ПОНОМАРЕНКО РУСЛАН, КОРНІЙКО ОЛЕКСАНДР, ПАРАКА БОГДАН, ТИХОНЕНКО ОЛЕКСАПНДР, ДРЮЧЕВСЬКИЙ АРТУР

На фасаді Гадяцького ліцею-інтернату ім. Шевченка відкрили меморіальну дошку загиблим учням закладу

На фасаді Гадяцького профільного ліцею-інтернату імені Шевченка відкрили меморіальну дошку колишнім учням закладу, які загинули під час російсько-української війни.

За майже 10-річну війну росії проти України із на фронті загинули п’ятеро випускників Гадяцького профільного ліцею імені Шевченка.

Під час антитерористичної операції на сході України 2014-2018 років загинули Руслан Пономаренко із Оснягів та Олександр Корнійко із Петрівки-Роменської.

Руслан Пономаренко загинув 28 січня 2015 під час мінометного обстрілу вогневих позицій українських артилеристів під Комишувахою.

Олександр Корнійко загинув 16 лютого 2017 року під час обстрілу взводного опорного пункту поблизу смт Зайцеве, що під Горлівкою.

Повномасштабне вторгнення росіян у 2022 році принесло нове горе у родини українців. 25 березня воно прийшло у родину Парак із Гадяча, а заодно чи не кожного жителя міста, адже Богдан Парака став першим загиблим військовим із Гадяччини. Богдан Парака загинув захищаючи селище Вільхівка у Харківській області. Одну із вулиць у Гадячі перейменували на честь Богдана Параки.

Старший сержант Олександр Тихоненко загинув 20 січня 2023 року поблизу села Благодатне, що на Донеччині. У складі евакуаційного екіпажу Олександр їхав забирати своїх поранених та загиблих побратимів. Але росіяни влучили по евакуаційній техніці із ПТУРа.

Артур Дрючевський загинув 13 березня 2023 року поблизу селища Діброва Сєвєродонецького району Луганської області. У 2022 році до дня Збройних сил України був нагороджений грамотою та медаллю «Незламним героям російсько-української війни».

Як ще у Гадячі вшановують загиблих військових

Ще у 2019 році на День захисників і захисниць України у Гадячі відкрили меморіальний знак «Землякам, які загинули за Батьківщину». Передбачалося, що він буде тимчасовим, проте вже як чотири роки він став постійним.

Також меморіальну дошку своїм загиблим випускникам відкрили у Гадяцькому вищому професійному аграрному училищі.

Також стіна із портретами загиблих військових під час АТО є біля Свято-Михайлівської церкви.

НАЛИВАЙКО ІВАН, ОСТЯК МАКСИМ

Пам’яті полеглих «Танцора» та «Остіна» у полтавському ліцеї відкрили меморіальні дошки

Іван Наливайко та Максим Остяк віддали життя в боях на Донеччині та Харківщині. Пам’ять захисників вшанували у рідному ліцеї.

Меморіальні дошки відкрили на фасаді ліцею № 31.

Іван «Танцор» Наливайко

Народився воїн 15 жовтня 1997 року в Полтаві. З 2008-2015 навчався в ліцеї №31, де був активним учасником всіх подій та заходів. З 6 років почав відвідувати танцювально-спортивний клуб «Дует», де опанував бальну хореографію. Разом з партнеркою брав участь не тільки в місцевих змаганнях, а й на міжнародних конкурсах.

Після школи у 2015 році вступив до педагогічного університету на спеціальність «Хореографія» та продовжив свою кap'єpy в Народному ансамблі спортивно-бального танцю «Грація». У період навчання також почав викладати дітям спортивно-бальний танець в школі «Юний Європєць».

24 лютого 2022 року Іван Наливайко добровольцем пішов на фронт та вступив до 116-ї окремої бригади територіальної оборони, де отримав позивний «Танцор». Він захищав Україну на Харківському, Сумському, Донецькому напрямках.

Загинув військовий 10 жовтня 2023 року в Авдіївці, при виконанні бойового завдання. Поховали молодого воїна на Алеї Слави в Полтаві.

Максим «Остін» Остяк

Воїн народився 11 квітня 1987 року в Полтаві та навчався у ліцеї №31 в математичному класі. Після закінчення закладу здобув вищу освіту в полтавській політехніці, отримавши спеціальність інженера-будівельника.

У 2007 році чоловік переїхав до Києва, де працював адміністратором у ТРЦ «Більшовик». Згодом працював за спеціальністю, а пізніше став барменом у клубі «КультРа». Після цього він працював у Національному музеї історії України в Києві.

