САМОЛЕНКО ВОЛОДИМИР

15 лютого 2022 року на фасаді ЗШ №3 у м. Лубни відкрито меморіальну дошку загиблому в АТО/ООС воїну-земляку Володимиру Івановичу Самоленку.

Герой народився в Лубнах 31 грудня 1968 року. З 1976 по 1984 рік навчався у школі № 3. Пройшов строкову військову службу в радянській армії під Ленінградом, у військах швидкого реагування. У 1990-х роках служив за контрактом, в окремій бригаді з охорони дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні НГУ. Здобув професію системного адміністратора. Проживав із сім’єю у столиці України. На той час, неоголошена війна, розв’язана росією проти України, не залишила його байдужим. У травні 2014 року він пішов добровольцем у батальйон спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас». Під час боїв під Іловайськом стрілецький гранатометник 2-го батальйону спеціального призначення був поранений. Після лікування в клініці м. Дніпропетровськ повернувся в стрій.

12 лютого 2015-го року українські десантники займають штурмом частину села Логвинове та розблоковують трасу Бахмут – Дебальцеве. У селі залишилися осередки опору, які придушуються; частини батальйону «Донбас» проводять зачистку селища і прилеглої ділянки траси. Танкісти у 20-хвилинному бою під Логвиновим ліквідували щонайменше 8 російських Т-72 5-ї танкової бригади, з українського боку втрати в техніці склали 2 танки батальйону «Донбас», у 30-ї бригади – 2 танки та БМП. У бою з терористами за с. Логвинове Донецької області загинув і наш земляк Володимир Самоленко.

У картці загибелі військовослужбовця було написано, що з лютого 2015 року, коли герой загинув, і по червень 2017 року – він значився як безвісти зниклий. Рештки тіла вдалось ідентифікувати більш ніж за два роки, за результатом третьої експертизи ДНК, яка показала 99,999 % збігу, – серед похованих на Краснопільському кладовищі тимчасово невстановлених захисників Батьківщини. 6 липня 2017 року з Володимиром Самоленком прощались на Майдані Незалежності. Перепохований на Берковецькому кладовищі у Києві. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Без Володимира лишилася дружина та донька.

Джерело:

Міщенко О. Пам’яті Героя / О. Міщенко // Лубенщина. – 2022. –25 лют. – С. 2.

ДОНЧЕНКО ОЛЕСЬ

В Лубнах, на площі Бекетова на садибі письменника була відкрита дошка, присвячена Олесю Донченку. Там ще й досі продовжує цвісти й плодоносити посаджений відомим письменником сад.

З Лубнами пов’язані найголовніші сторінки життя і творчості О. В. Донченка. Тут він учився, одружився, надрукував свій перший вірш, написав кращі твори. Безмежною любов’ю переповнювалося його серце серед зеленого лубенського роздолля, яке додавало сил, надихало на нові творчі відкриття.

Лубенці глибоко шанують пам’ять про відомого письменника, улюбленця юних і дорослих читачів. Іменем Олеся Донченка названо дитячий парк, одну з вулиць у мікрорайоні міста. Його ім’я присвоєно літературному літоб’єднанню при редакції газети "Лубенщина". В ЗОШ №4 діє музей О. Донченка.

Олександр Васильович Донченко народився 19 серпня 1902 року в с. Великі Сорочинці на Полтавщині в сім’ї вчителя.

Закінчив Лубенську чоловічу гімназію та курси позашкільної освіти. Працював учителем, Інспектором політосвіти. З 1926 року переходить на літературну роботу.

Починав свою творчість віршами. Писав переважно для дітей і молоді.

Його перший вірш потрапив до друку в Лубнах у 1918 році. На початку 20-х років чимало віршів Донченка друкувалися в газеті "Червона Лубенщина". На сторінках газети часто з’являється його ім’я – й не тільки під віршами, а й кореспонденціями, навіть передовими статтями.

В 1924 році записується добровольцем у прикордонні війська, служить в кавалерійському полку, що був розквартирований у Гнівані, а згодом переведений із західного кордону до Проскурова. На військовій службі О. Донченко обіймає посаду старшого полкового вчителя. Водночас він продовжує писати вірші, поеми.

1926 року виходить друком його перша поетична збірка – "Червона писанка". Невдовзі після виходу цієї збірки, восени 1926 року, О. Донченка було відкликано з армії для літературної роботи.

Він оселився в Харкові – тодішній столиці України, вступив в організацію літераторів-комсомольців "Молодняк", Пролітфронт, ВУСПП і цілком присвятив себе письменництву, працюючи в у відділі дитячої літератури Державного видавництва України. За чотири роки, з 1927-го по 1931-й, О. Донченко видав понад тридцять книжок своїх віршів і казок для маленьких читачів. 

Видав збірки оповідань: "Сурми" (1928), "Галаганчик" (1936), "Пісня жайворонка" (1947), "Секрет" (1947) та інші.

