БОНЯКІВСЬКИЙ ВАЛЕРІЙ

В 11-й школі відкрили 2015 р. меморіальну дошку Валерію Боняківському, старшині міліції, бійцю батальйону "Дніпро-1" на будівлі ЗОШ № 11, на вул. Маршала Бірюзова, 64.

ВАЛЕРІЙ БОНЯКІВСЬКИЙ загинув 16 жовтня 2014 року поблизу села Нетайлове Ясинуватського району Донецької області. Йому було 43 роки. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України його посмертно нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеню.

Закінчив з червоним дипломом полтавську ЗОШ-11, Ворошиловградське вище військове авіаційне училище, служив у ВПС Радянської армії, літав на штурмовиках Су-25.

Проживав у Полтаві, приватний підприємець, художник, реставратор.

Роботи Боняківського виставлялися в Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка, зберігаються у приватних колекціях 34 країн світу.

З початком бойових дій пішов добровольцем на фронт у складі Добровольчого Українського Корпусу, потім перевівся до батальйону "Дніпро-1", де був командиром штурмово-розвідувальної групи.

Похований на Боженківському кладовищі Полтави на Алеї Слави.

Залишились мати, три доньки та внук.

ЛІТЕРАТУРА

• Борисенко С. Орден "За мужність" полеглого патріота : [офіцера і художника В. Боняківського] / С. Борисенко // Зоря Полтавщини. – 2015. – 20 січ. – С. 2.
• Вітрич М. За кожного із нас... / М. Вітрич // Зоря Полтавщини. – 2015. – 20 жовт. – С. 5.
• Волкова Г. Мама вбитого в зоні АТО художника Валерія Бонявського: "Бойовики давали за голову мого сина 40 тисяч доларів, а від держави я після його смерті не отримала ні копійки" / Г. Волкова // Зоря Полтавщини. – 2015. – 8 груд. – С. 3.
• Корнєва В. Старшина "Кабул": п'ята річниця пам'яті / В. Корнєва // Зоря Полтавщини. – 2019. – 18 жовт. – С. 13.
• Сіробаб Н. "Герої не вмирають – вони відходять в запас": у Полтаві презентували стрічку "Піски. Лицарі неба" / Н. Сіробаб // Коло. – 2017. – 9-15 лют. – С. 6.
• Ярошенко Г. "Життя його розпинало на хресті". До 45-річчя полтавського художника Валерія Боняківського, який загинув, захищаючи донецьке летовище, під час одного з обстрілів, колеги хочуть організувати його посмертну персональну виставку / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2014. – 26 листоп. – С. 11.

СЕРБУТОВСЬКИЙ АНДРІЙ АНДРІЙОВИЧ

У Полтаві відкрито 2019 р. меморіальну дошку Андрію Сербутовському, відомому

живописцю, графіку, заслуженому художнику України (1993), члену Спілки художників України (1961).

СЕРБУТОВСЬКИЙ Андрій Андрійович народився в Полтаві 18 серпня 1923 року. Спеціальної художньої освіти на мав. Основи мистецької грамоти отримав у Миколи Волкова, чоловіка старшої сестри Євгенії, вихованця Московського вищиго художньо-промислового училища. Учасник Другої світової війни.

Працював художником цеху м’ясокомбінату (1948–1951), товариства "Укоопхудожник", реорганізованого в художньовиробничі майстерні і художньо-виробничий комбінат (з 1951). Один із засновників 1970 року Полтавської організації СХУ, голова правління організації (1970–1971).

Малював жанрові картини, портрети, натюрморти. Експонент виставок у Полтаві (з 1947), Києві (з 1954), Харкові (1969, 1979, 1981, 1983), Кременчуці й Лохвиці (1975), за межами України – Москві (1954, 1960), Японії (1975, 1980, 1981), Велико Тирново (Болгарія, 1976, 1982), Кошаліні (Польща, 1910), Німеччині (1989), США (1992).

Персональні виставки художника відбувалися у Полтаві (1973, 1977, 1986, 1999, 2005), Кременчуці (1975), Лубнах (1975), у Великобагачанському районі (1975). Києві (1998), Харкові (2004), Пархомівці Харківської області (2005).

Роботи Андрія Сербутовського зберігаються у багатьох музеях, приватних збірках в Україні та за кордоном. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями. Лауреат обласної премії імені П. Мирного (2004). Портрет Сербутовського виконав Микола Підгорний.

