ТВЕРДОХЛІБ РОМАН

На фасаді житлового багатоквартирного будинку за адресою вулиця Івана Нечуя-Левицького, 21 відкрили меморіальну дошку загиблому захиснику України Роману Твердохлібу.

Усі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Роман Сергійович Твердохліб (позивний «Ромео») народився 7 лютого 1988 року у Полтаві. Навчався у школі № 25. У молодших класах захоплювався бальним танцями, футболом та боротьбою джиу-джитсу. Після закінчення школи вступив на навчання до професійно-технічного училища. Грав у футбол, був фанатом футбольного клубу «Ворскла» та учасником фанатського клубу «Ультрас». Також займався боротьбою джиу-джитсу та представляв Полтаву і область на змаганнях різного рівня. Мав 17 медалей та грамот за призові місця.

Працював Роман тренером у фітнес-клубі Spartak GYM, згодом перейшов до клубу «Вітамін», де і працював до початку повномасштабного вторгнення рф в Україну. В перший день нападу агресора пішов добровольцем до ТЦК та СП.

Служив Роман Твердохліб в роті охорони, згодом – у зведеному штурмовому загоні «Одін». У 2022 році захищав м. Бахмут.

Загинув 16 квітня 2023 року в Серебрянському лісництві від кулі снайпера, намагаючись витягнути тіло загиблого побратима.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

НАГРЕБЕЦЬКИЙ АРТЕМ

У Полтаві на фасаді школи № 4 відкрили меморіальну дошку військовослужбовцю Артему Негребецькому. Солдат загинув 2022 року в бою поблизу населеного пункту Краснопілля на Донеччині.

На відкриття прийшли рідні та знайомі воїна, а також вчителі та учні школи. Присутні поклали квіти у пам’ять про захисника України.

Рішення про встановлення дошки ухвалили члени виконавчого комітету Полтавської міської ради.

Ким був воїн Артем Негребецький

Солдат Артем Негребецький народився 19 вересня 2001 року в селі Біологічне Полтавської громади.

Із 2008 до 2017-го навчався у школі № 4 в Полтаві. Пізніше вступив до Полтавського вищого міжрегіонального професійного училища, де здобув спеціальність «Машиніст екскаватора одноковшового».

2021 року підписав контракт зі ЗСУ. Брав участь у бойових операціях на Донецькому напрямку. Служив на посаді водія-електрика господарського відділення взводу матеріального забезпечення десантно-штурмового батальйону.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ІВАН СТЕШЕНКО

У Полтаві відкрили барельєф в пам’ять про першого міністра УНР Івана Стешенка

Про відкриття барельєфа, 22 січня повідомив представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області Олег Пустовгар.

Барельєф Івану Стешенку відкрили на фасаді будівлі Наукового ліцею №3 по вулиці В’ячеслава Чорновола, де раніше знаходилась Перша чоловіча гімназія у якій навчався перший міністр УНР з 1882 по 1892 роки.

Кошти на виготовлення дошки виділили на сесії Полтавської міської ради у липні минулого року. Над створенням барельєфа працював полтавський скульптор, член Національної спілки художників України Дмитро Коршунов. Він також є автором пам’ятників полтавським діячам, серед яких Маруся Чурай, Симон Петлюра та Володимир Самійленко.

Життєвий шлях Івана Стешенка

В Українському інституті національної пам'яті дослідили, що діяч народився у 1873 році в багатодітній родині унтер-офіцера у відставці та полтавської міщанки. Іван Стешенко закінчив Полтавську класичну гімназію, а згодом – історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав у Фундуклеївській жіночій гімназії, Музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на Вищих жіночих курсах.

Діяч писав та перекладав вірші, досліджував творчість Івана Котляревського, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного і Тараса Шевченка. Також Іван Стешенко входив до гуртка «Плеяда».

Разом із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та іншими діячами в 1896 році заснував у Києві групу «Українська соціал-демократія». У 1897 році його заарештували за участь у студентських акціях протесту.

З ув’язнення Іван Стешенко вийшов із забороною займатися викладацькою діяльністю та проживати в університетських чи губернських містах. Разом з дружиною вони оселилися на хуторі Марії Заньковецької та Миколи Садовського, де розпочали роботу над упорядкуванням словника української мови.

З послабленням цензурних і політичних утисків Іван Стешенко повернувся до громадського життя та працював у редакції українського літературного альманаху «Нова Рада».

У 1917 році Іван Стешенко разом з однодумцями започаткував «Товариство шкільної освіти» і став його керівником. Після створення Центральної Ради він очолив редакційну комісію, а 26 червня 1917 року став Генеральним Секретарем освіти, входить до першого українського уряду.

Одним із його проєктів була організація селянських гімназій, проте реалізувати ідею так і не вдалося. Іван Стешенко був фундатором Українського Народного Університету та Академії Мистецтв.

Під час захоплення Києва російський підполковник Михайло Муравйов видав наказ про вбивство Івана Стешенка. Щоб врятуватися від більшовицьких куль, полтавець в завірюху пішки вибрався із захопленого ворогами Києва.

