МАНЗЕНКО МИКОЛА

У Полтаві на фасаді вищого міжрегіонального професійного училища відкрили меморіальну дошку на честь полеглого захисника України Миколи Манзенка.

Присутні вшанували пам’ять полеглих захисників і захисниць хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіалу, на знак пошани тим, хто віддав життя за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Життєвий шлях Миколи Манзенка

Микола Сергійович Манзенко народився 27 червня 1987 року у Полтаві. Навчався у Полтавській ЗОШ № 4. Мав неабиякий музичний талант, грав на трубі в музичній школі. Також активно займався спортом, зокрема, карате та боротьбою. Проте його справжньою пристрастю стала електроніка, яку він опанував у Палаці дитячої та юнацької творчості.

У 2002 році вступив до ДНЗ «Полтавське вище міжрегіональне професійне училище» (ПТУ-23). Здобув професію «Машиніст екскаватора одноковшового». Після закінчення училища став надійною підтримкою для батьків і сестри. Професійний шлях розпочав у сфері електрики, працюючи в Полтаві, згодом переїхав до Києва.

З початком повномасштабного вторгнення Микола добровільно став до лав захисників Батьківщини. Мав позивний «Мікс». Загинув 16 березня 2023 року під час бойових дій у селі Діброва Луганської області.

Загинув 16 березня 2023 року під час бойових дій у селі Діброва Луганської області. За проявлену відвагу та самопожертву нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ХОРОЛЬСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ

На фасаді двох навчальних закладів у Полтаві відкрили меморіальні дошки захисникам.

Пам’яті В’ячеслава Хорольського встановили меморіальну дошку на фасаді Ліцею № 13 «Успіх», де він навчався. Чоловік народився 7 липня 1991 року в Полтаві. У 2009 році вступив до Полтавського професійно-технічного училища № 21.

Військовий шлях В’ячеслава Хорольського розпочався 14 років тому, коли він проходив строкову службу в армії у спецназі «Барс». З 15 жовтня по 31 грудня 2022 року, а потім з 10 по 28 січня 2023 року захищав Україну від російської агресії.

Служив воїн на посаді стрільця-санітара 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Загинув пол 28 січня 2023 року під час боїв у районі села Павлівка Волноваського району на Донеччині.

МАТВІЙЧУК ЮЛІАН

На фасаді Палацу дитячої творчості в Полтаві встановили інформаційну табличку полеглому на війні полтавцю Юліану Матвійчуку.

Урочисте відкриття відбулося 20 травня, повідомила пресслужба Полтавської міської ради. На табличці є QR-код з посиланням на сторінку з інформацією про Юліана Матвійчука.

Юліан Матвійчук – Герой України, депутат Полтавської міської ради, учасник Революції Гідності та ветеран російсько-української війни. З 2014 до 2015 року служив у складі полку «Азов». Як штурмовик, розвідник, коригувальник вогню артилерії захищав Україну під час боїв в районі Іловайська, Широкиного, Новоазовська, Сартани, Старобешевого, Донецька.

З початком повномасштабного вторгнення Юліан Матвійчук повернувся до лав української армії як оператор-розвідник 2-го розвідувального відділення розвідувального взводу 144-го окремого батальйону територіальної оборони 116-ї окремої бригади територіальної оборони Сил Територіальної Оборони Збройних сил України.

«Із вересня 2022 року виконував завдання з прикриття державного кордону на Харківщині, Сумщині та Донеччині. Завдяки ефективному командуванню екіпажем БпЛА були зірвані плани щодо штурмів українських позицій. У травні 2023 року неподалік Мар’їнки зазнав важкого поранення під час ворожого обстрілу, від якого за кілька днів помер у лікарні»,

Юліан Матвійчук був керівником фракції ВО «Свобода» у Полтавській міській раді. Двічі обирався депутатом міської ради. Як політик, зробив великий внесок у розвиток Полтави та відновлення її української сутності. Як історик-практик, педагог та націоналіст, зробив величезний внесок у виховання молоді Полтавщини. За його ініціативи ухвалили Програму з національно-патріотичного виховання молоді Полтави, профінансували з міського бюджету стрілецькі турніри, турніри з лазертагу, інформаційні кампанії щодо загиблих Героїв з Полтавщини.

Щороку його військово-патріотичні вишколи проходили понад 200 дівчат і хлопців, отримуючи знання з історії України, спортивного орієнтування і картографії, тактики та домедичної допомоги. Юліан був інструктором з тактики бою, великим авторитетом для молодих полтавців. Завдяки його прикладу та просвітницькій роботі десятки його вихованців стали на захист держави.

