МЕРЗЛИЙ ДМИТРО

12 вересня у Полтаві на фасаді вищого міжрегіонального професійного училища відкрили меморіальну дошку Дмитру Мерзлому.

Солдат Дмитро Володимирович Мерзлий (позивний «Гід») народився 5 липня 1996 року у Полтаві. Ходив до дитячого садочка «Джерельце». У 2002 році пішов у 1 клас Гімназії № 33. Під час навчання займався танцями, посів третє місце у туристичних змаганнях серед дворових команд мікрорайону Сади-1. Відвідував школу бойових мистецтв «Дракон» і саме тут здобув досить високі результати. Залюбки їздив у дитячі табори. Гімназію закінчив не відмінником, але здобув повагу своїх однокласників. У 2008 році Дмитру довелося пережити горе – втрату вітчима, який замінив йому батька. І вже тоді, ці події змусили його подорослішати. У 2012 році у Дмитра народилася молодша сестра Вероніка.

У 2013 році він вступив на навчання до ДНЗ «Полтавське вище міжрегіональне професійне училище» за спеціальністю «Машиніст екскаватора одноковшового. Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва. Водій автотранспортних засобів». Дмитро поспішав жити. 18 грудня 2014 у нього народився перший син Ярослав.

Закінчивши училище у 2015 році працював і менеджером, і механіком, а згодом і по заповітній мрії – водієм. Працював і за кордоном – у Чехії.

Коханням всього його життя стала друга дружина Анастасія, яка 21 грудня 2018 року народила йому другого сина Марка, третя дитина – донечка Марія народилася 4 квітня 2022 року.

25 лютого 2022 року, у свої 25 років, добровільно пішов до військкомату, щоб стати на захист України, своїх дітей та рідних. 27 лютого 2022 року Дмитро був зарахований у склад 18-ї окремої бригади армійської авіації ім. І. Сікорського на посаду водій-механік стрілецького підрозділу у званні солдат. Після навчання, де побратими дали йому позивний «Гід», проходив службу на різних напрямках, інколи не виходячи на зв’язок із сім’єю по тижню. За сумлінне виконання службових завдань і самовіддані дії у захисті держави отримав Грамоту.

13 листопада 2024 року отримав рапорт на переведення, щоб продовжити службу у складі Київської 5-ї ОШБр 1-го штурмового батальйону 3-ї штурмової роти 2-го штурмового взводу також на посаді водій-механік. Останнім кермом в його житті був бронетранспортер М113. З гаслом «Будь-де, будь-коли боротися та перемагати» поліг від ворожого обстрілу 22 грудня 2024 року в районі населеного пункту Іванівське Бахмутського району Донецької області під час виконання бойового завдання з виявлення та знищенню сил противника, гідно виконуючи свій обов’язок в обороні України та стримуванні збройної агресії рф.

21 квітня 2025 року нагороджений відзнакою Полтавської громади «Захисник України – Герой міста Полтава» (посмертно).

РОМАНЕНКО ОЛЕГ

У Полтаві 12 вересня вшанували пам’ять трьох загиблих захисників. На фасаді Ліцею №29 на честь солдата Олега Романенка, де він навчались, відкрили меморіальну дошку.

Життєвий шлях захисника

Солдат Олег Романенко народився 21 червня 1976 року. Жив і

навчався в Полтаві. З 1992 року працював слюсарем на заводі «Знамено», а з 1995 по 2008 рік – на заводі медичного скла. У вихідні – брав участь у змаганнях, бувши у складі футбольної команди цього заводу.

З 2009 по 2024 рік працював у столярній майстерні, займаючись виготовленням вікон та дверей. У вільний час захоплювався футболом та читанням історичних романів. Навесні 2024 року його призвали до ЗСУ, де він служив стрільцем-помічником гранатометника. Загинув 21 червня 2024 року, у свій 48-й день народження, під час оборони села Новоолександрівка на Донеччині.

В'ЯЗУН ВОЛОДИМИР

Полеглому військовослужбовцю 5 листопада 2024 року відкрили меморіальну дошку на фасаді Полтавської загальноосвітньої школи № 24. Вшанувати пам’ять Володимира В’язуна прийшли рідні, вчителі, учні школи, його бойовий побратим. 

Історія воїна «В'язя»

Володимир В’язун народився 18 вересня 1994 року. У дитинстві батьки майбутнього воїна рано померли, його виховувала бабуся. Закінчив школу № 24, далі вирішив пов’язати своє життя з військом. У 2012 році він закінчив Кременчуцький військовий ліцей. 3 2015 по 2018 рік проходив військову службу за контрактом та навчався в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Після закінчення контракту працював на Полтавському автоагрегатному заводі.

Воїн став на захист України на початку повномасштабного вторгнення Росії. Володимир В’язун був командирпом зведених груп, брав участь у Кремінській наступальній операції та обороні позицій в районі Тернів на Донеччині у жовтні 2022 – жовтні 2023 року.

Як справжній бойовий сержант, завжди йшов попереду своїх людей, пишуть побратими. Був учасником боїв за Макіївку, оборонних та штурмових операцій. Володимир В’язун першим зі свого підрозділу прийняв бій на Луганщині, чим врятував життя побратимів.