У часи Павла Скоропадського Івану Стешенку запропонували прийняти кафедру української мови у Кам’янець-Подільському університеті. Аби підготуватися до наукової роботи, він вирішив відпочити у власному маєтку в Чернечому Ярі, тоді Зіньківського повіту Полтавської губернії. Проте за діячем вже стежили.

У ніч з 29 на 30 липня 1918 року діяч разом із 14-річним сином Ярославом прибув із Києва на вокзал Полтава-Київська. Уночі візника не знайшли, тому вирішили йти пішки. На одній з вулиць їх перестріли двоє незнайомців, які двома пострілами в голову смертельно поранили Івана Стешенка і зникли.

Це було одне з перших політичних убивств в Україні. 20 грудня 1923 року Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику:

«Дізнався від Костя Івановича (Товкача) страшні подробиці про вбивство Івана Стешенка. Засудила його на смерть большевистська організація Зіньківського повіту. Засуд виконав один з членів цієї організації. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?».

Дружину Івана Стешенка Оксану у 1941 році відправили до Казахстану в одному вагоні із її сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, яка помре в неї на руках.

Івана Стешенка поховали на Байківському кладовищі. У вересні 2008 року на приміщенні старої школи у селі Великі Будища на Полтавщині встановили меморіальну дошку з барельєфом першого міністра освіти УНР.

ІГОР ЛЄЩИН

На фасаді Управління стратегічних розслідувань у Полтаві відкрили меморіальну дошку на честь полеглого капітана управління боротьби з організованою злочинністю.Ігор Лєщин склав голову під час артилерійського обстрілу поблизу Сіверська на Донеччині. Пам’ятний знак встановили на фасаді державної установи, де військовий працював.

Життєвий шлях захисника

Ігор Лєщин народився у Дружківці на Донеччині. З юності обрав шлях служіння державі – спочатку як офіцер повітряно-десантних військ, а згодом як керівник спецпідрозділу «Сокіл» Управління по боротьбі з організованою злочинністю у Полтавській області. Він проводив складні операції із затримання небезпечних злочинців та звільнення заручників.

З війною доєднався до лав захисників і воював у складі 81-ї окремої десантно-штурмової бригади під позивним «Горець». Загинув 14 липня 2022 року під час артилерійського обстрілу поблизу Сіверська на Донеччині.

За відданість службі та мужність протягом свого службового шляху Ігор Лєщин був нагороджений:

• «За відзнаку в службі» І ступеня у 2007 році;
• «Почесна відзнака ГУБОЗ МВС України» І ступеня у 2008 році;
• «За взірцевість у військовій службі» II ступеня у 2022 році;
• посмертно орденом Богдана Хмельницького III ступеня у 2024 році;
• посмертно відзнакою «Захисник України – Герой міста Полтава» у 2024 році.

Вічна пам’ять і слава захиснику України!

РОМАН ОЛЕКСАНДР

12 вересня у Полтаві на фасаді Електрорадіотехнічного ліцею Олександру Роману, відкрили меморіальну дошку.

Молодший сержант Олександр Степанович Роман народився 16 січня 1985 року в селі Великий Кобелячок Новосанжарського району Полтавської області. Навчався у Великокобелячківській середній школі з 1991 року. У 2002 році вступив до Державного навчального закладу «Електрорадіотехнічний ліцей м. Полтава» на спеціальність «Помічник бурильника газових та нафтових свердловин».

У 2003 році після закінчення ліцею був призваний до лав Збройних сил України. Службу проходив у місті Шепетівка. Повернувшись зі служби у 2005 році почав працювати будівельником, займався ремонтними роботами. Проживав у Полтаві, де створив сім’ю. У нього народилося двоє дітей. Був висококласним спеціалістом своєї справи, працював майже в усіх містах України. З 2020 року займався встановленням вентиляційних систем «рекуператор». До своєї роботи ставився відповідально і добросовісно її виконував, через що заслужив повагу від клієнтів. Був професіоналом своєї справи, чудовим сім’янином, батьком. Мав багато друзів. Війна застала Олександра на роботі у Києві. Він негайно повернувся до Полтави, щоб приєднатись до лав ЗСУ і захищати свою країну. 15 квітня 2022 року був призваний до лав Національної гвардії України. На початку служби займався охороною об’єктів критичної та військової інфраструктури. Отримав звання молодшого сержанта та освоїв спеціальність бойового медика.

На початку 2023 року добровільно подав рапорт про переведення до бойової частини. На початку бойової діяльності захищав Україну на Авдіївському напрямку, згодом був направлений на Луганський напрямок де і продовжив свій бойовий шлях. Безпосередньо брав участь у бойових діях воюючи і рятуючи життя своїх побратимів. Був хорошим спеціалістом, врятував чимало життів. під час служби заслужив повагу серед військових, був для них авторитетом, прикладом, надійним і вірним другом готовим завжди прийти на допомогу. 28 червня 2023 року життєвий шлях Олександра обірвався на 38 році життя. Ворожий снаряд зупинив стукіт його серця.

Олександр Роман загинув у селі Стельмахівка Луганської області під час виконання бойового завдання. За заслуги перед Україною Президент нагородив молодшого сержанта Олександра Степановича Романа орденом «За мужність» ІІІ ступеня, на жаль, посмертно.

