СЕРБУТОВСЬКИЙ АНДРІЙ АНДРІЙОВИЧ

У Полтаві відкрито 2019 р. меморіальну дошку Андрію Сербутовському, відомому

живописцю, графіку, заслуженому художнику України (1993), члену Спілки художників України (1961).

СЕРБУТОВСЬКИЙ Андрій Андрійович народився в Полтаві 18 серпня 1923 року. Спеціальної художньої освіти на мав. Основи мистецької грамоти отримав у Миколи Волкова, чоловіка старшої сестри Євгенії, вихованця Московського вищиго художньо-промислового училища. Учасник Другої світової війни.

Працював художником цеху м’ясокомбінату (1948–1951), товариства "Укоопхудожник", реорганізованого в художньовиробничі майстерні і художньо-виробничий комбінат (з 1951). Один із засновників 1970 року Полтавської організації СХУ, голова правління організації (1970–1971).

Малював жанрові картини, портрети, натюрморти. Експонент виставок у Полтаві (з 1947), Києві (з 1954), Харкові (1969, 1979, 1981, 1983), Кременчуці й Лохвиці (1975), за межами України – Москві (1954, 1960), Японії (1975, 1980, 1981), Велико Тирново (Болгарія, 1976, 1982), Кошаліні (Польща, 1910), Німеччині (1989), США (1992).

Персональні виставки художника відбувалися у Полтаві (1973, 1977, 1986, 1999, 2005), Кременчуці (1975), Лубнах (1975), у Великобагачанському районі (1975). Києві (1998), Харкові (2004), Пархомівці Харківської області (2005).

Роботи Андрія Сербутовського зберігаються у багатьох музеях, приватних збірках в Україні та за кордоном. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями. Лауреат обласної премії імені П. Мирного (2004). Портрет Сербутовського виконав Микола Підгорний.

29 жовтня 2006 р. Помер у віці 83 років. Похований на Центральному міському кладовищі (с. Розсошенці).

ЛІТЕРАТУРА

1. Кравченко О. Вшанували видатного художника ХХ століття / О. Кравченко // Полтавський вісник. – 2013. – 20 верес. – С. 17.
2. Черпакова Л. Молитва Андрія Сербутовського до України / Л. Черпакова // Край. – 2013. – №114. – С. 12-14.
3. Білоусько О. А. Величний образ краю у творах Андрія Сербутовського / О. А. Білоусько // Образотворче мистецтво. – 2014. – № 2. – С. 84-87.
4. Горицвіт Т. Андрій Сербутовський (1923-2006) – один із визначних полтавських художників другої половини ХХ століття, член НСХУ, заслужений художник України / Т. Горицвіт // Полтавський вісник. – 2016. – 13 жовт. – С. 20.

ПАВЛОВСЬКИЙ ІВАН ФРАНЦОВИЧ

У Полтаві відкрито 2019 р. меморіальну дошку історику, архівознавцю, педагогу Івану Павловському. 

Іван Францович Павловський народився 9 (22) січня 1851 року в с. Боброве Калузької губернії. Хоча сам рід Павловських брав свій початок у Польщі – його батько походив із Познані. 1854 року сім’я переїздить на Полтавщину і оселяється в с. Хомутець Миргородського повіту. Важко точно сказати, скільки часу родина провела на Миргородщині.

Відомо, що згодом батько переїхав до Полтави, де влаштувався майстром залізничних майстерень – це забезпечувало незмірно вищий рівень заробітків, ніж він міг отримати в Хомутці. 1870 року Іван Францович Павловський закінчує Полтавську цивільну гімназію, у 1874 році – історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира.

Перебування в Хомутці значною мірою вплинули на коло його інтересів. Адже у містечку були стародавні вали, – овіяні легендами свідки вже невідомих нам подій минувщини. Швидше за все, це були залишки козацької фортеці – у ті часи практично кожне сотенне містечко мало власні укріплення. Але народна уява по своєму відроджує минуле – одна з легенд розповідає про те, що "городок" у центрі села спорудили шведські солдати для захисту від росіян. Чи не від тих переказів витоки постійного інтересу Івана Павловського до теми Північної війни? Чи не тому в його працях не раз згадуються загадкові хомутецькі вали?

