НАЛИВАЙКО ІВАН, ОСТЯК МАКСИМ

Пам’яті полеглих «Танцора» та «Остіна» у полтавському ліцеї відкрили меморіальні дошки

Іван Наливайко та Максим Остяк віддали життя в боях на Донеччині та Харківщині. Пам’ять захисників вшанували у рідному ліцеї.

Меморіальні дошки відкрили на фасаді ліцею № 31.

Іван «Танцор» Наливайко

Народився воїн 15 жовтня 1997 року в Полтаві. З 2008-2015 навчався в ліцеї №31, де був активним учасником всіх подій та заходів. З 6 років почав відвідувати танцювально-спортивний клуб «Дует», де опанував бальну хореографію. Разом з партнеркою брав участь не тільки в місцевих змаганнях, а й на міжнародних конкурсах.

Після школи у 2015 році вступив до педагогічного університету на спеціальність «Хореографія» та продовжив свою кap'єpy в Народному ансамблі спортивно-бального танцю «Грація». У період навчання також почав викладати дітям спортивно-бальний танець в школі «Юний Європєць».

24 лютого 2022 року Іван Наливайко добровольцем пішов на фронт та вступив до 116-ї окремої бригади територіальної оборони, де отримав позивний «Танцор». Він захищав Україну на Харківському, Сумському, Донецькому напрямках.

Загинув військовий 10 жовтня 2023 року в Авдіївці, при виконанні бойового завдання. Поховали молодого воїна на Алеї Слави в Полтаві.

Максим «Остін» Остяк

Воїн народився 11 квітня 1987 року в Полтаві та навчався у ліцеї №31 в математичному класі. Після закінчення закладу здобув вищу освіту в полтавській політехніці, отримавши спеціальність інженера-будівельника.

У 2007 році чоловік переїхав до Києва, де працював адміністратором у ТРЦ «Більшовик». Згодом працював за спеціальністю, а пізніше став барменом у клубі «КультРа». Після цього він працював у Національному музеї історії України в Києві.

Максим Остяк був активним учасником Революції Гідності з перших її днів. 18 лютого 2014 року під час сутичок з «Беркутом» отримав травми лівої руки та голови. Після участі у Революції Гідності воїн разом із музикантом Євгеном Славяновим заснував гурт Reve ta Stohne, записав альбом та виступав за кордоном.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Максим «Остін» Остяк добровільно вступив до лав Збройних сил України. Він служив оператором дронів у 49-му окремому стрілецькому батальйоні «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади, брав участь у боях за оборону Києва та в Ірпені.

Загинув оборонець 4 липня 2022 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. Його поховали у Полтаві на Затуринському кладовищі на Алеї Героїв.

ВОЛКОВ ВІТАЛІЙ

У Гадячі встановили меморіальну дошку загиблому на війні медику Віталію Волкову

У другу річницю загибелі Віталія Волкова, на фасаді будівлі Гадяцької підстанції екстреної медичної допомоги станції, де працював воїн, йому відкрили меморіальну дошку.

Віталій Волков 25 років працював фельдшером виїзної бригади на підстанції медичної допомоги у Гадячі. Тож саме тут на його честь відкрили меморіальну дошку. На відкриття прийшли рідні, друзі та колеги Віталія.

Віталій Волков пішов добровольцем на фронт у квітні 2022 року. За період служби отримав звання молодшого сержанта. На посаді бойового медика, надавав першу медичну допомогу та рятував життя захисникам України на лінії бойового зіткнення.

Брав участь у боях під Кураховим, Павлівкою, Бахмутом. 9 січня 2023 року Віталія Волкова посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

БУДАНЦЕВ АНДРІЙ

8 жовтня на фасаді полтавськщої школи № 37 відкрили меморіальну дошку на честь полеглого воїна. Андрій Буданцев захищав Україну від російського вторгнення.

Історія воїна Андрія Буданцева

Андрій Буданцев народився народився 25 грудня 1983 року в Полтаві. Тут майбутній воїн закінчив школу № 37. Здобув вищу освіту в полтавській політехніці, згодом працював менеджером. Чоловік боронив Україну від окупантів з початку повномасштабного вторгнення.

Брат Анатолій поділився спогадами про військового. Також влаштували хвилину мовчання. До вшанування, крім рідних, долучилися знайомі воїна, а також учні та вчителі школи.

"Прямо в окоп до Андрія прилетіла міна. Снайпер-стрілець, обов'язки марксмена, але він брав участь у всіх боях. Це була п'ята батальйонно-тактична група 81-ї бригади. Окремий підрозділ був, стояв тоді в нас на Терентіївці і, до речі, ця батальйонно-тактична група дуже-дуже гарно проявила себе у всіх боях".