МЕРЗЛИЙ ДМИТРО

12 вересня у Полтаві на фасаді вищого міжрегіонального професійного училища відкрили меморіальну дошку Дмитру Мерзлому.

Солдат Дмитро Володимирович Мерзлий (позивний «Гід») народився 5 липня 1996 року у Полтаві. Ходив до дитячого садочка «Джерельце». У 2002 році пішов у 1 клас Гімназії № 33. Під час навчання займався танцями, посів третє місце у туристичних змаганнях серед дворових команд мікрорайону Сади-1. Відвідував школу бойових мистецтв «Дракон» і саме тут здобув досить високі результати. Залюбки їздив у дитячі табори. Гімназію закінчив не відмінником, але здобув повагу своїх однокласників. У 2008 році Дмитру довелося пережити горе – втрату вітчима, який замінив йому батька. І вже тоді, ці події змусили його подорослішати. У 2012 році у Дмитра народилася молодша сестра Вероніка.

У 2013 році він вступив на навчання до ДНЗ «Полтавське вище міжрегіональне професійне училище» за спеціальністю «Машиніст екскаватора одноковшового. Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва. Водій автотранспортних засобів». Дмитро поспішав жити. 18 грудня 2014 у нього народився перший син Ярослав.

Закінчивши училище у 2015 році працював і менеджером, і механіком, а згодом і по заповітній мрії – водієм. Працював і за кордоном – у Чехії.

Коханням всього його життя стала друга дружина Анастасія, яка 21 грудня 2018 року народила йому другого сина Марка, третя дитина – донечка Марія народилася 4 квітня 2022 року.

25 лютого 2022 року, у свої 25 років, добровільно пішов до військкомату, щоб стати на захист України, своїх дітей та рідних. 27 лютого 2022 року Дмитро був зарахований у склад 18-ї окремої бригади армійської авіації ім. І. Сікорського на посаду водій-механік стрілецького підрозділу у званні солдат. Після навчання, де побратими дали йому позивний «Гід», проходив службу на різних напрямках, інколи не виходячи на зв’язок із сім’єю по тижню. За сумлінне виконання службових завдань і самовіддані дії у захисті держави отримав Грамоту.

13 листопада 2024 року отримав рапорт на переведення, щоб продовжити службу у складі Київської 5-ї ОШБр 1-го штурмового батальйону 3-ї штурмової роти 2-го штурмового взводу також на посаді водій-механік. Останнім кермом в його житті був бронетранспортер М113. З гаслом «Будь-де, будь-коли боротися та перемагати» поліг від ворожого обстрілу 22 грудня 2024 року в районі населеного пункту Іванівське Бахмутського району Донецької області під час виконання бойового завдання з виявлення та знищенню сил противника, гідно виконуючи свій обов’язок в обороні України та стримуванні збройної агресії рф.

21 квітня 2025 року нагороджений відзнакою Полтавської громади «Захисник України – Герой міста Полтава» (посмертно).

РОМАНЕНКО ОЛЕГ

У Полтаві 12 вересня вшанували пам’ять трьох загиблих захисників. На фасаді Ліцею №29 на честь солдата Олега Романенка, де він навчались, відкрили меморіальну дошку.

Життєвий шлях захисника

Солдат Олег Романенко народився 21 червня 1976 року. Жив і

навчався в Полтаві. З 1992 року працював слюсарем на заводі «Знамено», а з 1995 по 2008 рік – на заводі медичного скла. У вихідні – брав участь у змаганнях, бувши у складі футбольної команди цього заводу.

З 2009 по 2024 рік працював у столярній майстерні, займаючись виготовленням вікон та дверей. У вільний час захоплювався футболом та читанням історичних романів. Навесні 2024 року його призвали до ЗСУ, де він служив стрільцем-помічником гранатометника. Загинув 21 червня 2024 року, у свій 48-й день народження, під час оборони села Новоолександрівка на Донеччині.

В'ЯЗУН ВОЛОДИМИР

Полеглому військовослужбовцю 5 листопада 2024 року відкрили меморіальну дошку на фасаді Полтавської загальноосвітньої школи № 24. Вшанувати пам’ять Володимира В’язуна прийшли рідні, вчителі, учні школи, його бойовий побратим. 

Історія воїна «В'язя»

Володимир В’язун народився 18 вересня 1994 року. У дитинстві батьки майбутнього воїна рано померли, його виховувала бабуся. Закінчив школу № 24, далі вирішив пов’язати своє життя з військом. У 2012 році він закінчив Кременчуцький військовий ліцей. 3 2015 по 2018 рік проходив військову службу за контрактом та навчався в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Після закінчення контракту працював на Полтавському автоагрегатному заводі.

Воїн став на захист України на початку повномасштабного вторгнення Росії. Володимир В’язун був командирпом зведених груп, брав участь у Кремінській наступальній операції та обороні позицій в районі Тернів на Донеччині у жовтні 2022 – жовтні 2023 року.

