СОКОЛОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ НИКАНОРОВИЧ

Великий внесок у розвиток генетичного ґрунтознавства зробив видатний український

ґрунтознавець, академік СОКОЛОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ НИКАНОРОВИЧ. 

Він народився 13 березня 1884 р. в селі Велика Бурімка на Черкащині в родині священника.

У 1908 році закінчив Київський університет, а 1910 р. – Московський сільськогосподарський інститут. Разом з М. Вавиловим проходив практику на Полтавському дослідному полі. На фасаді головного корпусу Полтавської сільськогосподарської дослідної станції імені М. І. Вавилова (вул. Шведська, 86) О. Н. Соколовському встановлена меморіальна дошка.

 З 1911 р. працював у лабораторіях Д. М. Прянишникова та В. Р. Вільямса. З 1924 р. він професор, а з 1944 – ректор Харківського сільськогосподарського інституту імені В. В. Докучаєва.

28 квітня 1938 року О. Н. Соколовський був заарештований за звинуваченням у тому, що був активним учасником громадської організації "українських есдеків", входив до підпільного обкому УСД і проводив антирадянську та шкідницьку діяльність щодо відбудови українського національного центру, був пов’язаний з націоналістами і "ворогами народу" – Шумським, Скрипником, Озерським, а також контактував у своїй праці з відомими українськими есерами. 

25 лютого 1939 р. О. Н. Соколовський пише заяву на ім’я Сталіна, в якій зазначає, що він підписав заздалегідь підготовлені слідчими протоколи зізнань, але немає ніяких стосунків з ворогами радянської держави. 22 квітня 1939 р. відбувся суд над О. Н. Соколовським, М. Д. Токаревським, О. К. Тесленком, М. Д. Рогозіним, С. Я. Косенком і Т. К. Поповим. Їм також було інкриміновано бажання повалення радянської влади шляхом збройного повстання і створення "самостійної української фашистської держави". Серед інших звинувачень О. Н. Соколовському також висувалось знищення дослідних сільськогосподарських станцій і пропагування "шкідливої" теорії мілкої оранки грунту. Незважаючи на непідтвердженість усіх пунктів звинувачення, військовий трибунал вирішив призначити О. Н. Соколовському, М. Д. Токаревському, С. Е. Косенку вищу міру покарання – розстріл з конфіскацією майна. Однак після касаційної скарги Військова Колегія Верховного Суду СРСР відмінила вирок стосовно всіх засуджених і направила скаргу на "додаткове дослідження", починаючи зі стадії попереднього слідства. 

3 січня 1940 р. академік О. Н. Соколовський був звільнений за відсутністю складу злочину та 27 лютого 1940 р. поновлений у всіх правах і наукових званнях.

У 1945 р. з його ініціативи у Харкові створюється науково-дослідна лабораторія ґрунтознавства, яку він очолював до 1956 р. В 1956 р. на базі цієї лабораторії створено Український науково-дослідний інститут ґрунтознавства, директором якого Соколовський був до кінця свого життя (1959). Тепер цей інститут носить його ім’я.

Наукові праці О. Н. Соколовського присвячені вивченню фізико-хімічних властивостей грунтів, окультуренню підзолистих і солонцюватих грунтів, ролі кальцію у грунтоутвореннні та іншим питанням ґрунтознавства.

Своїми працями він вніс значний вклад у розвиток теорії про грунтовий колоїдний комплекс, у вивчення процесу формування структурних агрегатів і агрономічне значення структури грунту, розробив систему генетичних горизонтів грунту, розробив систему індексації горизонтів грунту і спосіб хімічної меліорації грунтів.

Він є автором більше 140 наукових праць і підручника "Курс сільськогосподарського ґрунтознавства".

Похований на Другому міському кладовищі Харкова.

ЛІТЕРАТУРА

1. Академік Соколовський Олексій Никанорович: життєвий шлях та наукова діяльність / В. Вергунов, Н. Новосад, В. Зозуля; за ред. С. Балюка. – Харків : КП "Друкарня № 13", 2006. – 164 с.

