ОБІХОД ПАВЛО

У Полтаві на фасаді Ліцею № 29 відкрили меморіальну дошку Павлу Обіходу

Присутні на відкриттях хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України та поклали квіти до меморіальних дошок.

Солдат Павло Петрович Обіход народився 14 грудня 1977 року у Харкові в батьків-студентів. До отримання вищої освіти батьками Павло виховувався у бабусі та дідуся у с. Великий Бакай Решетилівського району. Після навчання батьки переїхали до Полтави.

У 1985 році Павло пішов у середню школу № 29. Здобув середню освіту у 1995 році.

У 1989 році померла мати Павла. Багато обов’язків лягло на дитячі плечі хлопчика. Допомагав у всьому батькові. Особливо у вихованні молодшого брата. З дитинства любив грати у футбол. Дивився всі змагання з футболу по телевізору та ходив на стадіон Ворскла, щоб вболівати за улюблені команди.

У 1995 році поступив у Полтавський державний технічний університет ім. Ю. Кондратюка. Здобув вищу освіту за спеціальністю теплогазопостачання, вентиляція та охорона повітряного басейну.

З 2000 року працював інженером на заводі «Знамя».

З 2001 по 2013 рік – у ВАТ Полтавський Турбомеханічний завод на посаді заступника головного енергетика.

З 2013 по 2019 рік працював в ДП «Східний експертно-технічний центр Держпраці» на посаді технічного експерта безпеки.

З 2019 року і до початку повномасштабного вторгнення рф працював у ТОВ «Альянсбудпроект» на посаді технічного експерта з промислової безпеки.

На початку повномасштабного вторгнення росії Павло з друзями пішов добровольцем в лави ЗСУ, щоб захистити своїх рідних та свою землю.

26 лютого 2022 року був призваний на військову службу до військової частини А7310 116-ї окремої бригади територіальної оборони. Брав участь у бойових діях на Сумському та Донецькому напрямках.

Під час виконання бойового завдання на позиціях БТГР в/ч А7044 поблизу Авдіївки Покровського району Донецької області загинув в результаті артилерійського, мінометного та танкового обстрілу.

Відзнаки: учасник бойових дій, «Захисник України – Герой міста Полтава» (посмертно), Грамота за сумлінне ставлення до службових обов’язків, зразкову військову дисципліну та з нагоди святкування Дня територіальної оборони України та державна нагорода — «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ФИРСОВ ОЛЕКСАНДР

У Полтаві на фасаді ЗЗСО № 4 відкрили меморіальніу дошку– Олександру Фирсову.

Солдат Олександр Ігорович Фирсов (позивний «Риф») народився 4 лютого 1988 року в місті Томак Запорізької області. У березні 1996 року разом з батьками та старшим Андрієм Олександр переїхав до Полтави. У березні 1996 року був зарахований до 1 класу Полтавської ЗОШ № 4. У 2003 році закінчив 9 класів та вступив до полтавського політехнічного коледжу Національного університету «Харківський політехнічний інститут» і у 2007 році успішно закінчив цей коледж за спеціальністю «Монтаж та експлуатація електроустаткування підприємств та цивільних споруд» і здобув кваліфікацію молодшого спеціаліста електрика.

З 2007 року по 2011 рік Олександр навчався у Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут» і отримав базову вищу освіту за напрямом підготовки «Електромеханіка» та здобув кваліфікацію бакалавра електромеханіки.

З 2011 року по 2013 рік Олександр навчався у Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут» і отримав повну вищу освіту та диплом з відзнакою за спеціальністю «Електричні машини і апарати» та здобув кваліфікацію інженера-електромеханіка.

З 2013 по 2018 рік Олександр працював у ТОВ «Полтаваелектросервіс», де займався електромонтажними роботами. З 2018 року займався електромонтажними роботами зі своїми знайомими у приватному порядку.

27 березня 2023 року Олександр був мобілізований Полтавським ОМТЦК та СП. Олександр був призваний проходити військову службу у частині А2582. Після декількох місяців навчання, Олександр у складі 82 окремої десантно-штурмової бригади, бувши оператором десантно-штурмового взводу був направлений служити в Запорізьку область.

22 жовтня 2023 року у званні солдат Олександр Фирсов, оператор І десантно-штурмового взводу 4 десантно-штурмової роти І десантно-штурмового батальйону загинув в районі населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області внаслідок артилерійського обстрілу. Похований Олександр у Полтаві на Затуринському кладовищі на Алеї Героїв.

28 грудня 2023 року Олександр Фирсов нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

1 жовтня 2024 року Олександр Фирсов нагороджений відзнакою Полтавської громади «Захисник України – Герой міста Полтава» (посмертно).

ОСТАПЧУК ПАВЛО

На честь воїна відкрили меморіальну дошку на фасаді школи № 34 у Полтаві. Боєць склав голову у боях на Донеччині.

Пам’ятний знак встановили на фасаді навчального закладу, де здобував освіту воїн.

Меморіальну дошку відкрили хвилиною мовчання задля вшанування пам’яті полеглих захисників України.

Життєвий шлях захисників

Солдат Павло Остапчук народився 12 липня 1986 року у Полтаві, де навчався у школі № 34, під час навчання у старших класах займався спортом, а також самостійно вчився грати на гітарі та співати.

Після навчання працював будівельником та продовжував захоплюватися музикою. З початком повномасштабного вторгнення разом з братом доєднався до лав Збройних сил, де його направили на службу у 107 бригаду реактивної артилерії м. Кременчук. Там він служив з 28 лютого 2022 року у роті охорони на посаді стрілець-санітар.

