БОБАНИЧ ТАРАС «Хаммер»

28 листопада 2022 у Полтаві відкрили меморіальну дошку військовому Тарасу Бобаничу з позивним "Хаммер". Дошку-барельєф відкрили на будинку по вулиці Соборності, 5-А, її встановили за гроші благодійника.

ТАРАС БОБАНИЧ був родом не з Полтавщини, а народився на Львівщині у Трускавці. Закінчив юридичний факультет Львівського державного університету внутрішніх справ. Отримав диплом за спеціальністю "Правознавство". Працював у юридичній компанії. З липня 2014-го був командиром другого окремого батальйону Добровольчого українського корпусу "Правий сектор".

Загинув військовий 8 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання біля села Вірнопілля Ізюмського району на Харківщині. Тарасу Бобаничу було 33 роки.

24 серпня 2022 року Президент Володимир Зеленський присвоїв Тарасу Бобаничу звання Герой України (посмертно).

А через місяць, у Львові перейменували вулицю Короленка на честь Тараса Бобанича.

БОКОЧ ОЛЕГ СТЕПАНОВИЧ

25 вересня 2020 р. у Полтаві відкрили меморіальну дошку пам’яті учасника війни на Донбасі Олега Бокоча. Її розмістили на фасаді Полтавського медичного коледжу, де вчився загиблий молодший сержант.

ОЛЕГ СТЕПАНОВИЧ БОКОЧ народився у Миргороді, а потім жив у селі Миколаївка Кобеляцького району. У 2016 році закінчив Полтавський медичний коледж. Після цього був призваний на строкову службу, але вирішив підписати контракт із ЗСУ.

Чотири місяці проходив вишкіл у 199-му навчальному центрі, потім – став до лав 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Мав звання молодшого сержанта, був фельдшером 2-ї роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї ОМБР.

12 травня 2018 року о 20:30, намагаючись витягти пораненого із зони обстрілу під час відбиття атаки противника в промзоні Авдіївки, Олег Бокоч зазнав важкого осколкового поранення голови. Фельдшера евакуювали в лікарню, але колегам залишалося лише констатувати смерть.

23-річного бійця поховали на міському цвинтарі в Кобеляках. Залишилися батьки та брат.

ЛІТЕРАТУРА

• Іванчук О. У боях під Авдіївкою... : [12 травня 2018 року загинув сержант, військовий фельдшер О. С. Бокоч] / О. Іванчук // Полтавський вісник. – 2021. – 8 лип. – С. 4.
• Неїжмак В. Меморіальна дошка на честь Героя / В. Неїжмак // Голос України. – 2019. – 20 квіт. – С. 7.
• Осока Я. Операція об'єднаних сил: загиблі Герої травня 2018 року / Я. Осока // Полтавська думка. – 2018. – 7 черв. – С. 4.
• Пузина Н. Янгол небесного легіону : [загиблий військовий медик О. Бокоч, уродженець с. Миколаївка Кобеляцького р-ну] / Н. Пузина // Зоря Полтавщини. – 2018. – 22 трав. – С. 3.
• Рятуючи товариша... : [загинув військовий медик О. Бокоч з Кобеляцького р-ну] // Нова година. – 2018. – № 20 (трав.). – С. 5.
• Соколова Я. "Мамо, я нічого не боюся, але так хочеться жити!" : [писав додому 23-річний О. Бокоч, який загинув 12 травня 2018 року] / Я. Соколова // Вечірня Полтава. – 2018. – 23 трав. – С. 7.
• Ярошенко Г. Загинув, рятуючи життя побратима : [25 вересня на фасаді будівлі Полтавського базового медичного коледжу відкрили меморіальну дошку на честь загиблого на Донбасі медика Олега Бокоча, який закінчив цей навчальний заклад у 2015 році, невдовзі був призваний на строкову службу, але натомість вирішив підписати контракт із ЗСУ] / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 30 верес. – С. 6.

БІДНИЙ ОЛЕКСАНДР

13 лютого 2017 р. на стіні Полтавської ЗОШ № 27 відкрили меморіальну дошку на честь Олександра Бідного, випускника школи, який загинув під час війни в Афганістані.

Меморіальна табличка встановлена за ініціативою громадської організації "Полтавська районна спілка ветеранів Афганістану (учасників бойових дій)", а відповідне рішення прийняла Полтавська міська рада.

ОЛЕКСАНДР БІДНИЙ народився 20 червня 1964 у Полтаві. Працював слюсарем на Полтавському тепловозоремонтному заводі. У грудні 1982 року був відправлений рядовим на війну в Афганістан. 16 листопада 1983 року загинув в ході бою з моджахедами. На честь Олександра Бідного названа вулиця у Полтаві.

