Показ дописів із міткою З. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою З. Показати всі дописи

ЗІНЧЕНКО ВІТАЛІЙ

5 травня майор окремого загону спецпризначення полку «Азов» Віталій Віталійович Зінченко загинув під час оборони «Азовсталі» у Маріуполі.

Віталій Зінченко народився 13 лютого 1995 року в Устивиці. У 2012 році закінчив Устивицьку ЗОШ І-ІІІ ступенів, а наступного року здійснив свою юначу мрію – пішов на контрактну службу у внутрішні війська, яку проходив у військовій частині в Полтаві. 
У 2015-му вступив на навчання у Харківську академію національної гвардії України, по закінченні якої був направлений на Львівщину, у Золочів, як викладач навчального центру нацгвардії. Віталій марив військовою справою, постійно вдосконалював свою професійну майстерність, був військовим від Бога.
У вересні 2020 року Віталій Зінченко був переведений в окремий загін спецпризначення полку «Азов» у Маріуполь.
У 2021 році з нагоди чергової річниці визволення Маріуполя Віталій Зінченко був нагороджений орденом «За безпеку народу», у червні цього ж року йому було присвоєно звання старшого лейтенанта. З перших днів повномасштабного вторгнення військ рф в Україну став на захист Маріуполя, 30 квітня 2022-го позачергово отримав звання майора. У той час «Азовсталь» була найгарячішою точкою. 5 травня у бою, помітивши ворожий танк, що виїхав на пряму позицію, Віталій накрив собою побратима, а сам отримав смертельне осколкове поранення.
24 травня 2022 року Указом президента України № 367/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майор Віталій Віталійович Зінченко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

ЗЕРОВ МИКОЛА, ДМИТРО, МИХАЙЛО

У Зінькові відкрили меморіальну дошку братам Миколі, Дмитру та Михайлу Зерову, які мешкали в будинку на вулиці Дроздівській.

Що відомо про братів Зерових

Микола Зеров
народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині. Навчився читати в 4 роки. У 1898-му році навчався у двокласній Зіньківській школі. Згодом хлопець навчався три роки навчання в Охтирській гімназії. У 1903 році Микола переїхав до Києва і став інспектором Переяславського міського училища.
На межі 1910-х років Микола Зеров почав захоплюватися Україною, коли він став студентом історико-філологічного факультету Київського Університету ім. Святого Володимира. На початку Української революції в 1917 році він брав участь в Українському педагогічному з’їзді.
З вересня 1917-го його призначили викладачем латини у 2-й державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. В гімназії він викладав українознавство в Архітектурному інституті, працював редактором журналу «Книгар», перекладав та працював над «Антологією римської поезії» і збірником «Нової української поезії».
Брав участь в літературних дискусіях з Миколою Хвильовим. Микола Зеров декларував правило здорової літературної конкуренції в письменницькому середовищі.
У 1927 року неокласиків звинуватили більшовики в «антипролетарських настроях». Миколі Зерову заборонили літературну діяльності. Тож він міг працювати лише у історико-літературні напрямку.
У 1936 року Миколу Зерова заслали до Соловецкого лагеря. Він не міг працювати на важких роботах за станом здоров’я, тому він прибирав кімнати господарської служби. 3 листопада 1937 року його розстріляли більшовики в урочищі Сандармох.
Дмитро Зеров народився 20 вересня 1895 року. Вчений у галузі ботаніки, ботанічної географії, бріології, флористики. Був доктором біологічних наук, професором та академіком Академії наук радянської України, заслуженим діячем науки УРСР та лауреатом Державної премії УРСР у галузі науки і техніки.
Він є автором понад 80 наукових праць, які присвячені дослідженнями боліт, торфовищ і мохів, проблем походження та філогенії рослинного світу, систематики та походження нижчих рослин. Є засновником української палінологічної школи з вивчення відкладів верхнього кайнозою.
Помер 20 грудня 1971 року, похований на Байковому цвинтарі в Києві.
Михайло Зеров народився 27 листопада 1901 року. Після закінчення Київського інституту народної освіти працював педагогом. Замолоду цікавився індійською філософією, буддизмом, що відбилося в його поезії.
Влітку 1929 року Михайла арештували у справі «Спілки визволення України». Більшовики вимагали він Михайла Зерова не правдивих свідчень проти свого брата Миколу Зерова, які хотіли зробити його лідером антирадянської організації.
У червні 1938 року вдруге заарештували. Михайлові Зерову інкримінували замах на Сталіна й Ворошилова. Михайла мали розстріляти, але справу переглянули і на три роки заслали на будівництво Біломорканалу за звинуваченням в антирадянській агітації.
Його звільнили з в’язниці у червні 1941-го. Він проживав у Вінниці, працював редактором місцевої газети. За кілька місяців перебрався до Львова, але через наступ радянських військ емігрував на Захід. Після перебування в таборах для переміщених осіб, оселився в німецькому Авґсбурзі.
Під псевдонімом Михайло Орест написав п’ять збірок віршів. Перекладав з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов. Був активним учасником «Мистецького українського руху» (МУР).
Помер від інфаркту 12 березня 1963 року, похований в Авґсбурзі.

