БОКОЧ ОЛЕГ СТЕПАНОВИЧ

25 вересня 2020 р. у Полтаві відкрили меморіальну дошку пам’яті учасника війни на Донбасі Олега Бокоча. Її розмістили на фасаді Полтавського медичного коледжу, де вчився загиблий молодший сержант.

ОЛЕГ СТЕПАНОВИЧ БОКОЧ народився у Миргороді, а потім жив у селі Миколаївка Кобеляцького району. У 2016 році закінчив Полтавський медичний коледж. Після цього був призваний на строкову службу, але вирішив підписати контракт із ЗСУ.

Чотири місяці проходив вишкіл у 199-му навчальному центрі, потім – став до лав 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Мав звання молодшого сержанта, був фельдшером 2-ї роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї ОМБР.

12 травня 2018 року о 20:30, намагаючись витягти пораненого із зони обстрілу під час відбиття атаки противника в промзоні Авдіївки, Олег Бокоч зазнав важкого осколкового поранення голови. Фельдшера евакуювали в лікарню, але колегам залишалося лише констатувати смерть.

23-річного бійця поховали на міському цвинтарі в Кобеляках. Залишилися батьки та брат.

ЛІТЕРАТУРА

• Іванчук О. У боях під Авдіївкою... : [12 травня 2018 року загинув сержант, військовий фельдшер О. С. Бокоч] / О. Іванчук // Полтавський вісник. – 2021. – 8 лип. – С. 4.
• Неїжмак В. Меморіальна дошка на честь Героя / В. Неїжмак // Голос України. – 2019. – 20 квіт. – С. 7.
• Осока Я. Операція об'єднаних сил: загиблі Герої травня 2018 року / Я. Осока // Полтавська думка. – 2018. – 7 черв. – С. 4.
• Пузина Н. Янгол небесного легіону : [загиблий військовий медик О. Бокоч, уродженець с. Миколаївка Кобеляцького р-ну] / Н. Пузина // Зоря Полтавщини. – 2018. – 22 трав. – С. 3.
• Рятуючи товариша... : [загинув військовий медик О. Бокоч з Кобеляцького р-ну] // Нова година. – 2018. – № 20 (трав.). – С. 5.
• Соколова Я. "Мамо, я нічого не боюся, але так хочеться жити!" : [писав додому 23-річний О. Бокоч, який загинув 12 травня 2018 року] / Я. Соколова // Вечірня Полтава. – 2018. – 23 трав. – С. 7.
• Ярошенко Г. Загинув, рятуючи життя побратима : [25 вересня на фасаді будівлі Полтавського базового медичного коледжу відкрили меморіальну дошку на честь загиблого на Донбасі медика Олега Бокоча, який закінчив цей навчальний заклад у 2015 році, невдовзі був призваний на строкову службу, але натомість вирішив підписати контракт із ЗСУ] / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 30 верес. – С. 6.

БУРКО ДЕМИД

5 лютого 2020 р. відкрили меморіальну дошку учаснику бою під Крутами, історику церкви, публіцисту, поету, діячу УАПЦ Демидові Бурку. Меморіальну дошку було виготовлено за кошти небайдужої громади Полтавщини.

ДЕМИД БУРКО  народився 29.08.1894 р. у с. Пирогів на Вінниччині.

Водночас життя його пов’язане і з Полтавою та селом Яреськи Шишацького району.

Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду (травень 1917), референт інформаційного бюро Секретаріату військових справ Центральної Ради.

Учасник бою під Крутами у складі 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. Після захоплення Києва московськими окупантами 8 лютого 1918 року повернувся на Поділля.

З осені 1918 року – студент історичного факультету Українського Кам’янець-Подільського університету. Паралельно відвідував вечірній богословський курс. З травня 1920 року – в Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після поразки Перших визвольних змагань опинився в Польщі. Влітку 1921 року намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні його заарештували і віддали до суду. Одержав 5 років ув’язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. Продовжив навчання в Кам’янець-Подільському університеті. Працював викладачем української мови і літератури у семирічних школах. У 1931 році через репресії залишив педагогічну працю, служив у кооперації. У 1935 році Демида Бурка знову заарештували, але він утік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі інвалідів.

З жовтня 1941-го – секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. Служив настоятелем Миколаївської церкви м. Полтави. Підготував до друку видання Євангелія (у перекладі Морачевського) та молитовника (Полтава, 1942). У газеті "Голос Полтавщини" (1941–1943 рр.) надрукував низку статей з історії літератури і мистецтва, вірші і спогади з пережитого. Автор книги "Українська Автокефальна Православна церква – вічне джерело життя" (1988, Бавнд-Брук, США). На її сторінках знайшли місце і враження автора про полтавський період життя. Вірш "Крути" написав 1938 року. Тоді сталіністи лютували особливо, вирубуючи під корінь усе українське. У передмові зазначив: "Цей вірш написано в 20-ті роковини битви під Крутами, в січні 1938 року, на самому полі бою за найтяжчих московсько-більшовицьких окупаційних умов".

