КОСТЄВ ЮРІЙ

Молодший сержант Юрій Костєв на початку повномасштабного вторгнення добровольцем долучився до лав Збройних сил України. Задля цього він залишив роботу за кордоном, наречену та плани на майбутнє. У 2023 році у листопаді Юрій поліг на Луганщині, проте ще близько п’яти місяців вважався безвісно зниклим і родині довелося фактично двічі переживати його втрату. Уперше, коли дізналися про це від його побратимів, і вдруге, коли результати ДНК-тесту підтвердили загибель.

Юрій Костєв народився 27 липня 1991 року в селі Хейлівщина Чорнухинського району. Та рідним для нього було місто Лохвиця, де він жив і зростав. Закінчив 11 класів Лохвицької гімназії № 1. Потім закінчив професійно-технічне училище № 27 міста Лохвиця за спеціальністю оператора комп’ютерного набору. А після цього у професійно-технічному училищі № 32 міста Заводське здобув професію електрика. У 2011-2012 рр. Юрій Костєв пройшов строкову службу в рядах української армії. Повернувшись до цивільного життя працював на промисловому підприємстві у місті Бориспіль, потім був на заробітках у Польщі, залишаючись при цьому надійною опорою для мами і сестри.

Із Польщі Юрій повернувся разом із кількома друзями-українцями, з якими вони разом працювали. Усі вирішили стати на захист Батьківщини.

На початку повномасштабної війни в багатьох був сплеск патріотизму, розуміння, що треба захищати своє, своїх рідних. Кожен робив це по-своєму. Я почала їздити як журналістка на фронт, коли Юра про це дізнався, то не вагаючись вирішив повертатися додому. Спочатку зупинився у Львові, хотів там і мобілізуватися, але його не взяли ні в ЗСУ, ні в тероборону, тому що тоді було дуже багато охочих. Тож він там трохи волонтерив, потім приїхав додому й у травні мобілізувався до Збройних сил

Службу ніс у званні молодшого сержанта. Врівноважений, відповідальний Юрій був надійним плечем для своїх бойових побратимів. Але клята війна руками окупантів вирвала його з життя.

Юрію діставалися найгарячіші напрямки, здебільшого на Харківщині, говорить Аліна: «Спочатку він був в Удах (село Харківської області). Там деякий час проривалися росіяни. Юра служив стрільцем-зенітником, хоч на нулі вони не сидять, але іноді доводилося виїжджати. Вони прикривали небо для хлопців. Потім була харківська Салтівка, до звільнення Харківщини. Під час українського контрнаступу він був поблизу Ізюма».

Побратими, які були разом із ним, розповіли, що вони були втрьох на позиції, коли росіяни почали штурмувати їхню посадку. Це сталося за півтори години до того, як їх мали змінити. Юра в цей час якраз відпочивав, його побратим чергував. Вони відстрілювалися, двоє змогли вибратися, а Юру, за словами хлопців, одразу сильно поранили. Вони не змогли його витягнути й потім дуже довго не могли забрати. Там тривали бої й цю посадку ненадовго відбили хлопці з Юриного взводу, й один із них розповідав потім, що бачив тіло Юри – воно було заміноване, тому знову не змогли його забрати. Десь два тижні він там пролежав. Але офіційно вважався зниклим безвісти

Загинув Юрій 29 листопада 2023 року в районі села Діброва Сєверодонецького району, на межі Луганської та Донецької областей.

Молодшого сержанта Костєва Юрія Владиславовича поховали на Алеї Героїв Благовіщенського кладовища м. Лохвиця.

У загиблого залишилися мама і сестра.

Пам’ять захисника увічнили меморіальною дошкою на школі, в якій він навчався, а також у сквері пам’яті в центрі Лохвиці, говорить Аліна

КИРИЛОВ АНТОН

Кирилов Антон Сергійович народився 1994 року в селі Піщане (Кременчуцький район, Полтавська область). Був єдиною дитиною у матері, яка його виховувала самотужки. З 2003 року жив у Кременчуці. У 2010 році закінчив 9 класів загальноосвітньої школи № 31. У 2013 року закінчив ВПУ № 7, здобув професію майстра-налагоджувальника верстатів з ЧПУ.

Після другого курсу влаштувався працювати на Кременчуцький вагонний завод по спеціальності верстатник широкого профілю. У 2014 році звільнився[

27 березня 2014 року добровольцем пішов на контрактну службу до ЗСУ. В зоні АТО був двічі. Після війни планував вступити у військове училище, стати офіцером.

Старший стрілець, 93-тя окрема механізована бригада. У липні 2014 року на кордоні Луганської області з Росією. Бойове завдання – не допустити прориву ворога з території Росії.

Після короткотермінової відпустки повернувся на фронт. 25 серпня у складі екіпажу БМП-369 вів бій під Іловайськом, прикриваючи саперів. 27 серпня востаннє вийшов на телефонний зв'язок, через фон (перешкоди) вдалося розібрати тільки слово «мама».

29 серпня 2014 року загинув при виході з Іловайського котла «зеленим коридором» – на дорозі між селами Многопілля – Червоносільське – Осикове.

3 вересня тіло Антона Кирилова разом з тілами 96 інших полеглих в Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014-го тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі як невпізнаний Герой.

Упізнаний за тестами ДНК, перепохований у квітні 2015 року в Кременчуці.

Без єдиного сина лишилась мама Вікторія Прядко.

Нагороди та вшанування пам'яті

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений – нагороджений:

• 16 січня 2016 року – орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
• відзнакою «За вірність народу України» І ступеня Полтавської обласної ради від 21 жовтня 2015 (посмертно).
• відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (посмертно).

24 жовтня 2015 року в місті Кременчук на будівля ЗОШ № 31, де навчався Олексій Борищак, йому відкрито меморіальну дошку.

КРАСНОКУТСЬКИЙ МАКСИМ

В Полтаві на фасаді ліцею № 32 відкрили меморіальну дошку випускнику навчального закладу: полеглому захиснику України Максиму Краснокутському.

Юний полтавський музикант із перших днів війни записався добровольцем в Збройні Сили України, щоб допомагати армії. 29 липня він загинув під Мар’їнкою під час ворожих обстрілів

Максим Краснокутський народився у 2004 році в Полтаві. Закінчив гімназію № 32 та Полтавську дитячу музичну школу № 3 імені Бориса Гмирі по класу саксофона. Паралельно із музикою Максим займався бальними танцями.

У 2019 році Максим поступив у Полтавський фаховий коледж мистецтва імені Миколи Лисенка. Навчався у викладача Єлізара Пащенка. У 2021 році Максима покликали працювати у муніципальний духовий оркестр «Полтава» під керівництвом Едуарда Головашича.

Максим закінчував курс навчання у Полтаві й влітку 2022 року планував поступати до Дніпропетровської академії музики ім. М. Глінки. Однак, ці плани зруйнувала війна. Хлопець якраз був на зимових канікулах, коли 24 лютого Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Максим вирішив піти у військкомат і записатися у територіальну оборону, щоби допомагати військовим у Полтаві.

Дитинство Максима пройшло у мистецтві, танцях і музиці. У нього натура така – дуже спокійний, інтелігентний, сором’язливий. Людина, яка крім нот у своєму житті нічого не знала. Дитині тільки виповнилося 18 років.