Брат загиблого Анатолій Буданцев розповів:

"Ми в один день поговорили коротенько, він набрав, це було рано вранці, десь о 8:30. Сказав, що такі собі справи, криють міцно артилерією. Сказав, щоб передав батькам вітання, бо погано зі зв'язком. Потім весь день зв'язку не було з ним. І на наступний день нам принесли сповіщення з військкомату".

У Андрія Буданцева залишилися батьки, брат та неповнолітній син.

Перша вчителька Андрія Буданцева Ніна Библів розповіла:

"На початку війни я була настільки збентежена, не могла, скажімо, взяти себе в руки. Він сильна людина, він мій учень, а мене як учительку заспокоював. Казав: "Не хвилюйтеся, усе буде добре". Він підбирав такі влучні слова, що я дійсно вірила йому".

Андрій Буданцев – військовий з Полтави. Під час служби виконував обовʼязки стрільця-снайпера. Мав звання солдат. Загинув чоловік 14 липня 2022-го року поблизу міста Сіверськ на Донеччині. Йому було 38 років.

ПАЛІЙ ДЕНИС

27 листопада на фасаді Ліцею № 31 відкрили меморіальну дошку випускнику – загиблому захиснику України Денису Палію.

Учні, педагоги та всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Капітан Денис Ігорович Палій народився 13 жовтня 1984 року у місті Полтава. Навчався у школі № 31. Після початкової школи продовжив навчання у біологічному класі. Навчання Денису давалося легко, любив природу та тварин. Писав наукові роботи МАН. Також він активно займався спортом: дитиною відвідував басейн, бо гарно вмів плавати. У старших класах захоплювався баскетболом.

Навчався у Полтавському будівельному універитеті на факультеті "Інформатика". Та все таки мріяв стати військовим. Тому під час навчання на третьому курсі вишу пішов на строкову службу та служив у 79 десантно-штурмовій бригаді у м. Миколаїв. Далі проходив службу в правоохоронних органах. Мав звання капітана.

Згодом Денис поїхав закордон. Там освоїв будівельну професію та працював за фахом. Але думками завжди був з Україною.

Під час початку повномасштабного вторгення рф в Україну Денис Палій перебував в Естонії. Вивіз сім'ю за кордон, а сам повернувся в Україну та вступив до лав ЗСУ у званні солдата. Це було його рішення, відмовляти Дениса не було шансів.

Пройшов навчання та служив у 27 реактивній артилерійській бригаді ім. Кошового Отамана П. Калнишевського. Зв'язку з рідними майже не було, однак Денис додому відправляв короткі повідомлення "Все добре". Уже згодом рідні дізнались, що він знаходився на Харківському напрямку. Звільняв окуповані території.

Загинув Денис Палій 25 квітня 2022 року біля с. Шебелинка Балаклійського району Харківської області. Йому назавжди 37 років.

На місці загибелі створили Меморіальний комплекс пам'яті загиблим бійцям 12-ї реактивної артилерійської батареї 4-го реактивного артилерійського девізіону 27-ї реактивної артилерійської бригади імені Кошового Отамана П. Калнишевського.

Похований Денис Палій на Меморіалі Героїв у с. Затурино.

Указом Президента України нагороджений Орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

КИРИЛЮК ДЕНИС

У Товкачівці, що на Чернігівщині, відкрили меморіал герою-льотчику Денису Кирилюку. Денис Кирилюк був пілотом Миргородської бригади тактичної авіації.

27 березня 2022 року підполковник Денис Кирилюк виконував бойове завдання у небі над Прилуччиною. Ворожий боєприпас влучив у його літак, і пілот, аби уникнути катастрофи в населеному пункті, скерував пошкоджену машину у поле поблизу села Товкачівка. Цей вчинок коштував йому життя, але врятував тисячі людей.

У 2011 році він закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил. Разом із сім’єю проживав на Миргородщині. Захоплювався літаками з самого дитинства, обожнював рибалку та постійно хизувався своїми уловами рідним та близьким. Денис Миколайович був досвідченим та вправним пілотом, здійснив понад 80 бойових вильотів, з них 70 під час повномасштабного вторгнення на знищення ворога.

За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного сувернітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майор Денис Кирилюк був нагороджений високою державною нагородою – орденом «За мужність» ІІІ ступеня. За свої героїчні вчинки та зразкове виконання військового обов’язку Денис Миколайович також нагороджений Відзнакою Президента України «За участь в АТО» та є власником вогнепальної зброї, яку отримав за свої заслуги від Міністерства оборони України. От зовсім недавно, з його обличчя не можливо було стерти посмішку, у нього народився син. А сьогодні самотніми залишилися дружина

Дениса з маленькою донечкою та новонародженим сином...

