Показ дописів із міткою П. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою П. Показати всі дописи

НОВІНСЬКИЙ ВОЛОДМИР, ПІНЧУК МИРОСЛАВ, СУПРУНЮК ВІТАЛІЙ

Усі троє Героїв — випускники Піщанського ЗЗСО.

У Піщаному на фасаді школи відкрили меморіальні дошки полеглим захисникам України – Володимиру Новінському, Мирославу Пінчуку, Віталію Супрунюку.
Володимир Новінський, 1968 р. н. загинув 11 квітня 2023 року поблизу н. п. Ямпіль Краматорського району Донецької області. Він був солдатом військової частини А 4532.
Мирослав Пінчук народився і виріс у Новій Михайлівці. Потім чоловік проживав на Чернігівщині. Україну від рашистської орди боронив під час проведення антитерористичної операції та операції об’єднаних сил та коли росія розпочала повномасштабне вторгнення.
Віталій Супрунюк поліг 30 січня цього року поблизу Авдіївки Покровського району Донецької області. Певний час вважався безвісти зниклим.
За результатами чергового обміну тілами загиблих, що відбувся у квітні, та після експертизи ДНК й особистого впізнання рідними тіло Віталія повернули на рідну землю.
Усі троє – випускники Піщанської ЗЗСО І-ІІІ ступенів.
Полеглих у російсько-українській війні Героїв вшанували під час мітингу-реквієму.
Біля школи на пам’ятний траурний захід зібралися земляки, жителі навколишніх сіл, рідні, друзі та побратими полеглих.
Пам’ять Героїв вшанували хвилиною мовчання. Після цього отець Вадим провів чин освячення меморіальних дошок, до яких, після заупокійної спільної молитви, здійснили покладання квітів.

ПОЧЕП СЕРГІЙ

Воїн народився 16 листопада 1972 року в селі Ваці Полтавського району. Закінчивши Полтавську школу №14, навчався у СПТУ № 3 на електрогазозварювальника.
У 1991-1993 роках чоловік проходив строкову службу у лавах української армії у Мукачево на Закарпатті. Працював водієм тролейбуса та в інших організаціях. Улітку 2019 року Сергій Почеп приєднався до команди АТ «ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО». З початком повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем вступив до лав Збройних сил України. Був старшим солдатом та служив на посаді стрільця 1-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти 13-го окремого стрілецького батальйону.
9 січня 2023 року ворожий артилерійський удар забрав життя Сергія Почепи поблизу Красногорівки на Донеччині. Йому було 50 років.

ПАШИНСЬКИЙ СВЯТОСЛАВ

Він був членом Національної спілки художників України, лауреатом премії в галузі скульптури ім. Миколи Ярошенка, скульптором, керамістом, викладачем Полтавської дитячої художньої школи.

Викладач, скульптор та кераміст Святослав Пашинський загинув 26 березня біля села Новозлатопіль Запорізької області: під час мінометного обстрілу чоловік отримав осколкове поранення голови. Полтавцю було 44 роки, у нього лишилися мама та троє синів. Воїна поховали на Алеї Героїв у селі Затурине біля Полтави.
За три дні до своєї загибелі Святослав Пашинський врятував побратима Павла Посохова, який теж був поранений під час мінометного обстрілу: полтавець надав йому першу домедичну допомогу та евакуював із місця бойових дій. Про це розповіла військовослужбовиця Наталія Драч. Жінка познайомилася зі Святославом Пашинським весною 2014 року під час формування 16 окремого мотопіхотного батальйону, у складі якого обоє служили в АТО та стали друзями. У 2015 році кераміст повернувся до мирного життя й продовжив викладати у Полтавській дитячій художній школі.
В перший день російського повномасштабного вторгнення (24 лютого), Святослав подзвонив Наталії Драч о 10-й годині ранку та сказав, що стоїть у черзі до військкомату.
«Він прийняв це рішення як батько, який захищає своїх дітей, як чоловік який захищає свою сім’ю і як громадянин, якому небайдужа доля країни. В нього було саме таке відчуття відповідальності. Славка, який ніколи не мав певних знань у медицині, став санітаром: стрілець-санітар – це та людина, яка допомагає евакуйовувати із поля бою і надає першу домедичну допомогу доки прибуде евакуаційна група.
Він розумів, що таке військова дисципліна, виконавча дисципліна. І творча людина ‒ це відразу видно: навіть у самих скрутних ситуаціях знаходив завжди позитив. Наскільки чуйна, добра і лагідна людина: на моєму шляху такі люди рідко зустрічаються і тому для мене дуже важлива ця дружба з ним

