Живописець хоч і народився на Сумщині, вважав Полтавщину своєю малою батьківщиною. А тому кожне полотно художника – то палке освідчення в любові до Посулля, його чарівної природи.
1931 року родина Василя Семенюти оселяється в Лубнах, де згодом Василь навчається в художній студії при Будинку піонерів, в якій на той час викладав малювання Олексій Асауленко, студент Петербурзької Академії мистецтв. У 1943 році він пішов добровольцем на фронт і воював на всіх напрямках Другого Українського фронту. Буремні воєнні роки позначилися на здоров’ї художника. Тричі він хворів на запалення легенів, що спровокувало тяжку хворобу – туберкульоз. Після закінчення війни Василь Семенюта ще довго лікувався в шпиталях і тільки в 1947 році був демобілізований як інвалід другої групи.
З 1951по 1955 роки – навчався в Суджанському державному вчительському інституті. Пізніше вчився на графічному факультеті Львівського поліграфічного інституту (1962 – 1968 рр.).
Великий вплив на його творчість мали товариські стосунки з відомими українськими художниками Олександром Максименком, Михайлом Дерегусом, Іваном Гончаром, Миколою Глущенком. Щира дружба єднала митця із письменником Володимиром Маликом.
З 1955 по 1975 роки Василь Семенюта – директор Лубенського краєзнавчого музею, а також одночасно організовує в Лубнах художню студію, якою й керує 20 років, з неї вийщло багато знаних художників, скульпторів, дизайнерів, зокрема: Леонід Андрієвський, Альберт та Серафим Чаркіни, Валерій Шаленко, Василь Трегубенко, Володимир Погребняк, Георгій Карпович, Олександр Дмитренко, Олег Векленко, Микола Босенко, Наталія Вертій, Андрій Семенюта, Тамара Волошенко та інші.
З 1975 року з ініціативи Василя Семенюти відкривається художня школа, директорм якої він був до 1997 року. За активної участі митця в 1970 році в місті відкрито художній відділ музею – галерею образотворчого мистецтва, яка пізніше розмістилася в дев’ятиповерховому будинку по вул. Радянській, а також з 1974 року було започатковане проведення республіканських виставок "Лубенська художня весна", на яких експонувалися твори митців з усієї України, завдяки чому в запасниках музею зберігається вагома колекція живопису, графіки та скульптури.
За плідну працю в 1980 році В. І Семенюті присвоєно звання заслуженого працівника культури України, Василь Семенюта – співець рідного Посулля. Його старовини й сучасності, мрійливої природи й талановитих людей. Він був наділений талантом помічати величне й неповторне у, здавалося б, непоказних, кучерявих вербах, що їхні зачіски скуйовдив вітер-розбишака. Сільська вулиця з білолицими хатинами на його картинах може слугувати чудовим зразком для театральних декорацій.
Майстер залишив по собі величезну творчу спадщину. Окрім пейзажів, натюрмортів, портретів – пам’ятники та пам’ятні знаки, що їх у Лубнах встановлено до двох десятків. Мав він велику втіху від роботи з деревом. Лубенцям добре відомі скульптури з верби Богдана Хмельницького, погруддя Володимира Короленка, барельєф Миколи Гоголя.
26 травня 1999 року перестало битися серце художника і патріота.
ЛІТЕРАТУРА
- Ханко В. Семенюти – рідні брати, діячі укр. культури, мистці з Лубен: Василь Іванович (1.02.1925, с. Черепівка, тепер Буринського р-ну Сумської обл., –26.05.1999, Лубни), живописець, Володимир Іванович (25.02.1938, Лубни), укр. архітектор / В. Ханко // Ханко В. Словник мистців Полтавщини. – Полтава, 2002. – С. 173.
- Петренко В. Вшанували митця-земляка : [мемор. дошка В. Семенюті в м. Лубни] / В. Петренко // Зоря Полтавщини. – 2015. – 23 лют. – С. 5.
