Показ дописів із міткою вчителі. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою вчителі. Показати всі дописи

АРТЕМЕНКО ПЕТРО

На фасаді будівлі школи № 10 у м. Лубни 1988 року відкрито меморіальну дошку на честь поета-підпільника, колишнього викладача педінституту Петра Артеменка, закатованого фашистами.
У пореволюційні роки після закриття єпархіального училища в цій будівлі розташовувалась індустріальна профшкола, педагогічний технікум, вчительський (згодом педагогічний інститут). Під час фашистської окупації в приміщенні було розміщено пересильний табір для військовополонених червоноармійців, 19, 5 тисяч з них було розстріляно в Лубнах.
Петро Артеменко народився в селі Губське Лубенського району Полтавської області. Закінчивши семирічку, вчився на робітничому факультеті при Лубенському учительському інституті. 1936 року закінчив філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. У Чернігові був співробітником газети "Молодий комунар" – завідував відділом літератури та мистецтва.
У 1938–1940 роках викладав українську літературу в Лубенському учительському інституті. 1939 року став членом партії ВКП(б). У 1940–1941 роках перебував на громадській роботі, працював у Лубенському міськкомі партії.
Через хворобу очей Артеменка звільнили від служби в армії. Під час окупації України нацистами працював у Лубнах у підпіллі, писав агітаційні вірші, прокламації. Гітлерівці схопили Петра Артеменка і 5 квітня 1942 року стратили.
1961 року Артеменка посмертно прийняли до Спліки письменників України.
Петро Артеменко розпочав свою творчу діяльність у літературній студії Ніжинського педангогічного інституту, якою керував поет і педагог Микола Сайко. Для віршів поета-початківця характерними були простота, багатство інтонації, щирість, ритмічна різноманітність. Артеменко писав про людей праці, Батьківщину, кохання, природу. Друкувався у періодичних виданнях Ніжина. Чернігова та Лубен, у республіканському журналі "Молодий більшовик" (нині "Дніпро"). Перекладав твори Генріха Гейне, Михайла Лермонтова, Михайла Ісаковського.
На початку 1960-х років поет Олекса Ющенко по газетних публікаціях зібрав 45 віршів Артеменка та 1962 року видав їх у Києві під назвою "Пісня моєї весни", а 1973 року – "Поезії".
На вшанування пам’яті Петра Артеменка Полтавським обкомом комсомолу в 1967 році була встановлена премія імені Петра Артеменка.

