ГОДУН ВАСИЛЬ

У День пам’яті захисників України на фасаді гімназії ім. Героя України Віри Роїк було відкрито меморіальну дошку герою – випускнику Василеві Годуну.

У відкритті пам’ятних дощок взяли участь представники органів місцевого самоврядування Лубенської громади, педагогічний колектив гімназії, учні, рідні, рузі. Учасники заходу поклали квіти та низько схилили голови перед пам’яттю і подвигом славних синів України, вшанувавши їх хвилиною мовчання.

Годунд Василь Анатолійович (21.04.1987–13.03.2024 р.)

Закінчив лубенську школу № 7. З дванадцяти років до закінчення школи відвідував гурток спортивного орієнтування ДЮКСОТ «Валтекс», виконав норматив І розряду зі спортивного орієнтування. Багаторазовий призер чемпіонатів Полтавської області у 2000-2004 рр.

З перших днів війни Годун Василь прийняв рішення не стояти осторонь, а стати на захист Батьківщини від окупанта – спочатку приєднався до сил тероборони Голосіївського району столиці, водночас активно займаючись волонтерською діяльністю – пригоном та ремонтом машин для військових, а 29.04.2022 долучився до лав ЗСУ, розпочавши військову службу в частині А4062.

Уже з 20 червня разом із побратимами брав активну участь у бойових діях на Сході України. Мужньо тримав оборону України біля Новобахмутівки, а також стійко брав участь у боях за коксохімічний в Авдіївці.

Годун Василь був не лише патріотом, а й справжнім лідером своєї команди. Навесні 2023 року пройшов підготовку у військовій академії м. Одеси за програмою підготовки осіб рядового, сержантського та старшинського складу та застосовував набуті знання для виконання командирських завдань. Завжди опікувався своїми людьми і дбав про кожного.

Він віддано стояв на захисті України до останнього дня свого життя. За свої непересічні здобутки і вірне служіння державі отримав такі нагороди: сталевий хрест від 18.01.2023 (номер наказу 106), золотий хрест від 15.04.23 (номер наказу 790), срібний хрест від 25.09.23 (номер наказу 2217), хрест хоробрих від 29.12.23 (номер наказу 3128).

Загинув 13 березня 2024 року під час виконання бойового завдання в ході ведення бойових дій під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі й стримування збройної агресії проти України в районі села Кружок Конотопського району Сумської області. Як командир роти, міг відправити когось замість себе, але поїхав сам на завдання, завдяки чому зберіг особовий склад.

Нагороджений почесними відзнаками Головнокомандуючого Збройних Сил України «Хрест хоробрих», «Сталевий хрест», «Срібний хрест», «Золотий хрест», нагрудним знаком «Ветеран війни».

Василь Годун твіддав найдорожче – своє життя, захищаючи незалежність, територіальну цілісність та державний суверенітет України. Відтепер меморіальна дошка на стіні гімназії будуть постійним спогадом нам і наступним поколінням про патріотизм і героїчний подвиг випускників освітнього закладу та захисників рідної Батьківщини.

ГРИЦУН ІГОР

У День пам’яті захисників України на фасаді гімназії ім. Героя України Віри Роїк було відкрито меморіальну дошку герою – випускнику Ігорю Грицуну.

У відкритті пам’ятних дощок взяли участь представники органів місцевого самоврядування Лубенської громади, педагогічний колектив гімназії, учні, рідні, друзі. Учасники заходу поклали квіти та низько схилили голови перед пам’яттю і подвигом славних синів України, вшанувавши їх хвилиною мовчання.

Ігор Грицун віддав життя в бою за Україну. Молодий засновник проєкту The Daily History близько місяця не дожив до власного 27-річчя.

Бойовий шлях Ігоря Грицуна

Воїн з перших днів повномасштабного вторгнення захищав Україну в лавах 18-ї окремої бригади армійської авіації імені Сікорського. А віднедавна – як гранатометник 3-ї окремої штурмової бригади. Також відомо, що військовослужбовець жив у Лубнах.

«Вальгалла, брат! Останнє, що тобі сказав, коли ми говорили з тобою телефоном за пару днів до твого останнього бою, було просте і банальне: «Я люблю тебе». Тому, якщо ти мене чуєш десь там, з того світу, то знай це», – пише брат загиблого воїна Роман Коржик.

Захисник був ультрасом київського клубу «Динамо» та засновником просвітницького проєкту The Daily History. Також він працював над розвитком історичного журналу «Артефакт» протягом 2018-2020 років – займався дистрибуцією, логістикою та продажем мерчу.