Помер на 94 році, похований на Штутгартському цвинтарі.

ЛІТЕРАТУРА

• Орленко С. "За рідний край і за любов до волі..." / С. Орленко // Нова година. – 2019. – 20-26 лют. – С. 7.
• Ярошенко Г. Вижив під Крутами: у Полтаві вшанували пам'ять учасників легендарного бою Демида Бурка / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 5 лют. – С. 12.

СОКОЛОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ НИКАНОРОВИЧ

Великий внесок у розвиток генетичного ґрунтознавства зробив видатний український

ґрунтознавець, академік СОКОЛОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ НИКАНОРОВИЧ. 

Він народився 13 березня 1884 р. в селі Велика Бурімка на Черкащині в родині священника.

У 1908 році закінчив Київський університет, а 1910 р. – Московський сільськогосподарський інститут. Разом з М. Вавиловим проходив практику на Полтавському дослідному полі. На фасаді головного корпусу Полтавської сільськогосподарської дослідної станції імені М. І. Вавилова (вул. Шведська, 86) О. Н. Соколовському встановлена меморіальна дошка.

 З 1911 р. працював у лабораторіях Д. М. Прянишникова та В. Р. Вільямса. З 1924 р. він професор, а з 1944 – ректор Харківського сільськогосподарського інституту імені В. В. Докучаєва.

28 квітня 1938 року О. Н. Соколовський був заарештований за звинуваченням у тому, що був активним учасником громадської організації "українських есдеків", входив до підпільного обкому УСД і проводив антирадянську та шкідницьку діяльність щодо відбудови українського національного центру, був пов’язаний з націоналістами і "ворогами народу" – Шумським, Скрипником, Озерським, а також контактував у своїй праці з відомими українськими есерами. 

25 лютого 1939 р. О. Н. Соколовський пише заяву на ім’я Сталіна, в якій зазначає, що він підписав заздалегідь підготовлені слідчими протоколи зізнань, але немає ніяких стосунків з ворогами радянської держави. 22 квітня 1939 р. відбувся суд над О. Н. Соколовським, М. Д. Токаревським, О. К. Тесленком, М. Д. Рогозіним, С. Я. Косенком і Т. К. Поповим. Їм також було інкриміновано бажання повалення радянської влади шляхом збройного повстання і створення "самостійної української фашистської держави". Серед інших звинувачень О. Н. Соколовському також висувалось знищення дослідних сільськогосподарських станцій і пропагування "шкідливої" теорії мілкої оранки грунту. Незважаючи на непідтвердженість усіх пунктів звинувачення, військовий трибунал вирішив призначити О. Н. Соколовському, М. Д. Токаревському, С. Е. Косенку вищу міру покарання – розстріл з конфіскацією майна. Однак після касаційної скарги Військова Колегія Верховного Суду СРСР відмінила вирок стосовно всіх засуджених і направила скаргу на "додаткове дослідження", починаючи зі стадії попереднього слідства. 

3 січня 1940 р. академік О. Н. Соколовський був звільнений за відсутністю складу злочину та 27 лютого 1940 р. поновлений у всіх правах і наукових званнях.

У 1945 р. з його ініціативи у Харкові створюється науково-дослідна лабораторія ґрунтознавства, яку він очолював до 1956 р. В 1956 р. на базі цієї лабораторії створено Український науково-дослідний інститут ґрунтознавства, директором якого Соколовський був до кінця свого життя (1959). Тепер цей інститут носить його ім’я.

Наукові праці О. Н. Соколовського присвячені вивченню фізико-хімічних властивостей грунтів, окультуренню підзолистих і солонцюватих грунтів, ролі кальцію у грунтоутвореннні та іншим питанням ґрунтознавства.

Своїми працями він вніс значний вклад у розвиток теорії про грунтовий колоїдний комплекс, у вивчення процесу формування структурних агрегатів і агрономічне значення структури грунту, розробив систему генетичних горизонтів грунту, розробив систему індексації горизонтів грунту і спосіб хімічної меліорації грунтів.

Він є автором більше 140 наукових праць і підручника "Курс сільськогосподарського ґрунтознавства".

Похований на Другому міському кладовищі Харкова.

ЛІТЕРАТУРА

1. Академік Соколовський Олексій Никанорович: життєвий шлях та наукова діяльність / В. Вергунов, Н. Новосад, В. Зозуля; за ред. С. Балюка. – Харків : КП "Друкарня № 13", 2006. – 164 с.

