ЖУК ВІРА НИКИФОРІВНА

У 2012 році на будівлі Полтавського обласного архіву встановили меморіальну дошку полтавській краєзнавиці Вірі Жук. на фасаді будинку по вул. О. Пушкіна, 56. На ній надпис: "Жук Віра Никанорівна (12.04. 1928–3.11. 2008) – кандидат історичних наук, заслужений працівник культури Української РСР. Один з фундаторів історичного краєзнавства в Полтавській області. У 1955–1978 рр. працювала у Полтавському державному архіві".

ЖУК ВІРА НИКИФОРІВНА родом із Кременчуцького району Полтавської області. До війни закінчила 6-й клас Кривушанської семирічки. Народилась у сім’ї службовця. Разом з батьками проживала на тимчасово окупованій території Полтавщини. В 1947 році закінчила середню школу № 2 в Кременчуці. В 1955 році з відзнакою закінчила Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка (історико-архівний відділ). Була направлена на роботу в Державний архів Полтавської області, де працювала з 1955 по 1978 рік. З 1978 по 1986 рік (до виходу на пенсію) працювала в Полтавському педагогічному інституті імені В. Г. Короленка, спочатку на посаді асистента, потім викладачем, доцентом кафедри історії СРСР і УРСР. В 1975 В. Н. Жук присвоєно почесне звання "Заслужений працівник культури Української РСР", в 1977 році захистила кандидатську дисертацію. 1986 року вийшла на пенсію.

Основний напрямок її наукової діяльності – історичне краєзнавство, історія Полтавщини (різні періоди), пам’ятки історії і культури. Віра Жук – автор більше тисячі наукових публікацій, співавтор 15 монографічних досліджень. Кандидат історичних наук, доцент Полтавського педагогічного інститут імені В. Г. Короленка. Сприяла професійному становленню сотень істориків – архівістів, вчителів, викладачів. В 60-х роках В. Н. Жук брала активну участь у підготовці тому "Історія міст і сіл Української РСР, Полтавська область" (1967). Працюючи в архіві, займалась дослідженням історії архівної справи і архіву, брала участь в підготовці двох видань путівника по архіву, збірників документів, публікацій в наукових журналах про пошукову і видавничу роботу, виступала із статтями в періодиці на різноманітну тематику. В. Н. Жук – автор цікавої гіпотези про те, що на місці сучасної Полтави в VI сторіччі нашої ери була головна резиденція Кубрата – правителя Великої Булгарії (давніх болгар), яка називалася Балтавар. Ця гіпотеза "відсуває" початок біографії Полтави в більш древні часи.

Автор нарисів "Диканька" (1973), "Градизьк" (1968), "Нові Санжари" (1970) та книги нарисів "Із сивої давнини", що мала два видання – 1998 і 2003 рр.

ЛІТЕРАТУРА

1. Єрмак О. Невтомна трудівниця / О. Єрмак // Історична пам'ять. – 2002. – № 1-2 – С. 159-161.
2. Мокляк В. Віра Никанорівна Жук [(14.04.1928-2008) Некролог] / В. Мокляк // Край. – 2008. – № 55. – С. 6.
3. Коваленко М. У Полтаві увічнили пам'ять про історика Віру Жук : [відкриття меморіальної дошки на фасаді будівлі Державного архіву області] / М. Коваленко // Полтавський вісник. –2012. – 20 квіт. –С. 2.
4. Сикало М. Пам'яті фундатора історичного краєзнавства : [В. Н. Жук - встановлена мемор. дошка] / М. Сикало // Зоря Полтавщини. – 2012. – 18 квіт. – С. 1.
5. Дудяк І. Пошанування відомого полтавського історика-архівіста В. Н. Жук : [встановлення меморіальної дошки] / І. Дудяк // Край. – 2012. – № 97. – С. 6-7.
6. Пилипець В. Ким був Василь Голобородько – мучеником чи карним злочинцем? : світлій пам'яті полтавського історика-архівіста Віри Никанорівни Жук та карлівського краєзнавця Миколи Федоровича Ковальова присвячується... / В. Пилипець // Вечірня Полтава. – 2016. – 23 берез. – С. 6.
7. Скобельський В. Нові назви вулиці Полтави / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2016. – 29 верес. – С. 6.
8. Король Н. Віра Жук все життя присвятила краєзнавству / Н. Король // Коло. – 2017. –19-25 січ. – С. 14.
9. Кравченко О. Перша монографія про долю краєзнавця і людини Віри Жук / О. Кравченко // Край. – 2017. – № 161. – С. 9-10.

