КОВІНЬКА ОЛЕКСАНДР (КОВІНЬКО)

19 жовтня 2020 року  з’явилося нове місце пам’яті на фасаді місцевої школи села Плоске Мачухівської ОТГ, оскільки поруч знаходилась хата, де 13 січня 1900 року народився О. Ковінька. Відкриття дошки свідчення того, що земляки не забувають його. У стінах школи с. Плоске діє літературний музей, присвячений Олександру Ковіньці.

ОЛЕКСАНДР КОВІНЬКА  життєвий шлях письменника дозволяє нам усвідомити увесь контекст тієї епохи. Він був борцем за незалежність України у 20 столітті, підтримував Директорію УНР, яку очолював Симон Петлюра. Він не сприймав денікінські ідеї "єдіной і нєдєлімой Росії", разом із Володимиром Сосюрою поневірявся у білогвардійському полоні. Належав до боротьбистів - української лівої партії, яка бачила Україну як соціально-орієнтовану державу. Тож, на дошці зазначено: "Учасник української революції 1917-21 рр.". Ковіньку, як і Остапа Вишню, називають гумористом-мучеником, бо його творчу діяльність брутально перервали під час сталінського терору, понад 20 років довелося поневірятися по сибірах-магаданах. Довгий час ці сторінки його життя замовчувалася, і от зараз ми повертаємо пам’ять про них.

Декомунізація це не тільки виведення з публічного простору незаконної символіки, але й донесення правди про злочини російсько-комуністичного тоталітарного окупаційного режиму. Важливо, що на дошці зафіксовано: письменник - гуморист був в’язнем комуністичних таборів.

ЛІТЕРАТУРА

• Бобровська Т. О. Ковінька та Є. Дудар: взаємозв"язок традицій і новаторство / Т.Бобровська // Рідний край. – 2000. – № 1 (2). – С. 74-77.
• Борець за незалежність, гуморист, петлюрівець, в'язень комуністичних концтаборів, уродженець села Плоске Мачухівської громади // Вісті. – 2022. – 13 трав. – С. 3.
• Вітрич М. Олександр Ковінька, незабутній полтавський характерник / М. Вітрич // Зоря Полтавщини. – 2015. – 21 лип. – С. 4.
• Жук Л. Згадуючи Олександра Ковіньку... / Л. Жук // Вечірня Полтава. – 2020. – 1 квіт. – С. 9.
• Кісіль Ю. Олександру Ковіньці – 120 років / Ю. Кісіль // Решетилівщина UA. – 2020. – 10 січ. – С. 10.
• Ковінька О. "Смішинки з полтавської скриньки"; "Аргументи" : [оповідки] / О. Ковінька // Зоря Полтавщини. – 2019. – 15 січ. – С. 11.
• Миколенко С. Світ Ковінька – це світ людяності і злагоди. І застрахованої режимом людини... / С. Миколенко // Панорама Полтавщини. – 2020. – 9 січ. – С. 15.
• Наливайко І. І смішне . І гірке. Всього було в житті Олександра Ковіньки / І. Наливайко // Зоря Полтавщини. – 2005. – 19 жовт. – С. 3.
• Олександр Ковінька про себе. Із хронікально-гумористичної повісті "Чому я не сокіл?." // Полтавський вісник. – 2010. – 22 січ. – С. 7.
• Олександр Ковінька- як символ свого часу : [про видатного гумориста розповідає один з перших лауреатів літературної премії імені Олександра Ковіньки полтавський письменник і гуморист П. Стороженко] // Голос України. – 2010. – 30 січ. – С. 11.
• Патріарх гумору : (до 115-річниці від дня народження О. І. Ковіньки) // Край. – 2015. – № 129 (січ.). – С. 18-19.
• Патріарх українського гумору // Зоря Полтавщини. – 2010. – 13 січ. – С. 4.
• Радько Г. Олександр Ковінька: "Зникає усмішка, тікає сміх" / Г.Радько // Рідний край. – 2000. – № 1 (2). – С. 77-79.
• Семеняка В. Сміх добрим людям на здоров'я, ворогам - на безголов"я : наші славні земляки / В. Семеняка // Зоря Полтавщини. – 2005. – 25 січ. – С. 4.
• Скобельський В. Його називали "заступником Остапа Вишні" : [до 120-річчя від дня народження О. Ковіньки] / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2020. – 9 січ. – С. 8.
• Чемерис В. Народний гуморист : [120 років тому народився О. І. Ковінька в с. Плоске Решетилівського р-ну на Полтавщині] / В. Чемерис // Зоря Полтавщини. – 2020. – 14 січ. – С. 14.
• Чернов А. Світ Олександра Ковіньки – це світ добра / А. Чернов // Вечірня Полтава. – 2020. – 8 січ. – С. 10.