Але в літературу Олександр Васильович ввійшов як талановитий оповідач-прозаїк. Писав переважно для дітей. Його книги "Батьківщина", "Школа над морем", "Лукія", "Карафуто", "Повість про новий дім", "Лісничиха", "Юрко Васюта", "Золота медаль" були свого часу широко відомі серед читачів-дітей. Окремі з них не втратять своєї краси і сили і в майбутньому.

Олесь Донченко належав до організації селянських письменників "Плуг".

В роки Другої світової війни О. Донченко, який не потрапив до армії за станом здоров’я, був евакуйований разом з родиною до Казахстану, де працював кореспондентом газети "Угольная магистраль".

По війні повернувся до Харкова, а згодом оселився в місті своєї молодості – Лубнах, де й провів останні роки свого життя.

Олесь Донченко рано розпочав свій трудовий шлях і за своє недовге життя (прожив неповні 52 роки) встиг написати багато гарних книг.

ЛІТЕРАТУРА

• Малик М.105 років від дня народження. Донченко Олесь (Олександр) Васильович : [народ. 19.08.1902 в с. Великі Сорочинці Миргородського пов.] / М. Малик // Край. - 2007. –№40 (серп.). – С. 17.
• Цимбал Я. Письменник, який умів слухати / Я. Цимбал // Дніпро. – 2009. –№ 6. – С. 160-161.

АРТЕМЕНКО ПЕТРО

На фасаді будівлі школи № 10 у м. Лубни 1988 року відкрито меморіальну дошку на честь поета-підпільника, колишнього викладача педінституту Петра Артеменка, закатованого фашистами.

У пореволюційні роки після закриття єпархіального училища в цій будівлі розташовувалась індустріальна профшкола, педагогічний технікум, вчительський (згодом педагогічний інститут). Під час фашистської окупації в приміщенні було розміщено пересильний табір для військовополонених червоноармійців, 19, 5 тисяч з них було розстріляно в Лубнах.

Петро Артеменко народився в селі Губське Лубенського району Полтавської області. Закінчивши семирічку, вчився на робітничому факультеті при Лубенському учительському інституті. 1936 року закінчив філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. У Чернігові був співробітником газети "Молодий комунар" – завідував відділом літератури та мистецтва.

У 1938–1940 роках викладав українську літературу в Лубенському учительському інституті. 1939 року став членом партії ВКП(б). У 1940–1941 роках перебував на громадській роботі, працював у Лубенському міськкомі партії.

Через хворобу очей Артеменка звільнили від служби в армії. Під час окупації України нацистами працював у Лубнах у підпіллі, писав агітаційні вірші, прокламації. Гітлерівці схопили Петра Артеменка і 5 квітня 1942 року стратили.

1961 року Артеменка посмертно прийняли до Спліки письменників України.

Петро Артеменко розпочав свою творчу діяльність у літературній студії Ніжинського педангогічного інституту, якою керував поет і педагог Микола Сайко. Для віршів поета-початківця характерними були простота, багатство інтонації, щирість, ритмічна різноманітність. Артеменко писав про людей праці, Батьківщину, кохання, природу. Друкувався у періодичних виданнях Ніжина. Чернігова та Лубен, у республіканському журналі "Молодий більшовик" (нині "Дніпро"). Перекладав твори Генріха Гейне, Михайла Лермонтова, Михайла Ісаковського.

На початку 1960-х років поет Олекса Ющенко по газетних публікаціях зібрав 45 віршів Артеменка та 1962 року видав їх у Києві під назвою "Пісня моєї весни", а 1973 року – "Поезії".

На вшанування пам’яті Петра Артеменка Полтавським обкомом комсомолу в 1967 році була встановлена премія імені Петра Артеменка.

ЛІТЕРАТУРА

• Артеменко П.Благословенний, рідний краю ... / П. Артеменко // Молода Україна. – 1963. –Ч. 107.– С. 7.
• Петро Артеменко : [біографія, поезії] // Калинове гроно: Антологія поезії полтавських літераторів ХХ ст. – Полтава : Полтавський літератор, 2004. – С. 113-119.
• Ротач П. Петро Іванович Артеменко (2 травня 1918-5 квітня 1942) / П. Ротач // Хало О. Література рідного краю : хрестоматія. – Лубни, 2000. – С. 6-8.

БРАТИ ШЕМЕТИ

У центрі м. Лубни на приміщенні універмагу можна побачити меморіальну дошку, на якій читаємо: "На цьому місці стояв будинок, у якому в листопаді 1905 року містилась редакція першої в Росії газети українською мовою. Видавця В. М. Шемета відвідав М. М. Коцюбинський".

Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передач землі селянам, цивілізованих виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. Друкував матеріали переважно місцевого характеру, але разом із тим інформував про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, Петербурзі, Москві. Тут містилися статті історичного та загальнополітичного характеру, вірші (Христі Алчевської, Юрія Будяка, Якима Самотнього). Вийшло лише 5 номерів газети.

