Показ дописів із міткою К. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою К. Показати всі дописи

КАБУШКО МИРОСЛАВ

7 грудня 2017 р., на полтавській школі № 18, де навчався Мирослав Кабушка відкрили пам’ятний знак на його честь.
Народився 1978 року у місті Полтава. До 9-го класу навчався в школі № 16, потім пішов до училища. Створив сім'ю, проживав у Полтаві.
В липні 2015 року мобілізований, пройшов підготовку в навчальному центрі військ ВДВ, вперше стрибнув з парашутом. Старший солдат, військовослужбовець 90-го окремого десантного штурмового батальйону, 81-ша бригада, старший водій БТРа.
14 квітня 2016 року загинув близько опівночі під час бойових дій в промзоні Авдіївки — під час спостереження за позиціями ворога Мирослава обстріляли терористи з ручного протитанкового гранатомета.
17 квітня 2016-го похований у Полтаві з військовими почестями на Алеї Героїв, центральне міське кладовище.
Без Мирослава лишилися батьки, дружина та дві доньки — з них Юлія 2002 р.н. Батько Мирослава Олексій Михайлович — волонтер з "Громади Полтавщини".
Нагороди та вшанування 
  • указом Президента України № 522/2016 від 25 листопада 2016 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" — нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно);
  • нагороджений відзнакою "За вірність народу України" І ступеня (рішення Полтавської обласної ради, посмертно);
  • 7 грудня 2016 року на полтавській школі № 18, де навчався Мирослав Кабушка, відкрито і освячено пам'ятний знак на його честь;
  • медаль "За жертовність і любов до України" (посмертно).
ЛІТЕРАТУРА
  • Васецька А. "Дай Боже", щоб відзнаки знаходили Герої живими, а не посмертно / А. Васецька // Зоря Полтавщини. – 2017. – 24 січ. – С. 2.
  • Волкова Г. "Коли я споряджав на фронт сина, мені довелося повністю зібрати мотор його старого БТРа, який заглухнув по дорозі на випробувальний полігон" / Г. Волкова // Зоря Полтавщини. – 2016. – 10 черв. – С. 5.
  • Фіалковський А. У кожній домівці добрий спомин : герої не вмирають / А. Фіалковський // Зоря Полтавщини. – 2019. – 19-23 квіт. – С. 2.
  • Ярошенко Г. "Тепер тим паче допомагатиму нашим хлопцям, котрі воюють на Донбасі. Не хочу, аби на моєму місці опинилися іще якісь батько чи мати... : 63-річний полтавець Олексій Кабушка – про свою волонтерську діяльність і недавню загибель під Авдіївкою молодшого сина Мирослава / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2016. – 11 трав. – С. 11.

КОВІНЬКА ОЛЕКСАНДР (КОВІНЬКО)

19 жовтня 2020 року  з’явилося нове місце пам’яті на фасаді місцевої школи села Плоске Мачухівської ОТГ, оскільки поруч знаходилась хата, де 13 січня 1900 року народився О. Ковінька. Відкриття дошки свідчення того, що земляки не забувають його. У стінах школи с. Плоске діє літературний музей, присвячений Олександру Ковіньці.
ОЛЕКСАНДР КОВІНЬКА  життєвий шлях письменника дозволяє нам усвідомити увесь контекст тієї епохи. Він був борцем за незалежність України у 20 столітті, підтримував Директорію УНР, яку очолював Симон Петлюра. Він не сприймав денікінські ідеї "єдіной і нєдєлімой Росії", разом із Володимиром Сосюрою поневірявся у білогвардійському полоні. Належав до боротьбистів - української лівої партії, яка бачила Україну як соціально-орієнтовану державу. Тож, на дошці зазначено: "Учасник української революції 1917-21 рр.". Ковіньку, як і Остапа Вишню, називають гумористом-мучеником, бо його творчу діяльність брутально перервали під час сталінського терору, понад 20 років довелося поневірятися по сибірах-магаданах. Довгий час ці сторінки його життя замовчувалася, і от зараз ми повертаємо пам’ять про них.
Декомунізація це не тільки виведення з публічного простору незаконної символіки, але й донесення правди про злочини російсько-комуністичного тоталітарного окупаційного режиму. Важливо, що на дошці зафіксовано: письменник - гуморист був в’язнем комуністичних таборів.
ЛІТЕРАТУРА
  • Бобровська Т. О. Ковінька та Є. Дудар: взаємозв"язок традицій і новаторство / Т.Бобровська // Рідний край. – 2000. – № 1 (2). – С. 74-77.
  • Борець за незалежність, гуморист, петлюрівець, в'язень комуністичних концтаборів, уродженець села Плоске Мачухівської громади // Вісті. – 2022. – 13 трав. – С. 3.
  • Вітрич М. Олександр Ковінька, незабутній полтавський характерник / М. Вітрич // Зоря Полтавщини. – 2015. – 21 лип. – С. 4.
  • Жук Л. Згадуючи Олександра Ковіньку... / Л. Жук // Вечірня Полтава. – 2020. – 1 квіт. – С. 9.
  • Кісіль Ю. Олександру Ковіньці – 120 років / Ю. Кісіль // Решетилівщина UA. – 2020. – 10 січ. – С. 10.
  • Ковінька О. "Смішинки з полтавської скриньки"; "Аргументи" : [оповідки] / О. Ковінька // Зоря Полтавщини. – 2019. – 15 січ. – С. 11.
  • Миколенко С. Світ Ковінька – це світ людяності і злагоди. І застрахованої режимом людини... / С. Миколенко // Панорама Полтавщини. – 2020. – 9 січ. – С. 15.
  • Наливайко І. І смішне . І гірке. Всього було в житті Олександра Ковіньки / І. Наливайко // Зоря Полтавщини. – 2005. – 19 жовт. – С. 3.
  • Олександр Ковінька про себе. Із хронікально-гумористичної повісті "Чому я не сокіл?." // Полтавський вісник. – 2010. – 22 січ. – С. 7.
  • Олександр Ковінька- як символ свого часу : [про видатного гумориста розповідає один з перших лауреатів літературної премії імені Олександра Ковіньки полтавський письменник і гуморист П. Стороженко] // Голос України. – 2010. – 30 січ. – С. 11.
  • Патріарх гумору : (до 115-річниці від дня народження О. І. Ковіньки) // Край. – 2015. – № 129 (січ.). – С. 18-19.
  • Патріарх українського гумору // Зоря Полтавщини. – 2010. – 13 січ. – С. 4.
  • Радько Г. Олександр Ковінька: "Зникає усмішка, тікає сміх" / Г.Радько // Рідний край. – 2000. – № 1 (2). – С. 77-79.
  • Семеняка В. Сміх добрим людям на здоров'я, ворогам - на безголов"я : наші славні земляки / В. Семеняка // Зоря Полтавщини. – 2005. – 25 січ. – С. 4.
  • Скобельський В. Його називали "заступником Остапа Вишні" : [до 120-річчя від дня народження О. Ковіньки] / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2020. – 9 січ. – С. 8.
  • Чемерис В. Народний гуморист : [120 років тому народився О. І. Ковінька в с. Плоске Решетилівського р-ну на Полтавщині] / В. Чемерис // Зоря Полтавщини. – 2020. – 14 січ. – С. 14.
  • Чернов А. Світ Олександра Ковіньки – це світ добра / А. Чернов // Вечірня Полтава. – 2020. – 8 січ. – С. 10.

