МЕДВЕДЄВ АРТЕМ

Артем Медведєв народився у 1991 році в Полтаві. У 2008 році закінчив школу № 9. З 2008 по 2013 рік навчався на історичному факультеті Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка. Після початку повномасштабного вторгнення росії 31-річний фанат вступив у територіальну оборону Полтави. Згодом перевівся до Києва, де приєднався до батальйону «Стугна». Виконував бойові завдання на південному напрямку на посаді гранатометника.

Загинув 18 серпня 2022 року поблизу села Максимівка Миколаївської області. Три місяці його тіло пролежало на окупованій території. Сім’я змогла похоронити захисника тільки після звільнення Херсонщини. В Артема залишилася донька Ангеліна.

«Артем був старшим від мене на три роки. Я познайомився з ним через його брата десь у 2016 році на футболі. Побачили одне одного – і так почалося наше спілкування, яке переросло у дружбу з першої бійки. Тобто спочатку ми бачилися тільки на футболі. А останні 2-3 роки до повномасштабної війни наше спілкування вийшло за межі стадіону. Ми навіть працювали разом – Артем хотів поїхати зі мною за кордон на роботу. Але не зробив цього, бо більше часу хотів приділяти своїй».

Футбол для Артема був більше, ніж просто хобі. Він цим жив і повністю викладався на стадіоні. Якщо там виникали якісь проблеми, то намагався їх вирішувати зі старшими товаришами. Більшість хлопців знали його як людину, яка завжди допоможе. Навіть якщо зателефонуєш йому в 4-5 годині ранку і скажеш, що терміново потрібна допомога, то він відразу запитував: «Куди їхати?» – говорить Влад, друг Артема і ультрас «Ворскли».

Дружина брата Артема Медведєва – Анастасія – так розповіла про його життя: – «Артем був людиною вольовою, рішучою, якщо мав якісь переконання, то слідував їм беззаперечно. І коли почалося повномасштабне вторгнення, він був у Полтаві. Чоловік з ним спілкувався, обговорювали що робити, як бути корисними, хоча в армії ніхто з них не служив, зі зброєю справи не мав. Тобто, попри те, що розуміння як допомогти не було, у нього було чітке розуміння, що він не має просто сидіти і чекати, відтак наважився піти у місцеву тероборону, з думкою, що там навчать військовій справі.

Здається, це було 25 лютого. Тоді такої прямої загрози для Полтави не було, і вони разом із друзями вирішили зініціювати переведення до київської тероборони, адже на підступах до столиці вже були війська рашистів.

До того ж у Києві жили ми, та і до цього Артем теж жив і працював певний час у столиці. Тривалий час він служив саме там, у різних місцевих формуваннях. Але коли Київщину звільнили, завершилися усі стабілізаційні заходи, разом з побратимами готувалися до переведення на більш складний напрямок, знову ж таки – не могли «відсиджуватися», хотіли робити справу.

Проходили підготовку, влітку уже вийшли з цих добровольчих формувань і вступили до лав ЗСУ. Після цього його у складі батальйону «Стугна» було командировано на Миколаївщину.

Коли міг, то виходив на зв’язок. Але ніколи нічого не розповідав, не хотів, щоб рідні хвилювалися, ніби штучно формував враження, що він у безпеці. Але загинув він на полі бою 18 серпня, там, де зовсім не було безпечно… Як справжній воїн, захисник нашої родини.

Звістка про загибель прийшла 19-го серпня від побратимів, але офіційної інформації не було. Тому коли у серпні в пабліках почали поширювати новину, ми моніторили й просили видаляти фейки, адже офіційно він був зниклим безвісти, тож ми не могли не сподіватися на краще.

І ось коли ЗСУ звільнили Миколаївщину, ми вже отримали офіційну звістку про те, що Артем поліг за Україну у тяжких боях на кордоні Миколаївщини та Херсонщини.

Артем дуже любив футбол, рідну «Ворсклу», був у складі ультрас. Ясна річ, на позиціях не було можливості дивитися матчі улюбленої команди, тому він під час перерви між таймами або після матчу телефонував Андрію, своєму брату, щоб той йому переповів, що відбувалося на полі: хто забив, хто пропустив, хто заважав, хто ніякий, хто обрізався, кого бракувало, за що Скляр отримав чергову жовту».

