БОЧАРОВА АНТОНІНА

24 вересня 2024 року на фасаді Супрунівської філії ЦКД відкрили меморіальну дошку найпершій олімпійській чемпіонці серед українок, дворазовій олімпійській чемпіонці Олімпіади 1952 року в Гельсінкі Ніні Антонівни Бочаровій.

Ніна Антонівна Бочарова народилася 24 вересня 1924 року в Супрунівці. Займатися спортом розпочала у школі, де учителем фізкультури працював Петро Степанович Павлюк. Саме він розгледів у занадто темпераментному дівчиську майбутню зірку світового масштабу. Спортзал для Бочарової перетворився на другу домівку. Інколи Ніну доводилося силою виводити зі спортзалу, щоб вона не залишилася у ньому ночувати. Але згодом, помітивши прогрес юної спортсменки, учитель перевів її до відділення спортивної гімнастики Полтавської школи фізкультури.

У 14 років Ніна Бочарова стала чемпіонкою України у своєму віці, а в 15 – дебютувала в Чемпіонаті республіки серед дорослих.

У переможний для Ніни Антонівни 1952 рік радянські спортсмени дебютували на Олімпійських іграх у Гельсинкі.

Вже в перший день ігор наша землячка завоювала першу в історії України золоту олімпійську медаль. Там же, у столиці Фінляндії, вона завоювала ще три олімпійські медалі.

Крім того, в 1954 році вона стала чемпіонкою світу. А у 2004 році Бочаровій була надана честь першій нести факел естафети олімпійського вогню на українській землі. І це лише маленька частина з переліку її досягнень. Також слід відзначити, що саме Ніна Бочарова придумала вправу, яку ніхто до того у світі не виконував – поперечний шпагат на брусах.

Ніна Бочарова – уславлена полтавка, Заслужений майстер спорту, одна з кращих гімнасток світу кінця 40-х – початку 50-х років ХХ століття. Нагороджена орденом княгині Ольги трьох ступенів, орденом Національного олімпійського комітету під № 1 (2012).

Пішла у засвіти перша олімпійська чемпіонка України у віці 95 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»

БЕЗПАЛКО АНДРІЙ

Полеглому захиснику України Андрію Безпалку меморіальну дошку встановили на фасаді ліцею № 33. Військовий був випускником цього навчального закладу.

Андрій Безпалко народився в Полтаві. Після закінчення професійно-технічного училища № 17 отримав фах газоелектрозварника та почав працювати у «Полтаваелектроавтотранс» на посаді механіка рухомого складу. Добровільно приєднався до Збройних сил України на початку квітня 2022-го. Був кулеметником взводу 3-го штурмового батальйону. 43-річний воїн загинув 18 вересня 2022 року в районі Майорська Донецької області під час виконання бойового завдання.

БОРОВИЦЬКИЙ НАЗАР

Захисник України з Кременчуччини Назар Боровицький отримав звання Героя України посмертно. Наприкінці серпня 2021 року Назар брав участь у рятувально-евакуаційній місії в Афганістані. Він виніс на руках міжнародну журналістку Фатіму. Військовий бачив жахи війни у Бучі та в Бородянці. Також капітан доставляв допомогу на територію «Азовсталі».

Назар Боровицький – капітан Головного управління розвідки Міністерства оборони України, учасник російсько-української війни. Герой України (2023, посмертно). Випускник ліцею «Політ» 2011 року.

Назар Богданович Боровицький народився 24 вересня 1993 року в Полтаві. Як повідомляє пресслужба ліцею «Політ», із самого раннього дитинства Назар гуртував біля себе друзів. Був ініціатором дитячих ігор. Дуже любив грати у футбол. Починаючи з 5-6 класу, почав загартовувати себе фізично: підтягування на турніку з рюкзаком, повним цегли, біг, віджимання, качання преса.

Родина мешкала в селі Пашківка колишнього Козельщинського району, й Назар із 2000 року по 2008 рік навчався в Пашківській загальноосвітній школі 1-3 ступенів. Під час навчання був активним учасником шкільних вистав, концертів, виховних заходів та спортивних змагань. Батькам ніколи не було соромно за поведінку свого сина. Він ріс чесним, відкритим, щирим, із загостреним почуттям справедливості, яку завжди відстоював, де б він не був. Був надійним плечем для друзів.

З 2009 до 2011 рік навчався в Полтавському обласному ліцеї-інтернаті для обдарованих дітей із сільської місцевості при Кременчуцькому педагогічному училищі ім. А. С. Макаренка (ліцей «Політ»), де поглиблено вивчав математику, інформатику та програмування, був старостою групи протягом трьох років. Навчався сумлінно, був відмінником. Як і сестра Оксана, закінчив 11 клас із золотою медаллю. На перервах Назар любив грати у футбол, а також додатково відвідував секцію боксу.

Наступним етапом життя Назара став вступ до Національної академії СБУ у 2011 році, яку юнак закінчив із червоним дипломом. Із перших днів курсантської військової служби він став справжнім лідером. Про це повідомляє пресслужба Національної академії Служби Безпеки України.

За словами одного з його керівників, Назар був зразковим командиром курсантського підрозділу – відповідальним і дисциплінованим, для якого колектив завжди посідав перше місце:

– Ніколи не використовував якісь привілеї, як старшина курсу. Навіть відмовлявся від зимової відпустки, якщо її міг використати лише він. Принциповий і справедливий у вирішенні будь-яких питань – з курсантами чи старшими офіцерами.

Його поважали всі – від курсантів до керівництва Академії. Він, як магніт, притягував до себе людей.