Славка наскільки відкритий, наскільки в нього погляд такий дитячий, довірливий, що він міг спілкуватися любо з ким. Навіть агресивно налаштована людина від його погляду губила свою агресивність. Він обеззброював: там добро йшло із середини», ‒ розповіла Наталія Драч.
У жовтні 2019-го Святослав Пашинський став членом Національної спілки художників України. Його захопленням була кераміка: роботи полтавця увійшли у приватні колекції в Канаді, Японії та Італії.
«Він був унікальний кераміст, знав добре технології. Працював в такій як би побутовій кераміці (прикладній): оригінальні заварниці для кави, цікаві горнятка. Використовував різні матеріали: кріпив металеві пружини, поєднував дерево із керамікою. Вмів зорганізувати виробничу частину, яку вимагає кераміка: мав приватну майстерню, де виготовляв свої вироби.
Святослав проживав у сусідньому під’їзді в одному будинку зі мною, тому я часто бачив зі свого вікна як він постійно спішив. Спішив до своїх робіт ‒ поринути у творчість. Людина постійно у фізичному та творчому русі – це особливо для мене запам’яталося», ‒ згадує очільник обласної організації Національної спілки художників Юрій Самойленко.
У Полтавській художній дитячій школи Святослав Пашинський пропрацював майже 20 років. З викладачем Ірина Конопля познайомилася у 2016 році, коли почала працювати директором художньої дитячої школи.
«Він був першою людиною, яка прийшла і сказала, що «я готовий допомагати вливатися у колектив, працювати у колективі». Я йому за це дуже вдячна. Скільки б я не зверталася до Святослава Івановича, він жодного разу мені не відмовив у допомозі – це навіть не стосувалося його прямих обов’язків щодо викладання: якщо потрібно було зробити таблички на двері, він допомагав зробити ці таблички, не було жодної нашої виставки, яка б відбулася без допомоги Святослава.
Гарна людина, гарний чоловік, гарний батько. Діти його дуже любили та поважали. У 2019 році він ініціював створення у нашій школі керамічної майстерні, до того часу як у нас її не було, діти працювали в його майстерні «Святокерама»: вони там обпікали свої вироби, які потім презентували на різних виставках та конкурсах», ‒ розповідає Ірина Конопля.

У художній дитячій школі Святослав Пашинський викладав скульптуру. Після 24 лютого, перебуваючи на території бойових дій, вчитель продовжував дистанційно допомагати своїм учням-випускникам завершити дипломні роботи.
«З початком повномасштабного вторгнення, він видалився зі шкільних чатів. Ми з ним декілька разів зідзвонювались і він мені розповідав, що потрібно робити для завершення робіт його випускників. Тоді я запропонувала знову додатися в групи в месенджерах для роботи з дітьми. Він додався у шкільні чати й почав учням пояснювати, що потрібно доробити. Одна з дівчат писала йому, що «Святослав Іванович, вам ще нам потрібно розповідати про те як ви воювали, спогадами ділитися». Але не судилося спогадами поділитися…», ‒ згадує директорка Полтавської художньої дитячої школи.
Міська влада ухвалила рішення назвати художню школу на честь Святослава Пашинського. Директорка школи Ірина Конопля каже, що це була ініціатива колективу. Перш ніж виносити пропозицію на рівень міста, вона опитала колег та усіх, хто має відношення до роботи закладу

ПАЩЕНКО ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

На одному із корпусів Полтавського національного педагогічного університету імені
В. Г. Короленка відкрито меморіальну дошку Володимиру Пащенку.