Як справжній бойовий сержант, завжди йшов попереду своїх людей, пишуть побратими. Був учасником боїв за Макіївку, оборонних та штурмових операцій. Володимир В’язун першим зі свого підрозділу прийняв бій на Луганщині, чим врятував життя побратимів.

Під час служби був нагороджений "Золотим хрестом" Головнокомандувача ЗСУ, "Захиснику України" відзнакою Ради національної безпеки оборони України, "За вірність Українській нації" іменною холодною зброєю ОШБ Карпатська Січ, нагрудним знаком "Ветеран війни".

Життя Володимира В’язуна обірвалося 24 січня 2024 року на Луганщині.

«Я пам'ятаю, як він приїхав у відпустку на декілька днів. Йому зателефонував побратим і сказав, що його підрозділ перекидають у населений пункт Макіївка (на Луганщині). Це слово для нього стало останнім. Він віддав життя за нашу рідну Україну, справжній патріот і українець», – розповів дядько полеглого воїна Андрій Гонтовий.

Андрій Гонтовий згадує, що Володимир В’язун вважав захист країні своїм обов’язком:

«Це було для нього рідною справою. Він народився і прийшов у цей світ захищати, захищати дітей та всіх українців. Він це розумів тільки одне – бути воїном. [...] Він врятував багато життів своїх побратимів, бо сам пішов першим».

За поданням УІНП та згідно з розпорядженням начальника Полтавської обласної військової адміністрації Філіпа Проніна у Полтаві перейменовано вулицю комуністичного військового діяча Кагамлика на честь Володимира В'язуна.

МАНЗЕНКО МИКОЛА

У Полтаві на фасаді вищого міжрегіонального професійного училища відкрили меморіальну дошку на честь полеглого захисника України Миколи Манзенка.

Присутні вшанували пам’ять полеглих захисників і захисниць хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіалу, на знак пошани тим, хто віддав життя за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Життєвий шлях Миколи Манзенка

Микола Сергійович Манзенко народився 27 червня 1987 року у Полтаві. Навчався у Полтавській ЗОШ № 4. Мав неабиякий музичний талант, грав на трубі в музичній школі. Також активно займався спортом, зокрема, карате та боротьбою. Проте його справжньою пристрастю стала електроніка, яку він опанував у Палаці дитячої та юнацької творчості.

У 2002 році вступив до ДНЗ «Полтавське вище міжрегіональне професійне училище» (ПТУ-23). Здобув професію «Машиніст екскаватора одноковшового». Після закінчення училища став надійною підтримкою для батьків і сестри. Професійний шлях розпочав у сфері електрики, працюючи в Полтаві, згодом переїхав до Києва.

З початком повномасштабного вторгнення Микола добровільно став до лав захисників Батьківщини. Мав позивний «Мікс». Загинув 16 березня 2023 року під час бойових дій у селі Діброва Луганської області.

Загинув 16 березня 2023 року під час бойових дій у селі Діброва Луганської області. За проявлену відвагу та самопожертву нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ОВЧИННІКОВ ОЛЕКСАНДР, БОРИСОВ ЄВГЕН

У Полтаві відкрили меморіальні дошки загиблим військовим випускникам школи № 11.

У Полтаві відбулося зворушливе відкриття двох меморіальних дошок на фасаді загальноосвітньої школи № 11, присвячених загиблим випускникам — військовослужбовцям Олександру Овчиннікову та Євгену Борисову.

Присутні вшанували пам’ять героїв хвилиною мовчання, вивищуючи їхню самопожертву та відвагу в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. До меморіальних дощок було покладено квіти — символ любові та поваги.

Старший солдат Олександр Миколайович Овчинніков, позивний «Пікчер», загинув 16 травня 2022 року під час бою з окупантами поблизу Бахмута на Донеччині. Йому було всього 25 років.

Олександр народився та виростав у Полтаві. Він навчався у Полтавському фаховому кооперативному коледжі, а у 2015 році став військовослужбовцем Збройних Сил України. Брав участь в АТО/ООС на Донбасі.

У часи повномасштабної війни захищав Україну у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського ЗСУ, де отримав посаду командира відділення, а також командира бойової машини взводу спостереження розвідувальної роти.

У квітні 2022 року його нагородили орденом «За мужність» третього ступеня, а посмертно удостоїли ордена Богдана Хмельницького третього ступеня.

Олександр знайшов свій останній спокій на Затуринському кладовищі у рідному місті.

Старший солдат Євгеній Романович Борисов, що народився в Полтаві 29 червня 1996 року, також залишив помітний слід в історії. Він навчався в школі № 11 з 2003 по 2014 рік, а у 2016 році став на службу в Збройні Сили України.

Проходив службу на посаді обслуги першої зенітно-артилерійської батареї зенітно-ракетного артилерійського девізіону 47 ОМБР.

Загинув 7 червня 2024 року поблизу населеного пункту Сокіл Донецької області, захищаючи державний суверенітет та територіальну цілісність України.

ХОРОЛЬСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ

На фасаді двох навчальних закладів у Полтаві відкрили меморіальні дошки захисникам.

Пам’яті В’ячеслава Хорольського встановили меморіальну дошку на фасаді Ліцею № 13 «Успіх», де він навчався. Чоловік народився 7 липня 1991 року в Полтаві. У 2009 році вступив до Полтавського професійно-технічного училища № 21.