БАРКА ВАСИЛЬ КОСТЯНТИНОВИЧ (ОЧЕРЕТ)

В селі Солониця 22 жовтня 2020 р., що поблизу Лубен, на фасаді Будинку культури відкрито меморіальну дошку видатному письменнику, представнику української діаспори у Сполучених Штатах Америки Василю Барці, який творив для України.

БАРКА ВАСИЛЬ (справжнє ім’я та прізвище Василь Костянтинович Очерет, англ. Wasyl Otcheret-Barka) народився в цьому селі 16 липня 1908 року в козачій родині. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим після російсько-японської війни.

Сім’я Василя Барки жила небагато, постійно бідувала, батько теслював, а також разом зі своїми трьома синами доглядав чужі сади, під час війни працював інструктором у майстернях, де виробляли кінське спорядження для армії Будьоного. Сім’я Очеретів переїхала у відкритий степ, неподалік хутора Миколаївка, де Василь Барка ходив до трьохкласної початкової школи.

Навчався в лубенському духовному училищі, у 1927 році закінчив Лубенський педагогічний технікум, працював учителем фізики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. У 1930 році в Харкові Василь Барка видає книгу поезій "Шляхи", за яку комуністичний режим звинуватив його у пресі "за буржуазний націоналізм" й "спроби відновити релігійний пережиток капіталізму". Друга книжка "Цехи" виходить 1932 року в Харкові, вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі "Красноліт", де письменник був у "творчому відрядженні". У 1940 році він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції з історії західноєвропейської літератури.

У 1941 році письменник добровольцем іде у "народне ополчення". Під час одного із кровопролитних боїв з німецькими нацистами у 1942 році його тяжко поранено. Після розгрому Берліна здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір "Ді-Пі" (табори "переміщених осіб" на території Західної Німеччини та Австрії). У 1950 році переїхав до США, де працював над історією української літератури ("Хліборобів Орфей, або кларнетизм", "Правда Кобзаря"). Працював редактором на радіостанції "Свобода".

Великий успіх мала проза: романи "Рай" (Нью-Йорк, 1953), роман у віршах "Свідок для сонця шестикрилих" (1981). Ніщо не перешкодило пронести Василю Барці у серці рідну Україну і повідати світу про мільйони загиблих мучиницькою смертю. Це він, свідок голодоморських літ, є автором високохудожнього твору "Жовтий князь" – достовірного відбитку вражаючої української дійсності 30-х років ХХ ст., першого у світовій літературі професійного прозового твору, який присвячений Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Роман екранізував режисер Олесь Янчук, знявши відомий художній повнометражний фільм "Голод-33", прем’єра якого відбулася на телебаченні за день до історичного референдуму 1991 року, який підтвердив Незалежність України.

Останні три роки письменник хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Помер 11 квітня 2003 року в американському містечку Глейн Спейн. Загалом літературну спадщину Василя Барки представлено в понад 20 книг поезій, романів, повістей, перекладів та літературної критики. З перших кроків у літературі він заявив себе як "чужорідне тіло", котре комуністична система без вагань прагнула виштовхнути геть. Тож твори Барки у період СРСР були невідомі на рідній землі – на них комуністичні цензори наклали заборону. Але ім’я письменника з діаспори прийшло до України після відновлення незалежності, коли в українців нарешті з’явилася можливість з’ясувати правду про своє недавнє минуле.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Жулинський М. Василь Барка – культоролог і літописець долі українського народу / М. Жулинський // Народна творчість та етнографія. – 2003. – №4. – С. 56-66.
2. Карпенко В. Останній автограф Василя Барки / В. Карпенко // Літературна Україна. – 2006. – 13 квіт. – С. 1, 7.
3. Чайка В. Василь Барка: Я пережив і голод, і біду.. ; минуло 100 років від дня народження нашого земляка / В. Чайка // Зоря Полтавщини. – 2008. – 30 лип. – С. 3.
4. Мовчан Р. Лев-самітник в океані життя : ювілейні штрихи з нагоди 100-річчя Василя Барки / Р. Мовчан // Літературна Україна. – 2008. – 9 жовт. – С. 1, 6.

ХІТАЙЛОВ МАКСИМ

Меморіальна дошка
Максиму Хітайлову,
 м. Полтава

25 серпня 2020 р., на знак вшанування пам'яті про свого студента, який віддав життя за Україну, на фасаді Полтавського Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" відкрили меморіальну дошку.

Максим Хітайлов виріс і проживав у селі Вирішальне Лохвицького району Полтавської області. 

У 2017 році Максим Хітайлов закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж імені М. В. Гоголя Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» і вступив до університету. Навчався за державним замовленням за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія» (група 301 БТп).