ПАЩЕНКО ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ народився 1947 року у селі Дружба Решетилівського району Полтавської області. Закінчив філософський факультет Національного університету імені Тараса Шевченка. Працював учителем історії на Київщині.
З 1975 року в Полтавському державному педагогічному інституті (університеті) імені В. Г. Короленка. З вересня 1990 по липень 2008 року – ректор університету.
Помер 19 квітня 2010 у Києві у віці 62 роки, коли він перебував на лікуванні в одній із столичних клінік. Під час операції в академіка стався інфаркт, що спричинив смерть.
В останні роки життя Володимир Пащенко – професор кафедри філософії та історії України, голова спеціалізованої ради із захисту кандидатських дисертацій з релігієзнавства при Інституті філософії НАН України.
Автор понад 370 наукових публікацій. Внесок Володимира Пащенка в українську науку, освіту та культуру гідно поцінований. Його відзначено орденом Миколи Чудотворця "За примноження добра на землі", "За патріотизм" ІІ ст. Української
Православної Церкви, медаллю А. С. Макаренка, золотою медаллю "За заслуги в освіті", Почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, всеукраїнською премією імені Івана Огієнка, обласними преміями імені Самійла Величка, Панаса Мирного, Івана Котляревського, Леоніда Бразова, міською премією імені Володимира Короленка. Володимир Пащенко – почесний професор Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова, почесний громадянин Кобеляцького та Решетилвських районів.
Про накові здобутки професора В. О. Пащенка відомо й за кордоном: за підсумками міжнародного рейтингу "Ім’я в науці" його було занесеного Блакитної книги "Інтелектуали світу" (Кембридж); за рішенням Американського біографічного інституту ім’я В. О. Пащенка включено до книги "Великі уми ХХІ століття". Також Володимира Олександрович нанагороджено срібною медаллю Оксфордського університету за наукові досягнення.
Останні роки В. О. Пащенко – професор кафедри філософії та історії України ПНПУ імені В. Г. Короленка, голова спеціалізованої ради з педагогіки, член спеціалізованої ради з релігієзнавства при Інституті філософії НАН України. Був головним редактором часопису "Історична пам’ять", збірника "Наукові записки Полтавського педуніверситету", членом редакційних колегій кількох наукових видань. До останнього подиху В. О. Пащенко активно займався громадською та науковою роботою.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Жовнір Н. Академік Володимир Пащенко / Н. Жовнір // Зоря Полтавщини. – 2008. – 3 жовт. – С. 11.
  2. Оніщенко В. Колишнього ректора вшанували меморіальною дошкою / В. Оніщенко // Полтавський вісник. – 2013. – 11 жовт. – С. 2.

ПАВЛОВСЬКИЙ ІВАН ФРАНЦОВИЧ

У Полтаві відкрито 2019 р. меморіальну дошку історику, архівознавцю, педагогу Івану Павловському. 
Іван Францович Павловський народився 9 (22) січня 1851 року в с. Боброве Калузької губернії. Хоча сам рід Павловських брав свій початок у Польщі – його батько походив із Познані. 1854 року сім’я переїздить на Полтавщину і оселяється в с. Хомутець Миргородського повіту. Важко точно сказати, скільки часу родина провела на Миргородщині.
Відомо, що згодом батько переїхав до Полтави, де влаштувався майстром залізничних майстерень – це забезпечувало незмірно вищий рівень заробітків, ніж він міг отримати в Хомутці. 1870 року Іван Францович Павловський закінчує Полтавську цивільну гімназію, у 1874 році – історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира.
Перебування в Хомутці значною мірою вплинули на коло його інтересів. Адже у містечку були стародавні вали, – овіяні легендами свідки вже невідомих нам подій минувщини. Швидше за все, це були залишки козацької фортеці – у ті часи практично кожне сотенне містечко мало власні укріплення. Але народна уява по своєму відроджує минуле – одна з легенд розповідає про те, що "городок" у центрі села спорудили шведські солдати для захисту від росіян. Чи не від тих переказів витоки постійного інтересу Івана Павловського до теми Північної війни? Чи не тому в його працях не раз згадуються загадкові хомутецькі вали?
Дослідження подій Північної війни зрештою привело Івана Францовича до найголовнішого досягнення його життя – до створення музею Полтавської битви. Йому судилося стати "батьком" знаного у світі закладу.
На сьогодні це унікальний науково-методичний центр вивчення історії України ХІV – ХVІІІ століть, єдиний в Україні музейний заклад, що входить до Міжнародної організації військово-історичних музеїв під егідою ЮНЕСКО. Іван Павловський викладав історію в полтавському кадетському корпусі (1874–1913). Одночасно виконував обов’язки секретаря Полтавської губернської ученої архівної комісії (1903–1918). А в 1909 році організував вище згаданий музей і був його завідувачем до 1918 року. Виступав організатором та учасником народних читань та недільних шкіл на Полтавщині.
Член Полтавського церковного історико-археологічного комітету. Дійсний член Таврійської губернської ученої комісії (з 1915). Учасник обговорення урядового проекту правил охорони пам’яток та старожитностей.
Брав участь у з’їзді представників учених архівних комісій 6-7 травня 1914 року в Санкт-Петербурзі. Підтримував активні стосунки з Вадимом Львовичем Модзалевським. Під час революції 1917–1921 років виступав за збереження архіву Полтавського губернського правління.
Іван Францович Павловський є автором понад 150 праць, у тому числі студій з історії Полтавщини ХVІІІ–ХІХ ст., яку висвітлював виключно з офіційних позицій. Опублікував багато архівних документів з історії Полтавщини. Був одним з укладачів систематичного покажчика часопису "Киевская старовина" (Полтава, 1911).
ЛІТЕРАТУРА
  1. Шендрик Л. До 85-річчя від дня смерті Івана Францевича Павловського 9(22).01.1851 – 27.05.1922р. : [дослідник Полтави, краєзнавець, архівіст. народ. в с. Боброве Калузької губ. 1854 р. ; переїхала на Полтавщину] / Л. Шендрик // Край. – 2007. – № 37 (трав.). – С. 14-16.
  2. Коротенко В. Документи про І. Ф. Павловського у Російському державному військово-історичному архіві / В. Коротенко // Край. – 2008. – № 45 (січ.). – С. 13.

