Воїн брав участь у боях в АТО. Після початку повномасштабної війни він повернувся до побратимів на схід.
Костянтин Каптан раптово помер 20 березня 2023 року у Новоолександрівці на Донеччині.
Показ дописів із міткою Військові. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Військові. Показати всі дописи
КАПТАН КОСТЯНТИН
ГИРИЧ ЄВГЕНІЙ
Євгеній Гирич народився 8 жовтня 1984 року у місті Облуччя Хабаровського краю Єврейської автономної області в сім’ї військовослужбовця. У 1992 році сім’я воїна переїхала до Полтави, де він закінчив ліцей № 28.
У 2007 році чоловік закінчив Національну Академію внутрішніх справ України в Києві, працював на посаді оперуповноваженого відділу карного розшуку в Полтаві.
У 2014 році він приєднався до спецпідрозділу батальйону «Полтава». Мав статус учасника антитерористичної операції, учасника бойових дій та статус ветерана бойових дій. 30 серпня торік захисник вдруге став на захист України. Євгеній Гирич служив на посаді стрільця аеромобільного відділення 77-ї окремої аеромобільної бригади.
Життя героя обірвалося 1 жовтня 2023 поблизу населеного пункту Бахмут Донецької області, від тяжких поранень, отриманих внаслідок артилерійського обстрілу противника.
МЕДВЕДЄВ АРТЕМ
Загинув 18 серпня 2022 року поблизу села Максимівка Миколаївської області. Три місяці його тіло пролежало на окупованій території. Сім’я змогла похоронити захисника тільки після звільнення Херсонщини. В Артема залишилася донька Ангеліна.
«Артем був старшим від мене на три роки. Я познайомився з ним через його брата десь у 2016 році на футболі. Побачили одне одного – і так почалося наше спілкування, яке переросло у дружбу з першої бійки. Тобто спочатку ми бачилися тільки на футболі. А останні 2-3 роки до повномасштабної війни наше спілкування вийшло за межі стадіону. Ми навіть працювали разом – Артем хотів поїхати зі мною за кордон на роботу. Але не зробив цього, бо більше часу хотів приділяти своїй».
Дружина брата Артема Медведєва – Анастасія – так розповіла про його життя: – «Артем був людиною вольовою, рішучою, якщо мав якісь переконання, то слідував їм беззаперечно. І коли почалося повномасштабне вторгнення, він був у Полтаві. Чоловік з ним спілкувався, обговорювали що робити, як бути корисними, хоча в армії ніхто з них не служив, зі зброєю справи не мав. Тобто, попри те, що розуміння як допомогти не було, у нього було чітке розуміння, що він не має просто сидіти і чекати, відтак наважився піти у місцеву тероборону, з думкою, що там навчать військовій справі.
Здається, це було 25 лютого. Тоді такої прямої загрози для Полтави не було, і вони разом із друзями вирішили зініціювати переведення до київської тероборони, адже на підступах до столиці вже були війська рашистів.
До того ж у Києві жили ми, та і до цього Артем теж жив і працював певний час у столиці. Тривалий час він служив саме там, у різних місцевих формуваннях. Але коли Київщину звільнили, завершилися усі стабілізаційні заходи, разом з побратимами готувалися до переведення на більш складний напрямок, знову ж таки – не могли «відсиджуватися», хотіли робити справу.
Проходили підготовку, влітку уже вийшли з цих добровольчих формувань і вступили до лав ЗСУ. Після цього його у складі батальйону «Стугна» було командировано на Миколаївщину.
Коли міг, то виходив на зв’язок. Але ніколи нічого не розповідав, не хотів, щоб рідні хвилювалися, ніби штучно формував враження, що він у безпеці. Але загинув він на полі бою 18 серпня, там, де зовсім не було безпечно… Як справжній воїн, захисник нашої родини.
Звістка про загибель прийшла 19-го серпня від побратимів, але офіційної інформації не було. Тому коли у серпні в пабліках почали поширювати новину, ми моніторили й просили видаляти фейки, адже офіційно він був зниклим безвісти, тож ми не могли не сподіватися на краще.
І ось коли ЗСУ звільнили Миколаївщину, ми вже отримали офіційну звістку про те, що Артем поліг за Україну у тяжких боях на кордоні Миколаївщини та Херсонщини.