Максим Остяк був активним учасником Революції Гідності з перших її днів. 18 лютого 2014 року під час сутичок з «Беркутом» отримав травми лівої руки та голови. Після участі у Революції Гідності воїн разом із музикантом Євгеном Славяновим заснував гурт Reve ta Stohne, записав альбом та виступав за кордоном.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Максим «Остін» Остяк добровільно вступив до лав Збройних сил України. Він служив оператором дронів у 49-му окремому стрілецькому батальйоні «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади, брав участь у боях за оборону Києва та в Ірпені.

Загинув оборонець 4 липня 2022 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. Його поховали у Полтаві на Затуринському кладовищі на Алеї Героїв.

КУЛИК ЄВГЕНІЙ

У Зіньківському опорному ліцеї №1 відкрили меморіальну дошку випускнику школи Євгенію Кулику. Право відкрити меморіальну дошку надали батькамзахисника - Юлії та Олегу Куликам.

Євгеній Кулик народився і виріс у місті Зіньків. З дитинства цікавився військовою справою, зокрема, читав літературу та перемагав на змаганнях зі стрільб, розповідає бабуся бійця Любов Філон. Вона, каже, тісно спілкувалася із онуком.

«Женя ходив у гурток «Юного техніка», це його бажанням було. Він робив літаки, такі маленькі дрони. Він дуже любив конструювати. Воно все посеред хати постійно було, запускав мотори. Все (запчастини) було дорогеньке, але ми йшли йому назустріч. Їздив на змагання по області по стрільбах. Стріляти з четвертого класу почав, ми вже бачили, що це його. Ставив у дворі снігову бабу, всі відра мені пообстрілював. У його спальні висять медалі, грамоти», – згадує бабуся Євгенія Кулика.

Коли Євгеній подорослішав, то пішов на службу у десантно-штурмові війська Збройних сил України. Після цього долучився до Французького іноземного легіону, у його складі брав участь у бойових діях на території інших країн, отримав контузію. У той час бійця нагородили медаллю, говорить Любов Філон.

«Він – солдат, його нічого не хвилювало. Він сказав: «Я піду». І що б ми не казали, він вступив у легіон. Зі 100 людей брали 10, і він був один із них. Він завжди отримував задоволення, у нього прагнення було до цього. Пробув він там (у Французькому легіоні) трохи більше 3,5 років, але контракт у нього був підписаний на 7 років»,– говорить бабуся Євгенія Кулика.

Попри це у серпні 2022-го Євгеній повернувся в Україну, аби захищати її від повномасштабного російського вторгнення. Пішов на фронт і служив у Бахмутському районі на Донеччині. 23-річний воїн мав позивний «Лис». Рідні боялися відпускати Євгенія на війну, згадує бабуся.

Ми його просили: «Женя, не роби цього». Дідусь на колінах хотів просити. А він сказав: «Дід, як я жити буду, ви взагалі подумали?» Він вийде в місто, через 20 хвилин повертається і говорить: «Я не можу туди ходити, люди просто стоять, п’ють каву, палять. Вони не розуміють, що там наші хлопці (на передовій). Як вони зможуть, отакі хлопці, ходити по місту? Коли буде перемога, чи вистачить у них совісті пити за перемогу?» Він і навідник, і снайпер, він – унікальний. Він уже народився воїном»,– розповідає Любов Філон.

12 січня воїн прийняв останній бій на Донеччині. Євген Кулик загинув внаслідок поранень від уламків ворожого снаряду, яких зазнав у стрілецькому бою.

Побратими характеризують воїна як чудового снайпера та командира. Під час служби він проявив себе як хорошим протитанкістом та піхотинцем:

«Найкращий кулеметник, який шматував ворога до останнього подиху. Родом з Полтавщини, місто Зіньків. Загинув смертю хоробрих! Навіки залишився у нас в строю!».

Командир «Центурії» Віталій Борс пише, що Євген Кулик мав ініціативу у військовій справі й був відданим захисту України:

«Ти просто молодий, гарячий та з певним досвідом та ініціативою. Вночі, перед виїздом на бойовий, я на тебе знову накричав, бо ти не встигав. А насправді ти все ретельно перевіряв. Ти пройшов французький легіон, військові конфлікти, але загинув у себе вдома, захищаючи Україну! А перед цим ти накрошив зі свого кулемету немало пі*арів. Зараз тебе немає».

Про загибель єдиного сина матері Юлії Кулик повідомив командир підрозділу, в якому служив Євгеній. Боєць поліг 12 січня біля міста Бахмут Донецької області. Попрощатися із ним у Зінькові змогли лише через три тижні, бо чекали, доки привезуть тіло.