КАРИШИН АНДРІЙ ПОТАПОВИЧ

29 травня 2013 р. на будівлі навчального корпусу № 1 Полтавського національного
педагогічного університету імені В. Г. Короленка відкрили меморіальну дошку видатному вченому-хіміку А. Каришину.
КАРИШИН АНДРІЙ ПОТАПОВИЧ народився майбутній дослідник 15 серпня 1912 р. у селі Шишаки Гоголівського (тепер Шишацького) району Полтавської області в сім’ї селянина-бідняка. Після закінчення чотирикласної школи працював у господарстві батьків, а потім у колгоспі.
У 1931 р. за рекомендацією райкому комсомолу він вступає на вечірній робітфак у селі Сорочинці, а після закінчення, у 1932 році, у Харківський інститут педпрофосвіти, а потім продовжує навчання у Полтавському педагогічному інституті на хімічному відділенні природничого факультету. У 1934 р. завідувач кафедри Мойсей Миронович Дашевський залучив студента Андрія Карашина до наукових досліджень у галузі хімії аценафтену та його окислення до аценафтенхінону. Після успішного завершення навчання в Полтавському педагогічному інституті Андрій Потапович працював лаборантом, асистентом, старшим викладачем, а з 1940 року – завідувачем кафедри хімії.
Не маючи жодного заступника, Андрій Потапович як декан десятки років не використовував своєї відпустки. Його можна було побачити за роботою в інституті з сьмої години ранку і до пізнього вечора щоденно, іноді й у вихідні дні. Кожну вільну від адміністративної і викладацької роботи хвилину він працював у хімічній лабораторії, проводячи дослідження в галузіорганічної хімії. Біля нього і під його керівництвом завжди працювали молоді колеги і студенти. Згодом склалася ціла школа хіміків-органіків, вихованці якої продовжують дослідження в галузі аценафтена і нафтостирилу.
У 1966 р. дослідженнями Андрія Потаповича у галузі синтезу антантронових барвників зацікавилися американські науковці з лабораторії органічної хімії м. Філадельфія. Вони звернулися з проханням вислати зразки барвників для проведення фізико-хімічних досліджень. Згодом учений одержав із США ІЧ- і ЯМР- спектри дванадцяти антантронових барвників, які науковець синтезував разом зі своїми учнями.
Андрій Потапович Каришин неодноразово брав участь у роботі наукових конференцій різного рівня, публікував свої праці в журналах АН СРСР, АН України, АН Латвії. Посилання на роботи Андрія Каришина можна побачити в багатьох наукових статтях та монографіях.
У Полтавському педагогічному університеті створено музейну кімнату Андрія Каришина, де традиційно кожного першого вересня проводять екскурсії для студентів-початківців. Існує такий музей і в Шишаках.
ЛІТЕРАТУРА
  1. Самусенко Ю. Спогади про Вчителя : [канд. хім наук А. Каришина (ПНПУ ім. В. Г. Короленка)] / Ю. Самусенко // Зоря Полтавщини. – 2012. – 31 лип. – С. 2.
  2. Онищенко В. Пам'ять про видатного полтавського хіміка збережеться у віках / В. Онищенко // Полтавський вісник. – 2013. – 31 трав. – С. 3.

КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ ПИЛИП ЙОСИПОВИЧ

В Лубнах по вулиці Драгоманова в старовинному будинку проживав в 1918-1924 роках відомий український письменник Пилип Капельгородський. Тоді він працював у цьому місті в редакціях газет "Більшовик" та "Червона Лубенщина" як сатирик і публіцист. На цьому будинку і знаходиться меморіальна дошка.
ПИЛИП КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ народився 26 листопада 1882 року в селі Городище (нині Недригайлівського району) на Сумщині в багатодітній родині. Навчався в земській школі, Роменській духовній школі та Полтавській духовній семінарії. В останній Капельгородський навчався разом з Симоном Петлюрою, який вплинув на формування національної свідомості майбутнього письменника. За участь у селянських заворушеннях на Полтавщині в 1902 році його було заарештовано, і згодом, рятуючись від переслідувань царської охранки, Пилип Йосипович втікає на Кубань, а пізніше – на Північний Кавказ, де до 1917 року вчитилює, працює в газеті. Від 1924 року – 10 років мешкав у Полтаві. В радянські часи він не полишає журналістику, пише історичні, сатиричні та гумористичні твори.
Серед них – автобіографічна повість-хроніка "Записки семінариста", романи "Артезіан" та "Оборона Полтави". У 1938 році Пилип Капельгородський рішенням трійки НКВС був розстріляний. В історію української літератури увійшов за висловом Михайла Стельмаха – як "один із кращих прозаїків українського красного мистецтва".
Друкуватися почав у 1905 році в альманасі "Перша ластівка". Був членом літературної організації "Плуг". Найвідоміші його твори – історичний роман-хроніка «Шурган» (1932) про війну на Кубані, трагедійна повість "Аш хаду" ("Я стверджую") про тяжку долю кара ногайського народу; сатирична повість "Непорозуміння" (1928), оповідання "Дід Явтух" збірки гуморесок "Гей, не дивуйте…", "Роздайсь, море!" (1927), "Прейскурант отця Максима" (1929), п’єси-феєрії для дітей "Чарівна сопілка" (1923), "Праця" (1924). Його романи "Артезіан" та "Оборона Полтави", побачили світ лише після смерті автора.
Автор 200 віршів: до найвитонченіших і цілком оригінальних належать поезії "Не стріляй!", "Fata morgana" (1909), "Ноктюрн" (1910). Перша поетична збірка "Відгуки життя" вийшла у 1907 році. У 1916 році видав історико-етнографічну монографію "Караногай".
Тільки у січні 1956 року митець був посмертно реабілітований.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Граб В. Капельгородський Пилип Йосипович / В. Граб // Реабілітовані історією. Полтавська область: у 27-и т. – Київ-Полтава, 2007. – Кн. 5. – С. 151-156.
  2. Капельгородський П. Артезіан  – Оборона Полтави : романи / П. Капельгородський. – К. : Радянський письменник, 1977. – 335 с.
  3. Капельгородський П. В роковини І. П. Котляревського. До батів-українців. До молоді : [поезія] / П. Капельгородський // Рідний край. – 2005. – № 2. – С. 37.
  4. Пилип Капельгородський // Плуг: літературно-історичний альманах. Ч. 2. – Київ, 2003. – С. 3-4.

КРИВЕНКО ЄВГЕН ІВАНОВИЧ

Меморіальна дошка Кривенку Євгену Івановичу знаходиться по вулиці В. Чорновола, 3.
Євген Іванович Кривенко навчався в школі № 6, про що нагадує меморіальна дошка у вигляді гранітної розгорнутої книги з горельєфним портретом поета: "В Полтавській трудовій школі № 6 з 1920 по 1927 р. навчався поет Євген Іванович Кривенко. 1912–1960".
КРИВЕНКО ЄВГЕН народився 3 лютого 1912 року в м. Варшаві (Польща) в сім’ї юриста. Родина майбутнього поета на початку 1913 року (чи 1914 року) переїхала до Полтави, де й пройшли дитячі та юнацькі роки Євгена. Закінчивши загальноосвітню школу, Євген вступив до Полтавського технікуму будівництва шосейних доріг. Технікум невдовзі був переведений до Харкова та переформатований в інститут. В 1931 році після закінчення вузу молодого спеціаліста Є. І. Кривенка направили на будівництво шосейних шляхів до Туркменії. В 1933 році він повернувся до Києва і працював у парковому господарстві.
В 1939 році Є. І. Кривенко був призваний до лав Червоної Армії, закінчив школу молодших лейтенантів та був направлений на фронт радянсько-фінської війни. Після цього брав участь у захопленні Бесарабії. В 1941–1945 роках перебував на фронтах Великої Вітчизняної війни, мав нагороди, був важко поранений.
Після війни працював в редакції журналу "Радянська Україна".
Літературною діяльністю почав займатися під час навчання в Полтаві. Свій перший вірш "Голос шахт" Євген Кривенко опублікував в 1930 році в місцевій газеті. Перша збірка віршів під назвою "Дорога храбрых" вийшла в 1948 році. Усі його наступні збірки – "Завтра утром", "Чуден Днепр", "Мечты сбываются", "Путиловцы пришли", "Костры", "Радость моя Украина", "Ласточки летают высоко", "Станция Мечта", "Стихотворения и поемы" – вийшли російською мовою. Критики відзначили помітний вплив на його творчість Т. Г. Шевченка – чимало віршів та статей Є. Кривенка було присвячено українському генієві. Поезії краянина відзначалися простотою, щирістю, ліризмом, громадянським пафосом.
В 1959 році були надруковані повісті Є. Кривенка "Ночной сигнал" та "Там, где была тишина".
З особливою любов'ю поет писав про Україну:
"… Но куда б меня судьбина
В край какой бы не бросала,
Предо мною Украина
Вся в цвету – в глазах стояла".
Дуже любив Євген Іванович українські пісні, а особливо "Повій, вітре, на Вкраїну" Степана Руданського. "… Лучшей песни я не знаю», – писав поет в одному із своїх віршів "Песня в сердце жить осталась".
Помер поет рано – 21 лютого 1960 року. Похований у Києві.
ЛІТЕРАТУРА
Відомі полтавці, народжені в лютому // Полтавський вісник. – 2009. – 20 лют. – С. 2 (дод.).
Малик М. 50 років від дня смерті поета, перекладача, письменника Кривенка Євгена Івановича : [народ. в м. Варшаві 3 лютого, дитинство і навчання пройшло в Полтаві] / М. Малик // Край. – 2010. – № 70. – С. 19.
Малик М. Кривенко Євген Іванович, український поет. 100 років з дня народження. / М. Малик // Край. – 2012. – № 94. – С. 22.