Юліан Матвійчук – співініціатор створення Меморіалу загиблим військовим в Полтаві. Ініціював встановлення українських героїчних маркетів у місті, аби забрати геть з Полтави російський дух.

Поліг Юліан Матвійчук 20 травня 2023 року від важкого поранення, отриманого внаслідок російського артилерійського обстрілу.

23 серпня 2024 року президент України Володимир Зеленський присвоїв йому звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

КАБАЧОК ВІТАЛІЙ

Дошку пам’яті і вдячності на честь депутата Полтавської обласної ради 7-го скликання Віталія Кабачка відкрили у фойє облради

Право відкрити меморіальну дошку надали дружині загиблого депутата й добровольця Яні Кабачок.

Трагічна новина – у ніч з 2 на 3 березня під Бахмутом загинув депутат обласної ради VII скликання Віталій Іванович Кабачок

Віталій Кабачок народився 16 травня 1972 року в с. Гриньки Глобинської громади Кременчуцького району. 1989 року закінчив Криворудську середню школу. Працював комбайнером. Пройшов строкову військову службу. У 1992 році створив фермерське господарство «Відродження». Проживав в Оболонській сільській територіальній громаді. Був учасником АТО. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну волонтерив, став добровольцем. «Ще під час АТО Віталій казав: «Моє місце не в сесійній залі, а на передку з хлопцями».

Брав участь в АТО. Обирався депутатом Полтавської облради 7-го скликання як представник партії «БПП «Солідарність».

Нагадаємо, що 5 березня російська окупаційна армія обстріляла село Бударки на Харківщині. Снаряд влучив в автомобіль, в якому перебувало подружжя.

РУБАН ОЛЕГ

Президент Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння молодшому сержанту Олегу Рубану звання Героя України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Найвищу державну нагороду полеглому воїну присвоїли за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України та самовіддане служіння українському народу.

Олег Рубан народився та виріс у Сумській області. Під час антитерористичної операції його призвали до лав Збройних сил України. Після повернення з армії разом з дружиною оселився у селі Короваї.

У 2017 році Олег проходив службу в ЗСУ, і в тому ж 2017 р. брав участь в антитерористичній операції на сході України, а згодом став учасником операції об’єднаних сил. Мобілізований 26 лютого 2022 року та проходив військову службу молодшим сержантом, командиром 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 6 стрілецької роти 244 батальйону 112 окремої бригади ТрО військова частина А4347

2 березня 2023 року героїчно загинув під час бойових дій неподалік від населеного пункту Ямпіль, що на Донеччині. За час проходження військової служби зарекомендував себе виключно з позитивної сторони. Обов’язки військовослужбовця виконував зразково. Олег до останнього подиху був вірним сином України, яку дуже любив і віддав за неї найцінніше, що мав – власне життя! Олег із честю виконав обов’язок щодо захисту своєї держави і до останнього залишився вірним Військовій присязі, українському народу та Україні. Ми пишаємося ним, його незламністю духу, сміливістю та патріотизмом. Він був мужнім, хоробрим, життєрадісним, оптимістичним, душа компанії. Мав багато планів на життя, які не встиг, на жаль, здійснити.

Олег віддав власне життя, щоб ми могли жити у вільній та незалежній Україні. Рубан Олег Олексійович – справжній Герой, який заслуговує найвищої державної нагороди!

Олега Рубана посмертно нагородили орденом за «За мужність» III ступеня. Відзнаку передали його дружині та сину.

ТЕРЯНИК ОЛЕКСАНДР

У Зіньківському опорному ліцеї № 1 відкрили меморіальну дошку випускнику школи Олександрові Терянику. Право відкрити меморіальну дошку надали батькамзахисника - Наталії та Віктору Теряник

Олександр Теряник зустрів велику війну за кордоном й повернувся, щоб стати на захист України. Воїн загинув, виконуючи бойове завдання на східному фронті.

Олександр Теряник загинув 16 вересня.

Бойовий шлях Олександра Теряника

Воїн народився 20 липня 1998 року в селі Пірки. Чоловік закінчив школу в рідному селі та продовжив навчання у Зіньківській школі № 1. У 2015 році він вступив до полтавської політехніки, а потім працював у районному відділенні поліції в Зінькові.

Згодом воїн вирішив виїхати за кордон, проте з початком повномасштабної війни повернувся в Україну та добровольцем пішов на фронт. Олександр Теряник був солдатом гранатометного відділення гранатометного взводу 2-го батальйону спецпризначення.

