ПИСАРЕНКО СЕРГІЙ

Меморіальну дошку встановили на фасаді школи № 11. На відкриття прийшли рідні воїна, друзі та містяни. Дошку відкрили син і донька військового. Встановлення дошки ініціювала дружина військового за гроші родини.

Сержант Збройних сил України Сергій Миколайович Писаренко (позивний «Полтава») народився 21 лютого 1972 року на Полтавщині. Навчався у школі № 11. Після закінчення школи Сергій Писаренко навчався у Полтавському технікумі м’ясної промисловості. До повномасштабної війни у цивільному житті працював за кордоном водієм-далекобійником.

На початку повномасштабного вторгнення чоловік залишив роботу за кордоном та повернувся в Україну, де добровольцем приєднався до лав ЗСУ. Проходив службу на посаді командира відділення кулеметному взводу 1-го штурмового батальйону 5-ї ОШБр.

Під час служби був нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

51-річний захисник України помер у львівському госпіталі 18 жовтня 2023 року. Воїн проходив лікування через важке поранення, яке отримав 10 березня в бою біля Сіверська на Донеччині. Сергій Писаренко нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

ЗАПІЧНИЙ МАКСИМ

Меморіальну дошку Максиму Запічному встановили на фасаді загальноосвітньої школи № 28. Воїн був випускником цього навчального закладу.

30 вересня, потрапивши у мінну пастку поблизу села Тернова Харківської області, загинув 37-річний старший солдат Максим «Шерлок» Запічний із Полтави. Підписав контракт у 2014 році, був сапером. Воював у Донецькому аеропорту, де отримав поранення, а також пройшов безліч гарячих точок на Донбасі.

Запічний Максим Юрійович народився 5 жовтня 1984 року. У 2008 році закінчив ПолтНТУ ім. Ю. Кондратюка, отримав спеціальність інженера-будівельника. Працював на Полтавському турбомеханічному заводі та Полтаваобленерго.

Улітку 2014-го року «Шерлок» уклав контракт на проходження військової служби. Тоді він відслужив 10 місяців, з них три – на фронті.

«Я служив у 91-му полку, який базується в Охтирці. Це інженерно-саперний полк. Був сапером. Нашим завданням не було стояти на певних постах і утримувати позиції. Ми їздили цими блокпостами і або щось ставили, або щось знімали», – розповідав Запічний інтерв’ю «Суспільному» у 2019 році.

«Шерлок» добровольцем пішов захищати Донецький аеропорт 30 грудня 2014 року. Відстань між нами та ворогом була до 20 метрів, при цьому всі стіни були гіпсокартонні – дуже тонкі.

«Ти можеш не бачити ворога, але він все одно був там. І якщо хтось стріляв чергою з автомата, то прошивав ці стіни наскрізь. Це була повна темрява. Ми завчали кількість кроків та напрямки. Три кроки вперед, два вправо, здається, п’ять кроків уперед, знову ліворуч, до 63 кроків уперед і потім праворуч», – говорив Запічний.

В аеропорту він пробув 17 днів, а в день ротації зазнав поранення.

«Мені дали завдання встановити фугас, щоб обвалити сходову клітку і не дозволити сепаратистам спуститися з 3-го поверху. Коли я це робив, у коридор вискочив сепар і дав чергу мені в спину. На той момент я був 10-м пораненим за день. Нас вивозили по злітній смузі. Незабутня подорож, коли по броні стукають кулі. Я цього ніколи не забуду. Це не схожий ні на що досвід», – згадував захисник.

Вже після поранення «Шерлок» виконував бойові завдання в Авдіївці, Мар'їнці та інших містах Донбасу. Він був на передовій до кінця серпня 2015 року, потім знову працював інженером, але через повномасштабний наступ Росії знову вирушив на фронт.

20 серпня 2015 року указом Президента України Максим Запічний був нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни». Максима Запічного нагородили Орденом «За мужність» III ступеня. 37-річний воїн загинув 30 вересня того ж року, потрапивши до мінної пастки біля села Тернова Харківської області. 2022 року Максиму Запічному посмертно присвоїли Орден «За мужність» II ступеня.

