ХІРАМОНОВ РОМАН

Інформаційну дошку присвячену Роману Хірамонову встановили на фасаді Будинку культури та дозвілля в селі Валок Полтавської громади. Хірамонов Роман Валерійович народився 17 липня 1986 року та проживав в селі Лозівка Полтавської області У цьому селі Роман Хірамонов закінчив загальноосвітню школу. Чоловік був призваний до лав Збройних сил України в серпні 2019-го. Служив сапером у десантно-штурмовому батальйоні: брав участь у боях на Донеччині та Луганщині. Загинув 20 березня 2022 року біля села Кам’янка Харківської області: тіло воїна разом з його загиблими побратимами, знайшли після деокупації Ізюмського району – на військових впала плита перекриття зруйнованого будинку. Результати експертизи ДНК підтвердили загибель 35-річного Романа Харімонова. Воїна поховали на Затуринському кладовищі біля Полтави. У полеглого захисника лишилися матір, брат та донька. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

НОВІНСЬКИЙ ВОЛОДМИР, ПІНЧУК МИРОСЛАВ, СУПРУНЮК ВІТАЛІЙ

Усі троє Героїв — випускники Піщанського ЗЗСО.

У Піщаному на фасаді школи відкрили меморіальні дошки полеглим захисникам України – Володимиру Новінському, Мирославу Пінчуку, Віталію Супрунюку.

Володимир Новінський, 1968 р. н. загинув 11 квітня 2023 року поблизу н. п. Ямпіль Краматорського району Донецької області. Він був солдатом військової частини А 4532.

Мирослав Пінчук народився і виріс у Новій Михайлівці. Потім чоловік проживав на Чернігівщині. Україну від рашистської орди боронив під час проведення антитерористичної операції та операції об’єднаних сил та коли росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Віталій Супрунюк поліг 30 січня цього року поблизу Авдіївки Покровського району Донецької області. Певний час вважався безвісти зниклим.

За результатами чергового обміну тілами загиблих, що відбувся у квітні, та після експертизи ДНК й особистого впізнання рідними тіло Віталія повернули на рідну землю.

Усі троє – випускники Піщанської ЗЗСО І-ІІІ ступенів.

Полеглих у російсько-українській війні Героїв вшанували під час мітингу-реквієму.

Біля школи на пам’ятний траурний захід зібралися земляки, жителі навколишніх сіл, рідні, друзі та побратими полеглих.

Пам’ять Героїв вшанували хвилиною мовчання. Після цього отець Вадим провів чин освячення меморіальних дошок, до яких, після заупокійної спільної молитви, здійснили покладання квітів.

ЗІНЧЕНКО ВІТАЛІЙ

5 травня майор окремого загону спецпризначення полку «Азов» Віталій Віталійович Зінченко загинув під час оборони «Азовсталі» у Маріуполі.

Віталій Зінченко народився 13 лютого 1995 року в Устивиці. У 2012 році закінчив Устивицьку ЗОШ І-ІІІ ступенів, а наступного року здійснив свою юначу мрію – пішов на контрактну службу у внутрішні війська, яку проходив у військовій частині в Полтаві. 

У 2015-му вступив на навчання у Харківську академію національної гвардії України, по закінченні якої був направлений на Львівщину, у Золочів, як викладач навчального центру нацгвардії. Віталій марив військовою справою, постійно вдосконалював свою професійну майстерність, був військовим від Бога.

У вересні 2020 року Віталій Зінченко був переведений в окремий загін спецпризначення полку «Азов» у Маріуполь.

У 2021 році з нагоди чергової річниці визволення Маріуполя Віталій Зінченко був нагороджений орденом «За безпеку народу», у червні цього ж року йому було присвоєно звання старшого лейтенанта. З перших днів повномасштабного вторгнення військ рф в Україну став на захист Маріуполя, 30 квітня 2022-го позачергово отримав звання майора. У той час «Азовсталь» була найгарячішою точкою. 5 травня у бою, помітивши ворожий танк, що виїхав на пряму позицію, Віталій накрив собою побратима, а сам отримав смертельне осколкове поранення.