Військовий шлях В’ячеслава Хорольського розпочався 14 років тому, коли він проходив строкову службу в армії у спецназі «Барс». З 15 жовтня по 31 грудня 2022 року, а потім з 10 по 28 січня 2023 року захищав Україну від російської агресії.

Служив воїн на посаді стрільця-санітара 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Загинув пол 28 січня 2023 року під час боїв у районі села Павлівка Волноваського району на Донеччині.

МАСЛЕННІКОВ АНДРІЙ

4 квітня на фасаді Ліцею № 13 "Успіх" Полтавської міської ради відкрили меморіальну дошку військовослужбовцю, командиру стрілецького відділення Андрію Масленнікову (позивний Капрал).

Усі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України та поклали квіти до меморіальної дошки.

Молодший сержант Збройних Сил України Андрій Анатолійович Масленніков народився 2 вересня 1987 року у Полтаві.

У 1994 році Андрій вступив до Полтавської загальноосвітньої школи № 13, яку закінчив у 2004 році.

Потім вступив до Полтавської державної аграрної академії на інженерно-технологічний факультет, де у 2010 році здобув ступінь магістра за спеціальністю "Механізація сільського господарства".

З 2010 до 2014 року працював теслярем в БМУ-1 "Укргазпромбуд".

З 2014 до 2022 року працював оцінювачем-експертом в ломбарді "Скарбниця".

27 лютого 2022 року приєднався до лав ЗСУ. Розпочав службу на посаді кулеметника стрілецького відділення, стрілецької роти 144 батальйону 116 Окремої бригади територіальної оборони м. Полтава.

Брав участь у боях поблизу міста Соледар, міста Мар'їнка та міста Авдіївка Донецької області.

Загинув 4 квітня 2024 року поблизу селища Новомихайлівка Донецької області під час артилерійського обстрілу, прикриваючи вхід до укриття від прориву ворожої піхоти.

Відзначений нагородою Міністра оборони "За поранення" та посмертно представлений до державної нагороди "За мужність" III ступеню.

МАТВІЙЧУК ЮЛІАН

На фасаді Палацу дитячої творчості в Полтаві встановили інформаційну табличку полеглому на війні полтавцю Юліану Матвійчуку.

Урочисте відкриття відбулося 20 травня, повідомила пресслужба Полтавської міської ради. На табличці є QR-код з посиланням на сторінку з інформацією про Юліана Матвійчука.

Юліан Матвійчук – Герой України, депутат Полтавської міської ради, учасник Революції Гідності та ветеран російсько-української війни. З 2014 до 2015 року служив у складі полку «Азов». Як штурмовик, розвідник, коригувальник вогню артилерії захищав Україну під час боїв в районі Іловайська, Широкиного, Новоазовська, Сартани, Старобешевого, Донецька.

З початком повномасштабного вторгнення Юліан Матвійчук повернувся до лав української армії як оператор-розвідник 2-го розвідувального відділення розвідувального взводу 144-го окремого батальйону територіальної оборони 116-ї окремої бригади територіальної оборони Сил Територіальної Оборони Збройних сил України.

«Із вересня 2022 року виконував завдання з прикриття державного кордону на Харківщині, Сумщині та Донеччині. Завдяки ефективному командуванню екіпажем БпЛА були зірвані плани щодо штурмів українських позицій. У травні 2023 року неподалік Мар’їнки зазнав важкого поранення під час ворожого обстрілу, від якого за кілька днів помер у лікарні»,

Юліан Матвійчук був керівником фракції ВО «Свобода» у Полтавській міській раді. Двічі обирався депутатом міської ради. Як політик, зробив великий внесок у розвиток Полтави та відновлення її української сутності. Як історик-практик, педагог та націоналіст, зробив величезний внесок у виховання молоді Полтавщини. За його ініціативи ухвалили Програму з національно-патріотичного виховання молоді Полтави, профінансували з міського бюджету стрілецькі турніри, турніри з лазертагу, інформаційні кампанії щодо загиблих Героїв з Полтавщини.

Щороку його військово-патріотичні вишколи проходили понад 200 дівчат і хлопців, отримуючи знання з історії України, спортивного орієнтування і картографії, тактики та домедичної допомоги. Юліан був інструктором з тактики бою, великим авторитетом для молодих полтавців. Завдяки його прикладу та просвітницькій роботі десятки його вихованців стали на захист держави.

Юліан Матвійчук – співініціатор створення Меморіалу загиблим військовим в Полтаві. Ініціював встановлення українських героїчних маркетів у місті, аби забрати геть з Полтави російський дух.

Поліг Юліан Матвійчук 20 травня 2023 року від важкого поранення, отриманого внаслідок російського артилерійського обстрілу.

23 серпня 2024 року президент України Володимир Зеленський присвоїв йому звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

ЗАДІРАКА СЕРГІЙ

Сергій «Історик» Задірака загинув 2022 року в боях на Харківщині. Пам’яті полеглого захисника встановили меморіальну дошку.