РІЗНИК СЕРГІЙ

27 листопада на фасаді Ліцею № 31 відкрили меморіальну дошку випускнику – загиблому захиснику України Сергію Різнику.

Учні, педагоги та всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Молодший сержант Сергій Григорович Різник (позивний "Ескалібур") народився 22 грудня 1989 року с. Андріївка Машівського району Полтавської області.

Дитинство провів у рідному селі, шість класів закінчив в Андріївській загальноосвітній школі.

Ріс розумним, веселим, допитливим, доброзичливим, допомагав батькам по господарству, захоплювався футболом, ганяв з хлопчаками на вигоні. А потім батьки переїхали до міста, а сина, враховуючи його захоплення й уподобання, віддали до футбольного класу Полтавської гімназії № 31. Хлопчик відразу знайшов собі друзів, бо завжди підтримував тих, в кого щось не виходило, або хто потребував допомоги. Брав участь у шкільних, міських, обласних спортивних змаганнях. У 10 клас перейшов до математичного класу і відразу став душею колективу, бо був чесним, відкритим, небайдужим до чужих проблем.

Окрім футболу, волейболу, уподобав ще й художню самодіяльність, брав участь у класних театральних виступах, тому в 11 класі, на святі останнього дзвоника отримав не лише грамоту за спортивні досягнення, а й приз глядацьких симпатій "Відкриття року". На перервах з дівчатами міг написати вірша, а з хлопцями поділитися умінням гри у футбол.

Після закінчення школи міг би будувати футбольну карʼєру, але батьки, щоб добудувати дім, поїхали на заробітки, а в нього на руках залишився молодший брат Діма, який теж мріяв про футбол і подавав надії.

Сергій вступив на заочне відділення до Полтавського Технічного університету, на будівельний факультет, і йде працювати в магазин будівельних матеріалів "Домус", та докладає усіх зусиль, щоб Діма закінчив школу і займався улюбленим футболом.

Він замінив брату батьків, і дав можливість здійснити мрію - стати одним з найкращих футболістів "Ворскли". Далі Сергій пішов працювати в "Епіцентр", де користувався повагою та авторитетом у колективі.

19 квітня 2022 року пішов на фронт під позивним "Екскалібур" до 68 окремої Єгерської бригади ім. О. Довбуша. Був молодшим сержантом І єгерського відділення І єгерського взводу 6 єгерської роти 2 єгерського батальйону військової частини.

7 вересня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання з оборони позицій поблизу населеного пункту Новоєгорівка Луганської області.

Нагороджений за відвагу нагрудним знаком І ступеня "Хрест Воїна-Єгеря" та Почесним нагрудним знаком Головнокомандуючого Сил України "Хрест Хоробрих" , відзнакою Міністерства Оборони України медаллю "За поранення", орденом "За мужність " ІІІ ступеня.

ТЕРНО ЮРІЙ

На фасаді Лохвицької гімназії № 1 відкрилася меморіальна дошка розвіднику розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А4784 Юрію Терну.

Юрій Терно народився 3 червня 1988 року в місті Лохвиця. Тут промайнули його дитячі роки, тут він навчався у Лохвицькій гімназії № 1. Після закінчення школи вступив до Заводського ПТУ № 32, де отримав спеціальність електрика. Пройшовши строкову службу в лавах української армії, Юрій повернувся до Лохвиці. У мирному житті працював у Лохвицькій дільниці об’єднаної філії АТ «Полтаваобленерго».

На захист своєї країни мобілізований 30 січня 2023 року. У званні старшого солдата служив розвідником взводу розвідувальної роти.

Захисник загинув 5 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новоселівське Сватівського району Луганської області, внаслідок мінометного обстрілу. Йому навіки лишилося 35…

Поховали воїна 10 серпня 2023 року на Іванківському кладовищі м. Лохвиця. У загиблого залишилася мама.

Електронний ресурс

У Лохвиці відкрили меморіальну дошку полеглому захисникові України [Електронний ресурс] Новини Полтавщини : [сайт]. – Електрон. текст. дані. – [Б. м.], 2023. – Режим доступу: https://np.pl.ua/2023/11/u-lokhvytsi-vidkryly-memorialnu-doshku-polehlomu-zakhysnykovi-ukrainy/ (дата звернення: 24.09.2024). – Назва з екрану.

КОЖЕМ'ЯК АНДРІЙ

Меморіальну дошку встановили в Полтавській дільниці та в головному офісі АТ «Полтаваобленерго».