24 травня 2022 року Указом президента України № 367/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майор Віталій Віталійович Зінченко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

ІВКО СЕРГІЙ

Сергій Івко був командиром, який піклувався про своїх підлеглих, кажуть побратими.. Захисник загинув від ворожого удару на Донеччині.

Полеглого військовослужбовця вшанували меморіальною дошкою на фасаді школи № 37.

Історія воїна «Карата»

Сергій Івко народився 4 липня 1984 року в Полтаві. Майбутній воїн закінчив школу № 37, пізніше здобув вищу освіту в Полтавському інституті бізнесу. Паралельно навчався у військовій кафедрі в Інституті зв’язку, де згодом отримав звання молодший лейтенант.

Повномасштабна війна застала Сергія Івка в Генічеську, де він працював. Чоловік повернувся з окупації додому 10 травня 2022 року та пішов добровольцем до терцентру комплектування, аби стати до лав ЗСУ.

Після навчання він отримав звання лейтенанта. Служив на посаді командира взводу вогневої підтримки у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Побратими згадують, що він піклувався й беріг своїх підлеглих, перебував з ними на передових позиціях.

Захисник у липні 2023 року під час боїв отримав осколкове поранення. Невдовзі після лікування він знову пішов на фронт. Торік у листопаді 2023 року Сергій Івко зміг врятуватися від ворожих дронів.

Після виходу з бойового завдання 10 лютого ворог атакував українських військових керованою авіабомбою. Тоді Сергій Івко отримав поранення, після чого його двічі реанімували дорогою до Дніпра. У лікарні медики три доби боролися за життя захисника, однак вони змогли його врятувати. Воїн помер 14 лютого.

За фронтові звитяги Сергія Івка нагородили «Срібним хрестом», «Хрестом пошани» та посмертно нагрудним знаком «Хрест відваги».

ДРИГА ОЛЕКСАНДР

У Полтаві на фасаді школи № 11 встановили меморіальну дошку Олександру Дризі. Воїн народився у селі Дрижина Гребля Полтавського району. Проживав у Полтаві, мав свій бізнес у сфері торгівлі комп’ютерами, периферійним устаткуванням та програмним забезпеченням. Під час повномасштабної війни був стрільцем 1-ї стрілецької роти. Мав звання сержант. 47-річний Олександр Дрига загинув 20 січня 2023 року біля міста Соледар Донецької області. Воїн посмертно нагороджений Орденом за «За мужність» III ступеня.

КОВАЛЕНКО АНДРІЙ

На фасаді полтавської ЗОШ № 29 встановили меморіальну дошку полеглому захиснику України Андрію Коваленку. Воїн народився та жив у Полтаві. Під час АТО півтора року захищав суверенітет України від проросійських терористів на Донеччині та Луганщині. Повернувшись до цивільного життя працював IT-інженером. Напередодні повномасштабного російського вторгнення, Андрій Коваленко взяв участь в інформаційній кампанії Сил територіальної оборони. 25 лютого 2022 року полтавець пішов на військову службу: Андрій Коваленко став командиром стрілецького взводу. Мав військове звання молодшого лейтенанта.

4 грудня 2023 року на той час Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив воїна почесним нагрудним знаком «Срібний хрест». Особисто військовий не отримав почесну нагороду: 7 грудня 34-річний Андрій Коваленко загинув під час штурму російських окупантів. Сталося це біля села Новомихайлівка Покровського району Донецької області: взявши ворожий вогонь на себе, полтавець врятував життя своїм побратимам. У лютому почесний нагрудний знак передали матері військового.

КАРБАН АНАТОЛІЙ

У Миргородській громаді відкрили дві меморіальні дошки, аби вшанувати захисника Анатолія Карбана.

Меморіальні дошки відкрили 21 листопада на фасадах Трудолюбівської та Біликівської гімназій. Ці заклади в мирному житті очолював Анатолій Карбан. На відкриття прийшли односельці, друзі, побратими та рідні захисника.

Історія воїна Анатолія Карбана

Головний сержант Анатолій Карбан у перший день повномасштабного вторгнення став до лав Сил оборони та захищав Миргородщину: був на блокпостах, охороняв техніку та їздив у бойові відрядження. У листопаді 2022 року перебував на Харківщині, Сумщині та в Соледарі. Служив на посаді бойового медика стрілецького взводу.