Нагадаємо, радянська інтервенція в Афганістан почалася в 1979 році і тривала 10 років. В ході війни втрати Радянського Союзу становили близько 15 тис. військовослужбовців (із них 80 – з Полтавщини).

ЛІТЕРАТУРА

• Брігіда К. Ще одна меморіальна дошка воїну-афганцю з'явилася у Полтаві [Електронний ресурс] / К. Брігіда // Центральний: [сайт]. – Електрон. текст. дані. – [Б. м.], 2007-2023. – Режим доступу: https://central-ua.tv/news/22721/ (дата звернення: 07.02.2023). – Назва з екрана.

 

БОНЯКІВСЬКИЙ ВАЛЕРІЙ

В 11-й школі відкрили 2015 р. меморіальну дошку Валерію Боняківському, старшині міліції, бійцю батальйону "Дніпро-1" на будівлі ЗОШ № 11, на вул. Маршала Бірюзова, 64.

ВАЛЕРІЙ БОНЯКІВСЬКИЙ загинув 16 жовтня 2014 року поблизу села Нетайлове Ясинуватського району Донецької області. Йому було 43 роки. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України його посмертно нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеню.

Закінчив з червоним дипломом полтавську ЗОШ-11, Ворошиловградське вище військове авіаційне училище, служив у ВПС Радянської армії, літав на штурмовиках Су-25.

Проживав у Полтаві, приватний підприємець, художник, реставратор.

Роботи Боняківського виставлялися в Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка, зберігаються у приватних колекціях 34 країн світу.

З початком бойових дій пішов добровольцем на фронт у складі Добровольчого Українського Корпусу, потім перевівся до батальйону "Дніпро-1", де був командиром штурмово-розвідувальної групи.

Похований на Боженківському кладовищі Полтави на Алеї Слави.

Залишились мати, три доньки та внук.

ЛІТЕРАТУРА

• Борисенко С. Орден "За мужність" полеглого патріота : [офіцера і художника В. Боняківського] / С. Борисенко // Зоря Полтавщини. – 2015. – 20 січ. – С. 2.
• Вітрич М. За кожного із нас... / М. Вітрич // Зоря Полтавщини. – 2015. – 20 жовт. – С. 5.
• Волкова Г. Мама вбитого в зоні АТО художника Валерія Бонявського: "Бойовики давали за голову мого сина 40 тисяч доларів, а від держави я після його смерті не отримала ні копійки" / Г. Волкова // Зоря Полтавщини. – 2015. – 8 груд. – С. 3.
• Корнєва В. Старшина "Кабул": п'ята річниця пам'яті / В. Корнєва // Зоря Полтавщини. – 2019. – 18 жовт. – С. 13.
• Сіробаб Н. "Герої не вмирають – вони відходять в запас": у Полтаві презентували стрічку "Піски. Лицарі неба" / Н. Сіробаб // Коло. – 2017. – 9-15 лют. – С. 6.
• Ярошенко Г. "Життя його розпинало на хресті". До 45-річчя полтавського художника Валерія Боняківського, який загинув, захищаючи донецьке летовище, під час одного з обстрілів, колеги хочуть організувати його посмертну персональну виставку / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2014. – 26 листоп. – С. 11.

ОШЕКА МАКСИМ ПЕТРОВИЧ

1 вересня 2015 р. на стіні Полтавської аграрної академії відкрили меморіальну дошку Максиму Ошеці.

ОШЕКА МАКСИМ ПЕТРОВИЧ народився 14 жовтня 1991 року в місті Миргород. З 1997 по 2008 рік навчався середній школі № 3. 

У 2012 році закінчив Полтавську державну аграрну академію і отримав базову вищу освіту за спеціальністю "Облік і аудит". 

У 2013 році був призваний на строкову військову службу. Служив у військовій частині А 0139 м. Києва. По закінченню залишився працювати контрактником, щоб здійснити дитячу мрію – бути міліціонером. Коли в Україні почалася неоголошена війна, разом з багатьма молодими патріотами Максим відстоював територіальну цілісність своєї Батьківщини. Брав участь в АТО на території Донецької та Луганської областей.

Страшне поранення Максим отримав 15 жовтня, а наступного дня його серце перестало битися за сотні кілометрів від рідного дому, в шпиталі на Донеччині.

23 травня Президент України Петро Порошенко підписав указ про відзначення його державною нагородою України – орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Вічна пам’ять юному захиснику Вітчизни. Герої не вмирають!

БІЛІЧЕНКО ГЕННАДІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

У грудні 2014 року в управлінні Служби безпеки України в Полтавській області відкрили меморіальну дошку на пошану полеглих співробітників. На ній викарбуване й прізвище капітана Геннадія Біліченка. Пам’ятка про Героя з’явилася і в музеї Управління.

Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

23 серпня 2016-го року у межах заходів з відзначення Дня незалежності України в Полтаві Геннадію Біліченку урочисто відкрили меморіальну дошку, а 13 квітня 2017 року, в день третіх роковин з дня героїчної загибелі, поблизу Слов’янська – пам’ятник. 11 травня 2017 в Семенівці на околиці Слов’янська відбулося урочисте відкриття вже реконструйованого, оновленого пам’ятника, на якому увічнені імена 5 загиблих захисників України.

А ще на честь Геннадія Біліченка названо одну із вулиць Щербанівської сільської ради Полтавського району (це нові забудови на території с. Розсошенці, що тісно межують із містом Полтавою).

БІЛІЧЕНКО ГЕННАДІЙ ВАСИЛЬОВИЧ народився 15 грудня 1972 року у родині робітників в селищі Камишине Кустанайської області Казахстану. Українець.

1984 року разом із батьками переїхав на постійне проживання в село Несята Клічевського району Могильовської області Білорусі. 

У 1989 році тут закінчив середню школу й вступив до Бобруйського автотранспортного технікуму. 

1990 року призваний на строкову військову службу, яку проходив у військовій частині 34 605 на посадах рядового й командира відділення мотострілецького взводу. Звільнився 1992 року у званні сержанта. Невдовзі продовжив навчання у згаданому технікумі, який закінчив у 1994 році та отримав кваліфікацію техніка-механіка. Того ж року Геннадій переїхав до місця проживання батьків у село Гожули неподалік Полтави, де працевлаштувався водієм у місцеве агропідприємство.

У вересні 1996 року Біліченко вступив на заочне відділення Полтавського педагогічного університету. У цьому виші у червні 2001 року отримав вищу освіту, здобувши кваліфікацію вчителя історії.

1999 року одружився з полтавкою Горжій Наталією Миколаївною. У 2000 році народився син Денис. Сім’я мешкала у Полтаві.

У червні 1995 року Геннадія Біліченка зарахували на військову службу в Службу безпеки України. Спершу працював оперативним водієм відділу "А" Управління СБУ в Полтавській області. А у липні 2009 року був атестований на офіцерську посаду: призначили оперативним співробітником відділу ЦСО "А" Служби безпеки України в Управлінні СБУ в Полтавській області. За час служби брав участь у 180 бойових операціях та заходах забезпечення законності, прав і свобод громадян, у спеціальних операціях з фізичного захоплення небезпечних озброєних злочинців та припинення тяжких злочинів, захисту учасників кримінального судочинства та членів їх сімей, охороні вищих посадових осіб Української держави. Зразково ставився до виконання завдань на варті безпеки країни. Тож Геннадія Біліченка керівництво СБУ та УСБУ в Полтавській області нагороджувало чотирма медалями та грамотами. А звання капітана Геннадій Біліченко взагалі отримав достроково.

ЛІТЕРАТУРА

• Організатором нападу і вбивства капітана полтавського відділу групи "Альфа" центру спецоперацій СБУ Біліченка був паламар із позивним "Ромашка" // Вечірня Полтава. – 2016. – 20 лип.– С. 1.

ДЯДЮША СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ

На Полтавщині відкрили меморіальну дошку генерал-поручнику УНР Сергію

Дядюші. Вона прикрасила фасад Хорольської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 1, адже борець за незалежність України у ХХ столітті, майбутній видатний український військовий діяч, генерал-поручник Армії УНР народився у Хоролі.

26 вересня 1870 року у повітовому місті Хорол народився СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ ДЯДЮША, майбутній генерал-поручник Армії УНР. Походив із дворян Полтавської губернії. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (1887), 1-ше військове Павловське училище (1889). А у 1900-му – Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом.

Служив у Варшавському та Московському військових округах. У 1904–1908 роках був викладачем Олексіївського військового училища у Москві. Дехто з істориків держави-агресора навіть зараховує його до "интелектуальной элиты русской армии". Але не інтелектом єдиним.

Першу світову війну полковник Сергій Дядюша зустрів начальником штабу Гренадерської дивізії. У липні 1915-го отримав поранення, за час війни був нагороджений усіма орденами до св. Станіслава 1-го ступеню та Георгієвською зброєю (за бій 7 листопада 1914 року). Останнє звання у російській армії – генерал-майор.

Події української революції 1917-21 років змінили життя досвідченого військовика. Сергій Дядюша відстоює цінності ІV Універсалу Центральної Ради та з головою поринає у справи українізації військових частин колишньої Російської імперії, опікується розбудовою збройних сил молодої Української держави, захищає її від російської агресії.