МЕЛЬНИЧУК СЕРГІЙ

На Полтавщині відкрили меморіальну дошку на честь полеглого воїна Сергія Мельничука

Сергій Мельничук захищав країну від окупантів з перших днів повномасштабного вторгнення. Воїн загинув 23 жовтня у Бахмутському районі внаслідок мінометного обстрілу.

Щоб увічнити пам’ять про героя йому встановили меморіальну дошку.

Відкриття дошки вібулося у Кременчуці, її встановили на фасаді будинку, де полеглий захисник проживав з сім’єю.

Історія Сергія Мельничука

Сергій Мельничук народився 11 листопада 1977 року у Єрках Черкаської області. Згодом з родиною переїхав у Горішні Плавні. Після закінчення школи вступив у політехнічний технікум у Горішніх Плавнях, а згодом пройшов службу в армії.

Після цього працював на гірничо-збагачувальному комбінаті. З серпня 2015 по квітень 2018 років брав участь в АТО. З початку повномасштабної війни він був командиром групи швидкого реагування «ГРОМ» при Кременчуцькому РТЦК та СП.

Сергій Мельничук загинув 23 жовтня 2023 року біля селища Курдюмівка Бахмутського району Донецької області під час обстрілу.

МОКЛЯК ОЛЕКСАНДР

23 серпня 2015 р. в Нових Санжарах відкрили меморіальну дошку — Мокляку Олександру. Дошку відкрили на будинку, де проживав військовослужбовець.

МОКЛЯК ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ  — став сиротою ще у дитинстві. Закінчив Полтавське ПТУ № 10, Проходив строкову службу в лавах ЗСУ. Демобілізувавшись, працював у ТОВ "Наша марка".

У часі війни мобілізований, механік лісопильного відділення інженерно-технічної роти 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Під Дебальцевим виконував бойові завдання у складі 128-ї бригади задля ролі посилення взводного опорного пункту. Загинув 6 лютого 2015-го в бою в Чорнухиному Попаснянського району під час танкової атаки російських збройних формувань на взводно-опорний пункт "Віталій". Від розриву танкового снаряду Олександру рознесло голову; тіло забрали сепаратисти. Російський "канал" "Лайф Ньюз" і терористи поширювали брехню, що бійці йшли здаватись, а їх застрелили "загороджувальні загони Нацгвардії". У тому бою загинули старший лейтенант Микола Карнаухов, старший солдат Віталій Іскандаров, солдати Олександр Мокляк й Євген Шверненко, згодом упізнані серед загиблих; смертельного поранення осколком в голову зазнав старший солдат 15-го гірськопіхотного батальйону Олександр Капуш.

Після довгих перемовин у березні 2015 року вдалося забрати тіло вояка.

11 березня Олександра поховали в Нових Санжарах.

Лишилася дружина та син.

Нагороди та вшанування

• За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагородженийУказом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року — орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

ЛІТЕРАТУРА

• Пасько А. Призабутий подвиг Олександра Мокляка / А. Пасько // Зоря Полтавщини. – 2015. – 23 черв. – С. 4.

МАНДРИКА КОСТЯНТИН

На Полтавщині, в селищі Білогорілка, відкрито 14 березня 2023 року меморіальну дошку воїну Збройних Сил України старшому солдату Костянтину Мандриці, який героїчно загинув під час російсько-української війни.

Мармурову плиту встановили на будівлі місцевої загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, де вчився патріот України.

МАДРИКА КОСТЯНТИН народився 25 жовтня 1988 року у селі Білогорілка Лохвицького району Полтавської області. Після школи закінчив Полтавське ПТУ №3, отримавши спеціальність слюсаря. З 25 жовтня 2007 року по 22 жовтня 2008 року проходив військову строкову службу в лавах ЗСУ.

Після повномасштабного ворожого вторгнення військ російської федерації 5 квітня 2022 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Мав звання старшого солдата, служив на посаді стрільця.

2 липня 2022 року в населеному пункті Уди Богодухівського району Харківської області під час ворожого артилерійського обстрілу Мандрика Костянтин отримав несумісне з життям осколкове поранення.

Всі знали Костянтина як доброзичливого товариша, щирого друга, справжнього трудівника, який не боявся ніякої роботи. Для родини він був турботливим сином, люблячим чоловіком і батьком. Для громади – одним із тих Героїв, воїнів, яким ми щодня дякуємо за те, що бачимо ранок за вікном, за блакитне небо над нашими головами, за віру в перемогу.

4 липня 2022 року місто Лохвиця зустрічало тіло загиблого, створивши живий коридор по маршруту вул. Сенчанська, Героїв України – Шевченка, Сковороди.