ПРУГЛО ДМИТРО

7 червня 2021 р. на фасаді НВК № 16 у Полтаві, що на бульв. Щепотьєва, 16, відкрили меморіальну дошку старшому лейтенанту полку "Азов" Національної гвардії України, який мав позивний "Круглий".
ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ ПРУГЛО  народився 27 грудня 1990 року.
Народився у Полтаві в українській родині. Навчався в Харківському національному університеті внутрішніх справ.
З відкриттям мобілізаційного центру полку "Азов" у Полтаві зголосився добровольцем і вже восени 2014 року відправився у Приазов'я.
У лютому 2015 року у складі 3-ї сотні (роти) піхотного батальйону полку "Азов" брав участь у Широкинській операції. З того часу виконував обов'язки заступника командира сотні (роти) по роботі з особовим складом. Брав участь у розробці емблеми свого підрозділу.
У листопаді-грудні 2017 року успішно пройшов навчальний курс у Хорунжій школі ім. п/п-ка М. Сціборського. Був затверджений сотенним хорунжим (неформальна назва посади в полку "Азов" для офіцерів по роботи з особовим складом).
З січня 2019 року разом зі своїм підрозділом постійно перебував на передовій в районі Світлодарської дуги.
Він загинув вночі 7 червня 2019 року під час прицільного артилерійського обстрілу позицій ЗСУ поблизу смт Новолуганське на Світлодарській дузі внаслідок прямого влучення 122-мм снаряду в траншею (бійці облаштовували нову позицію). Разом з ним загинув сержант Максим Олексюк, ще вісім бійців отримали поранення різного ступеня тяжкості.
Дмитро Пругло нагороджений медаллю "За військову службу Україні", орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).
ЛІТЕРАТУРА
  1. Костянтинів В. Поклали життя за Україну / В. Костянтинів // Зоря Полтавщини. – 2019. – 12 черв. – С. 2.
  2. Осока Я. Полеглі Герої червня-2019 : [в т. ч. Пругло Д. М.] / Я. Осока // Полтавська думка. – 2019. – 4 лип. – С. 14.

ПАТРІАРХ МСТИСЛАВ (СКРИПНИК СТЕПАН )