Артем дуже любив футбол, рідну «Ворсклу», був у складі ультрас. Ясна річ, на позиціях не було можливості дивитися матчі улюбленої команди, тому він під час перерви між таймами або після матчу телефонував Андрію, своєму брату, щоб той йому переповів, що відбувалося на полі: хто забив, хто пропустив, хто заважав, хто ніякий, хто обрізався, кого бракувало, за що Скляр отримав чергову жовту».
МЕЛЬНИЧУК СЕРГІЙ
Сергій Мельничук захищав країну від окупантів з перших днів повномасштабного вторгнення. Воїн загинув 23 жовтня у Бахмутському районі внаслідок мінометного обстрілу.
Щоб увічнити пам’ять про героя йому встановили меморіальну дошку.
Відкриття дошки вібулося у Кременчуці, її встановили на фасаді будинку, де полеглий захисник проживав з сім’єю.
Історія Сергія Мельничука
Сергій Мельничук народився 11 листопада 1977 року у Єрках Черкаської області. Згодом з родиною переїхав у Горішні Плавні. Після закінчення школи вступив у політехнічний технікум у Горішніх Плавнях, а згодом пройшов службу в армії.
Після цього працював на гірничо-збагачувальному комбінаті. З серпня 2015 по квітень 2018 років брав участь в АТО. З початку повномасштабної війни він був командиром групи швидкого реагування «ГРОМ» при Кременчуцькому РТЦК та СП.
Сергій Мельничук загинув 23 жовтня 2023 року біля селища Курдюмівка Бахмутського району Донецької області під час обстрілу.
СКОРОХОД АРТУР
18 липня 2023 року воїн загинув. Це сталося внаслідок артилерійського ворожого обстрілу.
БАБІНЕЦЬ РУСЛАН
Меморіальну дошку відкрили 11 жовтня на фасаді Тарандинціської школи Про це повідомили у навчальному закладі Новооржицької селищної ради.
Раніше на фасаді школи вже була меморіальна дошка випускнику Роману Павленку. Її відкрили у 2015 році.
Солдат народився 28 червня 1999 року в Новаках. З 2010 по 2014 рік чоловік навчався у Тарандицівській школі, а потім – у Лубенському лісотехнічному коледжі. Після закінчення навчання воїн працював у комунальному підприємстві «Конвалія», де займався озелененням Лубен.
У перший день повномасштабної війни, 24 лютого, Руслан Бабінець добровольцем пішов на фронт. Він приєднався до 116-ої окремої бригади територіальної оборони, де служив на посаді водія броньовика. Тоді захисника отримав свій позивний «Панцир». На своєму броньовику тероборонівець неодноразововивозив бійців на позиції та евакуйовував поранених.
Через майже півтора року служби життя молодого бійця обірвалося. 24-річний військовослужбовець загинув від поранення грудної клітки, яке дістав у бою під Авдіївкою, що на Донеччині.
ІВАЩЕНКО СЕРГІЙ
.jpg)
Одним з перших з перших
днів став на захист України. Він поспішав жити, поспішав бути щасливим.
Тому попри війну, у короткі хвилини між бойовими діями, 14 грудня 2022 року одружився. Але ворожий снаряд не лишив шансів на
мирне щасливе життя воїну. Сергій Костянтинович Іващенко поліг смертю хоробрих
у бою, ні на крок не відступивши із зайнятої позиції.
МОКЛЯК ОЛЕКСАНДР
23 серпня 2015 р. в Нових Санжарах відкрили меморіальну дошку — Мокляку Олександру. Дошку відкрили на будинку, де проживав військовослужбовець.
МОКЛЯК ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ — став сиротою ще у дитинстві. Закінчив Полтавське ПТУ № 10, Проходив строкову службу в лавах ЗСУ. Демобілізувавшись, працював у ТОВ "Наша марка".
У часі війни мобілізований, механік лісопильного відділення інженерно-технічної роти 57-ї окремої мотопіхотної бригади.