29 жовтня 2006 р. Помер у віці 83 років. Похований на Центральному міському кладовищі (с. Розсошенці).

ЛІТЕРАТУРА

1. Кравченко О. Вшанували видатного художника ХХ століття / О. Кравченко // Полтавський вісник. – 2013. – 20 верес. – С. 17.
2. Черпакова Л. Молитва Андрія Сербутовського до України / Л. Черпакова // Край. – 2013. – №114. – С. 12-14.
3. Білоусько О. А. Величний образ краю у творах Андрія Сербутовського / О. А. Білоусько // Образотворче мистецтво. – 2014. – № 2. – С. 84-87.
4. Горицвіт Т. Андрій Сербутовський (1923-2006) – один із визначних полтавських художників другої половини ХХ століття, член НСХУ, заслужений художник України / Т. Горицвіт // Полтавський вісник. – 2016. – 13 жовт. – С. 20.

СЕМЕНЮТА ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

На фасаді будинку, в якому розміщено галерею образотворчого мистецтва, відкрили 2015 р.  меморіальну дошку майстрові пензля Василю Семенюті (автори – художник Володимир Мірошниченко і молодший брат Василя Івановича архітектор Володимир Семенюта).

Живописець хоч і народився на Сумщині, вважав Полтавщину своєю малою батьківщиною. А тому кожне полотно художника – то палке освідчення в любові до Посулля, його чарівної природи.

1931 року родина Василя Семенюти оселяється в Лубнах, де згодом Василь навчається в художній студії при Будинку піонерів, в якій на той час викладав малювання Олексій Асауленко, студент Петербурзької Академії мистецтв. У 1943 році він пішов добровольцем на фронт і воював на всіх напрямках Другого Українського фронту. Буремні воєнні роки позначилися на здоров’ї художника. Тричі він хворів на запалення легенів, що спровокувало тяжку хворобу – туберкульоз. Після закінчення війни Василь Семенюта ще довго лікувався в шпиталях і тільки в 1947 році був демобілізований як інвалід другої групи.

З 1951по 1955 роки – навчався в Суджанському державному вчительському інституті. Пізніше вчився на графічному факультеті Львівського поліграфічного інституту (1962 – 1968 рр.).

Великий вплив на його творчість мали товариські стосунки з відомими українськими художниками Олександром Максименком, Михайлом Дерегусом, Іваном Гончаром, Миколою Глущенком. Щира дружба єднала митця із письменником Володимиром Маликом.

З 1955 по 1975 роки Василь Семенюта – директор Лубенського краєзнавчого музею, а також одночасно організовує в Лубнах художню студію, якою й керує 20 років, з неї вийщло багато знаних художників, скульпторів, дизайнерів, зокрема: Леонід Андрієвський, Альберт та Серафим Чаркіни, Валерій Шаленко, Василь Трегубенко, Володимир Погребняк, Георгій Карпович, Олександр Дмитренко, Олег Векленко, Микола Босенко, Наталія Вертій, Андрій Семенюта, Тамара Волошенко та інші.

З 1975 року з ініціативи Василя Семенюти відкривається художня школа, директорм якої він був до 1997 року. За активної участі митця в 1970 році в місті відкрито художній відділ музею – галерею образотворчого мистецтва, яка пізніше розмістилася в дев’ятиповерховому будинку по вул. Радянській, а також з 1974 року було започатковане проведення республіканських виставок "Лубенська художня весна", на яких експонувалися твори митців з усієї України, завдяки чому в запасниках музею зберігається вагома колекція живопису, графіки та скульптури.

За плідну працю в 1980 році В. І Семенюті присвоєно звання заслуженого працівника культури України, Василь Семенюта – співець рідного Посулля. Його старовини й сучасності, мрійливої природи й талановитих людей. Він був наділений талантом помічати величне й неповторне у, здавалося б, непоказних, кучерявих вербах, що їхні зачіски скуйовдив вітер-розбишака. Сільська вулиця з білолицими хатинами на його картинах може слугувати чудовим зразком для театральних декорацій.

Майстер залишив по собі величезну творчу спадщину. Окрім пейзажів, натюрмортів, портретів – пам’ятники та пам’ятні знаки, що їх у Лубнах встановлено до двох десятків. Мав він велику втіху від роботи з деревом. Лубенцям добре відомі скульптури з верби Богдана Хмельницького, погруддя Володимира Короленка, барельєф Миколи Гоголя.