СТЕЛА ПАМ'ЯТІ

28 серпня, напередодні Дня пам’яті захисників України, у парку імені Івана Котляревського відкрили оновлену стелу. На ній встановили вандалостійку інтерактивну дошку, на якій демонструється 441 обличчя полеглих воїнів.

Учасники заходу вшанували хвилиною мовчання пам’ять полеглих за незалежність та територіальну цілісність України.

«Ніхто не народжений для війни. Кожен із них мав свою ціль та мрію. Вони зробили свій вибір, у результаті якого ми зараз тут. На цьому екрані 441 обличчя. Це не всі. Кількість імен на екрані поступово доповнюватимуть. На завжди присутній кожен із них у нашій громаді. Вічна честь і пам’ять Героям. Низький уклін рідним», — сказала секретар міської ради Катерина Ямщикова.

Інтерактивну дошку відкрили у березні 2018 року. Наприкінці 2024 року її відновили та обладнали камерами відеоспостереження.

Оновлені портрети для інтерактивної дошки виконані у тому ж стилі, що і портрети на щитах проєкту «Полтава пам’ятає Героїв» на Каштановій алеї.

ЩЕРБАК ІГОР

Ігор Щербак мав звання лейтенанта. Меморіальну дошку йому встановили на фасаді Полтавського багатопрофільного ліцею № 1.

Воїн народився 29 листопада 1993 року в Полтаві в сім’ї військовослужбовця. Навчався в Полтавському міському багатопрофільному ліцеї №1 імені Івана Котляревського. В 2016 році закінчив ДВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України» за напрямком «Фінанси та кредит» у Сумах. У мирному житті працював фінансистом, був співвласником ігрового клубу. Обожнював тренування в залі, умів розвинути хист до цього в інших. Багато читав. Був добрим оповідачем і поціновувачем прекрасного. Любив життя і чорний гумор.

Проходив навчання на військовій кафедрі. Працював за фахом у Полтаві в ПАТ АБ «Укргазбанк» та в ПП «Компанія Надія». Займався підприємницькою діяльністю, був власником клубу «Sity play».

З початком повномасштабної війни добровільно пішов у ТЦК та був направлений до учбового підрозділу. Служив у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ на посаді командира мінометної батареї.

«Ігор був живим прикладом справжнього чоловіка, воїна. Мужнім, турботливим і справедливим. Завжди був на позитиві, ніколи не скаржився. Пішов на війну добровольцем ще на початку повномасштабного вторгнення, бо не міг змиритися зі стражданнями, що ніс із собою руський мир мирному населенню. Відповідальний командир і мотивований боєць, який своїм прикладом заряджав оточуючих. Завжди був уважним до кожного свого бійця. Честь і гідність для нього були не просто словами, а життєвими принципами!» – розповідають близькі загиблого.

З 19 липня 2022 року виконував бойові завдання по звільненню населених пунктів Херсонської області. За особисту хоробрість на полі бою нагороджений «Почесною грамотою» Командувача оперативно-стратегічного угрупування військ «Херсон» та медаллю «За хоробрість в бою».

Лейтенант Ігор Щербак, позивний «Ріко», загинув 19 лютого 2023 року біля села Берхівка на Донеччині. Під час виконання бойового завдання воїн потрапив під ворожий танковий обстріл. Офіцерові було 29 років.

ПЕРЦЮХ ВІКТОР

На фасаді гімназії № 25 відкрили меморіальну дошку полеглому старшому сержанту Віктору Перцюху.

Шлях воїна Віктора Перцюха

Чоловік народився 11 лютого 1974 року та проживав у Полтаві. У 1992-1994 роках воїн проходив службу в армії, здобувши військову спеціальність водія-механіка БМП. Після демобілізації працював водієм-експедитором.

З перших днів повномасштабного вторгнення Віктор Перцюх добровільно став на захист України.

Підготовку проходив на Яворівському полігоні. Тоді там був ще в березні масована ракетна атака. Він теж її пережив. Потім його направили на один із найскладніших напрямків – Луганський напрямок. Під Лисичанськом це було, селище Новотошківське.

7 квітня 2022 року полтавця зарахували до складу 34-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади. З 21 квітня захисник був на посаді командира бойової машини 2-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти.