ГРИШКО МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ

На одному з корпусів Полтавського сільськогосподарського інституту розміщено

меморіальну дошку Миколі Гришку.

ГРИШКО МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ народився в сім’ї військових у Полтаві. Родина мешкалана околиці міста, тому малий Микола з дитинства звик працювати в саду і на городі. Це захоплення вплинуло на вибір професії і Гришко вступає вчитися до Полтавського сільськогосподарського інституту.

У 1925 році, з відзнакою закінчивши цей заклад, Микола Миколайович як один із найталановитіших випускників продовжує навчання на педагогічному факультеті Київського сільськогосподарського інституту. Здобувши і педагогічну освіту, в подальшому Микола Гришко поєднує наукову і педагогічну діяльність. Спочатку в Майнівському сільськогосподарському технукумі на Чернігівщині, згодом у Сумському педагогічному, Чернігівському, Глухівському та Київському сільськогосподарських інститутах. З 1944 року – у Київському універстеті, де він викладає курс генетики з селекції рослин.

Було у Миколи Миколайовича його дітище – Ботанічний сад. Він вважав, що Ботанічний сад повинен мати наукове значення, мусить бути великою науково-дослідною установою. Він повинен мати численні, різноманітні, цінні науково-демонстраційні насадження, експериментальні ділянки, оранжереї, теплиці, спеціальні лабораторії, великий гербарій, музей.

В Ботанічному саду було організовано окремі відділи біології, екології, генетики, селекції, фізіології та біохімії. Внесок Гришка до розробки теоритичних та прикладних проблем інтродукції та акліматизації рослин величезний. Але понад усе вражає його титанічна праця над створенням експозиційних ділянок ботанічного саду, його капітальним будівництвом та проведенням наукових досліджень.

За особистої участі Гришка сюди було завезено 800 сортів троянд, бузку та інших оранжерейних рослин з Німеччини. Наслідки досліджень з інтродукції та акліматизації нових для України деревних, чагарникових та декоративних квіткових рослин було підсумовано у фундаментальних працях Миколи Гришка цього періоду. І ось у травні 1964 року красень-сад було відкрито.

На жаль, до цієї дати Микола Гришко не дожив лише кілька місяців. Передчасна смерть 4 січня 1964 року обірвала творчий шлях видатного вченого, одного з найяскравіших учених ХХ-го століття. Академік Євген Патон вважав, що саме на таких подвижниках і трималася Академія наук.

Ім’я Миколи Гришка знаменувало цілу епоху в житті Академії наук. Ця людина була надзвичайно талановита, наділена великою ерудицією і великим талантом спілкування з людьми.

Наукові праці академіка Миколи Гришка, зокрема протягом останніх літ життя, висвітлюють основні теоретичні питання селекції та інтродукції рослин. У 1959 році він написав ґрунтовну працю "Підсумки роботи Ботанічного саду Академії наук УРСР", в якій виокремив внесок українських ботаніків не лише в українську, але й у західноєвропейську науку.

З його школи вийшов не один десяток учених-біологів. Він підготував понад 40 кандидатів та докторів наук.

ЛІТЕРАТУРА

1. Малик М. 45 років від дня смерті генетика, селекціонера, академіка АН УРСР Гришка Миколи Миколайовича: [(6.01.1901-1964), народ. в м. Полтаві] / М. Малик // Край. – 2009. – № 57. – С. 21-22.
2. Жук Л. Засновник Національного ботанічного саду родом із Полтави / Л. Жук // Полтавський вісник. – 2011. – 7 січ. – С. 7.
3. Самородов В. В нім славі світовій і славі нашій дань... / В. Самородов // Зоря Полтавщини. – 2011. – 7 січ. – С. 10.

ОНИЩЕНКО ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ

Меморіальна дошка Олександру Григоровичу Онищенку (Першотравневий проспект, 24).

Ця меморіальна дошка встановлена у вересні 2011 року на приміщенні центрального корпусу Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. "Почесний громадянин м. Полтави, доктор технічних наук, професор, заслужений працівник вищої школи УРСР Олександр Григорович Онищенко – фундатор першого в області національного університету, працював у цьому навчальному закладі з 1973 до 2010 року та очолював його з 1982 до 2003 року".