Під час служби був нагороджений "Золотим хрестом" Головнокомандувача ЗСУ, "Захиснику України" відзнакою Ради національної безпеки оборони України, "За вірність Українській нації" іменною холодною зброєю ОШБ Карпатська Січ, нагрудним знаком "Ветеран війни".

Життя Володимира В’язуна обірвалося 24 січня 2024 року на Луганщині.

«Я пам'ятаю, як він приїхав у відпустку на декілька днів. Йому зателефонував побратим і сказав, що його підрозділ перекидають у населений пункт Макіївка (на Луганщині). Це слово для нього стало останнім. Він віддав життя за нашу рідну Україну, справжній патріот і українець», – розповів дядько полеглого воїна Андрій Гонтовий.

Андрій Гонтовий згадує, що Володимир В’язун вважав захист країні своїм обов’язком:

«Це було для нього рідною справою. Він народився і прийшов у цей світ захищати, захищати дітей та всіх українців. Він це розумів тільки одне – бути воїном. [...] Він врятував багато життів своїх побратимів, бо сам пішов першим».

За поданням УІНП та згідно з розпорядженням начальника Полтавської обласної військової адміністрації Філіпа Проніна у Полтаві перейменовано вулицю комуністичного військового діяча Кагамлика на честь Володимира В'язуна.

МАНЗЕНКО МИКОЛА

У Полтаві на фасаді вищого міжрегіонального професійного училища відкрили меморіальну дошку на честь полеглого захисника України Миколи Манзенка.

Присутні вшанували пам’ять полеглих захисників і захисниць хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіалу, на знак пошани тим, хто віддав життя за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Життєвий шлях Миколи Манзенка

Микола Сергійович Манзенко народився 27 червня 1987 року у Полтаві. Навчався у Полтавській ЗОШ № 4. Мав неабиякий музичний талант, грав на трубі в музичній школі. Також активно займався спортом, зокрема, карате та боротьбою. Проте його справжньою пристрастю стала електроніка, яку він опанував у Палаці дитячої та юнацької творчості.

У 2002 році вступив до ДНЗ «Полтавське вище міжрегіональне професійне училище» (ПТУ-23). Здобув професію «Машиніст екскаватора одноковшового». Після закінчення училища став надійною підтримкою для батьків і сестри. Професійний шлях розпочав у сфері електрики, працюючи в Полтаві, згодом переїхав до Києва.

З початком повномасштабного вторгнення Микола добровільно став до лав захисників Батьківщини. Мав позивний «Мікс». Загинув 16 березня 2023 року під час бойових дій у селі Діброва Луганської області.

Загинув 16 березня 2023 року під час бойових дій у селі Діброва Луганської області. За проявлену відвагу та самопожертву нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ОВЧИННІКОВ ОЛЕКСАНДР, БОРИСОВ ЄВГЕН

У Полтаві відкрили меморіальні дошки загиблим військовим випускникам школи № 11.

У Полтаві відбулося зворушливе відкриття двох меморіальних дошок на фасаді загальноосвітньої школи № 11, присвячених загиблим випускникам — військовослужбовцям Олександру Овчиннікову та Євгену Борисову.

Присутні вшанували пам’ять героїв хвилиною мовчання, вивищуючи їхню самопожертву та відвагу в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. До меморіальних дощок було покладено квіти — символ любові та поваги.

Старший солдат Олександр Миколайович Овчинніков, позивний «Пікчер», загинув 16 травня 2022 року під час бою з окупантами поблизу Бахмута на Донеччині. Йому було всього 25 років.

Олександр народився та виростав у Полтаві. Він навчався у Полтавському фаховому кооперативному коледжі, а у 2015 році став військовослужбовцем Збройних Сил України. Брав участь в АТО/ООС на Донбасі.

У часи повномасштабної війни захищав Україну у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського ЗСУ, де отримав посаду командира відділення, а також командира бойової машини взводу спостереження розвідувальної роти.

У квітні 2022 року його нагородили орденом «За мужність» третього ступеня, а посмертно удостоїли ордена Богдана Хмельницького третього ступеня.

Олександр знайшов свій останній спокій на Затуринському кладовищі у рідному місті.

Старший солдат Євгеній Романович Борисов, що народився в Полтаві 29 червня 1996 року, також залишив помітний слід в історії. Він навчався в школі № 11 з 2003 по 2014 рік, а у 2016 році став на службу в Збройні Сили України.

Проходив службу на посаді обслуги першої зенітно-артилерійської батареї зенітно-ракетного артилерійського девізіону 47 ОМБР.

Загинув 7 червня 2024 року поблизу населеного пункту Сокіл Донецької області, захищаючи державний суверенітет та територіальну цілісність України.

ХОРОЛЬСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ

На фасаді двох навчальних закладів у Полтаві відкрили меморіальні дошки захисникам.

Пам’яті В’ячеслава Хорольського встановили меморіальну дошку на фасаді Ліцею № 13 «Успіх», де він навчався. Чоловік народився 7 липня 1991 року в Полтаві. У 2009 році вступив до Полтавського професійно-технічного училища № 21.

