САМОЛЕНКО ВОЛОДИМИР

15 лютого 2022 року на фасаді ЗШ №3 у м. Лубни відкрито меморіальну дошку загиблому в АТО/ООС воїну-земляку Володимиру Івановичу Самоленку.

Герой народився в Лубнах 31 грудня 1968 року. З 1976 по 1984 рік навчався у школі № 3. Пройшов строкову військову службу в радянській армії під Ленінградом, у військах швидкого реагування. У 1990-х роках служив за контрактом, в окремій бригаді з охорони дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні НГУ. Здобув професію системного адміністратора. Проживав із сім’єю у столиці України. На той час, неоголошена війна, розв’язана росією проти України, не залишила його байдужим. У травні 2014 року він пішов добровольцем у батальйон спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас». Під час боїв під Іловайськом стрілецький гранатометник 2-го батальйону спеціального призначення був поранений. Після лікування в клініці м. Дніпропетровськ повернувся в стрій.

12 лютого 2015-го року українські десантники займають штурмом частину села Логвинове та розблоковують трасу Бахмут – Дебальцеве. У селі залишилися осередки опору, які придушуються; частини батальйону «Донбас» проводять зачистку селища і прилеглої ділянки траси. Танкісти у 20-хвилинному бою під Логвиновим ліквідували щонайменше 8 російських Т-72 5-ї танкової бригади, з українського боку втрати в техніці склали 2 танки батальйону «Донбас», у 30-ї бригади – 2 танки та БМП. У бою з терористами за с. Логвинове Донецької області загинув і наш земляк Володимир Самоленко.

У картці загибелі військовослужбовця було написано, що з лютого 2015 року, коли герой загинув, і по червень 2017 року – він значився як безвісти зниклий. Рештки тіла вдалось ідентифікувати більш ніж за два роки, за результатом третьої експертизи ДНК, яка показала 99,999 % збігу, – серед похованих на Краснопільському кладовищі тимчасово невстановлених захисників Батьківщини. 6 липня 2017 року з Володимиром Самоленком прощались на Майдані Незалежності. Перепохований на Берковецькому кладовищі у Києві. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Без Володимира лишилася дружина та донька.

Джерело:

Міщенко О. Пам’яті Героя / О. Міщенко // Лубенщина. – 2022. –25 лют. – С. 2.

КИРИЛОВ АНТОН

Кирилов Антон Сергійович народився 1994 року в селі Піщане (Кременчуцький район, Полтавська область). Був єдиною дитиною у матері, яка його виховувала самотужки. З 2003 року жив у Кременчуці. У 2010 році закінчив 9 класів загальноосвітньої школи № 31. У 2013 року закінчив ВПУ № 7, здобув професію майстра-налагоджувальника верстатів з ЧПУ.

Після другого курсу влаштувався працювати на Кременчуцький вагонний завод по спеціальності верстатник широкого профілю. У 2014 році звільнився[

27 березня 2014 року добровольцем пішов на контрактну службу до ЗСУ. В зоні АТО був двічі. Після війни планував вступити у військове училище, стати офіцером.

Старший стрілець, 93-тя окрема механізована бригада. У липні 2014 року на кордоні Луганської області з Росією. Бойове завдання – не допустити прориву ворога з території Росії.

Після короткотермінової відпустки повернувся на фронт. 25 серпня у складі екіпажу БМП-369 вів бій під Іловайськом, прикриваючи саперів. 27 серпня востаннє вийшов на телефонний зв'язок, через фон (перешкоди) вдалося розібрати тільки слово «мама».

29 серпня 2014 року загинув при виході з Іловайського котла «зеленим коридором» – на дорозі між селами Многопілля – Червоносільське – Осикове.

3 вересня тіло Антона Кирилова разом з тілами 96 інших полеглих в Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014-го тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі як невпізнаний Герой.

Упізнаний за тестами ДНК, перепохований у квітні 2015 року в Кременчуці.