КОЛОМІЄЦЬ АНАТОЛІЙ ПАНАСОВИЧ

Полтавське музичне училище закінчив відомий український композитор А. П. Коломієць, про що засвідчує ще одна меморіальна дошка на будівлі за адресою: вул. Соборності, 11: "Випускник Полтавського музичного училища, видатний український композитор і педагог, заслужений діяч мистецтв України, професор Анатолій Панасович Коломієць. 1918–1997".
Народився А. П. Коломієць в с. Савинцях на Миргородщині в сім’ї учителів. Навчався у Великих Сорочинцях. В 1935 році вступив до Полтавського музичного училища. З 1938 року – студент Київської консерваторії (історико-теоритичний факультет; водночас – навчання в класі Л. Ревуцького по спеціальності "композиція"). Свою музичну освіту закінчив в Ташкенті в 1943 році. Закінчив аспірантуру при Київській консерваторії (1951; клас – Л. Ревуцького). 1943–45 – концертмейстер Київського українського драматичного театру ім. І. Франка (Ташкент); 1944–54 – викладач Київського музичного училища. Від 1951 – у Київській консерваторії: від 1971 – професор кафедри композиції.
Перші музичні твори Коломійця з’явилися ще в Полтавському музичному училищі, серед яких увагу привертають "Експромт", для фортепіано й обробка народної пісні "Ой, не шуми, луже". Більше ніж 55 років продовжувалась багатогранна творча діяльність Коломійця, талант якого повною мірою проявився і в композиції, і в педагогіці, і у фортепіанному виконанні. Як піаніст виконував твори М. Лисенка, С. Рахманінова, Ф. Шопена, Ф. Шуберта та інших.
Чи не першим в Україні започаткував музичний жанр фортепіанної транскрипції – фантазія на теми опери "Тараса Бульби" М. Лисенка, вокальні твори Л. Ревуцького.
Зробив внесок у справу музичного редагування творів українських композиторів – Михайла Вериківського, Григорія Верьовки, Віктора Косенка, Кирила Стеценка
В українську музику А. П. Коломієць увійшов як композитор характерного, самобутнього стилю. Він володів особливою здатністю відчути "душу" народної музики, вмів яскраво відтворити її характерність в музичних образах своїх творів. У творчій спадщині Анатолія Коломійця, що налічує 250 творів – "Варіації на українські теми" (1956), п’єса для бандури "Українська соната" (1968), хори "Сон" (на слова М. Рильського) та «Гопак» (на вірші Т. Г. Шевченка). Останній твір Коломієць написав ще 1944 року, але в 1958 зробив другу редакцію його для змішаного хору, а капела з посвятою "пам’яті К. Стеценка". Створив також обробки народних пісень для вокального ансамблю у супроводі бандур, романси, ліричні пісні та ін. Коломієць започаткував написання творів великої форми для сольного, концертного виконання на бандурі. У співавторстві з В. Кирейком написав кантату "Іванів гай" (пам’яті І. Котляревського, 1969, слова М. Рильського). Відредагував і завершив дитячу оперу "Івасик-Телесик" К. Стецека (1962). У співавторстві з Л. Ревуцьким та Г. Майбородою здійснив редакцію Концерту для фортепіано із симфонічним оркестром В. Косенка (1967). У нього навчалися композитори О. Білаш, Є. Станкевич, І. Карабець, І. Поклад, В. Філіпенко. Анатолій Коломієць писав музику на вірші М. Рильського, В. Сосюри, Лесі Українки, А. Пашка.
Ім’я Анатолія Коломійця присвоєно дитячій музичній школі в Миргороді, вулиці у с. Савинці. Меморіальні дошки встановлені на фасаді будинків на вул. Софійська, № 16/16 (Київ), Полтавського музичного училища (архітектор В. Коломієць; обидві – скульптор В. Зноба) та школи у с. Великі Сорочинці Миргородського району.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Коломієць Анатолій Панасович // Муха А. Композитори України та української діаспори : довідник. – Київ : Музична Україна, 2004. – С. 147-148.

КВАСНИЦЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

Меморіальна дошка Олексію Володимировичу Квасницькому вул. Шведська Могила, 1. Більше ніж півстоліття пропрацював в Інституті свинарства Герой Соціалістичної Праці, академік, видатний учений-фізіолог Олексій Володимирович Квасницький, про що нагадує меморіальна дошка: "Тут працював у 1931 – 1989 рр. видатний вчений-фізіолог Олексій Володимирович Квасницький (1900–1989 рр.) академік НАНУ, заслужений діяч науки України Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії України, почесний громадянин Полтави".
КВАСНИЦЬКИЙ ОЛЕКСІЙ народився в бідній селянській родині в с. Лиса Гора Першотравневого району Миколаївської області. Бажання наукової творчості і навчання привело його до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту, який закінчує з відзнакою в 1925 році.
Після стажування і захисту кваліфікаційної роботи в інституті О. В. Квасницький отримав диплом агронома-організатора-зоотехніка і був запрошений на роботу у Вінницький сільськогосподарський технікум, де викладав з 1926 по 1930 рік анатомію і фізіологію сільськогосподарських тварин, який реорганізовують у цьому ж році.
Олексій Володимирович від’їжджає на навчання до Ленінградського інституту аспірантури ВАСГНІЛ та вже через кілька місяців його атестують як фахівця, достатньо підготовленого до самостійної наукової діяльності і направляють у Полтавський науково-дослідний інститут свинарства, де він активно починає працювати над розробкою питань фізіології травлення у свиней. З 1931 року і до останніх днів життя працював і мешкав у Полтаві. У 1934 році його призначають на посаду старшого наукового співробітника, а згодом завідуючого лабораторією фізіології. Є основоположником фізіології травлення свиней. Уже в 1936 році за сумою опублікованих наукових праць йому було присвоєно науковий ступінь кандидата біологічних наук без захисту дисертації та вчене звання старшого наукового співробітника. У цьому ж році адміністрація Полтавського сільськогосподарського інституту запрошує Олексія Володимировича очолити кафедру Фізіологія сільськогосподарських тварин.
Він дає згоду працювати на цій посаді, але за сумісництвом, оскільки не може припиняти наукові дослідження в Інституті свинарства. У 1940 році після захисту дисертації Олексію Квасницькому було присвоєно звання професора. В 1951 році Квасницький обраний академіком АН УРСР, а в 1956 році – академіком УАСГН. Більшість наукових розробок Квасницького були піонерськими. Увесь його науковий пошук просякнутий ідеєю створення нових методів підвищення продуктивності сільськогосподарських тварин.
В 1949 році О. В. Квасницький розробив хірургічну техніку трансплантації ембріонів. В 1950 році разом з вченими Асканії-Нової здійснена хірургічна міжнародна трансплантація зигот вівцям і козам і отриманий приплід. Фундаментальні дослідження фізіології свиней дозволили Квасницькому розробити і впровадити в практику свинарства принципово новий і економічно високоефективний фракційний метод штучного осіменіння свиней (Державна премія 1947 р.). В 70-х роках розробив систему отримання безперевно-багаторазових опоросів.
Даниною великій праці наукових працівників, зоотехніків і господарників Полтавського науково-дослідного інституту свинарства імені О. В. Квасницького, де була створена полтавська м’ясна порода свиней, є скульптурна група свиноматки цієї породи в натуральну величину з 12-ма поросятами, встановлена на метровому дванадцятикутному постаменті (автор – Д. Корнієнко) біля будівлі інституту на кошти його співробітників.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Самородов В. Вчений, який випереджав час / В. Самородов // Зоря Полтавщини. – 2010. – 24 лют. – С. 1.
  2. Коробка Л. Піонерами стають у зрілі роки / Л. Коробка // Полтавський вісник. – 2010. – 26 лют. – С. 8.
  3. Матяшова З. Обладнання для експериментів академік Квасницький виготовляв власноруч / З. Матяшова // Панорама Полтавщини. – 2020. – 20 лют. – С. 15.