ПАНАС МИРНИЙ (ПАНАС ЯКОВИЧ РУДЧЕНКО)

22 травня 1949 року в мальовничій садибі будинку-музею відбувся багатолюдний мітинг, присвячений пам’яті письменника, на якому виступив Олесь Гончар. В урочистій тиші була прикріплена до будинку мармурова меморіальна дошка, яка засяяла золотими літерами: "В цьому будинку 1903–1920 рр. Жив видатний письменник, класик української літератури Панас Мирний (П. Я. Рудченко)". Відомі українські письменники разом із М. П. Рудченком посадили біля будинку дуб – наймогутніше дерево, як символ величі таланту Панаса Мирного.

ПАНАС МИРНИЙ народився 13 травня 1949 р. в Миргороді на Полтавщині, письменник, драматург, громадський діяч.

Навчався в Миргородському парафіяльному і в Гадяцькому повітовому училищах. І вже в 14 років розпочав чиновницьку службу в Гадяцькому повітовому суді. З 1871-го працював і мешкав у Полтаві. Однак чиновницька кар’єра не приносила особливого задоволення, тож справжньою втіхою для Панаса Яковича стає літературна діяльність.

Перші твори побачили світ у львівському журналі "Правда" в 1872-му, підписані псевдонімом Панас Мирний. Згодом у співавторстві з братом Іваном Біликом завершив роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1875), опублікований в Женеві у 1880-му. Своєю творчістю прагнув «просто і правдиво" показати буденне життя своєї країни. Серед найбільш відомих творів – "Повія", "Лимерівна", "Морозенко", "Лихі люди".

Через цензурне переслідування українського слова в Російській імперії (посилене Емським указом 1876-го), у Наддніпрянській Україні твори Панаса Мирного почали друкувати лише з середини 1880-х. Водночас природна скромність і потреба конспірації зробили особу письменника таємницею як для влади, так і для читачів.

Дослужився до чину дійсного статського радника, нагороджений орденами святого Станіслава, святої Анни до ІІ ступеня, святого Володимира ІV ступеня.

Пізно одружився (майже в 40) – на капітанській доньці Олександрі Шейдеман, з якою познайомився на одному з літературних вечорів, і з якою виростили трьох синів.

Підтримував тісні зв’язки з багатьма відомими діячами української культури, проводив активну громадську діяльність. Зокрема, на початку ХХ ст. виступав із закликами до боротьби за свободу й рівноправність жінок, протестував проти заборони вшанування пам’яті Тараса Шевченка в 1914-му. Панаса Мирного, який пише «противні твори українською мовою й живе десь нелегально», розшукували жандарми: проводили обшуки в родинах полтавської інтелігенції (начебто приходили і до самого Панаса Яковича), шукали в Харківській губернії, однак безуспішно.

Жовтневий переворот і більшовицьку революцію не сприйняв. Однак через хвороби,

ДОНЧЕНКО ОЛЕСЬ

В Лубнах, на площі Бекетова на садибі письменника була відкрита дошка, присвячена Олесю Донченку. Там ще й досі продовжує цвісти й плодоносити посаджений відомим письменником сад.

З Лубнами пов’язані найголовніші сторінки життя і творчості О. В. Донченка. Тут він учився, одружився, надрукував свій перший вірш, написав кращі твори. Безмежною любов’ю переповнювалося його серце серед зеленого лубенського роздолля, яке додавало сил, надихало на нові творчі відкриття.

Лубенці глибоко шанують пам’ять про відомого письменника, улюбленця юних і дорослих читачів. Іменем Олеся Донченка названо дитячий парк, одну з вулиць у мікрорайоні міста. Його ім’я присвоєно літературному літоб’єднанню при редакції газети "Лубенщина". В ЗОШ №4 діє музей О. Донченка.

Олександр Васильович Донченко народився 19 серпня 1902 року в с. Великі Сорочинці на Полтавщині в сім’ї вчителя.

Закінчив Лубенську чоловічу гімназію та курси позашкільної освіти. Працював учителем, Інспектором політосвіти. З 1926 року переходить на літературну роботу.

Починав свою творчість віршами. Писав переважно для дітей і молоді.

Його перший вірш потрапив до друку в Лубнах у 1918 році. На початку 20-х років чимало віршів Донченка друкувалися в газеті "Червона Лубенщина". На сторінках газети часто з’являється його ім’я – й не тільки під віршами, а й кореспонденціями, навіть передовими статтями.

В 1924 році записується добровольцем у прикордонні війська, служить в кавалерійському полку, що був розквартирований у Гнівані, а згодом переведений із західного кордону до Проскурова. На військовій службі О. Донченко обіймає посаду старшого полкового вчителя. Водночас він продовжує писати вірші, поеми.

