторював часто.

10 березня 2022 року під час виконання бойового завдання Шульгін Володимир Миколайович героїчно загинув, захищаючи Батьківщину, побратимів і кожного з нас. Героя було поховано 25 березня 2022 року на Алеї Слави в рідному місті Миргороді на Полтавщині. У Володимира залишилися дружина, брат, племінники, друзі та побратими. 7 квітня 2022 року старший сержант Володимир Шульгін був нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Миргород» (посмертно).

БЕЗПАЛКО АНДРІЙ

Полеглому захиснику України Андрію Безпалку меморіальну дошку встановили на фасаді ліцею № 33. Військовий був випускником цього навчального закладу.

Андрій Безпалко народився в Полтаві. Після закінчення професійно-технічного училища № 17 отримав фах газоелектрозварника та почав працювати у «Полтаваелектроавтотранс» на посаді механіка рухомого складу. Добровільно приєднався до Збройних сил України на початку квітня 2022-го. Був кулеметником взводу 3-го штурмового батальйону. 43-річний воїн загинув 18 вересня 2022 року в районі Майорська Донецької області під час виконання бойового завдання.

БОРОВИЦЬКИЙ НАЗАР

Захисник України з Кременчуччини Назар Боровицький отримав звання Героя України посмертно. Наприкінці серпня 2021 року Назар брав участь у рятувально-евакуаційній місії в Афганістані. Він виніс на руках міжнародну журналістку Фатіму. Військовий бачив жахи війни у Бучі та в Бородянці. Також капітан доставляв допомогу на територію «Азовсталі».

Назар Боровицький – капітан Головного управління розвідки Міністерства оборони України, учасник російсько-української війни. Герой України (2023, посмертно). Випускник ліцею «Політ» 2011 року.

Назар Богданович Боровицький народився 24 вересня 1993 року в Полтаві. Як повідомляє пресслужба ліцею «Політ», із самого раннього дитинства Назар гуртував біля себе друзів. Був ініціатором дитячих ігор. Дуже любив грати у футбол. Починаючи з 5-6 класу, почав загартовувати себе фізично: підтягування на турніку з рюкзаком, повним цегли, біг, віджимання, качання преса.

Родина мешкала в селі Пашківка колишнього Козельщинського району, й Назар із 2000 року по 2008 рік навчався в Пашківській загальноосвітній школі 1-3 ступенів. Під час навчання був активним учасником шкільних вистав, концертів, виховних заходів та спортивних змагань. Батькам ніколи не було соромно за поведінку свого сина. Він ріс чесним, відкритим, щирим, із загостреним почуттям справедливості, яку завжди відстоював, де б він не був. Був надійним плечем для друзів.

З 2009 до 2011 рік навчався в Полтавському обласному ліцеї-інтернаті для обдарованих дітей із сільської місцевості при Кременчуцькому педагогічному училищі ім. А. С. Макаренка (ліцей «Політ»), де поглиблено вивчав математику, інформатику та програмування, був старостою групи протягом трьох років. Навчався сумлінно, був відмінником. Як і сестра Оксана, закінчив 11 клас із золотою медаллю. На перервах Назар любив грати у футбол, а також додатково відвідував секцію боксу.

Наступним етапом життя Назара став вступ до Національної академії СБУ у 2011 році, яку юнак закінчив із червоним дипломом. Із перших днів курсантської військової служби він став справжнім лідером. Про це повідомляє пресслужба Національної академії Служби Безпеки України.

За словами одного з його керівників, Назар був зразковим командиром курсантського підрозділу – відповідальним і дисциплінованим, для якого колектив завжди посідав перше місце:

– Ніколи не використовував якісь привілеї, як старшина курсу. Навіть відмовлявся від зимової відпустки, якщо її міг використати лише він. Принциповий і справедливий у вирішенні будь-яких питань – з курсантами чи старшими офіцерами.

Його поважали всі – від курсантів до керівництва Академії. Він, як магніт, притягував до себе людей.

– Харизматичний лідер, який заряджав своїми ідеями та впевнено брав відповідальність за дії курсантів. Він постійно працював над собою – не просто йшов сходинками вгору, а навіть перестрибував поверхи. Надпатріотичний, завзятий і щирий у всіх проявах, – таким його пам’ятає одна із викладачів.

Після початку збройної агресії РФ у 2014 році Назар Боровицький, не вагаючись, прийняв рішення стати на захист України. Він достроково закінчив навчання в Академії, пройшовши серйозний відбір до новоствореного підрозділу СБУ. Своїм прикладом він надихнув інших курсантів, які згодом приєднались до нього.