16 вересня життя військовослужбовця обірвалося. Це сталося під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва під Кремінною, що на Луганщині.

«Саша був веселим, сміливим, добрим юнаком. Його любили і поважали односельці. Завжди готовий був прийти на допомогу. Надзвичайно любив своїх батьків і сестричку, любив життя», – згадують героя односельці.

МАТВІЄНКО СЕРГІЙ

Відбулося відкриття меморіальної дошки герою-земляку, лубенцю Сергію Матвієнку. Ведучий Олександр Печора говорив про подвиг земляка, нагадав його біографію.

Сергій Петрович Матвієнко народився 23 жовтня 1979 року у місті Лубни. Закінчив середню школу № 1. Вищу освіту здобув у Полтавському кооперативному інституті. Після строкової служби у лавах Збройних Сил України працював за фахом у сфері торгівлі. Останній час – торговим представником ТОВ «Джамп» м. Київ, Полтава.

Сергій Петрович – справжній, щирий, свідомий, патріотичний, самовідданий громадянин. Член політичної партії та громадського руху УНА-УНСО. Він – людина, яка щиро переймалася долею своєї країни, берегла її традиції і звичаї. Учасник Помаранчевої революції.

З першого ж дня повномасштабного вторгнення росії Сергій Матвієнко – член Добровольчого формування Лубенської територіальної громади № 1, боєць групи швидкого реагування.

Справжній, небагатослівний чоловік, добросовісний і чесний Сергій Петрович добровольцем пішов до складу штурмових бригад, що формувалися в Україні. З лютого цього року боронив нашу державу у найгарячіших точках. Воїн служив у славетній 3-й ОШБР. Його позивний "Грей". Мав велике серце і люту ненависть до ворогів.

15.07.23, рятуючи поранених з поля бою, механік-водій механізованого батальйону військової частини, молодший сержант Матвієнко Сергій Петрович загинув.

Дочка з дружиною отримали почесне право зняти покривало з меморіальної дошки.

Перед учасниками мітингу виступив міський голова Олександр Грицаєнко.

Командир добровольчого формування Віктор Сивуха нагадав віхи бойового шляху Сергія Матвієнка. Його БМП було атаковане безпілотником Ланцет. Всі загинули.

Перед присутніми виступив Олексій Пивовар, Михайло Антоненко, які вручили подяки тим, хто допоміг у виготовленні і встановленні дошки.

Хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих воінів.

До встановленої дошки лягли живі квіти від мешканців громади, воїнів тероборони, ЗСУ.

ПИСАРЕНКО СЕРГІЙ

Меморіальну дошку встановили на фасаді школи № 11. На відкриття прийшли рідні воїна, друзі та містяни. Дошку відкрили син і донька військового. Встановлення дошки ініціювала дружина військового за гроші родини.

Сержант Збройних сил України Сергій Миколайович Писаренко (позивний «Полтава») народився 21 лютого 1972 року на Полтавщині. Навчався у школі № 11. Після закінчення школи Сергій Писаренко навчався у Полтавському технікумі м’ясної промисловості. До повномасштабної війни у цивільному житті працював за кордоном водієм-далекобійником.

На початку повномасштабного вторгнення чоловік залишив роботу за кордоном та повернувся в Україну, де добровольцем приєднався до лав ЗСУ. Проходив службу на посаді командира відділення кулеметному взводу 1-го штурмового батальйону 5-ї ОШБр.

Під час служби був нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

51-річний захисник України помер у львівському госпіталі 18 жовтня 2023 року. Воїн проходив лікування через важке поранення, яке отримав 10 березня в бою біля Сіверська на Донеччині. Сергій Писаренко нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

ЩЕРБАК ІГОР

Ігор Щербак мав звання лейтенанта. Меморіальну дошку йому встановили на фасаді Полтавського багатопрофільного ліцею № 1.

Воїн народився 29 листопада 1993 року в Полтаві в сім’ї військовослужбовця. Навчався в Полтавському міському багатопрофільному ліцеї №1 імені Івана Котляревського. В 2016 році закінчив ДВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України» за напрямком «Фінанси та кредит» у Сумах. У мирному житті працював фінансистом, був співвласником ігрового клубу. Обожнював тренування в залі, умів розвинути хист до цього в інших. Багато читав. Був добрим оповідачем і поціновувачем прекрасного. Любив життя і чорний гумор.

Проходив навчання на військовій кафедрі. Працював за фахом у Полтаві в ПАТ АБ «Укргазбанк» та в ПП «Компанія Надія». Займався підприємницькою діяльністю, був власником клубу «Sity play».

