КУЛЯГІН АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Пам`ятна дошка 

на честь А. О. Кулягіна,

с. Воскобійники Шишацького району

Полтавської області

6 травня 2016 року у с. Воскобійниках Шишацького району відбулися урочистості з нагоди встановлення меморіальної дошки на фасаді школи Андрію Кулягіну, учаснику АТО, який загинув, захищаючи територіальну цілісність і незалежність України. 

КУЛЯГІН АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ народився 3 вересня 1992 року в с. Носи Шишацького району Полтавської області.

Після проходження строкової військової служби працював робочим у СТОВ "Воскобіники".

30 квітня 2014 року був мобілізований Шишацьким районним військовим комісаріатом до Збройних Сил України. Учасник антитерористичної операції на Сході України.

Механік-водій 93-ї окремої механізованої бригади. Старший солдат.

Загинув 21 серпня 2014 року під час бою у підбитому танку біля с. Піски Ясинуватського району Донецької області.

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

ЛІТЕРАТУРА

1. Сулименко В. Останній бій за Піски Андрія Кулягіна / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2019. – 11 лип. – С. 18.

ГРИГОРОВИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ, МОКРИЦЬКИЙ АПОЛЛОН МИКОЛАЙОВИЧ

Пам`ятна дошка 

на честь 

Григоровича В. І.

та Мокрицького А. М. у

м. Пирятин Полтавської області 

Пам`ятна дошка на честь Григоровича Василя Івановича та Мокрицького Аполлона Миколайовича (2009) 

Встановлена в центрі міста на міському будинку культури за адресою: вул. Соборна, 59. 

ГРИГОРОВИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (31. 12. 1786, м. Пирятин – 15. 05. 1865, м. Санкт-Петербург) – мистецтвознавець та історик мистецтва, конференц-секретар, професор Академії мистецтв (Петербург). У 1803 р. закінчив Київську академію. З 1828 р. професор. З 1839 р. дійсний член Імператорської Академії. З 1841 р. – почесний член Академії Наук. Видавав перший у Росії художній часопис "Журнал изящных исскуств" (1823, 1825). Сприяв розвитку мистецької освіти в Україні, допомагав молодим українським художникам. Брав активну участь у звільненні Т. Г. Шевченка з кріпацтва. На згадку про день звільнення поет посвятив В. І. Григоровичу поему "Гайдамаки". 

МОКРИЦЬКИЙ АПОЛЛОН МИКОЛАЙОВИЧ (28. 07. 1810, м. Пирятин – 26. 02. 1870) – український і російський живописець та педагог. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук. Був учнем К. Брюллова та О. Веніціанова. Брав активну участь в організації викупу Т. Г. Шевченка з кріпацтва. Після закінчення навчання в Академії мистецтв – викладач в училищі живопису, скульптури та зодчества в Москві. 1852 р. – професор живопису. Пензлю А. Мокрицького належить галерея портретів відомих сучасників: М. Гоголя, Є. Гребінки, О. Кольцова. 

ЛУЧКО КЛАРА СТЕПАНІВНА

Меморіальна дошка 

кіноактрисі Кларі Лучко 

у смт Чутово Полтавської області

1 липня 2014 року у селищі Чутовому відкрили меморіальну дошку відомій кіноактрисі, уродженці селища Кларі Лучко. Меморіальну дошку розмістили на фасаді місцевого Палацу культури, що розташований за кілька сотень метрів від будинку, в якому першого липня 1925 року народилася майбутня актриса. 

ЛУЧКО КЛАРА СТЕПАНІВНА - народна артистка СРСР, кавалер ордена "Знак пошани", лауреат Сталінської премії, присвоєної за роль Даші Шелест у фільмі "Кубанські козаки", володарка диплому "Людина року" (1965), лауреат титулів "Жінка світу" (1996 рік, США) і "Жінка тисячоліття" (2000 рік, Великобританія) Клара Лучко була надзвичайно популярною і в своїй країні і за кордоном. Вона знялася в понад 60 фільмах. Ролі акторки різнопланові: від колгоспниць до класики. Після того, як зіграла у фільми режисера Яна Фріда "Дванадцята ніч" (за комедією Шекспіра) дві ролі Клара Лучко була визнаною кращою актрисою тисячоліття. Найвідоміші фільми в яких вона знялася: "Молода гвардія", "Кубанські козаки", "Велика родина", "Дванадцята ніч", "На семи вітрах", "Циган" та інші. 