Меморіальна дошка
Скрипнику Степану, Полтава
В Полтаві, за адресою вул. Патріарха Мстислава, 11 (13?), дивом зберігся більше ніж двохсотлітній, глинобитний, обкладений цеглою батьківський будиночок одного із найвидатніших церковних діячів України і всього християнського світу ХХ століття, першого Патріарха Київського і всієї України Мстислава (світське ім’я – Степан Іванович Скрипник, 1898–1993). В 1994 році на фасаді будинку, де жила сім’я Скрипників, встановили дошку на честь Патріарха Мстислава: «В цій хатині 1898 року народився вірний син України і слуга Божий Святійший Мстислав, перший Патріарх Київський».
10 квітня 1898 року в Полтаві народився Степан Іванович Скрипник (Мстислав), патріарх Київський і всієї України. Його батько походив із полтавського козацького роду, мати – рідна сестра Симона Петлюри. Навчався в Полтавській першій класичній гімназії, закінчив офіцерську козачу школу в Оренбурзі. Ще гімназистом брав участь у нелегальних гуртках учнівської молоді, великий вплив на зростання національної свідомості справив дядько – Симон Петлюра.
Отримав старшинське звання хорунжого. У роки революції Мстислав перейшов до українських військових частин. У 1919 році – особистий ад'ютант Головного Отамана Української Народної Республіки. З 1920-го – у 3-й Залізній дивізії Армії Української Народної Республіки. Цього ж року разом з іншими військовими УНР інтернований у таборі в Каліші.
З 1921 до 1941 перебував на окупованій Польщею Волині. У 1923 році емігрував до Варшави, закінчив Вищу школу політичних наук. У 1930-му обраний послом до Польського сейму від Волині та Полісся (ця частина України до 1939 року знаходилась під владою Польщі), захищав права українців у Польщі. Брав участь у церковному і релігійному житті. 1 вересня 1941-го року увійшов до складу «Тимчасової адміністрації Української православної церкви» на Волині.
З приходом гітлерівців, сподіваючись на відродження національної державності, очолив «Українську Раду Довір’я», редагував газету «Волинь». Із перших днів окупації перебував під наглядом нацистських спецслужб. Після розпуску «Рад Довір’я» зосередив основну увагу на проблемі розбудови УАПЦ. Після смерті дружини у квітні 1942-го прийняв постриг. 14 травня 1942-го року в Києві у підвальній каплиці-катакомбі під Андріївською церквою висвячений на єпископа Переяславського УАПЦ. Мстислав почав розбудовувати УАПЦ по всій Україні, завдяки зусиллям Мстислава до УАПЦ приєднались Полтавська та Харківські єпархії. У червні 1942 відвідав Переяслав, Кременчук, Лубни, Хорол, Миргород, Полтаву, Харків. Лише у Полтаві у липні 1942 висвятив близько 20 священиків, брав участь у видавничій діяльності Полтавської Єпархіальної Ради. За допомогою Українського Червоного Хреста роздобув папір для друкування євангелія та молитовника. Німецька влада зарахувала Мстислава до переліку «опальних єпископів». Восени був заарештований гестапо і примушений до переїзду на Лівобережжя – до Чернігова і Прилук.
Напередодні наступу радянських військ виїхав спочатку до Луцька, а згодом – до Польщі. З 1944 до 1946 – єпископ УАПЦ у Німеччині. Весною 1947 Собором єпископів УАПЦ піднесений до сану архієпископа. Того ж року обраний архієпископом Вінніпега і всієї Канади УГКЦ. З 1950 – архієпископ головної консисторії і заступник митрополита УПЦ у США. Великим досягненням Мстислава стала побудова «Українського Єрусалима» в Бавнд-Бруці біля Нью-Йорка, де церква спромоглася придбати собі велику ділянку. Відтоді тут постав осередок усього українського церковного життя.
Багатолітню діяльність Мстислава високо оцінив надзвичайний Собор УАПЦ 1969, на якому Мстислава одностайно обрано митрополитом. З властивою йому енергією керував життям УАПЦ в Європі, Австралії та Північній Америці. Коли ж настав час – благословив третє відродження УАПЦ в Україні 1989 року. Саме в автокефальній церкві Мстислав убачав символ і гарантію незалежності України.
30 жовтня 1989-го проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському православному Соборі в червні 1990-го обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ, в жовтні прибув в Україну (інтронізований 18.11.1990 у храмі св. Софії у Києві). Мстислав став не тільки першим патріархом в Україні, а й найстаршим за віком патріархом, з найбільшим часом перебування у сані архієрея в історії християнської церкви.
Помер у 95-річному віці. Похований у храмі святого апостола Андрія в Бавнд-Бруці.