Життя воїна обірвалося у бою 22 квітня 2022 року. Віктор Перцюх загинув поблизу населеного пункту Новотошківське на Луганщині. «Селище знищене було взагалі, стерте з лиця землі і там уже земля горіла, як казали. То один із найстрашніших боїв 22 квітня відбувся. У цей день Віктор загинув, отримавши поранення осколкове. 21 ввечері ми з ним розмовляли телефоном. А 22-го вранці я чекала ж на якийсь плюсик або знак який-небудь. Потім все ж таки знак питання послала. Відповіді вже не було. Потім я дізналася про те, що він загинув аж 18 травня. Майже місяць», – розповіла дружина військовослужбовця.

Полеглий старший сержант отримав смертельне поранення уламком снаряда, який пробив бронежилет.

11 лютого його пам’ять увіковічнили у Полтаві.

ПАРАДЖАНОВ СЕРГІЙ

У Полтаві відкрили меморіальну дошку видатному митцю кінематографа Сергію Параджанову. Ініціаторами заходу стали вірменська та грузинська діаспори міста.

Пам’ятна дошка на честь видатного українського та вірменського кінорежисера з’явилася на одному з будинків, що знаходиться за адресою вул. С. Параджанова, 1. Вулиця, що носить ім’я митця, з’явилася в Полтаві ще у 2015 році. Коли розпочалося будівництво нового мікрорайону, що лежить у межах Полтави та села Щербані, громадська організація «Ванк» звернулася до Щербанівської сільської ради з проханням назвати вулицю на честь Сергія Йосиповича. Голова ГО «Ванк» Валерій Кірокосьян говорить, що тоді ж вони вирішили і увіковічити ім'я Сергія Параджанова на меморіальній дошці на першому будинку вулиці.

За словами забудовників, тут мало бути продовження вул. Петровського. Проте керівництво фірми погодилося назвати вулицю на честь кіномитця.

На урочистостях з приводу відкриття пам’ятної дошки були представники вірменської та грузинської діаспор, місцевої влади, а також небайдужі Полтавці. Присутні читали вірші, ділилися спогадами про Сергія Параджанова та враженнями про його життєвий і мистецький шлях.

Сергій Параджанов народився 9 січня 1924 року у Тбілісі в родині антиквара і був третьою дитиною в сім'ї. Після закінчення середньої школи – вступив в Інститут залізничного транспорту, але провчився у ньому лише один рік. У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».

У 1942-1945 роках він навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії, провів близько 600 концертів у військових шпиталях. У 1945 році – перевівся до Московської консерваторії і паралельно у 1946 році вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), який закінчив у 1951 році.

Сергій Параджанов працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко», асистентом режисера на стрічці «Максимко». Після закінчення ВДІКу був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.

З Україною у Параджанова пов'язана значна частина творчої біографії. Саме тут він створив фільми: «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі – 1957 року), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).

Міжнародне визнання прийшло до митця після екранізації у 1964 році повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Прем'єра фільму відбулася 4 вересня 1965-го року в київському кінотеатрі «Україна». Цей фільм був удостоєний спеціальної премії журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966).

17 березня 1973 р. Параджанов був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». «У таборі півтори тисячі осіб, у всіх не менше як три судимості. Мене оточують криваві долі, багато хто втратив людську подобу. Мене кинули до них свідомо, щоб вони мене знищили. Блатної мови я не знаю, чифір не п’ю, наколок нема. Вони мене зневажали, думали – я підсадна качка, вивчаю життя зони, щоби зняти фільм. Але, хвала Богові, повірили. Багато хто сповідується», – писав режисер із табору.

Попри жахливі умови утримання і хвороби Параджанов відкрив у колонії... школу живопису. Режисер просив, щоб його співкамерники малювали все, що їм цікаво і що турбувало. Із в'язниці Параджанов привіз альбом із сотнями портретів та замальовок і вісім сценаріїв фільмів.

Тільки завдяки світовій кампанії протесту і проханню відомого французького письменника Луї Арагона до тогочасного керівника СРСР – Л. І. Брежнєва про звільнення режисера, яке підписали також Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеладжело Антоніоні, 30 грудня 1977 року Параджанов був звільнений з-під ув’язнення. Що ж до звинувачення в українському націоналізмі режисер відповів так: «Я не український націоналіст, я геній».