ЗБИЦЬКИЙ МАКСИМ

23 серпня 2015 р. в смт. Нових Санжарах відкрили меморіальну дошку - Максиму Збицькому. Меморіальну дошку відкрили на будинку, де прожив військовослужбець.
ЗБИЦЬКИЙ МАКСИМ ВОЛОДИМИРОВИЧ - народився 27 вересня 1976 року у місті Чита. З 1990 року проживав в смт. Нові Санжари, Полтавська область.
Закінчив Карлівське професійно-технічне училище, Київську академію внутрішніх справ.
Працював на різних підприємствах, займався індивідуальною трудовою діяльністю.
19 червня 2014 року був мобілізований як доброволець на захист України. Солдат 34-го окремого мотопіхотного батальйону Збройних Сил України.
Помер 16 грудня 2014 року під час несення служби в зоні АТО в смт Луганське (Бахмутський район Донецька область). Під час чергування на блокпосту Максиму стало зле, але він відстояв свою зміну. В розташуванні частини відмовився від виклику медиків та пішов відпочити, вночі помер.
Похований у Нових Санжарах.
Нагороди та вшанування 
  • Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року "за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку" нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно);
  • 23 серпня 2015 року на будинку у Нових Санжарах, де проживав Збицький Максим, йому було відкрито меморіальну дошку.
ЛІТЕРАТУРА
  • Бійця з Полтавщини посмертно нагородили орденом "За мужність" // Полтавська Думка. – 2017. – 2 берез. – С. 2.

ІГОР АНДРУШЕНКО, ДМИТРО ЗАДОРОЖНЮК, ЯРОСЛАВ СІНІЧЕНКО

5 травня 2023 р. у Лохвицькій школі № 3, де раніше навчалися військовослужбовці Ігор Андрущенко, Дмитро Задорожнюк та Ярослав Сінченко, встановили меморіальні дошки на фасаді будівлі в їхню пам’ять.
ІГОР АНДРУШЕНКО
до початку великої війни працював водієм у ДП "Лохвицький шлях". 
25 березня 2022 р. воїна мобілізували.  Мав звання солдата та служив на посаді стрільця-санітара механізованого відділення. 
21 серпня військовослужбовець поліг під ворожим обстрілом поблизу Мазанівки, що на Донеччині. Солдатові було 34 роки. У нього лишилися батьки, дружина, двоє синів та сестра.
ДМИТРО ЗАДОРОЖНЮК
військовослужбовець родом з села Червоний Кут Сумської області. Переїхав до м. Лохвиці, закінчив місцеву школу та ПТУ, де навчався на столяра-апаратника.
З 16 квітня 2015 р. до 13 жовтня 2016 р. він проходив строкову службу у лавах Збройних сил України. Мобілізували Дмитра Задорожнюка 11 березня 2022 р., служив на посаді бойового медика.
7 травня 2022 р. у бліндаж, де знаходився Дмитро, влучив ворожий артилерійський снаряд.
У бійця залишилася мати. Поховали Дмитра Задорожнюка на Сумщині.
ЯРОСЛАВ СІНІЧЕНКО
у 2018 р. закінчив Київську національну академію внутрішніх справ, отримавши спеціальність юриста. У званні старшого сержанта він працював у полку поліції особливого призначення № 2 у Києві, а пізніше працював у приватній охоронній фірмі. 
Після повномасштабного вторгнення воїн пішов захищати Україну. 17 квітня 2022 р. поблизу Співаківки, що на Харківщині, разом з групою побратимів Ярослав  потрапив у засідку ДРГ й загинув, йому було 31 рік.

ЗАЙКЕВИЧ АНАСТАСІЙ ЄГОРОВИЧ

Меморіальна дошка
Зайкевичу Анастасію,
смт Опішня
 Зіньківського р-н
26 вересня 2018 року в смт Опішня Зіньківського району Полтавської області відбулася церемонія відкриття меморіальної дошки на честь українського агронома, етнографа, професора Харківського університету Анастасія Зайкевича. Дошку встановлено на Стіні слави українського гончарства, де вона є 28-ю і неповторною за своїм рівнем виконання та дизайном. І це не дивно, адже кожна із них справжній витвір мистецтва – маленький шедевр. Не стала винятком і робота, присвячена А. Є. Зайкевичу. Це теж неперевершений доробок великого майстра своєї справи народного художника України, професора, ректора Львівської національної академії мистецтв Володимира Одрехівського.
14 жовтня 2019 р. у селі Солониця, що в Засульській ОТГ Лубенського р-ну відкрили меморіальну дошку земляку відомому вченому-агроному, професосу Анастасію Зайкевичу.
Іменем Зайкевича названо вулицю с. Солониця, у м. Полтава.
ЗАЙКЕВИЧ АНАСТАСІЙ ЄГОРОВИЧ – (народився 1842 р., х. Матяшівський, нині с. Матяшівка Лубенського р-ну Полтавської обл. – помер грудень 1931 р., м. Лубни) – вчений-агроном, фізіолог рослин, етнограф, герой праці 1930 р. (герой праці  до 1938 р. далі герой соціалістичної праці.)
Він гідно займає одне найпочесніших місць в Українській науці. Тому  цілком справедливо його називають батьком дослідницької справи в Україні.
Меморіальна дошка 
Зайкевичу Анастасію,
с. Солониця Засульської ОТГ
Склав екстерном екзамени на атестат зрілості в Харківській гімназії, потім Київське військове училище,  Новоросійський університет м. Одеси. Кілька років навчався за кордоном, працював в Москві. 
Протягом 1877-1915 років працював у Харківському університеті, де був завідувачем кафедри агрономії (професор) й організував агрономічну лабораторію. 
В 1915 році повернувся до Лубен і продовжував науково-дослідну роботу на заснованій ним станції в селі Солониця. За його активної участі в Лубнах була організована перша дослідна станція по культурі лікарських рослин, яка існує сьогодні в селі Березоточа Лубенського району. Один з провідних селекціонерів цукрових буряків. 
Записував народні пісні Лубенщини для Миколи Лисенка. Захоплювався етнографією, зібрав першу колекцію опішнянської кераміки, став одним із засновників Миргородського керамічного технікуму.