КВАША СЕРГІЙ

У Мартинівці відкрили меморіальну дошку на честь Сергія Кваші, який на Херсонщині

Сергій Кваша загинув торік наприкінці серпня. 12 вересня у рідному селі військового на його честь відкрили меморіальну дошку. На відкриття зібралася громадськість сільської ради, діти, військові.

Сергій Кваша був мобілізований у перші дні повномасштабного вторгнення. Служив у 46-й окремій аеромобільній бригаді на посаді стрільця-снайпера 1 аеромобільного взводу, 9 аеромобільної роти 3-го аеромобільного батальйону.

Сергій народився і виріс у Мартинівці. Після закінчення школи навчався у Веприцькому ПТУ. Служив в армії. Потім понад 20 років працював на молочнотоварній фермі в ПрАТ «Гадяцьке бурякогосподарство». Став на захист України від російських агресорів вже у перший рік війни — у 2014 році. Тоді служив у зоні АТО/ООС. А вже із перших днів повномасштабного вторгнення був мобілізований до лав Збройних сил України і до останнього подиху боронив українську землю.

Життя військового обірвалося 30 серпня біля села Сухий Ставок.

14 вересня 2023 року Сергієві Кваші мало б виповнитися 48 років. У нього лишилися матір і сестра.

На вшанування пам’яті військового у Мартинівці перейменували вулицю Гагаріна на честь Сергія Кваші.

ПОНОМАРЕНКО РУСЛАН, КОРНІЙКО ОЛЕКСАНДР, ПАРАКА БОГДАН, ТИХОНЕНКО ОЛЕКСАПНДР, ДРЮЧЕВСЬКИЙ АРТУР

На фасаді Гадяцького ліцею-інтернату ім. Шевченка відкрили меморіальну дошку загиблим учням закладу

На фасаді Гадяцького профільного ліцею-інтернату імені Шевченка відкрили меморіальну дошку колишнім учням закладу, які загинули під час російсько-української війни.

За майже 10-річну війну росії проти України із на фронті загинули п’ятеро випускників Гадяцького профільного ліцею імені Шевченка.

Під час антитерористичної операції на сході України 2014-2018 років загинули Руслан Пономаренко із Оснягів та Олександр Корнійко із Петрівки-Роменської.

Руслан Пономаренко загинув 28 січня 2015 під час мінометного обстрілу вогневих позицій українських артилеристів під Комишувахою.

Олександр Корнійко загинув 16 лютого 2017 року під час обстрілу взводного опорного пункту поблизу смт Зайцеве, що під Горлівкою.

Повномасштабне вторгнення росіян у 2022 році принесло нове горе у родини українців. 25 березня воно прийшло у родину Парак із Гадяча, а заодно чи не кожного жителя міста, адже Богдан Парака став першим загиблим військовим із Гадяччини. Богдан Парака загинув захищаючи селище Вільхівка у Харківській області. Одну із вулиць у Гадячі перейменували на честь Богдана Параки.

Старший сержант Олександр Тихоненко загинув 20 січня 2023 року поблизу села Благодатне, що на Донеччині. У складі евакуаційного екіпажу Олександр їхав забирати своїх поранених та загиблих побратимів. Але росіяни влучили по евакуаційній техніці із ПТУРа.

Артур Дрючевський загинув 13 березня 2023 року поблизу селища Діброва Сєвєродонецького району Луганської області. У 2022 році до дня Збройних сил України був нагороджений грамотою та медаллю «Незламним героям російсько-української війни».

Як ще у Гадячі вшановують загиблих військових

Ще у 2019 році на День захисників і захисниць України у Гадячі відкрили меморіальний знак «Землякам, які загинули за Батьківщину». Передбачалося, що він буде тимчасовим, проте вже як чотири роки він став постійним.

Також меморіальну дошку своїм загиблим випускникам відкрили у Гадяцькому вищому професійному аграрному училищі.

Також стіна із портретами загиблих військових під час АТО є біля Свято-Михайлівської церкви.

ВОЛКОВ ВІТАЛІЙ

У Гадячі встановили меморіальну дошку загиблому на війні медику Віталію Волкову

У другу річницю загибелі Віталія Волкова, на фасаді будівлі Гадяцької підстанції екстреної медичної допомоги станції, де працював воїн, йому відкрили меморіальну дошку.

Віталій Волков 25 років працював фельдшером виїзної бригади на підстанції медичної допомоги у Гадячі. Тож саме тут на його честь відкрили меморіальну дошку. На відкриття прийшли рідні, друзі та колеги Віталія.

Віталій Волков пішов добровольцем на фронт у квітні 2022 року. За період служби отримав звання молодшого сержанта. На посаді бойового медика, надавав першу медичну допомогу та рятував життя захисникам України на лінії бойового зіткнення.

Брав участь у боях під Кураховим, Павлівкою, Бахмутом. 9 січня 2023 року Віталія Волкова посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

КУЛИК ЄВГЕНІЙ

У Зіньківському опорному ліцеї №1 відкрили меморіальну дошку випускнику школи Євгенію Кулику. Право відкрити меморіальну дошку надали батькамзахисника - Юлії та Олегу Куликам.

Євгеній Кулик народився і виріс у місті Зіньків. З дитинства цікавився військовою справою, зокрема, читав літературу та перемагав на змаганнях зі стрільб, розповідає бабуся бійця Любов Філон. Вона, каже, тісно спілкувалася із онуком.

«Женя ходив у гурток «Юного техніка», це його бажанням було. Він робив літаки, такі маленькі дрони. Він дуже любив конструювати. Воно все посеред хати постійно було, запускав мотори. Все (запчастини) було дорогеньке, але ми йшли йому назустріч. Їздив на змагання по області по стрільбах. Стріляти з четвертого класу почав, ми вже бачили, що це його. Ставив у дворі снігову бабу, всі відра мені пообстрілював. У його спальні висять медалі, грамоти», – згадує бабуся Євгенія Кулика.