Андрій «Чуб» Кожем’як

Чоловік народився 25 липня 2001 року в селі Зінці Полтавського району. Після школи він вступив до Полтавського політехнічного коледжу, а в березні 2020 року почав працювати в «Полтаваобленерго» на посаді електромонтера з експлуатації розподільних мереж.

У тому ж році воїна призвали до лав Збройних сил України, де він отримав звання молодшого сержанта. Повномасштабна війна застало Андрія Кожем’яка на службі. Він став на захист України на посаді командира відділення, командира машини 2 взводу морської піхоти, 2 роти 88 окремого батальйону Морської піхоти України.

Захисник під час війни вступив до Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. З окопів він онлайн складав першу сесію.

21-річний молодший сержант Андрій Кожем'як, позивний Кажан, загинув 13 січня 2023 року біля міста Красногорівка на Донеччині. Боєць намагався витягнути тіло загиблого побратима, коли почалася атака ворожого безпілотника. Воїн отримав смертельні поранення.

ІВКО СЕРГІЙ

Сергій Івко був командиром, який піклувався про своїх підлеглих, кажуть побратими.. Захисник загинув від ворожого удару на Донеччині.

Полеглого військовослужбовця вшанували меморіальною дошкою на фасаді школи № 37.

Історія воїна «Карата»

Сергій Івко народився 4 липня 1984 року в Полтаві. Майбутній воїн закінчив школу № 37, пізніше здобув вищу освіту в Полтавському інституті бізнесу. Паралельно навчався у військовій кафедрі в Інституті зв’язку, де згодом отримав звання молодший лейтенант.

Повномасштабна війна застала Сергія Івка в Генічеську, де він працював. Чоловік повернувся з окупації додому 10 травня 2022 року та пішов добровольцем до терцентру комплектування, аби стати до лав ЗСУ.

Після навчання він отримав звання лейтенанта. Служив на посаді командира взводу вогневої підтримки у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Побратими згадують, що він піклувався й беріг своїх підлеглих, перебував з ними на передових позиціях.

Захисник у липні 2023 року під час боїв отримав осколкове поранення. Невдовзі після лікування він знову пішов на фронт. Торік у листопаді 2023 року Сергій Івко зміг врятуватися від ворожих дронів.

Після виходу з бойового завдання 10 лютого ворог атакував українських військових керованою авіабомбою. Тоді Сергій Івко отримав поранення, після чого його двічі реанімували дорогою до Дніпра. У лікарні медики три доби боролися за життя захисника, однак вони змогли його врятувати. Воїн помер 14 лютого.

За фронтові звитяги Сергія Івка нагородили «Срібним хрестом», «Хрестом пошани» та посмертно нагрудним знаком «Хрест відваги».

ДРИГА ОЛЕКСАНДР

У Полтаві на фасаді школи № 11 встановили меморіальну дошку Олександру Дризі. Воїн народився у селі Дрижина Гребля Полтавського району. Проживав у Полтаві, мав свій бізнес у сфері торгівлі комп’ютерами, периферійним устаткуванням та програмним забезпеченням. Під час повномасштабної війни був стрільцем 1-ї стрілецької роти. Мав звання сержант. 47-річний Олександр Дрига загинув 20 січня 2023 року біля міста Соледар Донецької області. Воїн посмертно нагороджений Орденом за «За мужність» III ступеня.

КОВАЛЕНКО АНДРІЙ

На фасаді полтавської ЗОШ № 29 встановили меморіальну дошку полеглому захиснику України Андрію Коваленку. Воїн народився та жив у Полтаві. Під час АТО півтора року захищав суверенітет України від проросійських терористів на Донеччині та Луганщині. Повернувшись до цивільного життя працював IT-інженером. Напередодні повномасштабного російського вторгнення, Андрій Коваленко взяв участь в інформаційній кампанії Сил територіальної оборони. 25 лютого 2022 року полтавець пішов на військову службу: Андрій Коваленко став командиром стрілецького взводу. Мав військове звання молодшого лейтенанта.

4 грудня 2023 року на той час Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив воїна почесним нагрудним знаком «Срібний хрест». Особисто військовий не отримав почесну нагороду: 7 грудня 34-річний Андрій Коваленко загинув під час штурму російських окупантів. Сталося це біля села Новомихайлівка Покровського району Донецької області: взявши ворожий вогонь на себе, полтавець врятував життя своїм побратимам. У лютому почесний нагрудний знак передали матері військового.

КАРБАН АНАТОЛІЙ

У Миргородській громаді відкрили дві меморіальні дошки, аби вшанувати захисника Анатолія Карбана.