Військовий шлях В’ячеслава Хорольського розпочався 14 років тому, коли він проходив строкову службу в армії у спецназі «Барс». З 15 жовтня по 31 грудня 2022 року, а потім з 10 по 28 січня 2023 року захищав Україну від російської агресії.

Служив воїн на посаді стрільця-санітара 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Загинув пол 28 січня 2023 року під час боїв у районі села Павлівка Волноваського району на Донеччині.

МАСЛЕННІКОВ АНДРІЙ

4 квітня на фасаді Ліцею № 13 "Успіх" Полтавської міської ради відкрили меморіальну дошку військовослужбовцю, командиру стрілецького відділення Андрію Масленнікову (позивний Капрал).

Усі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України та поклали квіти до меморіальної дошки.

Молодший сержант Збройних Сил України Андрій Анатолійович Масленніков народився 2 вересня 1987 року у Полтаві.

У 1994 році Андрій вступив до Полтавської загальноосвітньої школи № 13, яку закінчив у 2004 році.

Потім вступив до Полтавської державної аграрної академії на інженерно-технологічний факультет, де у 2010 році здобув ступінь магістра за спеціальністю "Механізація сільського господарства".

З 2010 до 2014 року працював теслярем в БМУ-1 "Укргазпромбуд".

З 2014 до 2022 року працював оцінювачем-експертом в ломбарді "Скарбниця".

27 лютого 2022 року приєднався до лав ЗСУ. Розпочав службу на посаді кулеметника стрілецького відділення, стрілецької роти 144 батальйону 116 Окремої бригади територіальної оборони м. Полтава.

Брав участь у боях поблизу міста Соледар, міста Мар'їнка та міста Авдіївка Донецької області.

Загинув 4 квітня 2024 року поблизу селища Новомихайлівка Донецької області під час артилерійського обстрілу, прикриваючи вхід до укриття від прориву ворожої піхоти.

Відзначений нагородою Міністра оборони "За поранення" та посмертно представлений до державної нагороди "За мужність" III ступеню.

МАТВІЙЧУК ЮЛІАН

На фасаді Палацу дитячої творчості в Полтаві встановили інформаційну табличку полеглому на війні полтавцю Юліану Матвійчуку.

Урочисте відкриття відбулося 20 травня, повідомила пресслужба Полтавської міської ради. На табличці є QR-код з посиланням на сторінку з інформацією про Юліана Матвійчука.

Юліан Матвійчук – Герой України, депутат Полтавської міської ради, учасник Революції Гідності та ветеран російсько-української війни. З 2014 до 2015 року служив у складі полку «Азов». Як штурмовик, розвідник, коригувальник вогню артилерії захищав Україну під час боїв в районі Іловайська, Широкиного, Новоазовська, Сартани, Старобешевого, Донецька.

З початком повномасштабного вторгнення Юліан Матвійчук повернувся до лав української армії як оператор-розвідник 2-го розвідувального відділення розвідувального взводу 144-го окремого батальйону територіальної оборони 116-ї окремої бригади територіальної оборони Сил Територіальної Оборони Збройних сил України.

«Із вересня 2022 року виконував завдання з прикриття державного кордону на Харківщині, Сумщині та Донеччині. Завдяки ефективному командуванню екіпажем БпЛА були зірвані плани щодо штурмів українських позицій. У травні 2023 року неподалік Мар’їнки зазнав важкого поранення під час ворожого обстрілу, від якого за кілька днів помер у лікарні»,

Юліан Матвійчук був керівником фракції ВО «Свобода» у Полтавській міській раді. Двічі обирався депутатом міської ради. Як політик, зробив великий внесок у розвиток Полтави та відновлення її української сутності. Як історик-практик, педагог та націоналіст, зробив величезний внесок у виховання молоді Полтавщини. За його ініціативи ухвалили Програму з національно-патріотичного виховання молоді Полтави, профінансували з міського бюджету стрілецькі турніри, турніри з лазертагу, інформаційні кампанії щодо загиблих Героїв з Полтавщини.

Щороку його військово-патріотичні вишколи проходили понад 200 дівчат і хлопців, отримуючи знання з історії України, спортивного орієнтування і картографії, тактики та домедичної допомоги. Юліан був інструктором з тактики бою, великим авторитетом для молодих полтавців. Завдяки його прикладу та просвітницькій роботі десятки його вихованців стали на захист держави.

Юліан Матвійчук – співініціатор створення Меморіалу загиблим військовим в Полтаві. Ініціював встановлення українських героїчних маркетів у місті, аби забрати геть з Полтави російський дух.

Поліг Юліан Матвійчук 20 травня 2023 року від важкого поранення, отриманого внаслідок російського артилерійського обстрілу.

23 серпня 2024 року президент України Володимир Зеленський присвоїв йому звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

ЗАДІРАКА СЕРГІЙ

Сергій «Історик» Задірака загинув 2022 року в боях на Харківщині. Пам’яті полеглого захисника встановили меморіальну дошку.

Дошку відкрили на фасаді ліцею 14, де навчався воїн.

Солдат Сергій Задірака народився 10 червня 1989 року, проживав у Полтаві. Мав позивний «Історик». Під час повномасштабної війни захисник проходив службу на посаді номера обслуги 2-ї самохідної артилерійської батареї бригадної артилерійської групи 92-ї ОМБр імені кошового отамана Івана Сірка.