Родина відставного поручика, дворянина Михайла Казимировича Шемета на зламі ХІХ-ХХ ст. була на Полтавщині досить заможною та впливовою. Шемети мали певний соціальний статус, були власниками ткацько-суконної фабрики, цегельного заводу, млина та маслобійні, володіли 1000 десятинами землі у Лубенському повіті.

Голова сімейства Михайло Казимирович, зі своїх лісових угідь постачав високоякісну деревену для спорудження духовного училища, був членом опікунської ради під час будівництва жіночої гімназії. Та на початку ХХ ст. говорили вже не так про статки представників цієї родини, як про їхні політичні погляди та національну гідність, причому підстав для таких розмов було більше, ніж достатньо. 

Брати Володимир, Микола та Сергій Шемети своєю жертовною працею на політичній та культурно-просвітницькій ниві у першій чверті ХХ ст. зробили помітний внесок у відродження нашої державності, національної культури та духовності.

Найстарший син Володимир закінчив природничий факультет Київського університету. Ще в студентські роки його захопила національна ідея. Він був членом "Братства тарасівців", відстоював ідею української автономії ідею української автономності. Саме його зусиллями 12 грудня (за старим стилем) 1905 року в Лубнах з’явилося перше число газети "Хлібороб".

"Хлібороб" вийшов накладом 5 тис. примірників «коштамиі заходами» Лубенської української громади, тож у певній мірі відображав її вимоги.

Пізніше Володимир Шемет був депутатом І Дуржавної думи, членом Центральної Ради від Полтавщини. В радянські часи він працював в Інституті української наукової мови при Академії Наук, а згодом – в установах "Цукротресту". 

Помер він 1933 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Трагічно склалася доля наймолодшого з братів – Миколи, першого редактора газети. 1918 року, переживши розчарування і не знайшовши для себе дороги в сум’ятті революційного руху, закінчив життя самогубством.

Сергій Михайлович Шемет брав найактивнішу участь в організації "Просвіти" в Києві, у червні 1917 року очолив Українську демократично-хліборобську партію, 1918-го увійшов до складу уряду П. Скоропадського. Емігрував за кордон і в еміграції був особистим секретарем гетьмана. Помер 1969 року в Австралії.

Володимир, Микола та Сергій Шемети з гідністю пройшли через ті випробування, які приготувала їм доля у першому десятилітті ХХ століття. І, як свідчать джерела, до кінця життя не зійшли з обраного шляху, намагалися сповна послужити Україні та рідному краєві.

ЛІТЕРАТУРА

• Пустовіт Т. Брати Шемети – патріоти і видавці першої україномовної газети "Хлібороб" на Лівобережній Україні / Т. Пустовіт // Зоря Полтавщини. – 2020. –3-6 листоп. – С. 1, 3.
• Карпенко О. Батько і син : [про родину Шеметів] / О. Карпенко // Вісник. – 2021. –14 лип.– С. 2.
• Скобельський В. Газета "Хлібороб" і брати Шемети / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2021. –16 груд.– С. 11.

СЕМЕНЮТА ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

На фасаді будинку, в якому розміщено галерею образотворчого мистецтва, відкрили 2015 р.  меморіальну дошку майстрові пензля Василю Семенюті (автори – художник Володимир Мірошниченко і молодший брат Василя Івановича архітектор Володимир Семенюта).

Живописець хоч і народився на Сумщині, вважав Полтавщину своєю малою батьківщиною. А тому кожне полотно художника – то палке освідчення в любові до Посулля, його чарівної природи.

1931 року родина Василя Семенюти оселяється в Лубнах, де згодом Василь навчається в художній студії при Будинку піонерів, в якій на той час викладав малювання Олексій Асауленко, студент Петербурзької Академії мистецтв. У 1943 році він пішов добровольцем на фронт і воював на всіх напрямках Другого Українського фронту. Буремні воєнні роки позначилися на здоров’ї художника. Тричі він хворів на запалення легенів, що спровокувало тяжку хворобу – туберкульоз. Після закінчення війни Василь Семенюта ще довго лікувався в шпиталях і тільки в 1947 році був демобілізований як інвалід другої групи.

З 1951по 1955 роки – навчався в Суджанському державному вчительському інституті. Пізніше вчився на графічному факультеті Львівського поліграфічного інституту (1962 – 1968 рр.).

Великий вплив на його творчість мали товариські стосунки з відомими українськими художниками Олександром Максименком, Михайлом Дерегусом, Іваном Гончаром, Миколою Глущенком. Щира дружба єднала митця із письменником Володимиром Маликом.