Як почалася війна, він не хотів сидіти вдома склавши руки. Він хотів у складі тероборони допомагати військовим у Полтаві. Максим пішов у полтавський військкомат, щоби записатися в тероборону. Хлопець хотів допомогти державі тим, чим міг: копати траншеї, носити, вантажити щось тощо.

Уже на другий день йому сказали піти із речами у військкомат. Він зібрав рюкзак і покинув квартиру, хоча матір і тато благали його не йти. В той же день його посадили у жовтий автобус і відправили у Львів. Я заспокоювала батьків, що у Львові немає бойових дій і там все спокійно.

Максим був наймолодшим студентом муніципального оркестру, а у військовій частині наймолодшим солдатом. Він отримав позивний «Студент».

Максим не пішов на третій семестр другого курсу навчання. Командування зі Львову прислало довідку, що хлопець мобілізований.

Максим проходив навчання на Яворівському полігоні. На другий тиждень, як його туди привезли разом з іншими солдатами, почалися ворожі обстріли. Їхню казарму знищили на початку березня. В березні-квітні вони мешкали в наметах, у лісі. В травні їх перевели у Чернігівську область. Влітку було відомо, що Максим уже в Донецькій області, на передовій. Він говорив, що перебував за 500 метрів до лінії розмежування, де бачив, як орки махали нашим солдатам руками, а потім стріляли.

Кожного дня рідні дивилися чи є Максим онлайн в месенджері. Якщо один раз на день подзвонить, то це було велике щастя. Останнє повідомлення йому відправили 28 числа, але він його уже не прочитав.

5 днів із ним не було зв’язку і ніхто нам нічого не говорив. Шукали його і до останнього сподівалися, що у нього просто немає технічної можливості подзвонити. Уже пізніше дізналися, що хлопців накрити «градами» й шансів вижити не було. Максим отримав смертельне осколкове поранення.

1 серпня рідним подзвонили й сказали прийти у військкомат. Майор повідомив про те що, мобілізований солдат Максим Краснокутський під час виконання наказу загинув 29 серпня в селі Мар’янка Донецької області. Він завжди мріяв поступити у Дніпро на навчання. Їздив туди на прослухування по саксофону. Йому Едуард Головашич і Єлізар Пащенко давали високу оцінку. Батьки багато років збирали йому на гарний інструмент – японський саксофон Yamaha. Він не встиг на ньому і повчитися.

Музикант із Полтави віддав своє життя, щоби орки далі не лізли на нашу рідну землю. Для родини це непоправна втрата. Такі хлопчики дуже рідко зустрічаються. В середовищі культури він провів все своє недовге життя.

Наставник Максима Єлізар Пащенко так згадує свого загиблого вихованця: – Він був дуже талановитий музикант і на нього покладали великі надії. Був великий поштовх, коли він сів в симфонічний оркестр і сольно грав. Дуже спресований хлопець.

Він постійно слухав музику, я його жодного разу не бачив без навушників і саксофону. Він по 6 годин працював з інструментом, без врахування часу, коли грав у муніципальному оркестрі «Полтава». Максим там був наймолодшим артистом. Мав поступити до музичної консерваторії у Дніпрі. Ми навіть їздили у музичну академію до його майбутнього викладача. Але трапилася ця трагедія.

У Максима Краснокутського вдома залишилися мама, тато і молодший брат, який потребує догляду у зв'язку зі станом здоров'я.

КИРИЧЕНКО МИКОЛА

Глобинщина вшанувала пам’ять заслуженого артиста України Миколи Михайловича Кириченка – чоловіка, друга, соратника нашої славної краянки, берегині української пісні Раїси Панасівни Кириченко. 7 червня 2013 року Микола Михайлович завершив земний шлях. Згідно заповіту похований біля своєї дружини на кладовищі с. Корещина.

Його життєвий шлях – зразок людської гідності, працелюбності, відповідальності, добропорядності.

Народився Микола Михайлович Кириченко 14 грудня 1942 року в селі Кінашівка (нині – Мідянівка) Кобеляцького району. Його селянська родина дала йому найголовніше: любов до людей, працьовитість і надзвичайну чуйність.

Уся його багатогранна яскрава діяльність була спрямована на те, аби нести у світ чудове мистецтво народної музики, співу. Артист, музикант, українець-патріот, він душею і серцем прикипів до рідного краю, до пісень, багато з яких знали і співали не лише земляки; до високої моральності і духовності простих людей. Микола Кириченко усе своє життя плекав українську пісню і кохав її Берегиню – Раїсу Кириченко.

Лишилися пісні, неповторний звук його баяна. А ще, голос і думки подружжя Кириченків зберігаються у фонотеці обласного радіо. І, згадуючи (на жаль, уже згадуючи) Миколу Кириченка, ми можемо почути його голос, його слова, які у переважній більшості були спрямовані до неї – нашої Чураївни.

За ініціативи старости Землянківської громади Андрія Черепа на будинку де мешкало подружжя Раїси та Миколи Кириченко (батьківська хата співачки) встановлено меморіальну дошку заслуженому артисту України Миколі Михайловичу Кириченку. Офірував проєкт директор СФГ «Граніт» Михайло Лопушенко та Юрій Лопушенко.

Урочисте відкриття пам’ятного знаку провели: Глобинський міський голова Станіслав Джусь, секретар Глобинської міської ради Олександр Феденко та Андрій Череп.

В Корещинській церкві Покрови Пресвятої Богородиці священники храмів Глобинської та Градизької громад Православної церкви України провели Божественну Літургію та заупокійну панахиду. Щира молитва за упокоєння Раїси та Миколи Кириченків та воїнів які віддали своє життя за Україну була піднесена на Корещинському кладовищі біля меморіального комплексу «Могила Раїси Кириченко «Не прощаюсь з тобою моя Україно».

Збагатився фонд музею духовним дарунком від сестри Миколи Михайловича. Надія Плахотна передала вишиту ікону Цілителя Пантелеймона.

КОШЛАТИЙ ГРИГОРІЙ

26 червня 2024 року в селі Василівка Кобеляцької громади відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь загиблого учасника російсько-української війни – Григорія Кошлатого. Меморіальна дошка була встановлена на адміністративній будівлі Василівської гімназії, в якій навчався герой. Григорій Григорович Кошлатий (8 серпня 1980 – 25 лютого 2016) – старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Народився майбутній воїн 1980 року в селі Василівка Кобеляцького району Полтавської області. Його мама померла ще в 1992 році, а 1998-го загинув батько. Закінчив Василівську ЗОШ І-ІІ ступенів, у Крюківській автошколі отримав водійське посвідчення. Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ, у військовій частині № А3838. Працював у селі скотарем. Григорій був музично обдарованим: грав на гітарі та мав гарний голос. Мобілізований 30 квітня 2015 року, старший сержант, 501-й окремий батальйон морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти. Безпосередньо в бойових діях участі не брав. Завданням його підрозділу було утримувати маріупольський напрямок. Його пост стояв на березі Азовського моря. У разі, якби ворог напав з моря, хлопці повинні були вигнати танк з укриття і застосувати зенітно-ракетну установку. 25 лютого 2016-го року під час конфлікту на блокпоту, був застрелений автоматною чергою п’яного війсковослужбовця, у прибережній зоні Маріуполя.