Коли Євгеній подорослішав, то пішов на службу у десантно-штурмові війська Збройних сил України. Після цього долучився до Французького іноземного легіону, у його складі брав участь у бойових діях на території інших країн, отримав контузію. У той час бійця нагородили медаллю, говорить Любов Філон.

«Він – солдат, його нічого не хвилювало. Він сказав: «Я піду». І що б ми не казали, він вступив у легіон. Зі 100 людей брали 10, і він був один із них. Він завжди отримував задоволення, у нього прагнення було до цього. Пробув він там (у Французькому легіоні) трохи більше 3,5 років, але контракт у нього був підписаний на 7 років»,– говорить бабуся Євгенія Кулика.

Попри це у серпні 2022-го Євгеній повернувся в Україну, аби захищати її від повномасштабного російського вторгнення. Пішов на фронт і служив у Бахмутському районі на Донеччині. 23-річний воїн мав позивний «Лис». Рідні боялися відпускати Євгенія на війну, згадує бабуся.

Ми його просили: «Женя, не роби цього». Дідусь на колінах хотів просити. А він сказав: «Дід, як я жити буду, ви взагалі подумали?» Він вийде в місто, через 20 хвилин повертається і говорить: «Я не можу туди ходити, люди просто стоять, п’ють каву, палять. Вони не розуміють, що там наші хлопці (на передовій). Як вони зможуть, отакі хлопці, ходити по місту? Коли буде перемога, чи вистачить у них совісті пити за перемогу?» Він і навідник, і снайпер, він – унікальний. Він уже народився воїном»,– розповідає Любов Філон.

12 січня воїн прийняв останній бій на Донеччині. Євген Кулик загинув внаслідок поранень від уламків ворожого снаряду, яких зазнав у стрілецькому бою.

Побратими характеризують воїна як чудового снайпера та командира. Під час служби він проявив себе як хорошим протитанкістом та піхотинцем:

«Найкращий кулеметник, який шматував ворога до останнього подиху. Родом з Полтавщини, місто Зіньків. Загинув смертю хоробрих! Навіки залишився у нас в строю!».

Командир «Центурії» Віталій Борс пише, що Євген Кулик мав ініціативу у військовій справі й був відданим захисту України:

«Ти просто молодий, гарячий та з певним досвідом та ініціативою. Вночі, перед виїздом на бойовий, я на тебе знову накричав, бо ти не встигав. А насправді ти все ретельно перевіряв. Ти пройшов французький легіон, військові конфлікти, але загинув у себе вдома, захищаючи Україну! А перед цим ти накрошив зі свого кулемету немало пі*арів. Зараз тебе немає».

Про загибель єдиного сина матері Юлії Кулик повідомив командир підрозділу, в якому служив Євгеній. Боєць поліг 12 січня біля міста Бахмут Донецької області. Попрощатися із ним у Зінькові змогли лише через три тижні, бо чекали, доки привезуть тіло.

КИРИЛЮК ДЕНИС

У Товкачівці, що на Чернігівщині, відкрили меморіал герою-льотчику Денису Кирилюку. Денис Кирилюк був пілотом Миргородської бригади тактичної авіації.

27 березня 2022 року підполковник Денис Кирилюк виконував бойове завдання у небі над Прилуччиною. Ворожий боєприпас влучив у його літак, і пілот, аби уникнути катастрофи в населеному пункті, скерував пошкоджену машину у поле поблизу села Товкачівка. Цей вчинок коштував йому життя, але врятував тисячі людей.

У 2011 році він закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил. Разом із сім’єю проживав на Миргородщині. Захоплювався літаками з самого дитинства, обожнював рибалку та постійно хизувався своїми уловами рідним та близьким. Денис Миколайович був досвідченим та вправним пілотом, здійснив понад 80 бойових вильотів, з них 70 під час повномасштабного вторгнення на знищення ворога.

За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного сувернітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майор Денис Кирилюк був нагороджений високою державною нагородою – орденом «За мужність» ІІІ ступеня. За свої героїчні вчинки та зразкове виконання військового обов’язку Денис Миколайович також нагороджений Відзнакою Президента України «За участь в АТО» та є власником вогнепальної зброї, яку отримав за свої заслуги від Міністерства оборони України. От зовсім недавно, з його обличчя не можливо було стерти посмішку, у нього народився син. А сьогодні самотніми залишилися дружина

Дениса з маленькою донечкою та новонародженим сином...

У січні 2025 року льотчику посмертно наддали звання Героя України

КОЖЕМ'ЯК АНДРІЙ

Меморіальну дошку встановили в Полтавській дільниці та в головному офісі АТ «Полтаваобленерго».

Андрій «Чуб» Кожем’як

Чоловік народився 25 липня 2001 року в селі Зінці Полтавського району. Після школи він вступив до Полтавського політехнічного коледжу, а в березні 2020 року почав працювати в «Полтаваобленерго» на посаді електромонтера з експлуатації розподільних мереж.

У тому ж році воїна призвали до лав Збройних сил України, де він отримав звання молодшого сержанта. Повномасштабна війна застало Андрія Кожем’яка на службі. Він став на захист України на посаді командира відділення, командира машини 2 взводу морської піхоти, 2 роти 88 окремого батальйону Морської піхоти України.

Захисник під час війни вступив до Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. З окопів він онлайн складав першу сесію.

21-річний молодший сержант Андрій Кожем'як, позивний Кажан, загинув 13 січня 2023 року біля міста Красногорівка на Донеччині. Боєць намагався витягнути тіло загиблого побратима, коли почалася атака ворожого безпілотника. Воїн отримав смертельні поранення.