– Військовий – це не професія, а значно більше. Це почесна місія і величезна відповідальність. Це мій осмислений вибір, – казав він. І щодня підтверджував свої слова.

По закінченню четвертого курсу, у 2015 році Назар приймає рішення достроково завершити навчання й стати в ряди захисників Батьківщини, підписавши контракт із Головним управлінням Служби безпеки України. Назар із групою курсантів-добровольців вирушає на навчання до США, після повернення вирушив на схід й неодноразово рятував життя воїнам ЗСУ.

3 серпня 2019 року Назар взяв шлюб з Анастасією Латер, яка стала для Назара добрим, вірним та надійним другом і коханою.

Під час ротацій Назар повертався до роботи в Києві, паралельно навчаючись та удосконалюючи свою військову майстерність. Він отримав багато сертифікатів міжнародного зразка, опанувавши військові спеціальності водолаза, сапера, інструктора спецоперацій, здійснивши близько 100 стрибків із парашутом різної складності, пройшовши курси «Спеціальні операції з нагляду та розвідки», «Підготовка розвідки для курсу бойової медицини», «Надання першої допомоги в надзвичайних ситуаціях».

ОРЛОВ АНДРІЙ

Меморіальну дошку встановили на стежках у Студентському сквері, який носить ім’я Героя України Андрія Орлова.

Урочисте відкриття дошки відбулося 28 червня. На захід прийшли рідні, друзі, одногрупники, викладачі та студенти університету, щоб вшанувати пам’ять про нього.

Ініціювала встановлення дошок та кошти на них зібрала студентська рада полтавського педуніверситету. На відкриття прийшов син захисника Денис, він згадував свого батька, як добру та сильну людину.

«Його всі називали «Енерджайзером». Він був дуже добрим, сильним, дисциплінованим. В першу чергу як батько, він був, я вважаю, найкращим. Тому що я завжди брав з нього приклад. Можна сказати він людина з високою честю», – розповів Денис.

Історія захисника Андрія Орлова

Герой України Андрій Орлов з Полтави. У 2007 році закінчив Полтавський педагогічний університет. До початку повномасштабної війни Андрій працював менеджером у головному офісі «Нестле Україна». Відповідав за аудит технічного стану і роботи кавових апаратів.

У 2014 році я прийшов добровольцем до батальйону «Донбас» без військової підготовки. Прийшов з цивільного життя. Тоді вже «Донбас» був розпіареною структурою, його усі знали. Проходив вишколи у навчальних центрах Нацгвардії. Ними займалися інструктори, у тому числі іноземні. Він досить швидко засвоював нові знання. Перші півтора року був стрільцем, потім командиром відділення. А вже потім став заступником командира снайперського взводу, який працював окремо від «Донбасу».

АФАНАСЬЄВ ВОЛОДИМИР

Інформаційну дошку пам’яті Володимира Афанасьєва встановлять на будівлі загальноосвітньої школи в Абазівці, в якій навчався військовий. Володимир Афанасьєв закінчив Національну академію сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Був командиром взводу 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас». Загинув 12 березня 2022 року в селі Степне Волноваського району Донецької області. Військовому був 21 рік. Володимира Афанасьєва посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

ДІБРОВА НАЗАРІЙ

Меморіальну дошку Назарію Діброві встановлять на фасаді ЗОШ № 27 в Полтаві, де навчався захисник України. Назарій Діброва народився 1985 у Полтаві. Навчався у школі №27. Діброва закінчив Полтавський державній аграрний університет. У 2007-2008 роках проходив службу в ЗСУ. З 2011 до 2015 року працював спеціалістом Головного управління економіки Полтавської ОДА. З 2015 року був у лавах поліцейського батальйону патрульної поліції № 1. На військову службу Назарія Діброву мобілізували в березні 2022 року. Він служив у першому гранатометному відділенні протитанкового взводу 1-го механізованого батальйону в/ч А-0693. Отримав звання старший солдат. Загинув 36-річний військовий 31 березня 2022-го біля міста Бахмут Донецької області. Назарія Діброву посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У воїна лишилася донька.

КРАСНОКУТСЬКИЙ МАКСИМ

В Полтаві на фасаді ліцею № 32 відкрили меморіальну дошку випускнику навчального закладу: полеглому захиснику України Максиму Краснокутському.