Цього ж дня Костянтина Мандрику поховали на Іванівському кладовищі в м. Лохвиця.

У загиблого залишилися мати, брат, дружина та донька Мілана 2011 року народження. 

МАРТОС БОРИС

11 червня 2021 р. у селищі Градизьк на фасаді Будинку культури відкрили меморіальну дошку видатному землякові – громадсько-політичному діячеві, вченому-економісту Борису Мартосу. Дошку виготовлено коштом Градизької територіальної громади. Зробили це з ініціативи обласного офісу Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті.

Захід присвятили 142-річчю з дня народження Бориса Мартоса та 30-й річниці відновлення незалежності України.

БОРИС МАРТОС – визначний український громадський, політичний і державний діяч, кооператор, науковець, педагог і публіцист. Присвятив своє життя боротьбі за інтереси трудящих, розвиткові кооперації, підготовці фахівців для кооперації та організацій інших форм господарювання. Народився 20 травня 1879 р. у Градизьку на Полтавщині. Закінчив гімназію в Лубнах і Харківський університет, де й "став на шлях активної боротьби за національне пробудження українського народу".

У 1910-1913 рр. Б. Мартос працював як економіст і кооператор на Волині й Кубані, потім інспектором кооперації Полтавського губернського земства (з кінця 1913 р. до початку 1917 р.). Кооперативні товариства Полтавщини тоді недостатньо були забезпечені кваліфікованими працівниками, у діяльності кооперативів було багато недоліків. Виступаючи з доповідями на нарадах з питань розвитку кооперації чи на зборах кооперативних товариств, Б. Мартос давав поради щодо вдосконалення кооператив-ного господарювання. Він турбувався про підготовку кадрів для кооперативних установ, налагодження їх навчання і був одним з організаторів кооперативних курсів і лектором курсів. За його участі підготовлено і видано працю "Огляд споживчих товариств Полтавської губернії за 1913 р.".

Важливим внеском Бориса Мартоса в розвиток кооперації була його активна участь у заснуванні спілок (об'єднань) споживчих товариств і спілок кредитних кооперативів. Створена, завдяки його наполегливій праці, Полтавська спілка споживчих товариств на початку 1916 р. (спочатку, в 1915 р., почала діяти як товариство гуртових закупок) була першою подібною губернською спілкою в Україні. Вона вже невдовзі досягла вагомих результатів у господарській і культурно-просвітницькій діяльності. За роки XX ст., зазнаючи певних перетворень, спілка сприяла побудові і налагодженню роботи на Полтавщині крамниць, закладів харчування, оптових торгівельних баз, виробничих підприємств споживчої кооперації тощо.

У 1917 р. Б. Мартос був членом Української Центральної Ради, першим Генеральним секретарем земельних справ. У 1919- 1920 рр. – він Міністр фінансів і одночасно (з квітня по серпень 1919 р.), голова Ради Міністрів Директорії УНР. У 1919 р. запровадив українську валюту – гривню.

У 1917-1919 рр. Б. Мартос – один із головних організаторів Всеукраїнських кооперативних з'їздів, керівник Центрального Українського кооперативного комітету, ініціатор створення Київського кооперативного інституту. У той час він теж був головою Надзірної ради Всеукраїнської спілки споживчих союзів ("Дніпросоюзу"), членом Надзірної Ради "Українбанку", членом редколегії журналу "Українська кооперація"; викладав у кооперативній школі "Дніпросоюзу".

З 1920 р. Б. Мартос – на еміграції в Чехословаччині. Брав участь у створенні в 1922 р. Української Господарської Академії (УГА) в Подєбрадах біля Праги, очолював кафедри теорії кооперації та споживчої кооперації. Був діяльним учасником створення Українського Технічно-Господарського інституту (Подєбради) і в 1936-1938 рр. його директором.

Після Другої світової війни Борис Миколайович переїхав до Німеччини. Був одним із засновників Української Економічної Високої Школи в Мюнхені і в 1945-1948 рр. її ректором. У 1948 р. став дійсним членом Української Вільної Академії Наук (УВАН), Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ).

У 1958 р. переїхав до США, викладав в Українському Технічному Інституті в Нью- Йорку, брав участь у діяльності УВАН і НТШ, часто виступав з публічними лекціями. Борис Мартос вдало поєднував організаторську роботу з науково-педагогічною і публіцистичною діяльністю, написав чимало наукових праць, присвячених теорії та історії кооперації. У ПУЕТ перевидано його підручники "Теорія кооперації", "Кооперативна ревізія" та ін.