КОВАЛЕНКО АНДРІЙ

На фасаді полтавської ЗОШ № 29 встановили меморіальну дошку полеглому захиснику України Андрію Коваленку. Воїн народився та жив у Полтаві. Під час АТО півтора року захищав суверенітет України від проросійських терористів на Донеччині та Луганщині. Повернувшись до цивільного життя працював IT-інженером. Напередодні повномасштабного російського вторгнення, Андрій Коваленко взяв участь в інформаційній кампанії Сил територіальної оборони. 25 лютого 2022 року полтавець пішов на військову службу: Андрій Коваленко став командиром стрілецького взводу. Мав військове звання молодшого лейтенанта.

4 грудня 2023 року на той час Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив воїна почесним нагрудним знаком «Срібний хрест». Особисто військовий не отримав почесну нагороду: 7 грудня 34-річний Андрій Коваленко загинув під час штурму російських окупантів. Сталося це біля села Новомихайлівка Покровського району Донецької області: взявши ворожий вогонь на себе, полтавець врятував життя своїм побратимам. У лютому почесний нагрудний знак передали матері військового.

КАРБАН АНАТОЛІЙ

У Миргородській громаді відкрили дві меморіальні дошки, аби вшанувати захисника Анатолія Карбана.

Меморіальні дошки відкрили 21 листопада на фасадах Трудолюбівської та Біликівської гімназій. Ці заклади в мирному житті очолював Анатолій Карбан. На відкриття прийшли односельці, друзі, побратими та рідні захисника.

Історія воїна Анатолія Карбана

Головний сержант Анатолій Карбан у перший день повномасштабного вторгнення став до лав Сил оборони та захищав Миргородщину: був на блокпостах, охороняв техніку та їздив у бойові відрядження. У листопаді 2022 року перебував на Харківщині, Сумщині та в Соледарі. Служив на посаді бойового медика стрілецького взводу.

Загинув оборонець України під час артилерійського обстрілу 12 квітня.

Анатолій Карбан народився 24 травня 1967 року в Остапівці Миргородського району. Працював учителем історії, географії Остапівської середньої школи, згодом – вчителем і директором Трудолюбівської загальноосвітньої школи.

Займався національно-патріотичним вихованням. Був дотичний до всіх патріотичних організацій, зборів, починань, одним із яких є дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»). Був членом Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Разом із дружиною вони збирали спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років.

Сотник Карбан був осавулом Районового козацького товариства «Миргородський полк українського козацтва Полтавського коша імені Миколи Міхновського». З 1998 року Анатолія Карбана обирали депутатом Миргородської районної та міської рад. У 2014 році він став головою Миргородської районної ради.

У 2016 році очолив Біликівську гімназію. Активну боротьбу за Україну і майбутнє для своїх дітей він розпочав з Революції на Граніті, пройшов Помаранчеву революцію. Був активним учасником Революції Гідності та з 2014 року активно займався волонтерством, їздив на схід. Нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України».

Коли росія вторглася до України у 2014 році, Анатолій Карбан волонтерив, їздив на передову, займався похованнями полеглих героїв-земляків, віддаючи їм останню пошану.

Відповідно до Указу Президента України від 17 листопада 2023 року № 755/2023 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку захисника із Миргородської громади, головного сержанта, депутата Миргородської міської ради від партії «Європейська Солідарність» Анатолія Євгеновича Карбана посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У захисника залишилися дружина Альона, з якою він прожив 34 роки у шлюбі, доньки – Аліна та Анна.

КОСТЄВ ЮРІЙ

Молодший сержант Юрій Костєв на початку повномасштабного вторгнення добровольцем долучився до лав Збройних сил України. Задля цього він залишив роботу за кордоном, наречену та плани на майбутнє. У 2023 році у листопаді Юрій поліг на Луганщині, проте ще близько п’яти місяців вважався безвісно зниклим і родині довелося фактично двічі переживати його втрату. Уперше, коли дізналися про це від його побратимів, і вдруге, коли результати ДНК-тесту підтвердили загибель.

Юрій Костєв народився 27 липня 1991 року в селі Хейлівщина Чорнухинського району. Та рідним для нього було місто Лохвиця, де він жив і зростав. Закінчив 11 класів Лохвицької гімназії № 1. Потім закінчив професійно-технічне училище № 27 міста Лохвиця за спеціальністю оператора комп’ютерного набору. А після цього у професійно-технічному училищі № 32 міста Заводське здобув професію електрика. У 2011-2012 рр. Юрій Костєв пройшов строкову службу в рядах української армії. Повернувшись до цивільного життя працював на промисловому підприємстві у місті Бориспіль, потім був на заробітках у Польщі, залишаючись при цьому надійною опорою для мами і сестри.

Із Польщі Юрій повернувся разом із кількома друзями-українцями, з якими вони разом працювали. Усі вирішили стати на захист Батьківщини.

На початку повномасштабної війни в багатьох був сплеск патріотизму, розуміння, що треба захищати своє, своїх рідних. Кожен робив це по-своєму. Я почала їздити як журналістка на фронт, коли Юра про це дізнався, то не вагаючись вирішив повертатися додому. Спочатку зупинився у Львові, хотів там і мобілізуватися, але його не взяли ні в ЗСУ, ні в тероборону, тому що тоді було дуже багато охочих. Тож він там трохи волонтерив, потім приїхав додому й у травні мобілізувався до Збройних сил

Службу ніс у званні молодшого сержанта. Врівноважений, відповідальний Юрій був надійним плечем для своїх бойових побратимів. Але клята війна руками окупантів вирвала його з життя.

Юрію діставалися найгарячіші напрямки, здебільшого на Харківщині, говорить Аліна: «Спочатку він був в Удах (село Харківської області). Там деякий час проривалися росіяни. Юра служив стрільцем-зенітником, хоч на нулі вони не сидять, але іноді доводилося виїжджати. Вони прикривали небо для хлопців. Потім була харківська Салтівка, до звільнення Харківщини. Під час українського контрнаступу він був поблизу Ізюма».