З квітня 1918-го – на службі в Армії УНР. Змінив ряд посад – начальник Волинського корпусу, головний інспектор піхоти Дієвої Армії УНР, головний інспектор піхоти Дієвої Армії УНР, начальник Головної управи Генерального штабу. З 12 лютого по 12 квітня 1921 року був виконуючим обов’язки військового міністра УНР. З серпня 1921 року отримав звання генерал-поручника. Після поразки Перших визвольних змагань проживав у Польщі.

Помер у Каліші 1933 року.

ЛІТЕРАТУРА

1. Пустовгар О. Генерал - син полковника, України син : [до ювілею Сергія Дядюші, видатного військового діяча] / О. Пустовгар // Зоря Полтавщини. – 2020. – 3 лист. – С. 8.
2. Прокопенко Я. Меморіальна дошка Сергію Дядюші – нове місце пам'яті : [вона прикрасила фасад Хорольської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №1, оскільки борець за незалежність України у 20 столітті, майбутній видатний український військовий діяч, генерал-поручник Армії УНР Сергій Дядюша народився 150 років тому в Хоролі] / Я. Прокопенко // Нова година. – 2020. – 28 жовт.-03 лист. – С. 2.

БАБАК ІВАН

2012 р. у школі № 7 імені Т. Г. Шевченка (вул. Балакіна, 2) відкрили меморіальну дошку видатному пілоту-винищувачу Івану Бабаку.

ІВАН ІЛЛІЧ БАБАК народився в селі Олексіївка (зараз Нікопольського району Дніпровщини) 26 липня 1919 року. Закінчив школу, Запорізький педагогічний інститут й аероклуб, після чого викладав хімію та біологію у звичайній середній школі Приморського району Запорізької області. Проте недовго – восени 1940 року його призвали до Червоної Армії та відправили до Сталінградської школи військових пілотів. Навесні 1942-го Івана відправили до 45-го винищувального авіаполку, який вів бої проти німецьких і румунських противників на Кримському фронті. Літати довелося на радянських Як-1, які на той час вже стрімко застарівали.

Після втрати Криму 45-й авіаполк було відведено на Кубань і Північний Кавказ, де льотчиків перевчили на нові американські винищувачі P-39 Airacobra, отримані за програмою ленд-лізу. На машинах цього типу Іван Бабак літав майже до кінця війни, на них він здобув усі свої повітряні перемоги. Полк перейменували на 100-й гвардійський винищувальний, командував ним Олександр Покришкін – на той час найвідоміший та найрезультативніший радянський ас. Під його орудою Бабак швидко перетворився на досвідченого й успішного повітряного бійця.

Перші звитяги Івана Бабака мали місце під час битви на Кубані. Протягом весни 1943 року він збив 5 німецьких літаків, а цього було достатньо, щоб вважатися асом. Проте підхопив малярію й на кілька місяців опинився в лазареті.

Повернувшись до своєї частини, Бабак отримав нову "Аерокобру" з дарчим написом "Від школярів Маріуполя". Уже в першому бойовому вильоті збив на ній німецький винищувач Messerschmitt 109. Запеклі бої над Приазов’ям і Донбасом збільшували бойовий рахунок українця. До кінця жовтня за ним нарахували вже 18 повітряних перемог, здобутих особисто, і ще 4 – разом із товаришами. Тож 1 листопада 1943 року Івану присвоїли звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена "Золота Зірка".

Надалі Бабак воював над півднем і заходом України, Молдовою, Румунією, Польщею, Німеччиною. В окремі дні йому доводилося виконувати до 5 бойових вильотів на день, що призводило до перевтоми, інколи – до ушпиталення. Сам ас завжди залишався скромною людиною, яка часто ніяковіла, коли йшлося про військові подвиги.

У березні 1945 року Іван Бабак у званні капітана став командиром 16-го гвардійського винищувального авіаполку, яким раніше командували знамениті аси Олександр Покришкін, Борис Глінка, Григорій Речкалов. На той час він мав уже від 35 до 37 повітряних перемог, і його представили до другої "Золотої Зірки" Героя Радянського Союзу.

Але на чолі полку Іван пробув лише кілька днів. 16 березня він відправився у свій 330-й бойовий виліт, в якому був підбитий ворожими зенітками. Літак запалав, але Бабак тягнув до лінії фронту. Коли полум’я вже охопило кабіну, він, майже знепритомнівши, усе ж зміг викинутися з парашутом. На землі його одразу схопили німці й відправили до табору військовополонених. Війна добігала кінця, і полоненим Іван пробув недовго – 24 квітня його звільнили американці. Проте після повернення до "своїх" ставлення до українця було майже ворожим. Про другу "Золоту Зірку" навіть не йшлося. Льотчика, поранення й опіки якого ще не загоїлися, відправили до фільтраційного табору під Уфою, де тримали близько року. Вимагали пояснення, чому він не застрелився одразу після приземлення на парашуті, щоб не потрапити живим у руки ворога.