ЛІТЕРАТУРА 
  1. Алєксандрова Т. Патріарх Мстислав - духовний лідер української нації / Т. Алєксандрова // Вечірня Полтава. – 2008. – 30 квіт. – С. 7.
  2. Брикулець В. Патріарх Мстислав. 1999 р. Полотно, олійні фарби : [портрет: кольорова репродукція] / В. Брикулець // Брикулець В. Малярство. Графіка. Ікономалярство. – Полтава, 2009. – С. 39.
  3. Його Святість Патріярх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав : фото // Молода Україна. – 1991. –№1. – обкладинка.
  4. Криволап Ю. Людина полум’яного серця : владика Мстислав / Ю. Криволап // Молода Україна. – 1982. – Ч.314. – С. 1-6.
  5. Мстислав (Скрипник Степан Іванович; 1899 - 1993) – церковний діяч, патріарх УАПЦ : [уродженець м. Полтава] // Гончар О. Т. Щоденники : у 3-х т. – К., 2004. – Т. 3 (1984-1995). – С. 325, 326, 358, 367, 368, 395, 472, 476, 527, 575.
  6. Патріарх Мстислав // Цебрий В. Славный город : исторические и публицистические очерки. – Полтава, 2009. – С. 195-200.
  7. Пустовіт Т. Мстислав (Скрипник Степан Іванович; 10.04.1898, м. Полтава – 11.06.1993, м. Гремсбі, Канада) - церковний діяч, патріарх / Т. Пустовіт // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава, 2009. – С. 413.
  8. Святійший Мстислав (Скрипник) : [Його довгий і важкий шлях до духовних вершин розпочався в Полтаві, де він народився, провів дитячі роки] // Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 130-131.
  9. Ткачук М. Патріарх Мстислав : Степан Іванович Скрипник, уродженець м. Полтави / М. Ткачук // Історичний календар 2003. – К., 2003. – С. 197- 204.
  10. Шемчук В. До питання про навчання Степана Скрипника (Патріарха Мстислава) у Полтавській першій чоловічій гімназії / В.Шемчук // Полтавська Петлюріана. Ч.4. Матеріали П'ятих Петлюрівських читань. – П., 2001. – С. 197-201.
  11. Шемчук В. ... І зброєю вояка, і чином політика, і словом священника : [про Першоієрарха УАЦ Мстислава (у миру – Степана Скрипника (10.04.1898-11.06.1993)), уродж. м. Полтави] / В. Шемчук // Зоря Полтавщини. – 2008. –15 квіт. – С. 5.
  12. Федір Єпископ. Феноменальна постать в історії України : [Патріарх Мстислав] / Федір Єпископ // Полтавський вісник. – 2008. – 11 квіт. – С. 26.
  13. Цебрій В. Весна Патріарха. 10 квітня -110 років від дня народження Патріарха Мстислава / В. Цебрій // Полтавський вісник. – 2008. – 11 квіт. – С. 26.

ПОПАДИЧ ФЕДІР

Меморіальна дошка
Федору Попадичу,
м. Полтаві
Меморіальна дошка Федору Попадичу відкрита на будівлі музичного училища імені М. Лисенка в 1977 році, що знаходиться по вул. Соборності, 11. На ній написано: "В 1925–1934 рр. працював у Полтавському музичному училищі талановитий радянський диригент, композитор і педагог Федір Миколайович Попадич".
Федір Миколайович Попадич (1877–1943) народився в с. Великі Будища Диканського району на Полтавщині, в сім’ї колишніх кріпаків. Дітей у родині Попадичів було 13, але вижили тільки Федір та молодша сестра Єлизавета. Батько служив кучером у поміщика Яновського, тяжко хворів і рано помер. Мати працювала за наймом. Відомий хоровий диригент, фольклорист, композитор, педагог. Мав надзвичайно красивий голос, співав в архієрейському хорі Полтави,самостійно навчався музиці. В 33 роки здав екстерном іспит, після чого викладав спів і музику в першій Полтавській чоловічій гімназії, в Полтавському інституті шляхетних дівчат та в приватних гімназіях.
Особливий вплив на Попадича мали концерти Миколи Лисенка в Полтаві. Він захоплювався просвітницькими ідеями композитора. А впам’ять врізалися слова Миколи Віталійовича: "Фольклор – це саме", під їх впливом він починає збирати, вивчати, пропагувати народну пісню. Особливо Федору Миколайовичу запам’яталась зустріч з М. Лисенком під час відкриття в Полтаві пам’ятника І. П. Котляревському в 1903 році. Удвох із І. Різуненком Попадич готував полтавських співаків для зведеного хору, який виконував кантату Миколи Лисенка "На вічну пам’ять Котляревського". У кінці 1920-х років Попадич видає збірку українських пісень (у його обробці) й присвячує її М. Лисенку, також присвячує пам’яті композитора один із кращих своїх хорових творів "Серце музики" на слова Миколи Вороного. Микола Лисенко вважав Федора Попадича одним із представників тієї частини прогресивної інтелігенції, яка все своє життя присвятила служінню народові. "Ви чините подвиг в ім’я народу. Ви несете факел світлого і розумного", – писав Микола Лисенко Федору Попадичу.
Основний профіль діяльності Попадича – організація та керівництво хоровими колективами. Після гастрольного виступу в Полтаві Першого національного хору під керівництвом Кирила Стеценка (влітку 1918), Федір Попадич заснував там 16 липня 1918 року Український національний хор, згодом перейменований на Пролетарський, ще пізніше – Перший український художній радянський хор ім. Т. Шевченка, з 1926 – Полтавська окружна державна капела, з яким працював до 1933 року.
 В 1934 році Федір Миколайович переїхав в Коломну під Москвою, до родини своєї дочки. Він працював директором Палацу культури Коломенського машинобудівного заводу, створив ансамбль червоноармійської пісні й танцю, працював над музикою для драмтеатру. До останніх днів займався улюбленою справою.
 Помер Федір Попадич 7 червня 1943 року в місті Коломні. Федір Попадич є автором композицій "1905 рік", "Якимівська трагедія", канту "Величає душа моя Господа", маршу "Кроком крицевим", вокальних творів та обробок народних пісень.