Побратими, які були разом із ним, розповіли, що вони були втрьох на позиції, коли росіяни почали штурмувати їхню посадку. Це сталося за півтори години до того, як їх мали змінити. Юра в цей час якраз відпочивав, його побратим чергував. Вони відстрілювалися, двоє змогли вибратися, а Юру, за словами хлопців, одразу сильно поранили. Вони не змогли його витягнути й потім дуже довго не могли забрати. Там тривали бої й цю посадку ненадовго відбили хлопці з Юриного взводу, й один із них розповідав потім, що бачив тіло Юри – воно було заміноване, тому знову не змогли його забрати. Десь два тижні він там пролежав. Але офіційно вважався зниклим безвісти

Загинув Юрій 29 листопада 2023 року в районі села Діброва Сєверодонецького району, на межі Луганської та Донецької областей.

Молодшого сержанта Костєва Юрія Владиславовича поховали на Алеї Героїв Благовіщенського кладовища м. Лохвиця.

У загиблого залишилися мама і сестра.

Пам’ять захисника увічнили меморіальною дошкою на школі, в якій він навчався, а також у сквері пам’яті в центрі Лохвиці, говорить Аліна

КИРИЛОВ АНТОН

Кирилов Антон Сергійович народився 1994 року в селі Піщане (Кременчуцький район, Полтавська область). Був єдиною дитиною у матері, яка його виховувала самотужки. З 2003 року жив у Кременчуці. У 2010 році закінчив 9 класів загальноосвітньої школи № 31. У 2013 року закінчив ВПУ № 7, здобув професію майстра-налагоджувальника верстатів з ЧПУ.

Після другого курсу влаштувався працювати на Кременчуцький вагонний завод по спеціальності верстатник широкого профілю. У 2014 році звільнився[

27 березня 2014 року добровольцем пішов на контрактну службу до ЗСУ. В зоні АТО був двічі. Після війни планував вступити у військове училище, стати офіцером.

Старший стрілець, 93-тя окрема механізована бригада. У липні 2014 року на кордоні Луганської області з Росією. Бойове завдання – не допустити прориву ворога з території Росії.

Після короткотермінової відпустки повернувся на фронт. 25 серпня у складі екіпажу БМП-369 вів бій під Іловайськом, прикриваючи саперів. 27 серпня востаннє вийшов на телефонний зв'язок, через фон (перешкоди) вдалося розібрати тільки слово «мама».

29 серпня 2014 року загинув при виході з Іловайського котла «зеленим коридором» – на дорозі між селами Многопілля – Червоносільське – Осикове.

3 вересня тіло Антона Кирилова разом з тілами 96 інших полеглих в Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014-го тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі як невпізнаний Герой.

Упізнаний за тестами ДНК, перепохований у квітні 2015 року в Кременчуці.

Без єдиного сина лишилась мама Вікторія Прядко.

Нагороди та вшанування пам'яті

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений – нагороджений:

• 16 січня 2016 року – орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
• відзнакою «За вірність народу України» І ступеня Полтавської обласної ради від 21 жовтня 2015 (посмертно).
• відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (посмертно).

24 жовтня 2015 року в місті Кременчук на будівля ЗОШ № 31, де навчався Олексій Борищак, йому відкрито меморіальну дошку.

КРАСНОКУТСЬКИЙ МАКСИМ

В Полтаві на фасаді ліцею № 32 відкрили меморіальну дошку випускнику навчального закладу: полеглому захиснику України Максиму Краснокутському.

Юний полтавський музикант із перших днів війни записався добровольцем в Збройні Сили України, щоб допомагати армії. 29 липня він загинув під Мар’їнкою під час ворожих обстрілів

Максим Краснокутський народився у 2004 році в Полтаві. Закінчив гімназію № 32 та Полтавську дитячу музичну школу № 3 імені Бориса Гмирі по класу саксофона. Паралельно із музикою Максим займався бальними танцями.

У 2019 році Максим поступив у Полтавський фаховий коледж мистецтва імені Миколи Лисенка. Навчався у викладача Єлізара Пащенка. У 2021 році Максима покликали працювати у муніципальний духовий оркестр «Полтава» під керівництвом Едуарда Головашича.

Максим закінчував курс навчання у Полтаві й влітку 2022 року планував поступати до Дніпропетровської академії музики ім. М. Глінки. Однак, ці плани зруйнувала війна. Хлопець якраз був на зимових канікулах, коли 24 лютого Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Максим вирішив піти у військкомат і записатися у територіальну оборону, щоби допомагати військовим у Полтаві.

Дитинство Максима пройшло у мистецтві, танцях і музиці. У нього натура така – дуже спокійний, інтелігентний, сором’язливий. Людина, яка крім нот у своєму житті нічого не знала. Дитині тільки виповнилося 18 років.

Як почалася війна, він не хотів сидіти вдома склавши руки. Він хотів у складі тероборони допомагати військовим у Полтаві. Максим пішов у полтавський військкомат, щоби записатися в тероборону. Хлопець хотів допомогти державі тим, чим міг: копати траншеї, носити, вантажити щось тощо.

Уже на другий день йому сказали піти із речами у військкомат. Він зібрав рюкзак і покинув квартиру, хоча матір і тато благали його не йти. В той же день його посадили у жовтий автобус і відправили у Львів. Я заспокоювала батьків, що у Львові немає бойових дій і там все спокійно.

Максим був наймолодшим студентом муніципального оркестру, а у військовій частині наймолодшим солдатом. Він отримав позивний «Студент».

Максим не пішов на третій семестр другого курсу навчання. Командування зі Львову прислало довідку, що хлопець мобілізований.