У січні 2025 року льотчику посмертно наддали звання Героя України

ХІРАМОНОВ РОМАН

Інформаційну дошку присвячену Роману Хірамонову встановили на фасаді Будинку культури та дозвілля в селі Валок Полтавської громади. Хірамонов Роман Валерійович народився 17 липня 1986 року та проживав в селі Лозівка Полтавської області У цьому селі Роман Хірамонов закінчив загальноосвітню школу. Чоловік був призваний до лав Збройних сил України в серпні 2019-го. Служив сапером у десантно-штурмовому батальйоні: брав участь у боях на Донеччині та Луганщині. Загинув 20 березня 2022 року біля села Кам’янка Харківської області: тіло воїна разом з його загиблими побратимами, знайшли після деокупації Ізюмського району – на військових впала плита перекриття зруйнованого будинку. Результати експертизи ДНК підтвердили загибель 35-річного Романа Харімонова. Воїна поховали на Затуринському кладовищі біля Полтави. У полеглого захисника лишилися матір, брат та донька. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

ЗІНЧЕНКО ВІТАЛІЙ

5 травня майор окремого загону спецпризначення полку «Азов» Віталій Віталійович Зінченко загинув під час оборони «Азовсталі» у Маріуполі.

Віталій Зінченко народився 13 лютого 1995 року в Устивиці. У 2012 році закінчив Устивицьку ЗОШ І-ІІІ ступенів, а наступного року здійснив свою юначу мрію – пішов на контрактну службу у внутрішні війська, яку проходив у військовій частині в Полтаві. 

У 2015-му вступив на навчання у Харківську академію національної гвардії України, по закінченні якої був направлений на Львівщину, у Золочів, як викладач навчального центру нацгвардії. Віталій марив військовою справою, постійно вдосконалював свою професійну майстерність, був військовим від Бога.

У вересні 2020 року Віталій Зінченко був переведений в окремий загін спецпризначення полку «Азов» у Маріуполь.

У 2021 році з нагоди чергової річниці визволення Маріуполя Віталій Зінченко був нагороджений орденом «За безпеку народу», у червні цього ж року йому було присвоєно звання старшого лейтенанта. З перших днів повномасштабного вторгнення військ рф в Україну став на захист Маріуполя, 30 квітня 2022-го позачергово отримав звання майора. У той час «Азовсталь» була найгарячішою точкою. 5 травня у бою, помітивши ворожий танк, що виїхав на пряму позицію, Віталій накрив собою побратима, а сам отримав смертельне осколкове поранення.

24 травня 2022 року Указом президента України № 367/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майор Віталій Віталійович Зінченко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

ФЕДОРЧЕНКО ВЛАДИСЛАВ

На фасаді адмінбудівлі ПрАТ «Полтавамаш» встановили меморіальну дошку Владиславу Федорченку. Воїн народився 16 квітня 1971 року.До війни чоловік працював механіком на заводі «Полтавамаш».

З початку повномасштабної війни росії проти України Владислав Федорченко приєднався до тероборони. Захисник був санітаром-інструктором стрілецької роти та з липня 2022-го перебував на передовій. Загинув 8 листопада 2022 року біля селища Курдюмівка Бахмутського району на Донеччині внаслідок артилерійського обстрілу. Воїну був 51 рік, його поховали на Алеї Слави Затуринського кладовища Полтави. 

Посмертно Владислава Федорченка нагородили Орденом за «За мужність» III ступеня.

За інформацією Полтавського обласного ТЦК та СП, 8 листопада поблизу смт Курдюмівка Бахмутського району Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу загинув Федорченко Владислав Анатолійович.

ШУЛЬГИН ВОЛОДИМИР

У Миргороді відкрили меморіальну дошку на честь загиблого випускника ліцею Миргородському ліцеї ім. Т. Г. Шевченка Шульгіну Володимиру Миколайовичу, який віддав своє життя за незалежність і територіальну цілісність України. Про це повідомили у Миргородській міській раді.

Народився 29 квітня 1971 року в місті Миргород, Полтавської області, у робітничій сім’ї. Володя ріс добрим, активним, допитливим, чуйним хлопцем. У 1978 році пішов навчатися до першого класу 6-ї школи міста Миргорода. Гарно вчився, в шкільному оркестрі грав на трубі. Відвідував також музичну і спортивну школу. З однолітками любив пограти в футбол, баскетбол, хокей та інші рухливі ігри. Мав різнобічні інтереси. Хлопець мріяв стати військовим, та життя внесло свої корективи. Після закінчення школи пішов працювати на арматурний завод.