ЛІТЕРАТУРА

ПУТРЯ САША

Меморіальна дошка Саші Путрі,
м. Полтава
провулок Латишева, 5
На стіні дитячого садка №8, який відвідувала Сашенька Путря, висить меморіальна дошка: «В
нашому дитсадку «Дзвіночок» з 1979 по 1983 рр. виховувалась художниця Сашенька Путря».
2 грудня 1977 року в інтелігентній полтавській сім’ї народилася талановита дівчинка Сашенька. Вона почала малювати з трьох рочків. Спочатку це були казкові зображення її улюблених тварин, а потім в малюнках з’явилась тема Індії. Згодом її альбом заполонили планети і сузір’я, космічні прибульці, Бог і космос. Малюнки юної художниці відрізнялись самобутністю, філософським поглядом на світ. У вісім років дівчинка захворіла лейкемією, прожила іще 6 тяжких років, сповнених болем і творчістю. 
Померла 24 січня 1989 року. Після неї залишилось 2279 малюнків і композицій.
Творчість юної полтавки не залишає байдужими сучасників. Персональні виставки відбулися більш ніж в 10 країнах світу, про неї знято 5 художньо-документальних фільмів, написана книга, видано два кольорових каталогів та альбом її малюнків. В Полтавській галереї мистецтв створили Дитячий виставковий зал імені Саші Путрі. Посмертно юна художниця нагороджена орденом Святого Миколая Чудотворця, Міжнародною премією Всеіндійської дитячої фундації «Неру Бал Саміті».

ЛІТЕРАТУРА

ПОЗЕН ЛЕОНІД ВОЛОДИМИРОВИЧ


Меморіальна дошка
Леоніду Позену у Полтаві
Дванадцятого жовтня 2014 року на стіні Полтавського коопераційного технікуму була відкрита меморіальна дошка Л. В. Позену, скульптору нашої славної Полтави і світу загалом. Меморіальна дошка встановлена з ініціативи правління Полтавської обласної організації Національної спілки художників України та за благодійної підтримки Скрипки Бориса Анатолійовича ПП "Скульптурна майстерня" та архітектора Белінчіо Станіслава Віленовича, а також Петренко Олексія Миколайовича, Аничина Євгена Миколайовича та Денисенка Олега Вікторовича. 
ПОЗЕН ЛЕОНІД ВОЛОДИМИРОВИЧ – український скульптор-передвижник, дійсний член Петербурзької академії мистецтв (з 1894 року). 
Народився 26 лютого у селі Оболоні Хорольського повіту (тепер Семенівського району) Полтавської області, де був маєток його діда М. П. Позена. 
Закінчив Першу полтавську гімназію та 1872 року юридичний факультет Петербурзького університету. Мешкав у Полтаві у 1876–1891 роках. Працював товаришем прокурора Полтавського окружного суду. Потім працював у Петербурзі, з 1912 року сенатор. 
Спеціальної художньої освіти не мав. З 1880 року – експонент, з 1891 року — член товариства передвижників. 
Виконав численні скульптурні групи і статуетки на теми з життя та історії українського народу ("Кобзар", 1883 р.; "Переселенці", 1884 р.; "Жебрак", 1886 р.; "Запорожець у розвідці", 1887 р.; "Скіф", 1889 р.; "Оранка на Україні", 1897 р. та інші). Створив погруддя Г. Г. Мясоєдова (1890 р.), Ф. Г. Стравинського (1897 р.), М. О. Ярошенка (1898 р., 1899 р.) та ін. 
Автор пам'ятника Івану Котляревському (відкритий в 1903 році) і пам'ятника Миколі Гоголю (виконаний в 1913 році, встановлений у 1934) у Полтаві. Виконав для Полтавської школи імені Івана Котляревського скульптурне погруддя українського письменника. Був у дружніх стосунках з художниками Василем Волковим, Іваном Зайцевим, Григорієм Мясоєдовим. Помер у Петрограді, похований на Смоленському кладовищі. Твори зберігаються у Полтавському художньому музеї, Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві, Третьяковській галереї у Москві, Російському музеї у Санкт-Петербурзі. 
Помер 8 січня 1921, Петрограді.