28 лютого 2016 року похований у рідній Василівці. Без батька зосталося дві донечки, без чоловіка – дружина, а без молодшого брата – брат із сестрою. 

Ім’я Григорія Кошлатого занесене до Книги пошани обласної ради, його відзначено (посмертно) нагрудним знаком «За вірність народу України» І ступеня, а прізвище вибите на пам’ятнику загиблим воїнам АТО, встановленому в Кобеляках.

Джерела:

Богач І. Загинули під час "перемир'я" / І. Богач // Зоря Полтавщини. – 2016. – 11 берез. – С. 3.

Волкова, Г. "Якщо Міністерство оборони прийме рішення повернути державі пенсію за загибель чоловіка в зоні АТО, мені хоч вішайся..." / Г. Волкова // Вечірня Полтава. – 2016. – 30 листоп. – С. 5.                     

КИРИЛЕНКО ПАВЛО

Воїн народився 28 червня 1991 року у Горішніх Плавнях. Закінчив факультет історії та географії Полтавського національного педагогічного університету, де навчався впродовж 2008-2013 років. У студентські роки чоловік цікавився історією національно-визвольної боротьби українців періоду Другої світової війни та з власної ініціативи написав курсову роботу про створення та діяльність Української Повстанської Армії.

Захисник працював за обраним фахом: був учителем історії Полтавської гімназії № 35, директором пришкільного табору «Ромашка» та керівником шкільного волонтерського загону «Доброта».

Бойовий шлях воїна

З початком повномасштабної війни він пішов добровольцем до лав Збройних сил України. На власній сторінці у фейсбуці писав: «Не варто боятися смерті, всі ми колись помремо. Варто боятися безцільно прожитого життя. Краще обладунки воїна, аніж нашийник раба. Слава Україні!».

Він служив на посаді сапера інженерно-саперного взводу 309-го окремого інженерно-технічного батальйону. На День учителя, 2 жовтня 2023 року, життя військовослужбовця обірвалося поблизу Шийківки, що на Харківщині. Смертельні поранення завдав вибух невідомого предмета під час проведення інженерної розвідки та саперних робіт. Пізніше Президент України посмертно нагородив воїна орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

Меморіальну дошку полеглому захисникові встановили на фасаді гімназії № 35, де він викладав. Ініціатором увічнення пам’яті героя виступила адміністрації закладу.

КРИЖАНІВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ

Олексій Крижанівський народився 24 січня 1986 року в Полтаві. Навчався в школі №  9. Закінчив Полтавський юридичний інститут Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого та Полтавський державний аграрний університет. Проживав у селі Гожули. З 2015 року брав участь у проведенні АТО на сході України. З початку повномасштабного вторгнення тримав оборону у Сумах, Соледарі та поблизу Донецька. Служив у 116-ї окремої бригади територіальної оборони. Загинув 12 липня 2023 року в районі села Красногорівка Покровського району Донецької області. Дошку встановлено на фасадній частині ЗОШ № 9.

Молодший сержант Олексій Крижанівський із 2015 року став на захист України. Спочатку виконував завдання в зоні АТО, а із 26-го лютого 2022 року боронив кордони країни на півночі та сході.

«Ми з ним майже півтора року служили пліч-о-пліч. Ми пройшли Суми, ми пройшли Соледар і перебрались далі на Донецьк, там, де йому довелося прийняти бій, поки я знаходився у лікарні. Це був солдат, воїн, патріот, він дуже переживав за нашу країну. Великий уклін його матері, за те, що народила і виховала такого сина. Хай простить, що ми не вберегли його», – каже побратим загиблого Олексія Крижанівського Віталій Дерновий.

У військовій частині 37-річний воїн був стрільцем-оператором.

Як загинув військовий Олексій Крижанівський

«Фарлеп» (позивний військового) брав на себе найтяжче, найвідповідальніше завдання. Не тікав, не ховався. Навіть у цій ситуації він своїм друзям сказав: «Ідіть, ми зробимо свою справу». По них працював, я так розумію, танк і ця позиція була дуже гаряча. До останнього подиху він залишився бійцем, який захищав і віддав своє життя за нашу Україну, за нас з вами, за те, щоб ми жили, боролись і продовжили його справу», – розповідає знайома загиблого Олексія Крижанівського Наталія Костіна.

КІСЕЛЬОВ ВОЛОДИМИР

Інформаційну дошку встановлять Герою України Володимиру Кісельову на вулиці Дмитра Коряка, 2А. Це фасадна частина будинку, який виходить на однойменну вулицю Володимира Кісельова.

7 травня 2022 року під час виконання оперативно-бойового завдання в районі активних боєзіткнень у південних регіонах України загинув капітан Володимир Володимирович Кісельов. Володимир є героєм цієї війни.

Народився 7 липня 1989 року у м. Полтава.

У 2008 році закінчив Полтавський будівельний технікум транспортного будівництва.

У 2008–2011 рр. проходив військову службу за контрактом у Збройних силах України, а в 2012–2015 рр. – військову служба за контрактом у лавах Службі безпеки України (сержантський і старшинський склад).

У 2014 році закінчив Харківський національний автомобільно-дорожній університет.

З 24 грудня 2012 року проходив військову службу за контрактом осіб офіцерського складу в Центрі спеціальних операцій» Альфа» Служби безпеки України.

З 2014 року постійно залучався до оперативно-бойових операцій в районі проведення антитерористичної операції на сході України та Операції об’єднаних сил. Під час повномасштабного російського вторгнення в Україну в 2022 році був керівником групи Центру спеціальних операцій Служби безпеки України.

Загинув 7 травня 2022 року року під час боїв за острів Зміїнний.

У Володимира залишилась мати, дружина та донька.

КАПТАН КОСТЯНТИН

Захисник народився 7 жовтня 1984 року у Губському. У школі його пригадують як життєрадісного, оптимістичного та працьовитого чоловіка, який був патріотом своєї країни.

Воїн брав участь у боях в АТО. Після початку повномасштабної війни він повернувся до побратимів на схід.

Костянтин Каптан раптово помер 20 березня 2023 року у Новоолександрівці на Донеччині.

КАБУШКО МИРОСЛАВ

7 грудня 2017 р., на полтавській школі № 18, де навчався Мирослав Кабушка відкрили пам’ятний знак на його честь.

Народився 1978 року у місті Полтава. До 9-го класу навчався в школі № 16, потім пішов до училища. Створив сім'ю, проживав у Полтаві.

В липні 2015 року мобілізований, пройшов підготовку в навчальному центрі військ ВДВ, вперше стрибнув з парашутом. Старший солдат, військовослужбовець 90-го окремого десантного штурмового батальйону, 81-ша бригада, старший водій БТРа.

14 квітня 2016 року загинув близько опівночі під час бойових дій в промзоні Авдіївки — під час спостереження за позиціями ворога Мирослава обстріляли терористи з ручного протитанкового гранатомета.

17 квітня 2016-го похований у Полтаві з військовими почестями на Алеї Героїв, центральне міське кладовище.

Без Мирослава лишилися батьки, дружина та дві доньки — з них Юлія 2002 р.н. Батько Мирослава Олексій Михайлович — волонтер з "Громади Полтавщини".