– Харизматичний лідер, який заряджав своїми ідеями та впевнено брав відповідальність за дії курсантів. Він постійно працював над собою – не просто йшов сходинками вгору, а навіть перестрибував поверхи. Надпатріотичний, завзятий і щирий у всіх проявах, – таким його пам’ятає одна із викладачів.

Після початку збройної агресії РФ у 2014 році Назар Боровицький, не вагаючись, прийняв рішення стати на захист України. Він достроково закінчив навчання в Академії, пройшовши серйозний відбір до новоствореного підрозділу СБУ. Своїм прикладом він надихнув інших курсантів, які згодом приєднались до нього.

– Військовий – це не професія, а значно більше. Це почесна місія і величезна відповідальність. Це мій осмислений вибір, – казав він. І щодня підтверджував свої слова.

По закінченню четвертого курсу, у 2015 році Назар приймає рішення достроково завершити навчання й стати в ряди захисників Батьківщини, підписавши контракт із Головним управлінням Служби безпеки України. Назар із групою курсантів-добровольців вирушає на навчання до США, після повернення вирушив на схід й неодноразово рятував життя воїнам ЗСУ.

3 серпня 2019 року Назар взяв шлюб з Анастасією Латер, яка стала для Назара добрим, вірним та надійним другом і коханою.

Під час ротацій Назар повертався до роботи в Києві, паралельно навчаючись та удосконалюючи свою військову майстерність. Він отримав багато сертифікатів міжнародного зразка, опанувавши військові спеціальності водолаза, сапера, інструктора спецоперацій, здійснивши близько 100 стрибків із парашутом різної складності, пройшовши курси «Спеціальні операції з нагляду та розвідки», «Підготовка розвідки для курсу бойової медицини», «Надання першої допомоги в надзвичайних ситуаціях».

БОРІЩАК ОЛЕКСІЙ

Олексій Боріщак народився 1 серпня 1979 року в Кременчуці, був єдиною дитиною в сім'ї. Закінчила 31-ту школу, після закінчення 9 класів вступив до Кременчуцького залізничний технікум.

Коли Олексій навчався на другому курсі технікуму, у нього з'явилося бажання вступити до військового училища. Однак для цього потрібен був атестат про закінчення 11 класів, тому Олексій екстернатом закінчив вечірню школу, а після технікуму намагався потрапити в Київський інститут сухопутних військ.

Вступити до інституту у Олексія не вийшло і в 19 років він пішов в армію. Він служив у навчальному центрі «Десна» у Чернігові і, вже будучи військовослужбовцем, по закінченню учебки він вступив до Харківського інституту танкових військ на командне відділення.

Коли Олексій навчався на третьому курсі, він одружився. Разом з дружиною Оксаною він пізніше служив і в «Десні», і 93-й бригаді. Незабаром у них народилася донька. Коли тато загинув, їй було 10 років.

Після закінчення інституту Олексій отримав розподіл в «рідну» «Десну». Там він дослужився від лейтенанта до майора, був командиром роти снайперів.

У 2013 році «Десну» почали розформовувати та Олексій разом з дружиною перевівся в Черкаське Дніпропетровської області, в дев'яносто третю механізовану бригаду. Там він був заступником командира першого батальйону.

З початком військових дій на сході України, у березні 2014-го року, Олексія відправили в Луганську область, захищати кордон. У серпні після нетривалої ротації Борищак виявився в ще одній гарячій точці в зоні АТО – в Іловайську.

Востаннє Олексій подзвонив 28 серпня. Він сказав мамі, що у нього все нормально, бійці чекають обіцяний російськими військовими «коридор», за яким вони повинні були вийти з «Іловайського котла».

Олексій Борищак загинув 29 серпня 2014 на полі бою, прикриваючи вихід підопічних з оточення. Спочатку він був похований у Дніпропетровську на Алеї Героїв як невідомий солдат. У лютому 2015 його тіло було ідентифіковано по ДНК.

13 березня 2015 після прощання в Свято-Миколаївської церкви Олексія перепоховали на Свіштовському кладовищі.

Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, «За мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

24 жовтня 2015 року в місті Кременчук на будівля ЗОШ № 31, де навчався Олексій Борищак, йому відкрито меморіальну дошку.

БУТКО РОМАН

На подвір’ї Лучанської ЗОШ відкрили меморіальну дошку Романові Бутку, який загинув під час ворожого мінометного обстрілу, відкрили в селі Лука 13 березня. У цей день воїнові мало виповнитися 33 роки.

Право відкрити дошку надали сестрі полеглого воїна та його однокласниці Юлії Клименко.

Бутко Роман народився 13 березня 1990 року у селі Гудими Роменського району Сумської області. Згодом, у 1994 році, сім’я переїхала на Лохвиччину – у село Юсківці. Роман закінчив Лучанську загальноосвітню школу. Навчався у Сумському аграрному університеті на юридичному факультеті, який закінчив у 2016 році.

Роман Бутко був учасником антитерористичної операції на сході України, захищав її незалежність і територіальну цілісність.

Як працьовитого, відповідального, сумлінного і доброзичливого чоловіка знали Романа односельчани у мирному житті. Він працював як самостійник, допомагав людям у оранці городів, перевезенні власним транспортом.

На другий день після повномасштабного російського вторгнення, 25 лютого 2022 року, був призваний до лав Збройних сил України по мобілізації. Військову службу проходив у званні солдата.

2 жовтня 2022 року під час ведення бойових дій у районі населеного пункту Давидів Брід Херсонської області в результаті мінометного обстрілу з боку противника наш земляк БУТКО Роман Анатолійович загинув разом із своїм побратимом, лохвичанином Гаврилком Дмитром Григоровичем.