Дошку відкрили на фасаді ліцею 14, де навчався воїн.

Солдат Сергій Задірака народився 10 червня 1989 року, проживав у Полтаві. Мав позивний «Історик». Під час повномасштабної війни захисник проходив службу на посаді номера обслуги 2-ї самохідної артилерійської батареї бригадної артилерійської групи 92-ї ОМБр імені кошового отамана Івана Сірка.

«Історик» поліг 9 травня 2022 року під час виконання бойових завдань на Харківщині, поблизу Грушівки. Захисника посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

ПИСАРЕНКО СЕРГІЙ

Меморіальну дошку встановили на фасаді школи № 11. На відкриття прийшли рідні воїна, друзі та містяни. Дошку відкрили син і донька військового. Встановлення дошки ініціювала дружина військового за гроші родини.

Сержант Збройних сил України Сергій Миколайович Писаренко (позивний «Полтава») народився 21 лютого 1972 року на Полтавщині. Навчався у школі № 11. Після закінчення школи Сергій Писаренко навчався у Полтавському технікумі м’ясної промисловості. До повномасштабної війни у цивільному житті працював за кордоном водієм-далекобійником.

На початку повномасштабного вторгнення чоловік залишив роботу за кордоном та повернувся в Україну, де добровольцем приєднався до лав ЗСУ. Проходив службу на посаді командира відділення кулеметному взводу 1-го штурмового батальйону 5-ї ОШБр.

Під час служби був нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

51-річний захисник України помер у львівському госпіталі 18 жовтня 2023 року. Воїн проходив лікування через важке поранення, яке отримав 10 березня в бою біля Сіверська на Донеччині. Сергій Писаренко нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

ЗАПІЧНИЙ МАКСИМ

Меморіальну дошку Максиму Запічному встановили на фасаді загальноосвітньої школи № 28. Воїн був випускником цього навчального закладу.

30 вересня, потрапивши у мінну пастку поблизу села Тернова Харківської області, загинув 37-річний старший солдат Максим «Шерлок» Запічний із Полтави. Підписав контракт у 2014 році, був сапером. Воював у Донецькому аеропорту, де отримав поранення, а також пройшов безліч гарячих точок на Донбасі.

Запічний Максим Юрійович народився 5 жовтня 1984 року. У 2008 році закінчив ПолтНТУ ім. Ю. Кондратюка, отримав спеціальність інженера-будівельника. Працював на Полтавському турбомеханічному заводі та Полтаваобленерго.

Улітку 2014-го року «Шерлок» уклав контракт на проходження військової служби. Тоді він відслужив 10 місяців, з них три – на фронті.

«Я служив у 91-му полку, який базується в Охтирці. Це інженерно-саперний полк. Був сапером. Нашим завданням не було стояти на певних постах і утримувати позиції. Ми їздили цими блокпостами і або щось ставили, або щось знімали», – розповідав Запічний інтерв’ю «Суспільному» у 2019 році.

«Шерлок» добровольцем пішов захищати Донецький аеропорт 30 грудня 2014 року. Відстань між нами та ворогом була до 20 метрів, при цьому всі стіни були гіпсокартонні – дуже тонкі.

«Ти можеш не бачити ворога, але він все одно був там. І якщо хтось стріляв чергою з автомата, то прошивав ці стіни наскрізь. Це була повна темрява. Ми завчали кількість кроків та напрямки. Три кроки вперед, два вправо, здається, п’ять кроків уперед, знову ліворуч, до 63 кроків уперед і потім праворуч», – говорив Запічний.

В аеропорту він пробув 17 днів, а в день ротації зазнав поранення.

«Мені дали завдання встановити фугас, щоб обвалити сходову клітку і не дозволити сепаратистам спуститися з 3-го поверху. Коли я це робив, у коридор вискочив сепар і дав чергу мені в спину. На той момент я був 10-м пораненим за день. Нас вивозили по злітній смузі. Незабутня подорож, коли по броні стукають кулі. Я цього ніколи не забуду. Це не схожий ні на що досвід», – згадував захисник.

Вже після поранення «Шерлок» виконував бойові завдання в Авдіївці, Мар'їнці та інших містах Донбасу. Він був на передовій до кінця серпня 2015 року, потім знову працював інженером, але через повномасштабний наступ Росії знову вирушив на фронт.

20 серпня 2015 року указом Президента України Максим Запічний був нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни». Максима Запічного нагородили Орденом «За мужність» III ступеня. 37-річний воїн загинув 30 вересня того ж року, потрапивши до мінної пастки біля села Тернова Харківської області. 2022 року Максиму Запічному посмертно присвоїли Орден «За мужність» II ступеня.

СТЕЛА ПАМ'ЯТІ

28 серпня, напередодні Дня пам’яті захисників України, у парку імені Івана Котляревського відкрили оновлену стелу. На ній встановили вандалостійку інтерактивну дошку, на якій демонструється 441 обличчя полеглих воїнів.

Учасники заходу вшанували хвилиною мовчання пам’ять полеглих за незалежність та територіальну цілісність України.

