ПОНОМАРЕНКО РУСЛАН, КОРНІЙКО ОЛЕКСАНДР, ПАРАКА БОГДАН, ТИХОНЕНКО ОЛЕКСАПНДР, ДРЮЧЕВСЬКИЙ АРТУР

На фасаді Гадяцького ліцею-інтернату ім. Шевченка відкрили меморіальну дошку загиблим учням закладу

На фасаді Гадяцького профільного ліцею-інтернату імені Шевченка відкрили меморіальну дошку колишнім учням закладу, які загинули під час російсько-української війни.

За майже 10-річну війну росії проти України із на фронті загинули п’ятеро випускників Гадяцького профільного ліцею імені Шевченка.

Під час антитерористичної операції на сході України 2014-2018 років загинули Руслан Пономаренко із Оснягів та Олександр Корнійко із Петрівки-Роменської.

Руслан Пономаренко загинув 28 січня 2015 під час мінометного обстрілу вогневих позицій українських артилеристів під Комишувахою.

Олександр Корнійко загинув 16 лютого 2017 року під час обстрілу взводного опорного пункту поблизу смт Зайцеве, що під Горлівкою.

Повномасштабне вторгнення росіян у 2022 році принесло нове горе у родини українців. 25 березня воно прийшло у родину Парак із Гадяча, а заодно чи не кожного жителя міста, адже Богдан Парака став першим загиблим військовим із Гадяччини. Богдан Парака загинув захищаючи селище Вільхівка у Харківській області. Одну із вулиць у Гадячі перейменували на честь Богдана Параки.

Старший сержант Олександр Тихоненко загинув 20 січня 2023 року поблизу села Благодатне, що на Донеччині. У складі евакуаційного екіпажу Олександр їхав забирати своїх поранених та загиблих побратимів. Але росіяни влучили по евакуаційній техніці із ПТУРа.

Артур Дрючевський загинув 13 березня 2023 року поблизу селища Діброва Сєвєродонецького району Луганської області. У 2022 році до дня Збройних сил України був нагороджений грамотою та медаллю «Незламним героям російсько-української війни».

Як ще у Гадячі вшановують загиблих військових

Ще у 2019 році на День захисників і захисниць України у Гадячі відкрили меморіальний знак «Землякам, які загинули за Батьківщину». Передбачалося, що він буде тимчасовим, проте вже як чотири роки він став постійним.

Також меморіальну дошку своїм загиблим випускникам відкрили у Гадяцькому вищому професійному аграрному училищі.

Також стіна із портретами загиблих військових під час АТО є біля Свято-Михайлівської церкви.

ТЕРНО ЮРІЙ

На фасаді Лохвицької гімназії № 1 відкрилася меморіальна дошка розвіднику розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А4784 Юрію Терну.

Юрій Терно народився 3 червня 1988 року в місті Лохвиця. Тут промайнули його дитячі роки, тут він навчався у Лохвицькій гімназії № 1. Після закінчення школи вступив до Заводського ПТУ № 32, де отримав спеціальність електрика. Пройшовши строкову службу в лавах української армії, Юрій повернувся до Лохвиці. У мирному житті працював у Лохвицькій дільниці об’єднаної філії АТ «Полтаваобленерго».

На захист своєї країни мобілізований 30 січня 2023 року. У званні старшого солдата служив розвідником взводу розвідувальної роти.

Захисник загинув 5 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новоселівське Сватівського району Луганської області, внаслідок мінометного обстрілу. Йому навіки лишилося 35…

Поховали воїна 10 серпня 2023 року на Іванківському кладовищі м. Лохвиця. У загиблого залишилася мама.

Електронний ресурс

У Лохвиці відкрили меморіальну дошку полеглому захисникові України [Електронний ресурс] Новини Полтавщини : [сайт]. – Електрон. текст. дані. – [Б. м.], 2023. – Режим доступу: https://np.pl.ua/2023/11/u-lokhvytsi-vidkryly-memorialnu-doshku-polehlomu-zakhysnykovi-ukrainy/ (дата звернення: 24.09.2024). – Назва з екрану.

ТЮТЮННИК ГРИГІР

В Лубнах, на фасаді будинку в якому зупинявся письменник відкрито меморіальну дошку.

ТЮТЮННИК ГРИГІР народився  5 грудня 1931 року в селі Шилівка на Зіньківщині. Батько, Михайло Васильович, "напівмужик, напівінтелігент", як говорив про нього письменник, косив, теслював і нишком готувався до вчительського вузу. Мати полола, в’язала, поливала.

Доля приготувала Григору багато випробувань, починаючи з раннього дитинства. Голод тридцять третього не обминув і Тютюнників: забрав старенького дідуся, а півторарічний хлопчина перестав ходити, говорити, навіть сміятися.

Коли Григору було шість років, заарештували батька. Пам’ятав він, як одного холодного осіннього дня біг за возом, в якому везли безневинного тата. З тих пір Григір його так і не бачив. Батькові судилося пройти всіма етапами "ворога народу", а в п’ятдесят сьомому році прийшов папірець, що його реабілітовано посмертно. З мамою у хлопчика стосунки були непрості.

Тому після арешту батька його забрав до себе батьків брат Филимон Васильович, що проживав на Донеччині. Дядько та його дружина, Наталія Іванівна, прийняли Григора як рідну дитину. Вони працювали в школі: дядько – бухгалтер, а тітка – вчитель української мови. Під їх опікою майбутній письменник розпочав свою освіту. Провчившись два тижні в українському першому класі, Григір продовжив навчання у російському першому класі.

Після закінчення п’ятого класу хлопець вступив до професійного ремісного училища в Зінькові, де опанував професію слюсаря, а тоді – працював за фахом на заводі, в шахті, колгоспі.

У 1951 році Григір почав службу в армії, яку проходив на Далекому Сході у складі військ морської піхоти. Після демобілізації він склав іспити до державного університету в Харкові на філологічне відділення. Саме там він захопився літературною працею. Починав писати Григір Михайлович російською мовою, оскільки понад двадцять років перебував у російськомовному середовищі (проживання на Донбасі, військова служба на флоті, російське відділення Харківського університету). Українською мовою почав писати після смерті свого брата по батькові Григорія Тютюнника – відомого письменника, у якого Григір пройшов першу школу літературного навчання.

По завершенню навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі. 1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети "Літературна Україна", в сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, у видавництвах "Радянський письменник", "Молодь", "Дніпро", "Веселка".

1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника "Зав’язь". Пізніше побачили світ збірники новел "Батьківські пороги" (1972), "Крайнебо" (1975), "Коріння" (1978), книжки для дітей "Ласочка" (1970), "Степова казка" (1973), повісті "Климко" (1976) та "Вогник далеко в степу" (1978). 

За книжки "Климко" і "Вогник далеко в степу" Тютюнник 1980 року був удостоєний літературної премії імені Лесі Українки в галузі дитячої літератури.

6 березня 1980 року Григір покінчив життя самогубством. Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві.

1989 року Григір Тютюнник посмертно відзначений Державною премією імені Т. Г. Шевченка.

ЛІТЕРАТУРА

Ленська С. Любов і правда Григора Тютюнника / С. Ленська // Рідний край. – 2002. – № 1 (6). – С. 67-70.