МАРТОС БОРИС

11 червня 2021 р. у селищі Градизьк на фасаді Будинку культури відкрили меморіальну дошку видатному землякові – громадсько-політичному діячеві, вченому-економісту Борису Мартосу. Дошку виготовлено коштом Градизької територіальної громади. Зробили це з ініціативи обласного офісу Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті.

Захід присвятили 142-річчю з дня народження Бориса Мартоса та 30-й річниці відновлення незалежності України.

БОРИС МАРТОС – визначний український громадський, політичний і державний діяч, кооператор, науковець, педагог і публіцист. Присвятив своє життя боротьбі за інтереси трудящих, розвиткові кооперації, підготовці фахівців для кооперації та організацій інших форм господарювання. Народився 20 травня 1879 р. у Градизьку на Полтавщині. Закінчив гімназію в Лубнах і Харківський університет, де й "став на шлях активної боротьби за національне пробудження українського народу".

У 1910-1913 рр. Б. Мартос працював як економіст і кооператор на Волині й Кубані, потім інспектором кооперації Полтавського губернського земства (з кінця 1913 р. до початку 1917 р.). Кооперативні товариства Полтавщини тоді недостатньо були забезпечені кваліфікованими працівниками, у діяльності кооперативів було багато недоліків. Виступаючи з доповідями на нарадах з питань розвитку кооперації чи на зборах кооперативних товариств, Б. Мартос давав поради щодо вдосконалення кооператив-ного господарювання. Він турбувався про підготовку кадрів для кооперативних установ, налагодження їх навчання і був одним з організаторів кооперативних курсів і лектором курсів. За його участі підготовлено і видано працю "Огляд споживчих товариств Полтавської губернії за 1913 р.".

Важливим внеском Бориса Мартоса в розвиток кооперації була його активна участь у заснуванні спілок (об'єднань) споживчих товариств і спілок кредитних кооперативів. Створена, завдяки його наполегливій праці, Полтавська спілка споживчих товариств на початку 1916 р. (спочатку, в 1915 р., почала діяти як товариство гуртових закупок) була першою подібною губернською спілкою в Україні. Вона вже невдовзі досягла вагомих результатів у господарській і культурно-просвітницькій діяльності. За роки XX ст., зазнаючи певних перетворень, спілка сприяла побудові і налагодженню роботи на Полтавщині крамниць, закладів харчування, оптових торгівельних баз, виробничих підприємств споживчої кооперації тощо.

У 1917 р. Б. Мартос був членом Української Центральної Ради, першим Генеральним секретарем земельних справ. У 1919- 1920 рр. – він Міністр фінансів і одночасно (з квітня по серпень 1919 р.), голова Ради Міністрів Директорії УНР. У 1919 р. запровадив українську валюту – гривню.

У 1917-1919 рр. Б. Мартос – один із головних організаторів Всеукраїнських кооперативних з'їздів, керівник Центрального Українського кооперативного комітету, ініціатор створення Київського кооперативного інституту. У той час він теж був головою Надзірної ради Всеукраїнської спілки споживчих союзів ("Дніпросоюзу"), членом Надзірної Ради "Українбанку", членом редколегії журналу "Українська кооперація"; викладав у кооперативній школі "Дніпросоюзу".

З 1920 р. Б. Мартос – на еміграції в Чехословаччині. Брав участь у створенні в 1922 р. Української Господарської Академії (УГА) в Подєбрадах біля Праги, очолював кафедри теорії кооперації та споживчої кооперації. Був діяльним учасником створення Українського Технічно-Господарського інституту (Подєбради) і в 1936-1938 рр. його директором.

Після Другої світової війни Борис Миколайович переїхав до Німеччини. Був одним із засновників Української Економічної Високої Школи в Мюнхені і в 1945-1948 рр. її ректором. У 1948 р. став дійсним членом Української Вільної Академії Наук (УВАН), Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ).