«Ніхто не народжений для війни. Кожен із них мав свою ціль та мрію. Вони зробили свій вибір, у результаті якого ми зараз тут. На цьому екрані 441 обличчя. Це не всі. Кількість імен на екрані поступово доповнюватимуть. На завжди присутній кожен із них у нашій громаді. Вічна честь і пам’ять Героям. Низький уклін рідним», — сказала секретар міської ради Катерина Ямщикова.

Інтерактивну дошку відкрили у березні 2018 року. Наприкінці 2024 року її відновили та обладнали камерами відеоспостереження.

Оновлені портрети для інтерактивної дошки виконані у тому ж стилі, що і портрети на щитах проєкту «Полтава пам’ятає Героїв» на Каштановій алеї.

ЩЕРБАК ІГОР

Ігор Щербак мав звання лейтенанта. Меморіальну дошку йому встановили на фасаді Полтавського багатопрофільного ліцею № 1.

Воїн народився 29 листопада 1993 року в Полтаві в сім’ї військовослужбовця. Навчався в Полтавському міському багатопрофільному ліцеї №1 імені Івана Котляревського. В 2016 році закінчив ДВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України» за напрямком «Фінанси та кредит» у Сумах. У мирному житті працював фінансистом, був співвласником ігрового клубу. Обожнював тренування в залі, умів розвинути хист до цього в інших. Багато читав. Був добрим оповідачем і поціновувачем прекрасного. Любив життя і чорний гумор.

Проходив навчання на військовій кафедрі. Працював за фахом у Полтаві в ПАТ АБ «Укргазбанк» та в ПП «Компанія Надія». Займався підприємницькою діяльністю, був власником клубу «Sity play».

З початком повномасштабної війни добровільно пішов у ТЦК та був направлений до учбового підрозділу. Служив у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ на посаді командира мінометної батареї.

«Ігор був живим прикладом справжнього чоловіка, воїна. Мужнім, турботливим і справедливим. Завжди був на позитиві, ніколи не скаржився. Пішов на війну добровольцем ще на початку повномасштабного вторгнення, бо не міг змиритися зі стражданнями, що ніс із собою руський мир мирному населенню. Відповідальний командир і мотивований боєць, який своїм прикладом заряджав оточуючих. Завжди був уважним до кожного свого бійця. Честь і гідність для нього були не просто словами, а життєвими принципами!» – розповідають близькі загиблого.

З 19 липня 2022 року виконував бойові завдання по звільненню населених пунктів Херсонської області. За особисту хоробрість на полі бою нагороджений «Почесною грамотою» Командувача оперативно-стратегічного угрупування військ «Херсон» та медаллю «За хоробрість в бою».

Лейтенант Ігор Щербак, позивний «Ріко», загинув 19 лютого 2023 року біля села Берхівка на Донеччині. Під час виконання бойового завдання воїн потрапив під ворожий танковий обстріл. Офіцерові було 29 років.

ПЕРЦЮХ ВІКТОР

На фасаді гімназії № 25 відкрили меморіальну дошку полеглому старшому сержанту Віктору Перцюху.

Шлях воїна Віктора Перцюха

Чоловік народився 11 лютого 1974 року та проживав у Полтаві. У 1992-1994 роках воїн проходив службу в армії, здобувши військову спеціальність водія-механіка БМП. Після демобілізації працював водієм-експедитором.

З перших днів повномасштабного вторгнення Віктор Перцюх добровільно став на захист України.

Підготовку проходив на Яворівському полігоні. Тоді там був ще в березні масована ракетна атака. Він теж її пережив. Потім його направили на один із найскладніших напрямків – Луганський напрямок. Під Лисичанськом це було, селище Новотошківське.

7 квітня 2022 року полтавця зарахували до складу 34-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади. З 21 квітня захисник був на посаді командира бойової машини 2-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти.

Життя воїна обірвалося у бою 22 квітня 2022 року. Віктор Перцюх загинув поблизу населеного пункту Новотошківське на Луганщині. «Селище знищене було взагалі, стерте з лиця землі і там уже земля горіла, як казали. То один із найстрашніших боїв 22 квітня відбувся. У цей день Віктор загинув, отримавши поранення осколкове. 21 ввечері ми з ним розмовляли телефоном. А 22-го вранці я чекала ж на якийсь плюсик або знак який-небудь. Потім все ж таки знак питання послала. Відповіді вже не було. Потім я дізналася про те, що він загинув аж 18 травня. Майже місяць», – розповіла дружина військовослужбовця.

Полеглий старший сержант отримав смертельне поранення уламком снаряда, який пробив бронежилет.

11 лютого його пам’ять увіковічнили у Полтаві.

ПАРАДЖАНОВ СЕРГІЙ

У Полтаві відкрили меморіальну дошку видатному митцю кінематографа Сергію Параджанову. Ініціаторами заходу стали вірменська та грузинська діаспори міста.

Пам’ятна дошка на честь видатного українського та вірменського кінорежисера з’явилася на одному з будинків, що знаходиться за адресою вул. С. Параджанова, 1. Вулиця, що носить ім’я митця, з’явилася в Полтаві ще у 2015 році. Коли розпочалося будівництво нового мікрорайону, що лежить у межах Полтави та села Щербані, громадська організація «Ванк» звернулася до Щербанівської сільської ради з проханням назвати вулицю на честь Сергія Йосиповича. Голова ГО «Ванк» Валерій Кірокосьян говорить, що тоді ж вони вирішили і увіковічити ім'я Сергія Параджанова на меморіальній дошці на першому будинку вулиці.