Згодом, вирішив доєднатися до окремої штурмової Київської бригади після чого його направили у місто Костянтинівка, що на Донеччині у званні старший стрілець 1-го штурмового батальйону. Загинув 10 березня 2023 року на околицях села Іванівське поблизу Бахмуту внаслідок штурмових дій противника. Посмертно Павла Остапчука нагородили відзнакою Полтавської громади «Захисник України – Герой міста Полтава».

МІЩЕНКО МАКСИМ

На фасаді Полтавської гімназії № 36, що у Рибцях, встановили меморіальну дошку, аби вшанувати пам’ять випускника.

Меморіальну дошку на фасаді школи відкрили мама та дружина воїна Максима Міщенка. Вшанувати пам'ять захисника, прийшли його рідні, друзі, вчителі та колеги.

Максим Міщенко тримав оборону на Курському напрямку

Захисник народився 28 квітня 1998 року в Полтаві. Після закінчення гімназії № 36, він здобув кваліфікацію магістра за спеціальністю «Нафтогазова інженерія та технології».

До мобілізації Максим понад 7 років працював в «Укрнафта». Починав працювати як респіраторник, згодом став інженером-конструктором І категорії, а з жовтня 2023 року очолив взвод у Полтавському воєнізованому загоні Бази протифонтанної безпеки.

30 квітня 2024 року Максим Міщенко долучився до лав Сил оборони. Він служив на посаді майстра відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів аеромобільного батальйону в складі 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади.

Солдат Максим Міщенко загинув 5 січня 2025 року під час виконання бойових завдань поблизу села Мала Локня Суджанського району, що на Курщині.

КАРАМАН ОЛЕКСАНДР

На вулиці Сінній відкрили меморіальну дошку начальнику розвідки та командиру розвідувального відділення Олександру Караману. Меморіальну дошку розташували на будинку, де працював військовий.

Майор Збройних сил України Олександр Юрійович Караман (позивний «Гора») народився 19 січня 1973 року у селі Медведівка Челябінської області. У 1980 році разом із сім’єю переїхав до України. Протягом 1980-1990 років навчався в Серпневій середній школі Валківського району Харківської області. У 1995 році закінчив Харківське гвардійське вище танкове командне училище.

Чоловік віддав військовій службі 20 років життя. 12 січня 1992 року прийняв військову присягу на вірність народу України. Перебуваючи на посаді начальника розвідувального відділення військової частини, брав безпосередню участь у бойових діях. Спочатку була оборона населених пунктів на Гуляйпільському напрямку (Запорізька область), потім – бої за звільнення Богородичного та Святогірська на Донеччині.

Поліг 15 серпня 2022 року в районі населеного пункту Богородичне Донецької області, захищаючи державний суверенітет і територіальну цілість України.

Його нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За вірність народу України» І ступеня, Почесною Грамотою виконавчого комітету Полтавської міської ради «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові, вірність військовій присязі, високе почуття патріотизму, активну громадянську позицію, вагомий особистий внесок у наближення перемоги над російським агресором» та відзнакою Полтавської міської територіальної громади «Захисник України – Герой міста Полтава».

ВІКТОР ЧМІЛЕНКО

У День фермера, на фасаді будівлі Полтавської обласної Асоціації фермерів і приватних землевласників імені Героя України, Героя Небесної Сотні Віктора Чміленка, що розташована на вулиці Міщенка, відкрили анотаційну пам’ятну дошку громадському активісту та фермеру Віктору Чміленку.

Чміленко Віктор Іванович народився 4 лютого 1961 року в місті Бобринець Кіровоградської області. Закінчив місцеву школу, після чого вступив до Кіровоградського технікуму механізації сільського господарства.

Проходив службу в прикордонних військах на території Туркменії, на кордоні з Іраном. Після демобілізації до 1985 року працював у місцевому колгоспі інженером із техніки безпеки, пізніше – у Бобринецькій ремонтно-експлуатаційній майстерні.

У 1991 році закінчив Херсонський сільськогосподарський інститут за спеціальністю «Зоотехніка». У 1992 році заснував фермерське господарство «Вікторія», де обробляв 350 гектарів землі, вирощував зернові й технічні культури, розводив овець і свійську птицю.

Віктор Чміленко активно долучався до суспільно-політичного життя країни. У 2004 році був учасником Помаранчевої революції, а під час Революції Гідності підтримував Майдан у Кіровограді (нині Кропивницький) та в Києві. Брав участь в акціях Автомайдану, зокрема в місті Васильків блокував виїзд солдатів внутрішніх військ.

20 лютого 2014 року Віктор Чміленко загинув від куль силовиків на вулиці Інститутській у Києві.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Віктору Чміленку присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

АНДРІЙ СЕРБУТОВСЬКИЙ

Меморіальну дошку створили колеги по цеху. Її встановили на будинку, де він жив у Полтаві за адресою улиця Соборності, 26.