ЛІТЕРАТУРА
  • Артеменко П.Благословенний, рідний краю ... / П. Артеменко // Молода Україна. – 1963. –Ч. 107.– С. 7.
  • Петро Артеменко : [біографія, поезії] // Калинове гроно: Антологія поезії полтавських літераторів ХХ ст. – Полтава : Полтавський літератор, 2004. – С. 113-119.
  • Ротач П. Петро Іванович Артеменко (2 травня 1918-5 квітня 1942) / П. Ротач // Хало О. Література рідного краю : хрестоматія. – Лубни, 2000. – С. 6-8.
В Полтаві по вул. Балакіна, 10 відкрито меморіальну дошку Антону Макаренку.
МАКАРЕНКО АНТОН СЕМЕНОВИЧ – педагог і письменник. Макаренко один з чотирьох педагогів, що визначили спосіб педагогічного мислення в ХХ столітті. Антон Макаренко народився 13 березня 1888 року в місті Білопілля Харківської губернії (нині районний центр Сумської області України). Батько був робітником (малярем) у вагонних залізничних майстернях. У молодому віці (1896 р.) Антон Макаренко вступає до Білопільського двокласного залізничного училища. З осені 1901 р. через від’їзд родини до м. Крюкова, навчається у Кременчуцькому міському чотирикласному училищі, по закінченні якого (1904 р. ) продовжує навчання на однорічних педагогічних курсах, що готували учителів початкової школи. Здобута освіта, найнижча фахова в тодішній Росії, і статус вчителя-підмайстра, не задовольняють допитливого юнака, працюючи з вересня 1905 р. помічником двокласного залізничного училища, він мріє продовжити навчання. Його бажання здійснюється восени 1914 р., коли молодого Макаренка приймають казенним стипендіатом до Полтавського учительського інституту. Навчання на півроку переривається службою в армії, з якої його демобілізують через короткозорість. У червні 1917 р. він закінчує інститут із золотою медаллю і починає керувати залізничним училищем у Крюкові. З вересня 1919 р. до вересня 1920 р. А. С. Макаренко завідує початковою школою в Полтаві, де у цьому ж році організовує поблизу міста трудову колонію ім. М. Горького для неповнолітніх правопорушників. В 1926 році колонія була переведена в Курязький монастир під Харковом, завідував нею (1920-1928), та з жовтня 1928 до липня 1935 року.
Був одним з керівників дитячої трудової комуни ОГПУ імені Ф. Е. Дзержинського в передмісті Харкова, в яких продовжив на практиці втілювати розроблену ним науково-педагогічну систему.
1932 року побачила світ перша книга Макаренка "Марш 30-го року", у 1933–1935 р.р. виходить у світ "Педагогічна поема".
З 1934 року Антон Макаренко – член Спілки письменників УРСР.
1 липня 1935 року – Макаренко призначений на посаду помічника начальника відділу трудових колоній та трудкомун. У його віданні знаходилось 42 дитячих установи, в тому числі 10 трудколоній та 2 трудкомуни. В жовтні 1936 року Антон Семенович залишає цю посаду та працює консультантом на громадських засадах в колонії в Броварах (поблизу Києва).
1937 року Макаренко переїздить до Москви. 1937 року виходить «Книга для батьків», 1938 року – книга "Прапори на баштах".
1 квітня 1939 року педагог помер на станції Голіцино за 40 км на захід від Москви.
У с. Ковалівка Полтавської області відкрито Державний музей-заповідник та ліцей-інтернат ім. А. С. Макаренка для обдарованих дітей. Про життя і діяльність педагога знято фільм "Разом із Макаренком" (1987 р.). А в 2003 р. редакцією журналу "Народное образование" запроваджено
Міжнародний конкурс ім. А. С. Макаренка, який проводиться щороку 1 квітня – в День пам’яті великого педагога. Науково-теоритична спадщина А. С. Макаренка є науковим підґрунтям для нинішніх і майбутніх поколінь педагогів. Вона ретельно вивчається у Сумському державному педагогічному університеті ім. А. С. Макаренка та інших вищих педагогічних закладах.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Убийвовк Л. Вихованці А. С. Макаренка в роки Другої Світової війни / Л. Убийвовк // Край. – 2005. – № 17. – С. 15-18.
  2. Гармаш В. Зодчий людських душ (До 120-річчя від дня народжння А. С. Макаренка (1888-1939) / В. Гармаш // Край. – 2008. – № 47. – С. 18-19.
  3. Матяшова З. У Трибах і Ковалівці гартувався педагогічний хист Антона Макаренка : 90 років тому було створено колонію ім. Максима Горького / З. Матяшова // Полтавський вісник. – 2010. – 22 жовт. – С. 14.