З 1955 по 1975 роки Василь Семенюта – директор Лубенського краєзнавчого музею, а також одночасно організовує в Лубнах художню студію, якою й керує 20 років, з неї вийщло багато знаних художників, скульпторів, дизайнерів, зокрема: Леонід Андрієвський, Альберт та Серафим Чаркіни, Валерій Шаленко, Василь Трегубенко, Володимир Погребняк, Георгій Карпович, Олександр Дмитренко, Олег Векленко, Микола Босенко, Наталія Вертій, Андрій Семенюта, Тамара Волошенко та інші.

З 1975 року з ініціативи Василя Семенюти відкривається художня школа, директорм якої він був до 1997 року. За активної участі митця в 1970 році в місті відкрито художній відділ музею – галерею образотворчого мистецтва, яка пізніше розмістилася в дев’ятиповерховому будинку по вул. Радянській, а також з 1974 року було започатковане проведення республіканських виставок "Лубенська художня весна", на яких експонувалися твори митців з усієї України, завдяки чому в запасниках музею зберігається вагома колекція живопису, графіки та скульптури.

За плідну працю в 1980 році В. І Семенюті присвоєно звання заслуженого працівника культури України, Василь Семенюта – співець рідного Посулля. Його старовини й сучасності, мрійливої природи й талановитих людей. Він був наділений талантом помічати величне й неповторне у, здавалося б, непоказних, кучерявих вербах, що їхні зачіски скуйовдив вітер-розбишака. Сільська вулиця з білолицими хатинами на його картинах може слугувати чудовим зразком для театральних декорацій.

Майстер залишив по собі величезну творчу спадщину. Окрім пейзажів, натюрмортів, портретів – пам’ятники та пам’ятні знаки, що їх у Лубнах встановлено до двох десятків. Мав він велику втіху від роботи з деревом. Лубенцям добре відомі скульптури з верби Богдана Хмельницького, погруддя Володимира Короленка, барельєф Миколи Гоголя.

26 травня 1999 року перестало битися серце художника і патріота.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ханко В. Семенюти – рідні брати, діячі укр. культури, мистці з Лубен: Василь Іванович (1.02.1925, с. Черепівка, тепер Буринського р-ну Сумської обл., –26.05.1999, Лубни), живописець, Володимир Іванович (25.02.1938, Лубни), укр. архітектор / В. Ханко  // Ханко В. Словник мистців Полтавщини. – Полтава, 2002. – С. 173.
2. Петренко В. Вшанували митця-земляка : [мемор. дошка В. Семенюті в м. Лубни] / В. Петренко // Зоря Полтавщини. – 2015. – 23 лют. – С. 5.

ТЮТЮННИК ГРИГІР

В Лубнах, на фасаді будинку в якому зупинявся письменник відкрито меморіальну дошку.

ТЮТЮННИК ГРИГІР народився  5 грудня 1931 року в селі Шилівка на Зіньківщині. Батько, Михайло Васильович, "напівмужик, напівінтелігент", як говорив про нього письменник, косив, теслював і нишком готувався до вчительського вузу. Мати полола, в’язала, поливала.

Доля приготувала Григору багато випробувань, починаючи з раннього дитинства. Голод тридцять третього не обминув і Тютюнників: забрав старенького дідуся, а півторарічний хлопчина перестав ходити, говорити, навіть сміятися.

Коли Григору було шість років, заарештували батька. Пам’ятав він, як одного холодного осіннього дня біг за возом, в якому везли безневинного тата. З тих пір Григір його так і не бачив. Батькові судилося пройти всіма етапами "ворога народу", а в п’ятдесят сьомому році прийшов папірець, що його реабілітовано посмертно. З мамою у хлопчика стосунки були непрості.

Тому після арешту батька його забрав до себе батьків брат Филимон Васильович, що проживав на Донеччині. Дядько та його дружина, Наталія Іванівна, прийняли Григора як рідну дитину. Вони працювали в школі: дядько – бухгалтер, а тітка – вчитель української мови. Під їх опікою майбутній письменник розпочав свою освіту. Провчившись два тижні в українському першому класі, Григір продовжив навчання у російському першому класі.

Після закінчення п’ятого класу хлопець вступив до професійного ремісного училища в Зінькові, де опанував професію слюсаря, а тоді – працював за фахом на заводі, в шахті, колгоспі.

У 1951 році Григір почав службу в армії, яку проходив на Далекому Сході у складі військ морської піхоти. Після демобілізації він склав іспити до державного університету в Харкові на філологічне відділення. Саме там він захопився літературною працею. Починав писати Григір Михайлович російською мовою, оскільки понад двадцять років перебував у російськомовному середовищі (проживання на Донбасі, військова служба на флоті, російське відділення Харківського університету). Українською мовою почав писати після смерті свого брата по батькові Григорія Тютюнника – відомого письменника, у якого Григір пройшов першу школу літературного навчання.

По завершенню навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі. 1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети "Літературна Україна", в сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, у видавництвах "Радянський письменник", "Молодь", "Дніпро", "Веселка".