Під Дебальцевим виконував бойові завдання у складі 128-ї бригади задля ролі посилення взводного опорного пункту. Загинув 6 лютого 2015-го в бою в Чорнухиному Попаснянського району під час танкової атаки російських збройних формувань на взводно-опорний пункт "Віталій". Від розриву танкового снаряду Олександру рознесло голову; тіло забрали сепаратисти. Російський "канал" "Лайф Ньюз" і терористи поширювали брехню, що бійці йшли здаватись, а їх застрелили "загороджувальні загони Нацгвардії". У тому бою загинули старший лейтенант Микола Карнаухов, старший солдат Віталій Іскандаров, солдати Олександр Мокляк й Євген Шверненко, згодом упізнані серед загиблих; смертельного поранення осколком в голову зазнав старший солдат 15-го гірськопіхотного батальйону Олександр Капуш.
Після довгих перемовин у березні 2015 року вдалося забрати тіло вояка.
11 березня Олександра поховали в Нових Санжарах.
Лишилася дружина та син.
Нагороди та вшанування
- За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагородженийУказом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року — орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).
ЛІТЕРАТУРА
- Пасько А. Призабутий подвиг Олександра Мокляка / А. Пасько // Зоря Полтавщини. – 2015. – 23 черв. – С. 4.
ЗБИЦЬКИЙ МАКСИМ
23 серпня 2015 р. в смт. Нових Санжарах відкрили меморіальну дошку - Максиму Збицькому. Меморіальну дошку відкрили на будинку, де прожив військовослужбець.
ЗБИЦЬКИЙ МАКСИМ ВОЛОДИМИРОВИЧ - народився 27 вересня 1976 року у місті Чита. З 1990 року проживав в смт. Нові Санжари, Полтавська область.
Закінчив Карлівське професійно-технічне училище, Київську академію внутрішніх справ.
Працював на різних підприємствах, займався індивідуальною трудовою діяльністю.
19 червня 2014 року був мобілізований як доброволець на захист України. Солдат 34-го окремого мотопіхотного батальйону Збройних Сил України.
Помер 16 грудня 2014 року під час несення служби в зоні АТО в смт Луганське (Бахмутський район Донецька область). Під час чергування на блокпосту Максиму стало зле, але він відстояв свою зміну. В розташуванні частини відмовився від виклику медиків та пішов відпочити, вночі помер.
Похований у Нових Санжарах.
Нагороди та вшанування
- Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року "за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку" нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно);
- 23 серпня 2015 року на будинку у Нових Санжарах, де проживав Збицький Максим, йому було відкрито меморіальну дошку.
ЛІТЕРАТУРА
- Бійця з Полтавщини посмертно нагородили орденом "За мужність" // Полтавська Думка. – 2017. – 2 берез. – С. 2.
ЛИМАРЬ СЕРГІЙ
ЛИМАРЬ СЕРГІЙ народився 1989 року в місті Полтава, закінчив полтавську ЗОШ № 9. В родині по батьковій лінії були військові. Закінчив 2012 року навчання в Полтавському відділі військового інституту телекомунікацій та інформатизацій Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут".
Офіцер Збройних Сил України. Командир взводу, 2-й об'єднаний польовий вузол зв'язку ГШ.
З лютого 2014 року перебував у Херсонській області на межі з Кримом. З липня перебував в зоні ведення боїв. Загинув 21 серпня 2014 року при виконанні бойового завдання – бойовики здійснили артилерійський обстріл реактивною системою залпового вогню "Ураган" з території Російської Федерації бойових позицій підрозділу поблизу села Старогнатівка. Того дня Сергій Лимар підміняв побратима. Тоді ж загинув солдат 27-го полку Олексій Вербицький.
Без сина лишилась мама Людмила Лимарь, бабуся та сестра.
Нагороди та вшанування
21 жовтня 2014 року – за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений – нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
Вшановується 21 серпня на щоденному ранковому церемоніалі вшанування українських захисників, які загинули цього дня у різні роки внаслідок російської збройної агресії
Його портрет розміщений на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 3, ряд 5, місце 1 медаль УПЦ КП "За жертовність і любов до України" (посмертно)
нагороджений відзнакою "За вірність народу України" І ступеня (посмертно) рішенням Полтавської обласної ради.
Полтавський телеканал "Лтава" присвятив Сергію документальне відео з циклу "Лицарі Небесної варти".