Народилася майбутня актриса у селищі Чутовому на Полтавщині. Було там ціле поселення козаків Лучків (лучників), і Клара все життя вважала себе українською козачкою, хоч і жила в Москві. Батько дівчини був директором радгоспу в селі Яківці, що нині входить у межі Полтави, мати – головою колгоспу в іншому районі. Через їхню зайнятість Клару виховувала в основному бабуся. Згодом родина переїздить до Полтави. У школі дівчина комплексувала через свій високий зріст, за який її дражнили однокласники, тоді ще вона не розуміла, яку красу, а з нею і можливості дала їй природа. Клара Лучко захоплювалася грою Тамари Маркової, яку бачила не тільки на екрані, а й зблизька у Полтаві, в міському Будинку культури, де та виступала. А тут війна, евакуація в Казахстан. У Джамбулі під час війни Клара закінчила 10 класів. В ближню Алма-Ату евакуювався Всесоюзний державний інститут кінематографії. Дівчина вступила на акторський факультет і потрапила на курс до знаменитого Сергія Герасимова й Тамари Макарової. Коли ВДІК повертався в Москву, туди поїхала і студентка з Полтавщини. Звідтоді і довіку вона – "українка, яка живе в Москві" (так говорила про себе сама). Після закінчення вузу Клара Лучко почала працювати в Будинку кіноактора, де у вільний від зйомок у фільмах час грали на сцені кінозірки, а спектаклі ставили відомі кінорежисери. 

Першою кінострічкою, у якій Клара Лучко зіграла свою дипломну роль була "Молода гвардія". Наступні ролі успіху не приносили і акторка серйозно почала задумуватися над зміною професії. Але, на щастя, Клару помітив режисер Іван Пир’єв, який підбирав акторів для фільму "Веселий ярмарок". Нашу землячку затвердили на роль Даші Шелест. Після перегляду стрічки Йосип Сталін, якому дуже сподобалася картина, дав їй іншу назву – "Кубанські козаки". Фільм приніс Кларі Лучко неабияку славу. І своє кохання Клара зустріла саме під час зйомок у "Кубанських козаках", в стрічці разом з нею знімався актор Сергій Лук’янов, який виконував одну з головних ролей – Гордія Ворона. Через рік після того, як фільм вийшов на екрани, вони одружилися і прожили в шлюбі 15 років щасливо. 1957 року Клара народила дочку, яку назвали Оксаною. Та Сергій Лук’янов раптово помирає від інфаркту під час роботи, на сцені. Йому було всього 54 роки. Значно молодша за чоловіка Клара залишилася вдовою, і, щоб перебороти горе, вся занурилася в роботу. 

ЛУЦЕНКО ДМИТРО ОМЕЛЬЯНОВИЧ

Меморіальна дошка на честь поета Луценка Дмитра Омеляновича.

Меморіальна дошка 

Д. О. Луценку

 у с. Березова Рудка 

Полтавської області

Знаходиться на флігелі садибного комплексу родини Закревських – тепер приміщення Березоворудського народного історичного музею. 

Встановлена у 1994 р. в пам’ять про земляка, уродженця с. Берозова Рудка – Луценка Дмитра Омеляновича. Бронзова дошка (0, 6 х 1, 04) у вигляді розгорнутого сувою із барельєфом поета (0, 55 х 0, 39 м) під яким зображена пальмова гілка. Тут же розміщено пам’ятний напис: "Поет-пісняр Дмитро Омелянович Луценко 1921 – 1989. Народився, вчився і жив у с. Березова Рудка".

ЛУЦЕНКО ДМИТРО ОМЕЛЬЯНОВИЧ (15. Х. 1921, с. Березова Рудка Пирятинського повіту Полтавської губ. – 16. 01. 1989, м. Київ, похований на Байковому кладовищі) – український поет, заслужений діяч мистецтв УРСР з 1974 р., лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.

Учасник Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. У бою під Кенігсбергом одержав тяжке поранення і контузію, через що на все життя залишився інвалідом. Після демобілізації повернувся до Києва, працював журналістом у газетах, кореспондентом Всесоюзного радіо в Україні. У 1962 р. вийшла перша збірка поезій "Дарую людям пісню." Є автором 14 поетичних збірок. Член Спілки письменників України. Відомий як поет-пісняр, автор багатьох відомих пісень. Написав тексти пісень до кінофільмів "Гори моя зоре", "За всяку ціну", "Радість моя", "Квітка на камені", "Дума про Ковпака" та інші. У поетичному доробку понад 300 пісень. 

З 1974 року заслужений діяч мистецтв України. З 1976 р. – лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Починаючи з 1991 р. щороку осінньої пори у другу неділю вересня на батьківщині поета, у Березовій Рудці, на сільському співочому полі, проводиться пісенно-мистецьке свято "Осіннє золото", де звучать пісні на його слова.

МИКОЛА САВЧЕНКО-"БАЙДА"

Меморіальна дошка
Миколі Савченку,
у с. Березова Лука
Гадяцького району

У селі Березова Лука Гадяцького району, що на Полтавщині, відкрили 30 жовтня 2016 році меморіальну дошку відомому землякові, борцеві за волю України Миколі Савченку. 

Дошку Миколі Савченку встановили на будівлі сільської школи.