1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника "Зав’язь". Пізніше побачили світ збірники новел "Батьківські пороги" (1972), "Крайнебо" (1975), "Коріння" (1978), книжки для дітей "Ласочка" (1970), "Степова казка" (1973), повісті "Климко" (1976) та "Вогник далеко в степу" (1978). 

За книжки "Климко" і "Вогник далеко в степу" Тютюнник 1980 року був удостоєний літературної премії імені Лесі Українки в галузі дитячої літератури.

6 березня 1980 року Григір покінчив життя самогубством. Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві.

1989 року Григір Тютюнник посмертно відзначений Державною премією імені Т. Г. Шевченка.

ЛІТЕРАТУРА

Ленська С. Любов і правда Григора Тютюнника / С. Ленська // Рідний край. – 2002. – № 1 (6). – С. 67-70.

БАРКА ВАСИЛЬ КОСТЯНТИНОВИЧ (ОЧЕРЕТ)

В селі Солониця 22 жовтня 2020 р., що поблизу Лубен, на фасаді Будинку культури відкрито меморіальну дошку видатному письменнику, представнику української діаспори у Сполучених Штатах Америки Василю Барці, який творив для України.

БАРКА ВАСИЛЬ (справжнє ім’я та прізвище Василь Костянтинович Очерет, англ. Wasyl Otcheret-Barka) народився в цьому селі 16 липня 1908 року в козачій родині. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим після російсько-японської війни.

Сім’я Василя Барки жила небагато, постійно бідувала, батько теслював, а також разом зі своїми трьома синами доглядав чужі сади, під час війни працював інструктором у майстернях, де виробляли кінське спорядження для армії Будьоного. Сім’я Очеретів переїхала у відкритий степ, неподалік хутора Миколаївка, де Василь Барка ходив до трьохкласної початкової школи.

Навчався в лубенському духовному училищі, у 1927 році закінчив Лубенський педагогічний технікум, працював учителем фізики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. У 1930 році в Харкові Василь Барка видає книгу поезій "Шляхи", за яку комуністичний режим звинуватив його у пресі "за буржуазний націоналізм" й "спроби відновити релігійний пережиток капіталізму". Друга книжка "Цехи" виходить 1932 року в Харкові, вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі "Красноліт", де письменник був у "творчому відрядженні". У 1940 році він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції з історії західноєвропейської літератури.

У 1941 році письменник добровольцем іде у "народне ополчення". Під час одного із кровопролитних боїв з німецькими нацистами у 1942 році його тяжко поранено. Після розгрому Берліна здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір "Ді-Пі" (табори "переміщених осіб" на території Західної Німеччини та Австрії). У 1950 році переїхав до США, де працював над історією української літератури ("Хліборобів Орфей, або кларнетизм", "Правда Кобзаря"). Працював редактором на радіостанції "Свобода".

Великий успіх мала проза: романи "Рай" (Нью-Йорк, 1953), роман у віршах "Свідок для сонця шестикрилих" (1981). Ніщо не перешкодило пронести Василю Барці у серці рідну Україну і повідати світу про мільйони загиблих мучиницькою смертю. Це він, свідок голодоморських літ, є автором високохудожнього твору "Жовтий князь" – достовірного відбитку вражаючої української дійсності 30-х років ХХ ст., першого у світовій літературі професійного прозового твору, який присвячений Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Роман екранізував режисер Олесь Янчук, знявши відомий художній повнометражний фільм "Голод-33", прем’єра якого відбулася на телебаченні за день до історичного референдуму 1991 року, який підтвердив Незалежність України.

Останні три роки письменник хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Помер 11 квітня 2003 року в американському містечку Глейн Спейн. Загалом літературну спадщину Василя Барки представлено в понад 20 книг поезій, романів, повістей, перекладів та літературної критики. З перших кроків у літературі він заявив себе як "чужорідне тіло", котре комуністична система без вагань прагнула виштовхнути геть. Тож твори Барки у період СРСР були невідомі на рідній землі – на них комуністичні цензори наклали заборону. Але ім’я письменника з діаспори прийшло до України після відновлення незалежності, коли в українців нарешті з’явилася можливість з’ясувати правду про своє недавнє минуле.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Жулинський М. Василь Барка – культоролог і літописець долі українського народу / М. Жулинський // Народна творчість та етнографія. – 2003. – №4. – С. 56-66.
2. Карпенко В. Останній автограф Василя Барки / В. Карпенко // Літературна Україна. – 2006. – 13 квіт. – С. 1, 7.
3. Чайка В. Василь Барка: Я пережив і голод, і біду.. ; минуло 100 років від дня народження нашого земляка / В. Чайка // Зоря Полтавщини. – 2008. – 30 лип. – С. 3.
4. Мовчан Р. Лев-самітник в океані життя : ювілейні штрихи з нагоди 100-річчя Василя Барки / Р. Мовчан // Літературна Україна. – 2008. – 9 жовт. – С. 1, 6.