Без єдиного сина лишилась мама Вікторія Прядко.

Нагороди та вшанування пам'яті

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений – нагороджений:

• 16 січня 2016 року – орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
• відзнакою «За вірність народу України» І ступеня Полтавської обласної ради від 21 жовтня 2015 (посмертно).
• відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (посмертно).

24 жовтня 2015 року в місті Кременчук на будівля ЗОШ № 31, де навчався Олексій Борищак, йому відкрито меморіальну дошку.

БОРІЩАК ОЛЕКСІЙ

Олексій Боріщак народився 1 серпня 1979 року в Кременчуці, був єдиною дитиною в сім'ї. Закінчила 31-ту школу, після закінчення 9 класів вступив до Кременчуцького залізничний технікум.

Коли Олексій навчався на другому курсі технікуму, у нього з'явилося бажання вступити до військового училища. Однак для цього потрібен був атестат про закінчення 11 класів, тому Олексій екстернатом закінчив вечірню школу, а після технікуму намагався потрапити в Київський інститут сухопутних військ.

Вступити до інституту у Олексія не вийшло і в 19 років він пішов в армію. Він служив у навчальному центрі «Десна» у Чернігові і, вже будучи військовослужбовцем, по закінченню учебки він вступив до Харківського інституту танкових військ на командне відділення.

Коли Олексій навчався на третьому курсі, він одружився. Разом з дружиною Оксаною він пізніше служив і в «Десні», і 93-й бригаді. Незабаром у них народилася донька. Коли тато загинув, їй було 10 років.

Після закінчення інституту Олексій отримав розподіл в «рідну» «Десну». Там він дослужився від лейтенанта до майора, був командиром роти снайперів.

У 2013 році «Десну» почали розформовувати та Олексій разом з дружиною перевівся в Черкаське Дніпропетровської області, в дев'яносто третю механізовану бригаду. Там він був заступником командира першого батальйону.

З початком військових дій на сході України, у березні 2014-го року, Олексія відправили в Луганську область, захищати кордон. У серпні після нетривалої ротації Борищак виявився в ще одній гарячій точці в зоні АТО – в Іловайську.

Востаннє Олексій подзвонив 28 серпня. Він сказав мамі, що у нього все нормально, бійці чекають обіцяний російськими військовими «коридор», за яким вони повинні були вийти з «Іловайського котла».

Олексій Борищак загинув 29 серпня 2014 на полі бою, прикриваючи вихід підопічних з оточення. Спочатку він був похований у Дніпропетровську на Алеї Героїв як невідомий солдат. У лютому 2015 його тіло було ідентифіковано по ДНК.

13 березня 2015 після прощання в Свято-Миколаївської церкви Олексія перепоховали на Свіштовському кладовищі.

Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, «За мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

24 жовтня 2015 року в місті Кременчук на будівля ЗОШ № 31, де навчався Олексій Борищак, йому відкрито меморіальну дошку.

ГАВЕЛЯ БОГДАН, ГУДЗЕНКО ЮРІЙ

24 жорвтня 2015 року в кременчуцькій ЗОШ № 31 відкрито меморіальні дошки випусникам школи Богдану Гавелі, Юрію Гудзенку.

Богдан Гавеля добровольцем пішов захищати незалежність та цілісність України. Служив у 3-му батальйоні 79-ї аеромобільної бригади. Загинув 4 лютого 2015 року під Маріуполем.

Гавеля Богдан Васильович народився 5 вересня 1974 року у місті Кременчук Полтавської області. Закінчив Кременчуцьку загальноосвітню школу № 31.

Добровільно став до лав Збройних сил України 7 серпня 2014 року. Учасник антитерористичної операції. Служив у батальйоні «Фенікс» 79 окремої аеромобільної бригади Збройних Сил України.