Максим проходив навчання на Яворівському полігоні. На другий тиждень, як його туди привезли разом з іншими солдатами, почалися ворожі обстріли. Їхню казарму знищили на початку березня. В березні-квітні вони мешкали в наметах, у лісі. В травні їх перевели у Чернігівську область. Влітку було відомо, що Максим уже в Донецькій області, на передовій. Він говорив, що перебував за 500 метрів до лінії розмежування, де бачив, як орки махали нашим солдатам руками, а потім стріляли.

Кожного дня рідні дивилися чи є Максим онлайн в месенджері. Якщо один раз на день подзвонить, то це було велике щастя. Останнє повідомлення йому відправили 28 числа, але він його уже не прочитав.

5 днів із ним не було зв’язку і ніхто нам нічого не говорив. Шукали його і до останнього сподівалися, що у нього просто немає технічної можливості подзвонити. Уже пізніше дізналися, що хлопців накрити «градами» й шансів вижити не було. Максим отримав смертельне осколкове поранення.

1 серпня рідним подзвонили й сказали прийти у військкомат. Майор повідомив про те що, мобілізований солдат Максим Краснокутський під час виконання наказу загинув 29 серпня в селі Мар’янка Донецької області. Він завжди мріяв поступити у Дніпро на навчання. Їздив туди на прослухування по саксофону. Йому Едуард Головашич і Єлізар Пащенко давали високу оцінку. Батьки багато років збирали йому на гарний інструмент – японський саксофон Yamaha. Він не встиг на ньому і повчитися.

Музикант із Полтави віддав своє життя, щоби орки далі не лізли на нашу рідну землю. Для родини це непоправна втрата. Такі хлопчики дуже рідко зустрічаються. В середовищі культури він провів все своє недовге життя.

Наставник Максима Єлізар Пащенко так згадує свого загиблого вихованця: – Він був дуже талановитий музикант і на нього покладали великі надії. Був великий поштовх, коли він сів в симфонічний оркестр і сольно грав. Дуже спресований хлопець.

Він постійно слухав музику, я його жодного разу не бачив без навушників і саксофону. Він по 6 годин працював з інструментом, без врахування часу, коли грав у муніципальному оркестрі «Полтава». Максим там був наймолодшим артистом. Мав поступити до музичної консерваторії у Дніпрі. Ми навіть їздили у музичну академію до його майбутнього викладача. Але трапилася ця трагедія.

У Максима Краснокутського вдома залишилися мама, тато і молодший брат, який потребує догляду у зв'язку зі станом здоров'я.

КИРИЧЕНКО МИКОЛА

Глобинщина вшанувала пам’ять заслуженого артиста України Миколи Михайловича Кириченка – чоловіка, друга, соратника нашої славної краянки, берегині української пісні Раїси Панасівни Кириченко. 7 червня 2013 року Микола Михайлович завершив земний шлях. Згідно заповіту похований біля своєї дружини на кладовищі с. Корещина.

Його життєвий шлях – зразок людської гідності, працелюбності, відповідальності, добропорядності.

Народився Микола Михайлович Кириченко 14 грудня 1942 року в селі Кінашівка (нині – Мідянівка) Кобеляцького району. Його селянська родина дала йому найголовніше: любов до людей, працьовитість і надзвичайну чуйність.

Уся його багатогранна яскрава діяльність була спрямована на те, аби нести у світ чудове мистецтво народної музики, співу. Артист, музикант, українець-патріот, він душею і серцем прикипів до рідного краю, до пісень, багато з яких знали і співали не лише земляки; до високої моральності і духовності простих людей. Микола Кириченко усе своє життя плекав українську пісню і кохав її Берегиню – Раїсу Кириченко.

Лишилися пісні, неповторний звук його баяна. А ще, голос і думки подружжя Кириченків зберігаються у фонотеці обласного радіо. І, згадуючи (на жаль, уже згадуючи) Миколу Кириченка, ми можемо почути його голос, його слова, які у переважній більшості були спрямовані до неї – нашої Чураївни.

За ініціативи старости Землянківської громади Андрія Черепа на будинку де мешкало подружжя Раїси та Миколи Кириченко (батьківська хата співачки) встановлено меморіальну дошку заслуженому артисту України Миколі Михайловичу Кириченку. Офірував проєкт директор СФГ «Граніт» Михайло Лопушенко та Юрій Лопушенко.

Урочисте відкриття пам’ятного знаку провели: Глобинський міський голова Станіслав Джусь, секретар Глобинської міської ради Олександр Феденко та Андрій Череп.

В Корещинській церкві Покрови Пресвятої Богородиці священники храмів Глобинської та Градизької громад Православної церкви України провели Божественну Літургію та заупокійну панахиду. Щира молитва за упокоєння Раїси та Миколи Кириченків та воїнів які віддали своє життя за Україну була піднесена на Корещинському кладовищі біля меморіального комплексу «Могила Раїси Кириченко «Не прощаюсь з тобою моя Україно».

Збагатився фонд музею духовним дарунком від сестри Миколи Михайловича. Надія Плахотна передала вишиту ікону Цілителя Пантелеймона.