26 травня 1999 року перестало битися серце художника і патріота.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ханко В. Семенюти – рідні брати, діячі укр. культури, мистці з Лубен: Василь Іванович (1.02.1925, с. Черепівка, тепер Буринського р-ну Сумської обл., –26.05.1999, Лубни), живописець, Володимир Іванович (25.02.1938, Лубни), укр. архітектор / В. Ханко  // Ханко В. Словник мистців Полтавщини. – Полтава, 2002. – С. 173.
2. Петренко В. Вшанували митця-земляка : [мемор. дошка В. Семенюті в м. Лубни] / В. Петренко // Зоря Полтавщини. – 2015. – 23 лют. – С. 5.

ГЕРАЩЕНКО ВОЛОДИМИР

Меморіальна дошка
Геращенко Володимиру, Полтава

Меморіальна дошка Володимиру Геращенку відкрита 20 травня 2011 року на будинку,
що знаходиться за адресою вул. Соборності, 27 (24?), де він жив з 1966 по 2002 рр. На ній написано: «У цьому будинку впродовж 1965–2002 років мешкав головний художник Полтавського академічного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя, народний художник України Геращенко Володимир Федорович».

Володимир Геращенко, член НСХУ, заслужений художник УРСР з 1973 року, народний художник України з 1979 року. Митець зоставив неповторний слід в театральному житті Полтави кінця минулого сторіччя.

Меморіальна дошка з’явилася за сприяння Полтавської обласної та міської влади, коштом меценатів: голови Спілки жінок України Марії Орлик та автора дошки, приватного підприємця Вадима Голобородова.

Народився майбутній художник 24 лютого 1924 року в селі Соколове, нині Зміївського району Харківської області. В роки війни молодий стрілок 25-ї гвардійської дивізії воював на фронтах, був поранений, побував у полоні. В полоні Володимир перебував майже півтора року. Вже знаходячись у збірно-розподільному таборі для військовополонених, малював портрети Сталіна та Леніна, які чіпляли спереду на паровози ешелонів, які прямували на схід. Одного разу до кімнати, в якій працював молодий художник, зазирнув генерал Фомін з Управління у справах репатріації. Він високо оцінив талант Геращенка і забрав його до себе, згодом повернувши статус військовослужбовця. Через певний проміжок часу Володимир Гаращенко зміг повернутися на Україну. Закінчив Харківський державний художній інститут на «відмінно», навчався там у таких відомих митців: Олексія Кокеля, Бориса Косарєва, Дмитра Овчаренка. Мав можливість далі розвивати свій талант у якості книжкового графіка, але художнику надзвичайно подобався театр.

Перший театр, в якому Геращенко розпочав працювати художником, – Запорізький музично-драматичний театр імені М. О. Щорса (1953–66). З 1966 до 1989 – Володимир Федорович – головний художник Полтавського академічного музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя. Через призму його творчості «пройшла» вся українська класика, постановки п’єс багатьох зарубіжних авторів. 1979 року талант художника відзначений високим званням народного художника України. Окрім оформлення вистав, малював портрети, пейзажі, натюрморти. Виставлявся на виставках у Москві (1953), Полтаві (з 1967), Києві (з 1978), а також його твори були представлені на зарубіжних виставках – у Велико Тирново (Болгарія, 1976), Японії (1988); персональні виставки проходили у Запоріжжі, Полтаві. Роботи художника зберігаються у Полтавському краєзнавчому музеї, Полтавському літературно-меморіальному музеї П. Мирного, літературно-меморіальному будинку О. Корнійчука в с. Плюти на Київщині, Державному центральному театральному музеї імені О. Бахрушина в Москві, приватних колекціях.

Оформив велику кількість вистав, зокрема «Украдене щастя» І. Франка (1956), «Назар Стодоля» Т. Шевченко (1961), «Енеїда» (1977) та «Наталка Полтавка» (1994) І. Котляревського, «Каппелія» Л. Деліба (1977, Харків, театр опери та балету ім. М. Лисенка, «Живий труп» Л. Толстого (1978), «Віндзорські жартівниці» В. Шекспіра, «Маріца» І. Кальмана (обидві – 1980), «Вільний вітер» І. Дунаєвського (1981), «Закон вічності» Н. Думбадзе, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького (обидві – 1982), «Моя чарівна леді» Ф. Лоу (1983), «Декамерон» за Дж. Бокаччо (1984), «Рядові» О. Дударева (1985), «Маруся Богуславка» М. Старицького (1987), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1992), «Ніч перед Різдвом» за М. Гоголем (1995).