Нагороди та вшанування 

• указом Президента України № 522/2016 від 25 листопада 2016 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" — нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно);
• нагороджений відзнакою "За вірність народу України" І ступеня (рішення Полтавської обласної ради, посмертно);
• 7 грудня 2016 року на полтавській школі № 18, де навчався Мирослав Кабушка, відкрито і освячено пам'ятний знак на його честь;
• медаль "За жертовність і любов до України" (посмертно).

ЛІТЕРАТУРА

• Васецька А. "Дай Боже", щоб відзнаки знаходили Герої живими, а не посмертно / А. Васецька // Зоря Полтавщини. – 2017. – 24 січ. – С. 2.
• Волкова Г. "Коли я споряджав на фронт сина, мені довелося повністю зібрати мотор його старого БТРа, який заглухнув по дорозі на випробувальний полігон" / Г. Волкова // Зоря Полтавщини. – 2016. – 10 черв. – С. 5.
• Фіалковський А. У кожній домівці добрий спомин : герої не вмирають / А. Фіалковський // Зоря Полтавщини. – 2019. – 19-23 квіт. – С. 2.
• Ярошенко Г. "Тепер тим паче допомагатиму нашим хлопцям, котрі воюють на Донбасі. Не хочу, аби на моєму місці опинилися іще якісь батько чи мати... : 63-річний полтавець Олексій Кабушка – про свою волонтерську діяльність і недавню загибель під Авдіївкою молодшого сина Мирослава / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2016. – 11 трав. – С. 11.

КОВІНЬКА ОЛЕКСАНДР (КОВІНЬКО)

19 жовтня 2020 року  з’явилося нове місце пам’яті на фасаді місцевої школи села Плоске Мачухівської ОТГ, оскільки поруч знаходилась хата, де 13 січня 1900 року народився О. Ковінька. Відкриття дошки свідчення того, що земляки не забувають його. У стінах школи с. Плоске діє літературний музей, присвячений Олександру Ковіньці.

ОЛЕКСАНДР КОВІНЬКА  життєвий шлях письменника дозволяє нам усвідомити увесь контекст тієї епохи. Він був борцем за незалежність України у 20 столітті, підтримував Директорію УНР, яку очолював Симон Петлюра. Він не сприймав денікінські ідеї "єдіной і нєдєлімой Росії", разом із Володимиром Сосюрою поневірявся у білогвардійському полоні. Належав до боротьбистів - української лівої партії, яка бачила Україну як соціально-орієнтовану державу. Тож, на дошці зазначено: "Учасник української революції 1917-21 рр.". Ковіньку, як і Остапа Вишню, називають гумористом-мучеником, бо його творчу діяльність брутально перервали під час сталінського терору, понад 20 років довелося поневірятися по сибірах-магаданах. Довгий час ці сторінки його життя замовчувалася, і от зараз ми повертаємо пам’ять про них.

Декомунізація це не тільки виведення з публічного простору незаконної символіки, але й донесення правди про злочини російсько-комуністичного тоталітарного окупаційного режиму. Важливо, що на дошці зафіксовано: письменник - гуморист був в’язнем комуністичних таборів.

ЛІТЕРАТУРА

• Бобровська Т. О. Ковінька та Є. Дудар: взаємозв"язок традицій і новаторство / Т.Бобровська // Рідний край. – 2000. – № 1 (2). – С. 74-77.
• Борець за незалежність, гуморист, петлюрівець, в'язень комуністичних концтаборів, уродженець села Плоске Мачухівської громади // Вісті. – 2022. – 13 трав. – С. 3.
• Вітрич М. Олександр Ковінька, незабутній полтавський характерник / М. Вітрич // Зоря Полтавщини. – 2015. – 21 лип. – С. 4.
• Жук Л. Згадуючи Олександра Ковіньку... / Л. Жук // Вечірня Полтава. – 2020. – 1 квіт. – С. 9.
• Кісіль Ю. Олександру Ковіньці – 120 років / Ю. Кісіль // Решетилівщина UA. – 2020. – 10 січ. – С. 10.
• Ковінька О. "Смішинки з полтавської скриньки"; "Аргументи" : [оповідки] / О. Ковінька // Зоря Полтавщини. – 2019. – 15 січ. – С. 11.
• Миколенко С. Світ Ковінька – це світ людяності і злагоди. І застрахованої режимом людини... / С. Миколенко // Панорама Полтавщини. – 2020. – 9 січ. – С. 15.
• Наливайко І. І смішне . І гірке. Всього було в житті Олександра Ковіньки / І. Наливайко // Зоря Полтавщини. – 2005. – 19 жовт. – С. 3.
• Олександр Ковінька про себе. Із хронікально-гумористичної повісті "Чому я не сокіл?." // Полтавський вісник. – 2010. – 22 січ. – С. 7.
• Олександр Ковінька- як символ свого часу : [про видатного гумориста розповідає один з перших лауреатів літературної премії імені Олександра Ковіньки полтавський письменник і гуморист П. Стороженко] // Голос України. – 2010. – 30 січ. – С. 11.
• Патріарх гумору : (до 115-річниці від дня народження О. І. Ковіньки) // Край. – 2015. – № 129 (січ.). – С. 18-19.
• Патріарх українського гумору // Зоря Полтавщини. – 2010. – 13 січ. – С. 4.
• Радько Г. Олександр Ковінька: "Зникає усмішка, тікає сміх" / Г.Радько // Рідний край. – 2000. – № 1 (2). – С. 77-79.
• Семеняка В. Сміх добрим людям на здоров'я, ворогам - на безголов"я : наші славні земляки / В. Семеняка // Зоря Полтавщини. – 2005. – 25 січ. – С. 4.
• Скобельський В. Його називали "заступником Остапа Вишні" : [до 120-річчя від дня народження О. Ковіньки] / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2020. – 9 січ. – С. 8.
• Чемерис В. Народний гуморист : [120 років тому народився О. І. Ковінька в с. Плоске Решетилівського р-ну на Полтавщині] / В. Чемерис // Зоря Полтавщини. – 2020. – 14 січ. – С. 14.
• Чернов А. Світ Олександра Ковіньки – це світ добра / А. Чернов // Вечірня Полтава. – 2020. – 8 січ. – С. 10.

КАРИШИН АНДРІЙ ПОТАПОВИЧ

29 травня 2013 р. на будівлі навчального корпусу № 1 Полтавського національного

педагогічного університету імені В. Г. Короленка відкрили меморіальну дошку видатному вченому-хіміку А. Каришину.

КАРИШИН АНДРІЙ ПОТАПОВИЧ народився майбутній дослідник 15 серпня 1912 р. у селі Шишаки Гоголівського (тепер Шишацького) району Полтавської області в сім’ї селянина-бідняка. Після закінчення чотирикласної школи працював у господарстві батьків, а потім у колгоспі.

У 1931 р. за рекомендацією райкому комсомолу він вступає на вечірній робітфак у селі Сорочинці, а після закінчення, у 1932 році, у Харківський інститут педпрофосвіти, а потім продовжує навчання у Полтавському педагогічному інституті на хімічному відділенні природничого факультету. У 1934 р. завідувач кафедри Мойсей Миронович Дашевський залучив студента Андрія Карашина до наукових досліджень у галузі хімії аценафтену та його окислення до аценафтенхінону. Після успішного завершення навчання в Полтавському педагогічному інституті Андрій Потапович працював лаборантом, асистентом, старшим викладачем, а з 1940 року – завідувачем кафедри хімії.