Далі строкова служба в десантних військах. За два роки Володимир повернувся додому в званні старший сержант. Працював на різних підприємствах міста - експедитором, покрівельником, пічником. На роботі його цінували за працелюбність, старанність та професіоналізм. Далі став приватним підприємцем – займався ремонтом та будівництвом. Був справжнім майстром, його всі вважали людиною з «золотими руками».

В 1997 році Володимир одружився. Був хорошим сім’янином. Родина завжди на першому місці. Любив дітей, турбувався про старих. А для друзів завжди був надійним другом, на якого можна було покластися у будь-якій ситуації. Разом з дружиною Юлією в коханні та злагоді прожили майже 25 років - тільки страшна війна змогла їх розлучити.

В 2015-2016 роках Володимир Миколайович в складі 25-ї десантно-штурмової бригади приймав безпосередню участь в АТО, був у багатьох гарячих точках. З позивним «Купол» проявив себе мужнім воїном та надійним, вірним побратимом, а для молоді ще й наставником.

2020 року підписав контракт з 72-ю бригадою імені Чорних Запорожців, боронив і далі цілісність України. Мав переконання: «Не можна нікому віддавати і жменьки рідної землі!». Після початку повномасштабного вторгнення Володимир отримав поранення, але замість реабілітації почав добиратися до свого підрозділу, який займав позиції біля річки Ірпінь. З пораненням голови Володимир Миколайович був залишений в Білій Церкві, але вже за кілька днів був зі своїми побратимами біля Козаровицької дамби на Київському водосховищі, в центрі найзапекліших боїв. Не міг бути осторонь! Він завжди мав бути першим! «А хто, якщо не я?» - повторював часто.

10 березня 2022 року під час виконання бойового завдання Шульгін Володимир Миколайович героїчно загинув, захищаючи Батьківщину, побратимів і кожного з нас. Героя було поховано 25 березня 2022 року на Алеї Слави в рідному місті Миргороді на Полтавщині. У Володимира залишилися дружина, брат, племінники, друзі та побратими. 7 квітня 2022 року старший сержант Володимир Шульгін був нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Миргород» (посмертно).

БЕЗПАЛКО АНДРІЙ

Полеглому захиснику України Андрію Безпалку меморіальну дошку встановили на фасаді ліцею № 33. Військовий був випускником цього навчального закладу.

Андрій Безпалко народився в Полтаві. Після закінчення професійно-технічного училища № 17 отримав фах газоелектрозварника та почав працювати у «Полтаваелектроавтотранс» на посаді механіка рухомого складу. Добровільно приєднався до Збройних сил України на початку квітня 2022-го. Був кулеметником взводу 3-го штурмового батальйону. 43-річний воїн загинув 18 вересня 2022 року в районі Майорська Донецької області під час виконання бойового завдання.

БОРОВИЦЬКИЙ НАЗАР

Захисник України з Кременчуччини Назар Боровицький отримав звання Героя України посмертно. Наприкінці серпня 2021 року Назар брав участь у рятувально-евакуаційній місії в Афганістані. Він виніс на руках міжнародну журналістку Фатіму. Військовий бачив жахи війни у Бучі та в Бородянці. Також капітан доставляв допомогу на територію «Азовсталі».

Назар Боровицький – капітан Головного управління розвідки Міністерства оборони України, учасник російсько-української війни. Герой України (2023, посмертно). Випускник ліцею «Політ» 2011 року.

Назар Богданович Боровицький народився 24 вересня 1993 року в Полтаві. Як повідомляє пресслужба ліцею «Політ», із самого раннього дитинства Назар гуртував біля себе друзів. Був ініціатором дитячих ігор. Дуже любив грати у футбол. Починаючи з 5-6 класу, почав загартовувати себе фізично: підтягування на турніку з рюкзаком, повним цегли, біг, віджимання, качання преса.

Родина мешкала в селі Пашківка колишнього Козельщинського району, й Назар із 2000 року по 2008 рік навчався в Пашківській загальноосвітній школі 1-3 ступенів. Під час навчання був активним учасником шкільних вистав, концертів, виховних заходів та спортивних змагань. Батькам ніколи не було соромно за поведінку свого сина. Він ріс чесним, відкритим, щирим, із загостреним почуттям справедливості, яку завжди відстоював, де б він не був. Був надійним плечем для друзів.