Юний полтавський музикант із перших днів війни записався добровольцем в Збройні Сили України, щоб допомагати армії. 29 липня він загинув під Мар’їнкою під час ворожих обстрілів

Максим Краснокутський народився у 2004 році в Полтаві. Закінчив гімназію № 32 та Полтавську дитячу музичну школу № 3 імені Бориса Гмирі по класу саксофона. Паралельно із музикою Максим займався бальними танцями.

У 2019 році Максим поступив у Полтавський фаховий коледж мистецтва імені Миколи Лисенка. Навчався у викладача Єлізара Пащенка. У 2021 році Максима покликали працювати у муніципальний духовий оркестр «Полтава» під керівництвом Едуарда Головашича.

Максим закінчував курс навчання у Полтаві й влітку 2022 року планував поступати до Дніпропетровської академії музики ім. М. Глінки. Однак, ці плани зруйнувала війна. Хлопець якраз був на зимових канікулах, коли 24 лютого Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Максим вирішив піти у військкомат і записатися у територіальну оборону, щоби допомагати військовим у Полтаві.

Дитинство Максима пройшло у мистецтві, танцях і музиці. У нього натура така – дуже спокійний, інтелігентний, сором’язливий. Людина, яка крім нот у своєму житті нічого не знала. Дитині тільки виповнилося 18 років.

Як почалася війна, він не хотів сидіти вдома склавши руки. Він хотів у складі тероборони допомагати військовим у Полтаві. Максим пішов у полтавський військкомат, щоби записатися в тероборону. Хлопець хотів допомогти державі тим, чим міг: копати траншеї, носити, вантажити щось тощо.

Уже на другий день йому сказали піти із речами у військкомат. Він зібрав рюкзак і покинув квартиру, хоча матір і тато благали його не йти. В той же день його посадили у жовтий автобус і відправили у Львів. Я заспокоювала батьків, що у Львові немає бойових дій і там все спокійно.

Максим був наймолодшим студентом муніципального оркестру, а у військовій частині наймолодшим солдатом. Він отримав позивний «Студент».

Максим не пішов на третій семестр другого курсу навчання. Командування зі Львову прислало довідку, що хлопець мобілізований.

Максим проходив навчання на Яворівському полігоні. На другий тиждень, як його туди привезли разом з іншими солдатами, почалися ворожі обстріли. Їхню казарму знищили на початку березня. В березні-квітні вони мешкали в наметах, у лісі. В травні їх перевели у Чернігівську область. Влітку було відомо, що Максим уже в Донецькій області, на передовій. Він говорив, що перебував за 500 метрів до лінії розмежування, де бачив, як орки махали нашим солдатам руками, а потім стріляли.

Кожного дня рідні дивилися чи є Максим онлайн в месенджері. Якщо один раз на день подзвонить, то це було велике щастя. Останнє повідомлення йому відправили 28 числа, але він його уже не прочитав.

5 днів із ним не було зв’язку і ніхто нам нічого не говорив. Шукали його і до останнього сподівалися, що у нього просто немає технічної можливості подзвонити. Уже пізніше дізналися, що хлопців накрити «градами» й шансів вижити не було. Максим отримав смертельне осколкове поранення.

1 серпня рідним подзвонили й сказали прийти у військкомат. Майор повідомив про те що, мобілізований солдат Максим Краснокутський під час виконання наказу загинув 29 серпня в селі Мар’янка Донецької області. Він завжди мріяв поступити у Дніпро на навчання. Їздив туди на прослухування по саксофону. Йому Едуард Головашич і Єлізар Пащенко давали високу оцінку. Батьки багато років збирали йому на гарний інструмент – японський саксофон Yamaha. Він не встиг на ньому і повчитися.

Музикант із Полтави віддав своє життя, щоби орки далі не лізли на нашу рідну землю. Для родини це непоправна втрата. Такі хлопчики дуже рідко зустрічаються. В середовищі культури він провів все своє недовге життя.

Наставник Максима Єлізар Пащенко так згадує свого загиблого вихованця: – Він був дуже талановитий музикант і на нього покладали великі надії. Був великий поштовх, коли він сів в симфонічний оркестр і сольно грав. Дуже спресований хлопець.

Він постійно слухав музику, я його жодного разу не бачив без навушників і саксофону. Він по 6 годин працював з інструментом, без врахування часу, коли грав у муніципальному оркестрі «Полтава». Максим там був наймолодшим артистом. Мав поступити до музичної консерваторії у Дніпрі. Ми навіть їздили у музичну академію до його майбутнього викладача. Але трапилася ця трагедія.

У Максима Краснокутського вдома залишилися мама, тато і молодший брат, який потребує догляду у зв'язку зі станом здоров'я.