Загинув оборонець України під час артилерійського обстрілу 12 квітня.

Анатолій Карбан народився 24 травня 1967 року в Остапівці Миргородського району. Працював учителем історії, географії Остапівської середньої школи, згодом – вчителем і директором Трудолюбівської загальноосвітньої школи.

Займався національно-патріотичним вихованням. Був дотичний до всіх патріотичних організацій, зборів, починань, одним із яких є дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»). Був членом Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Разом із дружиною вони збирали спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років.

Сотник Карбан був осавулом Районового козацького товариства «Миргородський полк українського козацтва Полтавського коша імені Миколи Міхновського». З 1998 року Анатолія Карбана обирали депутатом Миргородської районної та міської рад. У 2014 році він став головою Миргородської районної ради.

У 2016 році очолив Біликівську гімназію. Активну боротьбу за Україну і майбутнє для своїх дітей він розпочав з Революції на Граніті, пройшов Помаранчеву революцію. Був активним учасником Революції Гідності та з 2014 року активно займався волонтерством, їздив на схід. Нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України».

Коли росія вторглася до України у 2014 році, Анатолій Карбан волонтерив, їздив на передову, займався похованнями полеглих героїв-земляків, віддаючи їм останню пошану.

Відповідно до Указу Президента України від 17 листопада 2023 року № 755/2023 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку захисника із Миргородської громади, головного сержанта, депутата Миргородської міської ради від партії «Європейська Солідарність» Анатолія Євгеновича Карбана посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У захисника залишилися дружина Альона, з якою він прожив 34 роки у шлюбі, доньки – Аліна та Анна.

САМОЛЕНКО ВОЛОДИМИР

15 лютого 2022 року на фасаді ЗШ №3 у м. Лубни відкрито меморіальну дошку загиблому в АТО/ООС воїну-земляку Володимиру Івановичу Самоленку.

Герой народився в Лубнах 31 грудня 1968 року. З 1976 по 1984 рік навчався у школі № 3. Пройшов строкову військову службу в радянській армії під Ленінградом, у військах швидкого реагування. У 1990-х роках служив за контрактом, в окремій бригаді з охорони дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні НГУ. Здобув професію системного адміністратора. Проживав із сім’єю у столиці України. На той час, неоголошена війна, розв’язана росією проти України, не залишила його байдужим. У травні 2014 року він пішов добровольцем у батальйон спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас». Під час боїв під Іловайськом стрілецький гранатометник 2-го батальйону спеціального призначення був поранений. Після лікування в клініці м. Дніпропетровськ повернувся в стрій.

12 лютого 2015-го року українські десантники займають штурмом частину села Логвинове та розблоковують трасу Бахмут – Дебальцеве. У селі залишилися осередки опору, які придушуються; частини батальйону «Донбас» проводять зачистку селища і прилеглої ділянки траси. Танкісти у 20-хвилинному бою під Логвиновим ліквідували щонайменше 8 російських Т-72 5-ї танкової бригади, з українського боку втрати в техніці склали 2 танки батальйону «Донбас», у 30-ї бригади – 2 танки та БМП. У бою з терористами за с. Логвинове Донецької області загинув і наш земляк Володимир Самоленко.

У картці загибелі військовослужбовця було написано, що з лютого 2015 року, коли герой загинув, і по червень 2017 року – він значився як безвісти зниклий. Рештки тіла вдалось ідентифікувати більш ніж за два роки, за результатом третьої експертизи ДНК, яка показала 99,999 % збігу, – серед похованих на Краснопільському кладовищі тимчасово невстановлених захисників Батьківщини. 6 липня 2017 року з Володимиром Самоленком прощались на Майдані Незалежності. Перепохований на Берковецькому кладовищі у Києві. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Без Володимира лишилася дружина та донька.

Джерело:

Міщенко О. Пам’яті Героя / О. Міщенко // Лубенщина. – 2022. –25 лют. – С. 2.

ПРОЄКТ "СТРІТКОД"

У Полтаві встановлять таблички з QR-кодом для ознайомлення з історіями захисників України.