КУЛИК ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ

Меморіальна дошка 
Кулику О. В. по вул. Лідова, 7
м. Полтава
11 листопада 2017 року на фасаді будинку по вул. Лідова, 7. Встановили меморіальну дошку в пам’ять про відомого громадського діяча та журналіста, Народного депутата Верховної Ради України ІІІ-го скликання (1998-2002) Олександра Кулика. 
КУЛИК ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ  народився 26 вересня 1953 року в селі Петрівка Полтавського району.
У 1974 році Олександр Кулик закінчив філологічний факультет Полтавського державного педінституту. У цьому ж році розпочав трудову діяльність на заводському радіомовленні Полтавського заводу газорозрядних ламп.
З 1975 по 1980 роки  кореспондент відділу сільського господарства газети Полтавського району.
1980-1990 рр.  спеціальний кореспондент обласної газети "Зоря Полтавщини", ведучий екологічної рубрики (у 1986 році визнаний кращим журналістом-екологом України).
1990-1994 рр.  головний редактор газети Полтавської міськради "Полтавський вісник".
1994-1998 рр.  головний редактор обласної газети "Полтавська думка".
1998-2002 рр.  депутат Верховної Ради України від Полтави, Полтавського, Диканьського і Решетилівського районів.
2003-2008 рр.  головний редактор "Полтавської думки", директор інформаційно-видавничого агентства "Полтава-Факт".
З 2008 року 
 приватний підприємець, шеф-редактор газети "Полтавська думка", старший викладач Полтавського інституту економіки і права.
За журналістську і правозахисну діяльність нагороджений орденом Спілки офіцерів України  Хрестом "За мужність".
Позапартійний. Громадський правозахисник. У 2009 році визнаний кращим журналістом України в жанрі журналістських розслідувань проти корупції.
Олександр Кулик двічі був депутатом Полтавської міської ради.
Полтавець пішов з життя 2 жовтня 2016 року внаслідок хвороби. Йому було 64 роки. Рішення про меморалізацію ініціювало ТОВ "Полтавська Думка".

ЛІТЕРАТУРА
  1. Відійшов у вічність Олександр Кулик // Полтавська Думка. – 2016. – 6 жовт. – С. 1.
  2. Він найбільше любив Україну : [помер редактор Олександр Кулик] // Вечірня Полтава. – 2016. – 5 жовт. – С. 7.
  3. Не стало Олександра Кулика : [перестало битися серце першого редактора "Полтавського вісника"] // Полтавський вісник. – 2016. – 6 жовт. – С. 6 ; Зоря Полтавщини. – 2016. – 4 жовт. – С. 5.
  4. Полупан В. Полтава – в епіцентрі української журналістики! : [на вул. Лідова відкрили меморіальну дошку О. Кулику] / В. Полупан // Полтавська Думка. – 2017. – 16 листоп. – С. 1 ; Зоря Полтавщини. – 2017. – 17 листоп. – С. 13.

КОМАРНИЦЬКИЙ МИКОЛА

По вулиці Соборності, 66 на місці столярно-різницьких цехів підприємства, де виготовлялись планери, на стіні сучасної офісної будівлі в 1999 році встановлена меморіальна дошка Миколі Антонтовичу Комарницькому: «Микола Антонович Комарницький (1894–1975) – військовий льотчик, засновник полтавського аеродрому», скульптор М. Цись.
Микола Комарницький – льотчик, один із організаторів авіаційної справи в Україні.
Комарницький Микола Антонович народився 21 листопада 1894 року в родині священика в с. Десерівка Літинського повіту Подільської губернії, нині с. Загірне Старокостянтинівського району Хмельницької області; помер 12 грудня 1975 року в Москві. 
В 1914 році закінчив Київське піхотне училище, в 1915 році – Севастопольську військову авіаційну школу і курси вищого пілотажу при ній (1917). 
В складі ХІ «Нестерівського» корпусу авіазагону брав участь в Першій світовій війні. З 1918 року – командир загону, нагороджений шістьма бойовими орденами.
Полтавський період життя авіатора охоплює 1919–1921 роки. В цей час Комарницький був одним із активних організаторів Товариства повітряного флоту на Полтавщині. А в 1923 році його зусиллями організований полтавський аеродром і одна з перших на Україні планерна школа, в якій під керівництвом Комарницького будували планери. Серед його учнів на той час був відомий у майбутньому вчений, конструктор ракетної техніки Юрій Побєдоносцев.
1 листопада 1923 року в Коктебелі відбувся перший зліт планеристів країни, на якому проводились перші Всесоюзні планерні випробування, в яких взяли участь конструктори, що згодом стануть відомими, поміж них був також М. Комарницький. Він першим в СРСР здійснив політ на двомісному планері, за ці змагання Миколі Антоновичу було присвоєно звання пілота-планериста.
Після Полтави Комарницький працював у структурах Товариства сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву, товариства «Доброльот», «Аерофлоту» в Російській федерації, готував експедиції авіаторів по боротьбі з шкідниками полів у найрізноманітніших умовах у різних куточках країни. Працював у Закавказзі, в Поволжі, середній Азії, на Далекому Сході і на Північному Заході тодішньої СРСР. В роки Другої світової війни очолював ескадрилью особливого призначення Генштабу радянської армії. В післявоєнні роки плідно працював в сільськогогосподарській авіації, був командиром загону Міністерства геології СРСР.