Загинув 4 лютого 2015 року поблизу села Широкине Новоазовського району Донецької області – група військовослужбовців Збройних Сил України була направлена для перевірки виконання Мінських домовленостей на наявність проросійських терористичних формувань. Увійшовши в населений пункт, наші бійці потрапили у засідку бойовиків та були обстріляні з протитанкової та стрілецької зброї. Богдан був у бойовій машині за кулеметом, коли в авто вцілили з гранатомета. Похований в місті Кременчук 7 лютого 2015 року. Богдану було 40 років.

Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

21.10.2015 нагороджений відзнакою Полтавської обласної ради «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).

Юрій Олегович Гудзенко народився 6 листопада 1973 року у місті Кременчук.

В 1989 року закінчив 8 класів кременчуцької ЗОШ № 31. Після смерті батька з 16 років працював на будівництві, допомагав мамі виховувати молодшу сестру. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ. Демобілізувавшись, повернувся до праці в будівельній галузі. Останнім часом мешкав у селі Камбурліївка Онуфріївського району.

Мобілізований 14 серпня 2014-го, старший водій-гранатометник відділення тяги та підвозу, 2-й мінометний взвод мінометної батареї 3-ї бригади оперативного призначення. Служив в Національній гвардії (стрілець, радіотелефоніст), брав участь в антитерористичній операції під Луганськом.

Під час несення служби в Луганській області стан здоров'я Юрія Гудзенка став різко погіршуватися, почалися болі в хребті, лікарі діагностували саркому кісток. Лікувався у харківському шпиталі, переведений до Онуфріївської районної лікарні.

20 квітня 2015 року Юрій Гудзенко помер.

23 квітня 2015-го похований у Секторі загиблих Героїв антитерористичної операції Свіштовського кладовища, Кременчук.

Без Юрія лишились мама та сестра.

Нагороджений відзнака «За вірність народу України» І ступеня Полтавської обласної ради від 21 жовтня 2015 (посмертно).

ЧЕПІГА МИКОЛА

Дошку захисникові України Миколі Чепізі було встановлено на будівлі гімназії № 21, де він навчався.

Чепіга Микола Миколайович народився 10 серпня 1977 року в м. Полтава. Закінчив Полтавське ПТУ № 3, отримав спеціальність слюсара. Служив у Збройних Силах України. Працював у локомативному депо станції Полтава-Південна. 18 березня 2014 року добровольцем пішов захищати Україну. Служив у 24-му батальоні територіальної оборони "Айдар".

Микола Чепіга мав дружину, двох доньок, батьків, але все ж вирушив захищати країну. Він потайки від сім’ї пішов на фронт. Та не прослужив і місяця, як загинув. Його закатували в полоні, говорить його побратим Анатолій Головченко. Та надію, що Микола живий, дружина воїна має і досі.

"Він розумів, що є Ніка, є сім’я. Єдина причина його смерті – він узяв усе на себе, щоб врятувати товаришів", − розповідає дружина Миколи Ірина Чепіга.

А познайомилися батьки Вероніки їдучи в маршрутці.

"Так їду і зустрілися поглядами. Через день він прийшов до мене попити каву. На другий день теж пив каву. А потім на 3-4 день і говорить: «Я навів про тебе довідку, що ти розлучена, у тебе є дитина і я б хотів з тобою жити». Я йому відповіла, що як так може бути і що він мене взагалі не знає. А він сказав, що йому вистачило цих двох днів", − розповідає Ірина Чепіга.

Після того вони одружилися та прожили разом 15 років. 2014-го, коли почалася війна на сході, Микола добровольцем пішов на фронт. Та про це дружині не сказав.

"В березні він потайки пішов та записався до військкомату. Я не знала. Навіть, коли їх туди відправляли, він прийшов і сказав, що ми їдемо до Кропивницького. Нас відправляють на навчання. Він сказав, що до Кропивницького, а насправді вони поїхали до Луганська".

До останнього свого дня Микола не зізнавався дружині, що перебуває на війні.