З 2009 до 2011 рік навчався в Полтавському обласному ліцеї-інтернаті для обдарованих дітей із сільської місцевості при Кременчуцькому педагогічному училищі ім. А. С. Макаренка (ліцей «Політ»), де поглиблено вивчав математику, інформатику та програмування, був старостою групи протягом трьох років. Навчався сумлінно, був відмінником. Як і сестра Оксана, закінчив 11 клас із золотою медаллю. На перервах Назар любив грати у футбол, а також додатково відвідував секцію боксу.

Наступним етапом життя Назара став вступ до Національної академії СБУ у 2011 році, яку юнак закінчив із червоним дипломом. Із перших днів курсантської військової служби він став справжнім лідером. Про це повідомляє пресслужба Національної академії Служби Безпеки України.

За словами одного з його керівників, Назар був зразковим командиром курсантського підрозділу – відповідальним і дисциплінованим, для якого колектив завжди посідав перше місце:

– Ніколи не використовував якісь привілеї, як старшина курсу. Навіть відмовлявся від зимової відпустки, якщо її міг використати лише він. Принциповий і справедливий у вирішенні будь-яких питань – з курсантами чи старшими офіцерами.

Його поважали всі – від курсантів до керівництва Академії. Він, як магніт, притягував до себе людей.

– Харизматичний лідер, який заряджав своїми ідеями та впевнено брав відповідальність за дії курсантів. Він постійно працював над собою – не просто йшов сходинками вгору, а навіть перестрибував поверхи. Надпатріотичний, завзятий і щирий у всіх проявах, – таким його пам’ятає одна із викладачів.

Після початку збройної агресії РФ у 2014 році Назар Боровицький, не вагаючись, прийняв рішення стати на захист України. Він достроково закінчив навчання в Академії, пройшовши серйозний відбір до новоствореного підрозділу СБУ. Своїм прикладом він надихнув інших курсантів, які згодом приєднались до нього.

– Військовий – це не професія, а значно більше. Це почесна місія і величезна відповідальність. Це мій осмислений вибір, – казав він. І щодня підтверджував свої слова.

По закінченню четвертого курсу, у 2015 році Назар приймає рішення достроково завершити навчання й стати в ряди захисників Батьківщини, підписавши контракт із Головним управлінням Служби безпеки України. Назар із групою курсантів-добровольців вирушає на навчання до США, після повернення вирушив на схід й неодноразово рятував життя воїнам ЗСУ.

3 серпня 2019 року Назар взяв шлюб з Анастасією Латер, яка стала для Назара добрим, вірним та надійним другом і коханою.

Під час ротацій Назар повертався до роботи в Києві, паралельно навчаючись та удосконалюючи свою військову майстерність. Він отримав багато сертифікатів міжнародного зразка, опанувавши військові спеціальності водолаза, сапера, інструктора спецоперацій, здійснивши близько 100 стрибків із парашутом різної складності, пройшовши курси «Спеціальні операції з нагляду та розвідки», «Підготовка розвідки для курсу бойової медицини», «Надання першої допомоги в надзвичайних ситуаціях».

ОРЛОВ АНДРІЙ

Меморіальну дошку встановили на стежках у Студентському сквері, який носить ім’я Героя України Андрія Орлова.

Урочисте відкриття дошки відбулося 28 червня. На захід прийшли рідні, друзі, одногрупники, викладачі та студенти університету, щоб вшанувати пам’ять про нього.

Ініціювала встановлення дошок та кошти на них зібрала студентська рада полтавського педуніверситету. На відкриття прийшов син захисника Денис, він згадував свого батька, як добру та сильну людину.

«Його всі називали «Енерджайзером». Він був дуже добрим, сильним, дисциплінованим. В першу чергу як батько, він був, я вважаю, найкращим. Тому що я завжди брав з нього приклад. Можна сказати він людина з високою честю», – розповів Денис.

Історія захисника Андрія Орлова

Герой України Андрій Орлов з Полтави. У 2007 році закінчив Полтавський педагогічний університет. До початку повномасштабної війни Андрій працював менеджером у головному офісі «Нестле Україна». Відповідав за аудит технічного стану і роботи кавових апаратів.

У 2014 році я прийшов добровольцем до батальйону «Донбас» без військової підготовки. Прийшов з цивільного життя. Тоді вже «Донбас» був розпіареною структурою, його усі знали. Проходив вишколи у навчальних центрах Нацгвардії. Ними займалися інструктори, у тому числі іноземні. Він досить швидко засвоював нові знання. Перші півтора року був стрільцем, потім командиром відділення. А вже потім став заступником командира снайперського взводу, який працював окремо від «Донбасу».