Не маючи жодного заступника, Андрій Потапович як декан десятки років не використовував своєї відпустки. Його можна було побачити за роботою в інституті з сьмої години ранку і до пізнього вечора щоденно, іноді й у вихідні дні. Кожну вільну від адміністративної і викладацької роботи хвилину він працював у хімічній лабораторії, проводячи дослідження в галузіорганічної хімії. Біля нього і під його керівництвом завжди працювали молоді колеги і студенти. Згодом склалася ціла школа хіміків-органіків, вихованці якої продовжують дослідження в галузі аценафтена і нафтостирилу.

У 1966 р. дослідженнями Андрія Потаповича у галузі синтезу антантронових барвників зацікавилися американські науковці з лабораторії органічної хімії м. Філадельфія. Вони звернулися з проханням вислати зразки барвників для проведення фізико-хімічних досліджень. Згодом учений одержав із США ІЧ- і ЯМР- спектри дванадцяти антантронових барвників, які науковець синтезував разом зі своїми учнями.

Андрій Потапович Каришин неодноразово брав участь у роботі наукових конференцій різного рівня, публікував свої праці в журналах АН СРСР, АН України, АН Латвії. Посилання на роботи Андрія Каришина можна побачити в багатьох наукових статтях та монографіях.

У Полтавському педагогічному університеті створено музейну кімнату Андрія Каришина, де традиційно кожного першого вересня проводять екскурсії для студентів-початківців. Існує такий музей і в Шишаках.

ЛІТЕРАТУРА

1. Самусенко Ю. Спогади про Вчителя : [канд. хім наук А. Каришина (ПНПУ ім. В. Г. Короленка)] / Ю. Самусенко // Зоря Полтавщини. – 2012. – 31 лип. – С. 2.
2. Онищенко В. Пам'ять про видатного полтавського хіміка збережеться у віках / В. Онищенко // Полтавський вісник. – 2013. – 31 трав. – С. 3.

КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ ПИЛИП ЙОСИПОВИЧ

В Лубнах по вулиці Драгоманова в старовинному будинку проживав в 1918-1924 роках відомий український письменник Пилип Капельгородський. Тоді він працював у цьому місті в редакціях газет "Більшовик" та "Червона Лубенщина" як сатирик і публіцист. На цьому будинку і знаходиться меморіальна дошка.

ПИЛИП КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ народився 26 листопада 1882 року в селі Городище (нині Недригайлівського району) на Сумщині в багатодітній родині. Навчався в земській школі, Роменській духовній школі та Полтавській духовній семінарії. В останній Капельгородський навчався разом з Симоном Петлюрою, який вплинув на формування національної свідомості майбутнього письменника. За участь у селянських заворушеннях на Полтавщині в 1902 році його було заарештовано, і згодом, рятуючись від переслідувань царської охранки, Пилип Йосипович втікає на Кубань, а пізніше – на Північний Кавказ, де до 1917 року вчитилює, працює в газеті. Від 1924 року – 10 років мешкав у Полтаві. В радянські часи він не полишає журналістику, пише історичні, сатиричні та гумористичні твори.

Серед них – автобіографічна повість-хроніка "Записки семінариста", романи "Артезіан" та "Оборона Полтави". У 1938 році Пилип Капельгородський рішенням трійки НКВС був розстріляний. В історію української літератури увійшов за висловом Михайла Стельмаха – як "один із кращих прозаїків українського красного мистецтва".

Друкуватися почав у 1905 році в альманасі "Перша ластівка". Був членом літературної організації "Плуг". Найвідоміші його твори – історичний роман-хроніка «Шурган» (1932) про війну на Кубані, трагедійна повість "Аш хаду" ("Я стверджую") про тяжку долю кара ногайського народу; сатирична повість "Непорозуміння" (1928), оповідання "Дід Явтух" збірки гуморесок "Гей, не дивуйте…", "Роздайсь, море!" (1927), "Прейскурант отця Максима" (1929), п’єси-феєрії для дітей "Чарівна сопілка" (1923), "Праця" (1924). Його романи "Артезіан" та "Оборона Полтави", побачили світ лише після смерті автора.

Автор 200 віршів: до найвитонченіших і цілком оригінальних належать поезії "Не стріляй!", "Fata morgana" (1909), "Ноктюрн" (1910). Перша поетична збірка "Відгуки життя" вийшла у 1907 році. У 1916 році видав історико-етнографічну монографію "Караногай".

Тільки у січні 1956 року митець був посмертно реабілітований.

ЛІТЕРАТУРА

1. Граб В. Капельгородський Пилип Йосипович / В. Граб // Реабілітовані історією. Полтавська область: у 27-и т. – Київ-Полтава, 2007. – Кн. 5. – С. 151-156.
2. Капельгородський П. Артезіан  – Оборона Полтави : романи / П. Капельгородський. – К. : Радянський письменник, 1977. – 335 с.
3. Капельгородський П. В роковини І. П. Котляревського. До батів-українців. До молоді : [поезія] / П. Капельгородський // Рідний край. – 2005. – № 2. – С. 37.
4. Пилип Капельгородський // Плуг: літературно-історичний альманах. Ч. 2. – Київ, 2003. – С. 3-4.

КРИВЕНКО ЄВГЕН ІВАНОВИЧ

Меморіальна дошка Кривенку Євгену Івановичу знаходиться по вулиці В. Чорновола, 3.

Євген Іванович Кривенко навчався в школі № 6, про що нагадує меморіальна дошка у вигляді гранітної розгорнутої книги з горельєфним портретом поета: "В Полтавській трудовій школі № 6 з 1920 по 1927 р. навчався поет Євген Іванович Кривенко. 1912–1960".

КРИВЕНКО ЄВГЕН народився 3 лютого 1912 року в м. Варшаві (Польща) в сім’ї юриста. Родина майбутнього поета на початку 1913 року (чи 1914 року) переїхала до Полтави, де й пройшли дитячі та юнацькі роки Євгена. Закінчивши загальноосвітню школу, Євген вступив до Полтавського технікуму будівництва шосейних доріг. Технікум невдовзі був переведений до Харкова та переформатований в інститут. В 1931 році після закінчення вузу молодого спеціаліста Є. І. Кривенка направили на будівництво шосейних шляхів до Туркменії. В 1933 році він повернувся до Києва і працював у парковому господарстві.

В 1939 році Є. І. Кривенко був призваний до лав Червоної Армії, закінчив школу молодших лейтенантів та був направлений на фронт радянсько-фінської війни. Після цього брав участь у захопленні Бесарабії. В 1941–1945 роках перебував на фронтах Великої Вітчизняної війни, мав нагороди, був важко поранений.

Після війни працював в редакції журналу "Радянська Україна".

Літературною діяльністю почав займатися під час навчання в Полтаві. Свій перший вірш "Голос шахт" Євген Кривенко опублікував в 1930 році в місцевій газеті. Перша збірка віршів під назвою "Дорога храбрых" вийшла в 1948 році. Усі його наступні збірки – "Завтра утром", "Чуден Днепр", "Мечты сбываются", "Путиловцы пришли", "Костры", "Радость моя Украина", "Ласточки летают высоко", "Станция Мечта", "Стихотворения и поемы" – вийшли російською мовою. Критики відзначили помітний вплив на його творчість Т. Г. Шевченка – чимало віршів та статей Є. Кривенка було присвячено українському генієві. Поезії краянина відзначалися простотою, щирістю, ліризмом, громадянським пафосом.