Полтава долучилася до проєкту «Стріткод», який реалізує ГО «Історична платформа» за фінансової підтримки Українського культурного фонду. В межах проєкту на вулицях, які перейменували на честь захисників, встановлять таблички QR-кодами за допомогою яких можна буде дізнатися історії воїнів.

Перші QR-коди встановлять на будівлях по вулиці Олександра Оксанченка – Героя України та льотчика І класу, який загинув 25 лютого 2022 року відволікаючи на себе ворожу авіацію.

Для Полтави участь у цьому проєкті – це ще один крок у формуванні нашої культурної ідентичності та збереженні історичної пам’яті. Завдяки Стріткодам» історія стає ближчою і доступнішою, а кожна вулиця – живим нагадуванням про тих, завдяки кому маємо наше сьогодення.

Проєкт «Стріткод» створили восени 2022 року, а весною наступного року він переміг у міському конкурсі з визначення проєктів «Громадська перспектива: прозора влада та активна громада» від Київської міськради. Восені 2024 року у столиці з’явилися перші «стріткоди» присвячені полеглим захисникам.

Мета проєкту «Стріткод» – це нагадати про героїв, завдяки яким Україна зберігає свою державність та нагадати про видатних постатей, які залишили свій слід в історії міста і країни. Партнером «Стріткод» є Український інститут національної пам’яті.

За допомогою QR-кодів, розміщених на будівлях, можна отримати доступ до історій про цих людей.

Згодом на вулицях Полтави з’являться 15 табличок про:

• Січових Стрільців;
• Тараса Шевченка;
• Євгена Чикаленка;
• Богдана Хмельницького;
• Івана Франка;
• Лесю Українку;
• Олену Пчілку;
• Марію Примаченко;
• Симона Петлюру;
• Пилипа Орлика;
• Івана Миколайчука;
• Івана Мазепу;
• Петра Болбочана;
• Степана Бандеру;
• Михайла Грушевського.

ФЕДОРЧЕНКО ВЛАДИСЛАВ

На фасаді адмінбудівлі ПрАТ «Полтавамаш» встановили меморіальну дошку Владиславу Федорченку. Воїн народився 16 квітня 1971 року.До війни чоловік працював механіком на заводі «Полтавамаш».

З початку повномасштабної війни росії проти України Владислав Федорченко приєднався до тероборони. Захисник був санітаром-інструктором стрілецької роти та з липня 2022-го перебував на передовій. Загинув 8 листопада 2022 року біля селища Курдюмівка Бахмутського району на Донеччині внаслідок артилерійського обстрілу. Воїну був 51 рік, його поховали на Алеї Слави Затуринського кладовища Полтави. 

Посмертно Владислава Федорченка нагородили Орденом за «За мужність» III ступеня.

За інформацією Полтавського обласного ТЦК та СП, 8 листопада поблизу смт Курдюмівка Бахмутського району Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу загинув Федорченко Владислав Анатолійович.

ОЖИГАНОВ СЕРГІЙ

Воїн народився 17 травня 1993 року у Полтаві. Навчався в ЗОШ № 23 та ПТУ № 9. У 2018 році прийшов працювати у «Полтаваобленерго». 

24 березня 2023 року призваний на військову службу за мобілізацією. Солдат Сергій Ожиганов служив навідником 3 десантно-штурмового відділення, 1 десантно-штурмового взводу, 1 десантно-штурмової роти, 3 десантно-штурмового батальйону.

Вірний присязі, гідно виконуючи свій військовий обов’язок із захисту територіальної України, загинув 12 липня 2023 року поблизу Новомихайлівки Донецької області. Сергій Ожиганов навіки залишиться у пам’яті рідних, близьких та колег мужньою, світлою і відповідальною людиною, кажуть енергетики.

ПОЧЕП СЕРГІЙ

Воїн народився 16 листопада 1972 року в селі Ваці Полтавського району. Закінчивши Полтавську школу №14, навчався у СПТУ № 3 на електрогазозварювальника.