«Ігор був дуже доброю людиною, чудовим істориком, мав неймовірне почуття гумору. Історичні меми його виробництва набирали тисячі вподобайок та сотні поширень в інстаграмі», – згадують про гранатометника на фейсбук-сторінці проєкту The Daily History.

15 березня рідні воїна повідомили про загибель молодого військовослужбовця на фронті: Ігор Грицун поліг 7 березня на Донеччині.

Ігор Грицун віддав найдорожче – своє життя, захищаючи незалежність, територіальну цілісність та державний суверенітет України. Відтепер меморіальна дошка на стіні гімназії буде постійним спогадом нам і наступним поколінням про патріотизм і героїчний подвиг випускників освітнього закладу та захисників рідної Батьківщини.

ЦИГАНЕНКО ОЛЕГ

Олег Циганенко захищав Україну в АТО та після початку повномасштабного вторгнення. Воїн загинув під час бойового завдання на Донеччині.

Меморіальну дошку полеглому захисникові на фасаді гімназії у Яблунівці.

Бойовий шлях Олега Циганенка

Воїн народився 24 січня 1979 року у Яблуневому. Там майбутній воїн виріс, а згодом працював сезонним працівником на місцевих фермерських господарствах.

Чоловік став на захист України у 2014 році. Захисник брав участь в АТО, за що мав статус учасника бойових дій та бойові нагороди. Після початку повномасштабного вторгнення вдруге пішов на фронт. Загинув 18 вересня під час виконання бойового завдання поблизу Іванівського Бахмутського району на Донеччині.

Олега Циганенка з почестями поховали 25 вересня у рідному селі Яблуневому.

НОВІНСЬКИЙ ВОЛОДМИР, ПІНЧУК МИРОСЛАВ, СУПРУНЮК ВІТАЛІЙ

Усі троє Героїв — випускники Піщанського ЗЗСО.

У Піщаному на фасаді школи відкрили меморіальні дошки полеглим захисникам України – Володимиру Новінському, Мирославу Пінчуку, Віталію Супрунюку.

Володимир Новінський, 1968 р. н. загинув 11 квітня 2023 року поблизу н. п. Ямпіль Краматорського району Донецької області. Він був солдатом військової частини А 4532.

Мирослав Пінчук народився і виріс у Новій Михайлівці. Потім чоловік проживав на Чернігівщині. Україну від рашистської орди боронив під час проведення антитерористичної операції та операції об’єднаних сил та коли росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Віталій Супрунюк поліг 30 січня цього року поблизу Авдіївки Покровського району Донецької області. Певний час вважався безвісти зниклим.

За результатами чергового обміну тілами загиблих, що відбувся у квітні, та після експертизи ДНК й особистого впізнання рідними тіло Віталія повернули на рідну землю.

Усі троє – випускники Піщанської ЗЗСО І-ІІІ ступенів.

Полеглих у російсько-українській війні Героїв вшанували під час мітингу-реквієму.

Біля школи на пам’ятний траурний захід зібралися земляки, жителі навколишніх сіл, рідні, друзі та побратими полеглих.

Пам’ять Героїв вшанували хвилиною мовчання. Після цього отець Вадим провів чин освячення меморіальних дошок, до яких, після заупокійної спільної молитви, здійснили покладання квітів.

БОЧАРОВА АНТОНІНА

24 вересня 2024 року на фасаді Супрунівської філії ЦКД відкрили меморіальну дошку найпершій олімпійській чемпіонці серед українок, дворазовій олімпійській чемпіонці Олімпіади 1952 року в Гельсінкі Ніні Антонівни Бочаровій.

Ніна Антонівна Бочарова народилася 24 вересня 1924 року в Супрунівці. Займатися спортом розпочала у школі, де учителем фізкультури працював Петро Степанович Павлюк. Саме він розгледів у занадто темпераментному дівчиську майбутню зірку світового масштабу. Спортзал для Бочарової перетворився на другу домівку. Інколи Ніну доводилося силою виводити зі спортзалу, щоб вона не залишилася у ньому ночувати. Але згодом, помітивши прогрес юної спортсменки, учитель перевів її до відділення спортивної гімнастики Полтавської школи фізкультури.

У 14 років Ніна Бочарова стала чемпіонкою України у своєму віці, а в 15 – дебютувала в Чемпіонаті республіки серед дорослих.

У переможний для Ніни Антонівни 1952 рік радянські спортсмени дебютували на Олімпійських іграх у Гельсинкі.