Сербутовський Андрій Андрійович (1923-2006), маляр, член НСХУ, заслужений художник України. Лауреат обласної щорічної премії імені Панаса Мирного за 2004 р. – за твори живопису «Подруги» (Солдатські вдови), «Хліба половіють». Учасник Другої світової війни. Спеціальної освіти не мав. Брав участь у виставках в Полтаві від 1948, у всеукраїнських – з 1954, а також в Японії (1975, 1980, 1981), Болгарії (1976, 1982), Польщі (1992), Німеччині (1992), США (1992). Член Національної спілки художників України. Лауреат обласної щорічної премії ім.Панаса Мирного (2004) за картини «Подруги» (Солдатські вдови), «Хліба половіють». Працював в різних жанрах – портрет, натюрморт, тематична картина, але улюбленим жанром художника був пейзаж. Картини Сербутовського зберігаються в музеях Полтави, Києва, Харкова

У загальному поступальному русі безумовно значну роль відіграють скромні трудівники мистецького цеху. До таких належить і полтавець Андрій Андрійович Сербутовський (1923-2006). На відміну від великих майстрів, які були піонерами в мистецтві свого часу, він ішов уторованим шляхом. Сербутовський зображував просту, буденну дійсність, передавав думки і почуття своїх сучасників без спеціальної естетичної опосередкованості й умовності. Його творчі пошуки незмінно співвідносилися з твердими уявленнями про суть і сенс життя, з громадянськими почуттями. Кредо Андрія Андрійовича Сербутовського – любов до своєї справи разом з упевненістю в її життєвій необхідності.

Ця переконаність була міцним підґрунтям для розвитку творчих здібностей, знаходила у Сербутовського дійовий вираз. Незаперечна його роль у заснуванні 1970 року Полтавської організації Полтавської обласної організації Національної спілки художників України. Як голова правління організації (1970-1971 роки) і член правління ПО СХУ (1970-1981 роки) Сербутовський віддав чимало сил для того, щоб Спілка стала справжнім організаційно-творчим центром образотворчого мистецтва в краї. Впродовж 1976-1979 років Андрій Андрійович очолював комісію з роботи з молодими художниками, в 1977-1980 і 1982-1983 роках був членом художньої ради при Полтавському художньо-промисловому комбінаті.

Діяльність митця ще за життя дістала широке визнання. Його твори експонувалися на обласних (із 1948 року), республіканських (із 1954 року), всесоюзних (із 1960 року), міжнародних (із 1974 року) виставках, зберігаються в державних музеях України, приватних колекціях на батьківщині та за кордоном.

При всьому тому значення творчості Андрія Андрійовича Сербутовського для української художньої культури ще не в достатній мірі усвідомлено істориками мистецтва. Художня критика не дуже уважно стежила за творчим розвитком майстра. Інтерв’ю з ним відомо лише кілька. Друковані видання рідко публікували репродукції його робіт. Про творчість А. А. Сербутовського взагалі написано до образливого мало. Виявлена бібліографія налічує трохи більше 30 позицій – переважно публікацій у місцевій пресі, головним чином, про виставки з участю Сербутовського та його персональні виставки. Каталог останніх відомий лише один (1983 року). Перший і єдиний альбом з малярством Сербутовського вийшов у Києві 2004 року. Робився він поспіхом. Підписи під багатьма ілюстраціями не вивірені, містять багато помилок і неточностей, репродукції розташовані безсистемно, через невисоку якість друку колірне багатство картин не передано. Та й показує альбом лише один бік обдарування Андрія Андрійовича Сербутовського – його майстерність як пейзажиста. Проте навіть за цих недоліків київська марка значила багато – презентація альбому в Полтаві зібрала майже весь культурний бомонд і вкотре дала підстави говорити про Сербутовського як про визнаного майстра живопису.

І все ж неувага сучасників дається взнаки. Життя мистця відоме далеко не так повно, як хотілося б для такої особистості; передусім це стосується першого етапу його творчості. Це зайвий раз підтверджує справедливість думки про необхідність своєчасного створення монографічного дослідження творчості митців ще за їх життя. Життя ж було доволі суворе для Сербутовського. Його шлях супроводжували чималі складнощі, він чув голоси як загального схвалення, так і критичної оцінки своєї творчості. Водночас художник був скромною, незахищеною «житейською мудрістю» людиною, але завжди принциповим, коли справа стосувалася мистецтва. З упевненістю можна сказати, що головним смислом його існування було – служіння мистецтву. Його він віддано любив, йому віддав всі свої сили, почуття, помисли, ради нього долав пов’язані з хворобою страждання останніх років життя. Тому така життєстверджуюча в своїй основі, красива і гармонійна його творчість.

Із кожним роком все далі відходить час, коли жив і творив Андрій Андрійович Сербутовський. На жаль, він не вів систематичних записів того, над чим розмірковував і що створював. Художник не любив теоретизувати і не залишив жодних письмових свідчень про свою мистецьку кухню. Він вірив тільки у творчість, вважав, що художник повинен висловлюватися картинами, стояв осторонь дискусій і загальноестетичних полемік. Як мистецький критик, Сербутовський виступив лише один раз, опублікувавши в газеті «Зоря Полтавщини» невелику статтю про творчість свого молодшого колеги і друга Валерія Мозока (1940-2008). В його мистецтві відзначив риси, очевидно, близькі самому: вимогливість до себе, філософське заглиблення у життя, відчуття сучасності. Свою аудиторію митець завойовував на виставках, де показував власний доробок. Чіткість його творчої позиції витікала із мистецтворозуміння – ніщо не могло змусити його сумніватися у величі й життєздатності реалізму. Всі роки він був на боці тих, хто виступав за доступність мистецтва, його зрозумілість масам.

Водночас мистецтво Андрія Андрійовича Сербутовського не лише візуалізувало банальні догми єдиного офіційно визнаного методу, а й реалізовувало себе за внутрішніми законами розвитку художньої логіки. Сербутовський, як і багато його колег, які творили в межах соціалістичного реалізму, поєднував у собі професійного виконавця соціального замовлення і прекрасного живописця, який створював тонкі й зворушливі пейзажі, виразні портрети й чудові натюрморти. Це художнє явище ще має знайти своє наукове визначення за допомогою співвіднесення з відомими у світі мистецькими стилями – від класицизму й академізму до імпресіонізму.