1926 року виходить друком його перша поетична збірка – "Червона писанка". Невдовзі після виходу цієї збірки, восени 1926 року, О. Донченка було відкликано з армії для літературної роботи.

Він оселився в Харкові – тодішній столиці України, вступив в організацію літераторів-комсомольців "Молодняк", Пролітфронт, ВУСПП і цілком присвятив себе письменництву, працюючи в у відділі дитячої літератури Державного видавництва України. За чотири роки, з 1927-го по 1931-й, О. Донченко видав понад тридцять книжок своїх віршів і казок для маленьких читачів. 

Видав збірки оповідань: "Сурми" (1928), "Галаганчик" (1936), "Пісня жайворонка" (1947), "Секрет" (1947) та інші.

Але в літературу Олександр Васильович ввійшов як талановитий оповідач-прозаїк. Писав переважно для дітей. Його книги "Батьківщина", "Школа над морем", "Лукія", "Карафуто", "Повість про новий дім", "Лісничиха", "Юрко Васюта", "Золота медаль" були свого часу широко відомі серед читачів-дітей. Окремі з них не втратять своєї краси і сили і в майбутньому.

Олесь Донченко належав до організації селянських письменників "Плуг".

В роки Другої світової війни О. Донченко, який не потрапив до армії за станом здоров’я, був евакуйований разом з родиною до Казахстану, де працював кореспондентом газети "Угольная магистраль".

По війні повернувся до Харкова, а згодом оселився в місті своєї молодості – Лубнах, де й провів останні роки свого життя.

Олесь Донченко рано розпочав свій трудовий шлях і за своє недовге життя (прожив неповні 52 роки) встиг написати багато гарних книг.

ЛІТЕРАТУРА

• Малик М.105 років від дня народження. Донченко Олесь (Олександр) Васильович : [народ. 19.08.1902 в с. Великі Сорочинці Миргородського пов.] / М. Малик // Край. - 2007. –№40 (серп.). – С. 17.
• Цимбал Я. Письменник, який умів слухати / Я. Цимбал // Дніпро. – 2009. –№ 6. – С. 160-161.

В Полтаві по вул. Балакіна, 10 відкрито меморіальну дошку Антону Макаренку.

МАКАРЕНКО АНТОН СЕМЕНОВИЧ – педагог і письменник. Макаренко один з чотирьох педагогів, що визначили спосіб педагогічного мислення в ХХ столітті. Антон Макаренко народився 13 березня 1888 року в місті Білопілля Харківської губернії (нині районний центр Сумської області України). Батько був робітником (малярем) у вагонних залізничних майстернях. У молодому віці (1896 р.) Антон Макаренко вступає до Білопільського двокласного залізничного училища. З осені 1901 р. через від’їзд родини до м. Крюкова, навчається у Кременчуцькому міському чотирикласному училищі, по закінченні якого (1904 р. ) продовжує навчання на однорічних педагогічних курсах, що готували учителів початкової школи. Здобута освіта, найнижча фахова в тодішній Росії, і статус вчителя-підмайстра, не задовольняють допитливого юнака, працюючи з вересня 1905 р. помічником двокласного залізничного училища, він мріє продовжити навчання. Його бажання здійснюється восени 1914 р., коли молодого Макаренка приймають казенним стипендіатом до Полтавського учительського інституту. Навчання на півроку переривається службою в армії, з якої його демобілізують через короткозорість. У червні 1917 р. він закінчує інститут із золотою медаллю і починає керувати залізничним училищем у Крюкові. З вересня 1919 р. до вересня 1920 р. А. С. Макаренко завідує початковою школою в Полтаві, де у цьому ж році організовує поблизу міста трудову колонію ім. М. Горького для неповнолітніх правопорушників. В 1926 році колонія була переведена в Курязький монастир під Харковом, завідував нею (1920-1928), та з жовтня 1928 до липня 1935 року.

Був одним з керівників дитячої трудової комуни ОГПУ імені Ф. Е. Дзержинського в передмісті Харкова, в яких продовжив на практиці втілювати розроблену ним науково-педагогічну систему.

1932 року побачила світ перша книга Макаренка "Марш 30-го року", у 1933–1935 р.р. виходить у світ "Педагогічна поема".

З 1934 року Антон Макаренко – член Спілки письменників УРСР.

1 липня 1935 року – Макаренко призначений на посаду помічника начальника відділу трудових колоній та трудкомун. У його віданні знаходилось 42 дитячих установи, в тому числі 10 трудколоній та 2 трудкомуни. В жовтні 1936 року Антон Семенович залишає цю посаду та працює консультантом на громадських засадах в колонії в Броварах (поблизу Києва).