ГРИШКО МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ

На одному з корпусів Полтавського сільськогосподарського інституту розміщено
меморіальну дошку Миколі Гришку.
ГРИШКО МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ народився в сім’ї військових у Полтаві. Родина мешкалана околиці міста, тому малий Микола з дитинства звик працювати в саду і на городі. Це захоплення вплинуло на вибір професії і Гришко вступає вчитися до Полтавського сільськогосподарського інституту.
У 1925 році, з відзнакою закінчивши цей заклад, Микола Миколайович як один із найталановитіших випускників продовжує навчання на педагогічному факультеті Київського сільськогосподарського інституту. Здобувши і педагогічну освіту, в подальшому Микола Гришко поєднує наукову і педагогічну діяльність. Спочатку в Майнівському сільськогосподарському технукумі на Чернігівщині, згодом у Сумському педагогічному, Чернігівському, Глухівському та Київському сільськогосподарських інститутах. З 1944 року – у Київському універстеті, де він викладає курс генетики з селекції рослин.
Було у Миколи Миколайовича його дітище – Ботанічний сад. Він вважав, що Ботанічний сад повинен мати наукове значення, мусить бути великою науково-дослідною установою. Він повинен мати численні, різноманітні, цінні науково-демонстраційні насадження, експериментальні ділянки, оранжереї, теплиці, спеціальні лабораторії, великий гербарій, музей.
В Ботанічному саду було організовано окремі відділи біології, екології, генетики, селекції, фізіології та біохімії. Внесок Гришка до розробки теоритичних та прикладних проблем інтродукції та акліматизації рослин величезний. Але понад усе вражає його титанічна праця над створенням експозиційних ділянок ботанічного саду, його капітальним будівництвом та проведенням наукових досліджень.
За особистої участі Гришка сюди було завезено 800 сортів троянд, бузку та інших оранжерейних рослин з Німеччини. Наслідки досліджень з інтродукції та акліматизації нових для України деревних, чагарникових та декоративних квіткових рослин було підсумовано у фундаментальних працях Миколи Гришка цього періоду. І ось у травні 1964 року красень-сад було відкрито.
На жаль, до цієї дати Микола Гришко не дожив лише кілька місяців. Передчасна смерть 4 січня 1964 року обірвала творчий шлях видатного вченого, одного з найяскравіших учених ХХ-го століття. Академік Євген Патон вважав, що саме на таких подвижниках і трималася Академія наук.
Ім’я Миколи Гришка знаменувало цілу епоху в житті Академії наук. Ця людина була надзвичайно талановита, наділена великою ерудицією і великим талантом спілкування з людьми.
Наукові праці академіка Миколи Гришка, зокрема протягом останніх літ життя, висвітлюють основні теоретичні питання селекції та інтродукції рослин. У 1959 році він написав ґрунтовну працю "Підсумки роботи Ботанічного саду Академії наук УРСР", в якій виокремив внесок українських ботаніків не лише в українську, але й у західноєвропейську науку.
З його школи вийшов не один десяток учених-біологів. Він підготував понад 40 кандидатів та докторів наук.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Малик М. 45 років від дня смерті генетика, селекціонера, академіка АН УРСР Гришка Миколи Миколайовича: [(6.01.1901-1964), народ. в м. Полтаві] / М. Малик // Край. – 2009. – № 57. – С. 21-22.
  2. Жук Л. Засновник Національного ботанічного саду родом із Полтави / Л. Жук // Полтавський вісник. – 2011. – 7 січ. – С. 7.
  3. Самородов В. В нім славі світовій і славі нашій дань... / В. Самородов // Зоря Полтавщини. – 2011. – 7 січ. – С. 10.

ПАЩЕНКО ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

На одному із корпусів Полтавського національного педагогічного університету імені
В. Г. Короленка відкрито меморіальну дошку Володимиру Пащенку.