Поховали воїна у селі Гудими Андріяшівської сільської громади.

Відповідно до Указу Президента України від 30 травня 2023 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, солдата Бутка Романа Анатолійовича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У загиблого залишилися мати, сестра, дружина та синок 2019 року народження.

БРАХ ЄВГЕНІЙ

25 вересня до роковин загибелі бійця Євгенія Браха відкрили пам’ятну дошку у селі Селещина, де він виріс.

«Із самого народження і протягом всього його життя Женя був суцільний прикол і радість, і втіха. Він був нашим центром у сім’ї. Я його згадую кожного дня, це найбільша частина мого життя. Дитинство у нас було звичайне: билися за пульт від телевізора, а потім уже трішки підросли і трималися разом завжди, не було ніяких розбратів, сварок і так далі. Всі чекали, коли Женя пішов до легіону, кожен його приїзд – це було як свято», – каже сестра Євгенія Браха Софія Бойченко.

Капрал – резервіст Французького іноземного легіону на початку повномасштабного вторгнення повернуся до України.

Про кар'єру військового Євгеній мріяв з дитинства. Хлопець родом із Полтавщини, народився у селищі Машівка, а дитинство провів у селі Селещина. Не дуже вірив, що зможе вступити до Іноземного легіону. Гадав, що для цього необхідно знати французьку мову, і не вірив, що здатен на такий «подвиг».

Після закінчення школи опанував фах майстра з налагодження й запуску холодильних установок. Потім навчався у Національному університеті харчових технологій. Брав участь у Революції Гідності. Коли в 2014 р. росіяни розпочали агресію проти нашої країни, Євгеній хотів вирушити на фронт, на Донеччину. Проте йому було на той момент 19 років, а на службу приймали з 20-ти. Тож хлопець, покинувши навчання в університеті, спочатку відправився вчитися до Польщі. А дізнавшись, що незнання мови не стане на перешкоді вступу до Іноземного легіону, рушив до Франції.

Вступні випробування далися йому нескладно, він був сильним і кмітливим. У вересні 2015 року Євгенія прийняли до лав Легіону. Там він відчув, що потрапив у рідну стихію. Після тренувань почалися військові відрядження. З миротворчою місією Євгеній служив в Малі – країні, назва якої пізніше стала його позивним. А потім з африканських пустель потрапив на інший континент – у Південну Америку. Джунглі Французької Гвіани припали йому до смаку навіть більше.

Він був військовослужбовцем із великої літери. Для «Малі» легіон був справою життя. Він казав, що для нього там не було чогось екстремального. Брах із посмішкою згадував, як з побратимами їли змій, як жив у джунглях кілька місяців, як його вкусив скорпіон.

За час служби його неодноразово нагороджували, та коли у вересні 2020 р. закінчився його п'ятирічний контракт, у званні капрала залишив службу.

Євгеній залишився у резерві Французького іноземного легіону. Жив і працював у Франції на Лазурному березі. Вів власний ютуб канал, був активним інстаграм блогеромз більш як 40 тис. підписників.

Коли почалася повномасштабна війна, Євгеній не міг лишатися осторонь. На його грудях було татуювання: Alba jacta est, тобто «Жереб кинуто». І він не відмовився від свого жереба.

Навесні 2022-го «Малі» повернувся із Франції в Україну і пішов воювати проти російських загарбників. Спочатку вступив у добровольчий батальйон «Традиція та порядок». Влітку 2022-го проходив навчання у Великій Британії. Після цього був прийнятий на службу до лав Сил спеціальних операцій ЗСУ. На фронті був кулеметником. Брав участь у підготовці спецоперації на острові Зміїний.

Брах був кулеметником, служив у Силах спеціальних операцій. Йому було з чим порівнювати. Говорячи про українських військових, він був вражений їхньою відважністю і жагою до перемоги.

21 вересня Євген поїхав на виконання свого останнього бойового завдання, з якого не повернувся.

Про загибель «Малі» на фронті повідомив його побратим Ігор «Янкі» Номан в Інстаграмі.

«Брат. Воїн. Справжній. Душа. Патріот. Найкращий серед нас. Найкращий серед найкращих. Приклад для всіх. Ти завжди залишишся в наших серцях! Знов сумую! Побачимося в іншому місці!», – написав він.

Євгеній Брах загинув 21 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання біля Соледару на Донеччині. Воїн не дожив 11 днів до свого 27-річчя.

У Євгенія залишилися батьки, сестра, кохана та син, який народився влітку 2022 року.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

БРИЖАК СЕРГІЙ

12 грудня 2023 р. у Полтаві на фасаді загальноосвітньої школи № 28, що на вулиці Івана Мазепи, відкрили меморіальну дошку молодшому сержанту 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Збройних Сил України Сергію Васильовичу Брижаку.

Сергій Брижак був учасником АТО з 2014 року. У перший день повномасштабного вторгнення російських військ 24 лютого 2022 року добровільно повернувся до лав Збройних Сил і став на захист України.

«Його думка була такою, якщо в твою країну приходить війна, то ти повинен захищати її, як справжній чоловік», – каже донька загиблого Сергія Брижака Юлія Ярова.

«Після того, як тато повернувся, він на горище поклав свій бронежилет. Я була щаслива ці вісім років, поки він там лежав до лютого 2022-го. Тоді нам знову довелося їхати і забирати з горища цей бронежилет», – каже донька загиблого Сергія Брижака Юлія Ярова.

«Навіть, коли їхали на передову, бо там були ротації, то він складав усі списки, хто на яку позицію. Сам виїжджав як водій, закидав людей на «нуль», – говорить побратим загиблого Сергія Брижака Дмитро Кібець.