1937 року Макаренко переїздить до Москви. 1937 року виходить «Книга для батьків», 1938 року – книга "Прапори на баштах".

1 квітня 1939 року педагог помер на станції Голіцино за 40 км на захід від Москви.

У с. Ковалівка Полтавської області відкрито Державний музей-заповідник та ліцей-інтернат ім. А. С. Макаренка для обдарованих дітей. Про життя і діяльність педагога знято фільм "Разом із Макаренком" (1987 р.). А в 2003 р. редакцією журналу "Народное образование" запроваджено

Міжнародний конкурс ім. А. С. Макаренка, який проводиться щороку 1 квітня – в День пам’яті великого педагога. Науково-теоритична спадщина А. С. Макаренка є науковим підґрунтям для нинішніх і майбутніх поколінь педагогів. Вона ретельно вивчається у Сумському державному педагогічному університеті ім. А. С. Макаренка та інших вищих педагогічних закладах.

ЛІТЕРАТУРА

1. Убийвовк Л. Вихованці А. С. Макаренка в роки Другої Світової війни / Л. Убийвовк // Край. – 2005. – № 17. – С. 15-18.
2. Гармаш В. Зодчий людських душ (До 120-річчя від дня народжння А. С. Макаренка (1888-1939) / В. Гармаш // Край. – 2008. – № 47. – С. 18-19.
3. Матяшова З. У Трибах і Ковалівці гартувався педагогічний хист Антона Макаренка : 90 років тому було створено колонію ім. Максима Горького / З. Матяшова // Полтавський вісник. – 2010. – 22 жовт. – С. 14.

ТЮТЮННИК ГРИГІР

В Лубнах, на фасаді будинку в якому зупинявся письменник відкрито меморіальну дошку.

ТЮТЮННИК ГРИГІР народився  5 грудня 1931 року в селі Шилівка на Зіньківщині. Батько, Михайло Васильович, "напівмужик, напівінтелігент", як говорив про нього письменник, косив, теслював і нишком готувався до вчительського вузу. Мати полола, в’язала, поливала.

Доля приготувала Григору багато випробувань, починаючи з раннього дитинства. Голод тридцять третього не обминув і Тютюнників: забрав старенького дідуся, а півторарічний хлопчина перестав ходити, говорити, навіть сміятися.

Коли Григору було шість років, заарештували батька. Пам’ятав він, як одного холодного осіннього дня біг за возом, в якому везли безневинного тата. З тих пір Григір його так і не бачив. Батькові судилося пройти всіма етапами "ворога народу", а в п’ятдесят сьомому році прийшов папірець, що його реабілітовано посмертно. З мамою у хлопчика стосунки були непрості.

Тому після арешту батька його забрав до себе батьків брат Филимон Васильович, що проживав на Донеччині. Дядько та його дружина, Наталія Іванівна, прийняли Григора як рідну дитину. Вони працювали в школі: дядько – бухгалтер, а тітка – вчитель української мови. Під їх опікою майбутній письменник розпочав свою освіту. Провчившись два тижні в українському першому класі, Григір продовжив навчання у російському першому класі.

Після закінчення п’ятого класу хлопець вступив до професійного ремісного училища в Зінькові, де опанував професію слюсаря, а тоді – працював за фахом на заводі, в шахті, колгоспі.

У 1951 році Григір почав службу в армії, яку проходив на Далекому Сході у складі військ морської піхоти. Після демобілізації він склав іспити до державного університету в Харкові на філологічне відділення. Саме там він захопився літературною працею. Починав писати Григір Михайлович російською мовою, оскільки понад двадцять років перебував у російськомовному середовищі (проживання на Донбасі, військова служба на флоті, російське відділення Харківського університету). Українською мовою почав писати після смерті свого брата по батькові Григорія Тютюнника – відомого письменника, у якого Григір пройшов першу школу літературного навчання.

По завершенню навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі. 1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети "Літературна Україна", в сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, у видавництвах "Радянський письменник", "Молодь", "Дніпро", "Веселка".

1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника "Зав’язь". Пізніше побачили світ збірники новел "Батьківські пороги" (1972), "Крайнебо" (1975), "Коріння" (1978), книжки для дітей "Ласочка" (1970), "Степова казка" (1973), повісті "Климко" (1976) та "Вогник далеко в степу" (1978). 

За книжки "Климко" і "Вогник далеко в степу" Тютюнник 1980 року був удостоєний літературної премії імені Лесі Українки в галузі дитячої літератури.

6 березня 1980 року Григір покінчив життя самогубством. Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві.

1989 року Григір Тютюнник посмертно відзначений Державною премією імені Т. Г. Шевченка.