ПАЩЕНКО ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ народився 1947 року у селі Дружба Решетилівського району Полтавської області. Закінчив філософський факультет Національного університету імені Тараса Шевченка. Працював учителем історії на Київщині.
З 1975 року в Полтавському державному педагогічному інституті (університеті) імені В. Г. Короленка. З вересня 1990 по липень 2008 року – ректор університету.
Помер 19 квітня 2010 у Києві у віці 62 роки, коли він перебував на лікуванні в одній із столичних клінік. Під час операції в академіка стався інфаркт, що спричинив смерть.
В останні роки життя Володимир Пащенко – професор кафедри філософії та історії України, голова спеціалізованої ради із захисту кандидатських дисертацій з релігієзнавства при Інституті філософії НАН України.
Автор понад 370 наукових публікацій. Внесок Володимира Пащенка в українську науку, освіту та культуру гідно поцінований. Його відзначено орденом Миколи Чудотворця "За примноження добра на землі", "За патріотизм" ІІ ст. Української
Православної Церкви, медаллю А. С. Макаренка, золотою медаллю "За заслуги в освіті", Почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, всеукраїнською премією імені Івана Огієнка, обласними преміями імені Самійла Величка, Панаса Мирного, Івана Котляревського, Леоніда Бразова, міською премією імені Володимира Короленка. Володимир Пащенко – почесний професор Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова, почесний громадянин Кобеляцького та Решетилвських районів.
Про накові здобутки професора В. О. Пащенка відомо й за кордоном: за підсумками міжнародного рейтингу "Ім’я в науці" його було занесеного Блакитної книги "Інтелектуали світу" (Кембридж); за рішенням Американського біографічного інституту ім’я В. О. Пащенка включено до книги "Великі уми ХХІ століття". Також Володимира Олександрович нанагороджено срібною медаллю Оксфордського університету за наукові досягнення.
Останні роки В. О. Пащенко – професор кафедри філософії та історії України ПНПУ імені В. Г. Короленка, голова спеціалізованої ради з педагогіки, член спеціалізованої ради з релігієзнавства при Інституті філософії НАН України. Був головним редактором часопису "Історична пам’ять", збірника "Наукові записки Полтавського педуніверситету", членом редакційних колегій кількох наукових видань. До останнього подиху В. О. Пащенко активно займався громадською та науковою роботою.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Жовнір Н. Академік Володимир Пащенко / Н. Жовнір // Зоря Полтавщини. – 2008. – 3 жовт. – С. 11.
  2. Оніщенко В. Колишнього ректора вшанували меморіальною дошкою / В. Оніщенко // Полтавський вісник. – 2013. – 11 жовт. – С. 2.

КАРИШИН АНДРІЙ ПОТАПОВИЧ

29 травня 2013 р. на будівлі навчального корпусу № 1 Полтавського національного
педагогічного університету імені В. Г. Короленка відкрили меморіальну дошку видатному вченому-хіміку А. Каришину.
КАРИШИН АНДРІЙ ПОТАПОВИЧ народився майбутній дослідник 15 серпня 1912 р. у селі Шишаки Гоголівського (тепер Шишацького) району Полтавської області в сім’ї селянина-бідняка. Після закінчення чотирикласної школи працював у господарстві батьків, а потім у колгоспі.
У 1931 р. за рекомендацією райкому комсомолу він вступає на вечірній робітфак у селі Сорочинці, а після закінчення, у 1932 році, у Харківський інститут педпрофосвіти, а потім продовжує навчання у Полтавському педагогічному інституті на хімічному відділенні природничого факультету. У 1934 р. завідувач кафедри Мойсей Миронович Дашевський залучив студента Андрія Карашина до наукових досліджень у галузі хімії аценафтену та його окислення до аценафтенхінону. Після успішного завершення навчання в Полтавському педагогічному інституті Андрій Потапович працював лаборантом, асистентом, старшим викладачем, а з 1940 року – завідувачем кафедри хімії.
Не маючи жодного заступника, Андрій Потапович як декан десятки років не використовував своєї відпустки. Його можна було побачити за роботою в інституті з сьмої години ранку і до пізнього вечора щоденно, іноді й у вихідні дні. Кожну вільну від адміністративної і викладацької роботи хвилину він працював у хімічній лабораторії, проводячи дослідження в галузіорганічної хімії. Біля нього і під його керівництвом завжди працювали молоді колеги і студенти. Згодом склалася ціла школа хіміків-органіків, вихованці якої продовжують дослідження в галузі аценафтена і нафтостирилу.
У 1966 р. дослідженнями Андрія Потаповича у галузі синтезу антантронових барвників зацікавилися американські науковці з лабораторії органічної хімії м. Філадельфія. Вони звернулися з проханням вислати зразки барвників для проведення фізико-хімічних досліджень. Згодом учений одержав із США ІЧ- і ЯМР- спектри дванадцяти антантронових барвників, які науковець синтезував разом зі своїми учнями.
Андрій Потапович Каришин неодноразово брав участь у роботі наукових конференцій різного рівня, публікував свої праці в журналах АН СРСР, АН України, АН Латвії. Посилання на роботи Андрія Каришина можна побачити в багатьох наукових статтях та монографіях.
У Полтавському педагогічному університеті створено музейну кімнату Андрія Каришина, де традиційно кожного першого вересня проводять екскурсії для студентів-початківців. Існує такий музей і в Шишаках.
ЛІТЕРАТУРА
  1. Самусенко Ю. Спогади про Вчителя : [канд. хім наук А. Каришина (ПНПУ ім. В. Г. Короленка)] / Ю. Самусенко // Зоря Полтавщини. – 2012. – 31 лип. – С. 2.
  2. Онищенко В. Пам'ять про видатного полтавського хіміка збережеться у віках / В. Онищенко // Полтавський вісник. – 2013. – 31 трав. – С. 3.

