ІВКО СЕРГІЙ

Сергій Івко був командиром, який піклувався про своїх підлеглих, кажуть побратими.. Захисник загинув від ворожого удару на Донеччині.

Полеглого військовослужбовця вшанували меморіальною дошкою на фасаді школи № 37.

Історія воїна «Карата»

Сергій Івко народився 4 липня 1984 року в Полтаві. Майбутній воїн закінчив школу № 37, пізніше здобув вищу освіту в Полтавському інституті бізнесу. Паралельно навчався у військовій кафедрі в Інституті зв’язку, де згодом отримав звання молодший лейтенант.

Повномасштабна війна застала Сергія Івка в Генічеську, де він працював. Чоловік повернувся з окупації додому 10 травня 2022 року та пішов добровольцем до терцентру комплектування, аби стати до лав ЗСУ.

Після навчання він отримав звання лейтенанта. Служив на посаді командира взводу вогневої підтримки у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Побратими згадують, що він піклувався й беріг своїх підлеглих, перебував з ними на передових позиціях.

Захисник у липні 2023 року під час боїв отримав осколкове поранення. Невдовзі після лікування він знову пішов на фронт. Торік у листопаді 2023 року Сергій Івко зміг врятуватися від ворожих дронів.

Після виходу з бойового завдання 10 лютого ворог атакував українських військових керованою авіабомбою. Тоді Сергій Івко отримав поранення, після чого його двічі реанімували дорогою до Дніпра. У лікарні медики три доби боролися за життя захисника, однак вони змогли його врятувати. Воїн помер 14 лютого.

За фронтові звитяги Сергія Івка нагородили «Срібним хрестом», «Хрестом пошани» та посмертно нагрудним знаком «Хрест відваги».

ДРИГА ОЛЕКСАНДР

У Полтаві на фасаді школи № 11 встановили меморіальну дошку Олександру Дризі. Воїн народився у селі Дрижина Гребля Полтавського району. Проживав у Полтаві, мав свій бізнес у сфері торгівлі комп’ютерами, периферійним устаткуванням та програмним забезпеченням. Під час повномасштабної війни був стрільцем 1-ї стрілецької роти. Мав звання сержант. 47-річний Олександр Дрига загинув 20 січня 2023 року біля міста Соледар Донецької області. Воїн посмертно нагороджений Орденом за «За мужність» III ступеня.

КОВАЛЕНКО АНДРІЙ

На фасаді полтавської ЗОШ № 29 встановили меморіальну дошку полеглому захиснику України Андрію Коваленку. Воїн народився та жив у Полтаві. Під час АТО півтора року захищав суверенітет України від проросійських терористів на Донеччині та Луганщині. Повернувшись до цивільного життя працював IT-інженером. Напередодні повномасштабного російського вторгнення, Андрій Коваленко взяв участь в інформаційній кампанії Сил територіальної оборони. 25 лютого 2022 року полтавець пішов на військову службу: Андрій Коваленко став командиром стрілецького взводу. Мав військове звання молодшого лейтенанта.

4 грудня 2023 року на той час Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив воїна почесним нагрудним знаком «Срібний хрест». Особисто військовий не отримав почесну нагороду: 7 грудня 34-річний Андрій Коваленко загинув під час штурму російських окупантів. Сталося це біля села Новомихайлівка Покровського району Донецької області: взявши ворожий вогонь на себе, полтавець врятував життя своїм побратимам. У лютому почесний нагрудний знак передали матері військового.

ФЕДОРЧЕНКО ВЛАДИСЛАВ

На фасаді адмінбудівлі ПрАТ «Полтавамаш» встановили меморіальну дошку Владиславу Федорченку. Воїн народився 16 квітня 1971 року.До війни чоловік працював механіком на заводі «Полтавамаш».