Спадщина Андрія Андрійовича Сербутовського промовиста за об’ємом і різноманітна за складом. Вона налічує сотні живописних і графічних робіт, включає різні види і жанри. Твори Сербутовського розійшлися за різними адресами, місцезнаходження багатьох невідоме, не всі збереглися. З життя пішло багато людей, які добре знали і цінували його талант. Ось чому так важливі факти, повідомлені авторам близькими Андрію Андрійовичу людьми – рідними, друзями, колегами, мистецтвознавцями: Олександром Глушаченком, Валентином Кожемякіним, Леонідом і Оксаною Колесніковими, Валерієм і Ольгою Кулагами, Ольгою Курчаковою, Олександром і Ольгою Левадними, Миколою Підгорним, Станіславом Ремчуковим, Юрієм Самойленком, Віктором Трохимцем-Мілютіним, Віталієм Ханком. Ці свідчення дали можливість одержати більш повне уявлення про Андрія Андрійовича як про людину і художника. Окрема подяка – архівісту Тарасу Пустовіту, колекціонерам Леоніду Гонтару, Сергію Коньку, Олександру Немировському, Ірині Ніжніченко, Роману Сазонову, фотографу Сергію Черпаченку.

Творчий шлях художника документовано хоча й неповно, але достатньо, щоб упевнено судити про його головні віхи. Особливо важливий аналіз власне мистецтва Сербутовського. Виявлена кількість картин і малюнків художника (понад 3000 творів) дає міцну основу для суджень про засоби і прийоми майстра, його ідеали, надії й прагнення. Композиція книги заснована на хронологічному принципі й охоплює всі етапи тривалого творчого шляху майстра – від пошуків дебютної пори до творів останніх років життя. На кожному етапі діяльності Сербутовського послідовно відкриваються різні сторони його мистецької позиції, яку він відстоював з твердістю і достоїнством.

Картини Сербутовського народжувалися в радянській дійсності, і їх неможливо відчути без зв’язку з цією дійсністю. У змісті кожної епохи поряд із прикметами нового, що народжується, сусідять елементи старого, що відходить, і в цьому мінливому поєднанні міститься мудрість людського буття, для якого спадкоємність важить нітрохи не менше, ніж революційне подолання віджилого. Джерелом високих мистецьких досягнень нерідко стає сприйнятливість художньої свідомості до тих явищ дійсності, що зникають. Сербутовський зображував радянську дійсність, що під дією невмолимої сили розвитку сходила зі сцени. Зображуючи «колгоспне» і загалом «соціалістичне», Сербутовський ставив перед глядачем непрості запитання, спонукаючи до роздумів про смисл того, що відбувається.

Еволюція творчості Сербутовського – це внутрішньо закономірний процес, хоча й не позбавлений певних складнощів, суперечливих моментів. Ця еволюція невіддільна від суспільних ситуацій, що змінювала одна одну протягом другої половини двадцятого століття, від морального стану людського життя, яке відбивалося на внутрішньому самопочутті художника, відгукувалося на якості його професійної праці. У цьому плані біографія Сербутовського має багато спільного з біографіями інших майстрів, які займали провідні позиції в боротьбі за реалізм.

Коли оцінюється творчість будь-якого художника і ставиться питання: «В чому його значення, його заслуга?» – відповідь може бути різна. Живописний твір, як і музичний, не сприймається всіма однаково, кожний знаходить у ньому щось своє, особливе.

МЕМОРІАЛ ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ

На ГРЛ зʼявилася памʼятна інсталяція з іменами полеглих воїнів 116 окремої бригади територіальної оборони.

Меморіал встановили за гроші меценатів.

«Кожен з нас повинен розуміти і завжди пам'ятати подвиг тих, хто повернувся додому на щиті. Імена полеглих Героїв 116 ОБр ТрО навіки вшановано в пам'ятній інсталяції у м. Полтава. Побратими, члени родин та прості містяни приходять до меморіалу, щоб схилити голови і вшанувати безсмертну звитягу тих, хто навіки у строю», – пишуть у підрозділі.

Меморіал вшанування пам’яті полеглих воїнів погодили з командуванням бригади. До композиції входять шість стел із чорного металу та колони з нержавіючої сталі, на яких викарбувано імена понад сотні захисників, що загинули у боях. Під час його створення додали постамент для квітів та лампадок у вигляді залізобетонних блоків. Вони символізують елементи укриттів чи блокпостів. 

Концепцію меморіалу було розроблено як альтернативу звичному стенду з фотографіями. Автором креативного дизайну виступила полтавська студія Axioma Design. Меморіал дозволяє не лише зберегти імена полеглих воїнів, а й створює місце спокою та роздумів для відвідувачів.

Головний архітектор та автор ідеї: Тарас Руденко.

ЧЕРНИШ ВОЛОДИМИР, ІВАНЕНКО СЕРГІЙ

Дві дошки пам'яті полеглим воїнам встановили на будівлі полтавської гімназії № 18. Загиблі військові Володимир Черниш та Сергій Іваненко були випускниками цього закладу.

Меморіальні дошки на фасаді гімназії відкрили 3 жовтня. Вшанувати пам'ять полеглих воїнів прийшли їх рідні, друзі, однокласники та працівники гімназії.