ЛІТЕРАТУРА 
  1. Жук В. Які зв'язки з нашим краєм одного з плеяди нестеровців М.А. Комарницького? / В. Жук // Наш рідний край (Сторінки про піонерів ракетобудування, авіації та космонавтики і їх зв'язки з Полтавщиною). – Полтава, 1991. – Вип. 7. – С. 24-33.

КОЛОМІЄЦЬ АНАТОЛІЙ ПАНАСОВИЧ

Меморіальна дошка
А. П. Коломійця,
 м. Полтава
Полтавське музичне училище закінчив також відомий український композитор Анатолій

Панасович Коломієць, про що нагадує ще одна меморіальна дошка на будівлі за адресою: вул. Соборності, 11: «Випускник Полтавського музичного училища, видатний композитор і педагог, заслужений діяч мистецтв України, професор Анатолій Панасович Коломієць. 1918–1997».
Творчість композитора Анатолія Коломійця належить до визначних явищ української радянської музики. Він є автором балету «Улянка», симфонічних, вокально-симфонічних і камерно-інструментальних творів, хорів, романсів, обробок народних пісень. Суттєві риси музики Коломійця – ідейна художня довершеність, особлива філігранна витонченість музичної мови і водночас простота, дохідливість виразу. Анатолій Опанасович чи не перший в Україні започаткував такий музичний жанр, як фортепіанна транскрипція (фантазія на теми опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, вокальні твори Л. Ревуцького).
Коломієць Анатолій Панасович народився в селі Савинці, нині Миргородського району. В 1935 році вступив до Полтавського музичного училища. З 1938 року – студент Київської консерваторії в класі Л. М. Ревуцького по спеціальності «композиція». Музичну освіту завершив у Ташкенті 1943 року.
Перші музичні твори Коломійця з’явились ще в Полтавському музичному училищі, серед яких увагу приваблюють «Експромт» для фортепіано та обробка народної пісні «Ой, не шуми, луже». Більше 55 років продовжувалась багатогранна творча діяльність Анатолія Коломійця, талант якого повністю проявився і в композиції, і в педагогіці і у фортепіанному виконанні.
В українську музику А. П. Коломієць увійшов як композитор характерного, самобутнього стилю. Він володів особливими здібностями провідчувати «Душу» народної музики, вмів яскраво відтворити її характер в музичних образах своїх творів. Композитор залишив після себе до 90 симфонічних, музично-сценічних, камерно-інструментальних творів, в тому числі для фортепіано, скрипки, віолончелі, фагота, бандури. Широко відомі його «Українська соната для скрипки і фортепіано», музика до мультфільмів. З 1951 року і до кінця життя Коломієць працював в Київській консерваторії.
Чималу внесок зробив композитор у справу музичного редагування творів провідних українських композиторів – К. Стеценка, В. Косенка, М. Вериківського, Г. Верьовки.
На його вшанування установлено меморіальну дошку в Києві на будинку, де він в 1956–1997 роках проживав.
ЛІТЕРАТУРА