ЛІТЕРАТУРА
- Низький уклін за допомогу й громадянську позицію // Зоря Полтавщини. – 2017. – 8 серп. – С. 5.
КАБУШКО МИРОСЛАВ
7 грудня 2017 р., на полтавській школі № 18, де навчався Мирослав Кабушка відкрили пам’ятний знак на його честь.
Народився 1978 року у місті Полтава. До 9-го класу навчався в школі № 16, потім пішов до училища. Створив сім'ю, проживав у Полтаві.
В липні 2015 року мобілізований, пройшов підготовку в навчальному центрі військ ВДВ, вперше стрибнув з парашутом. Старший солдат, військовослужбовець 90-го окремого десантного штурмового батальйону, 81-ша бригада, старший водій БТРа.
14 квітня 2016 року загинув близько опівночі під час бойових дій в промзоні Авдіївки — під час спостереження за позиціями ворога Мирослава обстріляли терористи з ручного протитанкового гранатомета.
17 квітня 2016-го похований у Полтаві з військовими почестями на Алеї Героїв, центральне міське кладовище.
Без Мирослава лишилися батьки, дружина та дві доньки — з них Юлія 2002 р.н. Батько Мирослава Олексій Михайлович — волонтер з "Громади Полтавщини".
Нагороди та вшанування
- указом Президента України № 522/2016 від 25 листопада 2016 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" — нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно);
- нагороджений відзнакою "За вірність народу України" І ступеня (рішення Полтавської обласної ради, посмертно);
- 7 грудня 2016 року на полтавській школі № 18, де навчався Мирослав Кабушка, відкрито і освячено пам'ятний знак на його честь;
- медаль "За жертовність і любов до України" (посмертно).
ЛІТЕРАТУРА
- Васецька А. "Дай Боже", щоб відзнаки знаходили Герої живими, а не посмертно / А. Васецька // Зоря Полтавщини. – 2017. – 24 січ. – С. 2.
- Волкова Г. "Коли я споряджав на фронт сина, мені довелося повністю зібрати мотор його старого БТРа, який заглухнув по дорозі на випробувальний полігон" / Г. Волкова // Зоря Полтавщини. – 2016. – 10 черв. – С. 5.
- Фіалковський А. У кожній домівці добрий спомин : герої не вмирають / А. Фіалковський // Зоря Полтавщини. – 2019. – 19-23 квіт. – С. 2.
- Ярошенко Г. "Тепер тим паче допомагатиму нашим хлопцям, котрі воюють на Донбасі. Не хочу, аби на моєму місці опинилися іще якісь батько чи мати... : 63-річний полтавець Олексій Кабушка – про свою волонтерську діяльність і недавню загибель під Авдіївкою молодшого сина Мирослава / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2016. – 11 трав. – С. 11.
МАНДРИКА КОСТЯНТИН
Мармурову плиту встановили на будівлі місцевої загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, де вчився патріот України.
МАДРИКА КОСТЯНТИН народився 25 жовтня 1988 року у селі Білогорілка Лохвицького району Полтавської області. Після школи закінчив Полтавське ПТУ №3, отримавши спеціальність слюсаря. З 25 жовтня 2007 року по 22 жовтня 2008 року проходив військову строкову службу в лавах ЗСУ.
Після повномасштабного ворожого вторгнення військ російської федерації 5 квітня 2022 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Мав звання старшого солдата, служив на посаді стрільця.
2 липня 2022 року в населеному пункті Уди Богодухівського району Харківської області під час ворожого артилерійського обстрілу Мандрика Костянтин отримав несумісне з життям осколкове поранення.
Всі знали Костянтина як доброзичливого товариша, щирого друга, справжнього трудівника, який не боявся ніякої роботи. Для родини він був турботливим сином, люблячим чоловіком і батьком. Для громади – одним із тих Героїв, воїнів, яким ми щодня дякуємо за те, що бачимо ранок за вікном, за блакитне небо над нашими головами, за віру в перемогу.
4 липня 2022 року місто Лохвиця зустрічало тіло загиблого, створивши живий коридор по маршруту вул. Сенчанська, Героїв України – Шевченка, Сковороди.
Цього ж дня Костянтина Мандрику поховали на Іванівському кладовищі в м. Лохвиця.
У загиблого залишилися мати, брат, дружина та донька Мілана 2011 року народження.