В 1959 році були надруковані повісті Є. Кривенка "Ночной сигнал" та "Там, где была тишина".

З особливою любов'ю поет писав про Україну:

"… Но куда б меня судьбина

В край какой бы не бросала,

Предо мною Украина

Вся в цвету – в глазах стояла".

Дуже любив Євген Іванович українські пісні, а особливо "Повій, вітре, на Вкраїну" Степана Руданського. "… Лучшей песни я не знаю», – писав поет в одному із своїх віршів "Песня в сердце жить осталась".

Помер поет рано – 21 лютого 1960 року. Похований у Києві.

ЛІТЕРАТУРА

Відомі полтавці, народжені в лютому // Полтавський вісник. – 2009. – 20 лют. – С. 2 (дод.).

Малик М. 50 років від дня смерті поета, перекладача, письменника Кривенка Євгена Івановича : [народ. в м. Варшаві 3 лютого, дитинство і навчання пройшло в Полтаві] / М. Малик // Край. – 2010. – № 70. – С. 19.

Малик М. Кривенко Євген Іванович, український поет. 100 років з дня народження. / М. Малик // Край. – 2012. – № 94. – С. 22.

КОЛОМІЄЦЬ АНАТОЛІЙ ПАНАСОВИЧ

Полтавське музичне училище закінчив відомий український композитор А. П. Коломієць, про що засвідчує ще одна меморіальна дошка на будівлі за адресою: вул. Соборності, 11: "Випускник Полтавського музичного училища, видатний український композитор і педагог, заслужений діяч мистецтв України, професор Анатолій Панасович Коломієць. 1918–1997".

Народився А. П. Коломієць в с. Савинцях на Миргородщині в сім’ї учителів. Навчався у Великих Сорочинцях. В 1935 році вступив до Полтавського музичного училища. З 1938 року – студент Київської консерваторії (історико-теоритичний факультет; водночас – навчання в класі Л. Ревуцького по спеціальності "композиція"). Свою музичну освіту закінчив в Ташкенті в 1943 році. Закінчив аспірантуру при Київській консерваторії (1951; клас – Л. Ревуцького). 1943–45 – концертмейстер Київського українського драматичного театру ім. І. Франка (Ташкент); 1944–54 – викладач Київського музичного училища. Від 1951 – у Київській консерваторії: від 1971 – професор кафедри композиції.

Перші музичні твори Коломійця з’явилися ще в Полтавському музичному училищі, серед яких увагу привертають "Експромт", для фортепіано й обробка народної пісні "Ой, не шуми, луже". Більше ніж 55 років продовжувалась багатогранна творча діяльність Коломійця, талант якого повною мірою проявився і в композиції, і в педагогіці, і у фортепіанному виконанні. Як піаніст виконував твори М. Лисенка, С. Рахманінова, Ф. Шопена, Ф. Шуберта та інших.

Чи не першим в Україні започаткував музичний жанр фортепіанної транскрипції – фантазія на теми опери "Тараса Бульби" М. Лисенка, вокальні твори Л. Ревуцького.

Зробив внесок у справу музичного редагування творів українських композиторів – Михайла Вериківського, Григорія Верьовки, Віктора Косенка, Кирила Стеценка

В українську музику А. П. Коломієць увійшов як композитор характерного, самобутнього стилю. Він володів особливою здатністю відчути "душу" народної музики, вмів яскраво відтворити її характерність в музичних образах своїх творів. У творчій спадщині Анатолія Коломійця, що налічує 250 творів – "Варіації на українські теми" (1956), п’єса для бандури "Українська соната" (1968), хори "Сон" (на слова М. Рильського) та «Гопак» (на вірші Т. Г. Шевченка). Останній твір Коломієць написав ще 1944 року, але в 1958 зробив другу редакцію його для змішаного хору, а капела з посвятою "пам’яті К. Стеценка". Створив також обробки народних пісень для вокального ансамблю у супроводі бандур, романси, ліричні пісні та ін. Коломієць започаткував написання творів великої форми для сольного, концертного виконання на бандурі. У співавторстві з В. Кирейком написав кантату "Іванів гай" (пам’яті І. Котляревського, 1969, слова М. Рильського). Відредагував і завершив дитячу оперу "Івасик-Телесик" К. Стецека (1962). У співавторстві з Л. Ревуцьким та Г. Майбородою здійснив редакцію Концерту для фортепіано із симфонічним оркестром В. Косенка (1967). У нього навчалися композитори О. Білаш, Є. Станкевич, І. Карабець, І. Поклад, В. Філіпенко. Анатолій Коломієць писав музику на вірші М. Рильського, В. Сосюри, Лесі Українки, А. Пашка.

Ім’я Анатолія Коломійця присвоєно дитячій музичній школі в Миргороді, вулиці у с. Савинці. Меморіальні дошки встановлені на фасаді будинків на вул. Софійська, № 16/16 (Київ), Полтавського музичного училища (архітектор В. Коломієць; обидві – скульптор В. Зноба) та школи у с. Великі Сорочинці Миргородського району.

ЛІТЕРАТУРА

1. Коломієць Анатолій Панасович // Муха А. Композитори України та української діаспори : довідник. – Київ : Музична Україна, 2004. – С. 147-148.

КВАСНИЦЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

Меморіальна дошка Олексію Володимировичу Квасницькому вул. Шведська Могила, 1. Більше ніж півстоліття пропрацював в Інституті свинарства Герой Соціалістичної Праці, академік, видатний учений-фізіолог Олексій Володимирович Квасницький, про що нагадує меморіальна дошка: "Тут працював у 1931 – 1989 рр. видатний вчений-фізіолог Олексій Володимирович Квасницький (1900–1989 рр.) академік НАНУ, заслужений діяч науки України Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії України, почесний громадянин Полтави".

КВАСНИЦЬКИЙ ОЛЕКСІЙ народився в бідній селянській родині в с. Лиса Гора Першотравневого району Миколаївської області. Бажання наукової творчості і навчання привело його до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту, який закінчує з відзнакою в 1925 році.

Після стажування і захисту кваліфікаційної роботи в інституті О. В. Квасницький отримав диплом агронома-організатора-зоотехніка і був запрошений на роботу у Вінницький сільськогосподарський технікум, де викладав з 1926 по 1930 рік анатомію і фізіологію сільськогосподарських тварин, який реорганізовують у цьому ж році.

Олексій Володимирович від’їжджає на навчання до Ленінградського інституту аспірантури ВАСГНІЛ та вже через кілька місяців його атестують як фахівця, достатньо підготовленого до самостійної наукової діяльності і направляють у Полтавський науково-дослідний інститут свинарства, де він активно починає працювати над розробкою питань фізіології травлення у свиней. З 1931 року і до останніх днів життя працював і мешкав у Полтаві. У 1934 році його призначають на посаду старшого наукового співробітника, а згодом завідуючого лабораторією фізіології. Є основоположником фізіології травлення свиней. Уже в 1936 році за сумою опублікованих наукових праць йому було присвоєно науковий ступінь кандидата біологічних наук без захисту дисертації та вчене звання старшого наукового співробітника. У цьому ж році адміністрація Полтавського сільськогосподарського інституту запрошує Олексія Володимировича очолити кафедру Фізіологія сільськогосподарських тварин.