ЛІТЕРАТУРА

Ленська С. Любов і правда Григора Тютюнника / С. Ленська // Рідний край. – 2002. – № 1 (6). – С. 67-70.

БАРКА ВАСИЛЬ КОСТЯНТИНОВИЧ (ОЧЕРЕТ)

В селі Солониця 22 жовтня 2020 р., що поблизу Лубен, на фасаді Будинку культури відкрито меморіальну дошку видатному письменнику, представнику української діаспори у Сполучених Штатах Америки Василю Барці, який творив для України.

БАРКА ВАСИЛЬ (справжнє ім’я та прізвище Василь Костянтинович Очерет, англ. Wasyl Otcheret-Barka) народився в цьому селі 16 липня 1908 року в козачій родині. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим після російсько-японської війни.

Сім’я Василя Барки жила небагато, постійно бідувала, батько теслював, а також разом зі своїми трьома синами доглядав чужі сади, під час війни працював інструктором у майстернях, де виробляли кінське спорядження для армії Будьоного. Сім’я Очеретів переїхала у відкритий степ, неподалік хутора Миколаївка, де Василь Барка ходив до трьохкласної початкової школи.

Навчався в лубенському духовному училищі, у 1927 році закінчив Лубенський педагогічний технікум, працював учителем фізики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. У 1930 році в Харкові Василь Барка видає книгу поезій "Шляхи", за яку комуністичний режим звинуватив його у пресі "за буржуазний націоналізм" й "спроби відновити релігійний пережиток капіталізму". Друга книжка "Цехи" виходить 1932 року в Харкові, вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі "Красноліт", де письменник був у "творчому відрядженні". У 1940 році він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції з історії західноєвропейської літератури.

У 1941 році письменник добровольцем іде у "народне ополчення". Під час одного із кровопролитних боїв з німецькими нацистами у 1942 році його тяжко поранено. Після розгрому Берліна здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір "Ді-Пі" (табори "переміщених осіб" на території Західної Німеччини та Австрії). У 1950 році переїхав до США, де працював над історією української літератури ("Хліборобів Орфей, або кларнетизм", "Правда Кобзаря"). Працював редактором на радіостанції "Свобода".

Великий успіх мала проза: романи "Рай" (Нью-Йорк, 1953), роман у віршах "Свідок для сонця шестикрилих" (1981). Ніщо не перешкодило пронести Василю Барці у серці рідну Україну і повідати світу про мільйони загиблих мучиницькою смертю. Це він, свідок голодоморських літ, є автором високохудожнього твору "Жовтий князь" – достовірного відбитку вражаючої української дійсності 30-х років ХХ ст., першого у світовій літературі професійного прозового твору, який присвячений Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Роман екранізував режисер Олесь Янчук, знявши відомий художній повнометражний фільм "Голод-33", прем’єра якого відбулася на телебаченні за день до історичного референдуму 1991 року, який підтвердив Незалежність України.

Останні три роки письменник хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Помер 11 квітня 2003 року в американському містечку Глейн Спейн. Загалом літературну спадщину Василя Барки представлено в понад 20 книг поезій, романів, повістей, перекладів та літературної критики. З перших кроків у літературі він заявив себе як "чужорідне тіло", котре комуністична система без вагань прагнула виштовхнути геть. Тож твори Барки у період СРСР були невідомі на рідній землі – на них комуністичні цензори наклали заборону. Але ім’я письменника з діаспори прийшло до України після відновлення незалежності, коли в українців нарешті з’явилася можливість з’ясувати правду про своє недавнє минуле.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Жулинський М. Василь Барка – культоролог і літописець долі українського народу / М. Жулинський // Народна творчість та етнографія. – 2003. – №4. – С. 56-66.
2. Карпенко В. Останній автограф Василя Барки / В. Карпенко // Літературна Україна. – 2006. – 13 квіт. – С. 1, 7.
3. Чайка В. Василь Барка: Я пережив і голод, і біду.. ; минуло 100 років від дня народження нашого земляка / В. Чайка // Зоря Полтавщини. – 2008. – 30 лип. – С. 3.
4. Мовчан Р. Лев-самітник в океані життя : ювілейні штрихи з нагоди 100-річчя Василя Барки / Р. Мовчан // Літературна Україна. – 2008. – 9 жовт. – С. 1, 6.

КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ ПИЛИП ЙОСИПОВИЧ

В Лубнах по вулиці Драгоманова в старовинному будинку проживав в 1918-1924 роках відомий український письменник Пилип Капельгородський. Тоді він працював у цьому місті в редакціях газет "Більшовик" та "Червона Лубенщина" як сатирик і публіцист. На цьому будинку і знаходиться меморіальна дошка.