У 1958 р. переїхав до США, викладав в Українському Технічному Інституті в Нью- Йорку, брав участь у діяльності УВАН і НТШ, часто виступав з публічними лекціями. Борис Мартос вдало поєднував організаторську роботу з науково-педагогічною і публіцистичною діяльністю, написав чимало наукових праць, присвячених теорії та історії кооперації. У ПУЕТ перевидано його підручники "Теорія кооперації", "Кооперативна ревізія" та ін.

На життєвому шляху Б. Мартоса були і противники, і критики. Та навіть вони визнавали "його сильну волю, відвагу, велетенську енергію, витримку...", він "належав до тих велетнів духа й чину, які всі свої сили, здібності й працю віддавали для своєї рідної батьківщини України".

Заснована за його безпосередньої участі Полтавська спілка споживчих товариств забезпечила спорудження (наприкінці 1960 р. - початку 1970 р.) будівель Полтавського кооперативного інституту (тепер ПУЕТ) і впорядкування території поруч з ним, на якій знаходяться мальовничий сквер і пам’ятник одному з творців Полтавської споживспілки – Борису Мартосу.

Помер Борис Мартос 19 вересня 1977 р. в Ірвінгтоні (Нью-Йорк, США]. Його поховали на цвинтарі в Бавнд-Бруку.

Пам'ятник Борису Мартосу (скульптор Микола Посполітак) відкрито на виконання Указу Президента України від 16 травня 2005 р. і рішення Полтавської міської ради від 11 вересня 2007 р. у сквері біля Полтавського університету економіки і торгівлі (ПУЕТ) 21 вересня 2007 р.

Ювілейна монета України номіналом 2 гривні, присвячена Борису Мартосу (надійшла в обіг 29 травня 2009 року).

В Полтаві по вул. Балакіна, 10 відкрито меморіальну дошку Антону Макаренку.

МАКАРЕНКО АНТОН СЕМЕНОВИЧ – педагог і письменник. Макаренко один з чотирьох педагогів, що визначили спосіб педагогічного мислення в ХХ столітті. Антон Макаренко народився 13 березня 1888 року в місті Білопілля Харківської губернії (нині районний центр Сумської області України). Батько був робітником (малярем) у вагонних залізничних майстернях. У молодому віці (1896 р.) Антон Макаренко вступає до Білопільського двокласного залізничного училища. З осені 1901 р. через від’їзд родини до м. Крюкова, навчається у Кременчуцькому міському чотирикласному училищі, по закінченні якого (1904 р. ) продовжує навчання на однорічних педагогічних курсах, що готували учителів початкової школи. Здобута освіта, найнижча фахова в тодішній Росії, і статус вчителя-підмайстра, не задовольняють допитливого юнака, працюючи з вересня 1905 р. помічником двокласного залізничного училища, він мріє продовжити навчання. Його бажання здійснюється восени 1914 р., коли молодого Макаренка приймають казенним стипендіатом до Полтавського учительського інституту. Навчання на півроку переривається службою в армії, з якої його демобілізують через короткозорість. У червні 1917 р. він закінчує інститут із золотою медаллю і починає керувати залізничним училищем у Крюкові. З вересня 1919 р. до вересня 1920 р. А. С. Макаренко завідує початковою школою в Полтаві, де у цьому ж році організовує поблизу міста трудову колонію ім. М. Горького для неповнолітніх правопорушників. В 1926 році колонія була переведена в Курязький монастир під Харковом, завідував нею (1920-1928), та з жовтня 1928 до липня 1935 року.

Був одним з керівників дитячої трудової комуни ОГПУ імені Ф. Е. Дзержинського в передмісті Харкова, в яких продовжив на практиці втілювати розроблену ним науково-педагогічну систему.

1932 року побачила світ перша книга Макаренка "Марш 30-го року", у 1933–1935 р.р. виходить у світ "Педагогічна поема".