ЯРЕШКО АНДРІЙ
АНДРІЙ ЯРЕШКО народився у Полтаві у 1964 році. Після закінчення 27-ої школи у 1981-му отримав професію електрозварювальника. Трудову діяльність розпочав на посаді помічника директора школи № 20 з господарської частини, працював на Полтавському та Мало-Будищанському будівельних комбінатах, у Полтавському управлінні бурових робіт. Він служив у десантних військах Радянської армії, у травні 1992 року отримав військове звання "лейтенант", учасник війни в Афганістані.
Під час першої хвилі мобілізації у квітні 2014 року вступив до 16-го Полтавського батальйону територіальної оборони, мав позивний "Яр". У квітні 2015 року був демобілізований. У Полтаві він пробув три місяці, а потім знову пішов у військкомат. У вересні 2015 року повернувся на фронт.
Андрій Ярешко загинув 5 березня 2016 року. В день його смерті хлопців обстрілювали 120-міліметровими мінометами. Під час чергового обстрілу він дістав тяжке уламкове поранення у голову. Травми були несумісні з життям. Разом з ним під час обстрілу загинув старший солдат першої роти Юрій Мальцев.
9 березня 2016 року Ярешка поховали на Алеї Героїв Центрального міського кладовища Полтави. Його посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагрудним знаком "Знак пошани", нагрудним знаком "За досягнення у військовій службі" ІІ ступеня, відзнакою "За вірність народу України" І ступеня, медаллю "За оборону Авдіївки", медаллю "За жертовність і любов до України", медаллю "Авдіївка. Промзона. Стояли на смерть".
Меморіальну дошку виготовили ще минулого року – коштом партії "Сила і честь". Вона перебуватиме на балансі школи.
ЛІТЕРАТУРА
Васецька А. Кремінь "Яр" / А. Васецька // Зоря Полтавщини. – 2016. – 11-14 черв. – С. 2.
Думка-Кондратьєва Ю. Полягли за мирні весни... / Ю. Думка-Кондратьєва // Зоря Полтавщини. – 2016. – 15 берез.- С. 3.
Загиблих на Донбасі земляків поховають 9 березня // Вечірня Полтава. – 2016. – 8 берез. – С. 3.
Іванов А. Орден Богдана Хмельницького отримала Люся Ярешко, дружина загиблого старшого лейтенанта Андрія Ярешка / А. Іванов // Коло. – 2016. – 9-15 черв. – С. 8.
Матвієнко О. "Він виправив прізвище та віддав свою медаль іншому солдату": у Полтаві попрощалися з загиблим бійцем / О. Матвієнко // Коло. – 2016. – 10-16 берез. – С. 10.
Приймак Л. "Це моя земля, моя Україна, моя Полтава", - так говорив офіцер ЗСУ Андрій Ярешко / Л. Приймак // Полтавська Думка. – 2016. – 17 берез. – С. 3.
Сулименко В. Командир Андрій Ярешко був особистим прикладом для бійців / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2019. – 14 берез. – С. 9.
Ярошенко Г. "Давайте всі сховаємося від війни - і що тоді буде?" / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2016. – 15 черв. – С. 11.
ГРИЦАЄНКО ВІТАЛІЙ
ГРИЦАЄНКО ВІТАЛІЙ народився 3 серпня 1990 року в Полтаві. Він боронив Маріуполь.
27 лютого 2022 року група Грицаєнка відбила чотири спроби висадки морського десанту ворога та завдала йому суттєвих втрат. 1 березня 2022 року підрозділ повністю розбив ворожу колону, яка намагалася прорватися у місто.
15 березня 2022 року старший лейтенант Грицаєнко разом із побратимами успішно заблокували пересування ворога. Особисто знищив дві бойові бронемашини "Тигр".
У ніч проти 19 березня 2022 року група військовослужбовців окремого загону спеціального призначення "Азов", до складу якої входив старший лейтенант Грицаєнко, здійснила успішний рейд у тил противника. Було знищено ворожий командний пункт, тиловий склад та склад із боєприпасами, танк, два БТР та близько взводу живої сили ворога.
Віталій Грицаєнко загинув від тяжких поранень 19 березня 2022 року під час виконання бойового завдання.