Меморіальні дошки відкрили 21 листопада на фасадах Трудолюбівської та Біликівської гімназій. Ці заклади в мирному житті очолював Анатолій Карбан. На відкриття прийшли односельці, друзі, побратими та рідні захисника.

Історія воїна Анатолія Карбана

Головний сержант Анатолій Карбан у перший день повномасштабного вторгнення став до лав Сил оборони та захищав Миргородщину: був на блокпостах, охороняв техніку та їздив у бойові відрядження. У листопаді 2022 року перебував на Харківщині, Сумщині та в Соледарі. Служив на посаді бойового медика стрілецького взводу.

Загинув оборонець України під час артилерійського обстрілу 12 квітня.

Анатолій Карбан народився 24 травня 1967 року в Остапівці Миргородського району. Працював учителем історії, географії Остапівської середньої школи, згодом – вчителем і директором Трудолюбівської загальноосвітньої школи.

Займався національно-патріотичним вихованням. Був дотичний до всіх патріотичних організацій, зборів, починань, одним із яких є дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»). Був членом Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Разом із дружиною вони збирали спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років.

Сотник Карбан був осавулом Районового козацького товариства «Миргородський полк українського козацтва Полтавського коша імені Миколи Міхновського». З 1998 року Анатолія Карбана обирали депутатом Миргородської районної та міської рад. У 2014 році він став головою Миргородської районної ради.

У 2016 році очолив Біликівську гімназію. Активну боротьбу за Україну і майбутнє для своїх дітей він розпочав з Революції на Граніті, пройшов Помаранчеву революцію. Був активним учасником Революції Гідності та з 2014 року активно займався волонтерством, їздив на схід. Нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України».

Коли росія вторглася до України у 2014 році, Анатолій Карбан волонтерив, їздив на передову, займався похованнями полеглих героїв-земляків, віддаючи їм останню пошану.

Відповідно до Указу Президента України від 17 листопада 2023 року № 755/2023 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку захисника із Миргородської громади, головного сержанта, депутата Миргородської міської ради від партії «Європейська Солідарність» Анатолія Євгеновича Карбана посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У захисника залишилися дружина Альона, з якою він прожив 34 роки у шлюбі, доньки – Аліна та Анна.

ОЖИГАНОВ СЕРГІЙ

Воїн народився 17 травня 1993 року у Полтаві. Навчався в ЗОШ № 23 та ПТУ № 9. У 2018 році прийшов працювати у «Полтаваобленерго». 

24 березня 2023 року призваний на військову службу за мобілізацією. Солдат Сергій Ожиганов служив навідником 3 десантно-штурмового відділення, 1 десантно-штурмового взводу, 1 десантно-штурмової роти, 3 десантно-штурмового батальйону.

Вірний присязі, гідно виконуючи свій військовий обов’язок із захисту територіальної України, загинув 12 липня 2023 року поблизу Новомихайлівки Донецької області. Сергій Ожиганов навіки залишиться у пам’яті рідних, близьких та колег мужньою, світлою і відповідальною людиною, кажуть енергетики.

ПОЧЕП СЕРГІЙ

Воїн народився 16 листопада 1972 року в селі Ваці Полтавського району. Закінчивши Полтавську школу №14, навчався у СПТУ № 3 на електрогазозварювальника.

У 1991-1993 роках чоловік проходив строкову службу у лавах української армії у Мукачево на Закарпатті. Працював водієм тролейбуса та в інших організаціях. Улітку 2019 року Сергій Почеп приєднався до команди АТ «ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО». З початком повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем вступив до лав Збройних сил України. Був старшим солдатом та служив на посаді стрільця 1-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти 13-го окремого стрілецького батальйону.

9 січня 2023 року ворожий артилерійський удар забрав життя Сергія Почепи поблизу Красногорівки на Донеччині. Йому було 50 років.

КОРОСТЕЛЬ МАКСИМ

На фасаді ЗОШ № 37 встановили меморіальну дошку Максиму Коростелю. Воїн народився 8 січня 1987 року в Полтаві, навчався у школі № 37 та закінчив Національний техуніверситет ім. Ю. Кондратюка (нині «Полтавська політехніка»). Працював у ТОВ «Галактика» торговим представником. У березні 2022 року добровільно приєднався до лав Сил оборони. Мав звання старший лейтенант, був командиром стрілецького взводу 116-ї окремої бригади тероборони. 36-річний Максим Коростель загинув торік 12 липня в районі Красногорівка Покровського району Донецької області. 

Посмертно нагороджений Орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня.