КАБАЧОК ВОЛОДИМИР АНДРІЙОВИЧ

Меморіальна дошка
В. А. Кабачок,
 м. Полтава
На гранітній дошці з барельєфом, по вул. Соборності, 11, вибитий надпис: «Організатор і керівник капели бандуристів України, випускник Полтавського музичного училища В. А. Кабачок. 1892–1957». Ця пам’ятна дошка увіковічує ім’я одного із подвижників української музичної культури.
Кабачок Володимир Андрійович народився селі Петрівці, нині Миргородського району, батька він ніколи не знав. Його мати Єфросинія Кабачкова наймитувала у священика, хлопчик народився поза шлюбом і до п’яти років виховувався у сусідньому селі в родині тітки.
Із семи років співав у Полтавському архієрейському хорі. Закінчив Полтавське музичне училище, пізніше вступив до Московської консерваторії по класу контрабаса, але не довчився, завадила Перша світова війна. Після демобілізації стає регентом полтавського собору, викладає співи у школах.
Із 1923-го року на хвилі українізації починає цікавитися бандурою, за порадами звертається до Гната Хоткевича. В 1925 році вдома організовує аматорську капелу бандуристів, яка через чотири роки отримує звання «Зразкова капела бандуристів Української РСР».
Уперше заарештований 1934 року, звільнений через три місяці за недостатньою кількістю доказів. 1934–37 рр. – керівник оркестру Ленінградського Великого драматичного театру ім. М. Горького (нині Санкт-Петербург); керівник хору «Експортлісу». Вдруге Володимира Кабачка заарештовують у серпні 1937 року і засуджують до 10-ти років таборів. Перебуває в ув’язненні на Колимі до 1943 року, відтоді стає солістом-бандуристом Ташкентської філармонії. 1944 року повертається до Києва. Де керує оркестром народних інструментів Державного українського народного хору ім. Г. Верьовки; далі з 1945 року – викладає в Київському музичному училищі ім. Р. Глієра та Київської консерваторії за сумісництвом (1952–1956 рр.). Тоді ж замислюється про створення жіночого ансамблю. Це була новаторська ідея, адже досі бандура вважалася чоловічим інструментом.
1949-го року Кабачок створює перше тріо бандуристок у складі Ніни Павленко, Валентини Третьякової й Тамари Поліщук. Усі дівчата виростали без батьків, тож Володимир Андрійович став їм не лише вчителем, а й батьком. Власним коштом він купував для ансамблю сценічні костюми. Успіх тріо був вражаючим: у 1955-му на Варшавському фестивалі молоді дівчата отримали Золоту медаль.
Табори та невлаштованість життя підірвали здоров’я Володимира Кабачка – у нього почали відмовляти нирки. Попри це він не полишав занять із учнями, продовжував писати самовчитель «Школа гри на бандурі», який був надрукований уже після його смерті.
Помер Володимир Кабачок 15 червня 1957 року, похований на столичному Печерському кладовищі.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Баштан, С. Бандуристе, орле сизий ! : (Володимир Андрійович Кабачок народився 15 липня 1892 року в селі Петрівцях, Миргородського р-ну на Полтавщині) / С. Баштан // Молода Україна. – 1992. – №11-12. – С. 11-13.
  2. Дутчак В. Г. Кабачок Володимир Андрійович (15.07.1892, с. Петрівці Миргород. повіту - 15.06.1957, м. Київ) - бандурист, співак, диригент / В. Г. Дутчак // Енциклопедія Сучасної України. – Київ, 2011. – Т. 11. – С. 638.
  3. Івахненко Л. Він заснував у Полтаві капелу бандуристів : [В. Кабачок (1892-1957)] / Л. Івахненко // Полтавський вісник. – 2012. – 20 лип. – С. 23. ; Край. – 2012. – №100 (серп.). – С. 16-17.
  4. Кабачок Володимир Андрійович : [нар. в с. Петрівцях нині Миргородського району Полтавської області] // Альманах пошани й визнання Полтавщини. - Полтава, 2003. - С. 88-89 ; Ротач П. П. Полтавська Шевченкіана: спроба обл. (крайової) Шевченківської енциклопедії.: у 2-х кн. – Кн.1. А - Київ – Полтава, 2005. – С. 309.

КОНДРАТЮК ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ (ОЛЕКСАНДР ШАРГЕЙ)

Меморіальна дошка
Кондратюку Ю. В.,
м. Полтава 
Меморіальна дошка творцю теорії космічних польотів Кондратюку Юрію Васильовичу встановлена у 1982 р. на навчальному корпусі №1 Полтавського Національного Педагогічного університету (колишнє приміщення другої чоловічої гімназій), що по вулиці Остроградського, 1. Автор - скульптор В. І. Білоус.
КОНДРАТЮК ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧнародився в Полтаві. Мати, Людмила Львівна Шаргей (у дівоцтві баронеса Шліпенбах гербу «Шліпенбах»), - викладачка французької мови, батько, Ігнатій Бенедиктович Шаргей, - католицького віросповідання, студент Київського університету. Вихованням маленького Олександра займались його бабка Катерина Кирилівна і нерідний дід, її другий чоловік Яким Микитович Даценко. Яким Даценко, син священиків з с. Мала Павлівка, колишньої Грунської сотні. У місті Яким Даценко людина відома - колишній земський лікар міста Зінькова, та ще статський радник, який служить у казначействі. Нерідко сам Яким Микитович, один або з Панасом Мирним відправлявся в Полтаві на Малу Садову вулицю, де жив Володимир Галактіонович Короленко. Мати Олександра Шаргея хворіла й не виходила з психіатричної лікарні. Батько Олександра ж, з категорії «вічних студентів», навчався у Німецькій імперії. Олександр Шаргей писав в автобіографічній анкеті про своїх батьків таке: «…меня вырастил неродной дедушка». Після повернення до Російської імперії 1906 року батько, Ігнатій Бенедиктович, забрав із собою сина до столиці імперії Санкт-Петербургу.
У 1910-1916 навчався в Другій полтавській чоловічій гімназії. Закінчив її зі срібною медаллю.
Приміщення, в якому знаходиться навчальний корпус збудоване в 1903 році, в ньому розташовувалась 2-га чоловіча гімназія. «У цьому будинку у другій полтавській чоловічій гімназії 1910–1916 рр. навчався видатний радянський вчений-винахідник, один із перших творців теорії космічних польотів Юрій Васильович Кондратюк (1897-1942 рр.)»
Іще в гімназійні роки Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) захопився математикою, точними науками. Гімназист Шаргей вирішує зайнятися питаннями космічної теми, а саме міжпланетними перельотами. Свої роздуми і розрахунки він починає фіксувати на окремих листках, які згодом переносить в звичайні зошити. Чотири таких зошити, що прошиті чорними нитками (всього 104 сторінки) зберігаються зараз в архіві Інституту історії природознавства і техніки Академії наук Російської федерації.