АФАНАСЬЄВ ВОЛОДИМИР

Інформаційну дошку пам’яті Володимира Афанасьєва встановлять на будівлі загальноосвітньої школи в Абазівці, в якій навчався військовий. Володимир Афанасьєв закінчив Національну академію сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Був командиром взводу 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас». Загинув 12 березня 2022 року в селі Степне Волноваського району Донецької області. Військовому був 21 рік. Володимира Афанасьєва посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

ДІБРОВА НАЗАРІЙ

Меморіальну дошку Назарію Діброві встановлять на фасаді ЗОШ № 27 в Полтаві, де навчався захисник України. Назарій Діброва народився 1985 у Полтаві. Навчався у школі №27. Діброва закінчив Полтавський державній аграрний університет. У 2007-2008 роках проходив службу в ЗСУ. З 2011 до 2015 року працював спеціалістом Головного управління економіки Полтавської ОДА. З 2015 року був у лавах поліцейського батальйону патрульної поліції № 1. На військову службу Назарія Діброву мобілізували в березні 2022 року. Він служив у першому гранатометному відділенні протитанкового взводу 1-го механізованого батальйону в/ч А-0693. Отримав звання старший солдат. Загинув 36-річний військовий 31 березня 2022-го біля міста Бахмут Донецької області. Назарія Діброву посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У воїна лишилася донька.

КРАСНОКУТСЬКИЙ МАКСИМ

В Полтаві на фасаді ліцею № 32 відкрили меморіальну дошку випускнику навчального закладу: полеглому захиснику України Максиму Краснокутському.

Юний полтавський музикант із перших днів війни записався добровольцем в Збройні Сили України, щоб допомагати армії. 29 липня він загинув під Мар’їнкою під час ворожих обстрілів

Максим Краснокутський народився у 2004 році в Полтаві. Закінчив гімназію № 32 та Полтавську дитячу музичну школу № 3 імені Бориса Гмирі по класу саксофона. Паралельно із музикою Максим займався бальними танцями.

У 2019 році Максим поступив у Полтавський фаховий коледж мистецтва імені Миколи Лисенка. Навчався у викладача Єлізара Пащенка. У 2021 році Максима покликали працювати у муніципальний духовий оркестр «Полтава» під керівництвом Едуарда Головашича.

Максим закінчував курс навчання у Полтаві й влітку 2022 року планував поступати до Дніпропетровської академії музики ім. М. Глінки. Однак, ці плани зруйнувала війна. Хлопець якраз був на зимових канікулах, коли 24 лютого Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Максим вирішив піти у військкомат і записатися у територіальну оборону, щоби допомагати військовим у Полтаві.

Дитинство Максима пройшло у мистецтві, танцях і музиці. У нього натура така – дуже спокійний, інтелігентний, сором’язливий. Людина, яка крім нот у своєму житті нічого не знала. Дитині тільки виповнилося 18 років.

Як почалася війна, він не хотів сидіти вдома склавши руки. Він хотів у складі тероборони допомагати військовим у Полтаві. Максим пішов у полтавський військкомат, щоби записатися в тероборону. Хлопець хотів допомогти державі тим, чим міг: копати траншеї, носити, вантажити щось тощо.

Уже на другий день йому сказали піти із речами у військкомат. Він зібрав рюкзак і покинув квартиру, хоча матір і тато благали його не йти. В той же день його посадили у жовтий автобус і відправили у Львів. Я заспокоювала батьків, що у Львові немає бойових дій і там все спокійно.

Максим був наймолодшим студентом муніципального оркестру, а у військовій частині наймолодшим солдатом. Він отримав позивний «Студент».

Максим не пішов на третій семестр другого курсу навчання. Командування зі Львову прислало довідку, що хлопець мобілізований.

Максим проходив навчання на Яворівському полігоні. На другий тиждень, як його туди привезли разом з іншими солдатами, почалися ворожі обстріли. Їхню казарму знищили на початку березня. В березні-квітні вони мешкали в наметах, у лісі. В травні їх перевели у Чернігівську область. Влітку було відомо, що Максим уже в Донецькій області, на передовій. Він говорив, що перебував за 500 метрів до лінії розмежування, де бачив, як орки махали нашим солдатам руками, а потім стріляли.

Кожного дня рідні дивилися чи є Максим онлайн в месенджері. Якщо один раз на день подзвонить, то це було велике щастя. Останнє повідомлення йому відправили 28 числа, але він його уже не прочитав.

5 днів із ним не було зв’язку і ніхто нам нічого не говорив. Шукали його і до останнього сподівалися, що у нього просто немає технічної можливості подзвонити. Уже пізніше дізналися, що хлопців накрити «градами» й шансів вижити не було. Максим отримав смертельне осколкове поранення.