Встановлення меморіальної дошки на фасаді школи ініціювали однокласники Сергія Брижака.

«Я пишаюсь тим, що ми навчались з такою великою людиною стільки років. І прислів’я, що герої серед нас, і що не святі горщики ліплять – це якраз про таку людину. Він ще з дитинства був стержневим хлопцем, впевненим у собі, користувався великими повагою й авторитетом серед однолітків», – пригадує однокласник загиблого Сергія Брижака Олег Бєлоножко.

«Сергія я пам’ятаю як учня, який сидів на ряду біля вікна. І запам’ятався він тим, що був щирою людиною, трошки шибеником ось він для мене учень четвертого класу, я чітко уявляю його обличчя. І наступний епізод – кінець школи. Наступний раз, коли я про нього чула, – це про його доньку, яка навчається в нас школі», – каже заступниця директора ЗОШ № 28 Ірина Земелько.

«Він мав сидіти на командно-спостережному пункті і був за старшого там, але через те, що хлопці не витримували напливу, Сергій пішов їх підтримати. Якби не він, я б не потягнув це все сам. Для мене це втрата дуже відчутна. Крім того, що ми були друзями, він для мене був руками і головою», – каже побратим загиблого Сергія Брижака Дмитро Кібець.

Завдяки професіоналізму та бойовому вишколу Сергія Брижака підрозділ під його керуванням завжди виконував поставлену задачу, несучи мінімальні втрати. Загинув у січні 2023 року у бою під Вугледаром від кулі ворожого снайпера 24 січня 2023 року.

Був нагороджений медаллю «За хоробрість в бою» та нагрудним хрестом «Честь і Сила». За проявлену особисту мужність та героїзм, стійкість та рішучість при виконанні військового обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя, під час заходів із забезпечення національної безпеки і оборони України, відсічі і стримування збройної агресії російських терористів представлений до присвоєння звання Герой України (посмертно).

Меморіальну дошку виготовили та встановили за гроші однокласників Сергія Брижака.

БАБІНЕЦЬ РУСЛАН

Меморіальну дошку відкрили 11 жовтня на фасаді Тарандинціської школи Про це повідомили у навчальному закладі Новооржицької селищної ради.

Раніше на фасаді школи вже була меморіальна дошка випускнику Роману Павленку. Її відкрили у 2015 році.

Руслан Бабінець

Солдат народився 28 червня 1999 року в Новаках. З 2010 по 2014 рік чоловік навчався у Тарандицівській школі, а потім – у Лубенському лісотехнічному коледжі. Після закінчення навчання воїн працював у комунальному підприємстві «Конвалія», де займався озелененням Лубен.

У перший день повномасштабної війни, 24 лютого, Руслан Бабінець добровольцем пішов на фронт. Він приєднався до 116-ої окремої бригади територіальної оборони, де служив на посаді водія броньовика. Тоді захисника отримав свій позивний «Панцир». На своєму броньовику тероборонівець неодноразововивозив бійців на позиції та евакуйовував поранених.

Через майже півтора року служби життя молодого бійця обірвалося. 24-річний військовослужбовець загинув від поранення грудної клітки, яке дістав у бою під Авдіївкою, що на Донеччині.

БОБАНИЧ ТАРАС «Хаммер»

28 листопада 2022 у Полтаві відкрили меморіальну дошку військовому Тарасу Бобаничу з позивним "Хаммер". Дошку-барельєф відкрили на будинку по вулиці Соборності, 5-А, її встановили за гроші благодійника.

ТАРАС БОБАНИЧ був родом не з Полтавщини, а народився на Львівщині у Трускавці. Закінчив юридичний факультет Львівського державного університету внутрішніх справ. Отримав диплом за спеціальністю "Правознавство". Працював у юридичній компанії. З липня 2014-го був командиром другого окремого батальйону Добровольчого українського корпусу "Правий сектор".

Загинув військовий 8 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання біля села Вірнопілля Ізюмського району на Харківщині. Тарасу Бобаничу було 33 роки.

24 серпня 2022 року Президент Володимир Зеленський присвоїв Тарасу Бобаничу звання Герой України (посмертно).

А через місяць, у Львові перейменували вулицю Короленка на честь Тараса Бобанича.

БУРКО ДЕМИД

5 лютого 2020 р. відкрили меморіальну дошку учаснику бою під Крутами, історику церкви, публіцисту, поету, діячу УАПЦ Демидові Бурку. Меморіальну дошку було виготовлено за кошти небайдужої громади Полтавщини.

ДЕМИД БУРКО  народився 29.08.1894 р. у с. Пирогів на Вінниччині.

Водночас життя його пов’язане і з Полтавою та селом Яреськи Шишацького району.

Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду (травень 1917), референт інформаційного бюро Секретаріату військових справ Центральної Ради.

Учасник бою під Крутами у складі 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. Після захоплення Києва московськими окупантами 8 лютого 1918 року повернувся на Поділля.

З осені 1918 року – студент історичного факультету Українського Кам’янець-Подільського університету. Паралельно відвідував вечірній богословський курс. З травня 1920 року – в Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після поразки Перших визвольних змагань опинився в Польщі. Влітку 1921 року намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні його заарештували і віддали до суду. Одержав 5 років ув’язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. Продовжив навчання в Кам’янець-Подільському університеті. Працював викладачем української мови і літератури у семирічних школах. У 1931 році через репресії залишив педагогічну працю, служив у кооперації. У 1935 році Демида Бурка знову заарештували, але він утік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі інвалідів.

