ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ

Меморіальну дошку встановили 23 травня 2018 р. на фасаді будинку по вулиці Симона

Меморіальна дошка
де стояв будинок С. Петлюри,
м. Полтава

Петлюри, 7/22. Це саме те місце, де раніше стояв будинок, у якому й проживав голова директорії та головний отаман військ УНР – Симон Петлюра.

22 травня 2019 р. була розміщена меморіальна дошка на старому корпусі державної аграрної академії за адресою вул. Сковороди, 1/3. Вона зроблена із червоного граніту, а профіль Петлюри, декоровані шаблі та герб України — з бронзи. Раніше в цій будівлі розміщувалося училище духовної семінарії, де з 1895 по 1901 роки навчався майбутній державний діяч.

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ (10 [22] травня 1879, Полтава, Російська імперія – 25 травня 1926, Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917. Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника).

На перехресті історії,  особливо історії української, часто віють немилосердні вітри, а то й буреломи. Сповнений звитяжності та трагізму і життєвий шлях  Симона Петлюри, який народився в історичному центрі Східної України – Полтаві – у козацькій родині, що у свій час перебралася із села в місто. Усі діти в сім'ї отримували виховання в українському релігійному духовно-побутовому руслі.

Розпочав своє навчання в 13 років — спочатку в церковно-парафіяльній школі, а згодом продовжив його у Полтавській духовній семінарії (1895—1901). У 1900 під враженням виступу Миколи Міхновського, на організованому Петлюрою в Полтаві відзначенні річниці Шевченка, вступив до лав Революційної української партії (РУП). У 1901 брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляючи громаду духовної семінарії, хоча на той час за  політичну діяльність вже був виключений з навчального закладу.

Меморіальна дошка
за адресою вул. Сковороди, 1/3,
де з 1895 по 1901 роки навчався
майбутній державний діяч
С. В. Петлюра,
м. Полтава

Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Ховаючись від поліції, Петлюра виїхав на Кубань в Єкатеринодар, де працював учителем, і створив революційну групу "Чорноморська громада". В 1904 році його заарештували за поширення листівок, але через кілька місяців звільнили "на поруки". Вийшовши на волю, Петлюра виїхав у Київ, а потім у Львів, де редагував партійні видання "Працю" й "Селянин". У найтяжчу пору для Івана Франка, коли більше десяти років Каменяра цькували свої та чужі, Симон Петлюра друкує унікальну статтю "Франко – поет національної чести". Журналістикою Симон займався й у Петербурзі – видавав щомісячник "Вільна Україна", а заради хліба насущного служив на приватному транспортному підприємстві. Потім він перебрався до Москви, редагував журнал "Українське життя" і працював скромним бухгалтером. У Москві його чекала Ольга Більська – полтавка, студентка Московського університету. 1911 року у подружжя народилася донька  – Леся Петлюра.

Під час Першої світової війни своє ставлення до війни виклав у статті-відозві "Війна і українці", в цей період Симон Петлюра працював заступником уповноваженого союзу земств і городів з питань постачання російської армії. Лютнева революція застала Петлюру на західному фронті в Білорусії, де його обирають головою ради Українського військового комітету Західного фронту, яка делегувала його на І Всеукраїнський військовий з`їзд, що відбувся 5 – 8 травня у Києві. На цьому з`їзді Петлюру обирають до Українського генерального військового комітету (ГВК), а вже з 21 травня він є головою цієї організації і водночас входить до Центральної Ради. 28 червня обирається до Генерального секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням для Петлюри як військового діяча стала українізація армії. Він зорганізовує сердюцькі дивізії, очолює роззброєння військами прихильних до більшовиків підрозділів та червоної гвардії в столиці.

Під час революційних подій кінця 1917 – початку 1918 року, безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 та січні 1918 року довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість Володимир Винниченко назвав Симона Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії і приклався до його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку. Після того, як полишив ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький кіш Слобідської України (ГКСУ). А вже опісля квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня – 14 грудня 1918 року) Петлюра посідав посаду голови Всеукраїнського союзу земств, ставши не лише політичним суперником Павла Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом.

З вибухом повстання проти гетьмана він виїхав до Білої Церкви і очолив повстанські війська, які урочисто ввійшли до Києва в грудні 1918 р., ознаменувавши цим ліквідацію держави П. Скоропадського і відновлення УНР. Історичною подією стало проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і ЗУНР. Після перших успіхів на поприщі державотворення настала смуга невдач. УНР опинилася у вогняному кільці з військ більшовиків, білогвардійців, країн Атланти і Польщі. Армія Української Народної Республіки відступає із Києва, Володимир Винниченко виїздить за кордон, а Симон Петлюра стає очільником Директорії (з 11 лютого 1919 р.), залишаючись одночасно головним отаманом військ УНР, у складі Директорії він перебував від першого до останнього дня її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу.