ОНИЩЕНКО ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ

Меморіальна дошка Олександру Григоровичу Онищенку (Першотравневий проспект, 24).
Ця меморіальна дошка встановлена у вересні 2011 року на приміщенні центрального корпусу Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. "Почесний громадянин м. Полтави, доктор технічних наук, професор, заслужений працівник вищої школи УРСР Олександр Григорович Онищенко – фундатор першого в області національного університету, працював у цьому навчальному закладі з 1973 до 2010 року та очолював його з 1982 до 2003 року".
ОНИЩЕНКО ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ народився в 1934 році на Полтавщині. Закінчивши Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут, Онищенко отримав призначення на потужний Сумський машинобудівний завод імені М. В. Фрунзе. З 1960 року десять наступних років був головним конструктором українського науково-дослідного інституту гідравлічного добування вугілля в місті Луганську. В 1969 році Онищенко захистив кандидатську дисертацію.
Накопичивши великі знання, чималий практичний конструкторський досвід, О. Г. Онищенко у 1910 році розпочинає науково-педагогічну роботу – спочатку завідувачем кафедри, а згодом – проректором із навчальної роботи Хмельницького технологічного інституту. Проте найповніше його талант педагога і науковця реалізувався в Полтаві. В 1973 році після переїзду до Полтави, очолив кафедру в Полтавському інженерно-будівельному інституті, в 1975 році став проректором по навчальній роботі, а в травні 1982 року призначений ректором цього навчального закладу. В 1992 році успішно захистив докторську дисертацію.
Провівши величезну організаційну роботу з керівництвом всіх рівнів Полтавського і сусідніх регіонів, професор Онищенко затвердив на вченій раді вузу сміливий план реорганізації монопрофільного будівельного інституту, який готував щорічно близько 600 спеціалістів по 6 спеціальностях, в багатопрофільний університет по підготовці такої ж кількості спеціалістів по 18, а згодом – 28 спеціальностях і спеціалізаціях, серед яких: фінансово-економічний, електротехнічний, екологічний, нафтогазодобувний, архітектурний, художній і будівельний напрямок. З 1994 року колишній інженерно-будівельний інститут став технічним університетом, який в 2002 році отримав статус національного. Протягом довгих років Олександр Онищенко був головою Полтавського відділу Північно-східного наукового центру НАН України, він автор більше 10 підручників та учбових посібників, опублікував 200 наукових робіт, мав близько 50 авторських посвідчень і патентів на винаходи. Григорій Онищенко – дійсний член Академії будівництва України і Академії наук вищої школи України, член-кореспондент Академії технологічних наук України.
Найцінніший скарб кожного Вчителя – це його учні. Як наставник Олександр Григорович виховав, дав путівку у велику науку багатьом своїм учням, котрі безмежно вдячні йому за це, продовжують його справу. Результати досліджень наукової школи О. Г. Онищенка у вигляді циклу робіт із підвищення ефективності використання технологічних операцій, пов’язаних із використанням будівельних розчинів, подані на здобуття щорічної премії Президента України для молодих учених 2007 року. У результаті конкурсного відбору колективу авторів у складі кандидатів технічних наук Б. О. Коробка, А. М. Матвієнка, К. М. Ващенка Указом Президента України від 4 грудня 2007 р. № 1181/2007 присуджена ця вагома премія для молодих учених.
Життєвий шлях доктора технічних наук, професора, академіка академії наук вищої школи України, кавалера орденів "Знак Пошани", "За заслуги", Миколи Чудотворця "За примноження добра на Землі" – яскраве втілення самовідданого служіння Істині, Добру, Університету.
4 жовтня 2010 р. академік О. Г. Онищенко пішов за вічну межу.
ЛІТЕРАТУРА
  1. Олександр Григорович Онищенко : [некролог] // Зоря Полтавщини. – 2010. – 8 жовт. – С. 17.
  2. Зодчий, учений громадянин : [минуло 10 років як пішов у засвіти заслужений працівник вищої школи України, академік, доктор технічних наук, професор О. Г. Онищенко] // Зоря Полтавщини. – 2020. – 13 жовт. – С. 9.