КОСТЄВ ЮРІЙ

Молодший сержант Юрій Костєв на початку повномасштабного вторгнення добровольцем долучився до лав Збройних сил України. Задля цього він залишив роботу за кордоном, наречену та плани на майбутнє. У 2023 році у листопаді Юрій поліг на Луганщині, проте ще близько п’яти місяців вважався безвісно зниклим і родині довелося фактично двічі переживати його втрату. Уперше, коли дізналися про це від його побратимів, і вдруге, коли результати ДНК-тесту підтвердили загибель.

Юрій Костєв народився 27 липня 1991 року в селі Хейлівщина Чорнухинського району. Та рідним для нього було місто Лохвиця, де він жив і зростав. Закінчив 11 класів Лохвицької гімназії № 1. Потім закінчив професійно-технічне училище № 27 міста Лохвиця за спеціальністю оператора комп’ютерного набору. А після цього у професійно-технічному училищі № 32 міста Заводське здобув професію електрика. У 2011-2012 рр. Юрій Костєв пройшов строкову службу в рядах української армії. Повернувшись до цивільного життя працював на промисловому підприємстві у місті Бориспіль, потім був на заробітках у Польщі, залишаючись при цьому надійною опорою для мами і сестри.

Із Польщі Юрій повернувся разом із кількома друзями-українцями, з якими вони разом працювали. Усі вирішили стати на захист Батьківщини.

На початку повномасштабної війни в багатьох був сплеск патріотизму, розуміння, що треба захищати своє, своїх рідних. Кожен робив це по-своєму. Я почала їздити як журналістка на фронт, коли Юра про це дізнався, то не вагаючись вирішив повертатися додому. Спочатку зупинився у Львові, хотів там і мобілізуватися, але його не взяли ні в ЗСУ, ні в тероборону, тому що тоді було дуже багато охочих. Тож він там трохи волонтерив, потім приїхав додому й у травні мобілізувався до Збройних сил

Службу ніс у званні молодшого сержанта. Врівноважений, відповідальний Юрій був надійним плечем для своїх бойових побратимів. Але клята війна руками окупантів вирвала його з життя.

Юрію діставалися найгарячіші напрямки, здебільшого на Харківщині, говорить Аліна: «Спочатку він був в Удах (село Харківської області). Там деякий час проривалися росіяни. Юра служив стрільцем-зенітником, хоч на нулі вони не сидять, але іноді доводилося виїжджати. Вони прикривали небо для хлопців. Потім була харківська Салтівка, до звільнення Харківщини. Під час українського контрнаступу він був поблизу Ізюма».

Побратими, які були разом із ним, розповіли, що вони були втрьох на позиції, коли росіяни почали штурмувати їхню посадку. Це сталося за півтори години до того, як їх мали змінити. Юра в цей час якраз відпочивав, його побратим чергував. Вони відстрілювалися, двоє змогли вибратися, а Юру, за словами хлопців, одразу сильно поранили. Вони не змогли його витягнути й потім дуже довго не могли забрати. Там тривали бої й цю посадку ненадовго відбили хлопці з Юриного взводу, й один із них розповідав потім, що бачив тіло Юри – воно було заміноване, тому знову не змогли його забрати. Десь два тижні він там пролежав. Але офіційно вважався зниклим безвісти

Загинув Юрій 29 листопада 2023 року в районі села Діброва Сєверодонецького району, на межі Луганської та Донецької областей.

Молодшого сержанта Костєва Юрія Владиславовича поховали на Алеї Героїв Благовіщенського кладовища м. Лохвиця.

У загиблого залишилися мама і сестра.

Пам’ять захисника увічнили меморіальною дошкою на школі, в якій він навчався, а також у сквері пам’яті в центрі Лохвиці, говорить Аліна

ГОРОБЕЦЬ МАКСИМ

Захисник народився 6 грудня 1979 року в місті Тобольськ Тюменської області в родині військових. Через часті переїзди чоловік закінчив школу в Білорусі. Деякий час жив у Німеччині.

У 1994 році батьки воїна переїхали до Полтави, де Максим Горобець закінчив школу № 6. Навчався у Полтавському політехнічному коледжі та у Харківському політехнічному інституті.

Чоловік працював старшим майстром, інженером-проектувальником на різних підприємствах. У 2013 році він приєднався до колективу «ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО», на якому працював 10 років.

Після початку повномасштабної війни воїн вступив до тероборони, а потім його мобілізували й направили до 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади. Служив командиром 1-го парашутно-десантного взводу 7-ї парашутно-десантної роти 3-го парашутно-десантного батальйону, був старшим лейтенантом.