Вже в перший день ігор наша землячка завоювала першу в історії України золоту олімпійську медаль. Там же, у столиці Фінляндії, вона завоювала ще три олімпійські медалі.

Крім того, в 1954 році вона стала чемпіонкою світу. А у 2004 році Бочаровій була надана честь першій нести факел естафети олімпійського вогню на українській землі. І це лише маленька частина з переліку її досягнень. Також слід відзначити, що саме Ніна Бочарова придумала вправу, яку ніхто до того у світі не виконував – поперечний шпагат на брусах.

Ніна Бочарова – уславлена полтавка, Заслужений майстер спорту, одна з кращих гімнасток світу кінця 40-х – початку 50-х років ХХ століття. Нагороджена орденом княгині Ольги трьох ступенів, орденом Національного олімпійського комітету під № 1 (2012).

Пішла у засвіти перша олімпійська чемпіонка України у віці 95 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»

ЗЕРОВ МИКОЛА, ДМИТРО, МИХАЙЛО

У Зінькові відкрили меморіальну дошку братам Миколі, Дмитру та Михайлу Зерову, які мешкали в будинку на вулиці Дроздівській.

Що відомо про братів Зерових

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині. Навчився читати в 4 роки. У 1898-му році навчався у двокласній Зіньківській школі. Згодом хлопець навчався три роки навчання в Охтирській гімназії. У 1903 році Микола переїхав до Києва і став інспектором Переяславського міського училища.

На межі 1910-х років Микола Зеров почав захоплюватися Україною, коли він став студентом історико-філологічного факультету Київського Університету ім. Святого Володимира. На початку Української революції в 1917 році він брав участь в Українському педагогічному з’їзді.

З вересня 1917-го його призначили викладачем латини у 2-й державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. В гімназії він викладав українознавство в Архітектурному інституті, працював редактором журналу «Книгар», перекладав та працював над «Антологією римської поезії» і збірником «Нової української поезії».

Брав участь в літературних дискусіях з Миколою Хвильовим. Микола Зеров декларував правило здорової літературної конкуренції в письменницькому середовищі.

У 1927 року неокласиків звинуватили більшовики в «антипролетарських настроях». Миколі Зерову заборонили літературну діяльності. Тож він міг працювати лише у історико-літературні напрямку.

У 1936 року Миколу Зерова заслали до Соловецкого лагеря. Він не міг працювати на важких роботах за станом здоров’я, тому він прибирав кімнати господарської служби. 3 листопада 1937 року його розстріляли більшовики в урочищі Сандармох.

Дмитро Зеров народився 20 вересня 1895 року. Вчений у галузі ботаніки, ботанічної географії, бріології, флористики. Був доктором біологічних наук, професором та академіком Академії наук радянської України, заслуженим діячем науки УРСР та лауреатом Державної премії УРСР у галузі науки і техніки.

Він є автором понад 80 наукових праць, які присвячені дослідженнями боліт, торфовищ і мохів, проблем походження та філогенії рослинного світу, систематики та походження нижчих рослин. Є засновником української палінологічної школи з вивчення відкладів верхнього кайнозою.

Помер 20 грудня 1971 року, похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Михайло Зеров народився 27 листопада 1901 року. Після закінчення Київського інституту народної освіти працював педагогом. Замолоду цікавився індійською філософією, буддизмом, що відбилося в його поезії.

Влітку 1929 року Михайла арештували у справі «Спілки визволення України». Більшовики вимагали він Михайла Зерова не правдивих свідчень проти свого брата Миколу Зерова, які хотіли зробити його лідером антирадянської організації.

У червні 1938 року вдруге заарештували. Михайлові Зерову інкримінували замах на Сталіна й Ворошилова. Михайла мали розстріляти, але справу переглянули і на три роки заслали на будівництво Біломорканалу за звинуваченням в антирадянській агітації.

Його звільнили з в’язниці у червні 1941-го. Він проживав у Вінниці, працював редактором місцевої газети. За кілька місяців перебрався до Львова, але через наступ радянських військ емігрував на Захід. Після перебування в таборах для переміщених осіб, оселився в німецькому Авґсбурзі.

Під псевдонімом Михайло Орест написав п’ять збірок віршів. Перекладав з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов. Був активним учасником «Мистецького українського руху» (МУР).

Помер від інфаркту 12 березня 1963 року, похований в Авґсбурзі.