Останні роки творчості Володимира Федоровича Геращенка припали на складні, сутужні для театру та й взагалі для всіх в країні часи. Було скасовано статтю видатків на нові постановки і художнику доводилося докладати багацько зусиль, щоб вистава мала більш менш достойний зовнішній вигляд.

Помер Володимир Геращенко 30 березня 2002 року в Полтаві.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лабзова Л. Геращенко Володимир Федорович: [нар. в с. Соколове, нині Харківщина] / Л. Лабзова // Енциклопедія Сучасної України. – 2006. – Т. 5. – С. 549 ; Ханко В. М. Енциклопедія мистецтва Полтавщини : у 2-х т. – 2014. – Т. 1. – С. 219-220.
2. Орлова Є. Народному художнику Володимиру Геращенку – 90 років / Є. Орлова // Полтавський вісник. – 2014. – 14 лют. – С. 18.

МЯСОЄДОВ ІВАН ГРИГОРОВИЧ

Меморіальна дошка
І. Г. Мясоєдову,
м. Полтава

На двоповерховій будівлі в "італійському" стилі по вул. Г. Мясоєдова, 27/29, що належала в свій час сину Григорія Мясоєдова – Івану, єдиній дитині в сім’ї, знаходиться меморіальна дошка: "У цьому власномубудинку в 1913 – 1919 рр. жив і творив художник Іван Григорович М’ясоєдов (1881–1953)".

Після закінчення Полтавського Олександрівського реального училища, Іван Мясоєдов в в 1901 році закінчує Московське училище живопису, ліплення і зодчества, а в 1909 році – Академію мистецтв. Згодом повертається до Полтави, живе в садибі батька, у флігелі. Після смерті першого, син влаштував у Полтаві дві посмертні виставки батька, на них Іван Мясоєдов розпродав майже всі твори батька та інших художників, отримані кошти Іван використовував для будівництва власного будинку.

Заглиблений у греко-римську архаїку та міфологію, створив великі за розміром полотна, що набувають символіко-філософського звучання та яскраво втілюють у собі ознаки стилю модерн із його прагненням до пластично-живописної вишуканості, декоративності: "Боротьба за тіло Патрокла" (1910), "Боротьба Тесея з кентаврами", "Танок олімпійських богів" (обидві – 1912). Художня стилістика модерну визначає і твори на біблійні теми ("Ангел, що провіщає"), портрети ("Автопортрет", 1903; "Портрет дружини Мальвіни Вернічі", 1915). Малював також пейзажі Полтавщини і Криму ("Кримський вид", "Осінь") та жанрові сцени з життя українського села ("Українське весілля"). 

1916 року за свої роботи отримав 1-шу премію ім. А. Куїнджі.

В 1919 році Іван із сім’єю (дружиною і дочкою) залишив Полтаву.

1919–1921 роках жив у Криму, працював художником-кореспондентом у штабі армії генерал-лейтенанта А. Денікіна.

З 1921 року Мясоєдов оселяється в Берліні. Малював портрети ("Портрет Л. М. Бродської", "Портрет І. І. Бродського", працював як театральний та кінохудожник. Співробітничав із центром російської міграції, брав участь у виданні журналу "Русский Берлин". 

1923 і 1933–1934 рр. був заарештований за фальшування грошей. 1935 переїхав до Риги (Латвія), де в Чеському консульстві отримав новий паспорт на ім’я Євгена Зотова. 1938 оселився з родиною в столиці князівства Ліхтенштейн – Вадуці, де під іменем Євгенія Зотова створив багато цікавих робіт, в тому числі написав портрет представників княжого двору, гравюрні серії поштових марок з історії князівства, фрескові розписи та інші. На початку 1953 року родина М’ясоєдових поїхала в Аргентину. 

ЩЕРБАК АНАТОЛІЙ

Меморіальна дошка
А. Щербаку,
м. Полтава

У 2005 році на будинку по вулиці Лідова, 11, де жив заслужений художник України  Щербак, встановлено мармурову дошку з мармуровим барельєфом митця. Її автор – художник Євген Путря. На ній написано: "У цьому будинку мешкав з 1950 по 1994 р. заслужений художник України Анатолій Щербак".