З початком повномасштабної війни добровільно пішов у ТЦК та був направлений до учбового підрозділу. Служив у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ на посаді командира мінометної батареї.

«Ігор був живим прикладом справжнього чоловіка, воїна. Мужнім, турботливим і справедливим. Завжди був на позитиві, ніколи не скаржився. Пішов на війну добровольцем ще на початку повномасштабного вторгнення, бо не міг змиритися зі стражданнями, що ніс із собою руський мир мирному населенню. Відповідальний командир і мотивований боєць, який своїм прикладом заряджав оточуючих. Завжди був уважним до кожного свого бійця. Честь і гідність для нього були не просто словами, а життєвими принципами!» – розповідають близькі загиблого.

З 19 липня 2022 року виконував бойові завдання по звільненню населених пунктів Херсонської області. За особисту хоробрість на полі бою нагороджений «Почесною грамотою» Командувача оперативно-стратегічного угрупування військ «Херсон» та медаллю «За хоробрість в бою».

Лейтенант Ігор Щербак, позивний «Ріко», загинув 19 лютого 2023 року біля села Берхівка на Донеччині. Під час виконання бойового завдання воїн потрапив під ворожий танковий обстріл. Офіцерові було 29 років.

ПОНОМАРЕНКО РУСЛАН, КОРНІЙКО ОЛЕКСАНДР, ПАРАКА БОГДАН, ТИХОНЕНКО ОЛЕКСАПНДР, ДРЮЧЕВСЬКИЙ АРТУР

На фасаді Гадяцького ліцею-інтернату ім. Шевченка відкрили меморіальну дошку загиблим учням закладу

На фасаді Гадяцького профільного ліцею-інтернату імені Шевченка відкрили меморіальну дошку колишнім учням закладу, які загинули під час російсько-української війни.

За майже 10-річну війну росії проти України із на фронті загинули п’ятеро випускників Гадяцького профільного ліцею імені Шевченка.

Під час антитерористичної операції на сході України 2014-2018 років загинули Руслан Пономаренко із Оснягів та Олександр Корнійко із Петрівки-Роменської.

Руслан Пономаренко загинув 28 січня 2015 під час мінометного обстрілу вогневих позицій українських артилеристів під Комишувахою.

Олександр Корнійко загинув 16 лютого 2017 року під час обстрілу взводного опорного пункту поблизу смт Зайцеве, що під Горлівкою.

Повномасштабне вторгнення росіян у 2022 році принесло нове горе у родини українців. 25 березня воно прийшло у родину Парак із Гадяча, а заодно чи не кожного жителя міста, адже Богдан Парака став першим загиблим військовим із Гадяччини. Богдан Парака загинув захищаючи селище Вільхівка у Харківській області. Одну із вулиць у Гадячі перейменували на честь Богдана Параки.

Старший сержант Олександр Тихоненко загинув 20 січня 2023 року поблизу села Благодатне, що на Донеччині. У складі евакуаційного екіпажу Олександр їхав забирати своїх поранених та загиблих побратимів. Але росіяни влучили по евакуаційній техніці із ПТУРа.

Артур Дрючевський загинув 13 березня 2023 року поблизу селища Діброва Сєвєродонецького району Луганської області. У 2022 році до дня Збройних сил України був нагороджений грамотою та медаллю «Незламним героям російсько-української війни».

Як ще у Гадячі вшановують загиблих військових

Ще у 2019 році на День захисників і захисниць України у Гадячі відкрили меморіальний знак «Землякам, які загинули за Батьківщину». Передбачалося, що він буде тимчасовим, проте вже як чотири роки він став постійним.

Також меморіальну дошку своїм загиблим випускникам відкрили у Гадяцькому вищому професійному аграрному училищі.

Також стіна із портретами загиблих військових під час АТО є біля Свято-Михайлівської церкви.

НАЛИВАЙКО ІВАН, ОСТЯК МАКСИМ

Пам’яті полеглих «Танцора» та «Остіна» у полтавському ліцеї відкрили меморіальні дошки

Іван Наливайко та Максим Остяк віддали життя в боях на Донеччині та Харківщині. Пам’ять захисників вшанували у рідному ліцеї.

Меморіальні дошки відкрили на фасаді ліцею № 31.

Іван «Танцор» Наливайко

Народився воїн 15 жовтня 1997 року в Полтаві. З 2008-2015 навчався в ліцеї №31, де був активним учасником всіх подій та заходів. З 6 років почав відвідувати танцювально-спортивний клуб «Дует», де опанував бальну хореографію. Разом з партнеркою брав участь не тільки в місцевих змаганнях, а й на міжнародних конкурсах.