Дослідження подій Північної війни зрештою привело Івана Францовича до найголовнішого досягнення його життя – до створення музею Полтавської битви. Йому судилося стати "батьком" знаного у світі закладу.

На сьогодні це унікальний науково-методичний центр вивчення історії України ХІV – ХVІІІ століть, єдиний в Україні музейний заклад, що входить до Міжнародної організації військово-історичних музеїв під егідою ЮНЕСКО. Іван Павловський викладав історію в полтавському кадетському корпусі (1874–1913). Одночасно виконував обов’язки секретаря Полтавської губернської ученої архівної комісії (1903–1918). А в 1909 році організував вище згаданий музей і був його завідувачем до 1918 року. Виступав організатором та учасником народних читань та недільних шкіл на Полтавщині.

Член Полтавського церковного історико-археологічного комітету. Дійсний член Таврійської губернської ученої комісії (з 1915). Учасник обговорення урядового проекту правил охорони пам’яток та старожитностей.

Брав участь у з’їзді представників учених архівних комісій 6-7 травня 1914 року в Санкт-Петербурзі. Підтримував активні стосунки з Вадимом Львовичем Модзалевським. Під час революції 1917–1921 років виступав за збереження архіву Полтавського губернського правління.

Іван Францович Павловський є автором понад 150 праць, у тому числі студій з історії Полтавщини ХVІІІ–ХІХ ст., яку висвітлював виключно з офіційних позицій. Опублікував багато архівних документів з історії Полтавщини. Був одним з укладачів систематичного покажчика часопису "Киевская старовина" (Полтава, 1911).

ЛІТЕРАТУРА

1. Шендрик Л. До 85-річчя від дня смерті Івана Францевича Павловського 9(22).01.1851 – 27.05.1922р. : [дослідник Полтави, краєзнавець, архівіст. народ. в с. Боброве Калузької губ. 1854 р. ; переїхала на Полтавщину] / Л. Шендрик // Край. – 2007. – № 37 (трав.). – С. 14-16.
2. Коротенко В. Документи про І. Ф. Павловського у Російському державному військово-історичному архіві / В. Коротенко // Край. – 2008. – № 45 (січ.). – С. 13.

ПЧІЛКА ОЛЕНА (Косач Ольга Петрівна)

27 червня 2019 р. м. Гадяч відкрили меморіальну дошку видатній землячці

Меморіальна дошка
Олені Пчілці
м. Гадяч Полтавської області

– українській письменниці Олені Пчілці. Її освятив благочинний Гадяцького району прот. Олег Пограничний. 

Меморіальну дошку на честь Олени Пчілки розміщено на приміщені редакції районної газети "Гадяцький вісник", де свого часу працювала письменниця з 1917 до 1919 р.. 

Ініціатори й доброчинці власного проекту "Божа пташка" – увічнення пам’яті Олени Пчілки в місті її народження, лауреати премії імені Панаса Мирного Полтавської обласної ради заслужений працівник культури України, голова Полтавського обласного відділення Міжнародної організації "Жіноча громада" Валентина Шемчук і кавалер ордена "За заслуги" Вадим Голобородов виготовили меморіальну дошку видатній землячці та передали громаді Гадяча. 

ПЧІЛКА ОЛЕНА (справжні прізв., ім'я та по батькові – Косач Ольга Петрівна; у дівоцтві – Драгоманова). 

Поетеса, автор прозових та драматичних творів, перекладач, науковець, фольклорист і етнограф, видавець, активна громадська діячка – це все вона, Олена Пчілка. А ще – вродлива жінка, ніжна й мудра матір, яка виховала геніальну Лесю Українку, виплекала її талант. 

Протягом усього життя вона наполегливо, безкомпромісно боролася за майбутнє національної культури, за право говорити, писати й друкувати книжки рідною мовою. 

Народилася в Гадячі у сім'ї поміщика П. Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. 

1861–66 навчається в Київському зразковому пансіоні шляхетних дівчат пані Нельговської, блискуче оволоділа мовами, добре знала зарубіжну й російську літературу, музикувала. Під час навчання жила у брата Михайла, під значним впливом якого і сформувався світогляд. 