У 1991-1993 роках чоловік проходив строкову службу у лавах української армії у Мукачево на Закарпатті. Працював водієм тролейбуса та в інших організаціях. Улітку 2019 року Сергій Почеп приєднався до команди АТ «ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО». З початком повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем вступив до лав Збройних сил України. Був старшим солдатом та служив на посаді стрільця 1-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти 13-го окремого стрілецького батальйону.

9 січня 2023 року ворожий артилерійський удар забрав життя Сергія Почепи поблизу Красногорівки на Донеччині. Йому було 50 років.

ШУЛЬГИН ВОЛОДИМИР

У Миргороді відкрили меморіальну дошку на честь загиблого випускника ліцею Миргородському ліцеї ім. Т. Г. Шевченка Шульгіну Володимиру Миколайовичу, який віддав своє життя за незалежність і територіальну цілісність України. Про це повідомили у Миргородській міській раді.

Народився 29 квітня 1971 року в місті Миргород, Полтавської області, у робітничій сім’ї. Володя ріс добрим, активним, допитливим, чуйним хлопцем. У 1978 році пішов навчатися до першого класу 6-ї школи міста Миргорода. Гарно вчився, в шкільному оркестрі грав на трубі. Відвідував також музичну і спортивну школу. З однолітками любив пограти в футбол, баскетбол, хокей та інші рухливі ігри. Мав різнобічні інтереси. Хлопець мріяв стати військовим, та життя внесло свої корективи. Після закінчення школи пішов працювати на арматурний завод.

Далі строкова служба в десантних військах. За два роки Володимир повернувся додому в званні старший сержант. Працював на різних підприємствах міста - експедитором, покрівельником, пічником. На роботі його цінували за працелюбність, старанність та професіоналізм. Далі став приватним підприємцем – займався ремонтом та будівництвом. Був справжнім майстром, його всі вважали людиною з «золотими руками».

В 1997 році Володимир одружився. Був хорошим сім’янином. Родина завжди на першому місці. Любив дітей, турбувався про старих. А для друзів завжди був надійним другом, на якого можна було покластися у будь-якій ситуації. Разом з дружиною Юлією в коханні та злагоді прожили майже 25 років - тільки страшна війна змогла їх розлучити.

В 2015-2016 роках Володимир Миколайович в складі 25-ї десантно-штурмової бригади приймав безпосередню участь в АТО, був у багатьох гарячих точках. З позивним «Купол» проявив себе мужнім воїном та надійним, вірним побратимом, а для молоді ще й наставником.

2020 року підписав контракт з 72-ю бригадою імені Чорних Запорожців, боронив і далі цілісність України. Мав переконання: «Не можна нікому віддавати і жменьки рідної землі!». Після початку повномасштабного вторгнення Володимир отримав поранення, але замість реабілітації почав добиратися до свого підрозділу, який займав позиції біля річки Ірпінь. З пораненням голови Володимир Миколайович був залишений в Білій Церкві, але вже за кілька днів був зі своїми побратимами біля Козаровицької дамби на Київському водосховищі, в центрі найзапекліших боїв. Не міг бути осторонь! Він завжди мав бути першим! «А хто, якщо не я?» - повторював часто.

10 березня 2022 року під час виконання бойового завдання Шульгін Володимир Миколайович героїчно загинув, захищаючи Батьківщину, побратимів і кожного з нас. Героя було поховано 25 березня 2022 року на Алеї Слави в рідному місті Миргороді на Полтавщині. У Володимира залишилися дружина, брат, племінники, друзі та побратими. 7 квітня 2022 року старший сержант Володимир Шульгін був нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Миргород» (посмертно).

АЛЕЯ ГЕРОЇВ

Імена 360 захисників на щитах. У центрі Полтави відкрили Алею Героїв

На Алеї в центрі Полтави встановили 180 інформаційних щитів у пам’ять про полеглих воїнів-полтавців.

Відкриття Алеї Героїв відбулося 6 грудня.

У день відкриття матері, дружини, друзі й побратими прийшли з квітами та прапорами, аби вшанувати загиблих оборонців. Священнослужителі провели панахиду за загиблими й окропили стели свяченою водою. Тим часом перехожі зупинялися, аби прочитати рядки про захисників, які віддали життя за Україну.