З 1934 року Антон Макаренко – член Спілки письменників УРСР.

1 липня 1935 року – Макаренко призначений на посаду помічника начальника відділу трудових колоній та трудкомун. У його віданні знаходилось 42 дитячих установи, в тому числі 10 трудколоній та 2 трудкомуни. В жовтні 1936 року Антон Семенович залишає цю посаду та працює консультантом на громадських засадах в колонії в Броварах (поблизу Києва).

1937 року Макаренко переїздить до Москви. 1937 року виходить «Книга для батьків», 1938 року – книга "Прапори на баштах".

1 квітня 1939 року педагог помер на станції Голіцино за 40 км на захід від Москви.

У с. Ковалівка Полтавської області відкрито Державний музей-заповідник та ліцей-інтернат ім. А. С. Макаренка для обдарованих дітей. Про життя і діяльність педагога знято фільм "Разом із Макаренком" (1987 р.). А в 2003 р. редакцією журналу "Народное образование" запроваджено

Міжнародний конкурс ім. А. С. Макаренка, який проводиться щороку 1 квітня – в День пам’яті великого педагога. Науково-теоритична спадщина А. С. Макаренка є науковим підґрунтям для нинішніх і майбутніх поколінь педагогів. Вона ретельно вивчається у Сумському державному педагогічному університеті ім. А. С. Макаренка та інших вищих педагогічних закладах.

ЛІТЕРАТУРА

1. Убийвовк Л. Вихованці А. С. Макаренка в роки Другої Світової війни / Л. Убийвовк // Край. – 2005. – № 17. – С. 15-18.
2. Гармаш В. Зодчий людських душ (До 120-річчя від дня народжння А. С. Макаренка (1888-1939) / В. Гармаш // Край. – 2008. – № 47. – С. 18-19.
3. Матяшова З. У Трибах і Ковалівці гартувався педагогічний хист Антона Макаренка : 90 років тому було створено колонію ім. Максима Горького / З. Матяшова // Полтавський вісник. – 2010. – 22 жовт. – С. 14.

ПАВЛОВСЬКИЙ ІВАН ФРАНЦОВИЧ

У Полтаві відкрито 2019 р. меморіальну дошку історику, архівознавцю, педагогу Івану Павловському. 

Іван Францович Павловський народився 9 (22) січня 1851 року в с. Боброве Калузької губернії. Хоча сам рід Павловських брав свій початок у Польщі – його батько походив із Познані. 1854 року сім’я переїздить на Полтавщину і оселяється в с. Хомутець Миргородського повіту. Важко точно сказати, скільки часу родина провела на Миргородщині.

Відомо, що згодом батько переїхав до Полтави, де влаштувався майстром залізничних майстерень – це забезпечувало незмірно вищий рівень заробітків, ніж він міг отримати в Хомутці. 1870 року Іван Францович Павловський закінчує Полтавську цивільну гімназію, у 1874 році – історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира.

Перебування в Хомутці значною мірою вплинули на коло його інтересів. Адже у містечку були стародавні вали, – овіяні легендами свідки вже невідомих нам подій минувщини. Швидше за все, це були залишки козацької фортеці – у ті часи практично кожне сотенне містечко мало власні укріплення. Але народна уява по своєму відроджує минуле – одна з легенд розповідає про те, що "городок" у центрі села спорудили шведські солдати для захисту від росіян. Чи не від тих переказів витоки постійного інтересу Івана Павловського до теми Північної війни? Чи не тому в його працях не раз згадуються загадкові хомутецькі вали?

Дослідження подій Північної війни зрештою привело Івана Францовича до найголовнішого досягнення його життя – до створення музею Полтавської битви. Йому судилося стати "батьком" знаного у світі закладу.