Поховали Віталія Грицаєнка у Полтаві на Алеї Героїв на Боженка.
ЛІТЕРАТУРА
- Агібалова В. Знищив чотири танки та взвод окупантів : [Герой України - полтавець Віталій Гриценко - загинув, захищаючи Маріуполь] / В. Агібалова // Вечірня Полтава. – 2022. – 27 квіт. – С. 1.
- Військові з Полтавщини які загинули в боях за Україну // Вечірня Полтава. – 2022. – 6 квіт. – С. 4.
- Восьмеро військових з Полтавщини загинули у боях за Україну // Полтавська думка. – 2022. – 14 квіт. – С. 4.
- Данилець О. "Виховай сина патріотом, козаком!" : [у Полтаві відкрили меморіальну дошку на честь учасника російсько-української війни Героя України Віталія Грицаєнка (позивний "Гоголь"] / О. Данилець // Урядовий кур'єр. – 2023. – 20 квіт. – С. 4.
- Добряк А. "Я – вдова у 29..." : [розповідь дружини Героя України з Полтави Віталія Грицаєнка, який загинув у Маріуполі ] / А. Добряк // Село Полтавське. – 2022. – 5 трав. – С. 3.
АНДРОСОВ ІГОР
27 вересня у черговому танковому бою 56-річний воїн-танкіст загинув. Це сталося поблизу Ізюма.
ІГОР АНДРУШЕНКО, ДМИТРО ЗАДОРОЖНЮК, ЯРОСЛАВ СІНІЧЕНКО
5 травня 2023 р. у Лохвицькій школі № 3, де раніше навчалися військовослужбовці Ігор Андрущенко, Дмитро Задорожнюк та Ярослав Сінченко, встановили меморіальні дошки на фасаді будівлі в їхню пам’ять.
25 березня 2022 р. воїна мобілізували. Мав звання солдата та служив на посаді стрільця-санітара механізованого відділення.
21 серпня військовослужбовець поліг під ворожим обстрілом поблизу Мазанівки, що на Донеччині. Солдатові було 34 роки. У нього лишилися батьки, дружина, двоє синів та сестра.
З 16 квітня 2015 р. до 13 жовтня 2016 р. він проходив строкову службу у лавах Збройних сил України. Мобілізували Дмитра Задорожнюка 11 березня 2022 р., служив на посаді бойового медика.
7 травня 2022 р. у бліндаж, де знаходився Дмитро, влучив ворожий артилерійський снаряд.
У бійця залишилася мати. Поховали Дмитра Задорожнюка на Сумщині.
Після повномасштабного вторгнення воїн пішов захищати Україну. 17 квітня 2022 р. поблизу Співаківки, що на Харківщині, разом з групою побратимів Ярослав потрапив у засідку ДРГ й загинув, йому було 31 рік.
ЯРЕШКО АНДРІЙ
Андрій Ярешко народився у Полтаві у 1964 році. Після закінчення 27-ої школи у 1981-му отримав професію електрозварювальника. Трудову діяльність розпочав на посаді помічника директора школи № 20 з господарської частини, працював на Полтавському та Мало-Будищанському будівельних комбінатах, у Полтавському управлінні бурових робіт. Він служив у десантних військах Радянської армії, у травні 1992 року отримав військове звання «лейтенант», учасник війни в Афганістані.
Під час першої хвилі мобілізації у квітні 2014 року вступив до 16-го Полтавського батальйону територіальної оборони, мав позивний "Яр". У квітні 2015 року був демобілізований. У Полтаві він пробув три місяці, а потім знову пішов у військкомат. У вересні 2015 року повернувся на фронт.
Андрій Ярешко загинув 5 березня 2016 року. В день його смерті хлопців обстрілювали 120-міліметровими мінометами. Під час чергового обстрілу він дістав тяжке уламкове поранення у голову. Травми були несумісні з життям.
9 березня 2016 року Ярешка поховали на Алеї Героїв Центрального міського кладовища Полтави. Його посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагрудним знаком "Знак пошани", нагрудним знаком "За досягнення у військовій службі" ІІ ступеня, відзнакою "За вірність народу України" І ступеня, медаллю "За оборону Авдіївки", медаллю "За жертовність і любов до України", медаллю "Авдіївка. Промзона. Стояли на смерть".