ОНИЩЕНКО ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ народився в 1934 році на Полтавщині. Закінчивши Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут, Онищенко отримав призначення на потужний Сумський машинобудівний завод імені М. В. Фрунзе. З 1960 року десять наступних років був головним конструктором українського науково-дослідного інституту гідравлічного добування вугілля в місті Луганську. В 1969 році Онищенко захистив кандидатську дисертацію.

Накопичивши великі знання, чималий практичний конструкторський досвід, О. Г. Онищенко у 1910 році розпочинає науково-педагогічну роботу – спочатку завідувачем кафедри, а згодом – проректором із навчальної роботи Хмельницького технологічного інституту. Проте найповніше його талант педагога і науковця реалізувався в Полтаві. В 1973 році після переїзду до Полтави, очолив кафедру в Полтавському інженерно-будівельному інституті, в 1975 році став проректором по навчальній роботі, а в травні 1982 року призначений ректором цього навчального закладу. В 1992 році успішно захистив докторську дисертацію.

Провівши величезну організаційну роботу з керівництвом всіх рівнів Полтавського і сусідніх регіонів, професор Онищенко затвердив на вченій раді вузу сміливий план реорганізації монопрофільного будівельного інституту, який готував щорічно близько 600 спеціалістів по 6 спеціальностях, в багатопрофільний університет по підготовці такої ж кількості спеціалістів по 18, а згодом – 28 спеціальностях і спеціалізаціях, серед яких: фінансово-економічний, електротехнічний, екологічний, нафтогазодобувний, архітектурний, художній і будівельний напрямок. З 1994 року колишній інженерно-будівельний інститут став технічним університетом, який в 2002 році отримав статус національного. Протягом довгих років Олександр Онищенко був головою Полтавського відділу Північно-східного наукового центру НАН України, він автор більше 10 підручників та учбових посібників, опублікував 200 наукових робіт, мав близько 50 авторських посвідчень і патентів на винаходи. Григорій Онищенко – дійсний член Академії будівництва України і Академії наук вищої школи України, член-кореспондент Академії технологічних наук України.

Найцінніший скарб кожного Вчителя – це його учні. Як наставник Олександр Григорович виховав, дав путівку у велику науку багатьом своїм учням, котрі безмежно вдячні йому за це, продовжують його справу. Результати досліджень наукової школи О. Г. Онищенка у вигляді циклу робіт із підвищення ефективності використання технологічних операцій, пов’язаних із використанням будівельних розчинів, подані на здобуття щорічної премії Президента України для молодих учених 2007 року. У результаті конкурсного відбору колективу авторів у складі кандидатів технічних наук Б. О. Коробка, А. М. Матвієнка, К. М. Ващенка Указом Президента України від 4 грудня 2007 р. № 1181/2007 присуджена ця вагома премія для молодих учених.

Життєвий шлях доктора технічних наук, професора, академіка академії наук вищої школи України, кавалера орденів "Знак Пошани", "За заслуги", Миколи Чудотворця "За примноження добра на Землі" – яскраве втілення самовідданого служіння Істині, Добру, Університету.

4 жовтня 2010 р. академік О. Г. Онищенко пішов за вічну межу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Олександр Григорович Онищенко : [некролог] // Зоря Полтавщини. – 2010. – 8 жовт. – С. 17.
2. Зодчий, учений громадянин : [минуло 10 років як пішов у засвіти заслужений працівник вищої школи України, академік, доктор технічних наук, професор О. Г. Онищенко] // Зоря Полтавщини. – 2020. – 13 жовт. – С. 9.

КОЛОМІЄЦЬ АНАТОЛІЙ ПАНАСОВИЧ

Меморіальна дошка
А. П. Коломійця,
 м. Полтава

Полтавське музичне училище закінчив також відомий український композитор Анатолій
Панасович Коломієць, про що нагадує ще одна меморіальна дошка на будівлі за адресою: вул. Соборності, 11: «Випускник Полтавського музичного училища, видатний композитор і педагог, заслужений діяч мистецтв України, професор Анатолій Панасович Коломієць. 1918–1997».

