МАКУХА ГЕННАДІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

У 2022 році селі Петрівці Миргородського району відкрили пам’ятну дошку молодшому сержанту Макусі Геннадію Миколайовичу. Розмістили її на фасаді місцевої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, яку у свій час закінчив український захисник.

МАКУХА ГЕННАДІЙ МИКОЛАЙОВИЧ народився 28 серпня 1979 року. Проживав у Петрівцях, де здобув середню освіту.

У 2020-у році прийняв рішення стати професійним військовим – підписав контракт на проходження військової служби. Був командиром відділення взводу вогневої підтримки 10-ї гірсько-піхотної бригади.

20 березня 2022 року поблизу населеного пункту Озерщина під час мінометного обстрілу молодший сержант Макуха загинув.

Указом Президента України № 242 від 15.04.2022 року Макуха Геннадій Миколайович був посмертно нагороджений орденом За мужність ІІІ ступеня.

ЛІТЕРАТУРА

• Туркова Т. Родинам загиблих воїнів вручили нагороди / Т. Туркова // Нова година. – 2022. – 19-25 жовт. – С. 3.

БОКОЧ ОЛЕГ СТЕПАНОВИЧ

25 вересня 2020 р. у Полтаві відкрили меморіальну дошку пам’яті учасника війни на Донбасі Олега Бокоча. Її розмістили на фасаді Полтавського медичного коледжу, де вчився загиблий молодший сержант.

ОЛЕГ СТЕПАНОВИЧ БОКОЧ народився у Миргороді, а потім жив у селі Миколаївка Кобеляцького району. У 2016 році закінчив Полтавський медичний коледж. Після цього був призваний на строкову службу, але вирішив підписати контракт із ЗСУ.

Чотири місяці проходив вишкіл у 199-му навчальному центрі, потім – став до лав 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Мав звання молодшого сержанта, був фельдшером 2-ї роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї ОМБР.

12 травня 2018 року о 20:30, намагаючись витягти пораненого із зони обстрілу під час відбиття атаки противника в промзоні Авдіївки, Олег Бокоч зазнав важкого осколкового поранення голови. Фельдшера евакуювали в лікарню, але колегам залишалося лише констатувати смерть.

23-річного бійця поховали на міському цвинтарі в Кобеляках. Залишилися батьки та брат.

ЛІТЕРАТУРА

• Іванчук О. У боях під Авдіївкою... : [12 травня 2018 року загинув сержант, військовий фельдшер О. С. Бокоч] / О. Іванчук // Полтавський вісник. – 2021. – 8 лип. – С. 4.
• Неїжмак В. Меморіальна дошка на честь Героя / В. Неїжмак // Голос України. – 2019. – 20 квіт. – С. 7.
• Осока Я. Операція об'єднаних сил: загиблі Герої травня 2018 року / Я. Осока // Полтавська думка. – 2018. – 7 черв. – С. 4.
• Пузина Н. Янгол небесного легіону : [загиблий військовий медик О. Бокоч, уродженець с. Миколаївка Кобеляцького р-ну] / Н. Пузина // Зоря Полтавщини. – 2018. – 22 трав. – С. 3.
• Рятуючи товариша... : [загинув військовий медик О. Бокоч з Кобеляцького р-ну] // Нова година. – 2018. – № 20 (трав.). – С. 5.
• Соколова Я. "Мамо, я нічого не боюся, але так хочеться жити!" : [писав додому 23-річний О. Бокоч, який загинув 12 травня 2018 року] / Я. Соколова // Вечірня Полтава. – 2018. – 23 трав. – С. 7.
• Ярошенко Г. Загинув, рятуючи життя побратима : [25 вересня на фасаді будівлі Полтавського базового медичного коледжу відкрили меморіальну дошку на честь загиблого на Донбасі медика Олега Бокоча, який закінчив цей навчальний заклад у 2015 році, невдовзі був призваний на строкову службу, але натомість вирішив підписати контракт із ЗСУ] / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 30 верес. – С. 6.

ОШЕКА МАКСИМ ПЕТРОВИЧ

1 вересня 2015 р. на стіні Полтавської аграрної академії відкрили меморіальну дошку Максиму Ошеці.

