ШУЛЬГИН ВОЛОДИМИР

У Миргороді відкрили меморіальну дошку на честь загиблого випускника ліцею Миргородському ліцеї ім. Т. Г. Шевченка Шульгіну Володимиру Миколайовичу, який віддав своє життя за незалежність і територіальну цілісність України. Про це повідомили у Миргородській міській раді.

Народився 29 квітня 1971 року в місті Миргород, Полтавської області, у робітничій сім’ї. Володя ріс добрим, активним, допитливим, чуйним хлопцем. У 1978 році пішов навчатися до першого класу 6-ї школи міста Миргорода. Гарно вчився, в шкільному оркестрі грав на трубі. Відвідував також музичну і спортивну школу. З однолітками любив пограти в футбол, баскетбол, хокей та інші рухливі ігри. Мав різнобічні інтереси. Хлопець мріяв стати військовим, та життя внесло свої корективи. Після закінчення школи пішов працювати на арматурний завод.

Далі строкова служба в десантних військах. За два роки Володимир повернувся додому в званні старший сержант. Працював на різних підприємствах міста - експедитором, покрівельником, пічником. На роботі його цінували за працелюбність, старанність та професіоналізм. Далі став приватним підприємцем – займався ремонтом та будівництвом. Був справжнім майстром, його всі вважали людиною з «золотими руками».

В 1997 році Володимир одружився. Був хорошим сім’янином. Родина завжди на першому місці. Любив дітей, турбувався про старих. А для друзів завжди був надійним другом, на якого можна було покластися у будь-якій ситуації. Разом з дружиною Юлією в коханні та злагоді прожили майже 25 років - тільки страшна війна змогла їх розлучити.

В 2015-2016 роках Володимир Миколайович в складі 25-ї десантно-штурмової бригади приймав безпосередню участь в АТО, був у багатьох гарячих точках. З позивним «Купол» проявив себе мужнім воїном та надійним, вірним побратимом, а для молоді ще й наставником.

2020 року підписав контракт з 72-ю бригадою імені Чорних Запорожців, боронив і далі цілісність України. Мав переконання: «Не можна нікому віддавати і жменьки рідної землі!». Після початку повномасштабного вторгнення Володимир отримав поранення, але замість реабілітації почав добиратися до свого підрозділу, який займав позиції біля річки Ірпінь. З пораненням голови Володимир Миколайович був залишений в Білій Церкві, але вже за кілька днів був зі своїми побратимами біля Козаровицької дамби на Київському водосховищі, в центрі найзапекліших боїв. Не міг бути осторонь! Він завжди мав бути першим! «А хто, якщо не я?» - повторював часто.

10 березня 2022 року під час виконання бойового завдання Шульгін Володимир Миколайович героїчно загинув, захищаючи Батьківщину, побратимів і кожного з нас. Героя було поховано 25 березня 2022 року на Алеї Слави в рідному місті Миргороді на Полтавщині. У Володимира залишилися дружина, брат, племінники, друзі та побратими. 7 квітня 2022 року старший сержант Володимир Шульгін був нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Миргород» (посмертно).

ШУЛЬГИН ОЛЕКСАНДР

19 січня 2022 року відкрили меморіальну дошку міністру закордонних справ УНР на фасаді будівлі Андріївського закладу загальної середньої освіти Андріївського старостинського округу Хорольської міської територіальної громади.

ШУЛЬГИН ОЛЕКСАНДР народився 11 серпня 1889 року у селі Софине неподалік Хорола. Був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. "...Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції", – писав про Шульгиних Михайло Грушевський.

Дитячі роки Сашка промайнули в Софиному та Єлисаветграді (Кропивницькому), де він мав можливість ближче познайомитися з українською культурою, відвідувати вистави театру корифеїв. 1899 року хлопець вступив до елітної 1-ї київської чоловічої гімназії на Бібіковському бульварі (нині бульвар Тараса Шевченка), де його однокласником був у майбутньому видатний поет Микола Зеров.

"Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці", – говорив про себе й Олександр Шульгин.

Після гімназії Олександр поїхав до Санкт-Петербурга, де вступив на природничий факультет місцевого університету. Проте не зміг зрадити своєму покликанню та перевівся на історико-філологічний факультет, де займався дослідженням Великої французької революції кінця XVIII століття. Обізнаність в европейській історії та володіння іноземними мовами неабияк прислужилося Шульгину вже за кілька років, коли він керував зовнішньою політикою відродженої Української держави.

Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем.

У передреволюційну добу Петербург був одним із центрів українського руху, оскільки тут російська влада ставилася до нього поблажливіше, ніж у самій Україні. Шульгин був провідником петербурзького відділення Товариства українських поступовців – основної політичної організації українців того часу, що згодом трансформувалася в Українську партію соціалістів-федералістів, яку недаремно вважали найбільш інтелігентською та однією з найпоміркованіших серед українських політичних партій.

Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом – Міністерство закордонних справ.

За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу. Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини. Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність.

Помер Олександр Шульгин 4 березня 1960 року в Парижі, похований у Сарселі.

БРАТИ ШЕМЕТИ

У центрі м. Лубни на приміщенні універмагу можна побачити меморіальну дошку, на якій читаємо: "На цьому місці стояв будинок, у якому в листопаді 1905 року містилась редакція першої в Росії газети українською мовою. Видавця В. М. Шемета відвідав М. М. Коцюбинський".

Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передач землі селянам, цивілізованих виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. Друкував матеріали переважно місцевого характеру, але разом із тим інформував про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, Петербурзі, Москві. Тут містилися статті історичного та загальнополітичного характеру, вірші (Христі Алчевської, Юрія Будяка, Якима Самотнього). Вийшло лише 5 номерів газети.

Родина відставного поручика, дворянина Михайла Казимировича Шемета на зламі ХІХ-ХХ ст. була на Полтавщині досить заможною та впливовою. Шемети мали певний соціальний статус, були власниками ткацько-суконної фабрики, цегельного заводу, млина та маслобійні, володіли 1000 десятинами землі у Лубенському повіті.

Голова сімейства Михайло Казимирович, зі своїх лісових угідь постачав високоякісну деревену для спорудження духовного училища, був членом опікунської ради під час будівництва жіночої гімназії. Та на початку ХХ ст. говорили вже не так про статки представників цієї родини, як про їхні політичні погляди та національну гідність, причому підстав для таких розмов було більше, ніж достатньо. 

Брати Володимир, Микола та Сергій Шемети своєю жертовною працею на політичній та культурно-просвітницькій ниві у першій чверті ХХ ст. зробили помітний внесок у відродження нашої державності, національної культури та духовності.

Найстарший син Володимир закінчив природничий факультет Київського університету. Ще в студентські роки його захопила національна ідея. Він був членом "Братства тарасівців", відстоював ідею української автономії ідею української автономності. Саме його зусиллями 12 грудня (за старим стилем) 1905 року в Лубнах з’явилося перше число газети "Хлібороб".

"Хлібороб" вийшов накладом 5 тис. примірників «коштамиі заходами» Лубенської української громади, тож у певній мірі відображав її вимоги.

Пізніше Володимир Шемет був депутатом І Дуржавної думи, членом Центральної Ради від Полтавщини. В радянські часи він працював в Інституті української наукової мови при Академії Наук, а згодом – в установах "Цукротресту". 

Помер він 1933 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Трагічно склалася доля наймолодшого з братів – Миколи, першого редактора газети. 1918 року, переживши розчарування і не знайшовши для себе дороги в сум’ятті революційного руху, закінчив життя самогубством.

Сергій Михайлович Шемет брав найактивнішу участь в організації "Просвіти" в Києві, у червні 1917 року очолив Українську демократично-хліборобську партію, 1918-го увійшов до складу уряду П. Скоропадського. Емігрував за кордон і в еміграції був особистим секретарем гетьмана. Помер 1969 року в Австралії.

Володимир, Микола та Сергій Шемети з гідністю пройшли через ті випробування, які приготувала їм доля у першому десятилітті ХХ століття. І, як свідчать джерела, до кінця життя не зійшли з обраного шляху, намагалися сповна послужити Україні та рідному краєві.

ЛІТЕРАТУРА

• Пустовіт Т. Брати Шемети – патріоти і видавці першої україномовної газети "Хлібороб" на Лівобережній Україні / Т. Пустовіт // Зоря Полтавщини. – 2020. –3-6 листоп. – С. 1, 3.
• Карпенко О. Батько і син : [про родину Шеметів] / О. Карпенко // Вісник. – 2021. –14 лип.– С. 2.
• Скобельський В. Газета "Хлібороб" і брати Шемети / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2021. –16 груд.– С. 11.