Після звільнення Параджанов оселився у м. Тбілісі, бо йому заборонили жити в Україні. Він став працювати на кіностудії «Грузія-фільм», де спільно з Д. Абашидзе поставив «Легенду про Сурамську фортецю», а також – короткометражні фільми «Акоп Овнатанян» (1967) і «Арабески на тему Піросмані» (1985).

Стрічка 1988 року «Ашик-Керіб» за мотивами казки Михайла Лермонтова була присвячена російському актору і кінорежисерові – Андрію Тарковському і стала останньою завершеною картиною митця. Офіційно Радянський Союз не дозволив фільмові брати участь у міжнародних конкурсах, але на Мюнхенському кінофестивалі він був номінований на кращу режисуру та отримав приз за художнє оформлення. Відомо, що цю стрічку показали на Венеціанському кінофестивалі, журі якого просило висунути Параджанова на «Оскар».

Від останнього фільму Параджанова – «Сповіді» – залишилася тільки одна сцена. Параджанов встиг побувати на знімальному майданчику лише один день, оскільки він вже був хворий на рак. Своє останнє інтерв'ю в 1988 році режисер давав українською мовою. Після розповіді про київську прем'єру фільму «Ашик-Керіб» він сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!».

У одному зі своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де помер через три дні. Митця поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Фрунзиком Мкртчяном, Вільямом Сарояном й іншими відомими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.

9 січня 2024 року повідомили, що Національна комісія з реабілітації за поданням Українського інституту національної пам'яті 20 грудня 2023 року реабілітувала Параджанова через 50 років після політично вмотивованого вироку митцеві від влади СРСР.

За своє життя Параджанов зняв 17 фільмів та написав сценарії до 8 кінострічок. Значна частина його творчої біографії пов'язана з Україною. В Україні він зняв такі кінофільми як «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка», «Перший парубок», «Українська рапсодія», «Квітка на камені». Також Сергій Йосипович екранізував повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Ця стрічка принесла йому світове визнання.

Нагороди і відзнаки

Крім численних премій і гран-прі на міжнародних кінофестивалях у 21 країні світу, Параджанов отримав звання народного артиста УРСР (1990, посмертно), став лауреатом державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), отримав титул Національна легенда України (2024, посмертно).

НАЛИВАЙКО ІВАН, ОСТЯК МАКСИМ

Пам’яті полеглих «Танцора» та «Остіна» у полтавському ліцеї відкрили меморіальні дошки

Іван Наливайко та Максим Остяк віддали життя в боях на Донеччині та Харківщині. Пам’ять захисників вшанували у рідному ліцеї.

Меморіальні дошки відкрили на фасаді ліцею № 31.

Іван «Танцор» Наливайко

Народився воїн 15 жовтня 1997 року в Полтаві. З 2008-2015 навчався в ліцеї №31, де був активним учасником всіх подій та заходів. З 6 років почав відвідувати танцювально-спортивний клуб «Дует», де опанував бальну хореографію. Разом з партнеркою брав участь не тільки в місцевих змаганнях, а й на міжнародних конкурсах.

Після школи у 2015 році вступив до педагогічного університету на спеціальність «Хореографія» та продовжив свою кap'єpy в Народному ансамблі спортивно-бального танцю «Грація». У період навчання також почав викладати дітям спортивно-бальний танець в школі «Юний Європєць».

24 лютого 2022 року Іван Наливайко добровольцем пішов на фронт та вступив до 116-ї окремої бригади територіальної оборони, де отримав позивний «Танцор». Він захищав Україну на Харківському, Сумському, Донецькому напрямках.

Загинув військовий 10 жовтня 2023 року в Авдіївці, при виконанні бойового завдання. Поховали молодого воїна на Алеї Слави в Полтаві.

Максим «Остін» Остяк

Воїн народився 11 квітня 1987 року в Полтаві та навчався у ліцеї №31 в математичному класі. Після закінчення закладу здобув вищу освіту в полтавській політехніці, отримавши спеціальність інженера-будівельника.

У 2007 році чоловік переїхав до Києва, де працював адміністратором у ТРЦ «Більшовик». Згодом працював за спеціальністю, а пізніше став барменом у клубі «КультРа». Після цього він працював у Національному музеї історії України в Києві.