На життєвому шляху Б. Мартоса були і противники, і критики. Та навіть вони визнавали "його сильну волю, відвагу, велетенську енергію, витримку...", він "належав до тих велетнів духа й чину, які всі свої сили, здібності й працю віддавали для своєї рідної батьківщини України".

Заснована за його безпосередньої участі Полтавська спілка споживчих товариств забезпечила спорудження (наприкінці 1960 р. - початку 1970 р.) будівель Полтавського кооперативного інституту (тепер ПУЕТ) і впорядкування території поруч з ним, на якій знаходяться мальовничий сквер і пам’ятник одному з творців Полтавської споживспілки – Борису Мартосу.

Помер Борис Мартос 19 вересня 1977 р. в Ірвінгтоні (Нью-Йорк, США]. Його поховали на цвинтарі в Бавнд-Бруку.

Пам'ятник Борису Мартосу (скульптор Микола Посполітак) відкрито на виконання Указу Президента України від 16 травня 2005 р. і рішення Полтавської міської ради від 11 вересня 2007 р. у сквері біля Полтавського університету економіки і торгівлі (ПУЕТ) 21 вересня 2007 р.

Ювілейна монета України номіналом 2 гривні, присвячена Борису Мартосу (надійшла в обіг 29 травня 2009 року).

МОВЧАН ДМИТРО

2017 року в місті Кременчук на фасаді ВПУ № 7 відкрили меморіальну дошку загиблим в АТО випускникам, серед яких Дмитро Мовчан. У січні 2019 на фасаді льотного коледжу Національного авіаційного університету встановили меморіальну дошку Д. Мовчану. Занесений до Книги Пошани Полтавської обласної ради (посмертно).

МОВЧАНА ПАВЛА перші роки життя минули в селі Рокитне на Полтавщині. Згодом разом з батьками переїхав до Кременчука. Навчався у школі № 30, закінчив Кременчуцький професійний ліцей № 7 за професією верстатника. Але Дмитро мріяв про небо, тож 1996 року вступив до Кременчуцького льотного коледжу Національного авіаційного університету, який закінчив у 1999 році. З листопада 2012-го служив за контрактом штурманом 16-ї вертолітної бригади в Бродах на Львівщині. Від початку бойових дій виконував завдання в зоні АТО, на вертольоті Мі-24. В 2014-му його вертоліт підбили, йому тоді вдалося вижити. він дістав травми, лікувався у шпиталі. 2015 року перевівся до Полтавської авіачастини, у 18-у бригаду.

З лютого 2017 року перебував у відрядженні в Краматорську. У складі екіпажу вертольоту, разом з командиром екіпажу підполковником Євгенієм Волошиним та бортовим техніком старшим лейтенантом Романом Кандулом (смт Семенівка Кременчуцького р-ну Полтавської обл.), виконував завдання в зоні АТО. Їхній вертоліт ("бджілка", як вони його називали) виконував роль повітряного "таксі", перевозив вантажі та особовий склад Генштабу і Збройних сил в районі проведення АТО, поблизу лінії фронту.

Загинув разом з екіпажем 26 березня 2017 р. в результаті авіакатастрофи військового гелікоптеру Мі-2, яка сталася біля с. Малинівка (Слов’янський район) Донецької області, за 13 км від аеродрому м. Краматорська.

30 березня з військовими льотчиками попрощались у Полтаві. Панахида відбулася в Авіамістечку, на території 18-ї бригади армійської авіації, в/ч А3384.

Поховали його на кладовищі рідного села Рокитне.

Указом Президента України № 538/216 від 2 грудня 2016 року "за особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час виконання військового обов’язку, та з нагоди Дня Збройних Сил України" Мовчан Дмитро Васильович нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (11.10.2017, посмертно), медаллю всеукраїнської громадської організації "Країна" "За визволення Слов’янська" (посмертно).

МАКУХА ГЕННАДІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

У 2022 році селі Петрівці Миргородського району відкрили пам’ятну дошку молодшому сержанту Макусі Геннадію Миколайовичу. Розмістили її на фасаді місцевої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, яку у свій час закінчив український захисник.

МАКУХА ГЕННАДІЙ МИКОЛАЙОВИЧ народився 28 серпня 1979 року. Проживав у Петрівцях, де здобув середню освіту.