Після школи у 2015 році вступив до педагогічного університету на спеціальність «Хореографія» та продовжив свою кap'єpy в Народному ансамблі спортивно-бального танцю «Грація». У період навчання також почав викладати дітям спортивно-бальний танець в школі «Юний Європєць».

24 лютого 2022 року Іван Наливайко добровольцем пішов на фронт та вступив до 116-ї окремої бригади територіальної оборони, де отримав позивний «Танцор». Він захищав Україну на Харківському, Сумському, Донецькому напрямках.

Загинув військовий 10 жовтня 2023 року в Авдіївці, при виконанні бойового завдання. Поховали молодого воїна на Алеї Слави в Полтаві.

Максим «Остін» Остяк

Воїн народився 11 квітня 1987 року в Полтаві та навчався у ліцеї №31 в математичному класі. Після закінчення закладу здобув вищу освіту в полтавській політехніці, отримавши спеціальність інженера-будівельника.

У 2007 році чоловік переїхав до Києва, де працював адміністратором у ТРЦ «Більшовик». Згодом працював за спеціальністю, а пізніше став барменом у клубі «КультРа». Після цього він працював у Національному музеї історії України в Києві.

Максим Остяк був активним учасником Революції Гідності з перших її днів. 18 лютого 2014 року під час сутичок з «Беркутом» отримав травми лівої руки та голови. Після участі у Революції Гідності воїн разом із музикантом Євгеном Славяновим заснував гурт Reve ta Stohne, записав альбом та виступав за кордоном.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Максим «Остін» Остяк добровільно вступив до лав Збройних сил України. Він служив оператором дронів у 49-му окремому стрілецькому батальйоні «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади, брав участь у боях за оборону Києва та в Ірпені.

Загинув оборонець 4 липня 2022 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. Його поховали у Полтаві на Затуринському кладовищі на Алеї Героїв.

КУЛИК ЄВГЕНІЙ

У Зіньківському опорному ліцеї №1 відкрили меморіальну дошку випускнику школи Євгенію Кулику. Право відкрити меморіальну дошку надали батькамзахисника - Юлії та Олегу Куликам.

Євгеній Кулик народився і виріс у місті Зіньків. З дитинства цікавився військовою справою, зокрема, читав літературу та перемагав на змаганнях зі стрільб, розповідає бабуся бійця Любов Філон. Вона, каже, тісно спілкувалася із онуком.

«Женя ходив у гурток «Юного техніка», це його бажанням було. Він робив літаки, такі маленькі дрони. Він дуже любив конструювати. Воно все посеред хати постійно було, запускав мотори. Все (запчастини) було дорогеньке, але ми йшли йому назустріч. Їздив на змагання по області по стрільбах. Стріляти з четвертого класу почав, ми вже бачили, що це його. Ставив у дворі снігову бабу, всі відра мені пообстрілював. У його спальні висять медалі, грамоти», – згадує бабуся Євгенія Кулика.

Коли Євгеній подорослішав, то пішов на службу у десантно-штурмові війська Збройних сил України. Після цього долучився до Французького іноземного легіону, у його складі брав участь у бойових діях на території інших країн, отримав контузію. У той час бійця нагородили медаллю, говорить Любов Філон.

«Він – солдат, його нічого не хвилювало. Він сказав: «Я піду». І що б ми не казали, він вступив у легіон. Зі 100 людей брали 10, і він був один із них. Він завжди отримував задоволення, у нього прагнення було до цього. Пробув він там (у Французькому легіоні) трохи більше 3,5 років, але контракт у нього був підписаний на 7 років»,– говорить бабуся Євгенія Кулика.

Попри це у серпні 2022-го Євгеній повернувся в Україну, аби захищати її від повномасштабного російського вторгнення. Пішов на фронт і служив у Бахмутському районі на Донеччині. 23-річний воїн мав позивний «Лис». Рідні боялися відпускати Євгенія на війну, згадує бабуся.

Ми його просили: «Женя, не роби цього». Дідусь на колінах хотів просити. А він сказав: «Дід, як я жити буду, ви взагалі подумали?» Він вийде в місто, через 20 хвилин повертається і говорить: «Я не можу туди ходити, люди просто стоять, п’ють каву, палять. Вони не розуміють, що там наші хлопці (на передовій). Як вони зможуть, отакі хлопці, ходити по місту? Коли буде перемога, чи вистачить у них совісті пити за перемогу?» Він і навідник, і снайпер, він – унікальний. Він уже народився воїном»,– розповідає Любов Філон.