ПЧІЛКА ОЛЕНА (Косач Ольга Петрівна)

27 червня 2019 р. м. Гадяч відкрили меморіальну дошку видатній землячці
Меморіальна дошка
Олені Пчілці
м. Гадяч Полтавської області
– українській письменниці Олені Пчілці. Її освятив благочинний Гадяцького району прот. Олег Пограничний. 
Меморіальну дошку на честь Олени Пчілки розміщено на приміщені редакції районної газети "Гадяцький вісник", де свого часу працювала письменниця з 1917 до 1919 р.. 
Ініціатори й доброчинці власного проекту "Божа пташка" – увічнення пам’яті Олени Пчілки в місті її народження, лауреати премії імені Панаса Мирного Полтавської обласної ради заслужений працівник культури України, голова Полтавського обласного відділення Міжнародної організації "Жіноча громада" Валентина Шемчук і кавалер ордена "За заслуги" Вадим Голобородов виготовили меморіальну дошку видатній землячці та передали громаді Гадяча. 
ПЧІЛКА ОЛЕНА (справжні прізв., ім'я та по батькові – Косач Ольга Петрівна; у дівоцтві – Драгоманова). 
Поетеса, автор прозових та драматичних творів, перекладач, науковець, фольклорист і етнограф, видавець, активна громадська діячка – це все вона, Олена Пчілка. А ще – вродлива жінка, ніжна й мудра матір, яка виховала геніальну Лесю Українку, виплекала її талант. 
Протягом усього життя вона наполегливо, безкомпромісно боролася за майбутнє національної культури, за право говорити, писати й друкувати книжки рідною мовою. 
Народилася в Гадячі у сім'ї поміщика П. Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. 
1861–66 навчається в Київському зразковому пансіоні шляхетних дівчат пані Нельговської, блискуче оволоділа мовами, добре знала зарубіжну й російську літературу, музикувала. Під час навчання жила у брата Михайла, під значним впливом якого і сформувався світогляд. 
Початок нового століття приніс Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903), чоловіка (1909), доньки Лесі (1913). Пчілка переїхала до Гадяча, куди перевела редакцію "Рідного краю". 1920 за "контрреволюційні" виступи була заарештована більшовиками в Гадячі. Після звільнення виїхала до Могилева-Подільського, де перебувала до 1921, а відтоді жила в Києві. Із 1921 працювала членом Комісії етнографії та історії громад. течій ВУАН. Як видатного знавця в цій галузі 1927 її обрали членом-кореспондентом ВУАН. 

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ

Меморіальну дошку встановили 23 травня 2018 р. на фасаді будинку по вулиці Симона
Меморіальна дошка
де стояв будинок С. Петлюри,
м. Полтава
Петлюри, 7/22. Це саме те місце, де раніше стояв будинок, у якому й проживав голова директорії та головний отаман військ УНР – Симон Петлюра.
22 травня 2019 р. була розміщена меморіальна дошка на старому корпусі державної аграрної академії за адресою вул. Сковороди, 1/3. Вона зроблена із червоного граніту, а профіль Петлюри, декоровані шаблі та герб України — з бронзи. Раніше в цій будівлі розміщувалося училище духовної семінарії, де з 1895 по 1901 роки навчався майбутній державний діяч.
ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ (10 [22] травня 1879, Полтава, Російська імперія – 25 травня 1926, Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917. Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника).
На перехресті історії,  особливо історії української, часто віють немилосердні вітри, а то й буреломи. Сповнений звитяжності та трагізму і життєвий шлях  Симона Петлюри, який народився в історичному центрі Східної України – Полтаві – у козацькій родині, що у свій час перебралася із села в місто. Усі діти в сім'ї отримували виховання в українському релігійному духовно-побутовому руслі.