КИРИЧЕНКО РАЇСА ОПАНАСІВНА

Меморіальна дошка
на будинку в якому мешкала
 Раїса Кириченко в 
Полтаві.
На будинку, де мешкала Раїса Кириченко, працюючи у Полтавській обласній філармонії 13 жовтня 2005 року було встановлено меморіальну дошку співачці.
Ще одна меморіальна дошка на будинку Малої академії мистецтв у Полтаві по вулиці Соборності, 35.
У селі Корещина (Глобинського району) на її честь споруджено церкву, а 13 жовтня 2005 року на батьківській хаті Раїсі Кириченко відкрили меморіальну дошку.
Вулиці, названі на честь Раїси Кириченко, є також в Кобеляках, Кременчуці, а також в селах Полтавщини — Рунівщина та Святилівка.
Вулиця Раїси Кириченко - одна із вулиць Полтави, розташована у Шевченківському районі. Пролягає від вулиці Лідова до вулиці Європейської. Вулицю прокладено і забудовано у середині XIX століття. Первісна назва — вулиця Кладовищенська. 
За радянських часів (з 1923 року) мала назву "Рози Люксембург". 6 грудня 2007 року депутати Полтавської міської ради на 22 сесії 5-го скликання проголосували за перейменування частини вулиці Рози Люксембург від вулиці Лідова до вулиці Пушкіна на вулицю імені Раїси Кириченко, оскільки в студії звукозапису Полтавської обласної державної телерадіокомпанії "Лтава" (ОДТРК "Лтава"), що на Рози Люксембург, співачка записала понад 200 пісень. В 2016 році решту вулиці Рози Люксембург також перейменовано на вулицю Раїси Кириченко.
КИРИЧЕНКО РАЇСА ОПАНАСІВНА - відома українська співачка. Член Комітету Національних премій України ім. Т. Шевченка (вересень 1999 - жовтень 2001), Герой України.
Меморіальна дошка
на будинку
 Малої академії мистецтв в 
Полтаві.
У світлий день християнського свята Покрови Матінки Божої – 14 жовтня 1943 року у селі Корещина Глобинського району в родині фронтовика Панаса Коржа та його дружини Марії народилася донечка Рая. "Сім'я була величенька – писала Раїса Кириченко, батьки, чотири брати та я… Тато з мамою жили дружно, були гарною парою, удвох журилися, співали і танцювали, то ж було кого послухати і навчитися добра".
Першу співочу практику Раїса Кириченко пройшла у Землянківській школі, в громадському житті якої приймала активну участь. Була щаслива, що пісня так вільно ллється з її грудей, що так слухають її, так аплодують дзвінкому голосу. Здавалося, цьому голосу було затісно в шкільних стінах, він виривався на волю, на широкий простір. Вірила, що неодмінно стане співачкою, буде виступати на великих сценах і слухатиме її не гурт малят, а багато солідних дорослих людей. Першою її піснею була російська "Вижу чудное приволье". 

КОТЕЛЬНИКОВ ГЛІБ ЄВГЕНОВИЧ

Меморіальна дошка
Котельникову Г. Є. в Полтаві
За ініціативи співробітників музею авіації й космонавтики, які доклали багато зусиль,щоб повернути ім’я Гліба Котельникова на батьківщину його предків і у місто, де він жив, рішенням Полтавської міської ради в обласному центрі 1999 року було встановлено на честь конструктора меморіальну дошку на будинку, де проживала родина Котельникових (нині вул. Соборності, 24).
КОТЕЛЬНИКОВ ГЛІБ ЄВГЕНОВИЧ (18 (30).01.1872, С.-Петербург – 22.11.1944, Москва) – конструктор-винахідник авіаційного ранцевого парашута, актор. За походженням українець. Батько – Євген Григорович, полтавець з народження. Його дружиною стала донька полтавського художника Івана Кіндратовича Зайцева, Катерина. В 1912 році Євген Котельников у Франції запатентував перший у світі ранцевий парашут РК-1, який використовували під час 1-ї світової війни.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Волосков В. Винахідник першого ранцевого парашута / В. Волосков // Волосков В. Найзнаменитіша в Україні. – Полтава, 2013. – С. 145-148.
  2. Єфанов М. Гліб Котельников / М. Єфанов // Край. – 2014. –  № 128 (груд.). – С. 20-22.
  3. Яловегіна Г. Актор і винахідник / Г. Яловегіна// Зоря Полтавщини. – 2017. – 3 лют. – С. 10.

КОЛЕСНІКОВ ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ

Меморіальна дошка
 Колеснікову В. Г. в м. Полтаві
У Полтаві на вулиці Кукоби, 17/2 в 2018 року відкрито меморіальну дошку народному художнику України Володимиру Колеснікову, в цьому будинку проживав митець. Ескіз пам’ятної дошки створив син художника – Володимир Колесніков (молодший). Виконав роботи київський скульптор Тарас Цюпа. Першими з ідеєю увічнити пам’ять митця звернулися жителі будинку, її підтримали працівники художньої галереї, а згодом і Національна спілка художників України, адже митець зробив вагомий внесок для міста та області. Саме він виконав монументальні розписи медакадемії, аеропорту, кінотеатру в Лубнах, митцю завдячують також створенням дитячої галереї ім. Саші Путрі.
КОЛЕСНІКОВ ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ (1951 – 2014) – український живописець, член Національної спілки художників України, народний художник України (2004). 
Народився 1951 року в місті Луцьк.Закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва; викладачі М. Гладкий, В. Манастирський).
Член НСХУ від 1987 року; на творчій роботі. Від 2000-го — професор, завідувач кафедри рисунка, живопису та графічного дизайну Київського університету технологій та дизайну.
Від 1980-х — учасник всеукраїнських художніх виставок. Персональні відбулися у Києві та Москві (1989—1990), Фільдерштадті, Полтаві — 2008, 2010 та 2012 роки.
2004 року вдостоєний почесного звання народного художника України.
Помер 2014 року в місті Полтава.
Творчий доробок митця складають монументальні розписи, живописні полотна, графіка, скульптура, що стали надбанням 22 музейних збірок та приватних колекцій не лише в Україні, а й у Росії, Швейцарії, Німеччині, Франції, Малайзії, США, Бельгії, Японії.Загалом творча спадщина нараховує понад 3 тисячі творів. 
Література: 
  1. Бойко М. Володимир Колесніков – геній закарбований у мистецтві / М. Бойко // Полтавський вісник. – 2018. – 28 черв. – С. 7. 
  2. Вернісаж полтавської родини // Край. – 2014. – № 122 (черв.). – С. 5-6. 
  3. Живописна подорож Володимира Колеснікова // Край. – 2015. – № 139. – С. 5-6. 
  4. Попкова М. Ім’я В. Колесникова буде вписане до класики укр. живопису ХХІ століття / М. Попкова// Вечірня Полтава. – 2018. – 4 лип. – С. 12-13. 
  5. Черпакова Л. Дві іпостасі Володимира Колесникова / Л. Черпакова // Полтавський вісник. – 2010. – 25 черв. – С. 28.