ІВКО СЕРГІЙ

Сергій Івко був командиром, який піклувався про своїх підлеглих, кажуть побратими.. Захисник загинув від ворожого удару на Донеччині.

Полеглого військовослужбовця вшанували меморіальною дошкою на фасаді школи № 37.

Історія воїна «Карата»

Сергій Івко народився 4 липня 1984 року в Полтаві. Майбутній воїн закінчив школу № 37, пізніше здобув вищу освіту в Полтавському інституті бізнесу. Паралельно навчався у військовій кафедрі в Інституті зв’язку, де згодом отримав звання молодший лейтенант.

Повномасштабна війна застала Сергія Івка в Генічеську, де він працював. Чоловік повернувся з окупації додому 10 травня 2022 року та пішов добровольцем до терцентру комплектування, аби стати до лав ЗСУ.

Після навчання він отримав звання лейтенанта. Служив на посаді командира взводу вогневої підтримки у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Побратими згадують, що він піклувався й беріг своїх підлеглих, перебував з ними на передових позиціях.

Захисник у липні 2023 року під час боїв отримав осколкове поранення. Невдовзі після лікування він знову пішов на фронт. Торік у листопаді 2023 року Сергій Івко зміг врятуватися від ворожих дронів.

Після виходу з бойового завдання 10 лютого ворог атакував українських військових керованою авіабомбою. Тоді Сергій Івко отримав поранення, після чого його двічі реанімували дорогою до Дніпра. У лікарні медики три доби боролися за життя захисника, однак вони змогли його врятувати. Воїн помер 14 лютого.

За фронтові звитяги Сергія Івка нагородили «Срібним хрестом», «Хрестом пошани» та посмертно нагрудним знаком «Хрест відваги».

ДРИГА ОЛЕКСАНДР

У Полтаві на фасаді школи № 11 встановили меморіальну дошку Олександру Дризі. Воїн народився у селі Дрижина Гребля Полтавського району. Проживав у Полтаві, мав свій бізнес у сфері торгівлі комп’ютерами, периферійним устаткуванням та програмним забезпеченням. Під час повномасштабної війни був стрільцем 1-ї стрілецької роти. Мав звання сержант. 47-річний Олександр Дрига загинув 20 січня 2023 року біля міста Соледар Донецької області. Воїн посмертно нагороджений Орденом за «За мужність» III ступеня.

КОВАЛЕНКО АНДРІЙ

На фасаді полтавської ЗОШ № 29 встановили меморіальну дошку полеглому захиснику України Андрію Коваленку. Воїн народився та жив у Полтаві. Під час АТО півтора року захищав суверенітет України від проросійських терористів на Донеччині та Луганщині. Повернувшись до цивільного життя працював IT-інженером. Напередодні повномасштабного російського вторгнення, Андрій Коваленко взяв участь в інформаційній кампанії Сил територіальної оборони. 25 лютого 2022 року полтавець пішов на військову службу: Андрій Коваленко став командиром стрілецького взводу. Мав військове звання молодшого лейтенанта.

4 грудня 2023 року на той час Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив воїна почесним нагрудним знаком «Срібний хрест». Особисто військовий не отримав почесну нагороду: 7 грудня 34-річний Андрій Коваленко загинув під час штурму російських окупантів. Сталося це біля села Новомихайлівка Покровського району Донецької області: взявши ворожий вогонь на себе, полтавець врятував життя своїм побратимам. У лютому почесний нагрудний знак передали матері військового.

КАРБАН АНАТОЛІЙ

У Миргородській громаді відкрили дві меморіальні дошки, аби вшанувати захисника Анатолія Карбана.

Меморіальні дошки відкрили 21 листопада на фасадах Трудолюбівської та Біликівської гімназій. Ці заклади в мирному житті очолював Анатолій Карбан. На відкриття прийшли односельці, друзі, побратими та рідні захисника.