ДЖОХАР ДУДАЄВ

Торік, 19 травня депутати Полтавської міської ради затвердили нові назви для низки вулиць. Зокрема перейменовано й вулицю Нікітченка у Полтаві. Тепер вона називається на честь першого Президента Республіки Ічкерія Джохара Дудаєва. На позначення нової назви вулиці та з нагоди 80-річчя від дня народження лідера чеченського національно-визвольного руху 1990-х років на будівлі дитячої поліклініки, що розташована на вулиці Джохара Дудаєва, будинок № 2 урочисто відкрили пам’ятну анотаційну дошку. Нові місця пам’яті на пошану борця з російським імперіалізмом створили у Полтаві, оскільки з цим містом пов’язані життя і діяльність майбутнього чеченського військового, державного та політичного діяча.

Полтава – це «дивовижне яблучне сновидіння».

Джохар Дудаєв із 1985 по 1987 рік мешкав у Полтаві й працював на посаді начальника штабу 13-ї гвардійської важкої бомбардувальної дивізії.

А до цього 15 років служив у Сибіру. На тлі життя у Полтаві ті роки в книзі «Мільйон перший» дружина Алла Дудаєва назвала «сибірським ув’язненням». Родина жила у будинку по вулиці Нікітченка (тепер Джохара Дудаєва, сучасний мікрорайон Сади-1). У згаданій книзі пані Алла описала Полтавський край як «дивовижне яблучне сновидіння»: «Запашний аромат фруктів просочував вулиці й золоті поля навколо. Сорочинський ярмарок двічі на рік – із пишними короваями, м’якою українською говіркою і живими гоголівськими персонажами – такого розмаїття всіх земних плодів, як у полтавських магазинах, я раніше ніколи не бачила».

У Полтаві чимало колишніх співслужбовців пригадують Дудаєва як чесного та порядного чоловіка. У спогадах дружини відзначено, що попри те, що Дудаєв підняв дивізію на найвищий рівень боєготовності, про призначення на вищі посади не йшлося, оскільки у СРСР над Дудаєвим трималося тавро походження «чеченець»: у 1944 році Сталін весь чеченський народ оголосив «прєдатєлєм»; того ж року російсько-комуністичний режим СРСР вдався до страшного злочину – людей силоміць переселяли переважно в Казахстан і Киргизію; під час депортації загинуло близько 100 тисяч чеченців, тобто приблизно кожен четвертий з усього народу; відразу після народження Джохара з родиною сталіністи депортували до Казахської РСР, де у засланні прожив 13 років.

У 1987 році родина Дудаєвих залишає Полтаву й переїжджає в естонське місто Тарту. «Ми їхали в Прибалтику, з жалем залишаючи благодатні землі України», – так починається новий розділ книги Алли Дудаєвої про життя чоловіка.

Служба у Полтаві припала на початок так званої «горбачовської перєстройкі», коли іноді просочувалася правда про «імперію зла». Але, як неодноразово зазначав сам Дудаєв, його світогляд патріота формувався й у Естонії – під впливом Народних фронтів у тодішніх республіках Балтії.

У Тарту Дудаєв вивчив естонську мову і поставився з розумінням до естонського націоналізму, знехтувавши наказ заблокувати естонське телебачення та парламент. Замість того він надіслав туди польову кухню. Велика кімната у будинку, де нині розмістився готель «Барклай», служила у ті буремні часи «естонської співучої революції» штабом Дудаєва, а ставши готельним номером, тепер іменується «Дудаєвським люксом».

Перший Президент Ічкерії

У травні 1990 року Дудаєв добровільно залишив військову службу в армії СРСР і очолив виконком Загальнонаціонального конгресу чеченського народу, а 27 жовтня 1991 року чеченці обрали Джохара Дудаєва своїм першим президентом.

1 листопада 1991 р. своїм першим декретом Дудаєв проголосив незалежність Чеченської Республіки Ічкерія (ЧРІ) від Російської Федерації. 7 листопада 1991 р. президент росії борис єльцин видав указ про введення в Чечено-Інгушетії надзвичайного стану. У відповідь на це Дудаєв ввів на підвладній йому території військовий стан. Верховна Рада росії, де більшість місць було у противників єльцина, не затвердила президентський указ, фактично підтримавши проголошення самостійності республіки.

3 березня 1992 Дудаєв заявив, що Чечня сяде за стіл переговорів з російським керівництвом тільки в тому випадку, якщо Москва визнає її незалежність.

12 березня 1992 парламент ЧРІ прийняв конституцію республіки, оголосивши її незалежною світською державою. Чеченська влада реквізувала озброєння російських окупаційних військових частин, дислокованих на території Чечні. 7 квітня 1993 р. Дудаєв розпустив уряд ЧРІ, парламент, конституційний суд і Грозненські міські збори, запровадивши на всій території Чечні пряме президентське правління і комендантську годину.