КОЛОМІЄЦЬ АНАТОЛІЙ ПАНАСОВИЧ

Полтавське музичне училище закінчив відомий український композитор А. П. Коломієць, про що засвідчує ще одна меморіальна дошка на будівлі за адресою: вул. Соборності, 11: "Випускник Полтавського музичного училища, видатний український композитор і педагог, заслужений діяч мистецтв України, професор Анатолій Панасович Коломієць. 1918–1997".
Народився А. П. Коломієць в с. Савинцях на Миргородщині в сім’ї учителів. Навчався у Великих Сорочинцях. В 1935 році вступив до Полтавського музичного училища. З 1938 року – студент Київської консерваторії (історико-теоритичний факультет; водночас – навчання в класі Л. Ревуцького по спеціальності "композиція"). Свою музичну освіту закінчив в Ташкенті в 1943 році. Закінчив аспірантуру при Київській консерваторії (1951; клас – Л. Ревуцького). 1943–45 – концертмейстер Київського українського драматичного театру ім. І. Франка (Ташкент); 1944–54 – викладач Київського музичного училища. Від 1951 – у Київській консерваторії: від 1971 – професор кафедри композиції.
Перші музичні твори Коломійця з’явилися ще в Полтавському музичному училищі, серед яких увагу привертають "Експромт", для фортепіано й обробка народної пісні "Ой, не шуми, луже". Більше ніж 55 років продовжувалась багатогранна творча діяльність Коломійця, талант якого повною мірою проявився і в композиції, і в педагогіці, і у фортепіанному виконанні. Як піаніст виконував твори М. Лисенка, С. Рахманінова, Ф. Шопена, Ф. Шуберта та інших.
Чи не першим в Україні започаткував музичний жанр фортепіанної транскрипції – фантазія на теми опери "Тараса Бульби" М. Лисенка, вокальні твори Л. Ревуцького.
Зробив внесок у справу музичного редагування творів українських композиторів – Михайла Вериківського, Григорія Верьовки, Віктора Косенка, Кирила Стеценка
В українську музику А. П. Коломієць увійшов як композитор характерного, самобутнього стилю. Він володів особливою здатністю відчути "душу" народної музики, вмів яскраво відтворити її характерність в музичних образах своїх творів. У творчій спадщині Анатолія Коломійця, що налічує 250 творів – "Варіації на українські теми" (1956), п’єса для бандури "Українська соната" (1968), хори "Сон" (на слова М. Рильського) та «Гопак» (на вірші Т. Г. Шевченка). Останній твір Коломієць написав ще 1944 року, але в 1958 зробив другу редакцію його для змішаного хору, а капела з посвятою "пам’яті К. Стеценка". Створив також обробки народних пісень для вокального ансамблю у супроводі бандур, романси, ліричні пісні та ін. Коломієць започаткував написання творів великої форми для сольного, концертного виконання на бандурі. У співавторстві з В. Кирейком написав кантату "Іванів гай" (пам’яті І. Котляревського, 1969, слова М. Рильського). Відредагував і завершив дитячу оперу "Івасик-Телесик" К. Стецека (1962). У співавторстві з Л. Ревуцьким та Г. Майбородою здійснив редакцію Концерту для фортепіано із симфонічним оркестром В. Косенка (1967). У нього навчалися композитори О. Білаш, Є. Станкевич, І. Карабець, І. Поклад, В. Філіпенко. Анатолій Коломієць писав музику на вірші М. Рильського, В. Сосюри, Лесі Українки, А. Пашка.
Ім’я Анатолія Коломійця присвоєно дитячій музичній школі в Миргороді, вулиці у с. Савинці. Меморіальні дошки встановлені на фасаді будинків на вул. Софійська, № 16/16 (Київ), Полтавського музичного училища (архітектор В. Коломієць; обидві – скульптор В. Зноба) та школи у с. Великі Сорочинці Миргородського району.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Коломієць Анатолій Панасович // Муха А. Композитори України та української діаспори : довідник. – Київ : Музична Україна, 2004. – С. 147-148.