Воїн Володимир Черниш

Володимиру Чернишу був 41 рік. Воїн родом із Полтави. До війська долучився у перші дні повномасштабної війни. Спочатку був у теробороні. Потім перевівся до 3-ї штурмової бригади, повідомляв раніше Суспільному офіцер відділу призову міського терцентру комплектування Роман Калина.

Служив на посаді водія стрілецької роти. Загинув воїн 10 вересня 2023 року в районі села Андріївка на Донеччині. За час військової служби нагороджений почесними відзнаками. Зокрема, згідно з наказом Головнокомандувача ЗСУ від 5 жовтня 2023 року відзначений нагрудним знаком "Золотий хрест".

Указом президента від 1 травня 2024 року за особисту мужність нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Воїн Сергій Іваненко

Військовослужбовець був командиром стрілецької роти 116-ї окремої механізованої бригади. На службі мав звання молодший сержант.

На початку війни добровольцем пішов в ТрО, потім перейшов до штурмових військ. Воїн професійно займався бігом.

Загинув воїн 10 листопада 2023 року поблизу населеного пункту Авдіївка Донецької області. Йому був 41 рік.

Указом президента від 12 лютого 2024 року за особисту мужність нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

ТВЕРДОХЛІБ РОМАН

На фасаді житлового багатоквартирного будинку за адресою вулиця Івана Нечуя-Левицького, 21 відкрили меморіальну дошку загиблому захиснику України Роману Твердохлібу.

Усі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Роман Сергійович Твердохліб (позивний «Ромео») народився 7 лютого 1988 року у Полтаві. Навчався у школі № 25. У молодших класах захоплювався бальним танцями, футболом та боротьбою джиу-джитсу. Після закінчення школи вступив на навчання до професійно-технічного училища. Грав у футбол, був фанатом футбольного клубу «Ворскла» та учасником фанатського клубу «Ультрас». Також займався боротьбою джиу-джитсу та представляв Полтаву і область на змаганнях різного рівня. Мав 17 медалей та грамот за призові місця.

Працював Роман тренером у фітнес-клубі Spartak GYM, згодом перейшов до клубу «Вітамін», де і працював до початку повномасштабного вторгнення рф в Україну. В перший день нападу агресора пішов добровольцем до ТЦК та СП.

Служив Роман Твердохліб в роті охорони, згодом – у зведеному штурмовому загоні «Одін». У 2022 році захищав м. Бахмут.

Загинув 16 квітня 2023 року в Серебрянському лісництві від кулі снайпера, намагаючись витягнути тіло загиблого побратима.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

НАГРЕБЕЦЬКИЙ АРТЕМ

У Полтаві на фасаді школи № 4 відкрили меморіальну дошку військовослужбовцю Артему Негребецькому. Солдат загинув 2022 року в бою поблизу населеного пункту Краснопілля на Донеччині.

На відкриття прийшли рідні та знайомі воїна, а також вчителі та учні школи. Присутні поклали квіти у пам’ять про захисника України.

Рішення про встановлення дошки ухвалили члени виконавчого комітету Полтавської міської ради.

Ким був воїн Артем Негребецький

Солдат Артем Негребецький народився 19 вересня 2001 року в селі Біологічне Полтавської громади.

Із 2008 до 2017-го навчався у школі № 4 в Полтаві. Пізніше вступив до Полтавського вищого міжрегіонального професійного училища, де здобув спеціальність «Машиніст екскаватора одноковшового».

2021 року підписав контракт зі ЗСУ. Брав участь у бойових операціях на Донецькому напрямку. Служив на посаді водія-електрика господарського відділення взводу матеріального забезпечення десантно-штурмового батальйону.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ІВАН СТЕШЕНКО

У Полтаві відкрили барельєф в пам’ять про першого міністра УНР Івана Стешенка

Про відкриття барельєфа, 22 січня повідомив представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області Олег Пустовгар.

Барельєф Івану Стешенку відкрили на фасаді будівлі Наукового ліцею №3 по вулиці В’ячеслава Чорновола, де раніше знаходилась Перша чоловіча гімназія у якій навчався перший міністр УНР з 1882 по 1892 роки.

Кошти на виготовлення дошки виділили на сесії Полтавської міської ради у липні минулого року. Над створенням барельєфа працював полтавський скульптор, член Національної спілки художників України Дмитро Коршунов. Він також є автором пам’ятників полтавським діячам, серед яких Маруся Чурай, Симон Петлюра та Володимир Самійленко.

Життєвий шлях Івана Стешенка

В Українському інституті національної пам'яті дослідили, що діяч народився у 1873 році в багатодітній родині унтер-офіцера у відставці та полтавської міщанки. Іван Стешенко закінчив Полтавську класичну гімназію, а згодом – історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав у Фундуклеївській жіночій гімназії, Музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на Вищих жіночих курсах.

Діяч писав та перекладав вірші, досліджував творчість Івана Котляревського, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного і Тараса Шевченка. Також Іван Стешенко входив до гуртка «Плеяда».

Разом із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та іншими діячами в 1896 році заснував у Києві групу «Українська соціал-демократія». У 1897 році його заарештували за участь у студентських акціях протесту.

З ув’язнення Іван Стешенко вийшов із забороною займатися викладацькою діяльністю та проживати в університетських чи губернських містах. Разом з дружиною вони оселилися на хуторі Марії Заньковецької та Миколи Садовського, де розпочали роботу над упорядкуванням словника української мови.

З послабленням цензурних і політичних утисків Іван Стешенко повернувся до громадського життя та працював у редакції українського літературного альманаху «Нова Рада».