ІВАЩЕНКО ПАВЛО

Дошку на честь військового Павла Іващенка встановили на фасаді Полтавського ліцею № 1 імені Котляревського, де навчався воїн.

На відкриття прийшли рідні та знайомі воїна, а також учні та вчителі закладу.

Воїн був механіком-водієм десантно-штурмової роти та мав позивний "Тихий", розповів однокласник загиблого

"Він був дуже уважним до дівчат, на відміну від інших хлопців. Був дуже творчим, любив танці, брав участь у шкільному театрі. І взагалі був веселуном, трохи наївним. Більшість з нас дізналися, що він боронить Україну, вже коли він тримав рубежі біля Гуляйполя".

Дошку Павлу Іващенку встановили за ініціативи однокласників. Вони ж оплатили її встановлення. Учителька ліцею № 1 ім. Івана Котляревського Вікторія Гайдамака Суспільному сказала:

"Позивний мав "Тихий", тому що жив на вулиці Тихій. Він пішов свідомо, маючи проблеми зі здоров’ям. Він добився того, щоб його взяли до Збройних сил України. Він дійсно загинув смертю героя, пам’ятаючи і люблячи свою рідну землю і тих, за кого він віддав своє життя".

Загинув 13 липня 2022 року під час артобстрілу біля міста Сіверськ Бахмутського району Донецької області – солдату було 49 років.

СТАРКОВ ВОЛОДИМИР

На фасаді школи в селі Жуки відкрили меморіальну дошку старшому радіотелефоністу відділення зв’язку взводу управління 1 мінометної батареї військової частини А2896 Ігорю Володимировичу Старкову. Воїн героїчно загинув 1 жовтня 2022-го поблизу Времівки на Донеччині. Йому було лише 28 років.

– Ігор був патріотом, людиною високої честі та моралі. Справжнім українцем, вихованим своєю родиною. У Героя залишились мама, дружина, син і донька. Ігор Старков поклав свою душу і тіло за те, щоб ми жили в незалежній державі, він назавжди буде в нашій пам’яті, в наших серцях і душах.

ЛІСНИЙ ВІТАЛІЙ

26 червня 2024 року в селі Василівка Кобеляцької громади відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь загиблого учасника російсько-української війни – Віталію Лісному. Меморіальна дошка була встановлена на адміністративній будівлі Василівської гімназії, в якій навчався герой.

Воїн народився 31 жовтня 2003 року та жив у селі Лисенки. Був найстаршим сином у багатодітній родині. Навчався у Вищому професійному гірничо-будівельному училищі в місті Горішні Плавні. Восени 2021 року був призваний на строкову військову службу.

25 лютого 2022 року Віталій Сергійович Лісний отримав поранення, несумісне з життям. Відомо, що молодий воїн поліг на російсько-українській війні, обороняючи Миколаїв. 16 березня тіло військовослужбовця повернули до рідної громади.

Віталія Лісного поховали на Алеї Героїв міського кладовища. Юнака, який віддав своє життя за Україну, зустрічали як Героя, приклонивши коліна та низько схиливши голови.

У загиблого залишилися батьки та два молодших брати.

Електронні ресурси

У Кобеляках попрощалися з військовим, який обороняв Миколаїв [Електронний ресурс] // Новини Полтавщини : [сайт]. – Електрон.текст. дані. – [Б. м.], 17.03.2022. – Режим доступу:https://np.pl.ua/2022/03/u-kobeliakakh-poproshchalysia-z-viyskovym-iakyy-oboroniav-mykolaiv/ (дата звернення: 1.07.2024). – Назва з екрану.

Йому назавжди залишиться лише 18… [Електронний ресурс] // Кобеляцька територіальна громада : [сайт]. – Електрон.текст. дані. – [Б. м.], 17.03.2022. – Режим доступу:https://kobelyaky-miskrada.gov.ua/news/27841-iomu-nazavzdi-zalisitsya-lise-18https: (дата звернення: 1.07.2024). – Назва з екрану.

МАРЧЕНКО ЄВГЕНІЙ

На Лубенщині відкрили меморіальну дошку загиблому у російсько-українській війні Марченку Євгенію Вікторовичу.

Пам’ятний знак встановили на фасаді Михнівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області, де навчався Герой – випускник цього навчального закладу, який загинув 20 квітня 2022 року під час мінометного обстрілу в Запорізькій області.

Євгеній Вікторович Марченко – старший солдат Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, що загинув у ході російського вторгнення в Україну в 2022 році.