Загинув Максим Горобець 2 квітня 2023 року поблизу Чорнопопівки на Луганщині. Указом Президента воїна посмертно нагородили Орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

СЕМКА ДМИТРО

Меморіальну дошку Дмитру Семку встановлять на фасаді полтавського ліцею № 17. Дмитро Семка народився 3 серпня 1997 року в Полтаві, закінчив місцевий ліцей № 17 та навчався в аграрному університеті, займався вільною боротьбою і виконав норматив кандидата у майстри спорту. Неодноразово був чемпіоном області. Мав звання кандидата у майстри спорту з вільної боротьби. «Талановитий і перспективний хлопець. Початок повномасштабної війни зустрів у Польщі, але повернувся й став на захист країни. Уже 3 чи 4 січня 2023 року пішов воювати, навчався за кордоном і був у морській піхоті». Служив на посаді механіка-водія-електрика командно-штабної машини 38-ї окремої бригади морської піхоти. У Латвії пройшов військовий вишкіл за стандартами НАТО. Він виконував функції розвідника, воював на донецькому напрямку. Хлопець воював у бригаді спільно з батьком. 28 липня вони разом пішли на завдання з якого повернувся лише тато Дмитра Семки. Загинув 25-річний воїн 28 липня 2023 року в районі селища Урожайне Волноваського району Донецької області. У захисника лишилися батьки та сестра.

ЮРЧЕНКО ЄВГЕНІЙ

30 квітня на фасаді гімназії № 25 відкрили меморіальну дошку військовослужбовцю Євгенію Юрченку.

Народився Захисник 28 вересня 1997 року у Полтаві. Навчався у Полтавській загальноосвітній школі № 25. У 2015 році Євгеній вступив на навчання до інженерно-технологічного факультету Полтавської державної аграрної академії. Працював в компанії «Аврора».

У 2021 році Євгеній Юрченко – призваний до Державної прикордонної служби України, 105 прикордонного загону ім. князя Володимира Великого відділу прикордонної служби «Семенівка», де проходив строкову службу.

Під час повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України він разом зі своєю заставою відійшов до 105 прикордонного загону для оборони міста Чернігова.

З 24 березня 2022 року – зарахований до однієї з військових частин з місцем дислокації у місті Мукачеве, а з 21 грудня 2022 року – переведений (за власним бажанням) до 5 прикордонної застави.

13 травня 2023 року молодший сержант Державної прикордонної служби Євгеній Юрченко героїчно загинув у селі Мхи Новгород-Сіверського району Чернігівської області від ворожих ударів противника.

Юрченку Євгену посмертно присвоєно звання сержанта Державної прикордонної служби та посмертно нагороджено медаллю «Захиснику вітчизни».

КИРИЛЕНКО ПАВЛО

Воїн народився 28 червня 1991 року у Горішніх Плавнях. Закінчив факультет історії та географії Полтавського національного педагогічного університету, де навчався впродовж 2008-2013 років. У студентські роки чоловік цікавився історією національно-визвольної боротьби українців періоду Другої світової війни та з власної ініціативи написав курсову роботу про створення та діяльність Української Повстанської Армії.

Захисник працював за обраним фахом: був учителем історії Полтавської гімназії № 35, директором пришкільного табору «Ромашка» та керівником шкільного волонтерського загону «Доброта».

Бойовий шлях воїна

З початком повномасштабної війни він пішов добровольцем до лав Збройних сил України. На власній сторінці у фейсбуці писав: «Не варто боятися смерті, всі ми колись помремо. Варто боятися безцільно прожитого життя. Краще обладунки воїна, аніж нашийник раба. Слава Україні!».

Він служив на посаді сапера інженерно-саперного взводу 309-го окремого інженерно-технічного батальйону. На День учителя, 2 жовтня 2023 року, життя військовослужбовця обірвалося поблизу Шийківки, що на Харківщині. Смертельні поранення завдав вибух невідомого предмета під час проведення інженерної розвідки та саперних робіт. Пізніше Президент України посмертно нагородив воїна орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

Меморіальну дошку полеглому захисникові встановили на фасаді гімназії № 35, де він викладав. Ініціатором увічнення пам’яті героя виступила адміністрації закладу.

КРИЖАНІВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ

Олексій Крижанівський народився 24 січня 1986 року в Полтаві. Навчався в школі №  9. Закінчив Полтавський юридичний інститут Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого та Полтавський державний аграрний університет. Проживав у селі Гожули. З 2015 року брав участь у проведенні АТО на сході України. З початку повномасштабного вторгнення тримав оборону у Сумах, Соледарі та поблизу Донецька. Служив у 116-ї окремої бригади територіальної оборони. Загинув 12 липня 2023 року в районі села Красногорівка Покровського району Донецької області. Дошку встановлено на фасадній частині ЗОШ № 9.