Вирішив служити у лавах Збройних Сил України. Був прийнятий на військову службу за контрактом у квітні 2019 року на посаду гранатометника. Службу проходив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Юнак відслужив півроку і за десять днів мав їхати на ротацію, проте цього не сталося – снайперська ворожа куля обірвала його життя.

Загинув 18 лютого 2020 року під час нападу бойовиків на спостережний пункт поблизу Хутора Вільного.

Під час обстрілу, який передував наступу противника, були поранені троє побратимів Максима, двоє отримали тяжку контузію. Завдяки тому, що полеглий герой першим помітив рух ворога в сторону "опорника", повідомив про це і стримав наступ кулеметним вогнем, людей встигли евакуювати.

На жаль, тіло Максима залишилось на полі бою, його передали рідним лише 20 лютого.

21 лютого, увечері, загиблого привезли в Полтаву, де відбулося прощання на центральній площі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Волкова Г. "Тіло Максима окупанти віддали через дві доби, а його гаманець із банківськими картками і мобільний телефон украли" / Г. Волкова // Село Полтавське. – 2020. – 27 лют. – С. 5.
2. Герої не вмирають : [редакція висловлює співчуття родині Максима Хітайлова] // Лохвицький край. – 2020. – 27 лют. – С. 1.
3. Доленко О. "Світлячок" загинув, прикриваючи поранених побратимів : [Максим Хітайлов з с. Вирішальне Лохвицького р-ну] / О. Доленко // Панорама Полтавщини. – 2020. – 27 лют. – С. 15.
4. Іоффе О. У Національному університеті "Полтаська політехніка імені Юрія Кондратюка" урочисто відкрили меморіальну дошку на честь загиблого героя Максима Хітайлова / О. Іоффе // Полтавський вісник. – 2020. – 27 серп. – С. 8.
5. Ніконов С. Поліг за бойових побратимів, за Україну / С. Ніконов // Зоря Полтавщини.–  2020. –  28 лют. –  С. 4.
6. Поліг у бою за Україну : [у зоні проведення ООС на сході України загинув наш земляк, уродженець Лохвицького р-ну Максим Хітайлов] // Зоря Полтавщини. – 2020. – 21 лют. – С. 2.
7. У Полтаві відкрили меморіальну дошку Максиму Хітайлову : [25 серпня, на знак вшанування пам'яті про свого студента, який віддав життя за Україну, на фасаді Полтавського Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" відкрили меморіальну дошку. Він врятував життя побратимів ціною свого] // Полтавська думка. – 2020. – 3 верес. – С. 13.
8. Ярошенко Г. Назавжди лишився 22-річним : [у Націоанальному університеті "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" вшанували пам'ять загиблого студента Максима Хітайлова, відкривши на його честь меморіальну дошку] / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 26 серп. – С. 1.

ХІТАЙЛОВ МАКСИМ

25 серпня поблизу центрального корпусу Національного університету «Полтавська політехніка

Меморіальна дошка
на честь 
Максима Хітайлова, м. Полтава

імені Юрія Кондратюка» відкрилася меморіальна дошка на честь полеглого студента навчально-наукового інституту архітектури та будівництва, гранатометника 72-ї окремої механізованої бригади Максима Хітайлова, який героїчно загинув 18 лютого 2020 року поблизу хутора Вільний на Луганщині. 

ХІТАЙЛОВ МАКСИМ народився 7 жовтня 1997 року в селі Велика Знам’янка Кам’янко-Дніпровського району Запорізької області. Виріс і проживав у селі Вирішальне Лохвицького району. У 2017 році закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж ім. М. В. Гоголя Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» і вступив до університету. Навчався за державним замовленням за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія» (група 301 БТп). Минулого року вирішив служити у лавах Збройних сил України. Був прийнятий на військову службу за контрактом у квітні 2019 року на посаду гранатометника. Службу проходив у 72-й окремій механізованій бригаді ім. Чорних Запорожців. Загинув 18 лютого 2020 року поблизу хутора Вільний Луганської області, прикриваючи відхід поранених побратимів та стримуючи атаку штурмових груп противника на спостережний пост бригади. Під час обстрілу, який передував наступу противника, були поранені троє побратимів Максима, двоє отримали тяжку контузію. Завдяки тому, що полеглий герой першим помітив рух ворога в сторону «опорника», повідомив про це й стримав наступ кулеметним вогнем, людей устигли евакуювати. На жаль, тіло Максима залишилось на полі бою, його передали рідним лише 20 лютого. 21 лютого загиблого привезли в Полтаву, де відбулося прощання на центральній площі міста. Похований у селі Вирішальному. 

Президент України Володимир Зеленський нагородив Максима Хітайлова орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.