"Коли телефонувала до нього, то питала: "Колю, ти мене не обманюєш? Ти справді в Кіровограді?", а він відповідав, що справді. А хлопці потім розповідали, що коли я телефонувала, ми швидко накривалися плащ-палатками, щоб ти нічого не почула. Бо Коля казав, що якщо Іра почує, то гнатиме нас звідси усіх".

Побратим Миколи Юрій Крижберський розповів: "І дня не пройшло, щоб він не говорив з дружиною, не показував нам якісь фотографії, де дитина розповідає якусь історію".

Менше місяця довелося служити Миколі в батальйоні "Айдар". Під час бою біля селища Металіст, що на Луганщині, він потрапив у засідку.

"По нас вдарив гранатомет. Він поцілив по танку. Багатьох поранило, мене скинуло з танку вибуховою хвилею. А всі інші залишилися на танку, але були важко поранені. Тоді усі потрапили в полон. На жаль, того ж дня Миколу Чепігу, наскільки я знаю, закатували та вбили", − розповів побратим Миколи Анатолій Головченко.

Пів місяця тіло Миколи не віддавали. Зрештою, його привезли та поховали спочатку у селі, де вони із дружиною будували будинок, а потім перепоховали у Полтаві.

Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" Чепіга Микола Миколайович нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

ІВАЩЕНКО ПАВЛО

Дошку на честь військового Павла Іващенка встановили на фасаді Полтавського ліцею № 1 імені Котляревського, де навчався воїн.

На відкриття прийшли рідні та знайомі воїна, а також учні та вчителі закладу.

Воїн був механіком-водієм десантно-штурмової роти та мав позивний "Тихий", розповів однокласник загиблого

"Він був дуже уважним до дівчат, на відміну від інших хлопців. Був дуже творчим, любив танці, брав участь у шкільному театрі. І взагалі був веселуном, трохи наївним. Більшість з нас дізналися, що він боронить Україну, вже коли він тримав рубежі біля Гуляйполя".

Дошку Павлу Іващенку встановили за ініціативи однокласників. Вони ж оплатили її встановлення. Учителька ліцею № 1 ім. Івана Котляревського Вікторія Гайдамака Суспільному сказала:

"Позивний мав "Тихий", тому що жив на вулиці Тихій. Він пішов свідомо, маючи проблеми зі здоров’ям. Він добився того, щоб його взяли до Збройних сил України. Він дійсно загинув смертю героя, пам’ятаючи і люблячи свою рідну землю і тих, за кого він віддав своє життя".

Загинув 13 липня 2022 року під час артобстрілу біля міста Сіверськ Бахмутського району Донецької області – солдату було 49 років.

СИНЮК ДЕНИС

12 лютого 2016 року на Леваді, бул. Богдана Хмельницкого, 15 на будівлі гімназії №17 відкрили меморіальну дошку випускнику школи та учаснику АТО Денису Синюку. Він потрапив під мінометний обстріл і загинув 26 січня 2015 року в ході виконання бойового завдання поблизу с. Спартак Донецької області. Денис Синюк був одним із тих, кого прозвали "кіборгами" через захист аеропорту в Донецьку.

Меморіальна дошка
Синюку Денису, бул. Б. Хмельницького, 15
Полтава

СИНЮК ДЕНИС народився 7 лютого 1977 року м. Полтаві.

2008 року закінчив полтавську гімназію № 17. У 2012 році закінчив Полтавський політехнічний коледж НТУ «ХПІ» зі спеціальності «Монтаж і експлуатація електрообладнання підприємств і цивільних споруд».

В зоні бойових дій з березня 2014-го, розвідник, псевдо «Чіп», розвідувальний взвод 1-го батальйону, 95-та Житомирська окрема аеромобільна бригада, пізніше підписав контракт й залишився в підрозділі.

26 січня 2015 року автомобіль з військовиками, котрі мали завдання евакуювати поранених, підірвався на міні поблизу села Спартак Ясинуватського району Донецької області. Денис Синюк, який їхав разом зі своїми товаришами, загинув миттєво.