Народився митець у славному Миргороді, в інтелігентній родині. З 1943 р., після перебування з батьками в евакуації, жив у Полтаві. Зростав на тлі відбудови міста і вже в дорослому віці, часто згадував ті роки. 

У 1962-1968 рр. навчався в Московському поліграфічному інституті, де його викладачами стали відомі художники М. П. Мітурич-Хлєбніков (1925-2008) і А. Д. Гончаров (1903-1979), а також мистецтвознавець, теоретик книжкового дизайну В. М. Ляхов (1925-1975). 

Згодом Анатолій Терентійович став помітною постаттю на видноколі полтавського мистецтва 1960-1980-х рр. Виявив себе як живописець, графік, театральний художник, декоратор, викладач, дизайнер, оформлювач. Та найбільш Анатолію Щербаку вдалось себе реалізувати на музейному поприщі.

Анатолій Терентійович перший в Україні розпочав створювати експозиції музеїв на образно-художньому рівні. В кінці 60-х років минулого століття в тандемі з Віктором Батуріним організував у Полтаві творчу групу художників по створенню музейних експозицій. Одинадцять музейних експозицій, серед яких – музеї-заповідники М. В. Гоголя, "Поле полтавської битви", Лубенський краєзнавчий, зразковий сільський музей у селі Вовчик Лубенського району, Вінницький краєзнавчий, – на рахунку Анатолія Щербака. 

В 1984 році Анатолій Щербак отримав звання "Заслужений художник України".

ВАЩЕНКО ГРИГОРІЙ

Меморіальна дошка
Г. Ващенку,
м. Полтава

Меморіальна дошка Григорію Ващенку розміщена на фасаді навчального корпусу №1

 Полтавського національного педагогічного університету, що по вул. М. Остроградського, 2. "У Полтавському педагогічному інституті в 1917–1933, 1940–1941 рр. працював видатний український педагог, професор Григорій Григорович Ващенко (1878–1967)".

Народився Ващенко на історичній Полтавщині 23 квітня 1878 року в сім’ї дрібномаєтного дворянина-козака. В автобіографії вчений наголошував на значному впливі батьків на своє формування: мати хотіла бачити сина священиком, а батько прищепив йому "любов до рідної землі, почуття наполегливості й сумлінності в роботі".

Навчався у Волинській і Полтавській духовних семінаріях, у 1903 році закінчив Московську богословську академію. Під впливом атеїстичних ідей відмовився бути священиком і присвятив своє життя практичному і науковому розв’язанню проблем навчання і виховання. 

Учителював у Полтаві, Тульчині, Ромнах, у Грузії та Новгородщині. Після повернення до Полтави (1905) працює в комерційній школі та в учительській семінарії. Він не став стороннім спостерігачем революційних подій 1905 р.: з колегами їздив селами Полтавщини і збирав інформацію про репресії царського уряду щодо повсталих селян, яку потім опублікував у пресі. Через це зазнав утисків поліції і змушений був виїхати до м. Тихвин, що під Снкт-Петербургом., де одержав місце учителя в жіночій гімназії.

Після революційних подій 1905 р. у Г. Г. Ващенка посилюється почуття національної свідомості й бажання протистояти самодержавству. Про це свідчать його подальші літературні праці – збірка "Пісня в кайданах" (1907), п’єса "Сліпий" (1911), яка була надрукована під псевдонімом Г. Васьковський й отримала прихильні відгуки в просвітницьких колах інтелігенції. У 1911 р. Григорій Григорович повертається в Україну і продовжує вчителювати у містах Тульчин, Ромни. У цей час у нього прокидається потяг до наукових пошуків у галузі педагогіки і психології. Він захоплюється творчістю відомого психолога і педагога П. Лесгафта, проводить психологічні експерименти з учнями комерційної школи.

ПУТРЯ САША

Меморіальна дошка Саші Путрі,

м. Полтава

провулок Латишева, 5

На стіні дитячого садка №8, який відвідувала Сашенька Путря, висить меморіальна дошка: «В

нашому дитсадку «Дзвіночок» з 1979 по 1983 рр. виховувалась художниця Сашенька Путря».