СТЕЛЛЕЦЬКИЙ ГНАТ ЯКОВИЧ

На будівлі Лубенського краєзнавчого музею відкрито меморіальну дошку на честь засновника у 1918 році Лубенського українського музею Гната Стеллецького, а також присвоєно музею його ім’я.

ГНАТ СТЕЛЛЕЦЬКИЙ народився  в селі Григор’ївка Олександрівського повіту Катеринославської губернії, в сім’ї вчителя. Навчався в Харківській духовній семінарії, Київській духовній академії. У 1905–1907 роках перебував у Палестині, викладав у Назаретській учительській семінарії. З 1907 року служив у Московському архіві Міністерства юстиції Російської імперії. Володів арабською, французькою мовами.

У 1908 року керував археологічними розкопками курганів у Полтавській губернії, брав участь у ХІV Археологічному з’їзді в Чернігові.

1910 року закінчив Московський археологічний інститут, захистив дисертацію "Мадебська карта-мозаїка Палестини у зв’язку з питанням про нову (російську) Бет-Захар", обраний членом-кореспондентом, у 1911 – дійсним членом Московського археологічного товариства. Під час Першої світової війни перебував на Кавказькому фронті, вивчав археологічні пам’ятки вірменських територій Туреччини.

Від початку 1918 року мешкав у Києві, займався розкопками Звіринецьких печер, викладав археологію України у Київському державному українському університеті. У 1918 році заснував один із перших музеїв Полтавщини – Лубенський український народний музей (нині – Лубенський краєзнавчий музей), який очолював із початку 1920 року. В 1921–1923 рр. проводив археологічні розкопки в Лубнах, Чигирині, Києві та інших містах України, співробітничав з установами ВУАН. У 1923 році виїхав до Москви, там продовжував археологічні та бібліографічні дослідження Московського Кремля (проводив пошуки бібліотеки Івана Грозного «Ліберія»), читав лекції у Московському археологічному інституті.

1916 року міська управа Лубен виділила на пошуки скарбів князя Вишневецького кошти, запросили спеціаліста-археолога Стеллецького. Громадянська колотнеча по Жовтневому перевороту 1917 року не дозволила йому продовжити розкопки, тому він виїхав, повернувшись до Лубен лише 1922 року. Йому вдалося віднайти підземний хід із замку, що вів до Сули, там знайшли сотні останків мешканців, які намагалися врятуватися від повстанців М. Кривоноса 1648 року. Далі працювати археологу не дозволили і восени 1923 року він повернувся до Москви. З кінця 1930-х років співпрацював із Наркоматом оборони СРСР як консультант-спелеолог. У 1941–1945 рр. залишився в Москві, відмовившись від евакуації та допомагаючи у захисті міста.

Помер у Москві.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ванцак Б. Подвижники українського музейництва : (Г. Кир'яков, Ф. Камінський, К. Скаржинська, Г. Стеллецький) / Б. Ванцак, О. Супруненко. – Полтава : [б. в.], 1995. – 136 с.
2. Ванцак Б. Рідній край : навч. посіб. з історії Лубенщини для уч. шкіл, училищ і технікумів / Б.  Ванцак, В. М. Козюра. – Лубни : [б. в.], 1993. – 101 с.
3. Кревська Г. Історія великої любові : [про кохання Гната і Галини Стеллецьких ] / Г. Кревська // Вісник. – 2020. – 4 берез. – С. 3.
4. Супруненко О. 100-річчю Лубенського краєзнавчого музею присвячена / О. Супруненко // Полтавський краєзнавчий музей : збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток.  Випуск XIV. –  Полтава : Арбуз, 2019. – С. 542-560.

КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ ПИЛИП ЙОСИПОВИЧ

В Лубнах по вулиці Драгоманова в старовинному будинку проживав в 1918-1924 роках відомий український письменник Пилип Капельгородський. Тоді він працював у цьому місті в редакціях газет "Більшовик" та "Червона Лубенщина" як сатирик і публіцист. На цьому будинку і знаходиться меморіальна дошка.

ПИЛИП КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ народився 26 листопада 1882 року в селі Городище (нині Недригайлівського району) на Сумщині в багатодітній родині. Навчався в земській школі, Роменській духовній школі та Полтавській духовній семінарії. В останній Капельгородський навчався разом з Симоном Петлюрою, який вплинув на формування національної свідомості майбутнього письменника. За участь у селянських заворушеннях на Полтавщині в 1902 році його було заарештовано, і згодом, рятуючись від переслідувань царської охранки, Пилип Йосипович втікає на Кубань, а пізніше – на Північний Кавказ, де до 1917 року вчитилює, працює в газеті. Від 1924 року – 10 років мешкав у Полтаві. В радянські часи він не полишає журналістику, пише історичні, сатиричні та гумористичні твори.