З жовтня 1941-го – секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. Служив настоятелем Миколаївської церкви м. Полтави. Підготував до друку видання Євангелія (у перекладі Морачевського) та молитовника (Полтава, 1942). У газеті "Голос Полтавщини" (1941–1943 рр.) надрукував низку статей з історії літератури і мистецтва, вірші і спогади з пережитого. Автор книги "Українська Автокефальна Православна церква – вічне джерело життя" (1988, Бавнд-Брук, США). На її сторінках знайшли місце і враження автора про полтавський період життя. Вірш "Крути" написав 1938 року. Тоді сталіністи лютували особливо, вирубуючи під корінь усе українське. У передмові зазначив: "Цей вірш написано в 20-ті роковини битви під Крутами, в січні 1938 року, на самому полі бою за найтяжчих московсько-більшовицьких окупаційних умов".

Помер на 94 році, похований на Штутгартському цвинтарі.

ЛІТЕРАТУРА

• Орленко С. "За рідний край і за любов до волі..." / С. Орленко // Нова година. – 2019. – 20-26 лют. – С. 7.
• Ярошенко Г. Вижив під Крутами: у Полтаві вшанували пам'ять учасників легендарного бою Демида Бурка / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 5 лют. – С. 12.

БІЛІЧЕНКО ГЕННАДІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

У грудні 2014 року в управлінні Служби безпеки України в Полтавській області відкрили меморіальну дошку на пошану полеглих співробітників. На ній викарбуване й прізвище капітана Геннадія Біліченка. Пам’ятка про Героя з’явилася і в музеї Управління.

Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

23 серпня 2016-го року у межах заходів з відзначення Дня незалежності України в Полтаві Геннадію Біліченку урочисто відкрили меморіальну дошку, а 13 квітня 2017 року, в день третіх роковин з дня героїчної загибелі, поблизу Слов’янська – пам’ятник. 11 травня 2017 в Семенівці на околиці Слов’янська відбулося урочисте відкриття вже реконструйованого, оновленого пам’ятника, на якому увічнені імена 5 загиблих захисників України.

А ще на честь Геннадія Біліченка названо одну із вулиць Щербанівської сільської ради Полтавського району (це нові забудови на території с. Розсошенці, що тісно межують із містом Полтавою).

БІЛІЧЕНКО ГЕННАДІЙ ВАСИЛЬОВИЧ народився 15 грудня 1972 року у родині робітників в селищі Камишине Кустанайської області Казахстану. Українець.

1984 року разом із батьками переїхав на постійне проживання в село Несята Клічевського району Могильовської області Білорусі. 

У 1989 році тут закінчив середню школу й вступив до Бобруйського автотранспортного технікуму. 

1990 року призваний на строкову військову службу, яку проходив у військовій частині 34 605 на посадах рядового й командира відділення мотострілецького взводу. Звільнився 1992 року у званні сержанта. Невдовзі продовжив навчання у згаданому технікумі, який закінчив у 1994 році та отримав кваліфікацію техніка-механіка. Того ж року Геннадій переїхав до місця проживання батьків у село Гожули неподалік Полтави, де працевлаштувався водієм у місцеве агропідприємство.

У вересні 1996 року Біліченко вступив на заочне відділення Полтавського педагогічного університету. У цьому виші у червні 2001 року отримав вищу освіту, здобувши кваліфікацію вчителя історії.

1999 року одружився з полтавкою Горжій Наталією Миколаївною. У 2000 році народився син Денис. Сім’я мешкала у Полтаві.

У червні 1995 року Геннадія Біліченка зарахували на військову службу в Службу безпеки України. Спершу працював оперативним водієм відділу "А" Управління СБУ в Полтавській області. А у липні 2009 року був атестований на офіцерську посаду: призначили оперативним співробітником відділу ЦСО "А" Служби безпеки України в Управлінні СБУ в Полтавській області. За час служби брав участь у 180 бойових операціях та заходах забезпечення законності, прав і свобод громадян, у спеціальних операціях з фізичного захоплення небезпечних озброєних злочинців та припинення тяжких злочинів, захисту учасників кримінального судочинства та членів їх сімей, охороні вищих посадових осіб Української держави. Зразково ставився до виконання завдань на варті безпеки країни. Тож Геннадія Біліченка керівництво СБУ та УСБУ в Полтавській області нагороджувало чотирма медалями та грамотами. А звання капітана Геннадій Біліченко взагалі отримав достроково.

ЛІТЕРАТУРА

• Організатором нападу і вбивства капітана полтавського відділу групи "Альфа" центру спецоперацій СБУ Біліченка був паламар із позивним "Ромашка" // Вечірня Полтава. – 2016. – 20 лип.– С. 1.

БАРКА ВАСИЛЬ КОСТЯНТИНОВИЧ (ОЧЕРЕТ)

В селі Солониця 22 жовтня 2020 р., що поблизу Лубен, на фасаді Будинку культури відкрито меморіальну дошку видатному письменнику, представнику української діаспори у Сполучених Штатах Америки Василю Барці, який творив для України.

БАРКА ВАСИЛЬ (справжнє ім’я та прізвище Василь Костянтинович Очерет, англ. Wasyl Otcheret-Barka) народився в цьому селі 16 липня 1908 року в козачій родині. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим після російсько-японської війни.

Сім’я Василя Барки жила небагато, постійно бідувала, батько теслював, а також разом зі своїми трьома синами доглядав чужі сади, під час війни працював інструктором у майстернях, де виробляли кінське спорядження для армії Будьоного. Сім’я Очеретів переїхала у відкритий степ, неподалік хутора Миколаївка, де Василь Барка ходив до трьохкласної початкової школи.