Він дає згоду працювати на цій посаді, але за сумісництвом, оскільки не може припиняти наукові дослідження в Інституті свинарства. У 1940 році після захисту дисертації Олексію Квасницькому було присвоєно звання професора. В 1951 році Квасницький обраний академіком АН УРСР, а в 1956 році – академіком УАСГН. Більшість наукових розробок Квасницького були піонерськими. Увесь його науковий пошук просякнутий ідеєю створення нових методів підвищення продуктивності сільськогосподарських тварин.

В 1949 році О. В. Квасницький розробив хірургічну техніку трансплантації ембріонів. В 1950 році разом з вченими Асканії-Нової здійснена хірургічна міжнародна трансплантація зигот вівцям і козам і отриманий приплід. Фундаментальні дослідження фізіології свиней дозволили Квасницькому розробити і впровадити в практику свинарства принципово новий і економічно високоефективний фракційний метод штучного осіменіння свиней (Державна премія 1947 р.). В 70-х роках розробив систему отримання безперевно-багаторазових опоросів.

Даниною великій праці наукових працівників, зоотехніків і господарників Полтавського науково-дослідного інституту свинарства імені О. В. Квасницького, де була створена полтавська м’ясна порода свиней, є скульптурна група свиноматки цієї породи в натуральну величину з 12-ма поросятами, встановлена на метровому дванадцятикутному постаменті (автор – Д. Корнієнко) біля будівлі інституту на кошти його співробітників.

ЛІТЕРАТУРА

1. Самородов В. Вчений, який випереджав час / В. Самородов // Зоря Полтавщини. – 2010. – 24 лют. – С. 1.
2. Коробка Л. Піонерами стають у зрілі роки / Л. Коробка // Полтавський вісник. – 2010. – 26 лют. – С. 8.
3. Матяшова З. Обладнання для експериментів академік Квасницький виготовляв власноруч / З. Матяшова // Панорама Полтавщини. – 2020. – 20 лют. – С. 15.

КУЛИК ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ

Меморіальна дошка 
Кулику О. В. по вул. Лідова, 7
м. Полтава

11 листопада 2017 року на фасаді будинку по вул. Лідова, 7. Встановили меморіальну дошку в пам’ять про відомого громадського діяча та журналіста, Народного депутата Верховної Ради України ІІІ-го скликання (1998-2002) Олександра Кулика. 

КУЛИК ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ  народився 26 вересня 1953 року в селі Петрівка Полтавського району.
У 1974 році Олександр Кулик закінчив філологічний факультет Полтавського державного педінституту. У цьому ж році розпочав трудову діяльність на заводському радіомовленні Полтавського заводу газорозрядних ламп.
З 1975 по 1980 роки – кореспондент відділу сільського господарства газети Полтавського району.
1980-1990 рр. – спеціальний кореспондент обласної газети "Зоря Полтавщини", ведучий екологічної рубрики (у 1986 році визнаний кращим журналістом-екологом України).
1990-1994 рр. – головний редактор газети Полтавської міськради "Полтавський вісник".
1994-1998 рр. – головний редактор обласної газети "Полтавська думка".
1998-2002 рр. – депутат Верховної Ради України від Полтави, Полтавського, Диканьського і Решетилівського районів.
2003-2008 рр. – головний редактор "Полтавської думки", директор інформаційно-видавничого агентства "Полтава-Факт".
З 2008 року – приватний підприємець, шеф-редактор газети "Полтавська думка", старший викладач Полтавського інституту економіки і права.

За журналістську і правозахисну діяльність нагороджений орденом Спілки офіцерів України – Хрестом "За мужність".
Позапартійний. Громадський правозахисник. У 2009 році визнаний кращим журналістом України в жанрі журналістських розслідувань проти корупції.
Олександр Кулик двічі був депутатом Полтавської міської ради.
Полтавець пішов з життя 2 жовтня 2016 року внаслідок хвороби. Йому було 64 роки. Рішення про меморалізацію ініціювало ТОВ "Полтавська Думка".

ЛІТЕРАТУРА

1. Відійшов у вічність Олександр Кулик // Полтавська Думка. – 2016. – 6 жовт. – С. 1.
2. Він найбільше любив Україну : [помер редактор Олександр Кулик] // Вечірня Полтава. – 2016. – 5 жовт. – С. 7.
3. Не стало Олександра Кулика : [перестало битися серце першого редактора "Полтавського вісника"] // Полтавський вісник. – 2016. – 6 жовт. – С. 6 ; Зоря Полтавщини. – 2016. – 4 жовт. – С. 5.
4. Полупан В. Полтава – в епіцентрі української журналістики! : [на вул. Лідова відкрили меморіальну дошку О. Кулику] / В. Полупан // Полтавська Думка. – 2017. – 16 листоп. – С. 1 ; Зоря Полтавщини. – 2017. – 17 листоп. – С. 13.

КОМАРНИЦЬКИЙ МИКОЛА

По вулиці Соборності, 66 на місці столярно-різницьких цехів підприємства, де виготовлялись планери, на стіні сучасної офісної будівлі в 1999 році встановлена меморіальна дошка Миколі Антонтовичу Комарницькому: «Микола Антонович Комарницький (1894–1975) – військовий льотчик, засновник полтавського аеродрому», скульптор М. Цись.

Микола Комарницький – льотчик, один із організаторів авіаційної справи в Україні.

Комарницький Микола Антонович народився 21 листопада 1894 року в родині священика в с. Десерівка Літинського повіту Подільської губернії, нині с. Загірне Старокостянтинівського району Хмельницької області; помер 12 грудня 1975 року в Москві. 

В 1914 році закінчив Київське піхотне училище, в 1915 році – Севастопольську військову авіаційну школу і курси вищого пілотажу при ній (1917). 

В складі ХІ «Нестерівського» корпусу авіазагону брав участь в Першій світовій війні. З 1918 року – командир загону, нагороджений шістьма бойовими орденами.

Полтавський період життя авіатора охоплює 1919–1921 роки. В цей час Комарницький був одним із активних організаторів Товариства повітряного флоту на Полтавщині. А в 1923 році його зусиллями організований полтавський аеродром і одна з перших на Україні планерна школа, в якій під керівництвом Комарницького будували планери. Серед його учнів на той час був відомий у майбутньому вчений, конструктор ракетної техніки Юрій Побєдоносцев.

1 листопада 1923 року в Коктебелі відбувся перший зліт планеристів країни, на якому проводились перші Всесоюзні планерні випробування, в яких взяли участь конструктори, що згодом стануть відомими, поміж них був також М. Комарницький. Він першим в СРСР здійснив політ на двомісному планері, за ці змагання Миколі Антоновичу було присвоєно звання пілота-планериста.