Відверто розповісти про ті події Іван Бабак зміг лише у 1999 році в інтерв’ю журналістам:

"Постійні допити й нічні розстріли. Вранці йдеш і бачиш – нові могилки. Ця система таборів – розвиненіша, цинічніша й образливіша для нас усіх у порівнянні з німецькою. Я думаю, що німці такого не бачили ніде й не робили такого, як наші. Де таке взагалі можливо, щоб командира відомого на весь фронт полку після місяця полону кинули до табору, як ворога народу?"

Навіть після звільнення Іванові не давали спокою постійними перевірками. До нього продовжували ставитися з підозрою, як до потенційного "зрадника Батьківщини". Тому вже 1949 року він написав рапорт про вихід у запас, а потім й у відставку.

Із військовою службою було покінчено назавжди. Іван Бабак оселився на Полтавщині, вчителював, у 1970-х працював директором полтавської середньої школи № 7. Написав спогади "Зірки на крилах", став відмінником народної освіти. Про війну не любив розповідати й робив це вкрай рідко. 

Він помер 24 червня 2001 року, похований на Центральному кладовищі Полтави.

ЛІТЕРАТУРА

1. Биков М. Легендарному асові Великої Вітчизняної Івану Іллічу Бабаку цими днями виповнилося б дев'яносто... / М. Биков // Вечірня Полтава. – 2009. – 5 серп. – С. 5.
2. Брусенський О. Повернення Героя : [мемор. дошка у Полтаві І. І. Бабаку] / О. Брусенський // Вечірня Полтава. – 2012. – 31 жовт. – С. 2.
3. Бутко Д. Слово про друга / Д. Бутко // Полтавський вісник. – 2009. – 8 трав. – С. 17.
4. Єфанов М. "Літаючий Барс" [Герой Рад. Союзу І. І. Бабак. Після війни жив і працював у Полтаві ] / М. Єфанов // Край. – 2008. – № 54. – С. 12-13.
5. Пасько М. "Літаючий барс" Іван Бабак / М. Пасько // Зоря Полтавщини. – 2009. – 21 лип. – С. 6.
6. Пасько М. Льотчик-винищувач Іван Бабак збив 37 ворожих літаків. Чому відважного повітряного аса досі належно не пошанували в рідному місті? / М. Пасько // Полтавський вісник. – 2011. – 24 черв. – С. 26.
7. Сулименко В. "Літаючому барсу" відкрили меморіальну дошку : [І. Бабаку - на будівлі школи № 7] / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2012. – 26 жовт. – С. 4.
8. Убийвовк Л. Людина мужньої і трагічної долі / Л. Убийвовк // Край. – 2010. – № 73. – С. 14-15.

ПРУГЛО ДМИТРО

7 червня 2021 р. на фасаді НВК № 16 у Полтаві, що на бульв. Щепотьєва, 16, відкрили меморіальну дошку старшому лейтенанту полку "Азов" Національної гвардії України, який мав позивний "Круглий".

ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ ПРУГЛО  народився 27 грудня 1990 року.

Народився у Полтаві в українській родині. Навчався в Харківському національному університеті внутрішніх справ.

З відкриттям мобілізаційного центру полку "Азов" у Полтаві зголосився добровольцем і вже восени 2014 року відправився у Приазов'я.

У лютому 2015 року у складі 3-ї сотні (роти) піхотного батальйону полку "Азов" брав участь у Широкинській операції. З того часу виконував обов'язки заступника командира сотні (роти) по роботі з особовим складом. Брав участь у розробці емблеми свого підрозділу.

У листопаді-грудні 2017 року успішно пройшов навчальний курс у Хорунжій школі ім. п/п-ка М. Сціборського. Був затверджений сотенним хорунжим (неформальна назва посади в полку "Азов" для офіцерів по роботи з особовим складом).

З січня 2019 року разом зі своїм підрозділом постійно перебував на передовій в районі Світлодарської дуги.

Він загинув вночі 7 червня 2019 року під час прицільного артилерійського обстрілу позицій ЗСУ поблизу смт Новолуганське на Світлодарській дузі внаслідок прямого влучення 122-мм снаряду в траншею (бійці облаштовували нову позицію). Разом з ним загинув сержант Максим Олексюк, ще вісім бійців отримали поранення різного ступеня тяжкості.