4 жовтня 1992 року, у Грозному відбувся надзвичайний з’їзд народів Кавказу, на якому з програмною промовою виступив перший Президент Чеченської Республіки Ічкерія Джохар Дудаєв. Журналіст державної агенції Міністерства оборони «АрміяІнформ» Антон Антон Печерський переповів ключові заяви. Головною вимогою політика стало визнання незалежності Чечні з боку російської федерації. Наголосив, що головною метою москви на Кавказі є безроздільне панування в регіоні, а підґрунтям імперських прагнень стане викривлене уявлення про велич і право росії владарювати над сусідніми народами. Використовував термін «русизм» на позначення російської імперської шовіністичної ідеології. На десятиліття випередивши Тімоті Снайдера, який обґрунтував значення більш поширеного нині терміну «рашизм» (rashism). Цитую Дудаєва: «Русизм – це особлива форма людиноненависницької ідеології, заснована на великодержавному шовінізмі, повній бездуховності та аморальності. Відрізняється від відомих форм фашизму, расизму, націоналізму особливою жорстокістю як до людини, так і до природи… Володіючи рабською психологією, паразитує на хибній історії, на окупованих територіях і народах, що пригнічуються». «Зло з цієї імперії б’є ключем», − наголосив Дудаєв 4 жовтня 1992 року під час з’їзду народів Кавказу у Грозному. Наступне тридцятиліття наочно довело слушність міркувань першого Президента Ічкерії, який передбачив не лише криваві імперіалістичні війни російської федерації на Кавказі, але й неминучу агресію росії проти України.

З самого початку першої чеченської війни за Дудаєвим йшла полювання російських спецслужб. Три спроби замаху закінчилися невдачею. Злочинний підлий наказ про вбивство генерала-майора авіації, президента Чеченської Республіки Ічкерія Джохара Дудаєва підписав російський імперіаліст і президент росії борис єльцин. 21 квітня 1996 року ФСБ запеленгувала сигнал супутникового телефону Джохара Дудаєва у районі села Гехі-Чу, яке знаходилося за 30 кілометрів від Грозного. Одразу ж в повітря піднялися два літаки Су-25. Дудаєв загинув від вибуху ракети.

Непростий шлях до увічнення у Полтаві

Ідея увічнити пам’ять виголошувалася відразу після вбивства провідника чеченського народу. Втім будь-які спроби перейменувати вулицю чи встановити дошку одразу наражалися на нервову реакцію тодішньої проросійської влади Полтави. Промовистий приклад. У 2007 році громадські організації «Молодий Народний Рух», «Тризуб», Міжнародний антиімперський фронт та УНА-УНСО встановили меморіальну дошку на будинку по вулиці Нікітченка, де жив Дудаєв. Але невдовзі влада тодішнього мера Матковського її замість «узаконити» прибрала. А місцевий комуніст Гавріков погрожував ініціаторам судами і прокуратурою.

У назві вулиці Нікітченка звеличувався радянський військовий діяч, командир 95 гвардійської стрілецької дивізії армії СРСР. Ця назва пережила декомунізацію, але не деколонізацію: торік міська топонімічна комісія, ухвалила включити пропозицію перейменувати вулицю Нікітченка на честь Дудаєва. Приємно, що полтавці масово вибирали поміж інших варіантів нової назви саме цю. Тож депутати міської ради при прийнятті рішення спиралися на волю полтавців. А ще перейменування стало поштовхом до появи інформаційної панелі. 31 січня 2024-го виконавчий комітет Полтавської міської ради ухвалив рішення про її встановлення, а ініціатором виступило Генеральне представництво ЧРІ в Україні.

Відкрили дошку пам’яті прем’єр-міністр Чеченської Республіки Ічкерія в екзилі Ахмед Закаєв та секретар Полтавської міськради Катерина Ямщикова. На анотаційній панелі викарбувано цитати з книги Джохара Дудаєва «Атака ічкерійського Вовка»: «Коли над Україною зійде українське сонце, росія зникне. Найбільша помилка це знехтувати українцями, вважати їх слабкими, образити українців. Ніколи не ображайте українців. Українці ніколи не бувають такі слабкі, як вам здається». «Не дай Всемогутній аллах вигнати українців або відібрати щось у українців».

Джерело:

Гриненко О. В Полтавській громаді встановили інформаційну дошку Джохару Дудаєву / О. Гиненко // Інтернет-видання "Полтавщина". – 2024. – 15 лют.