Похований у Полтаві, Алея Героїв. Залишилась сиротою малолітня дочка Настя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Васецька А. Найвища нагорода - народна / А. Васецька // Зоря Полтавщини. –2016. – 26 лют. – С. 1, 3.
2. Вовк К. "Кіборгу" Денисові Синюку встановили меморіальну дошку / К. Вовк // Полтавський вісник. – 2016. – 18 лют. – С. 3.
3. Іваненко Р. Їхній подвиг пам'ятають / Р. Іваненко // Полтавський вісник. – 2016. – 13 жовт. – С. 2.
4. Лещенко С. У Полтаві нагородили Народних Героїв / С. Лещенко // Полтавський вісник. – 2016. – 11 лют. – С. 6.
5. Обелець Ю. Народних Героїв України нагородили у Полтаві / Ю. Обелець // Коло. – 2016. – 11-17 лют. – С. 8.
6. Сулименко В. Десантник Денис Синюк з еліти українського війська / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2019. – 24 січ. – С. 8.

ЛЕСНЯК ДЕНИС

Меморіальна дошка
Денису Лесняку по вул. Кучеренка, 1/16
м. Полтава

17 травня 2018 р. відкрили меморіальну дошку учаснику АТО майору Денису Лесняку.

ЛЕСНЯК ДЕНИС народився 18 грудня 1979 р. у Полтаві. Останнє місце служби – 10-а окрема гірсько-штурмова бригада, начальник ППО.

Загинув Денис 16 серпня 2016 року поблизу села Єлизаветівка (Мар’їнський район на Донеччині) під час бойового зіткнення з ворожою розвідувально-диверсійною групою, отримавши кульове поранення в шию. У нього залишились батьки, дружина і троє дітей.

Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Похований на Алеї Героїв у Полтаві.

ЛІТЕРАТУРА

1. Костенко Н. Полтавщина оплакує своїх синів, які полягли за Україну / Н. Костенко // Зоря Полтавщини. – 2016. – 23 серп. – С. 2.
2. Полтава прощалася із доблесним майором Денисом Лесняком // Коло. – 2016. – 25-31 серп. – С. 6.
3. Полтавець Денис Лесняк загинув у зоні АТО // Вечірня Полтава. – 2016. – 17 серп. – С. 2
4. Ярошенко Г. Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет: "Ця війна показала, хто є хто" / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2016. – 30 листоп. – С. 11 ; Село Полтавське. – 2016. – 1 груд. – С. 2.

ХІТАЙЛОВ МАКСИМ

Меморіальна дошка
Максиму Хітайлову,
 м. Полтава

25 серпня 2020 р., на знак вшанування пам'яті про свого студента, який віддав життя за Україну, на фасаді Полтавського Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" відкрили меморіальну дошку.

Максим Хітайлов виріс і проживав у селі Вирішальне Лохвицького району Полтавської області. 

У 2017 році Максим Хітайлов закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж імені М. В. Гоголя Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» і вступив до університету. Навчався за державним замовленням за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія» (група 301 БТп).

Вирішив служити у лавах Збройних Сил України. Був прийнятий на військову службу за контрактом у квітні 2019 року на посаду гранатометника. Службу проходив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Юнак відслужив півроку і за десять днів мав їхати на ротацію, проте цього не сталося – снайперська ворожа куля обірвала його життя.

Загинув 18 лютого 2020 року під час нападу бойовиків на спостережний пункт поблизу Хутора Вільного.

Під час обстрілу, який передував наступу противника, були поранені троє побратимів Максима, двоє отримали тяжку контузію. Завдяки тому, що полеглий герой першим помітив рух ворога в сторону "опорника", повідомив про це і стримав наступ кулеметним вогнем, людей встигли евакуювати.

На жаль, тіло Максима залишилось на полі бою, його передали рідним лише 20 лютого.