Історія воїна Анатолія Карбана

Головний сержант Анатолій Карбан у перший день повномасштабного вторгнення став до лав Сил оборони та захищав Миргородщину: був на блокпостах, охороняв техніку та їздив у бойові відрядження. У листопаді 2022 року перебував на Харківщині, Сумщині та в Соледарі. Служив на посаді бойового медика стрілецького взводу.

Загинув оборонець України під час артилерійського обстрілу 12 квітня.

Анатолій Карбан народився 24 травня 1967 року в Остапівці Миргородського району. Працював учителем історії, географії Остапівської середньої школи, згодом – вчителем і директором Трудолюбівської загальноосвітньої школи.

Займався національно-патріотичним вихованням. Був дотичний до всіх патріотичних організацій, зборів, починань, одним із яких є дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»). Був членом Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Разом із дружиною вони збирали спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років.

Сотник Карбан був осавулом Районового козацького товариства «Миргородський полк українського козацтва Полтавського коша імені Миколи Міхновського». З 1998 року Анатолія Карбана обирали депутатом Миргородської районної та міської рад. У 2014 році він став головою Миргородської районної ради.

У 2016 році очолив Біликівську гімназію. Активну боротьбу за Україну і майбутнє для своїх дітей він розпочав з Революції на Граніті, пройшов Помаранчеву революцію. Був активним учасником Революції Гідності та з 2014 року активно займався волонтерством, їздив на схід. Нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України».

Коли росія вторглася до України у 2014 році, Анатолій Карбан волонтерив, їздив на передову, займався похованнями полеглих героїв-земляків, віддаючи їм останню пошану.

Відповідно до Указу Президента України від 17 листопада 2023 року № 755/2023 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку захисника із Миргородської громади, головного сержанта, депутата Миргородської міської ради від партії «Європейська Солідарність» Анатолія Євгеновича Карбана посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У захисника залишилися дружина Альона, з якою він прожив 34 роки у шлюбі, доньки – Аліна та Анна.

ОЖИГАНОВ СЕРГІЙ

Воїн народився 17 травня 1993 року у Полтаві. Навчався в ЗОШ № 23 та ПТУ № 9. У 2018 році прийшов працювати у «Полтаваобленерго». 

24 березня 2023 року призваний на військову службу за мобілізацією. Солдат Сергій Ожиганов служив навідником 3 десантно-штурмового відділення, 1 десантно-штурмового взводу, 1 десантно-штурмової роти, 3 десантно-штурмового батальйону.

Вірний присязі, гідно виконуючи свій військовий обов’язок із захисту територіальної України, загинув 12 липня 2023 року поблизу Новомихайлівки Донецької області. Сергій Ожиганов навіки залишиться у пам’яті рідних, близьких та колег мужньою, світлою і відповідальною людиною, кажуть енергетики.

ПОЧЕП СЕРГІЙ

Воїн народився 16 листопада 1972 року в селі Ваці Полтавського району. Закінчивши Полтавську школу №14, навчався у СПТУ № 3 на електрогазозварювальника.

У 1991-1993 роках чоловік проходив строкову службу у лавах української армії у Мукачево на Закарпатті. Працював водієм тролейбуса та в інших організаціях. Улітку 2019 року Сергій Почеп приєднався до команди АТ «ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО». З початком повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем вступив до лав Збройних сил України. Був старшим солдатом та служив на посаді стрільця 1-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти 13-го окремого стрілецького батальйону.

9 січня 2023 року ворожий артилерійський удар забрав життя Сергія Почепи поблизу Красногорівки на Донеччині. Йому було 50 років.

КОРОСТЕЛЬ МАКСИМ

На фасаді ЗОШ № 37 встановили меморіальну дошку Максиму Коростелю. Воїн народився 8 січня 1987 року в Полтаві, навчався у школі № 37 та закінчив Національний техуніверситет ім. Ю. Кондратюка (нині «Полтавська політехніка»). Працював у ТОВ «Галактика» торговим представником. У березні 2022 року добровільно приєднався до лав Сил оборони. Мав звання старший лейтенант, був командиром стрілецького взводу 116-ї окремої бригади тероборони. 36-річний Максим Коростель загинув торік 12 липня в районі Красногорівка Покровського району Донецької області. 