КОШЛАТИЙ ГРИГОРІЙ

26 червня 2024 року в селі Василівка Кобеляцької громади відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь загиблого учасника російсько-української війни – Григорія Кошлатого. Меморіальна дошка була встановлена на адміністративній будівлі Василівської гімназії, в якій навчався герой. Григорій Григорович Кошлатий (8 серпня 1980 – 25 лютого 2016) – старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Народився майбутній воїн 1980 року в селі Василівка Кобеляцького району Полтавської області. Його мама померла ще в 1992 році, а 1998-го загинув батько. Закінчив Василівську ЗОШ І-ІІ ступенів, у Крюківській автошколі отримав водійське посвідчення. Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ, у військовій частині № А3838. Працював у селі скотарем. Григорій був музично обдарованим: грав на гітарі та мав гарний голос. Мобілізований 30 квітня 2015 року, старший сержант, 501-й окремий батальйон морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти. Безпосередньо в бойових діях участі не брав. Завданням його підрозділу було утримувати маріупольський напрямок. Його пост стояв на березі Азовського моря. У разі, якби ворог напав з моря, хлопці повинні були вигнати танк з укриття і застосувати зенітно-ракетну установку. 25 лютого 2016-го року під час конфлікту на блокпоту, був застрелений автоматною чергою п’яного війсковослужбовця, у прибережній зоні Маріуполя.

28 лютого 2016 року похований у рідній Василівці. Без батька зосталося дві донечки, без чоловіка – дружина, а без молодшого брата – брат із сестрою. 

Ім’я Григорія Кошлатого занесене до Книги пошани обласної ради, його відзначено (посмертно) нагрудним знаком «За вірність народу України» І ступеня, а прізвище вибите на пам’ятнику загиблим воїнам АТО, встановленому в Кобеляках.

Джерела:

Богач І. Загинули під час "перемир'я" / І. Богач // Зоря Полтавщини. – 2016. – 11 берез. – С. 3.

Волкова, Г. "Якщо Міністерство оборони прийме рішення повернути державі пенсію за загибель чоловіка в зоні АТО, мені хоч вішайся..." / Г. Волкова // Вечірня Полтава. – 2016. – 30 листоп. – С. 5.                     

КИРИЛЕНКО ПАВЛО

Воїн народився 28 червня 1991 року у Горішніх Плавнях. Закінчив факультет історії та географії Полтавського національного педагогічного університету, де навчався впродовж 2008-2013 років. У студентські роки чоловік цікавився історією національно-визвольної боротьби українців періоду Другої світової війни та з власної ініціативи написав курсову роботу про створення та діяльність Української Повстанської Армії.

Захисник працював за обраним фахом: був учителем історії Полтавської гімназії № 35, директором пришкільного табору «Ромашка» та керівником шкільного волонтерського загону «Доброта».

Бойовий шлях воїна

З початком повномасштабної війни він пішов добровольцем до лав Збройних сил України. На власній сторінці у фейсбуці писав: «Не варто боятися смерті, всі ми колись помремо. Варто боятися безцільно прожитого життя. Краще обладунки воїна, аніж нашийник раба. Слава Україні!».

Він служив на посаді сапера інженерно-саперного взводу 309-го окремого інженерно-технічного батальйону. На День учителя, 2 жовтня 2023 року, життя військовослужбовця обірвалося поблизу Шийківки, що на Харківщині. Смертельні поранення завдав вибух невідомого предмета під час проведення інженерної розвідки та саперних робіт. Пізніше Президент України посмертно нагородив воїна орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

Меморіальну дошку полеглому захисникові встановили на фасаді гімназії № 35, де він викладав. Ініціатором увічнення пам’яті героя виступила адміністрації закладу.

КРИЖАНІВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ

Олексій Крижанівський народився 24 січня 1986 року в Полтаві. Навчався в школі №  9. Закінчив Полтавський юридичний інститут Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого та Полтавський державний аграрний університет. Проживав у селі Гожули. З 2015 року брав участь у проведенні АТО на сході України. З початку повномасштабного вторгнення тримав оборону у Сумах, Соледарі та поблизу Донецька. Служив у 116-ї окремої бригади територіальної оборони. Загинув 12 липня 2023 року в районі села Красногорівка Покровського району Донецької області. Дошку встановлено на фасадній частині ЗОШ № 9.

Молодший сержант Олексій Крижанівський із 2015 року став на захист України. Спочатку виконував завдання в зоні АТО, а із 26-го лютого 2022 року боронив кордони країни на півночі та сході.

«Ми з ним майже півтора року служили пліч-о-пліч. Ми пройшли Суми, ми пройшли Соледар і перебрались далі на Донецьк, там, де йому довелося прийняти бій, поки я знаходився у лікарні. Це був солдат, воїн, патріот, він дуже переживав за нашу країну. Великий уклін його матері, за те, що народила і виховала такого сина. Хай простить, що ми не вберегли його», – каже побратим загиблого Олексія Крижанівського Віталій Дерновий.

У військовій частині 37-річний воїн був стрільцем-оператором.

Як загинув військовий Олексій Крижанівський

«Фарлеп» (позивний військового) брав на себе найтяжче, найвідповідальніше завдання. Не тікав, не ховався. Навіть у цій ситуації він своїм друзям сказав: «Ідіть, ми зробимо свою справу». По них працював, я так розумію, танк і ця позиція була дуже гаряча. До останнього подиху він залишився бійцем, який захищав і віддав своє життя за нашу Україну, за нас з вами, за те, щоб ми жили, боролись і продовжили його справу», – розповідає знайома загиблого Олексія Крижанівського Наталія Костіна.

КІСЕЛЬОВ ВОЛОДИМИР

Інформаційну дошку встановлять Герою України Володимиру Кісельову на вулиці Дмитра Коряка, 2А. Це фасадна частина будинку, який виходить на однойменну вулицю Володимира Кісельова.

7 травня 2022 року під час виконання оперативно-бойового завдання в районі активних боєзіткнень у південних регіонах України загинув капітан Володимир Володимирович Кісельов. Володимир є героєм цієї війни.

Народився 7 липня 1989 року у м. Полтава.

У 2008 році закінчив Полтавський будівельний технікум транспортного будівництва.

У 2008–2011 рр. проходив військову службу за контрактом у Збройних силах України, а в 2012–2015 рр. – військову служба за контрактом у лавах Службі безпеки України (сержантський і старшинський склад).