2 грудня 1977 року в інтелігентній полтавській сім’ї народилася талановита дівчинка Сашенька. Вона почала малювати з трьох рочків. Спочатку це були казкові зображення її улюблених тварин, а потім в малюнках з’явилась тема Індії. Згодом її альбом заполонили планети і сузір’я, космічні прибульці, Бог і космос. Малюнки юної художниці відрізнялись самобутністю, філософським поглядом на світ. У вісім років дівчинка захворіла лейкемією, прожила іще 6 тяжких років, сповнених болем і творчістю. 

Померла 24 січня 1989 року. Після неї залишилось 2279 малюнків і композицій.

Творчість юної полтавки не залишає байдужими сучасників. Персональні виставки відбулися більш ніж в 10 країнах світу, про неї знято 5 художньо-документальних фільмів, написана книга, видано два кольорових каталогів та альбом її малюнків. В Полтавській галереї мистецтв створили Дитячий виставковий зал імені Саші Путрі. Посмертно юна художниця нагороджена орденом Святого Миколая Чудотворця, Міжнародною премією Всеіндійської дитячої фундації «Неру Бал Саміті».

ЛІТЕРАТУРА

ХМЕЛЕВСЬКИЙ ЙОСИП ЦЕЛЕСТІОНОВИЧ

Меморіальна дошка 
Хмелевському Й. Ц. в Полтаві

У Полтаві по вулиці Соборності, 20 в 2016 році відкрили меморіальну дошку Йосипу Хмелевському. Український фотограф із польським корінням свого часу працював у нашому місті. Він – автор багатьох світлин письменників, громадських діячів ХІХ – початку ХХ століття. По вулиці Олександрівській у цьому будинку на початку ХХ століття було розміщене фотоательє Йосипа Хмелевського. Тож через багато років на стіні будівлі відкрито меморіальну дошку і це стало можливим завдяки підтримці Генерального консульства Польщі в Харкові. На своїх світлинах Йосип Хмелевський увічнив багатьох видатних українців та полтавців: Володимира Короленка, Панаса Мирного, Григорія Мясоєдова та інших.

ХМЕЛЕВСЬКИЙ ЙОСИП (Йозеф) ЦЕЛЕСТІОНОВИЧ (нар. 18 березня 1849, Варшава, Польща – пом. 5 серп. 1924, Полтава) – фотограф-художник. Учасник 20 міжнародних виставок. Володар золотих медалей та дипломів. 

ЛІТЕРАТУРА: 

1. Голованенко В. Завдяки фотохудожнику Хмелевському/ В. Голованенко// Науковий світ. – 2011. – №11. – С. 24-25. 
2. Дябіна Ю. «Полонійне» життя на Полтавщині / Ю. Дябіна// Зоря Полтавщини. – 2016. – 25 листоп. – С. 15. 
3. Скалацький К. «Незабвенный И. Ц. Хмелевский» / К. Скалацький// Слов’янський збірник. Вип. 3. – Полтава, 2004. – С. 160-163. 
4. Ханко В. Хмелевський Йосип Целестіанович, укр. фотомистець// Ханко В. Словник мистців Полтавщини. – Полтава, 2002. – С. 197-198. 
5. Чернов А. Хмелевський Йозеф Целестинович/ А. Чернов // Край. – 2010. – № 79. – С. 17-18. 

КОЛЕСНІКОВ ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ

Меморіальна дошка
 Колеснікову В. Г. в м. Полтаві

У Полтаві на вулиці Кукоби, 17/2 в 2018 року відкрито меморіальну дошку народному художнику України Володимиру Колеснікову, в цьому будинку проживав митець. Ескіз пам’ятної дошки створив син художника – Володимир Колесніков (молодший). Виконав роботи київський скульптор Тарас Цюпа. Першими з ідеєю увічнити пам’ять митця звернулися жителі будинку, її підтримали працівники художньої галереї, а згодом і Національна спілка художників України, адже митець зробив вагомий внесок для міста та області. Саме він виконав монументальні розписи медакадемії, аеропорту, кінотеатру в Лубнах, митцю завдячують також створенням дитячої галереї ім. Саші Путрі.

КОЛЕСНІКОВ ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ (1951 – 2014) – український живописець, член Національної спілки художників України, народний художник України (2004). 

Народився 1951 року в місті Луцьк.Закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва; викладачі М. Гладкий, В. Манастирський).

Член НСХУ від 1987 року; на творчій роботі. Від 2000-го — професор, завідувач кафедри рисунка, живопису та графічного дизайну Київського університету технологій та дизайну.