На сьогодні це унікальний науково-методичний центр вивчення історії України ХІV – ХVІІІ століть, єдиний в Україні музейний заклад, що входить до Міжнародної організації військово-історичних музеїв під егідою ЮНЕСКО. Іван Павловський викладав історію в полтавському кадетському корпусі (1874–1913). Одночасно виконував обов’язки секретаря Полтавської губернської ученої архівної комісії (1903–1918). А в 1909 році організував вище згаданий музей і був його завідувачем до 1918 року. Виступав організатором та учасником народних читань та недільних шкіл на Полтавщині.

Член Полтавського церковного історико-археологічного комітету. Дійсний член Таврійської губернської ученої комісії (з 1915). Учасник обговорення урядового проекту правил охорони пам’яток та старожитностей.

Брав участь у з’їзді представників учених архівних комісій 6-7 травня 1914 року в Санкт-Петербурзі. Підтримував активні стосунки з Вадимом Львовичем Модзалевським. Під час революції 1917–1921 років виступав за збереження архіву Полтавського губернського правління.

Іван Францович Павловський є автором понад 150 праць, у тому числі студій з історії Полтавщини ХVІІІ–ХІХ ст., яку висвітлював виключно з офіційних позицій. Опублікував багато архівних документів з історії Полтавщини. Був одним з укладачів систематичного покажчика часопису "Киевская старовина" (Полтава, 1911).

ЛІТЕРАТУРА

1. Шендрик Л. До 85-річчя від дня смерті Івана Францевича Павловського 9(22).01.1851 – 27.05.1922р. : [дослідник Полтави, краєзнавець, архівіст. народ. в с. Боброве Калузької губ. 1854 р. ; переїхала на Полтавщину] / Л. Шендрик // Край. – 2007. – № 37 (трав.). – С. 14-16.
2. Коротенко В. Документи про І. Ф. Павловського у Російському державному військово-історичному архіві / В. Коротенко // Край. – 2008. – № 45 (січ.). – С. 13.

ЩЕТОТЬЄВ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Меморіальна дошка

Шепотьєву В. О., м. Полтава

Розміщена на будинку навчального корпусу №1 Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка, що по вул. Остроградського, 2.

"У Полтавському педагогічному інституті в 1917 – 1928 рр. працював видатний педагог, етнограф, філолог, музикознавець Шепотьєв Володимир Олександрович (1886 – 1937)".

ЩЕПОТЬЄВ народивсяв передмісті Полтави – Павленках, в сім’ї дрібного службовця. Навчався спочатку у Полтавській духовній семінарії (у цей самий час там же навчався і майбутній голова Директорії УНР Симон Петлюра), а згодом у Петербурзькій духовній академії. 

У 1904 році повернувся до рідної Полтави й наступні 13 років віддав викладанню російської словесності в музичній школі Ахшарумова та жіночому єпархіальному училищі.

В 1917–1921 роках – викладач російської мови, української мови та літератури в учительському інституті, з 1921 – ректор вузу, з 1926 року – професор української і зарубіжної літератури і мовознавства. Одночасно з роботою в інституті завідував кабінетом фольклору і мови в Полтавському державному музеї, а в 1922–1925 роках також завідував відділом в Полтавському історичному архіві.

У 1928 р. Володимир Олександрович був заарештований у сфабрикованій справі «Спілки визволення України» і засланий до м. Славгорода Алтайського краю (РСФРР), де працював учителем російської мови у Славгородському сільськогосподарському технікумі. У 1934 р. повернувся в Україну. Через заборону проживати в Полтаві оселився у с. Веприк Гадяцького району, де займався перекладацькою діяльністю, керував постановками сільського драматичного гуртка.

ФЕДОРЯКА ПЕТРО ВІКТОРОВИЧ

15 квітня 2015 року на фасаді Трудолюбівської загальноосвітньої школи I–III ступенів

Меморіальна дошка 

Петру Федоряці

с. Трудолюб, Миргородський район, 

Полтавська область

Миргородського району відкрили меморіальну дошку на честь загиблого у зоні проведення антитерористичної операції відомого не лише в Україні, а й у Європі, коваля, вчителя Петра Вікторовича Федоряки.