ПИЛИП КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ народився 26 листопада 1882 року в селі Городище (нині Недригайлівського району) на Сумщині в багатодітній родині. Навчався в земській школі, Роменській духовній школі та Полтавській духовній семінарії. В останній Капельгородський навчався разом з Симоном Петлюрою, який вплинув на формування національної свідомості майбутнього письменника. За участь у селянських заворушеннях на Полтавщині в 1902 році його було заарештовано, і згодом, рятуючись від переслідувань царської охранки, Пилип Йосипович втікає на Кубань, а пізніше – на Північний Кавказ, де до 1917 року вчитилює, працює в газеті. Від 1924 року – 10 років мешкав у Полтаві. В радянські часи він не полишає журналістику, пише історичні, сатиричні та гумористичні твори.

Серед них – автобіографічна повість-хроніка "Записки семінариста", романи "Артезіан" та "Оборона Полтави". У 1938 році Пилип Капельгородський рішенням трійки НКВС був розстріляний. В історію української літератури увійшов за висловом Михайла Стельмаха – як "один із кращих прозаїків українського красного мистецтва".

Друкуватися почав у 1905 році в альманасі "Перша ластівка". Був членом літературної організації "Плуг". Найвідоміші його твори – історичний роман-хроніка «Шурган» (1932) про війну на Кубані, трагедійна повість "Аш хаду" ("Я стверджую") про тяжку долю кара ногайського народу; сатирична повість "Непорозуміння" (1928), оповідання "Дід Явтух" збірки гуморесок "Гей, не дивуйте…", "Роздайсь, море!" (1927), "Прейскурант отця Максима" (1929), п’єси-феєрії для дітей "Чарівна сопілка" (1923), "Праця" (1924). Його романи "Артезіан" та "Оборона Полтави", побачили світ лише після смерті автора.

Автор 200 віршів: до найвитонченіших і цілком оригінальних належать поезії "Не стріляй!", "Fata morgana" (1909), "Ноктюрн" (1910). Перша поетична збірка "Відгуки життя" вийшла у 1907 році. У 1916 році видав історико-етнографічну монографію "Караногай".

Тільки у січні 1956 року митець був посмертно реабілітований.

ЛІТЕРАТУРА

1. Граб В. Капельгородський Пилип Йосипович / В. Граб // Реабілітовані історією. Полтавська область: у 27-и т. – Київ-Полтава, 2007. – Кн. 5. – С. 151-156.
2. Капельгородський П. Артезіан  – Оборона Полтави : романи / П. Капельгородський. – К. : Радянський письменник, 1977. – 335 с.
3. Капельгородський П. В роковини І. П. Котляревського. До батів-українців. До молоді : [поезія] / П. Капельгородський // Рідний край. – 2005. – № 2. – С. 37.
4. Пилип Капельгородський // Плуг: літературно-історичний альманах. Ч. 2. – Київ, 2003. – С. 3-4.

КРИВЕНКО ЄВГЕН ІВАНОВИЧ

Меморіальна дошка Кривенку Євгену Івановичу знаходиться по вулиці В. Чорновола, 3.

Євген Іванович Кривенко навчався в школі № 6, про що нагадує меморіальна дошка у вигляді гранітної розгорнутої книги з горельєфним портретом поета: "В Полтавській трудовій школі № 6 з 1920 по 1927 р. навчався поет Євген Іванович Кривенко. 1912–1960".

КРИВЕНКО ЄВГЕН народився 3 лютого 1912 року в м. Варшаві (Польща) в сім’ї юриста. Родина майбутнього поета на початку 1913 року (чи 1914 року) переїхала до Полтави, де й пройшли дитячі та юнацькі роки Євгена. Закінчивши загальноосвітню школу, Євген вступив до Полтавського технікуму будівництва шосейних доріг. Технікум невдовзі був переведений до Харкова та переформатований в інститут. В 1931 році після закінчення вузу молодого спеціаліста Є. І. Кривенка направили на будівництво шосейних шляхів до Туркменії. В 1933 році він повернувся до Києва і працював у парковому господарстві.

В 1939 році Є. І. Кривенко був призваний до лав Червоної Армії, закінчив школу молодших лейтенантів та був направлений на фронт радянсько-фінської війни. Після цього брав участь у захопленні Бесарабії. В 1941–1945 роках перебував на фронтах Великої Вітчизняної війни, мав нагороди, був важко поранений.

Після війни працював в редакції журналу "Радянська Україна".