З початку повномасштабної війни росії проти України Владислав Федорченко приєднався до тероборони. Захисник був санітаром-інструктором стрілецької роти та з липня 2022-го перебував на передовій. Загинув 8 листопада 2022 року біля селища Курдюмівка Бахмутського району на Донеччині внаслідок артилерійського обстрілу. Воїну був 51 рік, його поховали на Алеї Слави Затуринського кладовища Полтави. 

Посмертно Владислава Федорченка нагородили Орденом за «За мужність» III ступеня.

За інформацією Полтавського обласного ТЦК та СП, 8 листопада поблизу смт Курдюмівка Бахмутського району Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу загинув Федорченко Владислав Анатолійович.

ОЖИГАНОВ СЕРГІЙ

Воїн народився 17 травня 1993 року у Полтаві. Навчався в ЗОШ № 23 та ПТУ № 9. У 2018 році прийшов працювати у «Полтаваобленерго». 

24 березня 2023 року призваний на військову службу за мобілізацією. Солдат Сергій Ожиганов служив навідником 3 десантно-штурмового відділення, 1 десантно-штурмового взводу, 1 десантно-штурмової роти, 3 десантно-штурмового батальйону.

Вірний присязі, гідно виконуючи свій військовий обов’язок із захисту територіальної України, загинув 12 липня 2023 року поблизу Новомихайлівки Донецької області. Сергій Ожиганов навіки залишиться у пам’яті рідних, близьких та колег мужньою, світлою і відповідальною людиною, кажуть енергетики.

ПОЧЕП СЕРГІЙ

Воїн народився 16 листопада 1972 року в селі Ваці Полтавського району. Закінчивши Полтавську школу №14, навчався у СПТУ № 3 на електрогазозварювальника.

У 1991-1993 роках чоловік проходив строкову службу у лавах української армії у Мукачево на Закарпатті. Працював водієм тролейбуса та в інших організаціях. Улітку 2019 року Сергій Почеп приєднався до команди АТ «ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО». З початком повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем вступив до лав Збройних сил України. Був старшим солдатом та служив на посаді стрільця 1-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти 13-го окремого стрілецького батальйону.

9 січня 2023 року ворожий артилерійський удар забрав життя Сергія Почепи поблизу Красногорівки на Донеччині. Йому було 50 років.

АЛЕЯ ГЕРОЇВ

Імена 360 захисників на щитах. У центрі Полтави відкрили Алею Героїв

На Алеї в центрі Полтави встановили 180 інформаційних щитів у пам’ять про полеглих воїнів-полтавців.

Відкриття Алеї Героїв відбулося 6 грудня.

У день відкриття матері, дружини, друзі й побратими прийшли з квітами та прапорами, аби вшанувати загиблих оборонців. Священнослужителі провели панахиду за загиблими й окропили стели свяченою водою. Тим часом перехожі зупинялися, аби прочитати рядки про захисників, які віддали життя за Україну.

У концепції вхідної групи є скульптури постатей людей у повний зріст, які символізують полеглих воїнів, бетонні елементи як символ захисту від ворога та спеціальна підсвітка.

БЕЗПАЛКО АНДРІЙ

Полеглому захиснику України Андрію Безпалку меморіальну дошку встановили на фасаді ліцею № 33. Військовий був випускником цього навчального закладу.

Андрій Безпалко народився в Полтаві. Після закінчення професійно-технічного училища № 17 отримав фах газоелектрозварника та почав працювати у «Полтаваелектроавтотранс» на посаді механіка рухомого складу. Добровільно приєднався до Збройних сил України на початку квітня 2022-го. Був кулеметником взводу 3-го штурмового батальйону. 43-річний воїн загинув 18 вересня 2022 року в районі Майорська Донецької області під час виконання бойового завдання.

КОРОСТЕЛЬ МАКСИМ

На фасаді ЗОШ № 37 встановили меморіальну дошку Максиму Коростелю. Воїн народився 8 січня 1987 року в Полтаві, навчався у школі № 37 та закінчив Національний техуніверситет ім. Ю. Кондратюка (нині «Полтавська політехніка»). Працював у ТОВ «Галактика» торговим представником. У березні 2022 року добровільно приєднався до лав Сил оборони. Мав звання старший лейтенант, був командиром стрілецького взводу 116-ї окремої бригади тероборони. 36-річний Максим Коростель загинув торік 12 липня в районі Красногорівка Покровського району Донецької області. 

Посмертно нагороджений Орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня.

ОРЛОВ АНДРІЙ

Меморіальну дошку встановили на стежках у Студентському сквері, який носить ім’я Героя України Андрія Орлова.

Урочисте відкриття дошки відбулося 28 червня. На захід прийшли рідні, друзі, одногрупники, викладачі та студенти університету, щоб вшанувати пам’ять про нього.

Ініціювала встановлення дошок та кошти на них зібрала студентська рада полтавського педуніверситету. На відкриття прийшов син захисника Денис, він згадував свого батька, як добру та сильну людину.

«Його всі називали «Енерджайзером». Він був дуже добрим, сильним, дисциплінованим. В першу чергу як батько, він був, я вважаю, найкращим. Тому що я завжди брав з нього приклад. Можна сказати він людина з високою честю», – розповів Денис.

Історія захисника Андрія Орлова

Герой України Андрій Орлов з Полтави. У 2007 році закінчив Полтавський педагогічний університет. До початку повномасштабної війни Андрій працював менеджером у головному офісі «Нестле Україна». Відповідав за аудит технічного стану і роботи кавових апаратів.

У 2014 році я прийшов добровольцем до батальйону «Донбас» без військової підготовки. Прийшов з цивільного життя. Тоді вже «Донбас» був розпіареною структурою, його усі знали. Проходив вишколи у навчальних центрах Нацгвардії. Ними займалися інструктори, у тому числі іноземні. Він досить швидко засвоював нові знання. Перші півтора року був стрільцем, потім командиром відділення. А вже потім став заступником командира снайперського взводу, який працював окремо від «Донбасу».

ГОРОБЕЦЬ МАКСИМ

Захисник народився 6 грудня 1979 року в місті Тобольськ Тюменської області в родині військових. Через часті переїзди чоловік закінчив школу в Білорусі. Деякий час жив у Німеччині.

У 1994 році батьки воїна переїхали до Полтави, де Максим Горобець закінчив школу № 6. Навчався у Полтавському політехнічному коледжі та у Харківському політехнічному інституті.

Чоловік працював старшим майстром, інженером-проектувальником на різних підприємствах. У 2013 році він приєднався до колективу «ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО», на якому працював 10 років.

Після початку повномасштабної війни воїн вступив до тероборони, а потім його мобілізували й направили до 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади. Служив командиром 1-го парашутно-десантного взводу 7-ї парашутно-десантної роти 3-го парашутно-десантного батальйону, був старшим лейтенантом.

Загинув Максим Горобець 2 квітня 2023 року поблизу Чорнопопівки на Луганщині. Указом Президента воїна посмертно нагородили Орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

ДІБРОВА НАЗАРІЙ

Меморіальну дошку Назарію Діброві встановлять на фасаді ЗОШ № 27 в Полтаві, де навчався захисник України. Назарій Діброва народився 1985 у Полтаві. Навчався у школі №27. Діброва закінчив Полтавський державній аграрний університет. У 2007-2008 роках проходив службу в ЗСУ. З 2011 до 2015 року працював спеціалістом Головного управління економіки Полтавської ОДА. З 2015 року був у лавах поліцейського батальйону патрульної поліції № 1. На військову службу Назарія Діброву мобілізували в березні 2022 року. Він служив у першому гранатометному відділенні протитанкового взводу 1-го механізованого батальйону в/ч А-0693. Отримав звання старший солдат. Загинув 36-річний військовий 31 березня 2022-го біля міста Бахмут Донецької області. Назарія Діброву посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У воїна лишилася донька.

КРАСНОКУТСЬКИЙ МАКСИМ

В Полтаві на фасаді ліцею № 32 відкрили меморіальну дошку випускнику навчального закладу: полеглому захиснику України Максиму Краснокутському.

Юний полтавський музикант із перших днів війни записався добровольцем в Збройні Сили України, щоб допомагати армії. 29 липня він загинув під Мар’їнкою під час ворожих обстрілів

Максим Краснокутський народився у 2004 році в Полтаві. Закінчив гімназію № 32 та Полтавську дитячу музичну школу № 3 імені Бориса Гмирі по класу саксофона. Паралельно із музикою Максим займався бальними танцями.

У 2019 році Максим поступив у Полтавський фаховий коледж мистецтва імені Миколи Лисенка. Навчався у викладача Єлізара Пащенка. У 2021 році Максима покликали працювати у муніципальний духовий оркестр «Полтава» під керівництвом Едуарда Головашича.

Максим закінчував курс навчання у Полтаві й влітку 2022 року планував поступати до Дніпропетровської академії музики ім. М. Глінки. Однак, ці плани зруйнувала війна. Хлопець якраз був на зимових канікулах, коли 24 лютого Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Максим вирішив піти у військкомат і записатися у територіальну оборону, щоби допомагати військовим у Полтаві.

Дитинство Максима пройшло у мистецтві, танцях і музиці. У нього натура така – дуже спокійний, інтелігентний, сором’язливий. Людина, яка крім нот у своєму житті нічого не знала. Дитині тільки виповнилося 18 років.

Як почалася війна, він не хотів сидіти вдома склавши руки. Він хотів у складі тероборони допомагати військовим у Полтаві. Максим пішов у полтавський військкомат, щоби записатися в тероборону. Хлопець хотів допомогти державі тим, чим міг: копати траншеї, носити, вантажити щось тощо.

Уже на другий день йому сказали піти із речами у військкомат. Він зібрав рюкзак і покинув квартиру, хоча матір і тато благали його не йти. В той же день його посадили у жовтий автобус і відправили у Львів. Я заспокоювала батьків, що у Львові немає бойових дій і там все спокійно.

Максим був наймолодшим студентом муніципального оркестру, а у військовій частині наймолодшим солдатом. Він отримав позивний «Студент».

Максим не пішов на третій семестр другого курсу навчання. Командування зі Львову прислало довідку, що хлопець мобілізований.

Максим проходив навчання на Яворівському полігоні. На другий тиждень, як його туди привезли разом з іншими солдатами, почалися ворожі обстріли. Їхню казарму знищили на початку березня. В березні-квітні вони мешкали в наметах, у лісі. В травні їх перевели у Чернігівську область. Влітку було відомо, що Максим уже в Донецькій області, на передовій. Він говорив, що перебував за 500 метрів до лінії розмежування, де бачив, як орки махали нашим солдатам руками, а потім стріляли.

Кожного дня рідні дивилися чи є Максим онлайн в месенджері. Якщо один раз на день подзвонить, то це було велике щастя. Останнє повідомлення йому відправили 28 числа, але він його уже не прочитав.

5 днів із ним не було зв’язку і ніхто нам нічого не говорив. Шукали його і до останнього сподівалися, що у нього просто немає технічної можливості подзвонити. Уже пізніше дізналися, що хлопців накрити «градами» й шансів вижити не було. Максим отримав смертельне осколкове поранення.

1 серпня рідним подзвонили й сказали прийти у військкомат. Майор повідомив про те що, мобілізований солдат Максим Краснокутський під час виконання наказу загинув 29 серпня в селі Мар’янка Донецької області. Він завжди мріяв поступити у Дніпро на навчання. Їздив туди на прослухування по саксофону. Йому Едуард Головашич і Єлізар Пащенко давали високу оцінку. Батьки багато років збирали йому на гарний інструмент – японський саксофон Yamaha. Він не встиг на ньому і повчитися.

Музикант із Полтави віддав своє життя, щоби орки далі не лізли на нашу рідну землю. Для родини це непоправна втрата. Такі хлопчики дуже рідко зустрічаються. В середовищі культури він провів все своє недовге життя.

Наставник Максима Єлізар Пащенко так згадує свого загиблого вихованця: – Він був дуже талановитий музикант і на нього покладали великі надії. Був великий поштовх, коли він сів в симфонічний оркестр і сольно грав. Дуже спресований хлопець.

Він постійно слухав музику, я його жодного разу не бачив без навушників і саксофону. Він по 6 годин працював з інструментом, без врахування часу, коли грав у муніципальному оркестрі «Полтава». Максим там був наймолодшим артистом. Мав поступити до музичної консерваторії у Дніпрі. Ми навіть їздили у музичну академію до його майбутнього викладача. Але трапилася ця трагедія.

У Максима Краснокутського вдома залишилися мама, тато і молодший брат, який потребує догляду у зв'язку зі станом здоров'я.

СЕМКА ДМИТРО

Меморіальну дошку Дмитру Семку встановлять на фасаді полтавського ліцею № 17. Дмитро Семка народився 3 серпня 1997 року в Полтаві, закінчив місцевий ліцей № 17 та навчався в аграрному університеті, займався вільною боротьбою і виконав норматив кандидата у майстри спорту. Неодноразово був чемпіоном області. Мав звання кандидата у майстри спорту з вільної боротьби. «Талановитий і перспективний хлопець. Початок повномасштабної війни зустрів у Польщі, але повернувся й став на захист країни. Уже 3 чи 4 січня 2023 року пішов воювати, навчався за кордоном і був у морській піхоті». Служив на посаді механіка-водія-електрика командно-штабної машини 38-ї окремої бригади морської піхоти. У Латвії пройшов військовий вишкіл за стандартами НАТО. Він виконував функції розвідника, воював на донецькому напрямку. Хлопець воював у бригаді спільно з батьком. 28 липня вони разом пішли на завдання з якого повернувся лише тато Дмитра Семки. Загинув 25-річний воїн 28 липня 2023 року в районі селища Урожайне Волноваського району Донецької області. У захисника лишилися батьки та сестра.

ЮРЧЕНКО ЄВГЕНІЙ

30 квітня на фасаді гімназії № 25 відкрили меморіальну дошку військовослужбовцю Євгенію Юрченку.

Народився Захисник 28 вересня 1997 року у Полтаві. Навчався у Полтавській загальноосвітній школі № 25. У 2015 році Євгеній вступив на навчання до інженерно-технологічного факультету Полтавської державної аграрної академії. Працював в компанії «Аврора».

У 2021 році Євгеній Юрченко – призваний до Державної прикордонної служби України, 105 прикордонного загону ім. князя Володимира Великого відділу прикордонної служби «Семенівка», де проходив строкову службу.

Під час повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України він разом зі своєю заставою відійшов до 105 прикордонного загону для оборони міста Чернігова.

З 24 березня 2022 року – зарахований до однієї з військових частин з місцем дислокації у місті Мукачеве, а з 21 грудня 2022 року – переведений (за власним бажанням) до 5 прикордонної застави.

13 травня 2023 року молодший сержант Державної прикордонної служби Євгеній Юрченко героїчно загинув у селі Мхи Новгород-Сіверського району Чернігівської області від ворожих ударів противника.

Юрченку Євгену посмертно присвоєно звання сержанта Державної прикордонної служби та посмертно нагороджено медаллю «Захиснику вітчизни».

ЧЕПІГА МИКОЛА

Дошку захисникові України Миколі Чепізі було встановлено на будівлі гімназії № 21, де він навчався.

Чепіга Микола Миколайович народився 10 серпня 1977 року в м. Полтава. Закінчив Полтавське ПТУ № 3, отримав спеціальність слюсара. Служив у Збройних Силах України. Працював у локомативному депо станції Полтава-Південна. 18 березня 2014 року добровольцем пішов захищати Україну. Служив у 24-му батальоні територіальної оборони "Айдар".

Микола Чепіга мав дружину, двох доньок, батьків, але все ж вирушив захищати країну. Він потайки від сім’ї пішов на фронт. Та не прослужив і місяця, як загинув. Його закатували в полоні, говорить його побратим Анатолій Головченко. Та надію, що Микола живий, дружина воїна має і досі.

"Він розумів, що є Ніка, є сім’я. Єдина причина його смерті – він узяв усе на себе, щоб врятувати товаришів", − розповідає дружина Миколи Ірина Чепіга.

А познайомилися батьки Вероніки їдучи в маршрутці.

"Так їду і зустрілися поглядами. Через день він прийшов до мене попити каву. На другий день теж пив каву. А потім на 3-4 день і говорить: «Я навів про тебе довідку, що ти розлучена, у тебе є дитина і я б хотів з тобою жити». Я йому відповіла, що як так може бути і що він мене взагалі не знає. А він сказав, що йому вистачило цих двох днів", − розповідає Ірина Чепіга.

Після того вони одружилися та прожили разом 15 років. 2014-го, коли почалася війна на сході, Микола добровольцем пішов на фронт. Та про це дружині не сказав.

"В березні він потайки пішов та записався до військкомату. Я не знала. Навіть, коли їх туди відправляли, він прийшов і сказав, що ми їдемо до Кропивницького. Нас відправляють на навчання. Він сказав, що до Кропивницького, а насправді вони поїхали до Луганська".

До останнього свого дня Микола не зізнавався дружині, що перебуває на війні.

"Коли телефонувала до нього, то питала: "Колю, ти мене не обманюєш? Ти справді в Кіровограді?", а він відповідав, що справді. А хлопці потім розповідали, що коли я телефонувала, ми швидко накривалися плащ-палатками, щоб ти нічого не почула. Бо Коля казав, що якщо Іра почує, то гнатиме нас звідси усіх".

Побратим Миколи Юрій Крижберський розповів: "І дня не пройшло, щоб він не говорив з дружиною, не показував нам якісь фотографії, де дитина розповідає якусь історію".

Менше місяця довелося служити Миколі в батальйоні "Айдар". Під час бою біля селища Металіст, що на Луганщині, він потрапив у засідку.

"По нас вдарив гранатомет. Він поцілив по танку. Багатьох поранило, мене скинуло з танку вибуховою хвилею. А всі інші залишилися на танку, але були важко поранені. Тоді усі потрапили в полон. На жаль, того ж дня Миколу Чепігу, наскільки я знаю, закатували та вбили", − розповів побратим Миколи Анатолій Головченко.

Пів місяця тіло Миколи не віддавали. Зрештою, його привезли та поховали спочатку у селі, де вони із дружиною будували будинок, а потім перепоховали у Полтаві.

Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" Чепіга Микола Миколайович нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

ІВАЩЕНКО ПАВЛО

Дошку на честь військового Павла Іващенка встановили на фасаді Полтавського ліцею № 1 імені Котляревського, де навчався воїн.

На відкриття прийшли рідні та знайомі воїна, а також учні та вчителі закладу.

Воїн був механіком-водієм десантно-штурмової роти та мав позивний "Тихий", розповів однокласник загиблого

"Він був дуже уважним до дівчат, на відміну від інших хлопців. Був дуже творчим, любив танці, брав участь у шкільному театрі. І взагалі був веселуном, трохи наївним. Більшість з нас дізналися, що він боронить Україну, вже коли він тримав рубежі біля Гуляйполя".

Дошку Павлу Іващенку встановили за ініціативи однокласників. Вони ж оплатили її встановлення. Учителька ліцею № 1 ім. Івана Котляревського Вікторія Гайдамака Суспільному сказала:

"Позивний мав "Тихий", тому що жив на вулиці Тихій. Він пішов свідомо, маючи проблеми зі здоров’ям. Він добився того, щоб його взяли до Збройних сил України. Він дійсно загинув смертю героя, пам’ятаючи і люблячи свою рідну землю і тих, за кого він віддав своє життя".

Загинув 13 липня 2022 року під час артобстрілу біля міста Сіверськ Бахмутського району Донецької області – солдату було 49 років.

КОШЛАТИЙ ГРИГОРІЙ

26 червня 2024 року в селі Василівка Кобеляцької громади відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь загиблого учасника російсько-української війни – Григорія Кошлатого. Меморіальна дошка була встановлена на адміністративній будівлі Василівської гімназії, в якій навчався герой. Григорій Григорович Кошлатий (8 серпня 1980 – 25 лютого 2016) – старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Народився майбутній воїн 1980 року в селі Василівка Кобеляцького району Полтавської області. Його мама померла ще в 1992 році, а 1998-го загинув батько. Закінчив Василівську ЗОШ І-ІІ ступенів, у Крюківській автошколі отримав водійське посвідчення. Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ, у військовій частині № А3838. Працював у селі скотарем. Григорій був музично обдарованим: грав на гітарі та мав гарний голос. Мобілізований 30 квітня 2015 року, старший сержант, 501-й окремий батальйон морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти. Безпосередньо в бойових діях участі не брав. Завданням його підрозділу було утримувати маріупольський напрямок. Його пост стояв на березі Азовського моря. У разі, якби ворог напав з моря, хлопці повинні були вигнати танк з укриття і застосувати зенітно-ракетну установку. 25 лютого 2016-го року під час конфлікту на блокпоту, був застрелений автоматною чергою п’яного війсковослужбовця, у прибережній зоні Маріуполя.

28 лютого 2016 року похований у рідній Василівці. Без батька зосталося дві донечки, без чоловіка – дружина, а без молодшого брата – брат із сестрою. 

Ім’я Григорія Кошлатого занесене до Книги пошани обласної ради, його відзначено (посмертно) нагрудним знаком «За вірність народу України» І ступеня, а прізвище вибите на пам’ятнику загиблим воїнам АТО, встановленому в Кобеляках.

Джерела:

Богач І. Загинули під час "перемир'я" / І. Богач // Зоря Полтавщини. – 2016. – 11 берез. – С. 3.

Волкова, Г. "Якщо Міністерство оборони прийме рішення повернути державі пенсію за загибель чоловіка в зоні АТО, мені хоч вішайся..." / Г. Волкова // Вечірня Полтава. – 2016. – 30 листоп. – С. 5.                     

ЧОРНОЩОКОВ АНАТОЛІЙ

13 січня на будинку по вул. Василя Кричевського, 2/18 у місті Полтаві урочисто відкрили пам’ятну дошку народному художнику України, відомому архітектору, колишньому головному художнику міста, члену Вченої ради нашого музею Анатолію Євгеновичу Чорнощокову.

На відкритті виступили відомі полтавці – друзі Анатолія Євгеновича, представники творчої інтелігенції, викладачі вишів міста, зокрема кафедри образотворчого мистецтва Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, яку він очолював.

Ініціатором цього проєкту вшанування пам’яті видатного полтавця виступили Полтавська обласна організація Національної спілки архітекторів України. Автором дошки є відомий полтавський скульптор Дмитро Коршунов. Наукові співробітники на чолі з директором Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського долучилися до вшанування пам’яті доброго друга нашого музею.

Довідково. Анатолій Євгенович Чорнощоков народився 14 січня 1949 року у Полтаві. Член НСХУ (1993), Заслужений художник України (1999), Народний художник України (2004).

Закінчив архітектурний факультет Полтавського інженерно-будівельного інституту (1972). З 1975 року працював в Управлінні головного архітектора Полтави. З 1994 по 007 роки Анатолій Чорнощоков — головний художник Полтави, заступник головного архітектора.

З 2007 року Анатолій Чорнощоков – заступник директора з питань містобудування та архітектури ДП ДПІ містобудування «Міськбудпроект». 2010-2011 роки – виконувач обов’язки директора. Працюючи на адміністративних посадах брав участь у розробці містобудівних та архітектурних проектів громадського та культового призначення.

З березня 2013 року очолював кафедру образотворчого мистецтва Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка.

22 серпня 2021 року Анатолій Чорнощоков відійшов у вічність.

ЛЕВЧЕНКО ГРИГОРІЙ

24 вересня 2022 р. відійшов у вічність майстер пісенного дива Левченко Григорій – заслужений діяч мистецтв України, професор, завідувач кафедри музики, керівник українського народного хору «Калина» Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка.

«Як він відчував ту пісню, як трепетно пропускав через серце кожне слово, як любовно вбирав у музичні шати, щоб нічого не загубити, донести до людей, достукатися до їхніх сердець… Великий чарівник, який обдаровував людей красою й мудрістю, силою пісні української! Зал плакав і сміявся, захоплено аплодуючи, підспівував, ясніли обличчя, сяяли очі, а душа раділа. Виходили з концерту окрилені, сповнені сил і натхнення! А він залишав у залі своїх вихованців, дякував і навчав, бо немає межі досконалості, бо немає меж любові до Пісні, якій служив віддано й самозречено», – відгукнулися калиняни на трагічну звістку про смерть Вчителя.

Український хоровий диригент, викладач музичних дисциплін Григорій Левченко народився 12 серпня 1933 р. у селі Грабарівці Пирятинського району Полтавської області.

Закінчив хормейстерський відділ Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка (1960р.) та Ленінградську Вищу профспілкову школу культури (1968р.). З 1979 р. працював у Полтавському педагогічному інституті (нині університеті) на посадах художнього керівника українського народного хору «Калина», старшого викладача (1981–1987), доцента (1987–1992), професора (з 1992), завідувача кафедри музики і співів (1982–2004), з 2004 року – професора кафедри музики.

Творча діяльність митця охоплює науково–методичний, фольклорно–пошуковий, композиторський, педагогічно–виховний, концертний напрямки. Наукові інтереси Григорія Семеновича зосереджувалися на питаннях естетичного виховання студентів. Маестро опублікував понад 80 наукових праць, серед них: «До вершин духовності», «Роль музики в моральному формуванні майбутнього вчителя початкових класів», «Українська народна пісня як джерело збагачення словникового запасу молодших школярів», «Народна пісня у навчальному репертуарі студентів», «Тривожусь за народну пісню», художньо – методичні нариси «Спогади, роздуми, погляди, поради» та ін. Основою музичного матеріалу всіх видань є українські народні пісні, записані фольклористами Полтавщини, у тому числі і Г. С. Левченком, а також народні пісні в його обробках та авторські твори. Серед авторських творів особливу увагу привертають пісні, написані на народні слова: «Ой гай, мати, гай», «Посіяла василечків», «Народна симфонія», а також: «Од села до села» на слова Т. Г. Шевченка, «Земле рідна моя» на слова Марії Бойко, «Буду милого ждать» на слова Андрія Пашка, «Червона калина – полтавська земля» та «Гільце» на власні слова; серед обробок великою популярністю користуються: віночок українських народних пісень «Українська фантазія», вокально–хореографічні композиції «Весілля» та «На вечірці», українські народні пісні «На козака пригодонька», «Їхав козак за Дунай», «Та нема гірш нікому», «Ой у лузі зозуля кувала», «Ой за гаєм зелененьким», «Стоїть гора високая» на вірші Леоніда Глібова, хорова версія фрагменту концерту для фортепіано з оркестром Сергія Шевченка «Ой у лузі та ще й при березі».