ОШЕКА МАКСИМ ПЕТРОВИЧ народився 14 жовтня 1991 року в місті Миргород. З 1997 по 2008 рік навчався середній школі № 3. 

У 2012 році закінчив Полтавську державну аграрну академію і отримав базову вищу освіту за спеціальністю "Облік і аудит". 

У 2013 році був призваний на строкову військову службу. Служив у військовій частині А 0139 м. Києва. По закінченню залишився працювати контрактником, щоб здійснити дитячу мрію – бути міліціонером. Коли в Україні почалася неоголошена війна, разом з багатьма молодими патріотами Максим відстоював територіальну цілісність своєї Батьківщини. Брав участь в АТО на території Донецької та Луганської областей.

Страшне поранення Максим отримав 15 жовтня, а наступного дня його серце перестало битися за сотні кілометрів від рідного дому, в шпиталі на Донеччині.

23 травня Президент України Петро Порошенко підписав указ про відзначення його державною нагородою України – орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Вічна пам’ять юному захиснику Вітчизни. Герої не вмирають!

КОЛОМІЄЦЬ АНАТОЛІЙ ПАНАСОВИЧ

Меморіальна дошка
А. П. Коломійця,
 м. Полтава

Полтавське музичне училище закінчив також відомий український композитор Анатолій
Панасович Коломієць, про що нагадує ще одна меморіальна дошка на будівлі за адресою: вул. Соборності, 11: «Випускник Полтавського музичного училища, видатний композитор і педагог, заслужений діяч мистецтв України, професор Анатолій Панасович Коломієць. 1918–1997».

Творчість композитора Анатолія Коломійця належить до визначних явищ української радянської музики. Він є автором балету «Улянка», симфонічних, вокально-симфонічних і камерно-інструментальних творів, хорів, романсів, обробок народних пісень. Суттєві риси музики Коломійця – ідейна художня довершеність, особлива філігранна витонченість музичної мови і водночас простота, дохідливість виразу. Анатолій Опанасович чи не перший в Україні започаткував такий музичний жанр, як фортепіанна транскрипція (фантазія на теми опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, вокальні твори Л. Ревуцького).

Коломієць Анатолій Панасович народився в селі Савинці, нині Миргородського району. В 1935 році вступив до Полтавського музичного училища. З 1938 року – студент Київської консерваторії в класі Л. М. Ревуцького по спеціальності «композиція». Музичну освіту завершив у Ташкенті 1943 року.

Перші музичні твори Коломійця з’явились ще в Полтавському музичному училищі, серед яких увагу приваблюють «Експромт» для фортепіано та обробка народної пісні «Ой, не шуми, луже». Більше 55 років продовжувалась багатогранна творча діяльність Анатолія Коломійця, талант якого повністю проявився і в композиції, і в педагогіці і у фортепіанному виконанні.

В українську музику А. П. Коломієць увійшов як композитор характерного, самобутнього стилю. Він володів особливими здібностями провідчувати «Душу» народної музики, вмів яскраво відтворити її характер в музичних образах своїх творів. Композитор залишив після себе до 90 симфонічних, музично-сценічних, камерно-інструментальних творів, в тому числі для фортепіано, скрипки, віолончелі, фагота, бандури. Широко відомі його «Українська соната для скрипки і фортепіано», музика до мультфільмів. З 1951 року і до кінця життя Коломієць працював в Київській консерваторії.

Чималу внесок зробив композитор у справу музичного редагування творів провідних українських композиторів – К. Стеценка, В. Косенка, М. Вериківського, Г. Верьовки.

На його вшанування установлено меморіальну дошку в Києві на будинку, де він в 1956–1997 роках проживав.

ЛІТЕРАТУРА

КАБАЧОК ВОЛОДИМИР АНДРІЙОВИЧ

Меморіальна дошка
В. А. Кабачок,
 м. Полтава

На гранітній дошці з барельєфом, по вул. Соборності, 11, вибитий надпис: «Організатор і керівник капели бандуристів України, випускник Полтавського музичного училища В. А. Кабачок. 1892–1957». Ця пам’ятна дошка увіковічує ім’я одного із подвижників української музичної культури.