«Історик» поліг 9 травня 2022 року під час виконання бойових завдань на Харківщині, поблизу Грушівки. Захисника посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

ПИСАРЕНКО СЕРГІЙ

Меморіальну дошку встановили на фасаді школи № 11. На відкриття прийшли рідні воїна, друзі та містяни. Дошку відкрили син і донька військового. Встановлення дошки ініціювала дружина військового за гроші родини.

Сержант Збройних сил України Сергій Миколайович Писаренко (позивний «Полтава») народився 21 лютого 1972 року на Полтавщині. Навчався у школі № 11. Після закінчення школи Сергій Писаренко навчався у Полтавському технікумі м’ясної промисловості. До повномасштабної війни у цивільному житті працював за кордоном водієм-далекобійником.

На початку повномасштабного вторгнення чоловік залишив роботу за кордоном та повернувся в Україну, де добровольцем приєднався до лав ЗСУ. Проходив службу на посаді командира відділення кулеметному взводу 1-го штурмового батальйону 5-ї ОШБр.

Під час служби був нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

51-річний захисник України помер у львівському госпіталі 18 жовтня 2023 року. Воїн проходив лікування через важке поранення, яке отримав 10 березня в бою біля Сіверська на Донеччині. Сергій Писаренко нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

ЗАПІЧНИЙ МАКСИМ

Меморіальну дошку Максиму Запічному встановили на фасаді загальноосвітньої школи № 28. Воїн був випускником цього навчального закладу.

30 вересня, потрапивши у мінну пастку поблизу села Тернова Харківської області, загинув 37-річний старший солдат Максим «Шерлок» Запічний із Полтави. Підписав контракт у 2014 році, був сапером. Воював у Донецькому аеропорту, де отримав поранення, а також пройшов безліч гарячих точок на Донбасі.

Запічний Максим Юрійович народився 5 жовтня 1984 року. У 2008 році закінчив ПолтНТУ ім. Ю. Кондратюка, отримав спеціальність інженера-будівельника. Працював на Полтавському турбомеханічному заводі та Полтаваобленерго.

Улітку 2014-го року «Шерлок» уклав контракт на проходження військової служби. Тоді він відслужив 10 місяців, з них три – на фронті.

«Я служив у 91-му полку, який базується в Охтирці. Це інженерно-саперний полк. Був сапером. Нашим завданням не було стояти на певних постах і утримувати позиції. Ми їздили цими блокпостами і або щось ставили, або щось знімали», – розповідав Запічний інтерв’ю «Суспільному» у 2019 році.

«Шерлок» добровольцем пішов захищати Донецький аеропорт 30 грудня 2014 року. Відстань між нами та ворогом була до 20 метрів, при цьому всі стіни були гіпсокартонні – дуже тонкі.

«Ти можеш не бачити ворога, але він все одно був там. І якщо хтось стріляв чергою з автомата, то прошивав ці стіни наскрізь. Це була повна темрява. Ми завчали кількість кроків та напрямки. Три кроки вперед, два вправо, здається, п’ять кроків уперед, знову ліворуч, до 63 кроків уперед і потім праворуч», – говорив Запічний.

В аеропорту він пробув 17 днів, а в день ротації зазнав поранення.

«Мені дали завдання встановити фугас, щоб обвалити сходову клітку і не дозволити сепаратистам спуститися з 3-го поверху. Коли я це робив, у коридор вискочив сепар і дав чергу мені в спину. На той момент я був 10-м пораненим за день. Нас вивозили по злітній смузі. Незабутня подорож, коли по броні стукають кулі. Я цього ніколи не забуду. Це не схожий ні на що досвід», – згадував захисник.

Вже після поранення «Шерлок» виконував бойові завдання в Авдіївці, Мар'їнці та інших містах Донбасу. Він був на передовій до кінця серпня 2015 року, потім знову працював інженером, але через повномасштабний наступ Росії знову вирушив на фронт.

20 серпня 2015 року указом Президента України Максим Запічний був нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни». Максима Запічного нагородили Орденом «За мужність» III ступеня. 37-річний воїн загинув 30 вересня того ж року, потрапивши до мінної пастки біля села Тернова Харківської області. 2022 року Максиму Запічному посмертно присвоїли Орден «За мужність» II ступеня.

СТЕЛА ПАМ'ЯТІ

28 серпня, напередодні Дня пам’яті захисників України, у парку імені Івана Котляревського відкрили оновлену стелу. На ній встановили вандалостійку інтерактивну дошку, на якій демонструється 441 обличчя полеглих воїнів.

Учасники заходу вшанували хвилиною мовчання пам’ять полеглих за незалежність та територіальну цілісність України.

«Ніхто не народжений для війни. Кожен із них мав свою ціль та мрію. Вони зробили свій вибір, у результаті якого ми зараз тут. На цьому екрані 441 обличчя. Це не всі. Кількість імен на екрані поступово доповнюватимуть. На завжди присутній кожен із них у нашій громаді. Вічна честь і пам’ять Героям. Низький уклін рідним», — сказала секретар міської ради Катерина Ямщикова.

Інтерактивну дошку відкрили у березні 2018 року. Наприкінці 2024 року її відновили та обладнали камерами відеоспостереження.