За словами забудовників, тут мало бути продовження вул. Петровського. Проте керівництво фірми погодилося назвати вулицю на честь кіномитця.

На урочистостях з приводу відкриття пам’ятної дошки були представники вірменської та грузинської діаспор, місцевої влади, а також небайдужі Полтавці. Присутні читали вірші, ділилися спогадами про Сергія Параджанова та враженнями про його життєвий і мистецький шлях.

Сергій Параджанов народився 9 січня 1924 року у Тбілісі в родині антиквара і був третьою дитиною в сім'ї. Після закінчення середньої школи – вступив в Інститут залізничного транспорту, але провчився у ньому лише один рік. У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».

У 1942-1945 роках він навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії, провів близько 600 концертів у військових шпиталях. У 1945 році – перевівся до Московської консерваторії і паралельно у 1946 році вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), який закінчив у 1951 році.

Сергій Параджанов працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко», асистентом режисера на стрічці «Максимко». Після закінчення ВДІКу був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.

З Україною у Параджанова пов'язана значна частина творчої біографії. Саме тут він створив фільми: «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі – 1957 року), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).

Міжнародне визнання прийшло до митця після екранізації у 1964 році повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Прем'єра фільму відбулася 4 вересня 1965-го року в київському кінотеатрі «Україна». Цей фільм був удостоєний спеціальної премії журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966).

17 березня 1973 р. Параджанов був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». «У таборі півтори тисячі осіб, у всіх не менше як три судимості. Мене оточують криваві долі, багато хто втратив людську подобу. Мене кинули до них свідомо, щоб вони мене знищили. Блатної мови я не знаю, чифір не п’ю, наколок нема. Вони мене зневажали, думали – я підсадна качка, вивчаю життя зони, щоби зняти фільм. Але, хвала Богові, повірили. Багато хто сповідується», – писав режисер із табору.

Попри жахливі умови утримання і хвороби Параджанов відкрив у колонії... школу живопису. Режисер просив, щоб його співкамерники малювали все, що їм цікаво і що турбувало. Із в'язниці Параджанов привіз альбом із сотнями портретів та замальовок і вісім сценаріїв фільмів.

Тільки завдяки світовій кампанії протесту і проханню відомого французького письменника Луї Арагона до тогочасного керівника СРСР – Л. І. Брежнєва про звільнення режисера, яке підписали також Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеладжело Антоніоні, 30 грудня 1977 року Параджанов був звільнений з-під ув’язнення. Що ж до звинувачення в українському націоналізмі режисер відповів так: «Я не український націоналіст, я геній».

Після звільнення Параджанов оселився у м. Тбілісі, бо йому заборонили жити в Україні. Він став працювати на кіностудії «Грузія-фільм», де спільно з Д. Абашидзе поставив «Легенду про Сурамську фортецю», а також – короткометражні фільми «Акоп Овнатанян» (1967) і «Арабески на тему Піросмані» (1985).

Стрічка 1988 року «Ашик-Керіб» за мотивами казки Михайла Лермонтова була присвячена російському актору і кінорежисерові – Андрію Тарковському і стала останньою завершеною картиною митця. Офіційно Радянський Союз не дозволив фільмові брати участь у міжнародних конкурсах, але на Мюнхенському кінофестивалі він був номінований на кращу режисуру та отримав приз за художнє оформлення. Відомо, що цю стрічку показали на Венеціанському кінофестивалі, журі якого просило висунути Параджанова на «Оскар».

Від останнього фільму Параджанова – «Сповіді» – залишилася тільки одна сцена. Параджанов встиг побувати на знімальному майданчику лише один день, оскільки він вже був хворий на рак. Своє останнє інтерв'ю в 1988 році режисер давав українською мовою. Після розповіді про київську прем'єру фільму «Ашик-Керіб» він сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!».

У одному зі своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де помер через три дні. Митця поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Фрунзиком Мкртчяном, Вільямом Сарояном й іншими відомими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.

9 січня 2024 року повідомили, що Національна комісія з реабілітації за поданням Українського інституту національної пам'яті 20 грудня 2023 року реабілітувала Параджанова через 50 років після політично вмотивованого вироку митцеві від влади СРСР.

За своє життя Параджанов зняв 17 фільмів та написав сценарії до 8 кінострічок. Значна частина його творчої біографії пов'язана з Україною. В Україні він зняв такі кінофільми як «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка», «Перший парубок», «Українська рапсодія», «Квітка на камені». Також Сергій Йосипович екранізував повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Ця стрічка принесла йому світове визнання.

Нагороди і відзнаки

Крім численних премій і гран-прі на міжнародних кінофестивалях у 21 країні світу, Параджанов отримав звання народного артиста УРСР (1990, посмертно), став лауреатом державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), отримав титул Національна легенда України (2024, посмертно).