Кабачок Володимир Андрійович народився селі Петрівці, нині Миргородського району, батька він ніколи не знав. Його мати Єфросинія Кабачкова наймитувала у священика, хлопчик народився поза шлюбом і до п’яти років виховувався у сусідньому селі в родині тітки.

Із семи років співав у Полтавському архієрейському хорі. Закінчив Полтавське музичне училище, пізніше вступив до Московської консерваторії по класу контрабаса, але не довчився, завадила Перша світова війна. Після демобілізації стає регентом полтавського собору, викладає співи у школах.

Із 1923-го року на хвилі українізації починає цікавитися бандурою, за порадами звертається до Гната Хоткевича. В 1925 році вдома організовує аматорську капелу бандуристів, яка через чотири роки отримує звання «Зразкова капела бандуристів Української РСР».

Уперше заарештований 1934 року, звільнений через три місяці за недостатньою кількістю доказів. 1934–37 рр. – керівник оркестру Ленінградського Великого драматичного театру ім. М. Горького (нині Санкт-Петербург); керівник хору «Експортлісу». Вдруге Володимира Кабачка заарештовують у серпні 1937 року і засуджують до 10-ти років таборів. Перебуває в ув’язненні на Колимі до 1943 року, відтоді стає солістом-бандуристом Ташкентської філармонії. 1944 року повертається до Києва. Де керує оркестром народних інструментів Державного українського народного хору ім. Г. Верьовки; далі з 1945 року – викладає в Київському музичному училищі ім. Р. Глієра та Київської консерваторії за сумісництвом (1952–1956 рр.). Тоді ж замислюється про створення жіночого ансамблю. Це була новаторська ідея, адже досі бандура вважалася чоловічим інструментом.

1949-го року Кабачок створює перше тріо бандуристок у складі Ніни Павленко, Валентини Третьякової й Тамари Поліщук. Усі дівчата виростали без батьків, тож Володимир Андрійович став їм не лише вчителем, а й батьком. Власним коштом він купував для ансамблю сценічні костюми. Успіх тріо був вражаючим: у 1955-му на Варшавському фестивалі молоді дівчата отримали Золоту медаль.

Табори та невлаштованість життя підірвали здоров’я Володимира Кабачка – у нього почали відмовляти нирки. Попри це він не полишав занять із учнями, продовжував писати самовчитель «Школа гри на бандурі», який був надрукований уже після його смерті.

Помер Володимир Кабачок 15 червня 1957 року, похований на столичному Печерському кладовищі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Баштан, С. Бандуристе, орле сизий ! : (Володимир Андрійович Кабачок народився 15 липня 1892 року в селі Петрівцях, Миргородського р-ну на Полтавщині) / С. Баштан // Молода Україна. – 1992. – №11-12. – С. 11-13.
2. Дутчак В. Г. Кабачок Володимир Андрійович (15.07.1892, с. Петрівці Миргород. повіту - 15.06.1957, м. Київ) - бандурист, співак, диригент / В. Г. Дутчак // Енциклопедія Сучасної України. – Київ, 2011. – Т. 11. – С. 638.
3. Івахненко Л. Він заснував у Полтаві капелу бандуристів : [В. Кабачок (1892-1957)] / Л. Івахненко // Полтавський вісник. – 2012. – 20 лип. – С. 23. ; Край. – 2012. – №100 (серп.). – С. 16-17.
4. Кабачок Володимир Андрійович : [нар. в с. Петрівцях нині Миргородського району Полтавської області] // Альманах пошани й визнання Полтавщини. - Полтава, 2003. - С. 88-89 ; Ротач П. П. Полтавська Шевченкіана: спроба обл. (крайової) Шевченківської енциклопедії.: у 2-х кн. – Кн.1. А - Київ – Полтава, 2005. – С. 309.