Посмертно нагороджений Орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня.

КОСТЄВ ЮРІЙ

Молодший сержант Юрій Костєв на початку повномасштабного вторгнення добровольцем долучився до лав Збройних сил України. Задля цього він залишив роботу за кордоном, наречену та плани на майбутнє. У 2023 році у листопаді Юрій поліг на Луганщині, проте ще близько п’яти місяців вважався безвісно зниклим і родині довелося фактично двічі переживати його втрату. Уперше, коли дізналися про це від його побратимів, і вдруге, коли результати ДНК-тесту підтвердили загибель.

Юрій Костєв народився 27 липня 1991 року в селі Хейлівщина Чорнухинського району. Та рідним для нього було місто Лохвиця, де він жив і зростав. Закінчив 11 класів Лохвицької гімназії № 1. Потім закінчив професійно-технічне училище № 27 міста Лохвиця за спеціальністю оператора комп’ютерного набору. А після цього у професійно-технічному училищі № 32 міста Заводське здобув професію електрика. У 2011-2012 рр. Юрій Костєв пройшов строкову службу в рядах української армії. Повернувшись до цивільного життя працював на промисловому підприємстві у місті Бориспіль, потім був на заробітках у Польщі, залишаючись при цьому надійною опорою для мами і сестри.

Із Польщі Юрій повернувся разом із кількома друзями-українцями, з якими вони разом працювали. Усі вирішили стати на захист Батьківщини.

На початку повномасштабної війни в багатьох був сплеск патріотизму, розуміння, що треба захищати своє, своїх рідних. Кожен робив це по-своєму. Я почала їздити як журналістка на фронт, коли Юра про це дізнався, то не вагаючись вирішив повертатися додому. Спочатку зупинився у Львові, хотів там і мобілізуватися, але його не взяли ні в ЗСУ, ні в тероборону, тому що тоді було дуже багато охочих. Тож він там трохи волонтерив, потім приїхав додому й у травні мобілізувався до Збройних сил

Службу ніс у званні молодшого сержанта. Врівноважений, відповідальний Юрій був надійним плечем для своїх бойових побратимів. Але клята війна руками окупантів вирвала його з життя.

Юрію діставалися найгарячіші напрямки, здебільшого на Харківщині, говорить Аліна: «Спочатку він був в Удах (село Харківської області). Там деякий час проривалися росіяни. Юра служив стрільцем-зенітником, хоч на нулі вони не сидять, але іноді доводилося виїжджати. Вони прикривали небо для хлопців. Потім була харківська Салтівка, до звільнення Харківщини. Під час українського контрнаступу він був поблизу Ізюма».

Побратими, які були разом із ним, розповіли, що вони були втрьох на позиції, коли росіяни почали штурмувати їхню посадку. Це сталося за півтори години до того, як їх мали змінити. Юра в цей час якраз відпочивав, його побратим чергував. Вони відстрілювалися, двоє змогли вибратися, а Юру, за словами хлопців, одразу сильно поранили. Вони не змогли його витягнути й потім дуже довго не могли забрати. Там тривали бої й цю посадку ненадовго відбили хлопці з Юриного взводу, й один із них розповідав потім, що бачив тіло Юри – воно було заміноване, тому знову не змогли його забрати. Десь два тижні він там пролежав. Але офіційно вважався зниклим безвісти

Загинув Юрій 29 листопада 2023 року в районі села Діброва Сєверодонецького району, на межі Луганської та Донецької областей.

Молодшого сержанта Костєва Юрія Владиславовича поховали на Алеї Героїв Благовіщенського кладовища м. Лохвиця.

У загиблого залишилися мама і сестра.