У 2014 році закінчив Харківський національний автомобільно-дорожній університет.

З 24 грудня 2012 року проходив військову службу за контрактом осіб офіцерського складу в Центрі спеціальних операцій» Альфа» Служби безпеки України.

З 2014 року постійно залучався до оперативно-бойових операцій в районі проведення антитерористичної операції на сході України та Операції об’єднаних сил. Під час повномасштабного російського вторгнення в Україну в 2022 році був керівником групи Центру спеціальних операцій Служби безпеки України.

Загинув 7 травня 2022 року року під час боїв за острів Зміїнний.

У Володимира залишилась мати, дружина та донька.

КАПТАН КОСТЯНТИН

Захисник народився 7 жовтня 1984 року у Губському. У школі його пригадують як життєрадісного, оптимістичного та працьовитого чоловіка, який був патріотом своєї країни.

Воїн брав участь у боях в АТО. Після початку повномасштабної війни він повернувся до побратимів на схід.

Костянтин Каптан раптово помер 20 березня 2023 року у Новоолександрівці на Донеччині.

КАБУШКО МИРОСЛАВ

7 грудня 2017 р., на полтавській школі № 18, де навчався Мирослав Кабушка відкрили пам’ятний знак на його честь.

Народився 1978 року у місті Полтава. До 9-го класу навчався в школі № 16, потім пішов до училища. Створив сім'ю, проживав у Полтаві.

В липні 2015 року мобілізований, пройшов підготовку в навчальному центрі військ ВДВ, вперше стрибнув з парашутом. Старший солдат, військовослужбовець 90-го окремого десантного штурмового батальйону, 81-ша бригада, старший водій БТРа.

14 квітня 2016 року загинув близько опівночі під час бойових дій в промзоні Авдіївки — під час спостереження за позиціями ворога Мирослава обстріляли терористи з ручного протитанкового гранатомета.

17 квітня 2016-го похований у Полтаві з військовими почестями на Алеї Героїв, центральне міське кладовище.

Без Мирослава лишилися батьки, дружина та дві доньки — з них Юлія 2002 р.н. Батько Мирослава Олексій Михайлович — волонтер з "Громади Полтавщини".

Нагороди та вшанування 

• указом Президента України № 522/2016 від 25 листопада 2016 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" — нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно);
• нагороджений відзнакою "За вірність народу України" І ступеня (рішення Полтавської обласної ради, посмертно);
• 7 грудня 2016 року на полтавській школі № 18, де навчався Мирослав Кабушка, відкрито і освячено пам'ятний знак на його честь;
• медаль "За жертовність і любов до України" (посмертно).

ЛІТЕРАТУРА

• Васецька А. "Дай Боже", щоб відзнаки знаходили Герої живими, а не посмертно / А. Васецька // Зоря Полтавщини. – 2017. – 24 січ. – С. 2.
• Волкова Г. "Коли я споряджав на фронт сина, мені довелося повністю зібрати мотор його старого БТРа, який заглухнув по дорозі на випробувальний полігон" / Г. Волкова // Зоря Полтавщини. – 2016. – 10 черв. – С. 5.
• Фіалковський А. У кожній домівці добрий спомин : герої не вмирають / А. Фіалковський // Зоря Полтавщини. – 2019. – 19-23 квіт. – С. 2.
• Ярошенко Г. "Тепер тим паче допомагатиму нашим хлопцям, котрі воюють на Донбасі. Не хочу, аби на моєму місці опинилися іще якісь батько чи мати... : 63-річний полтавець Олексій Кабушка – про свою волонтерську діяльність і недавню загибель під Авдіївкою молодшого сина Мирослава / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2016. – 11 трав. – С. 11.

КОВІНЬКА ОЛЕКСАНДР (КОВІНЬКО)

19 жовтня 2020 року  з’явилося нове місце пам’яті на фасаді місцевої школи села Плоске Мачухівської ОТГ, оскільки поруч знаходилась хата, де 13 січня 1900 року народився О. Ковінька. Відкриття дошки свідчення того, що земляки не забувають його. У стінах школи с. Плоске діє літературний музей, присвячений Олександру Ковіньці.

ОЛЕКСАНДР КОВІНЬКА  життєвий шлях письменника дозволяє нам усвідомити увесь контекст тієї епохи. Він був борцем за незалежність України у 20 столітті, підтримував Директорію УНР, яку очолював Симон Петлюра. Він не сприймав денікінські ідеї "єдіной і нєдєлімой Росії", разом із Володимиром Сосюрою поневірявся у білогвардійському полоні. Належав до боротьбистів - української лівої партії, яка бачила Україну як соціально-орієнтовану державу. Тож, на дошці зазначено: "Учасник української революції 1917-21 рр.". Ковіньку, як і Остапа Вишню, називають гумористом-мучеником, бо його творчу діяльність брутально перервали під час сталінського терору, понад 20 років довелося поневірятися по сибірах-магаданах. Довгий час ці сторінки його життя замовчувалася, і от зараз ми повертаємо пам’ять про них.

Декомунізація це не тільки виведення з публічного простору незаконної символіки, але й донесення правди про злочини російсько-комуністичного тоталітарного окупаційного режиму. Важливо, що на дошці зафіксовано: письменник - гуморист був в’язнем комуністичних таборів.