У 2020-у році прийняв рішення стати професійним військовим – підписав контракт на проходження військової служби. Був командиром відділення взводу вогневої підтримки 10-ї гірсько-піхотної бригади.

20 березня 2022 року поблизу населеного пункту Озерщина під час мінометного обстрілу молодший сержант Макуха загинув.

Указом Президента України № 242 від 15.04.2022 року Макуха Геннадій Миколайович був посмертно нагороджений орденом За мужність ІІІ ступеня.

ЛІТЕРАТУРА

• Туркова Т. Родинам загиблих воїнів вручили нагороди / Т. Туркова // Нова година. – 2022. – 19-25 жовт. – С. 3.

ПАНАС МИРНИЙ (ПАНАС ЯКОВИЧ РУДЧЕНКО)

22 травня 1949 року в мальовничій садибі будинку-музею відбувся багатолюдний мітинг, присвячений пам’яті письменника, на якому виступив Олесь Гончар. В урочистій тиші була прикріплена до будинку мармурова меморіальна дошка, яка засяяла золотими літерами: "В цьому будинку 1903–1920 рр. Жив видатний письменник, класик української літератури Панас Мирний (П. Я. Рудченко)". Відомі українські письменники разом із М. П. Рудченком посадили біля будинку дуб – наймогутніше дерево, як символ величі таланту Панаса Мирного.

ПАНАС МИРНИЙ народився 13 травня 1949 р. в Миргороді на Полтавщині, письменник, драматург, громадський діяч.

Навчався в Миргородському парафіяльному і в Гадяцькому повітовому училищах. І вже в 14 років розпочав чиновницьку службу в Гадяцькому повітовому суді. З 1871-го працював і мешкав у Полтаві. Однак чиновницька кар’єра не приносила особливого задоволення, тож справжньою втіхою для Панаса Яковича стає літературна діяльність.

Перші твори побачили світ у львівському журналі "Правда" в 1872-му, підписані псевдонімом Панас Мирний. Згодом у співавторстві з братом Іваном Біликом завершив роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1875), опублікований в Женеві у 1880-му. Своєю творчістю прагнув «просто і правдиво" показати буденне життя своєї країни. Серед найбільш відомих творів – "Повія", "Лимерівна", "Морозенко", "Лихі люди".

Через цензурне переслідування українського слова в Російській імперії (посилене Емським указом 1876-го), у Наддніпрянській Україні твори Панаса Мирного почали друкувати лише з середини 1880-х. Водночас природна скромність і потреба конспірації зробили особу письменника таємницею як для влади, так і для читачів.

Дослужився до чину дійсного статського радника, нагороджений орденами святого Станіслава, святої Анни до ІІ ступеня, святого Володимира ІV ступеня.

Пізно одружився (майже в 40) – на капітанській доньці Олександрі Шейдеман, з якою познайомився на одному з літературних вечорів, і з якою виростили трьох синів.

Підтримував тісні зв’язки з багатьма відомими діячами української культури, проводив активну громадську діяльність. Зокрема, на початку ХХ ст. виступав із закликами до боротьби за свободу й рівноправність жінок, протестував проти заборони вшанування пам’яті Тараса Шевченка в 1914-му. Панаса Мирного, який пише «противні твори українською мовою й живе десь нелегально», розшукували жандарми: проводили обшуки в родинах полтавської інтелігенції (начебто приходили і до самого Панаса Яковича), шукали в Харківській губернії, однак безуспішно.

Жовтневий переворот і більшовицьку революцію не сприйняв. Однак через хвороби,

ПАТРІАРХ МСТИСЛАВ (СКРИПНИК СТЕПАН )

Меморіальна дошка
Скрипнику Степану, Полтава

В Полтаві, за адресою вул. Патріарха Мстислава, 11 (13?), дивом зберігся більше ніж двохсотлітній, глинобитний, обкладений цеглою батьківський будиночок одного із найвидатніших церковних діячів України і всього християнського світу ХХ століття, першого Патріарха Київського і всієї України Мстислава (світське ім’я – Степан Іванович Скрипник, 1898–1993). В 1994 році на фасаді будинку, де жила сім’я Скрипників, встановили дошку на честь Патріарха Мстислава: «В цій хатині 1898 року народився вірний син України і слуга Божий Святійший Мстислав, перший Патріарх Київський».

