ЩЕМУР ЕЛЬВІРА

27 січня на фасаді школи у Петрівцях відкрили меморіальну дошку, присвячену Ельвірі Щемур – харківській волонтерці, яка все дитинство прожила на Миргородщині, а на початку війни загинула під час ракетного обстрілу Харкова. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять Ельвіри та всіх загиблих на війні Героїв. Меморіальну табличку урочисто відкрив тато Ельвіри. Він також долучився до війська, щоб помститися за доньку та наближати Україну до перемоги. Урочисте відкриття меморіальної дошки завершилося читанням патріотичних віршів.

«Сьогодні ми зібралися на цьому місці, щоб вшанувати пам’ять нашої землячки, випускниці цієї школи Ельвіри Щемур. Відмінниця, студентка юридичної академії, вона з першого дня війни стала на захист своєї країни і міста Харкова. І ця меморіальна дошка, яку сьогодні відкриємо, буде символом того, що ми пам’ятаємо і будемо завжди пам’ятати і шанувати наших Героїв,» – сказав секретар Миргородської міської ради Олександр Гуржій на відкритті меморіальної дошки.

Народилася дівчина 25 листопада 2000 року на Закарпатті. Закінчила Петрівцівську школу в 2019 році з золотою медаллю. «Ельвіра була прикладом для всієї школи, завзятим організатором добрих справ. Займала активну життєву позицію. Мудра та виважена, Еля вражала оригінальністю, винахідливістю та креативністю. Ця позитивна, завжди з чарівною посмішкою дівчина ніколи не пасувала перед труднощами. Багато працювала над собою – і це давало результати. Вона перемагала в предметних олімпіадах і конкурсах районного та обласного рівня, була активною учасницею КВК. Ельвіра – гордість нашої школи, неодноразово обиралася учнівським президентом закладу. Не байдужа до чужого горя, прагнула допомогти тим, хто цього потребував. Уміла заспокоїти і підбадьорити. Завжди мала власну точку зору», – так характеризують дівчину педагоги.

Отримавши високі бали за результатами ЗНО, вона вступила до Харківської юридичної академії на факультет «Прокуратура». Ставши студенткою, Ельвіра не лише відмінно навчалася, а й була активісткою та патріоткою, брала участь у всіх можливих акціях та демократичних подіях Харкова. Її залучали до роботи в правозахисних міських організаціях. Дівчина з громадянською позицією свідомо надихала та мотивувала усе волонтерство. За нею тягнулися люди і ставали пліч-о-пліч на захист свободи та незалежності України.

У складний для країни час не могла стояти осторонь і зробила свідомий вибір – стала волонтером у штабі оборони Харківщини. Молода дівчина поклала найголовніше – своє життя за мир, за рідну землю, за кожного з нас. У неї мало бути велике майбутнє, аби не страшне слово війна. Нелюди, що прийшли на нашу землю, обірвали молоде, квітуче, повне сил та енергії життя. І тому, хто це зробив, ніколи не забудемо й не пробачимо…

ПАНАС МИРНИЙ (ПАНАС ЯКОВИЧ РУДЧЕНКО)

22 травня 1949 року в мальовничій садибі будинку-музею відбувся багатолюдний мітинг, присвячений пам’яті письменника, на якому виступив Олесь Гончар. В урочистій тиші була прикріплена до будинку мармурова меморіальна дошка, яка засяяла золотими літерами: "В цьому будинку 1903–1920 рр. Жив видатний письменник, класик української літератури Панас Мирний (П. Я. Рудченко)". Відомі українські письменники разом із М. П. Рудченком посадили біля будинку дуб – наймогутніше дерево, як символ величі таланту Панаса Мирного.

ПАНАС МИРНИЙ народився 13 травня 1949 р. в Миргороді на Полтавщині, письменник, драматург, громадський діяч.

Навчався в Миргородському парафіяльному і в Гадяцькому повітовому училищах. І вже в 14 років розпочав чиновницьку службу в Гадяцькому повітовому суді. З 1871-го працював і мешкав у Полтаві. Однак чиновницька кар’єра не приносила особливого задоволення, тож справжньою втіхою для Панаса Яковича стає літературна діяльність.

Перші твори побачили світ у львівському журналі "Правда" в 1872-му, підписані псевдонімом Панас Мирний. Згодом у співавторстві з братом Іваном Біликом завершив роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1875), опублікований в Женеві у 1880-му. Своєю творчістю прагнув «просто і правдиво" показати буденне життя своєї країни. Серед найбільш відомих творів – "Повія", "Лимерівна", "Морозенко", "Лихі люди".

Через цензурне переслідування українського слова в Російській імперії (посилене Емським указом 1876-го), у Наддніпрянській Україні твори Панаса Мирного почали друкувати лише з середини 1880-х. Водночас природна скромність і потреба конспірації зробили особу письменника таємницею як для влади, так і для читачів.

Дослужився до чину дійсного статського радника, нагороджений орденами святого Станіслава, святої Анни до ІІ ступеня, святого Володимира ІV ступеня.