Молодший сержант Олексій Крижанівський із 2015 року став на захист України. Спочатку виконував завдання в зоні АТО, а із 26-го лютого 2022 року боронив кордони країни на півночі та сході.

«Ми з ним майже півтора року служили пліч-о-пліч. Ми пройшли Суми, ми пройшли Соледар і перебрались далі на Донецьк, там, де йому довелося прийняти бій, поки я знаходився у лікарні. Це був солдат, воїн, патріот, він дуже переживав за нашу країну. Великий уклін його матері, за те, що народила і виховала такого сина. Хай простить, що ми не вберегли його», – каже побратим загиблого Олексія Крижанівського Віталій Дерновий.

У військовій частині 37-річний воїн був стрільцем-оператором.

Як загинув військовий Олексій Крижанівський

«Фарлеп» (позивний військового) брав на себе найтяжче, найвідповідальніше завдання. Не тікав, не ховався. Навіть у цій ситуації він своїм друзям сказав: «Ідіть, ми зробимо свою справу». По них працював, я так розумію, танк і ця позиція була дуже гаряча. До останнього подиху він залишився бійцем, який захищав і віддав своє життя за нашу Україну, за нас з вами, за те, щоб ми жили, боролись і продовжили його справу», – розповідає знайома загиблого Олексія Крижанівського Наталія Костіна.

БРИЖАК СЕРГІЙ

12 грудня 2023 р. у Полтаві на фасаді загальноосвітньої школи № 28, що на вулиці Івана Мазепи, відкрили меморіальну дошку молодшому сержанту 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Збройних Сил України Сергію Васильовичу Брижаку.

Сергій Брижак був учасником АТО з 2014 року. У перший день повномасштабного вторгнення російських військ 24 лютого 2022 року добровільно повернувся до лав Збройних Сил і став на захист України.

«Його думка була такою, якщо в твою країну приходить війна, то ти повинен захищати її, як справжній чоловік», – каже донька загиблого Сергія Брижака Юлія Ярова.

«Після того, як тато повернувся, він на горище поклав свій бронежилет. Я була щаслива ці вісім років, поки він там лежав до лютого 2022-го. Тоді нам знову довелося їхати і забирати з горища цей бронежилет», – каже донька загиблого Сергія Брижака Юлія Ярова.

«Навіть, коли їхали на передову, бо там були ротації, то він складав усі списки, хто на яку позицію. Сам виїжджав як водій, закидав людей на «нуль», – говорить побратим загиблого Сергія Брижака Дмитро Кібець.

Встановлення меморіальної дошки на фасаді школи ініціювали однокласники Сергія Брижака.

«Я пишаюсь тим, що ми навчались з такою великою людиною стільки років. І прислів’я, що герої серед нас, і що не святі горщики ліплять – це якраз про таку людину. Він ще з дитинства був стержневим хлопцем, впевненим у собі, користувався великими повагою й авторитетом серед однолітків», – пригадує однокласник загиблого Сергія Брижака Олег Бєлоножко.

«Сергія я пам’ятаю як учня, який сидів на ряду біля вікна. І запам’ятався він тим, що був щирою людиною, трошки шибеником ось він для мене учень четвертого класу, я чітко уявляю його обличчя. І наступний епізод – кінець школи. Наступний раз, коли я про нього чула, – це про його доньку, яка навчається в нас школі», – каже заступниця директора ЗОШ № 28 Ірина Земелько.

«Він мав сидіти на командно-спостережному пункті і був за старшого там, але через те, що хлопці не витримували напливу, Сергій пішов їх підтримати. Якби не він, я б не потягнув це все сам. Для мене це втрата дуже відчутна. Крім того, що ми були друзями, він для мене був руками і головою», – каже побратим загиблого Сергія Брижака Дмитро Кібець.

Завдяки професіоналізму та бойовому вишколу Сергія Брижака підрозділ під його керуванням завжди виконував поставлену задачу, несучи мінімальні втрати. Загинув у січні 2023 року у бою під Вугледаром від кулі ворожого снайпера 24 січня 2023 року.

Був нагороджений медаллю «За хоробрість в бою» та нагрудним хрестом «Честь і Сила». За проявлену особисту мужність та героїзм, стійкість та рішучість при виконанні військового обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя, під час заходів із забезпечення національної безпеки і оборони України, відсічі і стримування збройної агресії російських терористів представлений до присвоєння звання Герой України (посмертно).

Меморіальну дошку виготовили та встановили за гроші однокласників Сергія Брижака.