10 квітня 1898 року в Полтаві народився Степан Іванович Скрипник (Мстислав), патріарх Київський і всієї України. Його батько походив із полтавського козацького роду, мати – рідна сестра Симона Петлюри. Навчався в Полтавській першій класичній гімназії, закінчив офіцерську козачу школу в Оренбурзі. Ще гімназистом брав участь у нелегальних гуртках учнівської молоді, великий вплив на зростання національної свідомості справив дядько – Симон Петлюра.

Отримав старшинське звання хорунжого. У роки революції Мстислав перейшов до українських військових частин. У 1919 році – особистий ад'ютант Головного Отамана Української Народної Республіки. З 1920-го – у 3-й Залізній дивізії Армії Української Народної Республіки. Цього ж року разом з іншими військовими УНР інтернований у таборі в Каліші.

З 1921 до 1941 перебував на окупованій Польщею Волині. У 1923 році емігрував до Варшави, закінчив Вищу школу політичних наук. У 1930-му обраний послом до Польського сейму від Волині та Полісся (ця частина України до 1939 року знаходилась під владою Польщі), захищав права українців у Польщі. Брав участь у церковному і релігійному житті. 1 вересня 1941-го року увійшов до складу «Тимчасової адміністрації Української православної церкви» на Волині.

З приходом гітлерівців, сподіваючись на відродження національної державності, очолив «Українську Раду Довір’я», редагував газету «Волинь». Із перших днів окупації перебував під наглядом нацистських спецслужб. Після розпуску «Рад Довір’я» зосередив основну увагу на проблемі розбудови УАПЦ. Після смерті дружини у квітні 1942-го прийняв постриг. 14 травня 1942-го року в Києві у підвальній каплиці-катакомбі під Андріївською церквою висвячений на єпископа Переяславського УАПЦ. Мстислав почав розбудовувати УАПЦ по всій Україні, завдяки зусиллям Мстислава до УАПЦ приєднались Полтавська та Харківські єпархії. У червні 1942 відвідав Переяслав, Кременчук, Лубни, Хорол, Миргород, Полтаву, Харків. Лише у Полтаві у липні 1942 висвятив близько 20 священиків, брав участь у видавничій діяльності Полтавської Єпархіальної Ради. За допомогою Українського Червоного Хреста роздобув папір для друкування євангелія та молитовника. Німецька влада зарахувала Мстислава до переліку «опальних єпископів». Восени був заарештований гестапо і примушений до переїзду на Лівобережжя – до Чернігова і Прилук.

Напередодні наступу радянських військ виїхав спочатку до Луцька, а згодом – до Польщі. З 1944 до 1946 – єпископ УАПЦ у Німеччині. Весною 1947 Собором єпископів УАПЦ піднесений до сану архієпископа. Того ж року обраний архієпископом Вінніпега і всієї Канади УГКЦ. З 1950 – архієпископ головної консисторії і заступник митрополита УПЦ у США. Великим досягненням Мстислава стала побудова «Українського Єрусалима» в Бавнд-Бруці біля Нью-Йорка, де церква спромоглася придбати собі велику ділянку. Відтоді тут постав осередок усього українського церковного життя.

Багатолітню діяльність Мстислава високо оцінив надзвичайний Собор УАПЦ 1969, на якому Мстислава одностайно обрано митрополитом. З властивою йому енергією керував життям УАПЦ в Європі, Австралії та Північній Америці. Коли ж настав час – благословив третє відродження УАПЦ в Україні 1989 року. Саме в автокефальній церкві Мстислав убачав символ і гарантію незалежності України.

30 жовтня 1989-го проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському православному Соборі в червні 1990-го обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ, в жовтні прибув в Україну (інтронізований 18.11.1990 у храмі св. Софії у Києві). Мстислав став не тільки першим патріархом в Україні, а й найстаршим за віком патріархом, з найбільшим часом перебування у сані архієрея в історії християнської церкви.