Пізно одружився (майже в 40) – на капітанській доньці Олександрі Шейдеман, з якою познайомився на одному з літературних вечорів, і з якою виростили трьох синів.

Підтримував тісні зв’язки з багатьма відомими діячами української культури, проводив активну громадську діяльність. Зокрема, на початку ХХ ст. виступав із закликами до боротьби за свободу й рівноправність жінок, протестував проти заборони вшанування пам’яті Тараса Шевченка в 1914-му. Панаса Мирного, який пише «противні твори українською мовою й живе десь нелегально», розшукували жандарми: проводили обшуки в родинах полтавської інтелігенції (начебто приходили і до самого Панаса Яковича), шукали в Харківській губернії, однак безуспішно.

Жовтневий переворот і більшовицьку революцію не сприйняв. Однак через хвороби,

БОКОЧ ОЛЕГ СТЕПАНОВИЧ

25 вересня 2020 р. у Полтаві відкрили меморіальну дошку пам’яті учасника війни на Донбасі Олега Бокоча. Її розмістили на фасаді Полтавського медичного коледжу, де вчився загиблий молодший сержант.

ОЛЕГ СТЕПАНОВИЧ БОКОЧ народився у Миргороді, а потім жив у селі Миколаївка Кобеляцького району. У 2016 році закінчив Полтавський медичний коледж. Після цього був призваний на строкову службу, але вирішив підписати контракт із ЗСУ.

Чотири місяці проходив вишкіл у 199-му навчальному центрі, потім – став до лав 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Мав звання молодшого сержанта, був фельдшером 2-ї роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї ОМБР.

12 травня 2018 року о 20:30, намагаючись витягти пораненого із зони обстрілу під час відбиття атаки противника в промзоні Авдіївки, Олег Бокоч зазнав важкого осколкового поранення голови. Фельдшера евакуювали в лікарню, але колегам залишалося лише констатувати смерть.

23-річного бійця поховали на міському цвинтарі в Кобеляках. Залишилися батьки та брат.

ЛІТЕРАТУРА

• Іванчук О. У боях під Авдіївкою... : [12 травня 2018 року загинув сержант, військовий фельдшер О. С. Бокоч] / О. Іванчук // Полтавський вісник. – 2021. – 8 лип. – С. 4.
• Неїжмак В. Меморіальна дошка на честь Героя / В. Неїжмак // Голос України. – 2019. – 20 квіт. – С. 7.
• Осока Я. Операція об'єднаних сил: загиблі Герої травня 2018 року / Я. Осока // Полтавська думка. – 2018. – 7 черв. – С. 4.
• Пузина Н. Янгол небесного легіону : [загиблий військовий медик О. Бокоч, уродженець с. Миколаївка Кобеляцького р-ну] / Н. Пузина // Зоря Полтавщини. – 2018. – 22 трав. – С. 3.
• Рятуючи товариша... : [загинув військовий медик О. Бокоч з Кобеляцького р-ну] // Нова година. – 2018. – № 20 (трав.). – С. 5.
• Соколова Я. "Мамо, я нічого не боюся, але так хочеться жити!" : [писав додому 23-річний О. Бокоч, який загинув 12 травня 2018 року] / Я. Соколова // Вечірня Полтава. – 2018. – 23 трав. – С. 7.
• Ярошенко Г. Загинув, рятуючи життя побратима : [25 вересня на фасаді будівлі Полтавського базового медичного коледжу відкрили меморіальну дошку на честь загиблого на Донбасі медика Олега Бокоча, який закінчив цей навчальний заклад у 2015 році, невдовзі був призваний на строкову службу, але натомість вирішив підписати контракт із ЗСУ] / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 30 верес. – С. 6.

ОШЕКА МАКСИМ ПЕТРОВИЧ

1 вересня 2015 р. на стіні Полтавської аграрної академії відкрили меморіальну дошку Максиму Ошеці.

ОШЕКА МАКСИМ ПЕТРОВИЧ народився 14 жовтня 1991 року в місті Миргород. З 1997 по 2008 рік навчався середній школі № 3. 

У 2012 році закінчив Полтавську державну аграрну академію і отримав базову вищу освіту за спеціальністю "Облік і аудит". 

У 2013 році був призваний на строкову військову службу. Служив у військовій частині А 0139 м. Києва. По закінченню залишився працювати контрактником, щоб здійснити дитячу мрію – бути міліціонером. Коли в Україні почалася неоголошена війна, разом з багатьма молодими патріотами Максим відстоював територіальну цілісність своєї Батьківщини. Брав участь в АТО на території Донецької та Луганської областей.

Страшне поранення Максим отримав 15 жовтня, а наступного дня його серце перестало битися за сотні кілометрів від рідного дому, в шпиталі на Донеччині.

23 травня Президент України Петро Порошенко підписав указ про відзначення його державною нагородою України – орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Вічна пам’ять юному захиснику Вітчизни. Герої не вмирають!