1 серпня рідним подзвонили й сказали прийти у військкомат. Майор повідомив про те що, мобілізований солдат Максим Краснокутський під час виконання наказу загинув 29 серпня в селі Мар’янка Донецької області. Він завжди мріяв поступити у Дніпро на навчання. Їздив туди на прослухування по саксофону. Йому Едуард Головашич і Єлізар Пащенко давали високу оцінку. Батьки багато років збирали йому на гарний інструмент – японський саксофон Yamaha. Він не встиг на ньому і повчитися.

Музикант із Полтави віддав своє життя, щоби орки далі не лізли на нашу рідну землю. Для родини це непоправна втрата. Такі хлопчики дуже рідко зустрічаються. В середовищі культури він провів все своє недовге життя.

Наставник Максима Єлізар Пащенко так згадує свого загиблого вихованця: – Він був дуже талановитий музикант і на нього покладали великі надії. Був великий поштовх, коли він сів в симфонічний оркестр і сольно грав. Дуже спресований хлопець.

Він постійно слухав музику, я його жодного разу не бачив без навушників і саксофону. Він по 6 годин працював з інструментом, без врахування часу, коли грав у муніципальному оркестрі «Полтава». Максим там був наймолодшим артистом. Мав поступити до музичної консерваторії у Дніпрі. Ми навіть їздили у музичну академію до його майбутнього викладача. Але трапилася ця трагедія.

У Максима Краснокутського вдома залишилися мама, тато і молодший брат, який потребує догляду у зв'язку зі станом здоров'я.

ІВАЩЕНКО ПАВЛО

Дошку на честь військового Павла Іващенка встановили на фасаді Полтавського ліцею № 1 імені Котляревського, де навчався воїн.

На відкриття прийшли рідні та знайомі воїна, а також учні та вчителі закладу.

Воїн був механіком-водієм десантно-штурмової роти та мав позивний "Тихий", розповів однокласник загиблого

"Він був дуже уважним до дівчат, на відміну від інших хлопців. Був дуже творчим, любив танці, брав участь у шкільному театрі. І взагалі був веселуном, трохи наївним. Більшість з нас дізналися, що він боронить Україну, вже коли він тримав рубежі біля Гуляйполя".

Дошку Павлу Іващенку встановили за ініціативи однокласників. Вони ж оплатили її встановлення. Учителька ліцею № 1 ім. Івана Котляревського Вікторія Гайдамака Суспільному сказала:

"Позивний мав "Тихий", тому що жив на вулиці Тихій. Він пішов свідомо, маючи проблеми зі здоров’ям. Він добився того, щоб його взяли до Збройних сил України. Він дійсно загинув смертю героя, пам’ятаючи і люблячи свою рідну землю і тих, за кого він віддав своє життя".

Загинув 13 липня 2022 року під час артобстрілу біля міста Сіверськ Бахмутського району Донецької області – солдату було 49 років.

СТАРКОВ ВОЛОДИМИР

На фасаді школи в селі Жуки відкрили меморіальну дошку старшому радіотелефоністу відділення зв’язку взводу управління 1 мінометної батареї військової частини А2896 Ігорю Володимировичу Старкову. Воїн героїчно загинув 1 жовтня 2022-го поблизу Времівки на Донеччині. Йому було лише 28 років.

– Ігор був патріотом, людиною високої честі та моралі. Справжнім українцем, вихованим своєю родиною. У Героя залишились мама, дружина, син і донька. Ігор Старков поклав свою душу і тіло за те, щоб ми жили в незалежній державі, він назавжди буде в нашій пам’яті, в наших серцях і душах.

ЛІСНИЙ ВІТАЛІЙ

26 червня 2024 року в селі Василівка Кобеляцької громади відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь загиблого учасника російсько-української війни – Віталію Лісному. Меморіальна дошка була встановлена на адміністративній будівлі Василівської гімназії, в якій навчався герой.

Воїн народився 31 жовтня 2003 року та жив у селі Лисенки. Був найстаршим сином у багатодітній родині. Навчався у Вищому професійному гірничо-будівельному училищі в місті Горішні Плавні. Восени 2021 року був призваний на строкову військову службу.

25 лютого 2022 року Віталій Сергійович Лісний отримав поранення, несумісне з життям. Відомо, що молодий воїн поліг на російсько-українській війні, обороняючи Миколаїв. 16 березня тіло військовослужбовця повернули до рідної громади.