Пам’ять захисника увічнили меморіальною дошкою на школі, в якій він навчався, а також у сквері пам’яті в центрі Лохвиці, говорить Аліна

ГОРОБЕЦЬ МАКСИМ

Захисник народився 6 грудня 1979 року в місті Тобольськ Тюменської області в родині військових. Через часті переїзди чоловік закінчив школу в Білорусі. Деякий час жив у Німеччині.

У 1994 році батьки воїна переїхали до Полтави, де Максим Горобець закінчив школу № 6. Навчався у Полтавському політехнічному коледжі та у Харківському політехнічному інституті.

Чоловік працював старшим майстром, інженером-проектувальником на різних підприємствах. У 2013 році він приєднався до колективу «ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО», на якому працював 10 років.

Після початку повномасштабної війни воїн вступив до тероборони, а потім його мобілізували й направили до 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади. Служив командиром 1-го парашутно-десантного взводу 7-ї парашутно-десантної роти 3-го парашутно-десантного батальйону, був старшим лейтенантом.

Загинув Максим Горобець 2 квітня 2023 року поблизу Чорнопопівки на Луганщині. Указом Президента воїна посмертно нагородили Орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

СЕМКА ДМИТРО

Меморіальну дошку Дмитру Семку встановлять на фасаді полтавського ліцею № 17. Дмитро Семка народився 3 серпня 1997 року в Полтаві, закінчив місцевий ліцей № 17 та навчався в аграрному університеті, займався вільною боротьбою і виконав норматив кандидата у майстри спорту. Неодноразово був чемпіоном області. Мав звання кандидата у майстри спорту з вільної боротьби. «Талановитий і перспективний хлопець. Початок повномасштабної війни зустрів у Польщі, але повернувся й став на захист країни. Уже 3 чи 4 січня 2023 року пішов воювати, навчався за кордоном і був у морській піхоті». Служив на посаді механіка-водія-електрика командно-штабної машини 38-ї окремої бригади морської піхоти. У Латвії пройшов військовий вишкіл за стандартами НАТО. Він виконував функції розвідника, воював на донецькому напрямку. Хлопець воював у бригаді спільно з батьком. 28 липня вони разом пішли на завдання з якого повернувся лише тато Дмитра Семки. Загинув 25-річний воїн 28 липня 2023 року в районі селища Урожайне Волноваського району Донецької області. У захисника лишилися батьки та сестра.

ЮРЧЕНКО ЄВГЕНІЙ

30 квітня на фасаді гімназії № 25 відкрили меморіальну дошку військовослужбовцю Євгенію Юрченку.

Народився Захисник 28 вересня 1997 року у Полтаві. Навчався у Полтавській загальноосвітній школі № 25. У 2015 році Євгеній вступив на навчання до інженерно-технологічного факультету Полтавської державної аграрної академії. Працював в компанії «Аврора».

У 2021 році Євгеній Юрченко – призваний до Державної прикордонної служби України, 105 прикордонного загону ім. князя Володимира Великого відділу прикордонної служби «Семенівка», де проходив строкову службу.

Під час повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України він разом зі своєю заставою відійшов до 105 прикордонного загону для оборони міста Чернігова.

З 24 березня 2022 року – зарахований до однієї з військових частин з місцем дислокації у місті Мукачеве, а з 21 грудня 2022 року – переведений (за власним бажанням) до 5 прикордонної застави.

13 травня 2023 року молодший сержант Державної прикордонної служби Євгеній Юрченко героїчно загинув у селі Мхи Новгород-Сіверського району Чернігівської області від ворожих ударів противника.

Юрченку Євгену посмертно присвоєно звання сержанта Державної прикордонної служби та посмертно нагороджено медаллю «Захиснику вітчизни».

КИРИЛЕНКО ПАВЛО

Воїн народився 28 червня 1991 року у Горішніх Плавнях. Закінчив факультет історії та географії Полтавського національного педагогічного університету, де навчався впродовж 2008-2013 років. У студентські роки чоловік цікавився історією національно-визвольної боротьби українців періоду Другої світової війни та з власної ініціативи написав курсову роботу про створення та діяльність Української Повстанської Армії.

Захисник працював за обраним фахом: був учителем історії Полтавської гімназії № 35, директором пришкільного табору «Ромашка» та керівником шкільного волонтерського загону «Доброта».

Бойовий шлях воїна

З початком повномасштабної війни він пішов добровольцем до лав Збройних сил України. На власній сторінці у фейсбуці писав: «Не варто боятися смерті, всі ми колись помремо. Варто боятися безцільно прожитого життя. Краще обладунки воїна, аніж нашийник раба. Слава Україні!».

Він служив на посаді сапера інженерно-саперного взводу 309-го окремого інженерно-технічного батальйону. На День учителя, 2 жовтня 2023 року, життя військовослужбовця обірвалося поблизу Шийківки, що на Харківщині. Смертельні поранення завдав вибух невідомого предмета під час проведення інженерної розвідки та саперних робіт. Пізніше Президент України посмертно нагородив воїна орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

Меморіальну дошку полеглому захисникові встановили на фасаді гімназії № 35, де він викладав. Ініціатором увічнення пам’яті героя виступила адміністрації закладу.

КРИЖАНІВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ

Олексій Крижанівський народився 24 січня 1986 року в Полтаві. Навчався в школі №  9. Закінчив Полтавський юридичний інститут Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого та Полтавський державний аграрний університет. Проживав у селі Гожули. З 2015 року брав участь у проведенні АТО на сході України. З початку повномасштабного вторгнення тримав оборону у Сумах, Соледарі та поблизу Донецька. Служив у 116-ї окремої бригади територіальної оборони. Загинув 12 липня 2023 року в районі села Красногорівка Покровського району Донецької області. Дошку встановлено на фасадній частині ЗОШ № 9.

Молодший сержант Олексій Крижанівський із 2015 року став на захист України. Спочатку виконував завдання в зоні АТО, а із 26-го лютого 2022 року боронив кордони країни на півночі та сході.

«Ми з ним майже півтора року служили пліч-о-пліч. Ми пройшли Суми, ми пройшли Соледар і перебрались далі на Донецьк, там, де йому довелося прийняти бій, поки я знаходився у лікарні. Це був солдат, воїн, патріот, він дуже переживав за нашу країну. Великий уклін його матері, за те, що народила і виховала такого сина. Хай простить, що ми не вберегли його», – каже побратим загиблого Олексія Крижанівського Віталій Дерновий.

У військовій частині 37-річний воїн був стрільцем-оператором.

Як загинув військовий Олексій Крижанівський

«Фарлеп» (позивний військового) брав на себе найтяжче, найвідповідальніше завдання. Не тікав, не ховався. Навіть у цій ситуації він своїм друзям сказав: «Ідіть, ми зробимо свою справу». По них працював, я так розумію, танк і ця позиція була дуже гаряча. До останнього подиху він залишився бійцем, який захищав і віддав своє життя за нашу Україну, за нас з вами, за те, щоб ми жили, боролись і продовжили його справу», – розповідає знайома загиблого Олексія Крижанівського Наталія Костіна.

БРИЖАК СЕРГІЙ

12 грудня 2023 р. у Полтаві на фасаді загальноосвітньої школи № 28, що на вулиці Івана Мазепи, відкрили меморіальну дошку молодшому сержанту 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Збройних Сил України Сергію Васильовичу Брижаку.

Сергій Брижак був учасником АТО з 2014 року. У перший день повномасштабного вторгнення російських військ 24 лютого 2022 року добровільно повернувся до лав Збройних Сил і став на захист України.

«Його думка була такою, якщо в твою країну приходить війна, то ти повинен захищати її, як справжній чоловік», – каже донька загиблого Сергія Брижака Юлія Ярова.

«Після того, як тато повернувся, він на горище поклав свій бронежилет. Я була щаслива ці вісім років, поки він там лежав до лютого 2022-го. Тоді нам знову довелося їхати і забирати з горища цей бронежилет», – каже донька загиблого Сергія Брижака Юлія Ярова.

«Навіть, коли їхали на передову, бо там були ротації, то він складав усі списки, хто на яку позицію. Сам виїжджав як водій, закидав людей на «нуль», – говорить побратим загиблого Сергія Брижака Дмитро Кібець.

Встановлення меморіальної дошки на фасаді школи ініціювали однокласники Сергія Брижака.

«Я пишаюсь тим, що ми навчались з такою великою людиною стільки років. І прислів’я, що герої серед нас, і що не святі горщики ліплять – це якраз про таку людину. Він ще з дитинства був стержневим хлопцем, впевненим у собі, користувався великими повагою й авторитетом серед однолітків», – пригадує однокласник загиблого Сергія Брижака Олег Бєлоножко.

«Сергія я пам’ятаю як учня, який сидів на ряду біля вікна. І запам’ятався він тим, що був щирою людиною, трошки шибеником ось він для мене учень четвертого класу, я чітко уявляю його обличчя. І наступний епізод – кінець школи. Наступний раз, коли я про нього чула, – це про його доньку, яка навчається в нас школі», – каже заступниця директора ЗОШ № 28 Ірина Земелько.

«Він мав сидіти на командно-спостережному пункті і був за старшого там, але через те, що хлопці не витримували напливу, Сергій пішов їх підтримати. Якби не він, я б не потягнув це все сам. Для мене це втрата дуже відчутна. Крім того, що ми були друзями, він для мене був руками і головою», – каже побратим загиблого Сергія Брижака Дмитро Кібець.

Завдяки професіоналізму та бойовому вишколу Сергія Брижака підрозділ під його керуванням завжди виконував поставлену задачу, несучи мінімальні втрати. Загинув у січні 2023 року у бою під Вугледаром від кулі ворожого снайпера 24 січня 2023 року.

Був нагороджений медаллю «За хоробрість в бою» та нагрудним хрестом «Честь і Сила». За проявлену особисту мужність та героїзм, стійкість та рішучість при виконанні військового обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя, під час заходів із забезпечення національної безпеки і оборони України, відсічі і стримування збройної агресії російських терористів представлений до присвоєння звання Герой України (посмертно).

Меморіальну дошку виготовили та встановили за гроші однокласників Сергія Брижака.

ОЛЬШАНСЬКИЙ РОСТИСЛАВ

Народився Ольшанський Ростислав 23 березня 1998 року. У рідному місті навчався у Лохвицькій загальноосвітній школі №3. Мав багато друзів, був завжди привітним, врівноваженим. Відзначався високими спортивними здібностями, любив подорожувати. Був життєрадісний, добрий, а головне – любив свою країну.

Після закінчення школи у 2015 році вступив до Глинського професійного аграрного ліцею. Потім пішов на навчання до Львівського військового коледжу сержантського складу Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Після закінчення коледжу став на захист рідної Батьківщини, поповнивши ряди Збройних Сил України. У званні старшого сержанта ніс службу у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

11 травня 2023 року під час обстрілу ворожими військами, поблизу населеного пункту Іванівське Бахмутського району Донецької області Ольшанський Ростислав загинув.

Поховали Ростислава Ольшанського 15 травня 2023 року у м. Лохвиця на Іванківському кладовищі на алеї поряд із загиблими воїнами Костянтином Мандрикою, Ярославом Сініченком, Ігорем Андрущенком, Дмитром Гаврилком, Романом Лозіновим.

Указом Президента України від 18 липня 2023 р. №438 Ольшанського Ростислава Олеговича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

У воїна залишилися батько Олег Леонідович, сестра Дар’я Олегівна та бабуся Галина Миколаївна.

КАПТАН КОСТЯНТИН

Захисник народився 7 жовтня 1984 року у Губському. У школі його пригадують як життєрадісного, оптимістичного та працьовитого чоловіка, який був патріотом своєї країни.

Воїн брав участь у боях в АТО. Після початку повномасштабної війни він повернувся до побратимів на схід.

Костянтин Каптан раптово помер 20 березня 2023 року у Новоолександрівці на Донеччині.

МАНДРИКА КОСТЯНТИН

На Полтавщині, в селищі Білогорілка, відкрито 14 березня 2023 року меморіальну дошку воїну Збройних Сил України старшому солдату Костянтину Мандриці, який героїчно загинув під час російсько-української війни.

Мармурову плиту встановили на будівлі місцевої загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, де вчився патріот України.

МАДРИКА КОСТЯНТИН народився 25 жовтня 1988 року у селі Білогорілка Лохвицького району Полтавської області. Після школи закінчив Полтавське ПТУ №3, отримавши спеціальність слюсаря. З 25 жовтня 2007 року по 22 жовтня 2008 року проходив військову строкову службу в лавах ЗСУ.

Після повномасштабного ворожого вторгнення військ російської федерації 5 квітня 2022 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Мав звання старшого солдата, служив на посаді стрільця.

2 липня 2022 року в населеному пункті Уди Богодухівського району Харківської області під час ворожого артилерійського обстрілу Мандрика Костянтин отримав несумісне з життям осколкове поранення.

Всі знали Костянтина як доброзичливого товариша, щирого друга, справжнього трудівника, який не боявся ніякої роботи. Для родини він був турботливим сином, люблячим чоловіком і батьком. Для громади – одним із тих Героїв, воїнів, яким ми щодня дякуємо за те, що бачимо ранок за вікном, за блакитне небо над нашими головами, за віру в перемогу.

4 липня 2022 року місто Лохвиця зустрічало тіло загиблого, створивши живий коридор по маршруту вул. Сенчанська, Героїв України – Шевченка, Сковороди.

Цього ж дня Костянтина Мандрику поховали на Іванівському кладовищі в м. Лохвиця.

У загиблого залишилися мати, брат, дружина та донька Мілана 2011 року народження. 

ІГОР АНДРУШЕНКО, ДМИТРО ЗАДОРОЖНЮК, ЯРОСЛАВ СІНІЧЕНКО

5 травня 2023 р. у Лохвицькій школі № 3, де раніше навчалися військовослужбовці Ігор Андрущенко, Дмитро Задорожнюк та Ярослав Сінченко, встановили меморіальні дошки на фасаді будівлі в їхню пам’ять.

ІГОР АНДРУШЕНКО до початку великої війни працював водієм у ДП "Лохвицький шлях". 

25 березня 2022 р. воїна мобілізували.  Мав звання солдата та служив на посаді стрільця-санітара механізованого відділення. 

21 серпня військовослужбовець поліг під ворожим обстрілом поблизу Мазанівки, що на Донеччині. Солдатові було 34 роки. У нього лишилися батьки, дружина, двоє синів та сестра.

ДМИТРО ЗАДОРОЖНЮК військовослужбовець родом з села Червоний Кут Сумської області. Переїхав до м. Лохвиці, закінчив місцеву школу та ПТУ, де навчався на столяра-апаратника.

З 16 квітня 2015 р. до 13 жовтня 2016 р. він проходив строкову службу у лавах Збройних сил України. Мобілізували Дмитра Задорожнюка 11 березня 2022 р., служив на посаді бойового медика.

7 травня 2022 р. у бліндаж, де знаходився Дмитро, влучив ворожий артилерійський снаряд.

У бійця залишилася мати. Поховали Дмитра Задорожнюка на Сумщині.

ЯРОСЛАВ СІНІЧЕНКО у 2018 р. закінчив Київську національну академію внутрішніх справ, отримавши спеціальність юриста. У званні старшого сержанта він працював у полку поліції особливого призначення № 2 у Києві, а пізніше працював у приватній охоронній фірмі. 

Після повномасштабного вторгнення воїн пішов захищати Україну. 17 квітня 2022 р. поблизу Співаківки, що на Харківщині, разом з групою побратимів Ярослав  потрапив у засідку ДРГ й загинув, йому було 31 рік.