СУХОМЛИНСЬКИЙ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Меморіальна дошка
на честь Героя Соціалістичної Праці
В. О. Сухомлинського
на будинку навчального корпусу
Полтавського національного педагогічного
університету ім. В. Г. Короленка
в Полтаві.
Меморіальна дошка на честь Героя Соціалістичної Праці В. О. Сухомлинського встановлена у

1982 р., на будинку навчального корпусу №1 Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка по вул. Остроградського, 2. "У Полтавському педагогічному інституті в 1936–1938 рр. навчався видатний педагог, член-кореспондент АПН СРСР, заслужений учитель УРСР, Герой Соціалістичної Праці Василь Олександрович Сухомлинський (1918–1970 рр.)".
Народився Василь Сухомлинський на Кіровоградщині. У 1924–1935 роках навчався у Кременчуцькому педінституті, 1936–1938 – у Полтавському педагогічному інституті (нині Національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка).
Учасник Великої Вітчизняної війни. Після війни колишній політрук прийшов в Павлиську середню школу і пропрацював у ній 33 роки. Починаючи з 1949 року Василь Олександрович виступає не тільки у місцевій періодиці, а й у республіканських та всесоюзних, а згодом і зарубіжних виданнях. 1955 р. він успішно захищає у Київському державному університеті кандидатську дисертацію на тему "Директор школи – керівник навчально-виховної роботи", а через рік з’являється його перша велика монографія "Виховання колективізму у школярів".
Наприкінці п’ятдесятих років виходять друком одна за одною такі ґрунтовні праці В. Сухомлинського, як "Педагогічний колектив середньої школи" та "Виховання радянського патріотизму в школярів". 
На найвищий щабель своєї педагогічної творчості Василь Сухомлинський піднявся в шістдесяті роки. До найголовніших, найгрунтовніших творів В. Сухомлинського, опублікованих з 1960 р. належать: "Як ми виховали мужнє покоління", "Духовний світ школяра", "Праця і моральне виховання", "Моральний ідеал молодого покоління", "Сто порад учителеві", "Листи до сина", "Батьківська педагогіка", "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості" і особливо – "Павлиська середня школа" та "Серце віддаю дітям" (1969). Остання праця витримала вже кільканадцять видань, вона була удостоєна першої премії Педагогічного товариства УРСР (1973) і Державної премії УРСР (1974). Василь Сухомлинський виконував депутатські обов’язки, писав книги, які перекладені більше ніж на 20 мов.
Уже після смерті талановитого педагога з’явилися окремими виданнями праці "Народження громадянина", "Методика виховання колективу", "Розмова з молодим директором школи", "Як виховати справжню людину". 
Крім ерудиції, В. Сухомлинський мав неабияку силу волі, вирізнявся поміркованістю, надзвичайною скромністю, працездатністю (вставав щодня о четвертій ранку й писав власні твори до восьмої), людяністю.