Помер у 95-річному віці. Похований у храмі святого апостола Андрія в Бавнд-Бруці.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Алєксандрова Т. Патріарх Мстислав - духовний лідер української нації / Т. Алєксандрова // Вечірня Полтава. – 2008. – 30 квіт. – С. 7.
2. Брикулець В. Патріарх Мстислав. 1999 р. Полотно, олійні фарби : [портрет: кольорова репродукція] / В. Брикулець // Брикулець В. Малярство. Графіка. Ікономалярство. – Полтава, 2009. – С. 39.
3. Його Святість Патріярх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав : фото // Молода Україна. – 1991. –№1. – обкладинка.
4. Криволап Ю. Людина полум’яного серця : владика Мстислав / Ю. Криволап // Молода Україна. – 1982. – Ч.314. – С. 1-6.
5. Мстислав (Скрипник Степан Іванович; 1899 - 1993) – церковний діяч, патріарх УАПЦ : [уродженець м. Полтава] // Гончар О. Т. Щоденники : у 3-х т. – К., 2004. – Т. 3 (1984-1995). – С. 325, 326, 358, 367, 368, 395, 472, 476, 527, 575.
6. Патріарх Мстислав // Цебрий В. Славный город : исторические и публицистические очерки. – Полтава, 2009. – С. 195-200.
7. Пустовіт Т. Мстислав (Скрипник Степан Іванович; 10.04.1898, м. Полтава – 11.06.1993, м. Гремсбі, Канада) - церковний діяч, патріарх / Т. Пустовіт // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава, 2009. – С. 413.
8. Святійший Мстислав (Скрипник) : [Його довгий і важкий шлях до духовних вершин розпочався в Полтаві, де він народився, провів дитячі роки] // Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 130-131.
9. Ткачук М. Патріарх Мстислав : Степан Іванович Скрипник, уродженець м. Полтави / М. Ткачук // Історичний календар 2003. – К., 2003. – С. 197- 204.
10. Шемчук В. До питання про навчання Степана Скрипника (Патріарха Мстислава) у Полтавській першій чоловічій гімназії / В.Шемчук // Полтавська Петлюріана. Ч.4. Матеріали П'ятих Петлюрівських читань. – П., 2001. – С. 197-201.
11. Шемчук В. ... І зброєю вояка, і чином політика, і словом священника : [про Першоієрарха УАЦ Мстислава (у миру – Степана Скрипника (10.04.1898-11.06.1993)), уродж. м. Полтави] / В. Шемчук // Зоря Полтавщини. – 2008. –15 квіт. – С. 5.
12. Федір Єпископ. Феноменальна постать в історії України : [Патріарх Мстислав] / Федір Єпископ // Полтавський вісник. – 2008. – 11 квіт. – С. 26.
13. Цебрій В. Весна Патріарха. 10 квітня -110 років від дня народження Патріарха Мстислава / В. Цебрій // Полтавський вісник. – 2008. – 11 квіт. – С. 26.

МЯСОЄДОВ ІВАН ГРИГОРОВИЧ

Меморіальна дошка
І. Г. Мясоєдову,
м. Полтава

На двоповерховій будівлі в "італійському" стилі по вул. Г. Мясоєдова, 27/29, що належала в свій час сину Григорія Мясоєдова – Івану, єдиній дитині в сім’ї, знаходиться меморіальна дошка: "У цьому власномубудинку в 1913 – 1919 рр. жив і творив художник Іван Григорович М’ясоєдов (1881–1953)".

Після закінчення Полтавського Олександрівського реального училища, Іван Мясоєдов в в 1901 році закінчує Московське училище живопису, ліплення і зодчества, а в 1909 році – Академію мистецтв. Згодом повертається до Полтави, живе в садибі батька, у флігелі. Після смерті першого, син влаштував у Полтаві дві посмертні виставки батька, на них Іван Мясоєдов розпродав майже всі твори батька та інших художників, отримані кошти Іван використовував для будівництва власного будинку.

Заглиблений у греко-римську архаїку та міфологію, створив великі за розміром полотна, що набувають символіко-філософського звучання та яскраво втілюють у собі ознаки стилю модерн із його прагненням до пластично-живописної вишуканості, декоративності: "Боротьба за тіло Патрокла" (1910), "Боротьба Тесея з кентаврами", "Танок олімпійських богів" (обидві – 1912). Художня стилістика модерну визначає і твори на біблійні теми ("Ангел, що провіщає"), портрети ("Автопортрет", 1903; "Портрет дружини Мальвіни Вернічі", 1915). Малював також пейзажі Полтавщини і Криму ("Кримський вид", "Осінь") та жанрові сцени з життя українського села ("Українське весілля"). 

1916 року за свої роботи отримав 1-шу премію ім. А. Куїнджі.

В 1919 році Іван із сім’єю (дружиною і дочкою) залишив Полтаву.

1919–1921 роках жив у Криму, працював художником-кореспондентом у штабі армії генерал-лейтенанта А. Денікіна.

З 1921 року Мясоєдов оселяється в Берліні. Малював портрети ("Портрет Л. М. Бродської", "Портрет І. І. Бродського", працював як театральний та кінохудожник. Співробітничав із центром російської міграції, брав участь у виданні журналу "Русский Берлин". 