У 1917 році Іван Стешенко разом з однодумцями започаткував «Товариство шкільної освіти» і став його керівником. Після створення Центральної Ради він очолив редакційну комісію, а 26 червня 1917 року став Генеральним Секретарем освіти, входить до першого українського уряду.

Одним із його проєктів була організація селянських гімназій, проте реалізувати ідею так і не вдалося. Іван Стешенко був фундатором Українського Народного Університету та Академії Мистецтв.

Під час захоплення Києва російський підполковник Михайло Муравйов видав наказ про вбивство Івана Стешенка. Щоб врятуватися від більшовицьких куль, полтавець в завірюху пішки вибрався із захопленого ворогами Києва.

У часи Павла Скоропадського Івану Стешенку запропонували прийняти кафедру української мови у Кам’янець-Подільському університеті. Аби підготуватися до наукової роботи, він вирішив відпочити у власному маєтку в Чернечому Ярі, тоді Зіньківського повіту Полтавської губернії. Проте за діячем вже стежили.

У ніч з 29 на 30 липня 1918 року діяч разом із 14-річним сином Ярославом прибув із Києва на вокзал Полтава-Київська. Уночі візника не знайшли, тому вирішили йти пішки. На одній з вулиць їх перестріли двоє незнайомців, які двома пострілами в голову смертельно поранили Івана Стешенка і зникли.

Це було одне з перших політичних убивств в Україні. 20 грудня 1923 року Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику:

«Дізнався від Костя Івановича (Товкача) страшні подробиці про вбивство Івана Стешенка. Засудила його на смерть большевистська організація Зіньківського повіту. Засуд виконав один з членів цієї організації. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?».

Дружину Івана Стешенка Оксану у 1941 році відправили до Казахстану в одному вагоні із її сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, яка помре в неї на руках.

Івана Стешенка поховали на Байківському кладовищі. У вересні 2008 року на приміщенні старої школи у селі Великі Будища на Полтавщині встановили меморіальну дошку з барельєфом першого міністра освіти УНР.

ІГОР ЛЄЩИН

На фасаді Управління стратегічних розслідувань у Полтаві відкрили меморіальну дошку на честь полеглого капітана управління боротьби з організованою злочинністю.Ігор Лєщин склав голову під час артилерійського обстрілу поблизу Сіверська на Донеччині. Пам’ятний знак встановили на фасаді державної установи, де військовий працював.

Життєвий шлях захисника

Ігор Лєщин народився у Дружківці на Донеччині. З юності обрав шлях служіння державі – спочатку як офіцер повітряно-десантних військ, а згодом як керівник спецпідрозділу «Сокіл» Управління по боротьбі з організованою злочинністю у Полтавській області. Він проводив складні операції із затримання небезпечних злочинців та звільнення заручників.

З війною доєднався до лав захисників і воював у складі 81-ї окремої десантно-штурмової бригади під позивним «Горець». Загинув 14 липня 2022 року під час артилерійського обстрілу поблизу Сіверська на Донеччині.

За відданість службі та мужність протягом свого службового шляху Ігор Лєщин був нагороджений:

• «За відзнаку в службі» І ступеня у 2007 році;
• «Почесна відзнака ГУБОЗ МВС України» І ступеня у 2008 році;
• «За взірцевість у військовій службі» II ступеня у 2022 році;
• посмертно орденом Богдана Хмельницького III ступеня у 2024 році;
• посмертно відзнакою «Захисник України – Герой міста Полтава» у 2024 році.

Вічна пам’ять і слава захиснику України!

РОМАН ОЛЕКСАНДР

12 вересня у Полтаві на фасаді Електрорадіотехнічного ліцею Олександру Роману, відкрили меморіальну дошку.

Молодший сержант Олександр Степанович Роман народився 16 січня 1985 року в селі Великий Кобелячок Новосанжарського району Полтавської області. Навчався у Великокобелячківській середній школі з 1991 року. У 2002 році вступив до Державного навчального закладу «Електрорадіотехнічний ліцей м. Полтава» на спеціальність «Помічник бурильника газових та нафтових свердловин».

У 2003 році після закінчення ліцею був призваний до лав Збройних сил України. Службу проходив у місті Шепетівка. Повернувшись зі служби у 2005 році почав працювати будівельником, займався ремонтними роботами. Проживав у Полтаві, де створив сім’ю. У нього народилося двоє дітей. Був висококласним спеціалістом своєї справи, працював майже в усіх містах України. З 2020 року займався встановленням вентиляційних систем «рекуператор». До своєї роботи ставився відповідально і добросовісно її виконував, через що заслужив повагу від клієнтів. Був професіоналом своєї справи, чудовим сім’янином, батьком. Мав багато друзів. Війна застала Олександра на роботі у Києві. Він негайно повернувся до Полтави, щоб приєднатись до лав ЗСУ і захищати свою країну. 15 квітня 2022 року був призваний до лав Національної гвардії України. На початку служби займався охороною об’єктів критичної та військової інфраструктури. Отримав звання молодшого сержанта та освоїв спеціальність бойового медика.

На початку 2023 року добровільно подав рапорт про переведення до бойової частини. На початку бойової діяльності захищав Україну на Авдіївському напрямку, згодом був направлений на Луганський напрямок де і продовжив свій бойовий шлях. Безпосередньо брав участь у бойових діях воюючи і рятуючи життя своїх побратимів. Був хорошим спеціалістом, врятував чимало життів. під час служби заслужив повагу серед військових, був для них авторитетом, прикладом, надійним і вірним другом готовим завжди прийти на допомогу. 28 червня 2023 року життєвий шлях Олександра обірвався на 38 році життя. Ворожий снаряд зупинив стукіт його серця.