Євгеній Марченко народився 8 вересня 1998 року в селі Олександрівка Лубенського району на Полтавщині. У 2015 році закінчив Михнівську загальноосвітню школу. У 2018 році Євген був призваний до лав ЗСУ. Ніс військову службу у Дніпрі, пізніше підписав контракт,термін якого спливав у травні 2022 року. Служив сапером та начальником сховища взводу Державної спецслужби транспорту. Загинув 20 квітня 2022 року під час артилерійського обстрілу в Запорозькій області.

У загиблого залишилися мати та молодша сестра.

– Здібний учень, надійний друг, хороший спортсмен – саме так згадують його вчителі та друзі. Скромний, стриманий та самостійний. Завжди дбайливо ставився до виконання доручень, мав добру вдачу та справедливе серце. Євген був єдиною опорою для матері та молодшої сестрички. У 2018 році Євген був призваний до лав ЗСУ. Ніс службу у місті Дніпро, пізніше підписав контракт,

8 травня 2022 року Євгеній Марченко за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, нагороджений ордером «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Відкрити пам'ятну стелу воїну-герою було надано честь матері Євгенія, Тетяні Анатоліївні та сестрі Ліні. Пам'ять Героя вшанували хвилиною мовчання, та поклали квіти до меморіальної дошки, а священик помолився за душу загиблого військового та освятив дошку.

БУТКО РОМАН

На подвір’ї Лучанської ЗОШ відкрили меморіальну дошку Романові Бутку, який загинув під час ворожого мінометного обстрілу, відкрили в селі Лука 13 березня. У цей день воїнові мало виповнитися 33 роки.

Право відкрити дошку надали сестрі полеглого воїна та його однокласниці Юлії Клименко.

Бутко Роман народився 13 березня 1990 року у селі Гудими Роменського району Сумської області. Згодом, у 1994 році, сім’я переїхала на Лохвиччину – у село Юсківці. Роман закінчив Лучанську загальноосвітню школу. Навчався у Сумському аграрному університеті на юридичному факультеті, який закінчив у 2016 році.

Роман Бутко був учасником антитерористичної операції на сході України, захищав її незалежність і територіальну цілісність.

Як працьовитого, відповідального, сумлінного і доброзичливого чоловіка знали Романа односельчани у мирному житті. Він працював як самостійник, допомагав людям у оранці городів, перевезенні власним транспортом.

На другий день після повномасштабного російського вторгнення, 25 лютого 2022 року, був призваний до лав Збройних сил України по мобілізації. Військову службу проходив у званні солдата.

2 жовтня 2022 року під час ведення бойових дій у районі населеного пункту Давидів Брід Херсонської області в результаті мінометного обстрілу з боку противника наш земляк БУТКО Роман Анатолійович загинув разом із своїм побратимом, лохвичанином Гаврилком Дмитром Григоровичем.

Поховали воїна у селі Гудими Андріяшівської сільської громади.

Відповідно до Указу Президента України від 30 травня 2023 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, солдата Бутка Романа Анатолійовича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У загиблого залишилися мати, сестра, дружина та синок 2019 року народження.

КОШЛАТИЙ ГРИГОРІЙ

26 червня 2024 року в селі Василівка Кобеляцької громади відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь загиблого учасника російсько-української війни – Григорія Кошлатого. Меморіальна дошка була встановлена на адміністративній будівлі Василівської гімназії, в якій навчався герой. Григорій Григорович Кошлатий (8 серпня 1980 – 25 лютого 2016) – старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Народився майбутній воїн 1980 року в селі Василівка Кобеляцького району Полтавської області. Його мама померла ще в 1992 році, а 1998-го загинув батько. Закінчив Василівську ЗОШ І-ІІ ступенів, у Крюківській автошколі отримав водійське посвідчення. Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ, у військовій частині № А3838. Працював у селі скотарем. Григорій був музично обдарованим: грав на гітарі та мав гарний голос. Мобілізований 30 квітня 2015 року, старший сержант, 501-й окремий батальйон морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти. Безпосередньо в бойових діях участі не брав. Завданням його підрозділу було утримувати маріупольський напрямок. Його пост стояв на березі Азовського моря. У разі, якби ворог напав з моря, хлопці повинні були вигнати танк з укриття і застосувати зенітно-ракетну установку. 25 лютого 2016-го року під час конфлікту на блокпоту, був застрелений автоматною чергою п’яного війсковослужбовця, у прибережній зоні Маріуполя.

28 лютого 2016 року похований у рідній Василівці. Без батька зосталося дві донечки, без чоловіка – дружина, а без молодшого брата – брат із сестрою. 