МОВЧАН ДМИТРО
МОВЧАНА ПАВЛА перші роки життя минули в селі Рокитне на Полтавщині. Згодом разом з батьками переїхав до Кременчука. Навчався у школі № 30, закінчив Кременчуцький професійний ліцей № 7 за професією верстатника. Але Дмитро мріяв про небо, тож 1996 року вступив до Кременчуцького льотного коледжу Національного авіаційного університету, який закінчив у 1999 році. З листопада 2012-го служив за контрактом штурманом 16-ї вертолітної бригади в Бродах на Львівщині. Від початку бойових дій виконував завдання в зоні АТО, на вертольоті Мі-24. В 2014-му його вертоліт підбили, йому тоді вдалося вижити. він дістав травми, лікувався у шпиталі. 2015 року перевівся до Полтавської авіачастини, у 18-у бригаду.
З лютого 2017 року перебував у відрядженні в Краматорську. У складі екіпажу вертольоту, разом з командиром екіпажу підполковником Євгенієм Волошиним та бортовим техніком старшим лейтенантом Романом Кандулом (смт Семенівка Кременчуцького р-ну Полтавської обл.), виконував завдання в зоні АТО. Їхній вертоліт ("бджілка", як вони його називали) виконував роль повітряного "таксі", перевозив вантажі та особовий склад Генштабу і Збройних сил в районі проведення АТО, поблизу лінії фронту.
Загинув разом з екіпажем 26 березня 2017 р. в результаті авіакатастрофи військового гелікоптеру Мі-2, яка сталася біля с. Малинівка (Слов’янський район) Донецької області, за 13 км від аеродрому м. Краматорська.
30 березня з військовими льотчиками попрощались у Полтаві. Панахида відбулася в Авіамістечку, на території 18-ї бригади армійської авіації, в/ч А3384.
Поховали його на кладовищі рідного села Рокитне.
Указом Президента України № 538/216 від 2 грудня 2016 року "за особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час виконання військового обов’язку, та з нагоди Дня Збройних Сил України" Мовчан Дмитро Васильович нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (11.10.2017, посмертно), медаллю всеукраїнської громадської організації "Країна" "За визволення Слов’янська" (посмертно).
МАКУХА ГЕННАДІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
МАКУХА ГЕННАДІЙ МИКОЛАЙОВИЧ народився 28 серпня 1979 року. Проживав у Петрівцях, де здобув середню освіту.
У 2020-у році прийняв рішення стати професійним військовим – підписав контракт на проходження військової служби. Був командиром відділення взводу вогневої підтримки 10-ї гірсько-піхотної бригади.
20 березня 2022 року поблизу населеного пункту Озерщина під час мінометного обстрілу молодший сержант Макуха загинув.
Указом Президента України № 242 від 15.04.2022 року Макуха Геннадій Миколайович був посмертно нагороджений орденом За мужність ІІІ ступеня.
ЛІТЕРАТУРА
- Туркова Т. Родинам загиблих воїнів вручили нагороди / Т. Туркова // Нова година. – 2022. – 19-25 жовт. – С. 3.
ОКСАНЕНКО ОЛЕКСАНДР
Пам'ятну дошку відкрили на фасаді будинку у селі Велика Круча Пирятинської громади, в якому протягом 1998-2004 років проживав український льотчик.
Ним захоплювалися авіатори усього світу…
Українець, який став найкращим у світі льотчиком-винищувачем, майстром повітряного бою…
Більше ніж дві тисячі льотних годин, тріумфальні польоти на світових авіашоу. Олександр Оксанченко першим серед військових льотчиків винищувальної авіації у повному обсязі опанував програму фігур вищого пілотажу. Його почерк та стиль виконання знає весь світ.
З 1989 по 1995 рік Олександр Оксанченко проходив службу у 443 навчальному авіаційному полку Харківського вищого військового училища льотчиків імені Сергія Грицевця, що базувався у Великій Кручі, на посаді льотчика-інструктора." - повідомили на сторінці громади.
28 лютого 2022 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв 53-річному Олександру Оксанченку посмертне звання "Героя України" з удостоєнням ордена "Золота Зірка".
Підписатися на:
Дописи (Atom)