1923 і 1933–1934 рр. був заарештований за фальшування грошей. 1935 переїхав до Риги (Латвія), де в Чеському консульстві отримав новий паспорт на ім’я Євгена Зотова. 1938 оселився з родиною в столиці князівства Ліхтенштейн – Вадуці, де під іменем Євгенія Зотова створив багато цікавих робіт, в тому числі написав портрет представників княжого двору, гравюрні серії поштових марок з історії князівства, фрескові розписи та інші. На початку 1953 року родина М’ясоєдових поїхала в Аргентину. 

МІРОШНІЧЕНКО ВІКТОР ПАНАСОВИЧ

Меморіальна дошка
В. П. Мірошніченку
м. Полтава

Меморіальна дошка народному артистові України, артисту театру і кіно, засновнику відділу театрального мистецтва Полтавського музичного училища Мірошніченку Вікторові Панасовичу була відкрита 14 вересня 2008 року на фасаді будинку Полтавського музичного училища імені Миколи Лисенка, що по вул. Соборності, 11 у Полтаві, де він працював останні роки життя. 

МІРОШНІЧЕНКО ВІКТОР народився 21 вересня 1936 року у Полтаві в простій робочій сім’ї. 1962 року закінчив Харківський театральний інститут. Працював в Одеському драматичному театрі ім. Жовтневої революції, в Миколаївському російському театрі ім. В. П. Чкалова. Але при першій можливості Віктор Панасович повертається до рідного міста і 1967 році стає актором Полтавського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя. В 1986 – 1989 роках був головним режисером театру. У 1996 році він очолює відділ театрального мистецтва Полтавського музичного училища імені Миколи Лисенка. Знімався також у кіно. У 1977 році йому було присвоєно звання заслуженого артиста України, а 1984 року – народного артиста України. 

Помер 10 листопада 2001 року. 

ЛІТЕРАТУРА 

1. Парулава Т. Три знакові постаті Полтави на межі ХХ – ХХІ століть (Раїса Кириченко, Віктор Мірошниченко, Павло Бакланов) / Творчість Раїси Кириченко в культурному просторі України на покордонні ХХ – ХХІ століть: до 70-ліття від дня народження Берегині української пісні: Збірник наукових праць. – Полтава, ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2013. – С. 141-168. 
2. Український Радянський Енциклопедичний Словник: в 3-х т. / Редкол.: …А. В. Кудрицький (відп. ред.) та ін. – 2-ге вид. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1987 – Т. 2. Каліграфія – Португальці. – С. 417.

ГРИГОРОВИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ, МОКРИЦЬКИЙ АПОЛЛОН МИКОЛАЙОВИЧ

Пам`ятна дошка 

на честь 

Григоровича В. І.

та Мокрицького А. М. у

м. Пирятин Полтавської області 

Пам`ятна дошка на честь Григоровича Василя Івановича та Мокрицького Аполлона Миколайовича (2009) 

Встановлена в центрі міста на міському будинку культури за адресою: вул. Соборна, 59. 

ГРИГОРОВИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (31. 12. 1786, м. Пирятин – 15. 05. 1865, м. Санкт-Петербург) – мистецтвознавець та історик мистецтва, конференц-секретар, професор Академії мистецтв (Петербург). У 1803 р. закінчив Київську академію. З 1828 р. професор. З 1839 р. дійсний член Імператорської Академії. З 1841 р. – почесний член Академії Наук. Видавав перший у Росії художній часопис "Журнал изящных исскуств" (1823, 1825). Сприяв розвитку мистецької освіти в Україні, допомагав молодим українським художникам. Брав активну участь у звільненні Т. Г. Шевченка з кріпацтва. На згадку про день звільнення поет посвятив В. І. Григоровичу поему "Гайдамаки". 

МОКРИЦЬКИЙ АПОЛЛОН МИКОЛАЙОВИЧ (28. 07. 1810, м. Пирятин – 26. 02. 1870) – український і російський живописець та педагог. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук. Був учнем К. Брюллова та О. Веніціанова. Брав активну участь в організації викупу Т. Г. Шевченка з кріпацтва. Після закінчення навчання в Академії мистецтв – викладач в училищі живопису, скульптури та зодчества в Москві. 1852 р. – професор живопису. Пензлю А. Мокрицького належить галерея портретів відомих сучасників: М. Гоголя, Є. Гребінки, О. Кольцова.