Серед них – автобіографічна повість-хроніка "Записки семінариста", романи "Артезіан" та "Оборона Полтави". У 1938 році Пилип Капельгородський рішенням трійки НКВС був розстріляний. В історію української літератури увійшов за висловом Михайла Стельмаха – як "один із кращих прозаїків українського красного мистецтва".

Друкуватися почав у 1905 році в альманасі "Перша ластівка". Був членом літературної організації "Плуг". Найвідоміші його твори – історичний роман-хроніка «Шурган» (1932) про війну на Кубані, трагедійна повість "Аш хаду" ("Я стверджую") про тяжку долю кара ногайського народу; сатирична повість "Непорозуміння" (1928), оповідання "Дід Явтух" збірки гуморесок "Гей, не дивуйте…", "Роздайсь, море!" (1927), "Прейскурант отця Максима" (1929), п’єси-феєрії для дітей "Чарівна сопілка" (1923), "Праця" (1924). Його романи "Артезіан" та "Оборона Полтави", побачили світ лише після смерті автора.

Автор 200 віршів: до найвитонченіших і цілком оригінальних належать поезії "Не стріляй!", "Fata morgana" (1909), "Ноктюрн" (1910). Перша поетична збірка "Відгуки життя" вийшла у 1907 році. У 1916 році видав історико-етнографічну монографію "Караногай".

Тільки у січні 1956 року митець був посмертно реабілітований.

ЛІТЕРАТУРА

1. Граб В. Капельгородський Пилип Йосипович / В. Граб // Реабілітовані історією. Полтавська область: у 27-и т. – Київ-Полтава, 2007. – Кн. 5. – С. 151-156.
2. Капельгородський П. Артезіан  – Оборона Полтави : романи / П. Капельгородський. – К. : Радянський письменник, 1977. – 335 с.
3. Капельгородський П. В роковини І. П. Котляревського. До батів-українців. До молоді : [поезія] / П. Капельгородський // Рідний край. – 2005. – № 2. – С. 37.
4. Пилип Капельгородський // Плуг: літературно-історичний альманах. Ч. 2. – Київ, 2003. – С. 3-4.

НА ЧЕСТЬ ДОСЛІДНИКІВ ТИСЯЧОЛІТНЬОГО МИНУЛОГО ЛУБЕНЩИНИ

Одним із об’єктів, збудованих до 1000-літнього ювілею Лубен, є кінотеатр "Київська Русь". А під час відзначення 1025-ої річниці заснування міста Лубен, на фасаді кінотеатру було відкрито меморіальну дошку на честь істориків, археологів, краєзнавців, які зробили великий внесок у дослідження тисячолітнього минулого Лубенщини. На дошці із чорного полірованого граніту – зображення Божої Матері з дитям, старовинні книги і перо. Вони ніби посилають Божу благодать від року заснування міста, що співпадає з роком Хрещення Русі, а ще підкреслюють багатство тисячолітньої історії лубенського краю, вивченням якої займалися подвижники, імена яких викарбувані на меморіальній дошці. Це – археолог, музейник, першовідкривач Гінцівської пізньопалеолітичної стоянки Федір Камінський, історик, археолог, дослідник Лисої гори і "змійових валів" по р. Сулі Василь Ляскоронський, історик, видавець, автор праці "Лубенщина и князья Вишневецкие" Олександр Лазаревський, культурна діячка, меценатка, засновниця одного з перших приватних музеїв України Катерина Скаржинська, археолог, спелеолог, перший директор Лубенського краєзнавчого музею Гнат Стеллецький, історик, краєзнавець, автор книги "Очерки Лубенской старины" Кирило Бочкарьов, фольклорист, автор етнографічних досліджень лубенського краю Василь Милорадович, археолог, дослідник Посульської оборонної лінії Юрій Моргунов, археолог, дослідник слов’янської та давньоруської історії, літописного городища Лубен Олег Сухобоков, археолог, один з директорів Лубенського краєзнавчого музею Іван Горенко, краєзнавець, журналіст, першовідкривач багатьох подій та імен з історичного минулого Лубенщини Борис Ванцак, краєзнавець, організатор екскурсійної справи на Лубенщині Надія Зеленюк, краєзнавець, громадський діяч Віра Бутрим, археолог, музейник, видавець, дослідник пам’яток археології та історичних постатей лубенського краю Олександр Супруненко.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ванцак Б. Лубни : (Полтавська обл.) : путівник / Б. С. Ванцак. – Харків : Прапор, 1988. – 135 с.
2. Ванцак Б. Подвижники українського музейництва : (Г. Кир'яков, Ф. Камінський, К. Скаржинська, Г. Стеллецький) / Б. Ванцак, О. Супруненко. – Полтава : [б. в.], 1995. – 136 с.
3. Ванцак Б. Рідній край : навч. посіб. з історії Лубенщини для уч. шкіл, училищ і технікумів / Б. Ванцак, В. Козюра. – Лубни : [б. в.], 1993. – 101 с.
4. Супруненко О. Археологія в діяльності першого приватного музею України : Лубенський музей К. М. Скаржинської / О. Супруненко. – Київ ; Полтава : Археологія, 2000. – 391 с.
5. Супруненко О. Верхній Вал у Лубнах / О. Б. Супруненко, К. М. Мироненко, О. В. Сидоренко ; Центр пам'яткознавства НАН України і Українського Товариства охорони пам'яток історії та культури, Центр охорони та досліджень пам'яток археології, Управління культури Полтавської облдержадміністрації, Управління культури і мистецтв виконкому Лубенської міської ради. – Київ : Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК, 2016. – 36 с.