У концепції вхідної групи є скульптури постатей людей у повний зріст, які символізують полеглих воїнів, бетонні елементи як символ захисту від ворога та спеціальна підсвітка.

БЕЗПАЛКО АНДРІЙ

Полеглому захиснику України Андрію Безпалку меморіальну дошку встановили на фасаді ліцею № 33. Військовий був випускником цього навчального закладу.

Андрій Безпалко народився в Полтаві. Після закінчення професійно-технічного училища № 17 отримав фах газоелектрозварника та почав працювати у «Полтаваелектроавтотранс» на посаді механіка рухомого складу. Добровільно приєднався до Збройних сил України на початку квітня 2022-го. Був кулеметником взводу 3-го штурмового батальйону. 43-річний воїн загинув 18 вересня 2022 року в районі Майорська Донецької області під час виконання бойового завдання.

КОРОСТЕЛЬ МАКСИМ

На фасаді ЗОШ № 37 встановили меморіальну дошку Максиму Коростелю. Воїн народився 8 січня 1987 року в Полтаві, навчався у школі № 37 та закінчив Національний техуніверситет ім. Ю. Кондратюка (нині «Полтавська політехніка»). Працював у ТОВ «Галактика» торговим представником. У березні 2022 року добровільно приєднався до лав Сил оборони. Мав звання старший лейтенант, був командиром стрілецького взводу 116-ї окремої бригади тероборони. 36-річний Максим Коростель загинув торік 12 липня в районі Красногорівка Покровського району Донецької області. 

Посмертно нагороджений Орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня.

БОРОВИЦЬКИЙ НАЗАР

Захисник України з Кременчуччини Назар Боровицький отримав звання Героя України посмертно. Наприкінці серпня 2021 року Назар брав участь у рятувально-евакуаційній місії в Афганістані. Він виніс на руках міжнародну журналістку Фатіму. Військовий бачив жахи війни у Бучі та в Бородянці. Також капітан доставляв допомогу на територію «Азовсталі».

Назар Боровицький – капітан Головного управління розвідки Міністерства оборони України, учасник російсько-української війни. Герой України (2023, посмертно). Випускник ліцею «Політ» 2011 року.

Назар Богданович Боровицький народився 24 вересня 1993 року в Полтаві. Як повідомляє пресслужба ліцею «Політ», із самого раннього дитинства Назар гуртував біля себе друзів. Був ініціатором дитячих ігор. Дуже любив грати у футбол. Починаючи з 5-6 класу, почав загартовувати себе фізично: підтягування на турніку з рюкзаком, повним цегли, біг, віджимання, качання преса.

Родина мешкала в селі Пашківка колишнього Козельщинського району, й Назар із 2000 року по 2008 рік навчався в Пашківській загальноосвітній школі 1-3 ступенів. Під час навчання був активним учасником шкільних вистав, концертів, виховних заходів та спортивних змагань. Батькам ніколи не було соромно за поведінку свого сина. Він ріс чесним, відкритим, щирим, із загостреним почуттям справедливості, яку завжди відстоював, де б він не був. Був надійним плечем для друзів.

З 2009 до 2011 рік навчався в Полтавському обласному ліцеї-інтернаті для обдарованих дітей із сільської місцевості при Кременчуцькому педагогічному училищі ім. А. С. Макаренка (ліцей «Політ»), де поглиблено вивчав математику, інформатику та програмування, був старостою групи протягом трьох років. Навчався сумлінно, був відмінником. Як і сестра Оксана, закінчив 11 клас із золотою медаллю. На перервах Назар любив грати у футбол, а також додатково відвідував секцію боксу.

Наступним етапом життя Назара став вступ до Національної академії СБУ у 2011 році, яку юнак закінчив із червоним дипломом. Із перших днів курсантської військової служби він став справжнім лідером. Про це повідомляє пресслужба Національної академії Служби Безпеки України.

За словами одного з його керівників, Назар був зразковим командиром курсантського підрозділу – відповідальним і дисциплінованим, для якого колектив завжди посідав перше місце:

– Ніколи не використовував якісь привілеї, як старшина курсу. Навіть відмовлявся від зимової відпустки, якщо її міг використати лише він. Принциповий і справедливий у вирішенні будь-яких питань – з курсантами чи старшими офіцерами.