Дмитро Пругло нагороджений медаллю "За військову службу Україні", орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

ЛІТЕРАТУРА

1. Костянтинів В. Поклали життя за Україну / В. Костянтинів // Зоря Полтавщини. – 2019. – 12 черв. – С. 2.
2. Осока Я. Полеглі Герої червня-2019 : [в т. ч. Пругло Д. М.] / Я. Осока // Полтавська думка. – 2019. – 4 лип. – С. 14.

СИНЮК ДЕНИС

12 лютого 2016 року на Леваді, бул. Богдана Хмельницкого, 15 на будівлі гімназії №17 відкрили меморіальну дошку випускнику школи та учаснику АТО Денису Синюку. Він потрапив під мінометний обстріл і загинув 26 січня 2015 року в ході виконання бойового завдання поблизу с. Спартак Донецької області. Денис Синюк був одним із тих, кого прозвали "кіборгами" через захист аеропорту в Донецьку.

Меморіальна дошка
Синюку Денису, бул. Б. Хмельницького, 15
Полтава

СИНЮК ДЕНИС народився 7 лютого 1977 року м. Полтаві.

2008 року закінчив полтавську гімназію № 17. У 2012 році закінчив Полтавський політехнічний коледж НТУ «ХПІ» зі спеціальності «Монтаж і експлуатація електрообладнання підприємств і цивільних споруд».

В зоні бойових дій з березня 2014-го, розвідник, псевдо «Чіп», розвідувальний взвод 1-го батальйону, 95-та Житомирська окрема аеромобільна бригада, пізніше підписав контракт й залишився в підрозділі.

26 січня 2015 року автомобіль з військовиками, котрі мали завдання евакуювати поранених, підірвався на міні поблизу села Спартак Ясинуватського району Донецької області. Денис Синюк, який їхав разом зі своїми товаришами, загинув миттєво.

Похований у Полтаві, Алея Героїв. Залишилась сиротою малолітня дочка Настя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Васецька А. Найвища нагорода - народна / А. Васецька // Зоря Полтавщини. –2016. – 26 лют. – С. 1, 3.
2. Вовк К. "Кіборгу" Денисові Синюку встановили меморіальну дошку / К. Вовк // Полтавський вісник. – 2016. – 18 лют. – С. 3.
3. Іваненко Р. Їхній подвиг пам'ятають / Р. Іваненко // Полтавський вісник. – 2016. – 13 жовт. – С. 2.
4. Лещенко С. У Полтаві нагородили Народних Героїв / С. Лещенко // Полтавський вісник. – 2016. – 11 лют. – С. 6.
5. Обелець Ю. Народних Героїв України нагородили у Полтаві / Ю. Обелець // Коло. – 2016. – 11-17 лют. – С. 8.
6. Сулименко В. Десантник Денис Синюк з еліти українського війська / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2019. – 24 січ. – С. 8.

ЛЕСНЯК ДЕНИС

Меморіальна дошка
Денису Лесняку по вул. Кучеренка, 1/16
м. Полтава

17 травня 2018 р. відкрили меморіальну дошку учаснику АТО майору Денису Лесняку.

ЛЕСНЯК ДЕНИС народився 18 грудня 1979 р. у Полтаві. Останнє місце служби – 10-а окрема гірсько-штурмова бригада, начальник ППО.

Загинув Денис 16 серпня 2016 року поблизу села Єлизаветівка (Мар’їнський район на Донеччині) під час бойового зіткнення з ворожою розвідувально-диверсійною групою, отримавши кульове поранення в шию. У нього залишились батьки, дружина і троє дітей.

Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Похований на Алеї Героїв у Полтаві.

ЛІТЕРАТУРА

1. Костенко Н. Полтавщина оплакує своїх синів, які полягли за Україну / Н. Костенко // Зоря Полтавщини. – 2016. – 23 серп. – С. 2.
2. Полтава прощалася із доблесним майором Денисом Лесняком // Коло. – 2016. – 25-31 серп. – С. 6.
3. Полтавець Денис Лесняк загинув у зоні АТО // Вечірня Полтава. – 2016. – 17 серп. – С. 2
4. Ярошенко Г. Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет: "Ця війна показала, хто є хто" / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2016. – 30 листоп. – С. 11 ; Село Полтавське. – 2016. – 1 груд. – С. 2.

ХІТАЙЛОВ МАКСИМ

Меморіальна дошка
Максиму Хітайлову,
 м. Полтава

25 серпня 2020 р., на знак вшанування пам'яті про свого студента, який віддав життя за Україну, на фасаді Полтавського Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" відкрили меморіальну дошку.

Максим Хітайлов виріс і проживав у селі Вирішальне Лохвицького району Полтавської області. 