СКАРЖИНСЬКА КАТЕРИНА МИКОЛАЇВНА

На стіні будинку № 10 по вулиці в Лубнах знаходиться меморіальна дошка Катерині Скаржинській.

Народилась вона 19 (7).02.1852 (в літературі також 19.02.1853) – у с. Постав-Мука на Полтавщині (згідно інших даних у м. Лубни) народилась Катерина Скаржинська (в дівоцтві фон Райзер), землевласниця, меценатка, громадсько-культурна діячка.

В 1852 року в Лубнах. У 1869 р. вийшла заміж за М. Г. Скаржинського, з яким була заручена ще в дитинстві. Завершивши військову службу в чині генерал-майора, він успішно зайнявся землеробством, розведенням породистих коней. Після повернення до родового маєтку на хуторі Круглик під Лубнами, у 1881-1883 роках Скаржинська захопилась збиранням старожитностей, і згодом у спеціально побудованому будинку відкрила музей. Лубенський музей К. М. Скаржинської проводив активну науково-дослідницьку, збиральницьку, видавничу діяльність, і став одним з перших приватних музеїв України. Також у своєму маєтку в Круглику Катерина Миколаївна проводила активну просвітницьку та педагогічну діяльність, зокрема, відкрила читальню з бібліотекою, чайну, організувала в селі артіль, столярну й ковальську майстерні. В Круглику діяв драматичний гурток, а у 1891 р. нею там було відкрито народну школу. До 1900 на збірку, що нараховувала вже 20 тисяч експонатів (за весь час зібрано 37 тисяч експонатів), бібліотеку в чотири тисячі томів, великий архів, витратила понад 500 тисяч рублів – велетенську як на ті часи суму. 1903 року запропонувала передати колекцію Лубенському земству – за умови побудови для неї окремого приміщення, проте лубенські владоможці відмовились від щедрого дарунку, тож 1906 р. подарувала колекцію природничо-історичного музею Полтавського губернського земства природничо-історичному музею Полтавського губернського земства (для перевезення артефактів було задіяно 4 залізничних вагони). Знайома з українськими колекціонерами В. Тарновським та С. Мазаракі, листувалась з багатьма членами Московитської імперії, брала участь в археологічних семінарах. 1906 року виїхала до Швейцарії, де також займалась доброчинною діяльністю та матеріально підтримувала політичних емігрантів різних напрямків – есерів, бундівців, більшовиків, утримувала притулки, благодійні їдальні, школи, відкрила друкарні в Парижі, Брюсселі та Лондоні, облаштувала санаторій для хворих на туберкульоз у Давосі. З початком Першої світової війни повернулася до України.

В 1920-ті роки Скаржинська оселяється в Лубнах на вул. Гоголя. Поруч з нею в одному будинку жив Сергій Климентійович Кульжинський – завідувач музею в Круглику, педагог і етнограф, який поклав початок дослідженню древнього мистецтва писанки. Укладений ним багатоілюстрований каталог "Описание коллекции народних писанок», який було видано у 1899 р. Лубенським музеєм К. М. Скаржинської, нині відомий у всьому світі майстрам та істинним поціновувачам мистецтва писанкарства. На початку 1920-х опікувалася безпритульними дітьми та сиротами. Проте для радянської влади залишалась "соціально-ворожим елементом", тож була позбавлена усіх засобів існування, не кажучи вже про доброчинну діяльність. 1923 року працівники пролетарського музею та Полтавського центрального архіву для підтримки тепер уже знедоленої колишньої меценатки вислали їй разову допомогу відповідно 1000 і 500 рублів. 1926 року за поданням голови ВУЦВК Г. Петровського позбавлена навіть мізерної пенсії в 40 рублів. Померла в злиднях на хуторі Круглик на Полтавщині 1932 року.

ЛІТЕРАТУРА

1. Козюра І. Довідник краєзнавців 20-30 років ХХ. / І. Козюра // Край. – 2017. – № 157. – С. 7-10 ; № 158. – С. 9-12 ; № 159. – С. 7-11.
2. Скобельський В. Нові назви вулиці Полтави / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2016. – 7 лип. – С. 6.
3. Яловегіна Г. Аристократка, меценатка, музейниця : [К. М. Скаржинська] / Г. Яловегіна // Зоря Полтавщини. – 2018. – 23 берез. – С.