БАБАК ІВАН

2012 р. у школі № 7 імені Т. Г. Шевченка (вул. Балакіна, 2) відкрили меморіальну дошку видатному пілоту-винищувачу Івану Бабаку.

ІВАН ІЛЛІЧ БАБАК народився в селі Олексіївка (зараз Нікопольського району Дніпровщини) 26 липня 1919 року. Закінчив школу, Запорізький педагогічний інститут й аероклуб, після чого викладав хімію та біологію у звичайній середній школі Приморського району Запорізької області. Проте недовго – восени 1940 року його призвали до Червоної Армії та відправили до Сталінградської школи військових пілотів. Навесні 1942-го Івана відправили до 45-го винищувального авіаполку, який вів бої проти німецьких і румунських противників на Кримському фронті. Літати довелося на радянських Як-1, які на той час вже стрімко застарівали.

Після втрати Криму 45-й авіаполк було відведено на Кубань і Північний Кавказ, де льотчиків перевчили на нові американські винищувачі P-39 Airacobra, отримані за програмою ленд-лізу. На машинах цього типу Іван Бабак літав майже до кінця війни, на них він здобув усі свої повітряні перемоги. Полк перейменували на 100-й гвардійський винищувальний, командував ним Олександр Покришкін – на той час найвідоміший та найрезультативніший радянський ас. Під його орудою Бабак швидко перетворився на досвідченого й успішного повітряного бійця.

Перші звитяги Івана Бабака мали місце під час битви на Кубані. Протягом весни 1943 року він збив 5 німецьких літаків, а цього було достатньо, щоб вважатися асом. Проте підхопив малярію й на кілька місяців опинився в лазареті.

Повернувшись до своєї частини, Бабак отримав нову "Аерокобру" з дарчим написом "Від школярів Маріуполя". Уже в першому бойовому вильоті збив на ній німецький винищувач Messerschmitt 109. Запеклі бої над Приазов’ям і Донбасом збільшували бойовий рахунок українця. До кінця жовтня за ним нарахували вже 18 повітряних перемог, здобутих особисто, і ще 4 – разом із товаришами. Тож 1 листопада 1943 року Івану присвоїли звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена "Золота Зірка".

Надалі Бабак воював над півднем і заходом України, Молдовою, Румунією, Польщею, Німеччиною. В окремі дні йому доводилося виконувати до 5 бойових вильотів на день, що призводило до перевтоми, інколи – до ушпиталення. Сам ас завжди залишався скромною людиною, яка часто ніяковіла, коли йшлося про військові подвиги.

У березні 1945 року Іван Бабак у званні капітана став командиром 16-го гвардійського винищувального авіаполку, яким раніше командували знамениті аси Олександр Покришкін, Борис Глінка, Григорій Речкалов. На той час він мав уже від 35 до 37 повітряних перемог, і його представили до другої "Золотої Зірки" Героя Радянського Союзу.

Але на чолі полку Іван пробув лише кілька днів. 16 березня він відправився у свій 330-й бойовий виліт, в якому був підбитий ворожими зенітками. Літак запалав, але Бабак тягнув до лінії фронту. Коли полум’я вже охопило кабіну, він, майже знепритомнівши, усе ж зміг викинутися з парашутом. На землі його одразу схопили німці й відправили до табору військовополонених. Війна добігала кінця, і полоненим Іван пробув недовго – 24 квітня його звільнили американці. Проте після повернення до "своїх" ставлення до українця було майже ворожим. Про другу "Золоту Зірку" навіть не йшлося. Льотчика, поранення й опіки якого ще не загоїлися, відправили до фільтраційного табору під Уфою, де тримали близько року. Вимагали пояснення, чому він не застрелився одразу після приземлення на парашуті, щоб не потрапити живим у руки ворога.