СВЯТОГОР АНАТОЛІЙ АНДРІЙОВИЧ

Меморіальна дошка на честь Святогора Анатолія Андрійовича 
Встановлена за адресою: вул. Пушкіна, 47, на приміщенні Пирятинського краєзнавчого музею. 
Меморіальна дошка
на честь
Святогора Анатолія Андрійовича,
м. Пирятин, Полтавська область 
СВЯТОГОР АНАТОЛІЙ АНДРІЙОВИЧ (30.10.1930, с. Усівка Пирятинський район Полтавська область – 15.02.2000, м. Пирятин Полтавська область) – учитель природничих наук, історик, краєзнавець. Один із засновників Пирятинського районного народного краєзнавчого музею. Започаткував наукове вивчення Пирятинщини. Провів велику роботу по уточненню й систематизації хронології найважливіших подій в історії краю. Ним зроблені перші природничі описи Пирятинщини, задокументовані найдраматичніші періоди в історії краю, Голодомор 1932 – 1933 років та гітлерівську окупацію 1941 – 1943 рр. Зібрав і упорядкував матеріали з історії сіл Пирятинщини, які були використані при підготовці до друку тому академічного видання "Історія міст і сіл України. Полтавська область". 
У пам`ять про земляка у 2008 році на будинку Пирятинського народного краєзнавчого музею згідно з рішенням Пирятинської районної ради від 8.11.2007 р. встановлено меморіальну дошку (0,4-0,6 м) з чорного граніту з портретним зображенням та пам’ятним написом: "Святогор Анатолій Андрійович, 1930 – 2000 Учитель-історик, організатор краєзнавчого руху на Приудайщині, засновник Пирятинського історико-краєзнавчого музею".

ФЕДОРЯКА ПЕТРО ВІКТОРОВИЧ

15 квітня 2015 року на фасаді Трудолюбівської загальноосвітньої школи I–III ступенів
Меморіальна дошка 
Петру Федоряці
с. Трудолюб, Миргородський район, 
Полтавська область
Миргородського району відкрили меморіальну дошку на честь загиблого у зоні проведення антитерористичної операції відомого не лише в Україні, а й у Європі, коваля, вчителя Петра Вікторовича Федоряки.
Народився 15 вересня 1964 р., с. Нова Гребля, Роменський район, Сумська область.
Закінчив Харківський державний університет, деякий час працював викладачем математики у СПТУ с. Кегичовки, що на Харківщині, потом викладав фізику, математику та інформатику у школах села Трудолюб Миргородського району Полтавської області. Згодом став приватним підприємцем, одним із найвідоміших в Україні ковалів і зброярів, засновником українського ковальського фестивалю ножарів "Трудолюб". Захоплювався туризмом, самостійно вивчив англійську мову. У квітні 2014 р. був мобілізований.
На фронт Петро Федоряка пішов добровольцем під час першої хвилі часткової мобілізації – у березні 2014 року. Старший лейтенант був призначений командиром зенітно-артилерійського взводу 25-ї аеромобільної бригади, у складі якої виконував бойові завдання у зоні АТО.
Загинув 31 липня 2014 р. під час спроби батальйону 25-ї повітрянодесантної бригади взяти штурмом місто Шахтарськ Донецької області.
Був тимчасово похований сепаратистами біля недобудованої церкви у парку м. Шахтарськ разом з іншими бойовими побратимами. 9 жовтня 2014 р. ексгумований пошуковцями Місії "Евакуація-200" ("Чорний тюльпан") та привезений до м. Дніпропетровська. Впізнаний дружиною та за тестами ДНК.
Вдові загиблого офіцера Валентині Миколаївні  вручили орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким Петро Федоряка нагороджений посмертно. Його ім'я  занесено до Книги пошани Полтавської області. 
ЛІТЕРАТУРА
  1. У Києві створили найменший у світі кований тризуб на честь відомого полтавського коваля Петра Федоряки : [с. Трудолюб Миргородського р-ну. Загинув 31.07.2014 р. на Донбасі] // Вечірня Полтава. – 2014. – 26 листоп. – С. 2.