У 2017 році Максим Хітайлов закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж імені М. В. Гоголя Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» і вступив до університету. Навчався за державним замовленням за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія» (група 301 БТп).

Вирішив служити у лавах Збройних Сил України. Був прийнятий на військову службу за контрактом у квітні 2019 року на посаду гранатометника. Службу проходив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Юнак відслужив півроку і за десять днів мав їхати на ротацію, проте цього не сталося – снайперська ворожа куля обірвала його життя.

Загинув 18 лютого 2020 року під час нападу бойовиків на спостережний пункт поблизу Хутора Вільного.

Під час обстрілу, який передував наступу противника, були поранені троє побратимів Максима, двоє отримали тяжку контузію. Завдяки тому, що полеглий герой першим помітив рух ворога в сторону "опорника", повідомив про це і стримав наступ кулеметним вогнем, людей встигли евакуювати.

На жаль, тіло Максима залишилось на полі бою, його передали рідним лише 20 лютого.

21 лютого, увечері, загиблого привезли в Полтаву, де відбулося прощання на центральній площі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Волкова Г. "Тіло Максима окупанти віддали через дві доби, а його гаманець із банківськими картками і мобільний телефон украли" / Г. Волкова // Село Полтавське. – 2020. – 27 лют. – С. 5.
2. Герої не вмирають : [редакція висловлює співчуття родині Максима Хітайлова] // Лохвицький край. – 2020. – 27 лют. – С. 1.
3. Доленко О. "Світлячок" загинув, прикриваючи поранених побратимів : [Максим Хітайлов з с. Вирішальне Лохвицького р-ну] / О. Доленко // Панорама Полтавщини. – 2020. – 27 лют. – С. 15.
4. Іоффе О. У Національному університеті "Полтаська політехніка імені Юрія Кондратюка" урочисто відкрили меморіальну дошку на честь загиблого героя Максима Хітайлова / О. Іоффе // Полтавський вісник. – 2020. – 27 серп. – С. 8.
5. Ніконов С. Поліг за бойових побратимів, за Україну / С. Ніконов // Зоря Полтавщини.–  2020. –  28 лют. –  С. 4.
6. Поліг у бою за Україну : [у зоні проведення ООС на сході України загинув наш земляк, уродженець Лохвицького р-ну Максим Хітайлов] // Зоря Полтавщини. – 2020. – 21 лют. – С. 2.
7. У Полтаві відкрили меморіальну дошку Максиму Хітайлову : [25 серпня, на знак вшанування пам'яті про свого студента, який віддав життя за Україну, на фасаді Полтавського Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" відкрили меморіальну дошку. Він врятував життя побратимів ціною свого] // Полтавська думка. – 2020. – 3 верес. – С. 13.
8. Ярошенко Г. Назавжди лишився 22-річним : [у Націоанальному університеті "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" вшанували пам'ять загиблого студента Максима Хітайлова, відкривши на його честь меморіальну дошку] / Г. Ярошенко // Вечірня Полтава. – 2020. – 26 серп. – С. 1.

ВАСЬКО ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ

В м. Полтаві на Першотравневому проспекті встановлено меморіальну дошку Герою

Меморіальна дошка
на честь 
Васько Олександра Федоровича

Радянського Союзу Олександру Ваську. 

ВАСЬКО ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ (29 серпня 1920 — 23 серпня 2004) — Герой Радянського Союзу, в часи Другої Світової війни — льотчик 176-го гвардійського винищувального авіаційного полку 324-ї винищувальної авіаційної дивізії 16-ї повітряної армії 1-го Білоруського фронту, гвардії лейтенант. До кінця Другої Світової війни гвардії капітан Олександр Васько здійснив 303 успішних бойових вильоти, провів 49 повітряних боїв, особисто збив 15 літаків противника і два в складі групи. Є учасником Корейської війни 1950–1953 років. Воював у рідному 176-му гвардійському ВАП 324-ї «кожедубівської» дивізії в званні капітана, на посаді командира ескадрильї. З квітня по вересень 1951 року здійснив близько 100 бойових вильотів, у повітряних боях особисто збив два F-86 і один F-80. 

Всього за результатами двох воєн на рахунку Олександра Федоровича Васька 487 успішних бойових вильотів, 109 проведених повітряних боїв і 20 збитих літаків противника. 

Після звільнення зі збройних сил жив у Полтаві. Працював заступником начальника воєнізованої частини з попередження і ліквідації відкритих нафтових і газових фонтанів Укрнафти. Займався також військово-патріотичною роботою. В 1980 під час факельної естафети Олімпіади-80 брав участь в церемонії зустрічі олімпійського вогню. 