Віталія Лісного поховали на Алеї Героїв міського кладовища. Юнака, який віддав своє життя за Україну, зустрічали як Героя, приклонивши коліна та низько схиливши голови.

У загиблого залишилися батьки та два молодших брати.

Електронні ресурси

У Кобеляках попрощалися з військовим, який обороняв Миколаїв [Електронний ресурс] // Новини Полтавщини : [сайт]. – Електрон.текст. дані. – [Б. м.], 17.03.2022. – Режим доступу:https://np.pl.ua/2022/03/u-kobeliakakh-poproshchalysia-z-viyskovym-iakyy-oboroniav-mykolaiv/ (дата звернення: 1.07.2024). – Назва з екрану.

Йому назавжди залишиться лише 18… [Електронний ресурс] // Кобеляцька територіальна громада : [сайт]. – Електрон.текст. дані. – [Б. м.], 17.03.2022. – Режим доступу:https://kobelyaky-miskrada.gov.ua/news/27841-iomu-nazavzdi-zalisitsya-lise-18https: (дата звернення: 1.07.2024). – Назва з екрану.

МАРЧЕНКО ЄВГЕНІЙ

На Лубенщині відкрили меморіальну дошку загиблому у російсько-українській війні Марченку Євгенію Вікторовичу.

Пам’ятний знак встановили на фасаді Михнівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області, де навчався Герой – випускник цього навчального закладу, який загинув 20 квітня 2022 року під час мінометного обстрілу в Запорізькій області.

Євгеній Вікторович Марченко – старший солдат Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, що загинув у ході російського вторгнення в Україну в 2022 році.

Євгеній Марченко народився 8 вересня 1998 року в селі Олександрівка Лубенського району на Полтавщині. У 2015 році закінчив Михнівську загальноосвітню школу. У 2018 році Євген був призваний до лав ЗСУ. Ніс військову службу у Дніпрі, пізніше підписав контракт,термін якого спливав у травні 2022 року. Служив сапером та начальником сховища взводу Державної спецслужби транспорту. Загинув 20 квітня 2022 року під час артилерійського обстрілу в Запорозькій області.

У загиблого залишилися мати та молодша сестра.

– Здібний учень, надійний друг, хороший спортсмен – саме так згадують його вчителі та друзі. Скромний, стриманий та самостійний. Завжди дбайливо ставився до виконання доручень, мав добру вдачу та справедливе серце. Євген був єдиною опорою для матері та молодшої сестрички. У 2018 році Євген був призваний до лав ЗСУ. Ніс службу у місті Дніпро, пізніше підписав контракт,

8 травня 2022 року Євгеній Марченко за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, нагороджений ордером «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Відкрити пам'ятну стелу воїну-герою було надано честь матері Євгенія, Тетяні Анатоліївні та сестрі Ліні. Пам'ять Героя вшанували хвилиною мовчання, та поклали квіти до меморіальної дошки, а священик помолився за душу загиблого військового та освятив дошку.

БУТКО РОМАН

На подвір’ї Лучанської ЗОШ відкрили меморіальну дошку Романові Бутку, який загинув під час ворожого мінометного обстрілу, відкрили в селі Лука 13 березня. У цей день воїнові мало виповнитися 33 роки.

Право відкрити дошку надали сестрі полеглого воїна та його однокласниці Юлії Клименко.

Бутко Роман народився 13 березня 1990 року у селі Гудими Роменського району Сумської області. Згодом, у 1994 році, сім’я переїхала на Лохвиччину – у село Юсківці. Роман закінчив Лучанську загальноосвітню школу. Навчався у Сумському аграрному університеті на юридичному факультеті, який закінчив у 2016 році.

Роман Бутко був учасником антитерористичної операції на сході України, захищав її незалежність і територіальну цілісність.

Як працьовитого, відповідального, сумлінного і доброзичливого чоловіка знали Романа односельчани у мирному житті. Він працював як самостійник, допомагав людям у оранці городів, перевезенні власним транспортом.

На другий день після повномасштабного російського вторгнення, 25 лютого 2022 року, був призваний до лав Збройних сил України по мобілізації. Військову службу проходив у званні солдата.

2 жовтня 2022 року під час ведення бойових дій у районі населеного пункту Давидів Брід Херсонської області в результаті мінометного обстрілу з боку противника наш земляк БУТКО Роман Анатолійович загинув разом із своїм побратимом, лохвичанином Гаврилком Дмитром Григоровичем.

Поховали воїна у селі Гудими Андріяшівської сільської громади.

Відповідно до Указу Президента України від 30 травня 2023 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, солдата Бутка Романа Анатолійовича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У загиблого залишилися мати, сестра, дружина та синок 2019 року народження.