Навчався в лубенському духовному училищі, у 1927 році закінчив Лубенський педагогічний технікум, працював учителем фізики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. У 1930 році в Харкові Василь Барка видає книгу поезій "Шляхи", за яку комуністичний режим звинуватив його у пресі "за буржуазний націоналізм" й "спроби відновити релігійний пережиток капіталізму". Друга книжка "Цехи" виходить 1932 року в Харкові, вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі "Красноліт", де письменник був у "творчому відрядженні". У 1940 році він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції з історії західноєвропейської літератури.

У 1941 році письменник добровольцем іде у "народне ополчення". Під час одного із кровопролитних боїв з німецькими нацистами у 1942 році його тяжко поранено. Після розгрому Берліна здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір "Ді-Пі" (табори "переміщених осіб" на території Західної Німеччини та Австрії). У 1950 році переїхав до США, де працював над історією української літератури ("Хліборобів Орфей, або кларнетизм", "Правда Кобзаря"). Працював редактором на радіостанції "Свобода".

Великий успіх мала проза: романи "Рай" (Нью-Йорк, 1953), роман у віршах "Свідок для сонця шестикрилих" (1981). Ніщо не перешкодило пронести Василю Барці у серці рідну Україну і повідати світу про мільйони загиблих мучиницькою смертю. Це він, свідок голодоморських літ, є автором високохудожнього твору "Жовтий князь" – достовірного відбитку вражаючої української дійсності 30-х років ХХ ст., першого у світовій літературі професійного прозового твору, який присвячений Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Роман екранізував режисер Олесь Янчук, знявши відомий художній повнометражний фільм "Голод-33", прем’єра якого відбулася на телебаченні за день до історичного референдуму 1991 року, який підтвердив Незалежність України.

Останні три роки письменник хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Помер 11 квітня 2003 року в американському містечку Глейн Спейн. Загалом літературну спадщину Василя Барки представлено в понад 20 книг поезій, романів, повістей, перекладів та літературної критики. З перших кроків у літературі він заявив себе як "чужорідне тіло", котре комуністична система без вагань прагнула виштовхнути геть. Тож твори Барки у період СРСР були невідомі на рідній землі – на них комуністичні цензори наклали заборону. Але ім’я письменника з діаспори прийшло до України після відновлення незалежності, коли в українців нарешті з’явилася можливість з’ясувати правду про своє недавнє минуле.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Жулинський М. Василь Барка – культоролог і літописець долі українського народу / М. Жулинський // Народна творчість та етнографія. – 2003. – №4. – С. 56-66.
2. Карпенко В. Останній автограф Василя Барки / В. Карпенко // Літературна Україна. – 2006. – 13 квіт. – С. 1, 7.
3. Чайка В. Василь Барка: Я пережив і голод, і біду.. ; минуло 100 років від дня народження нашого земляка / В. Чайка // Зоря Полтавщини. – 2008. – 30 лип. – С. 3.
4. Мовчан Р. Лев-самітник в океані життя : ювілейні штрихи з нагоди 100-річчя Василя Барки / Р. Мовчан // Літературна Україна. – 2008. – 9 жовт. – С. 1, 6.

БОНДАРЕНКО ОЛЕКСАНДР ПИЛИПОВИЧ

На фасаді Інституту свинарства і агропромислового виробництва НААН (вул. Шведська Могила, 1) висить пам'ятна дошка Бондаренку О. П. дошка з граніту відкрита у 1976 р. Яка нагадує нам про те, що "Тут в 1930–1933 рр. працював організатор і перший науковий директор науково-дослідного інституту свинарства, професор Бондаренко Олександр Пилипович. 1884–1937".

БОНДАРЕНКО ОЛЕКСАНДР ПИЛИПОВИЧ (1884–1937) народився на хуторі Узруй, нині село Новгород-Сіверського району Чернігівської області, зростав у родині незаможних селян. Після закінчення в 1912 році Московського сільськогосподарського інституту (нині Російський державний аграрний університет "Московська сільськогосподарська академія ім. К. А. Тімірязева) він прибув на Полтавщину, де обійняв посаду агронома Полтавського повітового земства по Решетилівській дільниці № 2. Місцем його проживання було містечко Решетилівка. Тут він проживав із родиною – дружиною М. Бондаренко та маленькою донечкою, яка народилась у 1910 році. На жаль, про їхню долю нічого не відомо. З 1913 по 1928 рік очолював відділ тваринництва Полтавської сільськогосподарської дослідної станції (нині – Полтавська державна дослідна станція ім. Вавилова Інституту свинарства і агропромислового виробництва НАН). Саме тут яскраво проявився його організаційний і науковий талант, зокрема при створенні бази сировини Полтавської беконної фабрики і організації 760 пунктів спарювання із хряками великої білої породи. До 1925 року Бондаренко організував племзаказник "Яківці" при Полтавській сільськогосподарській дослідній станції, а в 1927 році підготував першу в СРСР Державну племінну книгу.

З 1929 року Олександр Пилипович працює в Українському інституті експериментальної зоотехнії, який організований на базі відділу тваринництва сільгоспстанції. Цей інститут став базою для створення Інституту свинарства (1930). З 1933 року інститут підпорядковується Українській академії аграрних наук (УААН). На початкових етапах діяльності колектив вчених, очолюваний талановитим дослідником, професором Бондаренком, заклав основи зоотехнічної практики по вдосконаленню місцевих не покращених порід свиней. При цьому була виведена і апробована миргородська порода свиней, яка стала однією із планових порід в країні. Завдяки О. П. Бондаренку тваринництво розвивалось у різних напрямках: свинарство, птахівництво, вівчарство, конярство. Під його керівництвом і за його безпосередньої участі вперше в Україні проведено цілу низку наукових досліджень, зокрема з годівлі тварин, використання різних кормів та їх вплив на якість продуктів забою, виготовлення кормових сумішей. Він запропонував при оцінці поживності кормів проводити розрахунки в "ячмінних" кормових одиницях, рекомендував безмолочне вирощування поросят та інше.