Ім’я Григорія Кошлатого занесене до Книги пошани обласної ради, його відзначено (посмертно) нагрудним знаком «За вірність народу України» І ступеня, а прізвище вибите на пам’ятнику загиблим воїнам АТО, встановленому в Кобеляках.

Джерела:

Богач І. Загинули під час "перемир'я" / І. Богач // Зоря Полтавщини. – 2016. – 11 берез. – С. 3.

Волкова, Г. "Якщо Міністерство оборони прийме рішення повернути державі пенсію за загибель чоловіка в зоні АТО, мені хоч вішайся..." / Г. Волкова // Вечірня Полтава. – 2016. – 30 листоп. – С. 5.                     

БРАХ ЄВГЕНІЙ

25 вересня до роковин загибелі бійця Євгенія Браха відкрили пам’ятну дошку у селі Селещина, де він виріс.

«Із самого народження і протягом всього його життя Женя був суцільний прикол і радість, і втіха. Він був нашим центром у сім’ї. Я його згадую кожного дня, це найбільша частина мого життя. Дитинство у нас було звичайне: билися за пульт від телевізора, а потім уже трішки підросли і трималися разом завжди, не було ніяких розбратів, сварок і так далі. Всі чекали, коли Женя пішов до легіону, кожен його приїзд – це було як свято», – каже сестра Євгенія Браха Софія Бойченко.

Капрал – резервіст Французького іноземного легіону на початку повномасштабного вторгнення повернуся до України.

Про кар'єру військового Євгеній мріяв з дитинства. Хлопець родом із Полтавщини, народився у селищі Машівка, а дитинство провів у селі Селещина. Не дуже вірив, що зможе вступити до Іноземного легіону. Гадав, що для цього необхідно знати французьку мову, і не вірив, що здатен на такий «подвиг».

Після закінчення школи опанував фах майстра з налагодження й запуску холодильних установок. Потім навчався у Національному університеті харчових технологій. Брав участь у Революції Гідності. Коли в 2014 р. росіяни розпочали агресію проти нашої країни, Євгеній хотів вирушити на фронт, на Донеччину. Проте йому було на той момент 19 років, а на службу приймали з 20-ти. Тож хлопець, покинувши навчання в університеті, спочатку відправився вчитися до Польщі. А дізнавшись, що незнання мови не стане на перешкоді вступу до Іноземного легіону, рушив до Франції.

Вступні випробування далися йому нескладно, він був сильним і кмітливим. У вересні 2015 року Євгенія прийняли до лав Легіону. Там він відчув, що потрапив у рідну стихію. Після тренувань почалися військові відрядження. З миротворчою місією Євгеній служив в Малі – країні, назва якої пізніше стала його позивним. А потім з африканських пустель потрапив на інший континент – у Південну Америку. Джунглі Французької Гвіани припали йому до смаку навіть більше.

Він був військовослужбовцем із великої літери. Для «Малі» легіон був справою життя. Він казав, що для нього там не було чогось екстремального. Брах із посмішкою згадував, як з побратимами їли змій, як жив у джунглях кілька місяців, як його вкусив скорпіон.

За час служби його неодноразово нагороджували, та коли у вересні 2020 р. закінчився його п'ятирічний контракт, у званні капрала залишив службу.

Євгеній залишився у резерві Французького іноземного легіону. Жив і працював у Франції на Лазурному березі. Вів власний ютуб канал, був активним інстаграм блогеромз більш як 40 тис. підписників.

Коли почалася повномасштабна війна, Євгеній не міг лишатися осторонь. На його грудях було татуювання: Alba jacta est, тобто «Жереб кинуто». І він не відмовився від свого жереба.

Навесні 2022-го «Малі» повернувся із Франції в Україну і пішов воювати проти російських загарбників. Спочатку вступив у добровольчий батальйон «Традиція та порядок». Влітку 2022-го проходив навчання у Великій Британії. Після цього був прийнятий на службу до лав Сил спеціальних операцій ЗСУ. На фронті був кулеметником. Брав участь у підготовці спецоперації на острові Зміїний.

Брах був кулеметником, служив у Силах спеціальних операцій. Йому було з чим порівнювати. Говорячи про українських військових, він був вражений їхньою відважністю і жагою до перемоги.

21 вересня Євген поїхав на виконання свого останнього бойового завдання, з якого не повернувся.

Про загибель «Малі» на фронті повідомив його побратим Ігор «Янкі» Номан в Інстаграмі.

