БУРКО ДЕМИД

5 лютого 2020 р. відкрили меморіальну дошку учаснику бою під Крутами, історику церкви, публіцисту, поету, діячу УАПЦ Демидові Бурку. Меморіальну дошку було виготовлено за кошти небайдужої громади Полтавщини.

ДЕМИД БУРКО  народився 29.08.1894 р. у с. Пирогів на Вінниччині.

Водночас життя його пов’язане і з Полтавою та селом Яреськи Шишацького району.

Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду (травень 1917), референт інформаційного бюро Секретаріату військових справ Центральної Ради.

Учасник бою під Крутами у складі 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. Після захоплення Києва московськими окупантами 8 лютого 1918 року повернувся на Поділля.

З осені 1918 року – студент історичного факультету Українського Кам’янець-Подільського університету. Паралельно відвідував вечірній богословський курс. З травня 1920 року – в Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після поразки Перших визвольних змагань опинився в Польщі. Влітку 1921 року намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні його заарештували і віддали до суду. Одержав 5 років ув’язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. Продовжив навчання в Кам’янець-Подільському університеті. Працював викладачем української мови і літератури у семирічних школах. У 1931 році через репресії залишив педагогічну працю, служив у кооперації. У 1935 році Демида Бурка знову заарештували, але він утік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі інвалідів.

З жовтня 1941-го – секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. Служив настоятелем Миколаївської церкви м. Полтави. Підготував до друку видання Євангелія (у перекладі Морачевського) та молитовника (Полтава, 1942). У газеті "Голос Полтавщини" (1941–1943 рр.) надрукував низку статей з історії літератури і мистецтва, вірші і спогади з пережитого. Автор книги "Українська Автокефальна Православна церква – вічне джерело життя" (1988, Бавнд-Брук, США). На її сторінках знайшли місце і враження автора про полтавський період життя. Вірш "Крути" написав 1938 року. Тоді сталіністи лютували особливо, вирубуючи під корінь усе українське. У передмові зазначив: "Цей вірш написано в 20-ті роковини битви під Крутами, в січні 1938 року, на самому полі бою за найтяжчих московсько-більшовицьких окупаційних умов".

Помер на 94 році, похований на Штутгартському цвинтарі.

ЛІТЕРАТУРА

• Орленко С. "За рідний край і за любов до волі..." / С. Орленко // Нова година. – 2019. – 20-26 лют. – С. 7.
• Ярошенко Г. Вижив під Крутами: у Полтаві вшанували пам'ять учасників легендарного бою Демида Бурка / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 5 лют. – С. 12.

АРТЕМЕНКО ПЕТРО

На фасаді будівлі школи № 10 у м. Лубни 1988 року відкрито меморіальну дошку на честь поета-підпільника, колишнього викладача педінституту Петра Артеменка, закатованого фашистами.

У пореволюційні роки після закриття єпархіального училища в цій будівлі розташовувалась індустріальна профшкола, педагогічний технікум, вчительський (згодом педагогічний інститут). Під час фашистської окупації в приміщенні було розміщено пересильний табір для військовополонених червоноармійців, 19, 5 тисяч з них було розстріляно в Лубнах.

Петро Артеменко народився в селі Губське Лубенського району Полтавської області. Закінчивши семирічку, вчився на робітничому факультеті при Лубенському учительському інституті. 1936 року закінчив філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. У Чернігові був співробітником газети "Молодий комунар" – завідував відділом літератури та мистецтва.

У 1938–1940 роках викладав українську літературу в Лубенському учительському інституті. 1939 року став членом партії ВКП(б). У 1940–1941 роках перебував на громадській роботі, працював у Лубенському міськкомі партії.

Через хворобу очей Артеменка звільнили від служби в армії. Під час окупації України нацистами працював у Лубнах у підпіллі, писав агітаційні вірші, прокламації. Гітлерівці схопили Петра Артеменка і 5 квітня 1942 року стратили.

1961 року Артеменка посмертно прийняли до Спліки письменників України.

Петро Артеменко розпочав свою творчу діяльність у літературній студії Ніжинського педангогічного інституту, якою керував поет і педагог Микола Сайко. Для віршів поета-початківця характерними були простота, багатство інтонації, щирість, ритмічна різноманітність. Артеменко писав про людей праці, Батьківщину, кохання, природу. Друкувався у періодичних виданнях Ніжина. Чернігова та Лубен, у республіканському журналі "Молодий більшовик" (нині "Дніпро"). Перекладав твори Генріха Гейне, Михайла Лермонтова, Михайла Ісаковського.

На початку 1960-х років поет Олекса Ющенко по газетних публікаціях зібрав 45 віршів Артеменка та 1962 року видав їх у Києві під назвою "Пісня моєї весни", а 1973 року – "Поезії".

На вшанування пам’яті Петра Артеменка Полтавським обкомом комсомолу в 1967 році була встановлена премія імені Петра Артеменка.

ЛІТЕРАТУРА

• Артеменко П.Благословенний, рідний краю ... / П. Артеменко // Молода Україна. – 1963. –Ч. 107.– С. 7.
• Петро Артеменко : [біографія, поезії] // Калинове гроно: Антологія поезії полтавських літераторів ХХ ст. – Полтава : Полтавський літератор, 2004. – С. 113-119.
• Ротач П. Петро Іванович Артеменко (2 травня 1918-5 квітня 1942) / П. Ротач // Хало О. Література рідного краю : хрестоматія. – Лубни, 2000. – С. 6-8.