Від 1980-х — учасник всеукраїнських художніх виставок. Персональні відбулися у Києві та Москві (1989—1990), Фільдерштадті, Полтаві — 2008, 2010 та 2012 роки.

2004 року вдостоєний почесного звання народного художника України.

Помер 2014 року в місті Полтава.

Творчий доробок митця складають монументальні розписи, живописні полотна, графіка, скульптура, що стали надбанням 22 музейних збірок та приватних колекцій не лише в Україні, а й у Росії, Швейцарії, Німеччині, Франції, Малайзії, США, Бельгії, Японії.Загалом творча спадщина нараховує понад 3 тисячі творів. 

Література: 

1. Бойко М. Володимир Колесніков – геній закарбований у мистецтві / М. Бойко // Полтавський вісник. – 2018. – 28 черв. – С. 7. 
2. Вернісаж полтавської родини // Край. – 2014. – № 122 (черв.). – С. 5-6. 
3. Живописна подорож Володимира Колеснікова // Край. – 2015. – № 139. – С. 5-6. 
4. Попкова М. Ім’я В. Колесникова буде вписане до класики укр. живопису ХХІ століття / М. Попкова// Вечірня Полтава. – 2018. – 4 лип. – С. 12-13. 
5. Черпакова Л. Дві іпостасі Володимира Колесникова / Л. Черпакова // Полтавський вісник. – 2010. – 25 черв. – С. 28.

ГЕРАЩЕНКО ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ

На Жовтневій, 27, на будинку, де жив головний художник Полтавського театру ім. Гоголя,

Меморіальна дошка 
на честь
Геращенко В. Ф., 
м. Полтава

народний художник України Володимир Геращенко відкрили меморіальну дошку. 

Володимир Федорович Геращенко народився на Харківщині в 1924 році. Член НСХУ, заслужений художник УРСР з 1973 року, народний художник України з 1979 року. 

У 1953 році закінчив Харківський художній інститут. Працював головним художником муздрамтеатрів в Запоріжжі (1953-66) і Полтаві (1967-89). Його роботи представлені в музеях Полтави, літературно-меморіальному будинку-музеї О. Корнійчука біля Києва, театральному ім А. А. Бахрушина (Москва). 

Серце митця перестало битися у Полтаві, в 2002 році.

Меморіальна табличка з’явилася за сприяння полтавської обласної і міської влади, за кошт меценатів: голови Спілки жінок України Марії Орлик та автора таблички, приватного підприємця Вадима Голобородова.

ГРИГОРОВИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ, МОКРИЦЬКИЙ АПОЛЛОН МИКОЛАЙОВИЧ

Пам`ятна дошка 

на честь 

Григоровича В. І.

та Мокрицького А. М. у

м. Пирятин Полтавської області 

Пам`ятна дошка на честь Григоровича Василя Івановича та Мокрицького Аполлона Миколайовича (2009) 

Встановлена в центрі міста на міському будинку культури за адресою: вул. Соборна, 59. 

ГРИГОРОВИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (31. 12. 1786, м. Пирятин – 15. 05. 1865, м. Санкт-Петербург) – мистецтвознавець та історик мистецтва, конференц-секретар, професор Академії мистецтв (Петербург). У 1803 р. закінчив Київську академію. З 1828 р. професор. З 1839 р. дійсний член Імператорської Академії. З 1841 р. – почесний член Академії Наук. Видавав перший у Росії художній часопис "Журнал изящных исскуств" (1823, 1825). Сприяв розвитку мистецької освіти в Україні, допомагав молодим українським художникам. Брав активну участь у звільненні Т. Г. Шевченка з кріпацтва. На згадку про день звільнення поет посвятив В. І. Григоровичу поему "Гайдамаки". 

МОКРИЦЬКИЙ АПОЛЛОН МИКОЛАЙОВИЧ (28. 07. 1810, м. Пирятин – 26. 02. 1870) – український і російський живописець та педагог. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук. Був учнем К. Брюллова та О. Веніціанова. Брав активну участь в організації викупу Т. Г. Шевченка з кріпацтва. Після закінчення навчання в Академії мистецтв – викладач в училищі живопису, скульптури та зодчества в Москві. 1852 р. – професор живопису. Пензлю А. Мокрицького належить галерея портретів відомих сучасників: М. Гоголя, Є. Гребінки, О. Кольцова.