Максим Остяк був активним учасником Революції Гідності з перших її днів. 18 лютого 2014 року під час сутичок з «Беркутом» отримав травми лівої руки та голови. Після участі у Революції Гідності воїн разом із музикантом Євгеном Славяновим заснував гурт Reve ta Stohne, записав альбом та виступав за кордоном.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Максим «Остін» Остяк добровільно вступив до лав Збройних сил України. Він служив оператором дронів у 49-му окремому стрілецькому батальйоні «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади, брав участь у боях за оборону Києва та в Ірпені.

Загинув оборонець 4 липня 2022 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. Його поховали у Полтаві на Затуринському кладовищі на Алеї Героїв.

БУДАНЦЕВ АНДРІЙ

8 жовтня на фасаді полтавськщої школи № 37 відкрили меморіальну дошку на честь полеглого воїна. Андрій Буданцев захищав Україну від російського вторгнення.

Історія воїна Андрія Буданцева

Андрій Буданцев народився народився 25 грудня 1983 року в Полтаві. Тут майбутній воїн закінчив школу № 37. Здобув вищу освіту в полтавській політехніці, згодом працював менеджером. Чоловік боронив Україну від окупантів з початку повномасштабного вторгнення.

Брат Анатолій поділився спогадами про військового. Також влаштували хвилину мовчання. До вшанування, крім рідних, долучилися знайомі воїна, а також учні та вчителі школи.

"Прямо в окоп до Андрія прилетіла міна. Снайпер-стрілець, обов'язки марксмена, але він брав участь у всіх боях. Це була п'ята батальйонно-тактична група 81-ї бригади. Окремий підрозділ був, стояв тоді в нас на Терентіївці і, до речі, ця батальйонно-тактична група дуже-дуже гарно проявила себе у всіх боях".

Брат загиблого Анатолій Буданцев розповів:

"Ми в один день поговорили коротенько, він набрав, це було рано вранці, десь о 8:30. Сказав, що такі собі справи, криють міцно артилерією. Сказав, щоб передав батькам вітання, бо погано зі зв'язком. Потім весь день зв'язку не було з ним. І на наступний день нам принесли сповіщення з військкомату".

У Андрія Буданцева залишилися батьки, брат та неповнолітній син.

Перша вчителька Андрія Буданцева Ніна Библів розповіла:

"На початку війни я була настільки збентежена, не могла, скажімо, взяти себе в руки. Він сильна людина, він мій учень, а мене як учительку заспокоював. Казав: "Не хвилюйтеся, усе буде добре". Він підбирав такі влучні слова, що я дійсно вірила йому".

Андрій Буданцев – військовий з Полтави. Під час служби виконував обовʼязки стрільця-снайпера. Мав звання солдат. Загинув чоловік 14 липня 2022-го року поблизу міста Сіверськ на Донеччині. Йому було 38 років.

РІЗНИК СЕРГІЙ

27 листопада на фасаді Ліцею № 31 відкрили меморіальну дошку випускнику – загиблому захиснику України Сергію Різнику.

Учні, педагоги та всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Молодший сержант Сергій Григорович Різник (позивний "Ескалібур") народився 22 грудня 1989 року с. Андріївка Машівського району Полтавської області.

Дитинство провів у рідному селі, шість класів закінчив в Андріївській загальноосвітній школі.

Ріс розумним, веселим, допитливим, доброзичливим, допомагав батькам по господарству, захоплювався футболом, ганяв з хлопчаками на вигоні. А потім батьки переїхали до міста, а сина, враховуючи його захоплення й уподобання, віддали до футбольного класу Полтавської гімназії № 31. Хлопчик відразу знайшов собі друзів, бо завжди підтримував тих, в кого щось не виходило, або хто потребував допомоги. Брав участь у шкільних, міських, обласних спортивних змаганнях. У 10 клас перейшов до математичного класу і відразу став душею колективу, бо був чесним, відкритим, небайдужим до чужих проблем.

Окрім футболу, волейболу, уподобав ще й художню самодіяльність, брав участь у класних театральних виступах, тому в 11 класі, на святі останнього дзвоника отримав не лише грамоту за спортивні досягнення, а й приз глядацьких симпатій "Відкриття року". На перервах з дівчатами міг написати вірша, а з хлопцями поділитися умінням гри у футбол.