ЛІТЕРАТУРА

• Бобровська Т. О. Ковінька та Є. Дудар: взаємозв"язок традицій і новаторство / Т.Бобровська // Рідний край. – 2000. – № 1 (2). – С. 74-77.
• Борець за незалежність, гуморист, петлюрівець, в'язень комуністичних концтаборів, уродженець села Плоске Мачухівської громади // Вісті. – 2022. – 13 трав. – С. 3.
• Вітрич М. Олександр Ковінька, незабутній полтавський характерник / М. Вітрич // Зоря Полтавщини. – 2015. – 21 лип. – С. 4.
• Жук Л. Згадуючи Олександра Ковіньку... / Л. Жук // Вечірня Полтава. – 2020. – 1 квіт. – С. 9.
• Кісіль Ю. Олександру Ковіньці – 120 років / Ю. Кісіль // Решетилівщина UA. – 2020. – 10 січ. – С. 10.
• Ковінька О. "Смішинки з полтавської скриньки"; "Аргументи" : [оповідки] / О. Ковінька // Зоря Полтавщини. – 2019. – 15 січ. – С. 11.
• Миколенко С. Світ Ковінька – це світ людяності і злагоди. І застрахованої режимом людини... / С. Миколенко // Панорама Полтавщини. – 2020. – 9 січ. – С. 15.
• Наливайко І. І смішне . І гірке. Всього було в житті Олександра Ковіньки / І. Наливайко // Зоря Полтавщини. – 2005. – 19 жовт. – С. 3.
• Олександр Ковінька про себе. Із хронікально-гумористичної повісті "Чому я не сокіл?." // Полтавський вісник. – 2010. – 22 січ. – С. 7.
• Олександр Ковінька- як символ свого часу : [про видатного гумориста розповідає один з перших лауреатів літературної премії імені Олександра Ковіньки полтавський письменник і гуморист П. Стороженко] // Голос України. – 2010. – 30 січ. – С. 11.
• Патріарх гумору : (до 115-річниці від дня народження О. І. Ковіньки) // Край. – 2015. – № 129 (січ.). – С. 18-19.
• Патріарх українського гумору // Зоря Полтавщини. – 2010. – 13 січ. – С. 4.
• Радько Г. Олександр Ковінька: "Зникає усмішка, тікає сміх" / Г.Радько // Рідний край. – 2000. – № 1 (2). – С. 77-79.
• Семеняка В. Сміх добрим людям на здоров'я, ворогам - на безголов"я : наші славні земляки / В. Семеняка // Зоря Полтавщини. – 2005. – 25 січ. – С. 4.
• Скобельський В. Його називали "заступником Остапа Вишні" : [до 120-річчя від дня народження О. Ковіньки] / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2020. – 9 січ. – С. 8.
• Чемерис В. Народний гуморист : [120 років тому народився О. І. Ковінька в с. Плоске Решетилівського р-ну на Полтавщині] / В. Чемерис // Зоря Полтавщини. – 2020. – 14 січ. – С. 14.
• Чернов А. Світ Олександра Ковіньки – це світ добра / А. Чернов // Вечірня Полтава. – 2020. – 8 січ. – С. 10.

КАРИШИН АНДРІЙ ПОТАПОВИЧ

29 травня 2013 р. на будівлі навчального корпусу № 1 Полтавського національного

педагогічного університету імені В. Г. Короленка відкрили меморіальну дошку видатному вченому-хіміку А. Каришину.

КАРИШИН АНДРІЙ ПОТАПОВИЧ народився майбутній дослідник 15 серпня 1912 р. у селі Шишаки Гоголівського (тепер Шишацького) району Полтавської області в сім’ї селянина-бідняка. Після закінчення чотирикласної школи працював у господарстві батьків, а потім у колгоспі.

У 1931 р. за рекомендацією райкому комсомолу він вступає на вечірній робітфак у селі Сорочинці, а після закінчення, у 1932 році, у Харківський інститут педпрофосвіти, а потім продовжує навчання у Полтавському педагогічному інституті на хімічному відділенні природничого факультету. У 1934 р. завідувач кафедри Мойсей Миронович Дашевський залучив студента Андрія Карашина до наукових досліджень у галузі хімії аценафтену та його окислення до аценафтенхінону. Після успішного завершення навчання в Полтавському педагогічному інституті Андрій Потапович працював лаборантом, асистентом, старшим викладачем, а з 1940 року – завідувачем кафедри хімії.

Не маючи жодного заступника, Андрій Потапович як декан десятки років не використовував своєї відпустки. Його можна було побачити за роботою в інституті з сьмої години ранку і до пізнього вечора щоденно, іноді й у вихідні дні. Кожну вільну від адміністративної і викладацької роботи хвилину він працював у хімічній лабораторії, проводячи дослідження в галузіорганічної хімії. Біля нього і під його керівництвом завжди працювали молоді колеги і студенти. Згодом склалася ціла школа хіміків-органіків, вихованці якої продовжують дослідження в галузі аценафтена і нафтостирилу.

У 1966 р. дослідженнями Андрія Потаповича у галузі синтезу антантронових барвників зацікавилися американські науковці з лабораторії органічної хімії м. Філадельфія. Вони звернулися з проханням вислати зразки барвників для проведення фізико-хімічних досліджень. Згодом учений одержав із США ІЧ- і ЯМР- спектри дванадцяти антантронових барвників, які науковець синтезував разом зі своїми учнями.

Андрій Потапович Каришин неодноразово брав участь у роботі наукових конференцій різного рівня, публікував свої праці в журналах АН СРСР, АН України, АН Латвії. Посилання на роботи Андрія Каришина можна побачити в багатьох наукових статтях та монографіях.

У Полтавському педагогічному університеті створено музейну кімнату Андрія Каришина, де традиційно кожного першого вересня проводять екскурсії для студентів-початківців. Існує такий музей і в Шишаках.

ЛІТЕРАТУРА

1. Самусенко Ю. Спогади про Вчителя : [канд. хім наук А. Каришина (ПНПУ ім. В. Г. Короленка)] / Ю. Самусенко // Зоря Полтавщини. – 2012. – 31 лип. – С. 2.
2. Онищенко В. Пам'ять про видатного полтавського хіміка збережеться у віках / В. Онищенко // Полтавський вісник. – 2013. – 31 трав. – С. 3.