Його поважали всі – від курсантів до керівництва Академії. Він, як магніт, притягував до себе людей.

– Харизматичний лідер, який заряджав своїми ідеями та впевнено брав відповідальність за дії курсантів. Він постійно працював над собою – не просто йшов сходинками вгору, а навіть перестрибував поверхи. Надпатріотичний, завзятий і щирий у всіх проявах, – таким його пам’ятає одна із викладачів.

Після початку збройної агресії РФ у 2014 році Назар Боровицький, не вагаючись, прийняв рішення стати на захист України. Він достроково закінчив навчання в Академії, пройшовши серйозний відбір до новоствореного підрозділу СБУ. Своїм прикладом він надихнув інших курсантів, які згодом приєднались до нього.

– Військовий – це не професія, а значно більше. Це почесна місія і величезна відповідальність. Це мій осмислений вибір, – казав він. І щодня підтверджував свої слова.

По закінченню четвертого курсу, у 2015 році Назар приймає рішення достроково завершити навчання й стати в ряди захисників Батьківщини, підписавши контракт із Головним управлінням Служби безпеки України. Назар із групою курсантів-добровольців вирушає на навчання до США, після повернення вирушив на схід й неодноразово рятував життя воїнам ЗСУ.

3 серпня 2019 року Назар взяв шлюб з Анастасією Латер, яка стала для Назара добрим, вірним та надійним другом і коханою.

Під час ротацій Назар повертався до роботи в Києві, паралельно навчаючись та удосконалюючи свою військову майстерність. Він отримав багато сертифікатів міжнародного зразка, опанувавши військові спеціальності водолаза, сапера, інструктора спецоперацій, здійснивши близько 100 стрибків із парашутом різної складності, пройшовши курси «Спеціальні операції з нагляду та розвідки», «Підготовка розвідки для курсу бойової медицини», «Надання першої допомоги в надзвичайних ситуаціях».

КОСТЄВ ЮРІЙ

Молодший сержант Юрій Костєв на початку повномасштабного вторгнення добровольцем долучився до лав Збройних сил України. Задля цього він залишив роботу за кордоном, наречену та плани на майбутнє. У 2023 році у листопаді Юрій поліг на Луганщині, проте ще близько п’яти місяців вважався безвісно зниклим і родині довелося фактично двічі переживати його втрату. Уперше, коли дізналися про це від його побратимів, і вдруге, коли результати ДНК-тесту підтвердили загибель.

Юрій Костєв народився 27 липня 1991 року в селі Хейлівщина Чорнухинського району. Та рідним для нього було місто Лохвиця, де він жив і зростав. Закінчив 11 класів Лохвицької гімназії № 1. Потім закінчив професійно-технічне училище № 27 міста Лохвиця за спеціальністю оператора комп’ютерного набору. А після цього у професійно-технічному училищі № 32 міста Заводське здобув професію електрика. У 2011-2012 рр. Юрій Костєв пройшов строкову службу в рядах української армії. Повернувшись до цивільного життя працював на промисловому підприємстві у місті Бориспіль, потім був на заробітках у Польщі, залишаючись при цьому надійною опорою для мами і сестри.

Із Польщі Юрій повернувся разом із кількома друзями-українцями, з якими вони разом працювали. Усі вирішили стати на захист Батьківщини.

На початку повномасштабної війни в багатьох був сплеск патріотизму, розуміння, що треба захищати своє, своїх рідних. Кожен робив це по-своєму. Я почала їздити як журналістка на фронт, коли Юра про це дізнався, то не вагаючись вирішив повертатися додому. Спочатку зупинився у Львові, хотів там і мобілізуватися, але його не взяли ні в ЗСУ, ні в тероборону, тому що тоді було дуже багато охочих. Тож він там трохи волонтерив, потім приїхав додому й у травні мобілізувався до Збройних сил

Службу ніс у званні молодшого сержанта. Врівноважений, відповідальний Юрій був надійним плечем для своїх бойових побратимів. Але клята війна руками окупантів вирвала його з життя.