«Брат. Воїн. Справжній. Душа. Патріот. Найкращий серед нас. Найкращий серед найкращих. Приклад для всіх. Ти завжди залишишся в наших серцях! Знов сумую! Побачимося в іншому місці!», – написав він.

Євгеній Брах загинув 21 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання біля Соледару на Донеччині. Воїн не дожив 11 днів до свого 27-річчя.

У Євгенія залишилися батьки, сестра, кохана та син, який народився влітку 2022 року.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

МІЩЕНКО СЕРГІЙ

Вибухи танкових снарядів розірвали грудневий ранок. Ці звуки – останнє, що чули військові, які полювали за російською технікою на околиці села. На позиції їх вів командир, про якого ще за життя почали складати легенди, піти на завдання з яким вважали за честь, – молодший сержант Сергій Міщенко на позивний «Бугор».

Тоді урвалися життя одразу кількох бійців підрозділу, що воював до цього майже без втрат. До ранку 1 грудня 2022 року.

З загибеллю Сергія Міщенка Україна втратила природженого воїна, майстра нестандартних бойових рішень, підприємця, опори для людей, які збилися з дороги й потребували допомоги.

Ким був Сергій Міщенко

Історія Сергія Міщенка як воїна могла розпочатися задовго до повномасштабного вторгнення Росії. У юності від кар’єри військового його відмовив батько. У 2015 військкомат залишив їх із братом у резерві. Проте лютий 2022 повернув чоловіка до давньої мрії, яку в той момент він усвідомив уже як свій обов’язок.

Народжений у Зінькові 21 травня 1974 року Сергій Міщенко в дитинстві оселяється в селі Гусаки. З молодшими братом і сестрою їх туди забирає жити батько. Мати через хворобу майже втратила здатність ходити, тож чоловік вирішив полегшити їй побут і перевезти разом із дітьми до рідних у село.

Найближча школа була у Проценках за 3 км від дому. Ходити туди доводилося пішки, а іноді дітей підвозив колгоспний автобус. Улюбленим предметом Сергія Міщенка була геометрія, до вчителя якої хлопець також ходив на шаховий гурток.

Відтоді минуло три десятки років, школу закінчили кілька поколінь учнів, а випускник Сергій Міщенко усміхається до нових школярів з меморіальної дошки, яку встановили на фасаді будівлі до річниці його загибелі.

Після закінчення школи Міщенко отримує водійські права, служить в Нацгвардії, а після повернення йде працювати до тодішньої міліції й за розподілом потрапляє в Опішню. Проте кар’єри в органах так і не робить. Зіткнувшися з корумпованістю керівництва, пише заяву на звільнення. Їздить із братом на заробітки, але зрештою повертається й започатковує власну справу.

ЛЕВЧЕНКО ГРИГОРІЙ

24 вересня 2022 р. відійшов у вічність майстер пісенного дива Левченко Григорій – заслужений діяч мистецтв України, професор, завідувач кафедри музики, керівник українського народного хору «Калина» Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка.

«Як він відчував ту пісню, як трепетно пропускав через серце кожне слово, як любовно вбирав у музичні шати, щоб нічого не загубити, донести до людей, достукатися до їхніх сердець… Великий чарівник, який обдаровував людей красою й мудрістю, силою пісні української! Зал плакав і сміявся, захоплено аплодуючи, підспівував, ясніли обличчя, сяяли очі, а душа раділа. Виходили з концерту окрилені, сповнені сил і натхнення! А він залишав у залі своїх вихованців, дякував і навчав, бо немає межі досконалості, бо немає меж любові до Пісні, якій служив віддано й самозречено», – відгукнулися калиняни на трагічну звістку про смерть Вчителя.

Український хоровий диригент, викладач музичних дисциплін Григорій Левченко народився 12 серпня 1933 р. у селі Грабарівці Пирятинського району Полтавської області.

Закінчив хормейстерський відділ Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка (1960р.) та Ленінградську Вищу профспілкову школу культури (1968р.). З 1979 р. працював у Полтавському педагогічному інституті (нині університеті) на посадах художнього керівника українського народного хору «Калина», старшого викладача (1981–1987), доцента (1987–1992), професора (з 1992), завідувача кафедри музики і співів (1982–2004), з 2004 року – професора кафедри музики.