Після закінчення школи міг би будувати футбольну карʼєру, але батьки, щоб добудувати дім, поїхали на заробітки, а в нього на руках залишився молодший брат Діма, який теж мріяв про футбол і подавав надії.

Сергій вступив на заочне відділення до Полтавського Технічного університету, на будівельний факультет, і йде працювати в магазин будівельних матеріалів "Домус", та докладає усіх зусиль, щоб Діма закінчив школу і займався улюбленим футболом.

Він замінив брату батьків, і дав можливість здійснити мрію - стати одним з найкращих футболістів "Ворскли". Далі Сергій пішов працювати в "Епіцентр", де користувався повагою та авторитетом у колективі.

19 квітня 2022 року пішов на фронт під позивним "Екскалібур" до 68 окремої Єгерської бригади ім. О. Довбуша. Був молодшим сержантом І єгерського відділення І єгерського взводу 6 єгерської роти 2 єгерського батальйону військової частини.

7 вересня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання з оборони позицій поблизу населеного пункту Новоєгорівка Луганської області.

Нагороджений за відвагу нагрудним знаком І ступеня "Хрест Воїна-Єгеря" та Почесним нагрудним знаком Головнокомандуючого Сил України "Хрест Хоробрих" , відзнакою Міністерства Оборони України медаллю "За поранення", орденом "За мужність " ІІІ ступеня.

ПАЛІЙ ДЕНИС

27 листопада на фасаді Ліцею № 31 відкрили меморіальну дошку випускнику – загиблому захиснику України Денису Палію.

Учні, педагоги та всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Капітан Денис Ігорович Палій народився 13 жовтня 1984 року у місті Полтава. Навчався у школі № 31. Після початкової школи продовжив навчання у біологічному класі. Навчання Денису давалося легко, любив природу та тварин. Писав наукові роботи МАН. Також він активно займався спортом: дитиною відвідував басейн, бо гарно вмів плавати. У старших класах захоплювався баскетболом.

Навчався у Полтавському будівельному універитеті на факультеті "Інформатика". Та все таки мріяв стати військовим. Тому під час навчання на третьому курсі вишу пішов на строкову службу та служив у 79 десантно-штурмовій бригаді у м. Миколаїв. Далі проходив службу в правоохоронних органах. Мав звання капітана.

Згодом Денис поїхав закордон. Там освоїв будівельну професію та працював за фахом. Але думками завжди був з Україною.

Під час початку повномасштабного вторгення рф в Україну Денис Палій перебував в Естонії. Вивіз сім'ю за кордон, а сам повернувся в Україну та вступив до лав ЗСУ у званні солдата. Це було його рішення, відмовляти Дениса не було шансів.

Пройшов навчання та служив у 27 реактивній артилерійській бригаді ім. Кошового Отамана П. Калнишевського. Зв'язку з рідними майже не було, однак Денис додому відправляв короткі повідомлення "Все добре". Уже згодом рідні дізнались, що він знаходився на Харківському напрямку. Звільняв окуповані території.

Загинув Денис Палій 25 квітня 2022 року біля с. Шебелинка Балаклійського району Харківської області. Йому назавжди 37 років.

На місці загибелі створили Меморіальний комплекс пам'яті загиблим бійцям 12-ї реактивної артилерійської батареї 4-го реактивного артилерійського девізіону 27-ї реактивної артилерійської бригади імені Кошового Отамана П. Калнишевського.

Похований Денис Палій на Меморіалі Героїв у с. Затурино.

Указом Президента України нагороджений Орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

КОЖЕМ'ЯК АНДРІЙ

Меморіальну дошку встановили в Полтавській дільниці та в головному офісі АТ «Полтаваобленерго».

Андрій «Чуб» Кожем’як

Чоловік народився 25 липня 2001 року в селі Зінці Полтавського району. Після школи він вступив до Полтавського політехнічного коледжу, а в березні 2020 року почав працювати в «Полтаваобленерго» на посаді електромонтера з експлуатації розподільних мереж.

У тому ж році воїна призвали до лав Збройних сил України, де він отримав звання молодшого сержанта. Повномасштабна війна застало Андрія Кожем’яка на службі. Він став на захист України на посаді командира відділення, командира машини 2 взводу морської піхоти, 2 роти 88 окремого батальйону Морської піхоти України.

Захисник під час війни вступив до Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. З окопів він онлайн складав першу сесію.