ЩЕРБАК АНАТОЛІЙ

Меморіальна дошка
А. Щербаку,
м. Полтава

У 2005 році на будинку по вулиці Лідова, 11, де жив заслужений художник України  Щербак, встановлено мармурову дошку з мармуровим барельєфом митця. Її автор – художник Євген Путря. На ній написано: "У цьому будинку мешкав з 1950 по 1994 р. заслужений художник України Анатолій Щербак".

Народився митець у славному Миргороді, в інтелігентній родині. З 1943 р., після перебування з батьками в евакуації, жив у Полтаві. Зростав на тлі відбудови міста і вже в дорослому віці, часто згадував ті роки. 

У 1962-1968 рр. навчався в Московському поліграфічному інституті, де його викладачами стали відомі художники М. П. Мітурич-Хлєбніков (1925-2008) і А. Д. Гончаров (1903-1979), а також мистецтвознавець, теоретик книжкового дизайну В. М. Ляхов (1925-1975). 

Згодом Анатолій Терентійович став помітною постаттю на видноколі полтавського мистецтва 1960-1980-х рр. Виявив себе як живописець, графік, театральний художник, декоратор, викладач, дизайнер, оформлювач. Та найбільш Анатолію Щербаку вдалось себе реалізувати на музейному поприщі.

Анатолій Терентійович перший в Україні розпочав створювати експозиції музеїв на образно-художньому рівні. В кінці 60-х років минулого століття в тандемі з Віктором Батуріним організував у Полтаві творчу групу художників по створенню музейних експозицій. Одинадцять музейних експозицій, серед яких – музеї-заповідники М. В. Гоголя, "Поле полтавської битви", Лубенський краєзнавчий, зразковий сільський музей у селі Вовчик Лубенського району, Вінницький краєзнавчий, – на рахунку Анатолія Щербака. 

В 1984 році Анатолій Щербак отримав звання "Заслужений художник України".

ФЕДОРЯКА ПЕТРО ВІКТОРОВИЧ

15 квітня 2015 року на фасаді Трудолюбівської загальноосвітньої школи I–III ступенів

Меморіальна дошка 

Петру Федоряці

с. Трудолюб, Миргородський район, 

Полтавська область

Миргородського району відкрили меморіальну дошку на честь загиблого у зоні проведення антитерористичної операції відомого не лише в Україні, а й у Європі, коваля, вчителя Петра Вікторовича Федоряки.

Народився 15 вересня 1964 р., с. Нова Гребля, Роменський район, Сумська область.

Закінчив Харківський державний університет, деякий час працював викладачем математики у СПТУ с. Кегичовки, що на Харківщині, потом викладав фізику, математику та інформатику у школах села Трудолюб Миргородського району Полтавської області. Згодом став приватним підприємцем, одним із найвідоміших в Україні ковалів і зброярів, засновником українського ковальського фестивалю ножарів "Трудолюб". Захоплювався туризмом, самостійно вивчив англійську мову. У квітні 2014 р. був мобілізований.

На фронт Петро Федоряка пішов добровольцем під час першої хвилі часткової мобілізації – у березні 2014 року. Старший лейтенант був призначений командиром зенітно-артилерійського взводу 25-ї аеромобільної бригади, у складі якої виконував бойові завдання у зоні АТО.

Загинув 31 липня 2014 р. під час спроби батальйону 25-ї повітрянодесантної бригади взяти штурмом місто Шахтарськ Донецької області.

Був тимчасово похований сепаратистами біля недобудованої церкви у парку м. Шахтарськ разом з іншими бойовими побратимами. 9 жовтня 2014 р. ексгумований пошуковцями Місії "Евакуація-200" ("Чорний тюльпан") та привезений до м. Дніпропетровська. Впізнаний дружиною та за тестами ДНК.

Вдові загиблого офіцера Валентині Миколаївні  вручили орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким Петро Федоряка нагороджений посмертно. Його ім'я  занесено до Книги пошани Полтавської області. 

ЛІТЕРАТУРА

1. У Києві створили найменший у світі кований тризуб на честь відомого полтавського коваля Петра Федоряки : [с. Трудолюб Миргородського р-ну. Загинув 31.07.2014 р. на Донбасі] // Вечірня Полтава. – 2014. – 26 листоп. – С. 2.