Народився 15 вересня 1964 р., с. Нова Гребля, Роменський район, Сумська область.

Закінчив Харківський державний університет, деякий час працював викладачем математики у СПТУ с. Кегичовки, що на Харківщині, потом викладав фізику, математику та інформатику у школах села Трудолюб Миргородського району Полтавської області. Згодом став приватним підприємцем, одним із найвідоміших в Україні ковалів і зброярів, засновником українського ковальського фестивалю ножарів "Трудолюб". Захоплювався туризмом, самостійно вивчив англійську мову. У квітні 2014 р. був мобілізований.

На фронт Петро Федоряка пішов добровольцем під час першої хвилі часткової мобілізації – у березні 2014 року. Старший лейтенант був призначений командиром зенітно-артилерійського взводу 25-ї аеромобільної бригади, у складі якої виконував бойові завдання у зоні АТО.

Загинув 31 липня 2014 р. під час спроби батальйону 25-ї повітрянодесантної бригади взяти штурмом місто Шахтарськ Донецької області.

Був тимчасово похований сепаратистами біля недобудованої церкви у парку м. Шахтарськ разом з іншими бойовими побратимами. 9 жовтня 2014 р. ексгумований пошуковцями Місії "Евакуація-200" ("Чорний тюльпан") та привезений до м. Дніпропетровська. Впізнаний дружиною та за тестами ДНК.

Вдові загиблого офіцера Валентині Миколаївні  вручили орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким Петро Федоряка нагороджений посмертно. Його ім'я  занесено до Книги пошани Полтавської області. 

ЛІТЕРАТУРА

1. У Києві створили найменший у світі кований тризуб на честь відомого полтавського коваля Петра Федоряки : [с. Трудолюб Миргородського р-ну. Загинув 31.07.2014 р. на Донбасі] // Вечірня Полтава. – 2014. – 26 листоп. – С. 2.                          

ГРИГОРОВИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ, МОКРИЦЬКИЙ АПОЛЛОН МИКОЛАЙОВИЧ

Пам`ятна дошка 

на честь 

Григоровича В. І.

та Мокрицького А. М. у

м. Пирятин Полтавської області 

Пам`ятна дошка на честь Григоровича Василя Івановича та Мокрицького Аполлона Миколайовича (2009) 

Встановлена в центрі міста на міському будинку культури за адресою: вул. Соборна, 59. 

ГРИГОРОВИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (31. 12. 1786, м. Пирятин – 15. 05. 1865, м. Санкт-Петербург) – мистецтвознавець та історик мистецтва, конференц-секретар, професор Академії мистецтв (Петербург). У 1803 р. закінчив Київську академію. З 1828 р. професор. З 1839 р. дійсний член Імператорської Академії. З 1841 р. – почесний член Академії Наук. Видавав перший у Росії художній часопис "Журнал изящных исскуств" (1823, 1825). Сприяв розвитку мистецької освіти в Україні, допомагав молодим українським художникам. Брав активну участь у звільненні Т. Г. Шевченка з кріпацтва. На згадку про день звільнення поет посвятив В. І. Григоровичу поему "Гайдамаки". 

МОКРИЦЬКИЙ АПОЛЛОН МИКОЛАЙОВИЧ (28. 07. 1810, м. Пирятин – 26. 02. 1870) – український і російський живописець та педагог. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук. Був учнем К. Брюллова та О. Веніціанова. Брав активну участь в організації викупу Т. Г. Шевченка з кріпацтва. Після закінчення навчання в Академії мистецтв – викладач в училищі живопису, скульптури та зодчества в Москві. 1852 р. – професор живопису. Пензлю А. Мокрицького належить галерея портретів відомих сучасників: М. Гоголя, Є. Гребінки, О. Кольцова.