Літературною діяльністю почав займатися під час навчання в Полтаві. Свій перший вірш "Голос шахт" Євген Кривенко опублікував в 1930 році в місцевій газеті. Перша збірка віршів під назвою "Дорога храбрых" вийшла в 1948 році. Усі його наступні збірки – "Завтра утром", "Чуден Днепр", "Мечты сбываются", "Путиловцы пришли", "Костры", "Радость моя Украина", "Ласточки летают высоко", "Станция Мечта", "Стихотворения и поемы" – вийшли російською мовою. Критики відзначили помітний вплив на його творчість Т. Г. Шевченка – чимало віршів та статей Є. Кривенка було присвячено українському генієві. Поезії краянина відзначалися простотою, щирістю, ліризмом, громадянським пафосом.

В 1959 році були надруковані повісті Є. Кривенка "Ночной сигнал" та "Там, где была тишина".

З особливою любов'ю поет писав про Україну:

"… Но куда б меня судьбина

В край какой бы не бросала,

Предо мною Украина

Вся в цвету – в глазах стояла".

Дуже любив Євген Іванович українські пісні, а особливо "Повій, вітре, на Вкраїну" Степана Руданського. "… Лучшей песни я не знаю», – писав поет в одному із своїх віршів "Песня в сердце жить осталась".

Помер поет рано – 21 лютого 1960 року. Похований у Києві.

ЛІТЕРАТУРА

Відомі полтавці, народжені в лютому // Полтавський вісник. – 2009. – 20 лют. – С. 2 (дод.).

Малик М. 50 років від дня смерті поета, перекладача, письменника Кривенка Євгена Івановича : [народ. в м. Варшаві 3 лютого, дитинство і навчання пройшло в Полтаві] / М. Малик // Край. – 2010. – № 70. – С. 19.

Малик М. Кривенко Євген Іванович, український поет. 100 років з дня народження. / М. Малик // Край. – 2012. – № 94. – С. 22.

НІКІТІН ТАРАС ГРИГОРОВИЧ

На дев'ятиповерховій будівлі, де раніше проживала Раїса Кириченко, за адресою вул. М. Ватутіна, 7, знаходиться іще одна меморіальна дошка, на якій надпис: "У цьому будинку з 1986 по 1993 рік жив і творив український поет, журналіст і видавець Тарас Григорович Нікітін".

НІКІТІН ТАРАС ГРИГОРОВИЧ народився 20 липня 1947 року в селі Тен-Тек Кіровського району Курганської області в родині вчителів. Через рік сім’я переїхала на Україну. Навчався Тарас у Петрівській 8-й школі Чутівського району Полтавської області.

До 1967 року працював робітником Петрівського звірорадгоспу, старшим піонервожатим у школі. З лютого 1967 року – робітник Полтавської обласної друкарні. З травня 1967 року – обліковець, а потім кореспондент редакції газети «Комсомолець Полтавщини».

У 1971 році закінчив Полтавський педінститут (нині національний університет). З 1971 до 1972 року – служба в армії. З грудня 1972 року – завідувач відділом редакції "Комсомолець Полтавщини". З червня 1977 року – власкор по Полтавській по Полтавській області газети "Молодь України", потім власкор газети "Правда України".

З 1989 року – відповідальний секретар Полтавської обласної організації Спілки письменників України.

У 1991 році Тарас Нікітін створює видавництво "Криниця" і видає літературний журнал "Криниця".

Росіянин по батькові, він почав писати російською. Та згодом в складних пошуках і роздумах обрав материнську культуру, став відомим українським поетом, діячем культури, видавцем, добрі справи якого відомі не тільки на Полтавщині.

Автор книг поезії "Багряные сполохи", "Обеліск пам’яті" та прозової книги "…І стежки праслов’янська в’язь". У видавництві "Криниця" посмертно вийшла книга вибраних поезій "Крик чибіса".

Т. Г. Нікітін – лауреат премії імені Андрія Малишка і Міжнародної української премії імені Григорія Сковороди (посмертно).

Помер 14 вересня 1993 року.

ЛІТЕРАТУРА

1. Дяченко А. "Питає птах. Відповідати нам"... : до 60-річчя Тараса Нікітіна / А. Дяченко // Зоря Полтавщини. – 2007. – 27 лип. – С. 4.
2. Коваленко О. До річниці з дня смерті Тараса Нікітіна відновлено його меморіальну дошку / О. Коваленко // Вечірня Полтава. – 2011. – 14 верес. – С. 12.
3. Цебрій В. Крик чибіса. Поету Тарасу Нікітіну 20 липня виповнилося б 65... / В. Цебрій // Полтавський вісник. - 2012. – 20 лип. – С. 23.
4. Віценя Л. "Цвіт опадав не в'янучи" : [вечір-спогад про журналістів газети "Комсомолець Полтавщини"] / Л. Віценя // Зоря Полтавщини. – 2013. – 12 лют. – С. 3.
5. Швець В. Коли гримлять гармати, музи не мовчать / В. Швець // Зоря Полтавщини. – 2015. – 31 берез. – С. 2.
6. Моцар І. М. Несли вперед стрімкі вітрила / І. М. Моцар // Моцар І. М. Овиди пам'яті. Літ. спомини, щоденники. - Полтава, 2010. – С. 34-43.