Олександр Роман загинув у селі Стельмахівка Луганської області під час виконання бойового завдання. За заслуги перед Україною Президент нагородив молодшого сержанта Олександра Степановича Романа орденом «За мужність» ІІІ ступеня, на жаль, посмертно.

МЕРЗЛИЙ ДМИТРО

12 вересня у Полтаві на фасаді вищого міжрегіонального професійного училища відкрили меморіальну дошку Дмитру Мерзлому.

Солдат Дмитро Володимирович Мерзлий (позивний «Гід») народився 5 липня 1996 року у Полтаві. Ходив до дитячого садочка «Джерельце». У 2002 році пішов у 1 клас Гімназії № 33. Під час навчання займався танцями, посів третє місце у туристичних змаганнях серед дворових команд мікрорайону Сади-1. Відвідував школу бойових мистецтв «Дракон» і саме тут здобув досить високі результати. Залюбки їздив у дитячі табори. Гімназію закінчив не відмінником, але здобув повагу своїх однокласників. У 2008 році Дмитру довелося пережити горе – втрату вітчима, який замінив йому батька. І вже тоді, ці події змусили його подорослішати. У 2012 році у Дмитра народилася молодша сестра Вероніка.

У 2013 році він вступив на навчання до ДНЗ «Полтавське вище міжрегіональне професійне училище» за спеціальністю «Машиніст екскаватора одноковшового. Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва. Водій автотранспортних засобів». Дмитро поспішав жити. 18 грудня 2014 у нього народився перший син Ярослав.

Закінчивши училище у 2015 році працював і менеджером, і механіком, а згодом і по заповітній мрії – водієм. Працював і за кордоном – у Чехії.

Коханням всього його життя стала друга дружина Анастасія, яка 21 грудня 2018 року народила йому другого сина Марка, третя дитина – донечка Марія народилася 4 квітня 2022 року.

25 лютого 2022 року, у свої 25 років, добровільно пішов до військкомату, щоб стати на захист України, своїх дітей та рідних. 27 лютого 2022 року Дмитро був зарахований у склад 18-ї окремої бригади армійської авіації ім. І. Сікорського на посаду водій-механік стрілецького підрозділу у званні солдат. Після навчання, де побратими дали йому позивний «Гід», проходив службу на різних напрямках, інколи не виходячи на зв’язок із сім’єю по тижню. За сумлінне виконання службових завдань і самовіддані дії у захисті держави отримав Грамоту.

13 листопада 2024 року отримав рапорт на переведення, щоб продовжити службу у складі Київської 5-ї ОШБр 1-го штурмового батальйону 3-ї штурмової роти 2-го штурмового взводу також на посаді водій-механік. Останнім кермом в його житті був бронетранспортер М113. З гаслом «Будь-де, будь-коли боротися та перемагати» поліг від ворожого обстрілу 22 грудня 2024 року в районі населеного пункту Іванівське Бахмутського району Донецької області під час виконання бойового завдання з виявлення та знищенню сил противника, гідно виконуючи свій обов’язок в обороні України та стримуванні збройної агресії рф.

21 квітня 2025 року нагороджений відзнакою Полтавської громади «Захисник України – Герой міста Полтава» (посмертно).

РОМАНЕНКО ОЛЕГ

У Полтаві 12 вересня вшанували пам’ять трьох загиблих захисників. На фасаді Ліцею №29 на честь солдата Олега Романенка, де він навчались, відкрили меморіальну дошку.

Життєвий шлях захисника

Солдат Олег Романенко народився 21 червня 1976 року. Жив і

навчався в Полтаві. З 1992 року працював слюсарем на заводі «Знамено», а з 1995 по 2008 рік – на заводі медичного скла. У вихідні – брав участь у змаганнях, бувши у складі футбольної команди цього заводу.

З 2009 по 2024 рік працював у столярній майстерні, займаючись виготовленням вікон та дверей. У вільний час захоплювався футболом та читанням історичних романів. Навесні 2024 року його призвали до ЗСУ, де він служив стрільцем-помічником гранатометника. Загинув 21 червня 2024 року, у свій 48-й день народження, під час оборони села Новоолександрівка на Донеччині.

В'ЯЗУН ВОЛОДИМИР

Полеглому військовослужбовцю 5 листопада 2024 року відкрили меморіальну дошку на фасаді Полтавської загальноосвітньої школи № 24. Вшанувати пам’ять Володимира В’язуна прийшли рідні, вчителі, учні школи, його бойовий побратим. 

Історія воїна «В'язя»

Володимир В’язун народився 18 вересня 1994 року. У дитинстві батьки майбутнього воїна рано померли, його виховувала бабуся. Закінчив школу № 24, далі вирішив пов’язати своє життя з військом. У 2012 році він закінчив Кременчуцький військовий ліцей. 3 2015 по 2018 рік проходив військову службу за контрактом та навчався в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Після закінчення контракту працював на Полтавському автоагрегатному заводі.

Воїн став на захист України на початку повномасштабного вторгнення Росії. Володимир В’язун був командирпом зведених груп, брав участь у Кремінській наступальній операції та обороні позицій в районі Тернів на Донеччині у жовтні 2022 – жовтні 2023 року.

Як справжній бойовий сержант, завжди йшов попереду своїх людей, пишуть побратими. Був учасником боїв за Макіївку, оборонних та штурмових операцій. Володимир В’язун першим зі свого підрозділу прийняв бій на Луганщині, чим врятував життя побратимів.