Трагічно закінчилися визвольні змагання 1917 – 1920 рр., у листопаді 1920 р. Головний отаман з рештками військ залишив терени України.

З листопада 1920 року керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава). 31 грудня 1923 року виїхав до Австрії, згодом – до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 року оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Після еміграції Симона Петлюри у Полтаві залишилися дві його рідні сестри й племінник. Особливим рішенням Полтавської міської ради в 1927 році їм надали в пожиттєву власність будинок брата. Навесні 1937 року їх усіх заарештували нібито за активну контрреволюційну діяльність і засудили по 1-й категорії — до розстрілу.

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 року Самуїлом Шварцбардом, який  розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Петлюра похований у Парижі на цвинтарі Монпарнас на ділянці № 11.

А до нас, нині сущих, наче звучать слова Симона Петлюри написані ним у Парижі 22 січня 1926 року: "Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров`ю. Нашої так само. Кров`ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчости, всього того, що нація і свідомо і ірраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя. "

"Наївний варваре", - казав Євген Маланюк, пролита кров кращих синів народу – це "порфірородна кров", кров воскресаючи у лоні нації, кров її незгасаючого духу. Петлюра для Маланюка на все його життя залишався символом борні:

Сім хижих куль.

Сім стрілів зла

Змірялв дух – влучили в тіло:

Знялись над мертвим тілом крила 

І дійсність легко попливла, 

Як марний, як минулий вияв – 

Бо за повіками тремтів 

Співучий степ, пшеничний спів, 

Полтава, прапори і Київ.

ЛІТЕРАТУРА

1. 100 років тому полтавець Симон Петлюра започаткував культурну дипломатію УНР, або про світовий тріумф "Щедрика" // Зоря Полтавщини. – 2020. – 14 січ. – С. 8.
2. Данилець О. Петлюрівські місця Полтави : [до 140-річчя від дня народження С. Петлюри] / О. Данилець // Урядовий кур'єр. – 2019. – 22 трав. – С. 5.
3. Матяшова З.   Вони вірили, що Україна буде єдиною, незалежною і процвітаючою : [22 січня – 100 років тому УНР та ЗУНР оголосили про об'єднання] / З. Матяшова // Панорама Полтавщини. – 2019. – 17 січ.
4. Мовчан П.  Хто він? : [життєві віхи Симона Петлюри] / П. Мовчан // Слово Просвіти. – 2016. – 17-23 листоп. – С. 6-7.
5. Наєнко М. "Справжній державний муж..." : академік С. Єфремов і текст про вбивство С. Петлюри / М. Наєнко // Літературна Україна. – 2018. – 29 листоп. – С. 20-21.
6. Неїжмак В. Закодовані стежки Симона Петлюри : [у Полтаві] / В. Неїжмак // Голос України. – 2019. – 22 трав. – С. 9.
7. Пустовіт Т.   Велети духу і чину Української Народної Республіки : славної пам'яті голови Директорії УНР Симона Петлюри та полковника армії УНР Євгена Коновальця / Т. Пустовіт // Зоря Полтавщини. – 2016. – 27 трав. – С. 13.
8. Пустовіт Т. "Нашому генію в партіях буде вузько і тісно. Геній не знає границь" / Т. Пустовіт // Зоря Полтавщини. – 2019. – 21 трав. – С. 3.
9. Самородов В. Петлюріана: пошуки в просторі "втраченого часу" / В. Самородов // Вечірня Полтава. – 2019. – 15 трав. – С. 7.
10. "Симон Васильович Петлюра: полтавські акценти" : публічно-просвітницький захід у Полтаві // Слово Просвіти. – 2018. – № 52 (груд.). – С. 7.
11. Симон Петлюра (1879-1926) : політик, воєначальник // Сто найвідоміших українців. – К., 2015. – С. 428-438.
12. Тарас Пустовіт у Полтаві прочитав лекцію про Симона Петлюру // Полтавська думка. – 2018. – 27 груд. – С. 13.
13. Чернов А. "Добре було б лежати не поруч із Тарасом, а хоча б у нього під ногами..." / А. Чернов // Вечірня Полтава. – 2019. – 22 трав. – С. 11.
14. Чернов А. 140-років тому в Полтаві народився Симон Петлюра / А. Чернов // Полтавська думка. – 2019. – 23 трав. – С. 14.