21-річний молодший сержант Андрій Кожем'як, позивний Кажан, загинув 13 січня 2023 року біля міста Красногорівка на Донеччині. Боєць намагався витягнути тіло загиблого побратима, коли почалася атака ворожого безпілотника. Воїн отримав смертельні поранення.

ІВКО СЕРГІЙ

Сергій Івко був командиром, який піклувався про своїх підлеглих, кажуть побратими.. Захисник загинув від ворожого удару на Донеччині.

Полеглого військовослужбовця вшанували меморіальною дошкою на фасаді школи № 37.

Історія воїна «Карата»

Сергій Івко народився 4 липня 1984 року в Полтаві. Майбутній воїн закінчив школу № 37, пізніше здобув вищу освіту в Полтавському інституті бізнесу. Паралельно навчався у військовій кафедрі в Інституті зв’язку, де згодом отримав звання молодший лейтенант.

Повномасштабна війна застала Сергія Івка в Генічеську, де він працював. Чоловік повернувся з окупації додому 10 травня 2022 року та пішов добровольцем до терцентру комплектування, аби стати до лав ЗСУ.

Після навчання він отримав звання лейтенанта. Служив на посаді командира взводу вогневої підтримки у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Побратими згадують, що він піклувався й беріг своїх підлеглих, перебував з ними на передових позиціях.

Захисник у липні 2023 року під час боїв отримав осколкове поранення. Невдовзі після лікування він знову пішов на фронт. Торік у листопаді 2023 року Сергій Івко зміг врятуватися від ворожих дронів.

Після виходу з бойового завдання 10 лютого ворог атакував українських військових керованою авіабомбою. Тоді Сергій Івко отримав поранення, після чого його двічі реанімували дорогою до Дніпра. У лікарні медики три доби боролися за життя захисника, однак вони змогли його врятувати. Воїн помер 14 лютого.

За фронтові звитяги Сергія Івка нагородили «Срібним хрестом», «Хрестом пошани» та посмертно нагрудним знаком «Хрест відваги».

ДРИГА ОЛЕКСАНДР

У Полтаві на фасаді школи № 11 встановили меморіальну дошку Олександру Дризі. Воїн народився у селі Дрижина Гребля Полтавського району. Проживав у Полтаві, мав свій бізнес у сфері торгівлі комп’ютерами, периферійним устаткуванням та програмним забезпеченням. Під час повномасштабної війни був стрільцем 1-ї стрілецької роти. Мав звання сержант. 47-річний Олександр Дрига загинув 20 січня 2023 року біля міста Соледар Донецької області. Воїн посмертно нагороджений Орденом за «За мужність» III ступеня.

КОВАЛЕНКО АНДРІЙ

На фасаді полтавської ЗОШ № 29 встановили меморіальну дошку полеглому захиснику України Андрію Коваленку. Воїн народився та жив у Полтаві. Під час АТО півтора року захищав суверенітет України від проросійських терористів на Донеччині та Луганщині. Повернувшись до цивільного життя працював IT-інженером. Напередодні повномасштабного російського вторгнення, Андрій Коваленко взяв участь в інформаційній кампанії Сил територіальної оборони. 25 лютого 2022 року полтавець пішов на військову службу: Андрій Коваленко став командиром стрілецького взводу. Мав військове звання молодшого лейтенанта.

4 грудня 2023 року на той час Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив воїна почесним нагрудним знаком «Срібний хрест». Особисто військовий не отримав почесну нагороду: 7 грудня 34-річний Андрій Коваленко загинув під час штурму російських окупантів. Сталося це біля села Новомихайлівка Покровського району Донецької області: взявши ворожий вогонь на себе, полтавець врятував життя своїм побратимам. У лютому почесний нагрудний знак передали матері військового.

ФЕДОРЧЕНКО ВЛАДИСЛАВ

На фасаді адмінбудівлі ПрАТ «Полтавамаш» встановили меморіальну дошку Владиславу Федорченку. Воїн народився 16 квітня 1971 року.До війни чоловік працював механіком на заводі «Полтавамаш».