Під час служби був нагороджений "Золотим хрестом" Головнокомандувача ЗСУ, "Захиснику України" відзнакою Ради національної безпеки оборони України, "За вірність Українській нації" іменною холодною зброєю ОШБ Карпатська Січ, нагрудним знаком "Ветеран війни".

Життя Володимира В’язуна обірвалося 24 січня 2024 року на Луганщині.

«Я пам'ятаю, як він приїхав у відпустку на декілька днів. Йому зателефонував побратим і сказав, що його підрозділ перекидають у населений пункт Макіївка (на Луганщині). Це слово для нього стало останнім. Він віддав життя за нашу рідну Україну, справжній патріот і українець», – розповів дядько полеглого воїна Андрій Гонтовий.

Андрій Гонтовий згадує, що Володимир В’язун вважав захист країні своїм обов’язком:

«Це було для нього рідною справою. Він народився і прийшов у цей світ захищати, захищати дітей та всіх українців. Він це розумів тільки одне – бути воїном. [...] Він врятував багато життів своїх побратимів, бо сам пішов першим».

За поданням УІНП та згідно з розпорядженням начальника Полтавської обласної військової адміністрації Філіпа Проніна у Полтаві перейменовано вулицю комуністичного військового діяча Кагамлика на честь Володимира В'язуна.

МАНЗЕНКО МИКОЛА

У Полтаві на фасаді вищого міжрегіонального професійного училища відкрили меморіальну дошку на честь полеглого захисника України Миколи Манзенка.

Присутні вшанували пам’ять полеглих захисників і захисниць хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіалу, на знак пошани тим, хто віддав життя за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Життєвий шлях Миколи Манзенка

Микола Сергійович Манзенко народився 27 червня 1987 року у Полтаві. Навчався у Полтавській ЗОШ № 4. Мав неабиякий музичний талант, грав на трубі в музичній школі. Також активно займався спортом, зокрема, карате та боротьбою. Проте його справжньою пристрастю стала електроніка, яку він опанував у Палаці дитячої та юнацької творчості.

У 2002 році вступив до ДНЗ «Полтавське вище міжрегіональне професійне училище» (ПТУ-23). Здобув професію «Машиніст екскаватора одноковшового». Після закінчення училища став надійною підтримкою для батьків і сестри. Професійний шлях розпочав у сфері електрики, працюючи в Полтаві, згодом переїхав до Києва.

З початком повномасштабного вторгнення Микола добровільно став до лав захисників Батьківщини. Мав позивний «Мікс». Загинув 16 березня 2023 року під час бойових дій у селі Діброва Луганської області.

Загинув 16 березня 2023 року під час бойових дій у селі Діброва Луганської області. За проявлену відвагу та самопожертву нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ОВЧИННІКОВ ОЛЕКСАНДР, БОРИСОВ ЄВГЕН

У Полтаві відкрили меморіальні дошки загиблим військовим випускникам школи № 11.

У Полтаві відбулося зворушливе відкриття двох меморіальних дошок на фасаді загальноосвітньої школи № 11, присвячених загиблим випускникам — військовослужбовцям Олександру Овчиннікову та Євгену Борисову.

Присутні вшанували пам’ять героїв хвилиною мовчання, вивищуючи їхню самопожертву та відвагу в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. До меморіальних дощок було покладено квіти — символ любові та поваги.

Старший солдат Олександр Миколайович Овчинніков, позивний «Пікчер», загинув 16 травня 2022 року під час бою з окупантами поблизу Бахмута на Донеччині. Йому було всього 25 років.

Олександр народився та виростав у Полтаві. Він навчався у Полтавському фаховому кооперативному коледжі, а у 2015 році став військовослужбовцем Збройних Сил України. Брав участь в АТО/ООС на Донбасі.

У часи повномасштабної війни захищав Україну у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського ЗСУ, де отримав посаду командира відділення, а також командира бойової машини взводу спостереження розвідувальної роти.

У квітні 2022 року його нагородили орденом «За мужність» третього ступеня, а посмертно удостоїли ордена Богдана Хмельницького третього ступеня.

Олександр знайшов свій останній спокій на Затуринському кладовищі у рідному місті.

Старший солдат Євгеній Романович Борисов, що народився в Полтаві 29 червня 1996 року, також залишив помітний слід в історії. Він навчався в школі № 11 з 2003 по 2014 рік, а у 2016 році став на службу в Збройні Сили України.

Проходив службу на посаді обслуги першої зенітно-артилерійської батареї зенітно-ракетного артилерійського девізіону 47 ОМБР.

Загинув 7 червня 2024 року поблизу населеного пункту Сокіл Донецької області, захищаючи державний суверенітет та територіальну цілісність України.

ХОРОЛЬСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ

На фасаді двох навчальних закладів у Полтаві відкрили меморіальні дошки захисникам.

Пам’яті В’ячеслава Хорольського встановили меморіальну дошку на фасаді Ліцею № 13 «Успіх», де він навчався. Чоловік народився 7 липня 1991 року в Полтаві. У 2009 році вступив до Полтавського професійно-технічного училища № 21.

Військовий шлях В’ячеслава Хорольського розпочався 14 років тому, коли він проходив строкову службу в армії у спецназі «Барс». З 15 жовтня по 31 грудня 2022 року, а потім з 10 по 28 січня 2023 року захищав Україну від російської агресії.

Служив воїн на посаді стрільця-санітара 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Загинув пол 28 січня 2023 року під час боїв у районі села Павлівка Волноваського району на Донеччині.