Юрію діставалися найгарячіші напрямки, здебільшого на Харківщині, говорить Аліна: «Спочатку він був в Удах (село Харківської області). Там деякий час проривалися росіяни. Юра служив стрільцем-зенітником, хоч на нулі вони не сидять, але іноді доводилося виїжджати. Вони прикривали небо для хлопців. Потім була харківська Салтівка, до звільнення Харківщини. Під час українського контрнаступу він був поблизу Ізюма».

Побратими, які були разом із ним, розповіли, що вони були втрьох на позиції, коли росіяни почали штурмувати їхню посадку. Це сталося за півтори години до того, як їх мали змінити. Юра в цей час якраз відпочивав, його побратим чергував. Вони відстрілювалися, двоє змогли вибратися, а Юру, за словами хлопців, одразу сильно поранили. Вони не змогли його витягнути й потім дуже довго не могли забрати. Там тривали бої й цю посадку ненадовго відбили хлопці з Юриного взводу, й один із них розповідав потім, що бачив тіло Юри – воно було заміноване, тому знову не змогли його забрати. Десь два тижні він там пролежав. Але офіційно вважався зниклим безвісти

Загинув Юрій 29 листопада 2023 року в районі села Діброва Сєверодонецького району, на межі Луганської та Донецької областей.

Молодшого сержанта Костєва Юрія Владиславовича поховали на Алеї Героїв Благовіщенського кладовища м. Лохвиця.

У загиблого залишилися мама і сестра.

Пам’ять захисника увічнили меморіальною дошкою на школі, в якій він навчався, а також у сквері пам’яті в центрі Лохвиці, говорить Аліна

ОРЛОВ АНДРІЙ

Меморіальну дошку встановили на стежках у Студентському сквері, який носить ім’я Героя України Андрія Орлова.

Урочисте відкриття дошки відбулося 28 червня. На захід прийшли рідні, друзі, одногрупники, викладачі та студенти університету, щоб вшанувати пам’ять про нього.

Ініціювала встановлення дошок та кошти на них зібрала студентська рада полтавського педуніверситету. На відкриття прийшов син захисника Денис, він згадував свого батька, як добру та сильну людину.

«Його всі називали «Енерджайзером». Він був дуже добрим, сильним, дисциплінованим. В першу чергу як батько, він був, я вважаю, найкращим. Тому що я завжди брав з нього приклад. Можна сказати він людина з високою честю», – розповів Денис.

Історія захисника Андрія Орлова

Герой України Андрій Орлов з Полтави. У 2007 році закінчив Полтавський педагогічний університет. До початку повномасштабної війни Андрій працював менеджером у головному офісі «Нестле Україна». Відповідав за аудит технічного стану і роботи кавових апаратів.

У 2014 році я прийшов добровольцем до батальйону «Донбас» без військової підготовки. Прийшов з цивільного життя. Тоді вже «Донбас» був розпіареною структурою, його усі знали. Проходив вишколи у навчальних центрах Нацгвардії. Ними займалися інструктори, у тому числі іноземні. Він досить швидко засвоював нові знання. Перші півтора року був стрільцем, потім командиром відділення. А вже потім став заступником командира снайперського взводу, який працював окремо від «Донбасу».

ГОРОБЕЦЬ МАКСИМ

Захисник народився 6 грудня 1979 року в місті Тобольськ Тюменської області в родині військових. Через часті переїзди чоловік закінчив школу в Білорусі. Деякий час жив у Німеччині.

У 1994 році батьки воїна переїхали до Полтави, де Максим Горобець закінчив школу № 6. Навчався у Полтавському політехнічному коледжі та у Харківському політехнічному інституті.

Чоловік працював старшим майстром, інженером-проектувальником на різних підприємствах. У 2013 році він приєднався до колективу «ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО», на якому працював 10 років.

Після початку повномасштабної війни воїн вступив до тероборони, а потім його мобілізували й направили до 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади. Служив командиром 1-го парашутно-десантного взводу 7-ї парашутно-десантної роти 3-го парашутно-десантного батальйону, був старшим лейтенантом.

Загинув Максим Горобець 2 квітня 2023 року поблизу Чорнопопівки на Луганщині. Указом Президента воїна посмертно нагородили Орденом Богдана Хмельницького III ступеня.