Творча діяльність митця охоплює науково–методичний, фольклорно–пошуковий, композиторський, педагогічно–виховний, концертний напрямки. Наукові інтереси Григорія Семеновича зосереджувалися на питаннях естетичного виховання студентів. Маестро опублікував понад 80 наукових праць, серед них: «До вершин духовності», «Роль музики в моральному формуванні майбутнього вчителя початкових класів», «Українська народна пісня як джерело збагачення словникового запасу молодших школярів», «Народна пісня у навчальному репертуарі студентів», «Тривожусь за народну пісню», художньо – методичні нариси «Спогади, роздуми, погляди, поради» та ін. Основою музичного матеріалу всіх видань є українські народні пісні, записані фольклористами Полтавщини, у тому числі і Г. С. Левченком, а також народні пісні в його обробках та авторські твори. Серед авторських творів особливу увагу привертають пісні, написані на народні слова: «Ой гай, мати, гай», «Посіяла василечків», «Народна симфонія», а також: «Од села до села» на слова Т. Г. Шевченка, «Земле рідна моя» на слова Марії Бойко, «Буду милого ждать» на слова Андрія Пашка, «Червона калина – полтавська земля» та «Гільце» на власні слова; серед обробок великою популярністю користуються: віночок українських народних пісень «Українська фантазія», вокально–хореографічні композиції «Весілля» та «На вечірці», українські народні пісні «На козака пригодонька», «Їхав козак за Дунай», «Та нема гірш нікому», «Ой у лузі зозуля кувала», «Ой за гаєм зелененьким», «Стоїть гора високая» на вірші Леоніда Глібова, хорова версія фрагменту концерту для фортепіано з оркестром Сергія Шевченка «Ой у лузі та ще й при березі».

АМЕЛІН АРТЕМ

На фасаді школи № 19 по вул. Івана Мазепи, 8 встановлять меморіальну дошку воїну Артему Амеліну.

27-річний професійний воїн Національної гвардії України старший солдат Артем Амелін встигнув прослужити лише близько року, проте здобув найвище звання у нашій державі – відстоюючи рідну землю, рятуючи з небезпеки побратимів із ЗСУ, він разом із колегами взяв на себе таранний танковий удар рашистів…

4-та бригада оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука – одна з наймолодших, але водночас – одна з найбільш боєздатних з’єднань НГУ. Вона створена 2016 року, тобто в реаліях неоголошеної російсько-української війни. А отже, для якісного виконання службово-бойових завдань структуру бригади, стандарти відбору та підготовки її особового складу було розроблено на основі досвіду армійських підрозділів передових держав світу. Гвардійці цього з’єднання завжди перебувають у підвищеній бойовій готовності та в будь-який момент готові дати відсіч ворогу.

24 серпня 2020 року бригаді було присвоєно ім’я її відважного воїна, Героя України сержанта Сергія Михальчука, який загинув у районі Світлодарської дуги 14 грудня 2019 року. Мужність, відвага, готовність пожертвувати собою заради Батьківщини та порятунку своїх побратимів, високий професіоналізм, жага до виконання спільної мети та братерство – ці якості характерні для «Гостомельських левів», колектив яких є міцною бойовою родиною.

Саме таким відважним і товариським хлопцем був старший солдат Артем Амелін, який проходив службу в роті оперативного призначення на бронетранспортерах. Він народився 20 серпня 1994 року в Полтаві, дитинство його було не безхмарне, проте щасливе. Коли Артемкові виповнилося чотири роки, батьки розлучилися, тож у його вихованні матері допомагали бабуся та дідусь. Закінчивши дев’ять класів загальноосвітньої школи, Артем вступив до місцевого професійно-технічного училища № 23, яке закінчив у червні 2013 року, потім працював за набутою спеціальністю, газозварювальником на одному з підприємств Полтави.

– Змалечку Артем був ініціативним та дуже енергійним хлопчиком, якому важко було всидіти на одному місці. Вже дорослим, він завжди був готовим простягнути руку допомоги. Військова служба, тим більше в такій бригаді, нелегка. Але хоч як бувало синові важко, він першим ділом думав не про себе, а про інших. Був щирим, обожнював свою молодшу сестричку Лізу. Коли телефонував востаннє, сказав, що дуже її любить, – ділиться спогадами про сина його мама, Лариса Леонідівна.

Пропрацювавши деякий час на підприємстві, Артем був призваний на строкову службу. Військова справа добре давалася йому, тож юнак вирішив пов’язати з нею своє життя, і в червні 2021 року уклав контракт про проходження служби у гостомельській бригаді НГУ.

Близько дев’яти місяців гвардієць опановував посаду старшого кулеметника та прагнув стати на захист нашої держави в районі проведення операції Об’єднаних сил, де міг би використати набуті знання та навички.