Під час Другої світової війни він пройшов шлях від лейтенанта-червоноармійця до майора Української повстанської армії. При цьому дослідники називають уродженця Полтавщини одним із найталановитіших і найуспішніших командирів підрозділів УПА, де його знали за позивним "Байда".

МИКОЛА САВЧЕНКО-"БАЙДА" народився 20 лютого 1921 року. Випускник керамічного технікуму в Миргороді. Служив у Червоній армії, отримав звання лейтенанта.

З кінця 1943 року зголосився до УПА, призначений командиром підрозділу ВО-5 "Маківка" на Дрогобиччині. У серпні 1944-го очолив сотню "Східняки", в якій служили колишні червоноармійці, уродженці центральних та східних областей України. 15 вересня 1944 року сотня "Байди" ввійшла до Лемківського загону ВО-6 "Сян", який підпорядковувався тимчасовій спеціальній військовій окрузі УПА-Захід-Карпати, що існувала протягом двох місяців (серпень-вересень 1944) на території, ще зайнятій німцями.

Після зміни лінії фронту залишився в Лемківському курені, впродовж жовтня-листопада рейдував по теперішній Івано-Франківщині та Дрогобиччині. У січні 1945 року сотня перейшла згідно з наказом головного військового штабу УПА на північно-східну Тернопільщину. У лютому 1946 року "Байда" був призначений командиром Перемиського куреня. Від весни цього року він діяв зі своїми сотнями на Перемищині й був підвищений у званні до хорунжого. У серпні 1947 року відділ УПА під керівництвом "Байди" здійснив успішний рейд на Захід.

1948 року Старшинські Збори обрали Савченка командиром частин, що рейдували на Захід. Згодом призначений заступником шефа Місії УПА за кордоном.

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ

Меморіальну дошку встановили 23 травня 2018 р. на фасаді будинку по вулиці Симона

Меморіальна дошка
де стояв будинок С. Петлюри,
м. Полтава

Петлюри, 7/22. Це саме те місце, де раніше стояв будинок, у якому й проживав голова директорії та головний отаман військ УНР – Симон Петлюра.

22 травня 2019 р. була розміщена меморіальна дошка на старому корпусі державної аграрної академії за адресою вул. Сковороди, 1/3. Вона зроблена із червоного граніту, а профіль Петлюри, декоровані шаблі та герб України — з бронзи. Раніше в цій будівлі розміщувалося училище духовної семінарії, де з 1895 по 1901 роки навчався майбутній державний діяч.

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ (10 [22] травня 1879, Полтава, Російська імперія – 25 травня 1926, Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917. Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника).

На перехресті історії,  особливо історії української, часто віють немилосердні вітри, а то й буреломи. Сповнений звитяжності та трагізму і життєвий шлях  Симона Петлюри, який народився в історичному центрі Східної України – Полтаві – у козацькій родині, що у свій час перебралася із села в місто. Усі діти в сім'ї отримували виховання в українському релігійному духовно-побутовому руслі.

УЛЬЯНЕНКО ОЛЕСЬ

У старовинному місті Хорол на Полтавщині, де свій перший крок у безсмертя зробив

Меморіальна дошка
Олесю Ульяненку,
м. Хорол 

Олесь Ульяненко, 30-го серпня 2017 р. було відкрито меморіальну дошку, яка була встановлена на фасаді Хорольської центральної районної бібліотеки по вулиці Незалежності, 61. 

На честь відомого українського письменника у 2015 році названо провулок в м. Хорол Полтавської області.

УЛЬЯНЕНКО ОЛЕСЬ – український письменник, сценарист. Найвідоміший роман "Сталінка" (1994) приніс автору Шевченківську премію для молодих митців, що присуджувалась у 1997-1999 роках. Володар відзнак видань "Сучасність" і "Благовіст". На його честь 2012 року заснована Міжнародна літературна премія. 

Народився у 1962 році в місті Хорол Полтавської області. П'ятнадцятирічним пішов з дому. Писати почав ще дитиною, але перші публікації з'явилися тільки в 90-х. 

Медичну освіту здобув у Миколаївському училищі. Проходив військову службу в Німеччині та Афганістані. Вів життя скитальця, певний час мешкав у Росії. Працював сторожем, кур’єром. Останні роки жив у Києві. 

Помер у київській квартирі в ніч на 18 серпня 2010 року. Офіційна причина – хронічна серцева недостатність. Похований на Байковому цвинтарі.

Дебютував наприкінці 1980-х років. Однією з перших публікацій була новела "Молитва" (1991). 

Став першим письменником, заборонюваним у незалежній Україні, оскільки твір "Жінка його мрії" (2006) засудила Національна комісія з питань моралі. 

Творчий доробок: повість "Там, де Південь" (2007), романи "Вогненне око" (1997), "Дофін Сатани" (2003), "Син тіні", "Знак Саваофа" (2006), видані посмертно "Ангели помсти" (2012), "Пророк" (2013), збірка оповідань "Яйця динозавра" (2016).