У вівчарстві розробив методику селекції смушкових порід – решетилівської та сокольської, оцінки вовни та смушків. Він став родоначальником проведення конкурсів серед місцевих порід курей на несучість. Готував доповідь про наукову роботу із птахівництва на міжнародний конгрес, який проходив у Канаді в 1926 році.

Однак найбільшим внеском Олександра Пилиповича стали дослідження в галузі свинарства. 

ЛІТЕРАТУРА

1. Меморіальні дошки // Полтавський вісник. – 2009. – 20 лют. – С. 6 (дод.).
2. Кисіль, Ю. Селекціонер Олександр Бондаренко / Ю. Кисіль // Решетилівщина UA. – 2021. – 22 лип. – С. 6.

БАБАК ІВАН

2012 р. у школі № 7 імені Т. Г. Шевченка (вул. Балакіна, 2) відкрили меморіальну дошку видатному пілоту-винищувачу Івану Бабаку.

ІВАН ІЛЛІЧ БАБАК народився в селі Олексіївка (зараз Нікопольського району Дніпровщини) 26 липня 1919 року. Закінчив школу, Запорізький педагогічний інститут й аероклуб, після чого викладав хімію та біологію у звичайній середній школі Приморського району Запорізької області. Проте недовго – восени 1940 року його призвали до Червоної Армії та відправили до Сталінградської школи військових пілотів. Навесні 1942-го Івана відправили до 45-го винищувального авіаполку, який вів бої проти німецьких і румунських противників на Кримському фронті. Літати довелося на радянських Як-1, які на той час вже стрімко застарівали.

Після втрати Криму 45-й авіаполк було відведено на Кубань і Північний Кавказ, де льотчиків перевчили на нові американські винищувачі P-39 Airacobra, отримані за програмою ленд-лізу. На машинах цього типу Іван Бабак літав майже до кінця війни, на них він здобув усі свої повітряні перемоги. Полк перейменували на 100-й гвардійський винищувальний, командував ним Олександр Покришкін – на той час найвідоміший та найрезультативніший радянський ас. Під його орудою Бабак швидко перетворився на досвідченого й успішного повітряного бійця.

Перші звитяги Івана Бабака мали місце під час битви на Кубані. Протягом весни 1943 року він збив 5 німецьких літаків, а цього було достатньо, щоб вважатися асом. Проте підхопив малярію й на кілька місяців опинився в лазареті.

Повернувшись до своєї частини, Бабак отримав нову "Аерокобру" з дарчим написом "Від школярів Маріуполя". Уже в першому бойовому вильоті збив на ній німецький винищувач Messerschmitt 109. Запеклі бої над Приазов’ям і Донбасом збільшували бойовий рахунок українця. До кінця жовтня за ним нарахували вже 18 повітряних перемог, здобутих особисто, і ще 4 – разом із товаришами. Тож 1 листопада 1943 року Івану присвоїли звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена "Золота Зірка".

Надалі Бабак воював над півднем і заходом України, Молдовою, Румунією, Польщею, Німеччиною. В окремі дні йому доводилося виконувати до 5 бойових вильотів на день, що призводило до перевтоми, інколи – до ушпиталення. Сам ас завжди залишався скромною людиною, яка часто ніяковіла, коли йшлося про військові подвиги.

У березні 1945 року Іван Бабак у званні капітана став командиром 16-го гвардійського винищувального авіаполку, яким раніше командували знамениті аси Олександр Покришкін, Борис Глінка, Григорій Речкалов. На той час він мав уже від 35 до 37 повітряних перемог, і його представили до другої "Золотої Зірки" Героя Радянського Союзу.

Але на чолі полку Іван пробув лише кілька днів. 16 березня він відправився у свій 330-й бойовий виліт, в якому був підбитий ворожими зенітками. Літак запалав, але Бабак тягнув до лінії фронту. Коли полум’я вже охопило кабіну, він, майже знепритомнівши, усе ж зміг викинутися з парашутом. На землі його одразу схопили німці й відправили до табору військовополонених. Війна добігала кінця, і полоненим Іван пробув недовго – 24 квітня його звільнили американці. Проте після повернення до "своїх" ставлення до українця було майже ворожим. Про другу "Золоту Зірку" навіть не йшлося. Льотчика, поранення й опіки якого ще не загоїлися, відправили до фільтраційного табору під Уфою, де тримали близько року. Вимагали пояснення, чому він не застрелився одразу після приземлення на парашуті, щоб не потрапити живим у руки ворога.

Відверто розповісти про ті події Іван Бабак зміг лише у 1999 році в інтерв’ю журналістам:

"Постійні допити й нічні розстріли. Вранці йдеш і бачиш – нові могилки. Ця система таборів – розвиненіша, цинічніша й образливіша для нас усіх у порівнянні з німецькою. Я думаю, що німці такого не бачили ніде й не робили такого, як наші. Де таке взагалі можливо, щоб командира відомого на весь фронт полку після місяця полону кинули до табору, як ворога народу?"

Навіть після звільнення Іванові не давали спокою постійними перевірками. До нього продовжували ставитися з підозрою, як до потенційного "зрадника Батьківщини". Тому вже 1949 року він написав рапорт про вихід у запас, а потім й у відставку.