12 січня воїн прийняв останній бій на Донеччині. Євген Кулик загинув внаслідок поранень від уламків ворожого снаряду, яких зазнав у стрілецькому бою.

Побратими характеризують воїна як чудового снайпера та командира. Під час служби він проявив себе як хорошим протитанкістом та піхотинцем:

«Найкращий кулеметник, який шматував ворога до останнього подиху. Родом з Полтавщини, місто Зіньків. Загинув смертю хоробрих! Навіки залишився у нас в строю!».

Командир «Центурії» Віталій Борс пише, що Євген Кулик мав ініціативу у військовій справі й був відданим захисту України:

«Ти просто молодий, гарячий та з певним досвідом та ініціативою. Вночі, перед виїздом на бойовий, я на тебе знову накричав, бо ти не встигав. А насправді ти все ретельно перевіряв. Ти пройшов французький легіон, військові конфлікти, але загинув у себе вдома, захищаючи Україну! А перед цим ти накрошив зі свого кулемету немало пі*арів. Зараз тебе немає».

Про загибель єдиного сина матері Юлії Кулик повідомив командир підрозділу, в якому служив Євгеній. Боєць поліг 12 січня біля міста Бахмут Донецької області. Попрощатися із ним у Зінькові змогли лише через три тижні, бо чекали, доки привезуть тіло.

РІЗНИК СЕРГІЙ

27 листопада на фасаді Ліцею № 31 відкрили меморіальну дошку випускнику – загиблому захиснику України Сергію Різнику.

Учні, педагоги та всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Молодший сержант Сергій Григорович Різник (позивний "Ескалібур") народився 22 грудня 1989 року с. Андріївка Машівського району Полтавської області.

Дитинство провів у рідному селі, шість класів закінчив в Андріївській загальноосвітній школі.

Ріс розумним, веселим, допитливим, доброзичливим, допомагав батькам по господарству, захоплювався футболом, ганяв з хлопчаками на вигоні. А потім батьки переїхали до міста, а сина, враховуючи його захоплення й уподобання, віддали до футбольного класу Полтавської гімназії № 31. Хлопчик відразу знайшов собі друзів, бо завжди підтримував тих, в кого щось не виходило, або хто потребував допомоги. Брав участь у шкільних, міських, обласних спортивних змаганнях. У 10 клас перейшов до математичного класу і відразу став душею колективу, бо був чесним, відкритим, небайдужим до чужих проблем.

Окрім футболу, волейболу, уподобав ще й художню самодіяльність, брав участь у класних театральних виступах, тому в 11 класі, на святі останнього дзвоника отримав не лише грамоту за спортивні досягнення, а й приз глядацьких симпатій "Відкриття року". На перервах з дівчатами міг написати вірша, а з хлопцями поділитися умінням гри у футбол.

Після закінчення школи міг би будувати футбольну карʼєру, але батьки, щоб добудувати дім, поїхали на заробітки, а в нього на руках залишився молодший брат Діма, який теж мріяв про футбол і подавав надії.

Сергій вступив на заочне відділення до Полтавського Технічного університету, на будівельний факультет, і йде працювати в магазин будівельних матеріалів "Домус", та докладає усіх зусиль, щоб Діма закінчив школу і займався улюбленим футболом.

Він замінив брату батьків, і дав можливість здійснити мрію - стати одним з найкращих футболістів "Ворскли". Далі Сергій пішов працювати в "Епіцентр", де користувався повагою та авторитетом у колективі.

19 квітня 2022 року пішов на фронт під позивним "Екскалібур" до 68 окремої Єгерської бригади ім. О. Довбуша. Був молодшим сержантом І єгерського відділення І єгерського взводу 6 єгерської роти 2 єгерського батальйону військової частини.

7 вересня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання з оборони позицій поблизу населеного пункту Новоєгорівка Луганської області.

Нагороджений за відвагу нагрудним знаком І ступеня "Хрест Воїна-Єгеря" та Почесним нагрудним знаком Головнокомандуючого Сил України "Хрест Хоробрих" , відзнакою Міністерства Оборони України медаллю "За поранення", орденом "За мужність " ІІІ ступеня.

ТЕРНО ЮРІЙ

На фасаді Лохвицької гімназії № 1 відкрилася меморіальна дошка розвіднику розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А4784 Юрію Терну.