21 лютого, увечері, загиблого привезли в Полтаву, де відбулося прощання на центральній площі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Волкова Г. "Тіло Максима окупанти віддали через дві доби, а його гаманець із банківськими картками і мобільний телефон украли" / Г. Волкова // Село Полтавське. – 2020. – 27 лют. – С. 5.
2. Герої не вмирають : [редакція висловлює співчуття родині Максима Хітайлова] // Лохвицький край. – 2020. – 27 лют. – С. 1.
3. Доленко О. "Світлячок" загинув, прикриваючи поранених побратимів : [Максим Хітайлов з с. Вирішальне Лохвицького р-ну] / О. Доленко // Панорама Полтавщини. – 2020. – 27 лют. – С. 15.
4. Іоффе О. У Національному університеті "Полтаська політехніка імені Юрія Кондратюка" урочисто відкрили меморіальну дошку на честь загиблого героя Максима Хітайлова / О. Іоффе // Полтавський вісник. – 2020. – 27 серп. – С. 8.
5. Ніконов С. Поліг за бойових побратимів, за Україну / С. Ніконов // Зоря Полтавщини.–  2020. –  28 лют. –  С. 4.
6. Поліг у бою за Україну : [у зоні проведення ООС на сході України загинув наш земляк, уродженець Лохвицького р-ну Максим Хітайлов] // Зоря Полтавщини. – 2020. – 21 лют. – С. 2.
7. У Полтаві відкрили меморіальну дошку Максиму Хітайлову : [25 серпня, на знак вшанування пам'яті про свого студента, який віддав життя за Україну, на фасаді Полтавського Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" відкрили меморіальну дошку. Він врятував життя побратимів ціною свого] // Полтавська думка. – 2020. – 3 верес. – С. 13.
8. Ярошенко Г. Назавжди лишився 22-річним : [у Націоанальному університеті "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" вшанували пам'ять загиблого студента Максима Хітайлова, відкривши на його честь меморіальну дошку] / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 26 серп. – С. 1.

ХІТАЙЛОВ МАКСИМ

25 серпня поблизу центрального корпусу Національного університету «Полтавська політехніка

Меморіальна дошка
на честь 
Максима Хітайлова, м. Полтава

імені Юрія Кондратюка» відкрилася меморіальна дошка на честь полеглого студента навчально-наукового інституту архітектури та будівництва, гранатометника 72-ї окремої механізованої бригади Максима Хітайлова, який героїчно загинув 18 лютого 2020 року поблизу хутора Вільний на Луганщині. 

ХІТАЙЛОВ МАКСИМ народився 7 жовтня 1997 року в селі Велика Знам’янка Кам’янко-Дніпровського району Запорізької області. Виріс і проживав у селі Вирішальне Лохвицького району. У 2017 році закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж ім. М. В. Гоголя Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» і вступив до університету. Навчався за державним замовленням за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія» (група 301 БТп). Минулого року вирішив служити у лавах Збройних сил України. Був прийнятий на військову службу за контрактом у квітні 2019 року на посаду гранатометника. Службу проходив у 72-й окремій механізованій бригаді ім. Чорних Запорожців. Загинув 18 лютого 2020 року поблизу хутора Вільний Луганської області, прикриваючи відхід поранених побратимів та стримуючи атаку штурмових груп противника на спостережний пост бригади. Під час обстрілу, який передував наступу противника, були поранені троє побратимів Максима, двоє отримали тяжку контузію. Завдяки тому, що полеглий герой першим помітив рух ворога в сторону «опорника», повідомив про це й стримав наступ кулеметним вогнем, людей устигли евакуювати. На жаль, тіло Максима залишилось на полі бою, його передали рідним лише 20 лютого. 21 лютого загиблого привезли в Полтаву, де відбулося прощання на центральній площі міста. Похований у селі Вирішальному. 

Президент України Володимир Зеленський нагородив Максима Хітайлова орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.