Із військовою службою було покінчено назавжди. Іван Бабак оселився на Полтавщині, вчителював, у 1970-х працював директором полтавської середньої школи № 7. Написав спогади "Зірки на крилах", став відмінником народної освіти. Про війну не любив розповідати й робив це вкрай рідко. 

Він помер 24 червня 2001 року, похований на Центральному кладовищі Полтави.

ЛІТЕРАТУРА

1. Биков М. Легендарному асові Великої Вітчизняної Івану Іллічу Бабаку цими днями виповнилося б дев'яносто... / М. Биков // Вечірня Полтава. – 2009. – 5 серп. – С. 5.
2. Брусенський О. Повернення Героя : [мемор. дошка у Полтаві І. І. Бабаку] / О. Брусенський // Вечірня Полтава. – 2012. – 31 жовт. – С. 2.
3. Бутко Д. Слово про друга / Д. Бутко // Полтавський вісник. – 2009. – 8 трав. – С. 17.
4. Єфанов М. "Літаючий Барс" [Герой Рад. Союзу І. І. Бабак. Після війни жив і працював у Полтаві ] / М. Єфанов // Край. – 2008. – № 54. – С. 12-13.
5. Пасько М. "Літаючий барс" Іван Бабак / М. Пасько // Зоря Полтавщини. – 2009. – 21 лип. – С. 6.
6. Пасько М. Льотчик-винищувач Іван Бабак збив 37 ворожих літаків. Чому відважного повітряного аса досі належно не пошанували в рідному місті? / М. Пасько // Полтавський вісник. – 2011. – 24 черв. – С. 26.
7. Сулименко В. "Літаючому барсу" відкрили меморіальну дошку : [І. Бабаку - на будівлі школи № 7] / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2012. – 26 жовт. – С. 4.
8. Убийвовк Л. Людина мужньої і трагічної долі / Л. Убийвовк // Край. – 2010. – № 73. – С. 14-15.

БАТУРІН ВІКТОР МИКОЛАЙОВИЧ

Меморіальна дошка
В. М. Батуріну
 по вул. Пушкіна
м. Полтава

На вшанування пам’яті відомого полтавця Віктора Миколайовича Батуріна у 1995 році на
будинку № 41/28 по вулиці Пушкіна було встановлено меморіальну дошку з барельєфом художника і написом: «У цьому будинку з 1973 по 1993 рр. жив і працював заслужений художник України Віктор Миколайович Батурін». Автори - виконавці меморіальної дошки – колеги і друзі Віктора Батуріна: художники Євген Путря, Юрій і Віталій Вялі, Віктор Цимбаліст, архітектори Анатолій Чорнощоков і Олександр Ротманський. 

БАТУРІН ВІКТОР (03.06. 1937, Полтава – 16.11. 1993, так само) - відомий український графік, оформлювач. Член Національної спілки художників України з 1984 року, заслужений художник УРСР (1984), головний художник Полтави (1992). Займався художнім оформленням музейних комплексів.

ЛІТЕРАТУРА

• Бочарова С. Друзі в житті та мистецтві (Віктор Батурін і Анатолій Щербак) / С. Бочарова // Слов’янський збірник. Вип. 5. – П., 2006. – С. 304-311. 
• Фесик К. Батурін Віктор Миколайович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т.2. – С.312 
• Цебрій В. Завдяки полтавцю ми тепер знаємо, який вигляд у фантастичного океана-планети Соляріс… : до 75-річчя від дня народження відомого полтавського художника Віктора Батуріна / В. Цебрій // Полтавський вісник. – 2012. – 1 черв. – С. 23.

БІДНЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

Пам`ятна дошка  на честь Бідненка Олександра Івановича. Героя Радянського Союзу,

Пам`ятна дошка на честь

О. І. Бідненка,

с. Теплівка, Пирятинського району

знаходиться на будинку Теплівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів.

БІДНЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ (1920, Полтавської області – 1945, м. Познань, Польща) – Герой Радянського Союзу. Народився в сім`ї селянина. З 1929 по 1938 рр. навчався в місцевій середній школі. Закінчив 9 класів. Працював підіймальником на одній із шахт Донбасу. В 1940 р. був признаний до Червоної Армії. З перших днів Великої вітчизняної війни на фронті. Воював на Північно-Кавказькому, 1-му Білоруському фронтах.Захищав Одесу, севастополь, Ростов і Таганрог. Командир батальйону, майор О.І. Бідненко виявив мужність і відвагу, під його командуваанням було знищено багато техніки та живої сили воога в боях. А особливо в штурмі м. Радом. За героїзм і успішне виконання завдань Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 р. майору Олександру Івановичу Бідненнку було присвоєно звання Героя Радянського союзу.

17 квітня 1945 майор Бідненко провів останній бій.У бою на Берлінському напрямку був тяжко поранений. 

Помер від ран 7 травня 1945 р. Похований у польському м. Познань, на кладовищі російських воїнів.

У 1975 р. на будинку Теплівської загальноствіньої шоли І – ІІІ ступенів встановлено бронзову дошку (0.8 х 1,2) з потретним зображенням Біденка О. І. та пам`ятним написом: "В с. Теплівці народився, вчився, жив і працював Герой Радянського Союзу Олександр Іванович Бідненко".

ЛІТЕРАТУРА

Мосієнко С. Бідненко Олександр Іванович (1920, с. Теплівка, нині Пирятинського р-ну Полтавської обл. – 07.05.1945, побл. Берліна, похований у Познані, Польща) – військовик. Герой Радянського Союзу (1945). / С. Мосієнко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т. 2. – С. 744. 

Бонус Г. Вічна пам'ять Героям! / Г. Бонус // Край. – 2012. – № 97 (трав.). – С. 4-6.