Оновлені портрети для інтерактивної дошки виконані у тому ж стилі, що і портрети на щитах проєкту «Полтава пам’ятає Героїв» на Каштановій алеї.

ЩЕРБАК ІГОР

Ігор Щербак мав звання лейтенанта. Меморіальну дошку йому встановили на фасаді Полтавського багатопрофільного ліцею № 1.

Воїн народився 29 листопада 1993 року в Полтаві в сім’ї військовослужбовця. Навчався в Полтавському міському багатопрофільному ліцеї №1 імені Івана Котляревського. В 2016 році закінчив ДВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України» за напрямком «Фінанси та кредит» у Сумах. У мирному житті працював фінансистом, був співвласником ігрового клубу. Обожнював тренування в залі, умів розвинути хист до цього в інших. Багато читав. Був добрим оповідачем і поціновувачем прекрасного. Любив життя і чорний гумор.

Проходив навчання на військовій кафедрі. Працював за фахом у Полтаві в ПАТ АБ «Укргазбанк» та в ПП «Компанія Надія». Займався підприємницькою діяльністю, був власником клубу «Sity play».

З початком повномасштабної війни добровільно пішов у ТЦК та був направлений до учбового підрозділу. Служив у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ на посаді командира мінометної батареї.

«Ігор був живим прикладом справжнього чоловіка, воїна. Мужнім, турботливим і справедливим. Завжди був на позитиві, ніколи не скаржився. Пішов на війну добровольцем ще на початку повномасштабного вторгнення, бо не міг змиритися зі стражданнями, що ніс із собою руський мир мирному населенню. Відповідальний командир і мотивований боєць, який своїм прикладом заряджав оточуючих. Завжди був уважним до кожного свого бійця. Честь і гідність для нього були не просто словами, а життєвими принципами!» – розповідають близькі загиблого.

З 19 липня 2022 року виконував бойові завдання по звільненню населених пунктів Херсонської області. За особисту хоробрість на полі бою нагороджений «Почесною грамотою» Командувача оперативно-стратегічного угрупування військ «Херсон» та медаллю «За хоробрість в бою».

Лейтенант Ігор Щербак, позивний «Ріко», загинув 19 лютого 2023 року біля села Берхівка на Донеччині. Під час виконання бойового завдання воїн потрапив під ворожий танковий обстріл. Офіцерові було 29 років.

ПЕРЦЮХ ВІКТОР

На фасаді гімназії № 25 відкрили меморіальну дошку полеглому старшому сержанту Віктору Перцюху.

Шлях воїна Віктора Перцюха

Чоловік народився 11 лютого 1974 року та проживав у Полтаві. У 1992-1994 роках воїн проходив службу в армії, здобувши військову спеціальність водія-механіка БМП. Після демобілізації працював водієм-експедитором.

З перших днів повномасштабного вторгнення Віктор Перцюх добровільно став на захист України.

Підготовку проходив на Яворівському полігоні. Тоді там був ще в березні масована ракетна атака. Він теж її пережив. Потім його направили на один із найскладніших напрямків – Луганський напрямок. Під Лисичанськом це було, селище Новотошківське.

7 квітня 2022 року полтавця зарахували до складу 34-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади. З 21 квітня захисник був на посаді командира бойової машини 2-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти.

Життя воїна обірвалося у бою 22 квітня 2022 року. Віктор Перцюх загинув поблизу населеного пункту Новотошківське на Луганщині. «Селище знищене було взагалі, стерте з лиця землі і там уже земля горіла, як казали. То один із найстрашніших боїв 22 квітня відбувся. У цей день Віктор загинув, отримавши поранення осколкове. 21 ввечері ми з ним розмовляли телефоном. А 22-го вранці я чекала ж на якийсь плюсик або знак який-небудь. Потім все ж таки знак питання послала. Відповіді вже не було. Потім я дізналася про те, що він загинув аж 18 травня. Майже місяць», – розповіла дружина військовослужбовця.

Полеглий старший сержант отримав смертельне поранення уламком снаряда, який пробив бронежилет.

11 лютого його пам’ять увіковічнили у Полтаві.

ПАРАДЖАНОВ СЕРГІЙ

У Полтаві відкрили меморіальну дошку видатному митцю кінематографа Сергію Параджанову. Ініціаторами заходу стали вірменська та грузинська діаспори міста.

Пам’ятна дошка на честь видатного українського та вірменського кінорежисера з’явилася на одному з будинків, що знаходиться за адресою вул. С. Параджанова, 1. Вулиця, що носить ім’я митця, з’явилася в Полтаві ще у 2015 році. Коли розпочалося будівництво нового мікрорайону, що лежить у межах Полтави та села Щербані, громадська організація «Ванк» звернулася до Щербанівської сільської ради з проханням назвати вулицю на честь Сергія Йосиповича. Голова ГО «Ванк» Валерій Кірокосьян говорить, що тоді ж вони вирішили і увіковічити ім'я Сергія Параджанова на меморіальній дошці на першому будинку вулиці.

За словами забудовників, тут мало бути продовження вул. Петровського. Проте керівництво фірми погодилося назвати вулицю на честь кіномитця.