Початок нового століття приніс Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903), чоловіка (1909), доньки Лесі (1913). Пчілка переїхала до Гадяча, куди перевела редакцію "Рідного краю". 1920 за "контрреволюційні" виступи була заарештована більшовиками в Гадячі. Після звільнення виїхала до Могилева-Подільського, де перебувала до 1921, а відтоді жила в Києві. Із 1921 працювала членом Комісії етнографії та історії громад. течій ВУАН. Як видатного знавця в цій галузі 1927 її обрали членом-кореспондентом ВУАН. 

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ

Меморіальну дошку встановили 23 травня 2018 р. на фасаді будинку по вулиці Симона

Меморіальна дошка
де стояв будинок С. Петлюри,
м. Полтава

Петлюри, 7/22. Це саме те місце, де раніше стояв будинок, у якому й проживав голова директорії та головний отаман військ УНР – Симон Петлюра.

22 травня 2019 р. була розміщена меморіальна дошка на старому корпусі державної аграрної академії за адресою вул. Сковороди, 1/3. Вона зроблена із червоного граніту, а профіль Петлюри, декоровані шаблі та герб України — з бронзи. Раніше в цій будівлі розміщувалося училище духовної семінарії, де з 1895 по 1901 роки навчався майбутній державний діяч.

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ (10 [22] травня 1879, Полтава, Російська імперія – 25 травня 1926, Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917. Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника).

На перехресті історії,  особливо історії української, часто віють немилосердні вітри, а то й буреломи. Сповнений звитяжності та трагізму і життєвий шлях  Симона Петлюри, який народився в історичному центрі Східної України – Полтаві – у козацькій родині, що у свій час перебралася із села в місто. Усі діти в сім'ї отримували виховання в українському релігійному духовно-побутовому руслі.

ЗАЙКЕВИЧ АНАСТАСІЙ ЄГОРОВИЧ

Меморіальна дошка
Зайкевичу Анастасію,
смт Опішня
 Зіньківського р-н

26 вересня 2018 року в смт Опішня Зіньківського району Полтавської області відбулася церемонія відкриття меморіальної дошки на честь українського агронома, етнографа, професора Харківського університету Анастасія Зайкевича. Дошку встановлено на Стіні слави українського гончарства, де вона є 28-ю і неповторною за своїм рівнем виконання та дизайном. І це не дивно, адже кожна із них справжній витвір мистецтва – маленький шедевр. Не стала винятком і робота, присвячена А. Є. Зайкевичу. Це теж неперевершений доробок великого майстра своєї справи народного художника України, професора, ректора Львівської національної академії мистецтв Володимира Одрехівського.

14 жовтня 2019 р. у селі Солониця, що в Засульській ОТГ Лубенського р-ну відкрили меморіальну дошку земляку відомому вченому-агроному, професосу Анастасію Зайкевичу.

Іменем Зайкевича названо вулицю с. Солониця, у м. Полтава.

ЗАЙКЕВИЧ АНАСТАСІЙ ЄГОРОВИЧ – (народився 1842 р., х. Матяшівський, нині с. Матяшівка Лубенського р-ну Полтавської обл. – помер грудень 1931 р., м. Лубни) – вчений-агроном, фізіолог рослин, етнограф, герой праці 1930 р. (герой праці  до 1938 р. далі герой соціалістичної праці.)
Він гідно займає одне найпочесніших місць в Українській науці. Тому  цілком справедливо його називають батьком дослідницької справи в Україні.

Меморіальна дошка 
Зайкевичу Анастасію,
с. Солониця Засульської ОТГ

Склав екстерном екзамени на атестат зрілості в Харківській гімназії, потім Київське військове училище,  Новоросійський університет м. Одеси. Кілька років навчався за кордоном, працював в Москві. 

Протягом 1877-1915 років працював у Харківському університеті, де був завідувачем кафедри агрономії (професор) й організував агрономічну лабораторію. 

В 1915 році повернувся до Лубен і продовжував науково-дослідну роботу на заснованій ним станції в селі Солониця. За його активної участі в Лубнах була організована перша дослідна станція по культурі лікарських рослин, яка існує сьогодні в селі Березоточа Лубенського району. Один з провідних селекціонерів цукрових буряків. 
Записував народні пісні Лубенщини для Миколи Лисенка. Захоплювався етнографією, зібрав першу колекцію опішнянської кераміки, став одним із засновників Миргородського керамічного технікуму.