Сербутовський Андрій Андрійович (1923-2006), маляр, член НСХУ, заслужений художник України. Лауреат обласної щорічної премії імені Панаса Мирного за 2004 р. – за твори живопису «Подруги» (Солдатські вдови), «Хліба половіють». Учасник Другої світової війни. Спеціальної освіти не мав. Брав участь у виставках в Полтаві від 1948, у всеукраїнських – з 1954, а також в Японії (1975, 1980, 1981), Болгарії (1976, 1982), Польщі (1992), Німеччині (1992), США (1992). Член Національної спілки художників України. Лауреат обласної щорічної премії ім.Панаса Мирного (2004) за картини «Подруги» (Солдатські вдови), «Хліба половіють». Працював в різних жанрах – портрет, натюрморт, тематична картина, але улюбленим жанром художника був пейзаж. Картини Сербутовського зберігаються в музеях Полтави, Києва, Харкова
У загальному поступальному русі безумовно значну роль відіграють скромні трудівники мистецького цеху. До таких належить і полтавець Андрій Андрійович Сербутовський (1923-2006). На відміну від великих майстрів, які були піонерами в мистецтві свого часу, він ішов уторованим шляхом. Сербутовський зображував просту, буденну дійсність, передавав думки і почуття своїх сучасників без спеціальної естетичної опосередкованості й умовності. Його творчі пошуки незмінно співвідносилися з твердими уявленнями про суть і сенс життя, з громадянськими почуттями. Кредо Андрія Андрійовича Сербутовського – любов до своєї справи разом з упевненістю в її життєвій необхідності.
Ця переконаність була міцним підґрунтям для розвитку творчих здібностей, знаходила у Сербутовського дійовий вираз. Незаперечна його роль у заснуванні 1970 року Полтавської організації Полтавської обласної організації Національної спілки художників України. Як голова правління організації (1970-1971 роки) і член правління ПО СХУ (1970-1981 роки) Сербутовський віддав чимало сил для того, щоб Спілка стала справжнім організаційно-творчим центром образотворчого мистецтва в краї. Впродовж 1976-1979 років Андрій Андрійович очолював комісію з роботи з молодими художниками, в 1977-1980 і 1982-1983 роках був членом художньої ради при Полтавському художньо-промисловому комбінаті.
Діяльність митця ще за життя дістала широке визнання. Його твори експонувалися на обласних (із 1948 року), республіканських (із 1954 року), всесоюзних (із 1960 року), міжнародних (із 1974 року) виставках, зберігаються в державних музеях України, приватних колекціях на батьківщині та за кордоном.
При всьому тому значення творчості Андрія Андрійовича Сербутовського для української художньої культури ще не в достатній мірі усвідомлено істориками мистецтва. Художня критика не дуже уважно стежила за творчим розвитком майстра. Інтерв’ю з ним відомо лише кілька. Друковані видання рідко публікували репродукції його робіт. Про творчість А. А. Сербутовського взагалі написано до образливого мало. Виявлена бібліографія налічує трохи більше 30 позицій – переважно публікацій у місцевій пресі, головним чином, про виставки з участю Сербутовського та його персональні виставки. Каталог останніх відомий лише один (1983 року). Перший і єдиний альбом з малярством Сербутовського вийшов у Києві 2004 року. Робився він поспіхом. Підписи під багатьма ілюстраціями не вивірені, містять багато помилок і неточностей, репродукції розташовані безсистемно, через невисоку якість друку колірне багатство картин не передано. Та й показує альбом лише один бік обдарування Андрія Андрійовича Сербутовського – його майстерність як пейзажиста. Проте навіть за цих недоліків київська марка значила багато – презентація альбому в Полтаві зібрала майже весь культурний бомонд і вкотре дала підстави говорити про Сербутовського як про визнаного майстра живопису.
І все ж неувага сучасників дається взнаки. Життя мистця відоме далеко не так повно, як хотілося б для такої особистості; передусім це стосується першого етапу його творчості. Це зайвий раз підтверджує справедливість думки про необхідність своєчасного створення монографічного дослідження творчості митців ще за їх життя. Життя ж було доволі суворе для Сербутовського. Його шлях супроводжували чималі складнощі, він чув голоси як загального схвалення, так і критичної оцінки своєї творчості. Водночас художник був скромною, незахищеною «житейською мудрістю» людиною, але завжди принциповим, коли справа стосувалася мистецтва. З упевненістю можна сказати, що головним смислом його існування було – служіння мистецтву. Його він віддано любив, йому віддав всі свої сили, почуття, помисли, ради нього долав пов’язані з хворобою страждання останніх років життя. Тому така життєстверджуюча в своїй основі, красива і гармонійна його творчість.