Юрій Терно народився 3 червня 1988 року в місті Лохвиця. Тут промайнули його дитячі роки, тут він навчався у Лохвицькій гімназії № 1. Після закінчення школи вступив до Заводського ПТУ № 32, де отримав спеціальність електрика. Пройшовши строкову службу в лавах української армії, Юрій повернувся до Лохвиці. У мирному житті працював у Лохвицькій дільниці об’єднаної філії АТ «Полтаваобленерго».

На захист своєї країни мобілізований 30 січня 2023 року. У званні старшого солдата служив розвідником взводу розвідувальної роти.

Захисник загинув 5 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новоселівське Сватівського району Луганської області, внаслідок мінометного обстрілу. Йому навіки лишилося 35…

Поховали воїна 10 серпня 2023 року на Іванківському кладовищі м. Лохвиця. У загиблого залишилася мама.

Електронний ресурс

У Лохвиці відкрили меморіальну дошку полеглому захисникові України [Електронний ресурс] Новини Полтавщини : [сайт]. – Електрон. текст. дані. – [Б. м.], 2023. – Режим доступу: https://np.pl.ua/2023/11/u-lokhvytsi-vidkryly-memorialnu-doshku-polehlomu-zakhysnykovi-ukrainy/ (дата звернення: 24.09.2024). – Назва з екрану.

КОЖЕМ'ЯК АНДРІЙ

Меморіальну дошку встановили в Полтавській дільниці та в головному офісі АТ «Полтаваобленерго».

Андрій «Чуб» Кожем’як

Чоловік народився 25 липня 2001 року в селі Зінці Полтавського району. Після школи він вступив до Полтавського політехнічного коледжу, а в березні 2020 року почав працювати в «Полтаваобленерго» на посаді електромонтера з експлуатації розподільних мереж.

У тому ж році воїна призвали до лав Збройних сил України, де він отримав звання молодшого сержанта. Повномасштабна війна застало Андрія Кожем’яка на службі. Він став на захист України на посаді командира відділення, командира машини 2 взводу морської піхоти, 2 роти 88 окремого батальйону Морської піхоти України.

Захисник під час війни вступив до Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. З окопів він онлайн складав першу сесію.

21-річний молодший сержант Андрій Кожем'як, позивний Кажан, загинув 13 січня 2023 року біля міста Красногорівка на Донеччині. Боєць намагався витягнути тіло загиблого побратима, коли почалася атака ворожого безпілотника. Воїн отримав смертельні поранення.

ІВКО СЕРГІЙ

Сергій Івко був командиром, який піклувався про своїх підлеглих, кажуть побратими.. Захисник загинув від ворожого удару на Донеччині.

Полеглого військовослужбовця вшанували меморіальною дошкою на фасаді школи № 37.

Історія воїна «Карата»

Сергій Івко народився 4 липня 1984 року в Полтаві. Майбутній воїн закінчив школу № 37, пізніше здобув вищу освіту в Полтавському інституті бізнесу. Паралельно навчався у військовій кафедрі в Інституті зв’язку, де згодом отримав звання молодший лейтенант.

Повномасштабна війна застала Сергія Івка в Генічеську, де він працював. Чоловік повернувся з окупації додому 10 травня 2022 року та пішов добровольцем до терцентру комплектування, аби стати до лав ЗСУ.

Після навчання він отримав звання лейтенанта. Служив на посаді командира взводу вогневої підтримки у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Побратими згадують, що він піклувався й беріг своїх підлеглих, перебував з ними на передових позиціях.

Захисник у липні 2023 року під час боїв отримав осколкове поранення. Невдовзі після лікування він знову пішов на фронт. Торік у листопаді 2023 року Сергій Івко зміг врятуватися від ворожих дронів.

Після виходу з бойового завдання 10 лютого ворог атакував українських військових керованою авіабомбою. Тоді Сергій Івко отримав поранення, після чого його двічі реанімували дорогою до Дніпра. У лікарні медики три доби боролися за життя захисника, однак вони змогли його врятувати. Воїн помер 14 лютого.

За фронтові звитяги Сергія Івка нагородили «Срібним хрестом», «Хрестом пошани» та посмертно нагрудним знаком «Хрест відваги».

ДРИГА ОЛЕКСАНДР

У Полтаві на фасаді школи № 11 встановили меморіальну дошку Олександру Дризі. Воїн народився у селі Дрижина Гребля Полтавського району. Проживав у Полтаві, мав свій бізнес у сфері торгівлі комп’ютерами, периферійним устаткуванням та програмним забезпеченням. Під час повномасштабної війни був стрільцем 1-ї стрілецької роти. Мав звання сержант. 47-річний Олександр Дрига загинув 20 січня 2023 року біля міста Соледар Донецької області. Воїн посмертно нагороджений Орденом за «За мужність» III ступеня.