Творчість композитора Анатолія Коломійця належить до визначних явищ української радянської музики. Він є автором балету «Улянка», симфонічних, вокально-симфонічних і камерно-інструментальних творів, хорів, романсів, обробок народних пісень. Суттєві риси музики Коломійця – ідейна художня довершеність, особлива філігранна витонченість музичної мови і водночас простота, дохідливість виразу. Анатолій Опанасович чи не перший в Україні започаткував такий музичний жанр, як фортепіанна транскрипція (фантазія на теми опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, вокальні твори Л. Ревуцького).

Коломієць Анатолій Панасович народився в селі Савинці, нині Миргородського району. В 1935 році вступив до Полтавського музичного училища. З 1938 року – студент Київської консерваторії в класі Л. М. Ревуцького по спеціальності «композиція». Музичну освіту завершив у Ташкенті 1943 року.

Перші музичні твори Коломійця з’явились ще в Полтавському музичному училищі, серед яких увагу приваблюють «Експромт» для фортепіано та обробка народної пісні «Ой, не шуми, луже». Більше 55 років продовжувалась багатогранна творча діяльність Анатолія Коломійця, талант якого повністю проявився і в композиції, і в педагогіці і у фортепіанному виконанні.

В українську музику А. П. Коломієць увійшов як композитор характерного, самобутнього стилю. Він володів особливими здібностями провідчувати «Душу» народної музики, вмів яскраво відтворити її характер в музичних образах своїх творів. Композитор залишив після себе до 90 симфонічних, музично-сценічних, камерно-інструментальних творів, в тому числі для фортепіано, скрипки, віолончелі, фагота, бандури. Широко відомі його «Українська соната для скрипки і фортепіано», музика до мультфільмів. З 1951 року і до кінця життя Коломієць працював в Київській консерваторії.

Чималу внесок зробив композитор у справу музичного редагування творів провідних українських композиторів – К. Стеценка, В. Косенка, М. Вериківського, Г. Верьовки.

На його вшанування установлено меморіальну дошку в Києві на будинку, де він в 1956–1997 роках проживав.

ЛІТЕРАТУРА

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ

Меморіальна дошка

М. С. Грушевському,

саме тут він виступив із промовою 

на відкритті Українського клубу

в Полтаві

26 вересня 2016 р. у Полтаві на фасаді будівлі по вулиці Стрітенській, 37 відкрили меморіальну дошку М. С. Грушевському.

Саме тут професор, відомий громадській і політичний діяч, голова Наукового Товариства імені Т. Шевченка у Львові (1897-1913), голова Центральної Ради Української Народної Республіки виступив із промовою на відкритті Українського клубу в Полтаві (клуб сприяв поширенню української літератури, проводив легальну просвітницьку діяльність). 

Меморіальну дошку виготовили за кошти міського бюджету у рамках заходів Міської програми з охорони культурної спадщини та збереження історичного середовища міста Полтава. Автор проекту – член Національної спілки художників України, автор численних пам’ятних знаків Дмитро Коршунов.

Вулиця Грушевського – одна з вулиць Полтави у Шевченківському районі міста. Пролягає від Київського шосе до виходу на вулицю Героїв АТО. Утворює перехрестя на межі вулиці Степового Фронту і вулиці Мазепи, а також із вулицею Ціолковського. До вулиці Грушевського прилучаються вулиця Грабчака і провулки Стешенка та Залізний.

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ – український видатний вчений-історик, визначний державний та громадсько-політичний діяч, публіцист, літературознавець, письменник. Народився 29 вересня 1866 року у місті Холм, тепер м. Хелм, Польща. Він закінчив Тифліську гімназію (1880–1886 рр.), з 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Уже на третьому курсі М. Грушевський пише наукову роботу "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века", яку було удостоєно золотої медалі. Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії. У 1890-1894 рр. Грушевський працює при Київському університеті як професорський стипендіат.