Із кожним роком все далі відходить час, коли жив і творив Андрій Андрійович Сербутовський. На жаль, він не вів систематичних записів того, над чим розмірковував і що створював. Художник не любив теоретизувати і не залишив жодних письмових свідчень про свою мистецьку кухню. Він вірив тільки у творчість, вважав, що художник повинен висловлюватися картинами, стояв осторонь дискусій і загальноестетичних полемік. Як мистецький критик, Сербутовський виступив лише один раз, опублікувавши в газеті «Зоря Полтавщини» невелику статтю про творчість свого молодшого колеги і друга Валерія Мозока (1940-2008). В його мистецтві відзначив риси, очевидно, близькі самому: вимогливість до себе, філософське заглиблення у життя, відчуття сучасності. Свою аудиторію митець завойовував на виставках, де показував власний доробок. Чіткість його творчої позиції витікала із мистецтворозуміння – ніщо не могло змусити його сумніватися у величі й життєздатності реалізму. Всі роки він був на боці тих, хто виступав за доступність мистецтва, його зрозумілість масам.
Водночас мистецтво Андрія Андрійовича Сербутовського не лише візуалізувало банальні догми єдиного офіційно визнаного методу, а й реалізовувало себе за внутрішніми законами розвитку художньої логіки. Сербутовський, як і багато його колег, які творили в межах соціалістичного реалізму, поєднував у собі професійного виконавця соціального замовлення і прекрасного живописця, який створював тонкі й зворушливі пейзажі, виразні портрети й чудові натюрморти. Це художнє явище ще має знайти своє наукове визначення за допомогою співвіднесення з відомими у світі мистецькими стилями – від класицизму й академізму до імпресіонізму.
Спадщина Андрія Андрійовича Сербутовського промовиста за об’ємом і різноманітна за складом. Вона налічує сотні живописних і графічних робіт, включає різні види і жанри. Твори Сербутовського розійшлися за різними адресами, місцезнаходження багатьох невідоме, не всі збереглися. З життя пішло багато людей, які добре знали і цінували його талант. Ось чому так важливі факти, повідомлені авторам близькими Андрію Андрійовичу людьми – рідними, друзями, колегами, мистецтвознавцями: Олександром Глушаченком, Валентином Кожемякіним, Леонідом і Оксаною Колесніковими, Валерієм і Ольгою Кулагами, Ольгою Курчаковою, Олександром і Ольгою Левадними, Миколою Підгорним, Станіславом Ремчуковим, Юрієм Самойленком, Віктором Трохимцем-Мілютіним, Віталієм Ханком. Ці свідчення дали можливість одержати більш повне уявлення про Андрія Андрійовича як про людину і художника. Окрема подяка – архівісту Тарасу Пустовіту, колекціонерам Леоніду Гонтару, Сергію Коньку, Олександру Немировському, Ірині Ніжніченко, Роману Сазонову, фотографу Сергію Черпаченку.
Творчий шлях художника документовано хоча й неповно, але достатньо, щоб упевнено судити про його головні віхи. Особливо важливий аналіз власне мистецтва Сербутовського. Виявлена кількість картин і малюнків художника (понад 3000 творів) дає міцну основу для суджень про засоби і прийоми майстра, його ідеали, надії й прагнення. Композиція книги заснована на хронологічному принципі й охоплює всі етапи тривалого творчого шляху майстра – від пошуків дебютної пори до творів останніх років життя. На кожному етапі діяльності Сербутовського послідовно відкриваються різні сторони його мистецької позиції, яку він відстоював з твердістю і достоїнством.
Картини Сербутовського народжувалися в радянській дійсності, і їх неможливо відчути без зв’язку з цією дійсністю. У змісті кожної епохи поряд із прикметами нового, що народжується, сусідять елементи старого, що відходить, і в цьому мінливому поєднанні міститься мудрість людського буття, для якого спадкоємність важить нітрохи не менше, ніж революційне подолання віджилого. Джерелом високих мистецьких досягнень нерідко стає сприйнятливість художньої свідомості до тих явищ дійсності, що зникають. Сербутовський зображував радянську дійсність, що під дією невмолимої сили розвитку сходила зі сцени. Зображуючи «колгоспне» і загалом «соціалістичне», Сербутовський ставив перед глядачем непрості запитання, спонукаючи до роздумів про смисл того, що відбувається.
Еволюція творчості Сербутовського – це внутрішньо закономірний процес, хоча й не позбавлений певних складнощів, суперечливих моментів. Ця еволюція невіддільна від суспільних ситуацій, що змінювала одна одну протягом другої половини двадцятого століття, від морального стану людського життя, яке відбивалося на внутрішньому самопочутті художника, відгукувалося на якості його професійної праці. У цьому плані біографія Сербутовського має багато спільного з біографіями інших майстрів, які займали провідні позиції в боротьбі за реалізм.
Коли оцінюється творчість будь-якого художника і ставиться питання: «В чому його значення, його заслуга?» – відповідь може бути різна. Живописний твір, як і музичний, не сприймається всіма однаково, кожний знаходить у ньому щось своє, особливе.
.jpg)
.jpg)
.jpg)