На урочистостях з приводу відкриття пам’ятної дошки були представники вірменської та грузинської діаспор, місцевої влади, а також небайдужі Полтавці. Присутні читали вірші, ділилися спогадами про Сергія Параджанова та враженнями про його життєвий і мистецький шлях.

Сергій Параджанов народився 9 січня 1924 року у Тбілісі в родині антиквара і був третьою дитиною в сім'ї. Після закінчення середньої школи – вступив в Інститут залізничного транспорту, але провчився у ньому лише один рік. У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».

У 1942-1945 роках він навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії, провів близько 600 концертів у військових шпиталях. У 1945 році – перевівся до Московської консерваторії і паралельно у 1946 році вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), який закінчив у 1951 році.

Сергій Параджанов працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко», асистентом режисера на стрічці «Максимко». Після закінчення ВДІКу був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.

З Україною у Параджанова пов'язана значна частина творчої біографії. Саме тут він створив фільми: «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі – 1957 року), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).

Міжнародне визнання прийшло до митця після екранізації у 1964 році повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Прем'єра фільму відбулася 4 вересня 1965-го року в київському кінотеатрі «Україна». Цей фільм був удостоєний спеціальної премії журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966).

17 березня 1973 р. Параджанов був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». «У таборі півтори тисячі осіб, у всіх не менше як три судимості. Мене оточують криваві долі, багато хто втратив людську подобу. Мене кинули до них свідомо, щоб вони мене знищили. Блатної мови я не знаю, чифір не п’ю, наколок нема. Вони мене зневажали, думали – я підсадна качка, вивчаю життя зони, щоби зняти фільм. Але, хвала Богові, повірили. Багато хто сповідується», – писав режисер із табору.

Попри жахливі умови утримання і хвороби Параджанов відкрив у колонії... школу живопису. Режисер просив, щоб його співкамерники малювали все, що їм цікаво і що турбувало. Із в'язниці Параджанов привіз альбом із сотнями портретів та замальовок і вісім сценаріїв фільмів.

Тільки завдяки світовій кампанії протесту і проханню відомого французького письменника Луї Арагона до тогочасного керівника СРСР – Л. І. Брежнєва про звільнення режисера, яке підписали також Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеладжело Антоніоні, 30 грудня 1977 року Параджанов був звільнений з-під ув’язнення. Що ж до звинувачення в українському націоналізмі режисер відповів так: «Я не український націоналіст, я геній».

Після звільнення Параджанов оселився у м. Тбілісі, бо йому заборонили жити в Україні. Він став працювати на кіностудії «Грузія-фільм», де спільно з Д. Абашидзе поставив «Легенду про Сурамську фортецю», а також – короткометражні фільми «Акоп Овнатанян» (1967) і «Арабески на тему Піросмані» (1985).

Стрічка 1988 року «Ашик-Керіб» за мотивами казки Михайла Лермонтова була присвячена російському актору і кінорежисерові – Андрію Тарковському і стала останньою завершеною картиною митця. Офіційно Радянський Союз не дозволив фільмові брати участь у міжнародних конкурсах, але на Мюнхенському кінофестивалі він був номінований на кращу режисуру та отримав приз за художнє оформлення. Відомо, що цю стрічку показали на Венеціанському кінофестивалі, журі якого просило висунути Параджанова на «Оскар».

Від останнього фільму Параджанова – «Сповіді» – залишилася тільки одна сцена. Параджанов встиг побувати на знімальному майданчику лише один день, оскільки він вже був хворий на рак. Своє останнє інтерв'ю в 1988 році режисер давав українською мовою. Після розповіді про київську прем'єру фільму «Ашик-Керіб» він сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!».

У одному зі своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де помер через три дні. Митця поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Фрунзиком Мкртчяном, Вільямом Сарояном й іншими відомими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.

9 січня 2024 року повідомили, що Національна комісія з реабілітації за поданням Українського інституту національної пам'яті 20 грудня 2023 року реабілітувала Параджанова через 50 років після політично вмотивованого вироку митцеві від влади СРСР.

За своє життя Параджанов зняв 17 фільмів та написав сценарії до 8 кінострічок. Значна частина його творчої біографії пов'язана з Україною. В Україні він зняв такі кінофільми як «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка», «Перший парубок», «Українська рапсодія», «Квітка на камені». Також Сергій Йосипович екранізував повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Ця стрічка принесла йому світове визнання.

Нагороди і відзнаки

Крім численних премій і гран-прі на міжнародних кінофестивалях у 21 країні світу, Параджанов отримав звання народного артиста УРСР (1990, посмертно), став лауреатом державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), отримав титул Національна легенда України (2024, посмертно).

НАЛИВАЙКО ІВАН, ОСТЯК МАКСИМ

Пам’яті полеглих «Танцора» та «Остіна» у полтавському ліцеї відкрили меморіальні дошки

Іван Наливайко та Максим Остяк віддали життя в боях на Донеччині та Харківщині. Пам’ять захисників вшанували у рідному ліцеї.

Меморіальні дошки відкрили на фасаді ліцею № 31.