З початку повномасштабної війни росії проти України Владислав Федорченко приєднався до тероборони. Захисник був санітаром-інструктором стрілецької роти та з липня 2022-го перебував на передовій. Загинув 8 листопада 2022 року біля селища Курдюмівка Бахмутського району на Донеччині внаслідок артилерійського обстрілу. Воїну був 51 рік, його поховали на Алеї Слави Затуринського кладовища Полтави. 

Посмертно Владислава Федорченка нагородили Орденом за «За мужність» III ступеня.

За інформацією Полтавського обласного ТЦК та СП, 8 листопада поблизу смт Курдюмівка Бахмутського району Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу загинув Федорченко Владислав Анатолійович.

ОЖИГАНОВ СЕРГІЙ

Воїн народився 17 травня 1993 року у Полтаві. Навчався в ЗОШ № 23 та ПТУ № 9. У 2018 році прийшов працювати у «Полтаваобленерго». 

24 березня 2023 року призваний на військову службу за мобілізацією. Солдат Сергій Ожиганов служив навідником 3 десантно-штурмового відділення, 1 десантно-штурмового взводу, 1 десантно-штурмової роти, 3 десантно-штурмового батальйону.

Вірний присязі, гідно виконуючи свій військовий обов’язок із захисту територіальної України, загинув 12 липня 2023 року поблизу Новомихайлівки Донецької області. Сергій Ожиганов навіки залишиться у пам’яті рідних, близьких та колег мужньою, світлою і відповідальною людиною, кажуть енергетики.

ПОЧЕП СЕРГІЙ

Воїн народився 16 листопада 1972 року в селі Ваці Полтавського району. Закінчивши Полтавську школу №14, навчався у СПТУ № 3 на електрогазозварювальника.

У 1991-1993 роках чоловік проходив строкову службу у лавах української армії у Мукачево на Закарпатті. Працював водієм тролейбуса та в інших організаціях. Улітку 2019 року Сергій Почеп приєднався до команди АТ «ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО». З початком повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем вступив до лав Збройних сил України. Був старшим солдатом та служив на посаді стрільця 1-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти 13-го окремого стрілецького батальйону.

9 січня 2023 року ворожий артилерійський удар забрав життя Сергія Почепи поблизу Красногорівки на Донеччині. Йому було 50 років.

АЛЕЯ ГЕРОЇВ

Імена 360 захисників на щитах. У центрі Полтави відкрили Алею Героїв

На Алеї в центрі Полтави встановили 180 інформаційних щитів у пам’ять про полеглих воїнів-полтавців.

Відкриття Алеї Героїв відбулося 6 грудня.

У день відкриття матері, дружини, друзі й побратими прийшли з квітами та прапорами, аби вшанувати загиблих оборонців. Священнослужителі провели панахиду за загиблими й окропили стели свяченою водою. Тим часом перехожі зупинялися, аби прочитати рядки про захисників, які віддали життя за Україну.

У концепції вхідної групи є скульптури постатей людей у повний зріст, які символізують полеглих воїнів, бетонні елементи як символ захисту від ворога та спеціальна підсвітка.

БЕЗПАЛКО АНДРІЙ

Полеглому захиснику України Андрію Безпалку меморіальну дошку встановили на фасаді ліцею № 33. Військовий був випускником цього навчального закладу.

Андрій Безпалко народився в Полтаві. Після закінчення професійно-технічного училища № 17 отримав фах газоелектрозварника та почав працювати у «Полтаваелектроавтотранс» на посаді механіка рухомого складу. Добровільно приєднався до Збройних сил України на початку квітня 2022-го. Був кулеметником взводу 3-го штурмового батальйону. 43-річний воїн загинув 18 вересня 2022 року в районі Майорська Донецької області під час виконання бойового завдання.

КОРОСТЕЛЬ МАКСИМ

На фасаді ЗОШ № 37 встановили меморіальну дошку Максиму Коростелю. Воїн народився 8 січня 1987 року в Полтаві, навчався у школі № 37 та закінчив Національний техуніверситет ім. Ю. Кондратюка (нині «Полтавська політехніка»). Працював у ТОВ «Галактика» торговим представником. У березні 2022 року добровільно приєднався до лав Сил оборони. Мав звання старший лейтенант, був командиром стрілецького взводу 116-ї окремої бригади тероборони. 36-річний Максим Коростель загинув торік 12 липня в районі Красногорівка Покровського району Донецької області. 

Посмертно нагороджений Орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня.