Показ дописів із міткою Б. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Б. Показати всі дописи

БОБАНИЧ ТАРАС «Хаммер»

28 листопада 2022 у Полтаві відкрили меморіальну дошку військовому Тарасу Бобаничу з позивним "Хаммер". Дошку-барельєф відкрили на будинку по вулиці Соборності, 5-А, її встановили за гроші благодійника.
ТАРАС БОБАНИЧ був родом не з Полтавщини, а народився на Львівщині у Трускавці. Закінчив юридичний факультет Львівського державного університету внутрішніх справ. Отримав диплом за спеціальністю "Правознавство". Працював у юридичній компанії. З липня 2014-го був командиром другого окремого батальйону Добровольчого українського корпусу "Правий сектор".
Загинув військовий 8 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання біля села Вірнопілля Ізюмського району на Харківщині. Тарасу Бобаничу було 33 роки.
24 серпня 2022 року Президент Володимир Зеленський присвоїв Тарасу Бобаничу звання Герой України (посмертно).
А через місяць, у Львові перейменували вулицю Короленка на честь Тараса Бобанича.

БУРКО ДЕМИД

5 лютого 2020 р. відкрили меморіальну дошку учаснику бою під Крутами, історику церкви, публіцисту, поету, діячу УАПЦ Демидові Бурку. Меморіальну дошку було виготовлено за кошти небайдужої громади Полтавщини.
ДЕМИД БУРКО  народився 29.08.1894 р. у с. Пирогів на Вінниччині.
Водночас життя його пов’язане і з Полтавою та селом Яреськи Шишацького району.
Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду (травень 1917), референт інформаційного бюро Секретаріату військових справ Центральної Ради.
Учасник бою під Крутами у складі 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. Після захоплення Києва московськими окупантами 8 лютого 1918 року повернувся на Поділля.
З осені 1918 року – студент історичного факультету Українського Кам’янець-Подільського університету. Паралельно відвідував вечірній богословський курс. З травня 1920 року – в Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після поразки Перших визвольних змагань опинився в Польщі. Влітку 1921 року намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні його заарештували і віддали до суду. Одержав 5 років ув’язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. Продовжив навчання в Кам’янець-Подільському університеті. Працював викладачем української мови і літератури у семирічних школах. У 1931 році через репресії залишив педагогічну працю, служив у кооперації. У 1935 році Демида Бурка знову заарештували, але він утік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі інвалідів.
З жовтня 1941-го – секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. Служив настоятелем Миколаївської церкви м. Полтави. Підготував до друку видання Євангелія (у перекладі Морачевського) та молитовника (Полтава, 1942). У газеті "Голос Полтавщини" (1941–1943 рр.) надрукував низку статей з історії літератури і мистецтва, вірші і спогади з пережитого. Автор книги "Українська Автокефальна Православна церква – вічне джерело життя" (1988, Бавнд-Брук, США). На її сторінках знайшли місце і враження автора про полтавський період життя. Вірш "Крути" написав 1938 року. Тоді сталіністи лютували особливо, вирубуючи під корінь усе українське. У передмові зазначив: "Цей вірш написано в 20-ті роковини битви під Крутами, в січні 1938 року, на самому полі бою за найтяжчих московсько-більшовицьких окупаційних умов".
Помер на 94 році, похований на Штутгартському цвинтарі.
ЛІТЕРАТУРА
  • Орленко С. "За рідний край і за любов до волі..." / С. Орленко // Нова година. – 2019. – 20-26 лют. – С. 7.
  • Ярошенко Г. Вижив під Крутами: у Полтаві вшанували пам'ять учасників легендарного бою Демида Бурка / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 5 лют. – С. 12.

БІЛІЧЕНКО ГЕННАДІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

У грудні 2014 року в управлінні Служби безпеки України в Полтавській області відкрили меморіальну дошку на пошану полеглих співробітників. На ній викарбуване й прізвище капітана Геннадія Біліченка. Пам’ятка про Героя з’явилася і в музеї Управління.
Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
23 серпня 2016-го року у межах заходів з відзначення Дня незалежності України в Полтаві Геннадію Біліченку урочисто відкрили меморіальну дошку, а 13 квітня 2017 року, в день третіх роковин з дня героїчної загибелі, поблизу Слов’янська – пам’ятник. 11 травня 2017 в Семенівці на околиці Слов’янська відбулося урочисте відкриття вже реконструйованого, оновленого пам’ятника, на якому увічнені імена 5 загиблих захисників України.
А ще на честь Геннадія Біліченка названо одну із вулиць Щербанівської сільської ради Полтавського району (це нові забудови на території с. Розсошенці, що тісно межують із містом Полтавою).
БІЛІЧЕНКО ГЕННАДІЙ ВАСИЛЬОВИЧ народився 15 грудня 1972 року у родині робітників в селищі Камишине Кустанайської області Казахстану. Українець.
1984 року разом із батьками переїхав на постійне проживання в село Несята Клічевського району Могильовської області Білорусі. 
У 1989 році тут закінчив середню школу й вступив до Бобруйського автотранспортного технікуму. 
1990 року призваний на строкову військову службу, яку проходив у військовій частині 34 605 на посадах рядового й командира відділення мотострілецького взводу. Звільнився 1992 року у званні сержанта. Невдовзі продовжив навчання у згаданому технікумі, який закінчив у 1994 році та отримав кваліфікацію техніка-механіка. Того ж року Геннадій переїхав до місця проживання батьків у село Гожули неподалік Полтави, де працевлаштувався водієм у місцеве агропідприємство.
У вересні 1996 року Біліченко вступив на заочне відділення Полтавського педагогічного університету. У цьому виші у червні 2001 року отримав вищу освіту, здобувши кваліфікацію вчителя історії.
1999 року одружився з полтавкою Горжій Наталією Миколаївною. У 2000 році народився син Денис. Сім’я мешкала у Полтаві.
У червні 1995 року Геннадія Біліченка зарахували на військову службу в Службу безпеки України. Спершу працював оперативним водієм відділу "А" Управління СБУ в Полтавській області. А у липні 2009 року був атестований на офіцерську посаду: призначили оперативним співробітником відділу ЦСО "А" Служби безпеки України в Управлінні СБУ в Полтавській області. За час служби брав участь у 180 бойових операціях та заходах забезпечення законності, прав і свобод громадян, у спеціальних операціях з фізичного захоплення небезпечних озброєних злочинців та припинення тяжких злочинів, захисту учасників кримінального судочинства та членів їх сімей, охороні вищих посадових осіб Української держави. Зразково ставився до виконання завдань на варті безпеки країни. Тож Геннадія Біліченка керівництво СБУ та УСБУ в Полтавській області нагороджувало чотирма медалями та грамотами. А звання капітана Геннадій Біліченко взагалі отримав достроково.
ЛІТЕРАТУРА
  • Організатором нападу і вбивства капітана полтавського відділу групи "Альфа" центру спецоперацій СБУ Біліченка був паламар із позивним "Ромашка" // Вечірня Полтава. – 2016. – 20 лип.– С. 1.

БАРКА ВАСИЛЬ КОСТЯНТИНОВИЧ (ОЧЕРЕТ)

В селі Солониця 22 жовтня 2020 р., що поблизу Лубен, на фасаді Будинку культури відкрито меморіальну дошку видатному письменнику, представнику української діаспори у Сполучених Штатах Америки Василю Барці, який творив для України.
БАРКА ВАСИЛЬ (справжнє ім’я та прізвище Василь Костянтинович Очерет, англ. Wasyl Otcheret-Barka) народився в цьому селі 16 липня 1908 року в козачій родині. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим після російсько-японської війни.
Сім’я Василя Барки жила небагато, постійно бідувала, батько теслював, а також разом зі своїми трьома синами доглядав чужі сади, під час війни працював інструктором у майстернях, де виробляли кінське спорядження для армії Будьоного. Сім’я Очеретів переїхала у відкритий степ, неподалік хутора Миколаївка, де Василь Барка ходив до трьохкласної початкової школи.
Навчався в лубенському духовному училищі, у 1927 році закінчив Лубенський педагогічний технікум, працював учителем фізики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. У 1930 році в Харкові Василь Барка видає книгу поезій "Шляхи", за яку комуністичний режим звинуватив його у пресі "за буржуазний націоналізм" й "спроби відновити релігійний пережиток капіталізму". Друга книжка "Цехи" виходить 1932 року в Харкові, вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі "Красноліт", де письменник був у "творчому відрядженні". У 1940 році він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції з історії західноєвропейської літератури.
У 1941 році письменник добровольцем іде у "народне ополчення". Під час одного із кровопролитних боїв з німецькими нацистами у 1942 році його тяжко поранено. Після розгрому Берліна здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір "Ді-Пі" (табори "переміщених осіб" на території Західної Німеччини та Австрії). У 1950 році переїхав до США, де працював над історією української літератури ("Хліборобів Орфей, або кларнетизм", "Правда Кобзаря"). Працював редактором на радіостанції "Свобода".
Великий успіх мала проза: романи "Рай" (Нью-Йорк, 1953), роман у віршах "Свідок для сонця шестикрилих" (1981). Ніщо не перешкодило пронести Василю Барці у серці рідну Україну і повідати світу про мільйони загиблих мучиницькою смертю. Це він, свідок голодоморських літ, є автором високохудожнього твору "Жовтий князь" – достовірного відбитку вражаючої української дійсності 30-х років ХХ ст., першого у світовій літературі професійного прозового твору, який присвячений Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Роман екранізував режисер Олесь Янчук, знявши відомий художній повнометражний фільм "Голод-33", прем’єра якого відбулася на телебаченні за день до історичного референдуму 1991 року, який підтвердив Незалежність України.
Останні три роки письменник хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Помер 11 квітня 2003 року в американському містечку Глейн Спейн. Загалом літературну спадщину Василя Барки представлено в понад 20 книг поезій, романів, повістей, перекладів та літературної критики. З перших кроків у літературі він заявив себе як "чужорідне тіло", котре комуністична система без вагань прагнула виштовхнути геть. Тож твори Барки у період СРСР були невідомі на рідній землі – на них комуністичні цензори наклали заборону. Але ім’я письменника з діаспори прийшло до України після відновлення незалежності, коли в українців нарешті з’явилася можливість з’ясувати правду про своє недавнє минуле.
ЛІТЕРАТУРА 
  1. Жулинський М. Василь Барка – культоролог і літописець долі українського народу / М. Жулинський // Народна творчість та етнографія. – 2003. – №4. – С. 56-66.
  2. Карпенко В. Останній автограф Василя Барки / В. Карпенко // Літературна Україна. – 2006. – 13 квіт. – С. 1, 7.
  3. Чайка В. Василь Барка: Я пережив і голод, і біду.. ; минуло 100 років від дня народження нашого земляка / В. Чайка // Зоря Полтавщини. – 2008. – 30 лип. – С. 3.
  4. Мовчан Р. Лев-самітник в океані життя : ювілейні штрихи з нагоди 100-річчя Василя Барки / Р. Мовчан // Літературна Україна. – 2008. – 9 жовт. – С. 1, 6.

БОНДАРЕНКО ОЛЕКСАНДР ПИЛИПОВИЧ

На фасаді Інституту свинарства і агропромислового виробництва НААН (вул. Шведська Могила, 1) висить пам'ятна дошка Бондаренку О. П. дошка з граніту відкрита у 1976 р. Яка нагадує нам про те, що "Тут в 1930–1933 рр. працював організатор і перший науковий директор науково-дослідного інституту свинарства, професор Бондаренко Олександр Пилипович. 1884–1937".
БОНДАРЕНКО ОЛЕКСАНДР ПИЛИПОВИЧ (1884–1937) народився на хуторі Узруй, нині село Новгород-Сіверського району Чернігівської області, зростав у родині незаможних селян. Після закінчення в 1912 році Московського сільськогосподарського інституту (нині Російський державний аграрний університет "Московська сільськогосподарська академія ім. К. А. Тімірязева) він прибув на Полтавщину, де обійняв посаду агронома Полтавського повітового земства по Решетилівській дільниці № 2. Місцем його проживання було містечко Решетилівка. Тут він проживав із родиною – дружиною М. Бондаренко та маленькою донечкою, яка народилась у 1910 році. На жаль, про їхню долю нічого не відомо. З 1913 по 1928 рік очолював відділ тваринництва Полтавської сільськогосподарської дослідної станції (нині – Полтавська державна дослідна станція ім. Вавилова Інституту свинарства і агропромислового виробництва НАН). Саме тут яскраво проявився його організаційний і науковий талант, зокрема при створенні бази сировини Полтавської беконної фабрики і організації 760 пунктів спарювання із хряками великої білої породи. До 1925 року Бондаренко організував племзаказник "Яківці" при Полтавській сільськогосподарській дослідній станції, а в 1927 році підготував першу в СРСР Державну племінну книгу.
З 1929 року Олександр Пилипович працює в Українському інституті експериментальної зоотехнії, який організований на базі відділу тваринництва сільгоспстанції. Цей інститут став базою для створення Інституту свинарства (1930). З 1933 року інститут підпорядковується Українській академії аграрних наук (УААН). На початкових етапах діяльності колектив вчених, очолюваний талановитим дослідником, професором Бондаренком, заклав основи зоотехнічної практики по вдосконаленню місцевих не покращених порід свиней. При цьому була виведена і апробована миргородська порода свиней, яка стала однією із планових порід в країні. Завдяки О. П. Бондаренку тваринництво розвивалось у різних напрямках: свинарство, птахівництво, вівчарство, конярство. Під його керівництвом і за його безпосередньої участі вперше в Україні проведено цілу низку наукових досліджень, зокрема з годівлі тварин, використання різних кормів та їх вплив на якість продуктів забою, виготовлення кормових сумішей. Він запропонував при оцінці поживності кормів проводити розрахунки в "ячмінних" кормових одиницях, рекомендував безмолочне вирощування поросят та інше.
У вівчарстві розробив методику селекції смушкових порід – решетилівської та сокольської, оцінки вовни та смушків. Він став родоначальником проведення конкурсів серед місцевих порід курей на несучість. Готував доповідь про наукову роботу із птахівництва на міжнародний конгрес, який проходив у Канаді в 1926 році.
Однак найбільшим внеском Олександра Пилиповича стали дослідження в галузі свинарства. 
ЛІТЕРАТУРА
  1. Меморіальні дошки // Полтавський вісник. – 2009. – 20 лют. – С. 6 (дод.).
  2. Кисіль, Ю. Селекціонер Олександр Бондаренко / Ю. Кисіль // Решетилівщина UA. – 2021. – 22 лип. – С. 6.

БАБАК ІВАН

2012 р. у школі № 7 імені Т. Г. Шевченка (вул. Балакіна, 2) відкрили меморіальну дошку видатному пілоту-винищувачу Івану Бабаку.
ІВАН ІЛЛІЧ БАБАК народився в селі Олексіївка (зараз Нікопольського району Дніпровщини) 26 липня 1919 року. Закінчив школу, Запорізький педагогічний інститут й аероклуб, після чого викладав хімію та біологію у звичайній середній школі Приморського району Запорізької області. Проте недовго – восени 1940 року його призвали до Червоної Армії та відправили до Сталінградської школи військових пілотів. Навесні 1942-го Івана відправили до 45-го винищувального авіаполку, який вів бої проти німецьких і румунських противників на Кримському фронті. Літати довелося на радянських Як-1, які на той час вже стрімко застарівали.
Після втрати Криму 45-й авіаполк було відведено на Кубань і Північний Кавказ, де льотчиків перевчили на нові американські винищувачі P-39 Airacobra, отримані за програмою ленд-лізу. На машинах цього типу Іван Бабак літав майже до кінця війни, на них він здобув усі свої повітряні перемоги. Полк перейменували на 100-й гвардійський винищувальний, командував ним Олександр Покришкін – на той час найвідоміший та найрезультативніший радянський ас. Під його орудою Бабак швидко перетворився на досвідченого й успішного повітряного бійця.
Перші звитяги Івана Бабака мали місце під час битви на Кубані. Протягом весни 1943 року він збив 5 німецьких літаків, а цього було достатньо, щоб вважатися асом. Проте підхопив малярію й на кілька місяців опинився в лазареті.
Повернувшись до своєї частини, Бабак отримав нову "Аерокобру" з дарчим написом "Від школярів Маріуполя". Уже в першому бойовому вильоті збив на ній німецький винищувач Messerschmitt 109. Запеклі бої над Приазов’ям і Донбасом збільшували бойовий рахунок українця. До кінця жовтня за ним нарахували вже 18 повітряних перемог, здобутих особисто, і ще 4 – разом із товаришами. Тож 1 листопада 1943 року Івану присвоїли звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена "Золота Зірка".
Надалі Бабак воював над півднем і заходом України, Молдовою, Румунією, Польщею, Німеччиною. В окремі дні йому доводилося виконувати до 5 бойових вильотів на день, що призводило до перевтоми, інколи – до ушпиталення. Сам ас завжди залишався скромною людиною, яка часто ніяковіла, коли йшлося про військові подвиги.
У березні 1945 року Іван Бабак у званні капітана став командиром 16-го гвардійського винищувального авіаполку, яким раніше командували знамениті аси Олександр Покришкін, Борис Глінка, Григорій Речкалов. На той час він мав уже від 35 до 37 повітряних перемог, і його представили до другої "Золотої Зірки" Героя Радянського Союзу.
Але на чолі полку Іван пробув лише кілька днів. 16 березня він відправився у свій 330-й бойовий виліт, в якому був підбитий ворожими зенітками. Літак запалав, але Бабак тягнув до лінії фронту. Коли полум’я вже охопило кабіну, він, майже знепритомнівши, усе ж зміг викинутися з парашутом. На землі його одразу схопили німці й відправили до табору військовополонених. Війна добігала кінця, і полоненим Іван пробув недовго – 24 квітня його звільнили американці. Проте після повернення до "своїх" ставлення до українця було майже ворожим. Про другу "Золоту Зірку" навіть не йшлося. Льотчика, поранення й опіки якого ще не загоїлися, відправили до фільтраційного табору під Уфою, де тримали близько року. Вимагали пояснення, чому він не застрелився одразу після приземлення на парашуті, щоб не потрапити живим у руки ворога.
Відверто розповісти про ті події Іван Бабак зміг лише у 1999 році в інтерв’ю журналістам:
"Постійні допити й нічні розстріли. Вранці йдеш і бачиш – нові могилки. Ця система таборів – розвиненіша, цинічніша й образливіша для нас усіх у порівнянні з німецькою. Я думаю, що німці такого не бачили ніде й не робили такого, як наші. Де таке взагалі можливо, щоб командира відомого на весь фронт полку після місяця полону кинули до табору, як ворога народу?"
Навіть після звільнення Іванові не давали спокою постійними перевірками. До нього продовжували ставитися з підозрою, як до потенційного "зрадника Батьківщини". Тому вже 1949 року він написав рапорт про вихід у запас, а потім й у відставку.
Із військовою службою було покінчено назавжди. Іван Бабак оселився на Полтавщині, вчителював, у 1970-х працював директором полтавської середньої школи № 7. Написав спогади "Зірки на крилах", став відмінником народної освіти. Про війну не любив розповідати й робив це вкрай рідко. 
Він помер 24 червня 2001 року, похований на Центральному кладовищі Полтави.
ЛІТЕРАТУРА
  1. Биков М. Легендарному асові Великої Вітчизняної Івану Іллічу Бабаку цими днями виповнилося б дев'яносто... / М. Биков // Вечірня Полтава. – 2009. – 5 серп. – С. 5.
  2. Брусенський О. Повернення Героя : [мемор. дошка у Полтаві І. І. Бабаку] / О. Брусенський // Вечірня Полтава. – 2012. – 31 жовт. – С. 2.
  3. Бутко Д. Слово про друга / Д. Бутко // Полтавський вісник. – 2009. – 8 трав. – С. 17.
  4. Єфанов М. "Літаючий Барс" [Герой Рад. Союзу І. І. Бабак. Після війни жив і працював у Полтаві ] / М. Єфанов // Край. – 2008. – № 54. – С. 12-13.
  5. Пасько М. "Літаючий барс" Іван Бабак / М. Пасько // Зоря Полтавщини. – 2009. – 21 лип. – С. 6.
  6. Пасько М. Льотчик-винищувач Іван Бабак збив 37 ворожих літаків. Чому відважного повітряного аса досі належно не пошанували в рідному місті? / М. Пасько // Полтавський вісник. – 2011. – 24 черв. – С. 26.
  7. Сулименко В. "Літаючому барсу" відкрили меморіальну дошку : [І. Бабаку - на будівлі школи № 7] / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2012. – 26 жовт. – С. 4.
  8. Убийвовк Л. Людина мужньої і трагічної долі / Л. Убийвовк // Край. – 2010. – № 73. – С. 14-15.

БАТУРІН ВІКТОР МИКОЛАЙОВИЧ

Меморіальна дошка
В. М. Батуріну
 по вул. Пушкіна
м. Полтава
На вшанування пам’яті відомого полтавця Віктора Миколайовича Батуріна у 1995 році на
будинку № 41/28 по вулиці Пушкіна було встановлено меморіальну дошку з барельєфом художника і написом: «У цьому будинку з 1973 по 1993 рр. жив і працював заслужений художник України Віктор Миколайович Батурін». Автори - виконавці меморіальної дошки – колеги і друзі Віктора Батуріна: художники Євген Путря, Юрій і Віталій Вялі, Віктор Цимбаліст, архітектори Анатолій Чорнощоков і Олександр Ротманський. 
БАТУРІН ВІКТОР (03.06. 1937, Полтава – 16.11. 1993, так само) - відомий український графік, оформлювач. Член Національної спілки художників України з 1984 року, заслужений художник УРСР (1984), головний художник Полтави (1992). Займався художнім оформленням музейних комплексів.

ЛІТЕРАТУРА
  • Бочарова С. Друзі в житті та мистецтві (Віктор Батурін і Анатолій Щербак) / С. Бочарова // Слов’янський збірник. Вип. 5. – П., 2006. – С. 304-311. 
  • Фесик К. Батурін Віктор Миколайович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т.2. – С.312 
  • Цебрій В. Завдяки полтавцю ми тепер знаємо, який вигляд у фантастичного океана-планети Соляріс… : до 75-річчя від дня народження відомого полтавського художника Віктора Батуріна / В. Цебрій // Полтавський вісник. – 2012. – 1 черв. – С. 23.

БІДНЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

Пам`ятна дошка  на честь Бідненка Олександра Івановича. Героя Радянського Союзу,
Пам`ятна дошка на честь
О. І. Бідненка,
с. Теплівка, Пирятинського району
знаходиться на будинку Теплівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів.
БІДНЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ (1920, Полтавської області – 1945, м. Познань, Польща) – Герой Радянського Союзу. Народився в сім`ї селянина. З 1929 по 1938 рр. навчався в місцевій середній школі. Закінчив 9 класів. Працював підіймальником на одній із шахт Донбасу. В 1940 р. був признаний до Червоної Армії. З перших днів Великої вітчизняної війни на фронті. Воював на Північно-Кавказькому, 1-му Білоруському фронтах.Захищав Одесу, севастополь, Ростов і Таганрог. Командир батальйону, майор О.І. Бідненко виявив мужність і відвагу, під його командуваанням було знищено багато техніки та живої сили воога в боях. А особливо в штурмі м. Радом. За героїзм і успішне виконання завдань Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 р. майору Олександру Івановичу Бідненнку було присвоєно звання Героя Радянського союзу.
17 квітня 1945 майор Бідненко провів останній бій.У бою на Берлінському напрямку був тяжко поранений. 
Помер від ран 7 травня 1945 р. Похований у польському м. Познань, на кладовищі російських воїнів.
У 1975 р. на будинку Теплівської загальноствіньої шоли І – ІІІ ступенів встановлено бронзову дошку (0.8 х 1,2) з потретним зображенням Біденка О. І. та пам`ятним написом: "В с. Теплівці народився, вчився, жив і працював Герой Радянського Союзу Олександр Іванович Бідненко".
ЛІТЕРАТУРА
Мосієнко С. Бідненко Олександр Іванович (1920, с. Теплівка, нині Пирятинського р-ну Полтавської обл. – 07.05.1945, побл. Берліна, похований у Познані, Польща) – військовик. Герой Радянського Союзу (1945). / С. Мосієнко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т. 2. – С. 744. 
Бонус Г. Вічна пам'ять Героям! / Г. Бонус // Край. – 2012. – № 97 (трав.). – С. 4-6.