Іван «Танцор» Наливайко

Народився воїн 15 жовтня 1997 року в Полтаві. З 2008-2015 навчався в ліцеї №31, де був активним учасником всіх подій та заходів. З 6 років почав відвідувати танцювально-спортивний клуб «Дует», де опанував бальну хореографію. Разом з партнеркою брав участь не тільки в місцевих змаганнях, а й на міжнародних конкурсах.

Після школи у 2015 році вступив до педагогічного університету на спеціальність «Хореографія» та продовжив свою кap'єpy в Народному ансамблі спортивно-бального танцю «Грація». У період навчання також почав викладати дітям спортивно-бальний танець в школі «Юний Європєць».

24 лютого 2022 року Іван Наливайко добровольцем пішов на фронт та вступив до 116-ї окремої бригади територіальної оборони, де отримав позивний «Танцор». Він захищав Україну на Харківському, Сумському, Донецькому напрямках.

Загинув військовий 10 жовтня 2023 року в Авдіївці, при виконанні бойового завдання. Поховали молодого воїна на Алеї Слави в Полтаві.

Максим «Остін» Остяк

Воїн народився 11 квітня 1987 року в Полтаві та навчався у ліцеї №31 в математичному класі. Після закінчення закладу здобув вищу освіту в полтавській політехніці, отримавши спеціальність інженера-будівельника.

У 2007 році чоловік переїхав до Києва, де працював адміністратором у ТРЦ «Більшовик». Згодом працював за спеціальністю, а пізніше став барменом у клубі «КультРа». Після цього він працював у Національному музеї історії України в Києві.

Максим Остяк був активним учасником Революції Гідності з перших її днів. 18 лютого 2014 року під час сутичок з «Беркутом» отримав травми лівої руки та голови. Після участі у Революції Гідності воїн разом із музикантом Євгеном Славяновим заснував гурт Reve ta Stohne, записав альбом та виступав за кордоном.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Максим «Остін» Остяк добровільно вступив до лав Збройних сил України. Він служив оператором дронів у 49-му окремому стрілецькому батальйоні «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади, брав участь у боях за оборону Києва та в Ірпені.

Загинув оборонець 4 липня 2022 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. Його поховали у Полтаві на Затуринському кладовищі на Алеї Героїв.

БУДАНЦЕВ АНДРІЙ

8 жовтня на фасаді полтавськщої школи № 37 відкрили меморіальну дошку на честь полеглого воїна. Андрій Буданцев захищав Україну від російського вторгнення.

Історія воїна Андрія Буданцева

Андрій Буданцев народився народився 25 грудня 1983 року в Полтаві. Тут майбутній воїн закінчив школу № 37. Здобув вищу освіту в полтавській політехніці, згодом працював менеджером. Чоловік боронив Україну від окупантів з початку повномасштабного вторгнення.

Брат Анатолій поділився спогадами про військового. Також влаштували хвилину мовчання. До вшанування, крім рідних, долучилися знайомі воїна, а також учні та вчителі школи.

"Прямо в окоп до Андрія прилетіла міна. Снайпер-стрілець, обов'язки марксмена, але він брав участь у всіх боях. Це була п'ята батальйонно-тактична група 81-ї бригади. Окремий підрозділ був, стояв тоді в нас на Терентіївці і, до речі, ця батальйонно-тактична група дуже-дуже гарно проявила себе у всіх боях".

Брат загиблого Анатолій Буданцев розповів:

"Ми в один день поговорили коротенько, він набрав, це було рано вранці, десь о 8:30. Сказав, що такі собі справи, криють міцно артилерією. Сказав, щоб передав батькам вітання, бо погано зі зв'язком. Потім весь день зв'язку не було з ним. І на наступний день нам принесли сповіщення з військкомату".

У Андрія Буданцева залишилися батьки, брат та неповнолітній син.

Перша вчителька Андрія Буданцева Ніна Библів розповіла:

"На початку війни я була настільки збентежена, не могла, скажімо, взяти себе в руки. Він сильна людина, він мій учень, а мене як учительку заспокоював. Казав: "Не хвилюйтеся, усе буде добре". Він підбирав такі влучні слова, що я дійсно вірила йому".

Андрій Буданцев – військовий з Полтави. Під час служби виконував обовʼязки стрільця-снайпера. Мав звання солдат. Загинув чоловік 14 липня 2022-го року поблизу міста Сіверськ на Донеччині. Йому було 38 років.

РІЗНИК СЕРГІЙ

27 листопада на фасаді Ліцею № 31 відкрили меморіальну дошку випускнику – загиблому захиснику України Сергію Різнику.

Учні, педагоги та всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Молодший сержант Сергій Григорович Різник (позивний "Ескалібур") народився 22 грудня 1989 року с. Андріївка Машівського району Полтавської області.

Дитинство провів у рідному селі, шість класів закінчив в Андріївській загальноосвітній школі.

Ріс розумним, веселим, допитливим, доброзичливим, допомагав батькам по господарству, захоплювався футболом, ганяв з хлопчаками на вигоні. А потім батьки переїхали до міста, а сина, враховуючи його захоплення й уподобання, віддали до футбольного класу Полтавської гімназії № 31. Хлопчик відразу знайшов собі друзів, бо завжди підтримував тих, в кого щось не виходило, або хто потребував допомоги. Брав участь у шкільних, міських, обласних спортивних змаганнях. У 10 клас перейшов до математичного класу і відразу став душею колективу, бо був чесним, відкритим, небайдужим до чужих проблем.