ПЧІЛКА ОЛЕНА (Косач Ольга Петрівна)

27 червня 2019 р. м. Гадяч відкрили меморіальну дошку видатній землячці

Меморіальна дошка
Олені Пчілці
м. Гадяч Полтавської області

– українській письменниці Олені Пчілці. Її освятив благочинний Гадяцького району прот. Олег Пограничний. 

Меморіальну дошку на честь Олени Пчілки розміщено на приміщені редакції районної газети "Гадяцький вісник", де свого часу працювала письменниця з 1917 до 1919 р.. 

Ініціатори й доброчинці власного проекту "Божа пташка" – увічнення пам’яті Олени Пчілки в місті її народження, лауреати премії імені Панаса Мирного Полтавської обласної ради заслужений працівник культури України, голова Полтавського обласного відділення Міжнародної організації "Жіноча громада" Валентина Шемчук і кавалер ордена "За заслуги" Вадим Голобородов виготовили меморіальну дошку видатній землячці та передали громаді Гадяча. 

ПЧІЛКА ОЛЕНА (справжні прізв., ім'я та по батькові – Косач Ольга Петрівна; у дівоцтві – Драгоманова). 

Поетеса, автор прозових та драматичних творів, перекладач, науковець, фольклорист і етнограф, видавець, активна громадська діячка – це все вона, Олена Пчілка. А ще – вродлива жінка, ніжна й мудра матір, яка виховала геніальну Лесю Українку, виплекала її талант. 

Протягом усього життя вона наполегливо, безкомпромісно боролася за майбутнє національної культури, за право говорити, писати й друкувати книжки рідною мовою. 

Народилася в Гадячі у сім'ї поміщика П. Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. 

1861–66 навчається в Київському зразковому пансіоні шляхетних дівчат пані Нельговської, блискуче оволоділа мовами, добре знала зарубіжну й російську літературу, музикувала. Під час навчання жила у брата Михайла, під значним впливом якого і сформувався світогляд. 

Початок нового століття приніс Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903), чоловіка (1909), доньки Лесі (1913). Пчілка переїхала до Гадяча, куди перевела редакцію "Рідного краю". 1920 за "контрреволюційні" виступи була заарештована більшовиками в Гадячі. Після звільнення виїхала до Могилева-Подільського, де перебувала до 1921, а відтоді жила в Києві. Із 1921 працювала членом Комісії етнографії та історії громад. течій ВУАН. Як видатного знавця в цій галузі 1927 її обрали членом-кореспондентом ВУАН. 

УЛЬЯНЕНКО ОЛЕСЬ

У старовинному місті Хорол на Полтавщині, де свій перший крок у безсмертя зробив

Меморіальна дошка
Олесю Ульяненку,
м. Хорол 

Олесь Ульяненко, 30-го серпня 2017 р. було відкрито меморіальну дошку, яка була встановлена на фасаді Хорольської центральної районної бібліотеки по вулиці Незалежності, 61. 

На честь відомого українського письменника у 2015 році названо провулок в м. Хорол Полтавської області.

УЛЬЯНЕНКО ОЛЕСЬ – український письменник, сценарист. Найвідоміший роман "Сталінка" (1994) приніс автору Шевченківську премію для молодих митців, що присуджувалась у 1997-1999 роках. Володар відзнак видань "Сучасність" і "Благовіст". На його честь 2012 року заснована Міжнародна літературна премія. 

Народився у 1962 році в місті Хорол Полтавської області. П'ятнадцятирічним пішов з дому. Писати почав ще дитиною, але перші публікації з'явилися тільки в 90-х. 

Медичну освіту здобув у Миколаївському училищі. Проходив військову службу в Німеччині та Афганістані. Вів життя скитальця, певний час мешкав у Росії. Працював сторожем, кур’єром. Останні роки жив у Києві. 

Помер у київській квартирі в ніч на 18 серпня 2010 року. Офіційна причина – хронічна серцева недостатність. Похований на Байковому цвинтарі.

Дебютував наприкінці 1980-х років. Однією з перших публікацій була новела "Молитва" (1991). 

Став першим письменником, заборонюваним у незалежній Україні, оскільки твір "Жінка його мрії" (2006) засудила Національна комісія з питань моралі. 

Творчий доробок: повість "Там, де Південь" (2007), романи "Вогненне око" (1997), "Дофін Сатани" (2003), "Син тіні", "Знак Саваофа" (2006), видані посмертно "Ангели помсти" (2012), "Пророк" (2013), збірка оповідань "Яйця динозавра" (2016).