Після Полтави Комарницький працював у структурах Товариства сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву, товариства «Доброльот», «Аерофлоту» в Російській федерації, готував експедиції авіаторів по боротьбі з шкідниками полів у найрізноманітніших умовах у різних куточках країни. Працював у Закавказзі, в Поволжі, середній Азії, на Далекому Сході і на Північному Заході тодішньої СРСР. В роки Другої світової війни очолював ескадрилью особливого призначення Генштабу радянської армії. В післявоєнні роки плідно працював в сільськогогосподарській авіації, був командиром загону Міністерства геології СРСР.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Жук В. Які зв'язки з нашим краєм одного з плеяди нестеровців М.А. Комарницького? / В. Жук // Наш рідний край (Сторінки про піонерів ракетобудування, авіації та космонавтики і їх зв'язки з Полтавщиною). – Полтава, 1991. – Вип. 7. – С. 24-33.

КОЛОМІЄЦЬ АНАТОЛІЙ ПАНАСОВИЧ

Меморіальна дошка
А. П. Коломійця,
 м. Полтава

Полтавське музичне училище закінчив також відомий український композитор Анатолій
Панасович Коломієць, про що нагадує ще одна меморіальна дошка на будівлі за адресою: вул. Соборності, 11: «Випускник Полтавського музичного училища, видатний композитор і педагог, заслужений діяч мистецтв України, професор Анатолій Панасович Коломієць. 1918–1997».

Творчість композитора Анатолія Коломійця належить до визначних явищ української радянської музики. Він є автором балету «Улянка», симфонічних, вокально-симфонічних і камерно-інструментальних творів, хорів, романсів, обробок народних пісень. Суттєві риси музики Коломійця – ідейна художня довершеність, особлива філігранна витонченість музичної мови і водночас простота, дохідливість виразу. Анатолій Опанасович чи не перший в Україні започаткував такий музичний жанр, як фортепіанна транскрипція (фантазія на теми опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, вокальні твори Л. Ревуцького).

Коломієць Анатолій Панасович народився в селі Савинці, нині Миргородського району. В 1935 році вступив до Полтавського музичного училища. З 1938 року – студент Київської консерваторії в класі Л. М. Ревуцького по спеціальності «композиція». Музичну освіту завершив у Ташкенті 1943 року.

Перші музичні твори Коломійця з’явились ще в Полтавському музичному училищі, серед яких увагу приваблюють «Експромт» для фортепіано та обробка народної пісні «Ой, не шуми, луже». Більше 55 років продовжувалась багатогранна творча діяльність Анатолія Коломійця, талант якого повністю проявився і в композиції, і в педагогіці і у фортепіанному виконанні.

В українську музику А. П. Коломієць увійшов як композитор характерного, самобутнього стилю. Він володів особливими здібностями провідчувати «Душу» народної музики, вмів яскраво відтворити її характер в музичних образах своїх творів. Композитор залишив після себе до 90 симфонічних, музично-сценічних, камерно-інструментальних творів, в тому числі для фортепіано, скрипки, віолончелі, фагота, бандури. Широко відомі його «Українська соната для скрипки і фортепіано», музика до мультфільмів. З 1951 року і до кінця життя Коломієць працював в Київській консерваторії.

Чималу внесок зробив композитор у справу музичного редагування творів провідних українських композиторів – К. Стеценка, В. Косенка, М. Вериківського, Г. Верьовки.

На його вшанування установлено меморіальну дошку в Києві на будинку, де він в 1956–1997 роках проживав.

ЛІТЕРАТУРА

КАБАЧОК ВОЛОДИМИР АНДРІЙОВИЧ

Меморіальна дошка
В. А. Кабачок,
 м. Полтава

На гранітній дошці з барельєфом, по вул. Соборності, 11, вибитий надпис: «Організатор і керівник капели бандуристів України, випускник Полтавського музичного училища В. А. Кабачок. 1892–1957». Ця пам’ятна дошка увіковічує ім’я одного із подвижників української музичної культури.

Кабачок Володимир Андрійович народився селі Петрівці, нині Миргородського району, батька він ніколи не знав. Його мати Єфросинія Кабачкова наймитувала у священика, хлопчик народився поза шлюбом і до п’яти років виховувався у сусідньому селі в родині тітки.

Із семи років співав у Полтавському архієрейському хорі. Закінчив Полтавське музичне училище, пізніше вступив до Московської консерваторії по класу контрабаса, але не довчився, завадила Перша світова війна. Після демобілізації стає регентом полтавського собору, викладає співи у школах.

Із 1923-го року на хвилі українізації починає цікавитися бандурою, за порадами звертається до Гната Хоткевича. В 1925 році вдома організовує аматорську капелу бандуристів, яка через чотири роки отримує звання «Зразкова капела бандуристів Української РСР».

Уперше заарештований 1934 року, звільнений через три місяці за недостатньою кількістю доказів. 1934–37 рр. – керівник оркестру Ленінградського Великого драматичного театру ім. М. Горького (нині Санкт-Петербург); керівник хору «Експортлісу». Вдруге Володимира Кабачка заарештовують у серпні 1937 року і засуджують до 10-ти років таборів. Перебуває в ув’язненні на Колимі до 1943 року, відтоді стає солістом-бандуристом Ташкентської філармонії. 1944 року повертається до Києва. Де керує оркестром народних інструментів Державного українського народного хору ім. Г. Верьовки; далі з 1945 року – викладає в Київському музичному училищі ім. Р. Глієра та Київської консерваторії за сумісництвом (1952–1956 рр.). Тоді ж замислюється про створення жіночого ансамблю. Це була новаторська ідея, адже досі бандура вважалася чоловічим інструментом.

1949-го року Кабачок створює перше тріо бандуристок у складі Ніни Павленко, Валентини Третьякової й Тамари Поліщук. Усі дівчата виростали без батьків, тож Володимир Андрійович став їм не лише вчителем, а й батьком. Власним коштом він купував для ансамблю сценічні костюми. Успіх тріо був вражаючим: у 1955-му на Варшавському фестивалі молоді дівчата отримали Золоту медаль.

Табори та невлаштованість життя підірвали здоров’я Володимира Кабачка – у нього почали відмовляти нирки. Попри це він не полишав занять із учнями, продовжував писати самовчитель «Школа гри на бандурі», який був надрукований уже після його смерті.

Помер Володимир Кабачок 15 червня 1957 року, похований на столичному Печерському кладовищі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Баштан, С. Бандуристе, орле сизий ! : (Володимир Андрійович Кабачок народився 15 липня 1892 року в селі Петрівцях, Миргородського р-ну на Полтавщині) / С. Баштан // Молода Україна. – 1992. – №11-12. – С. 11-13.
2. Дутчак В. Г. Кабачок Володимир Андрійович (15.07.1892, с. Петрівці Миргород. повіту - 15.06.1957, м. Київ) - бандурист, співак, диригент / В. Г. Дутчак // Енциклопедія Сучасної України. – Київ, 2011. – Т. 11. – С. 638.
3. Івахненко Л. Він заснував у Полтаві капелу бандуристів : [В. Кабачок (1892-1957)] / Л. Івахненко // Полтавський вісник. – 2012. – 20 лип. – С. 23. ; Край. – 2012. – №100 (серп.). – С. 16-17.
4. Кабачок Володимир Андрійович : [нар. в с. Петрівцях нині Миргородського району Полтавської області] // Альманах пошани й визнання Полтавщини. - Полтава, 2003. - С. 88-89 ; Ротач П. П. Полтавська Шевченкіана: спроба обл. (крайової) Шевченківської енциклопедії.: у 2-х кн. – Кн.1. А - Київ – Полтава, 2005. – С. 309.