Окрім футболу, волейболу, уподобав ще й художню самодіяльність, брав участь у класних театральних виступах, тому в 11 класі, на святі останнього дзвоника отримав не лише грамоту за спортивні досягнення, а й приз глядацьких симпатій "Відкриття року". На перервах з дівчатами міг написати вірша, а з хлопцями поділитися умінням гри у футбол.

Після закінчення школи міг би будувати футбольну карʼєру, але батьки, щоб добудувати дім, поїхали на заробітки, а в нього на руках залишився молодший брат Діма, який теж мріяв про футбол і подавав надії.

Сергій вступив на заочне відділення до Полтавського Технічного університету, на будівельний факультет, і йде працювати в магазин будівельних матеріалів "Домус", та докладає усіх зусиль, щоб Діма закінчив школу і займався улюбленим футболом.

Він замінив брату батьків, і дав можливість здійснити мрію - стати одним з найкращих футболістів "Ворскли". Далі Сергій пішов працювати в "Епіцентр", де користувався повагою та авторитетом у колективі.

19 квітня 2022 року пішов на фронт під позивним "Екскалібур" до 68 окремої Єгерської бригади ім. О. Довбуша. Був молодшим сержантом І єгерського відділення І єгерського взводу 6 єгерської роти 2 єгерського батальйону військової частини.

7 вересня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання з оборони позицій поблизу населеного пункту Новоєгорівка Луганської області.

Нагороджений за відвагу нагрудним знаком І ступеня "Хрест Воїна-Єгеря" та Почесним нагрудним знаком Головнокомандуючого Сил України "Хрест Хоробрих" , відзнакою Міністерства Оборони України медаллю "За поранення", орденом "За мужність " ІІІ ступеня.

ПАЛІЙ ДЕНИС

27 листопада на фасаді Ліцею № 31 відкрили меморіальну дошку випускнику – загиблому захиснику України Денису Палію.

Учні, педагоги та всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Капітан Денис Ігорович Палій народився 13 жовтня 1984 року у місті Полтава. Навчався у школі № 31. Після початкової школи продовжив навчання у біологічному класі. Навчання Денису давалося легко, любив природу та тварин. Писав наукові роботи МАН. Також він активно займався спортом: дитиною відвідував басейн, бо гарно вмів плавати. У старших класах захоплювався баскетболом.

Навчався у Полтавському будівельному універитеті на факультеті "Інформатика". Та все таки мріяв стати військовим. Тому під час навчання на третьому курсі вишу пішов на строкову службу та служив у 79 десантно-штурмовій бригаді у м. Миколаїв. Далі проходив службу в правоохоронних органах. Мав звання капітана.

Згодом Денис поїхав закордон. Там освоїв будівельну професію та працював за фахом. Але думками завжди був з Україною.

Під час початку повномасштабного вторгення рф в Україну Денис Палій перебував в Естонії. Вивіз сім'ю за кордон, а сам повернувся в Україну та вступив до лав ЗСУ у званні солдата. Це було його рішення, відмовляти Дениса не було шансів.

Пройшов навчання та служив у 27 реактивній артилерійській бригаді ім. Кошового Отамана П. Калнишевського. Зв'язку з рідними майже не було, однак Денис додому відправляв короткі повідомлення "Все добре". Уже згодом рідні дізнались, що він знаходився на Харківському напрямку. Звільняв окуповані території.

Загинув Денис Палій 25 квітня 2022 року біля с. Шебелинка Балаклійського району Харківської області. Йому назавжди 37 років.

На місці загибелі створили Меморіальний комплекс пам'яті загиблим бійцям 12-ї реактивної артилерійської батареї 4-го реактивного артилерійського девізіону 27-ї реактивної артилерійської бригади імені Кошового Отамана П. Калнишевського.

Похований Денис Палій на Меморіалі Героїв у с. Затурино.

Указом Президента України нагороджений Орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

КОЖЕМ'ЯК АНДРІЙ

Меморіальну дошку встановили в Полтавській дільниці та в головному офісі АТ «Полтаваобленерго».

Андрій «Чуб» Кожем’як

Чоловік народився 25 липня 2001 року в селі Зінці Полтавського району. Після школи він вступив до Полтавського політехнічного коледжу, а в березні 2020 року почав працювати в «Полтаваобленерго» на посаді електромонтера з експлуатації розподільних мереж.

У тому ж році воїна призвали до лав Збройних сил України, де він отримав звання молодшого сержанта. Повномасштабна війна застало Андрія Кожем’яка на службі. Він став на захист України на посаді командира відділення, командира машини 2 взводу морської піхоти, 2 роти 88 окремого батальйону Морської піхоти України.

Захисник під час війни вступив до Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. З окопів він онлайн складав першу сесію.

21-річний молодший сержант Андрій Кожем'як, позивний Кажан, загинув 13 січня 2023 року біля міста Красногорівка на Донеччині. Боєць намагався витягнути тіло загиблого побратима, коли почалася атака ворожого безпілотника. Воїн отримав смертельні поранення.