КРИВЕНКО ЄВГЕН ІВАНОВИЧ

Меморіальна дошка Кривенку Євгену Івановичу знаходиться по вулиці В. Чорновола, 3.

Євген Іванович Кривенко навчався в школі № 6, про що нагадує меморіальна дошка у вигляді гранітної розгорнутої книги з горельєфним портретом поета: "В Полтавській трудовій школі № 6 з 1920 по 1927 р. навчався поет Євген Іванович Кривенко. 1912–1960".

КРИВЕНКО ЄВГЕН народився 3 лютого 1912 року в м. Варшаві (Польща) в сім’ї юриста. Родина майбутнього поета на початку 1913 року (чи 1914 року) переїхала до Полтави, де й пройшли дитячі та юнацькі роки Євгена. Закінчивши загальноосвітню школу, Євген вступив до Полтавського технікуму будівництва шосейних доріг. Технікум невдовзі був переведений до Харкова та переформатований в інститут. В 1931 році після закінчення вузу молодого спеціаліста Є. І. Кривенка направили на будівництво шосейних шляхів до Туркменії. В 1933 році він повернувся до Києва і працював у парковому господарстві.

В 1939 році Є. І. Кривенко був призваний до лав Червоної Армії, закінчив школу молодших лейтенантів та був направлений на фронт радянсько-фінської війни. Після цього брав участь у захопленні Бесарабії. В 1941–1945 роках перебував на фронтах Великої Вітчизняної війни, мав нагороди, був важко поранений.

Після війни працював в редакції журналу "Радянська Україна".

Літературною діяльністю почав займатися під час навчання в Полтаві. Свій перший вірш "Голос шахт" Євген Кривенко опублікував в 1930 році в місцевій газеті. Перша збірка віршів під назвою "Дорога храбрых" вийшла в 1948 році. Усі його наступні збірки – "Завтра утром", "Чуден Днепр", "Мечты сбываются", "Путиловцы пришли", "Костры", "Радость моя Украина", "Ласточки летают высоко", "Станция Мечта", "Стихотворения и поемы" – вийшли російською мовою. Критики відзначили помітний вплив на його творчість Т. Г. Шевченка – чимало віршів та статей Є. Кривенка було присвячено українському генієві. Поезії краянина відзначалися простотою, щирістю, ліризмом, громадянським пафосом.

В 1959 році були надруковані повісті Є. Кривенка "Ночной сигнал" та "Там, где была тишина".

З особливою любов'ю поет писав про Україну:

"… Но куда б меня судьбина

В край какой бы не бросала,

Предо мною Украина

Вся в цвету – в глазах стояла".

Дуже любив Євген Іванович українські пісні, а особливо "Повій, вітре, на Вкраїну" Степана Руданського. "… Лучшей песни я не знаю», – писав поет в одному із своїх віршів "Песня в сердце жить осталась".

Помер поет рано – 21 лютого 1960 року. Похований у Києві.

ЛІТЕРАТУРА

Відомі полтавці, народжені в лютому // Полтавський вісник. – 2009. – 20 лют. – С. 2 (дод.).

Малик М. 50 років від дня смерті поета, перекладача, письменника Кривенка Євгена Івановича : [народ. в м. Варшаві 3 лютого, дитинство і навчання пройшло в Полтаві] / М. Малик // Край. – 2010. – № 70. – С. 19.

Малик М. Кривенко Євген Іванович, український поет. 100 років з дня народження. / М. Малик // Край. – 2012. – № 94. – С. 22.

ЛУЦЕНКО ДМИТРО ОМЕЛЬЯНОВИЧ

Меморіальна дошка на честь поета Луценка Дмитра Омеляновича.

Меморіальна дошка 

Д. О. Луценку

 у с. Березова Рудка 

Полтавської області

Знаходиться на флігелі садибного комплексу родини Закревських – тепер приміщення Березоворудського народного історичного музею. 

Встановлена у 1994 р. в пам’ять про земляка, уродженця с. Берозова Рудка – Луценка Дмитра Омеляновича. Бронзова дошка (0, 6 х 1, 04) у вигляді розгорнутого сувою із барельєфом поета (0, 55 х 0, 39 м) під яким зображена пальмова гілка. Тут же розміщено пам’ятний напис: "Поет-пісняр Дмитро Омелянович Луценко 1921 – 1989. Народився, вчився і жив у с. Березова Рудка".

ЛУЦЕНКО ДМИТРО ОМЕЛЬЯНОВИЧ (15. Х. 1921, с. Березова Рудка Пирятинського повіту Полтавської губ. – 16. 01. 1989, м. Київ, похований на Байковому кладовищі) – український поет, заслужений діяч мистецтв УРСР з 1974 р., лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.

Учасник Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. У бою під Кенігсбергом одержав тяжке поранення і контузію, через що на все життя залишився інвалідом. Після демобілізації повернувся до Києва, працював журналістом у газетах, кореспондентом Всесоюзного радіо в Україні. У 1962 р. вийшла перша збірка поезій "Дарую людям пісню." Є автором 14 поетичних збірок. Член Спілки письменників України. Відомий як поет-пісняр, автор багатьох відомих пісень. Написав тексти пісень до кінофільмів "Гори моя зоре", "За всяку ціну", "Радість моя", "Квітка на камені", "Дума про Ковпака" та інші. У поетичному доробку понад 300 пісень. 

З 1974 року заслужений діяч мистецтв України. З 1976 р. – лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Починаючи з 1991 р. щороку осінньої пори у другу неділю вересня на батьківщині поета, у Березовій Рудці, на сільському співочому полі, проводиться пісенно-мистецьке свято "Осіннє золото", де звучать пісні на його слова.