КОВАЛЕНКО АНДРІЙ

На фасаді полтавської ЗОШ № 29 встановили меморіальну дошку полеглому захиснику України Андрію Коваленку. Воїн народився та жив у Полтаві. Під час АТО півтора року захищав суверенітет України від проросійських терористів на Донеччині та Луганщині. Повернувшись до цивільного життя працював IT-інженером. Напередодні повномасштабного російського вторгнення, Андрій Коваленко взяв участь в інформаційній кампанії Сил територіальної оборони. 25 лютого 2022 року полтавець пішов на військову службу: Андрій Коваленко став командиром стрілецького взводу. Мав військове звання молодшого лейтенанта.

4 грудня 2023 року на той час Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив воїна почесним нагрудним знаком «Срібний хрест». Особисто військовий не отримав почесну нагороду: 7 грудня 34-річний Андрій Коваленко загинув під час штурму російських окупантів. Сталося це біля села Новомихайлівка Покровського району Донецької області: взявши ворожий вогонь на себе, полтавець врятував життя своїм побратимам. У лютому почесний нагрудний знак передали матері військового.

КАРБАН АНАТОЛІЙ

У Миргородській громаді відкрили дві меморіальні дошки, аби вшанувати захисника Анатолія Карбана.

Меморіальні дошки відкрили 21 листопада на фасадах Трудолюбівської та Біликівської гімназій. Ці заклади в мирному житті очолював Анатолій Карбан. На відкриття прийшли односельці, друзі, побратими та рідні захисника.

Історія воїна Анатолія Карбана

Головний сержант Анатолій Карбан у перший день повномасштабного вторгнення став до лав Сил оборони та захищав Миргородщину: був на блокпостах, охороняв техніку та їздив у бойові відрядження. У листопаді 2022 року перебував на Харківщині, Сумщині та в Соледарі. Служив на посаді бойового медика стрілецького взводу.

Загинув оборонець України під час артилерійського обстрілу 12 квітня.

Анатолій Карбан народився 24 травня 1967 року в Остапівці Миргородського району. Працював учителем історії, географії Остапівської середньої школи, згодом – вчителем і директором Трудолюбівської загальноосвітньої школи.

Займався національно-патріотичним вихованням. Був дотичний до всіх патріотичних організацій, зборів, починань, одним із яких є дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»). Був членом Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Разом із дружиною вони збирали спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років.

Сотник Карбан був осавулом Районового козацького товариства «Миргородський полк українського козацтва Полтавського коша імені Миколи Міхновського». З 1998 року Анатолія Карбана обирали депутатом Миргородської районної та міської рад. У 2014 році він став головою Миргородської районної ради.

У 2016 році очолив Біликівську гімназію. Активну боротьбу за Україну і майбутнє для своїх дітей він розпочав з Революції на Граніті, пройшов Помаранчеву революцію. Був активним учасником Революції Гідності та з 2014 року активно займався волонтерством, їздив на схід. Нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України».

Коли росія вторглася до України у 2014 році, Анатолій Карбан волонтерив, їздив на передову, займався похованнями полеглих героїв-земляків, віддаючи їм останню пошану.

Відповідно до Указу Президента України від 17 листопада 2023 року № 755/2023 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку захисника із Миргородської громади, головного сержанта, депутата Миргородської міської ради від партії «Європейська Солідарність» Анатолія Євгеновича Карбана посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У захисника залишилися дружина Альона, з якою він прожив 34 роки у шлюбі, доньки – Аліна та Анна.

ОЖИГАНОВ СЕРГІЙ

Воїн народився 17 травня 1993 року у Полтаві. Навчався в ЗОШ № 23 та ПТУ № 9. У 2018 році прийшов працювати у «Полтаваобленерго». 

24 березня 2023 року призваний на військову службу за мобілізацією. Солдат Сергій Ожиганов служив навідником 3 десантно-штурмового відділення, 1 десантно-штурмового взводу, 1 десантно-штурмової роти, 3 десантно-штурмового батальйону.

Вірний присязі, гідно виконуючи свій військовий обов’язок із захисту територіальної України, загинув 12 липня 2023 року поблизу Новомихайлівки Донецької області. Сергій Ожиганов навіки залишиться у пам’яті рідних, близьких та колег мужньою, світлою і відповідальною людиною, кажуть енергетики.