Відверто розповісти про ті події Іван Бабак зміг лише у 1999 році в інтерв’ю журналістам:

"Постійні допити й нічні розстріли. Вранці йдеш і бачиш – нові могилки. Ця система таборів – розвиненіша, цинічніша й образливіша для нас усіх у порівнянні з німецькою. Я думаю, що німці такого не бачили ніде й не робили такого, як наші. Де таке взагалі можливо, щоб командира відомого на весь фронт полку після місяця полону кинули до табору, як ворога народу?"

Навіть після звільнення Іванові не давали спокою постійними перевірками. До нього продовжували ставитися з підозрою, як до потенційного "зрадника Батьківщини". Тому вже 1949 року він написав рапорт про вихід у запас, а потім й у відставку.

Із військовою службою було покінчено назавжди. Іван Бабак оселився на Полтавщині, вчителював, у 1970-х працював директором полтавської середньої школи № 7. Написав спогади "Зірки на крилах", став відмінником народної освіти. Про війну не любив розповідати й робив це вкрай рідко. 

Він помер 24 червня 2001 року, похований на Центральному кладовищі Полтави.

ЛІТЕРАТУРА

1. Биков М. Легендарному асові Великої Вітчизняної Івану Іллічу Бабаку цими днями виповнилося б дев'яносто... / М. Биков // Вечірня Полтава. – 2009. – 5 серп. – С. 5.
2. Брусенський О. Повернення Героя : [мемор. дошка у Полтаві І. І. Бабаку] / О. Брусенський // Вечірня Полтава. – 2012. – 31 жовт. – С. 2.
3. Бутко Д. Слово про друга / Д. Бутко // Полтавський вісник. – 2009. – 8 трав. – С. 17.
4. Єфанов М. "Літаючий Барс" [Герой Рад. Союзу І. І. Бабак. Після війни жив і працював у Полтаві ] / М. Єфанов // Край. – 2008. – № 54. – С. 12-13.
5. Пасько М. "Літаючий барс" Іван Бабак / М. Пасько // Зоря Полтавщини. – 2009. – 21 лип. – С. 6.
6. Пасько М. Льотчик-винищувач Іван Бабак збив 37 ворожих літаків. Чому відважного повітряного аса досі належно не пошанували в рідному місті? / М. Пасько // Полтавський вісник. – 2011. – 24 черв. – С. 26.
7. Сулименко В. "Літаючому барсу" відкрили меморіальну дошку : [І. Бабаку - на будівлі школи № 7] / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2012. – 26 жовт. – С. 4.
8. Убийвовк Л. Людина мужньої і трагічної долі / Л. Убийвовк // Край. – 2010. – № 73. – С. 14-15.

ВАСЬКО ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ

В м. Полтаві на Першотравневому проспекті встановлено меморіальну дошку Герою

Меморіальна дошка
на честь 
Васько Олександра Федоровича

Радянського Союзу Олександру Ваську. 

ВАСЬКО ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ (29 серпня 1920 — 23 серпня 2004) — Герой Радянського Союзу, в часи Другої Світової війни — льотчик 176-го гвардійського винищувального авіаційного полку 324-ї винищувальної авіаційної дивізії 16-ї повітряної армії 1-го Білоруського фронту, гвардії лейтенант. До кінця Другої Світової війни гвардії капітан Олександр Васько здійснив 303 успішних бойових вильоти, провів 49 повітряних боїв, особисто збив 15 літаків противника і два в складі групи. Є учасником Корейської війни 1950–1953 років. Воював у рідному 176-му гвардійському ВАП 324-ї «кожедубівської» дивізії в званні капітана, на посаді командира ескадрильї. З квітня по вересень 1951 року здійснив близько 100 бойових вильотів, у повітряних боях особисто збив два F-86 і один F-80. 

Всього за результатами двох воєн на рахунку Олександра Федоровича Васька 487 успішних бойових вильотів, 109 проведених повітряних боїв і 20 збитих літаків противника. 

Після звільнення зі збройних сил жив у Полтаві. Працював заступником начальника воєнізованої частини з попередження і ліквідації відкритих нафтових і газових фонтанів Укрнафти. Займався також військово-патріотичною роботою. В 1980 під час факельної естафети Олімпіади-80 брав участь в церемонії зустрічі олімпійського вогню. 

Помер 23 серпня 2004 року. Похований на Центральному кладовищі в Полтаві.