Помер 23 серпня 2004 року. Похований на Центральному кладовищі в Полтаві. 

ХІТАЙЛОВ МАКСИМ

25 серпня поблизу центрального корпусу Національного університету «Полтавська політехніка

Меморіальна дошка
на честь 
Максима Хітайлова, м. Полтава

імені Юрія Кондратюка» відкрилася меморіальна дошка на честь полеглого студента навчально-наукового інституту архітектури та будівництва, гранатометника 72-ї окремої механізованої бригади Максима Хітайлова, який героїчно загинув 18 лютого 2020 року поблизу хутора Вільний на Луганщині. 

ХІТАЙЛОВ МАКСИМ народився 7 жовтня 1997 року в селі Велика Знам’янка Кам’янко-Дніпровського району Запорізької області. Виріс і проживав у селі Вирішальне Лохвицького району. У 2017 році закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж ім. М. В. Гоголя Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» і вступив до університету. Навчався за державним замовленням за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія» (група 301 БТп). Минулого року вирішив служити у лавах Збройних сил України. Був прийнятий на військову службу за контрактом у квітні 2019 року на посаду гранатометника. Службу проходив у 72-й окремій механізованій бригаді ім. Чорних Запорожців. Загинув 18 лютого 2020 року поблизу хутора Вільний Луганської області, прикриваючи відхід поранених побратимів та стримуючи атаку штурмових груп противника на спостережний пост бригади. Під час обстрілу, який передував наступу противника, були поранені троє побратимів Максима, двоє отримали тяжку контузію. Завдяки тому, що полеглий герой першим помітив рух ворога в сторону «опорника», повідомив про це й стримав наступ кулеметним вогнем, людей устигли евакуювати. На жаль, тіло Максима залишилось на полі бою, його передали рідним лише 20 лютого. 21 лютого загиблого привезли в Полтаву, де відбулося прощання на центральній площі міста. Похований у селі Вирішальному. 

Президент України Володимир Зеленський нагородив Максима Хітайлова орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

БІДНЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

Пам`ятна дошка  на честь Бідненка Олександра Івановича. Героя Радянського Союзу,

Пам`ятна дошка на честь

О. І. Бідненка,

с. Теплівка, Пирятинського району

знаходиться на будинку Теплівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів.

БІДНЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ (1920, Полтавської області – 1945, м. Познань, Польща) – Герой Радянського Союзу. Народився в сім`ї селянина. З 1929 по 1938 рр. навчався в місцевій середній школі. Закінчив 9 класів. Працював підіймальником на одній із шахт Донбасу. В 1940 р. був признаний до Червоної Армії. З перших днів Великої вітчизняної війни на фронті. Воював на Північно-Кавказькому, 1-му Білоруському фронтах.Захищав Одесу, севастополь, Ростов і Таганрог. Командир батальйону, майор О.І. Бідненко виявив мужність і відвагу, під його командуваанням було знищено багато техніки та живої сили воога в боях. А особливо в штурмі м. Радом. За героїзм і успішне виконання завдань Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 р. майору Олександру Івановичу Бідненнку було присвоєно звання Героя Радянського союзу.

17 квітня 1945 майор Бідненко провів останній бій.У бою на Берлінському напрямку був тяжко поранений. 

Помер від ран 7 травня 1945 р. Похований у польському м. Познань, на кладовищі російських воїнів.

У 1975 р. на будинку Теплівської загальноствіньої шоли І – ІІІ ступенів встановлено бронзову дошку (0.8 х 1,2) з потретним зображенням Біденка О. І. та пам`ятним написом: "В с. Теплівці народився, вчився, жив і працював Герой Радянського Союзу Олександр Іванович Бідненко".

ЛІТЕРАТУРА

Мосієнко С. Бідненко Олександр Іванович (1920, с. Теплівка, нині Пирятинського р-ну Полтавської обл. – 07.05.1945, побл. Берліна, похований у Познані, Польща) – військовик. Герой Радянського Союзу (1945). / С. Мосієнко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т. 2. – С. 744. 

Бонус Г. Вічна пам'ять Героям! / Г. Бонус // Край. – 2012. – № 97 (трав.). – С. 4-6. 

ФЕДОРЯКА ПЕТРО ВІКТОРОВИЧ

15 квітня 2015 року на фасаді Трудолюбівської загальноосвітньої школи I–III ступенів

Меморіальна дошка 

Петру Федоряці

с. Трудолюб, Миргородський район, 

Полтавська область

Миргородського району відкрили меморіальну дошку на честь загиблого у зоні проведення антитерористичної операції відомого не лише в Україні, а й у Європі, коваля, вчителя Петра Вікторовича Федоряки.

Народився 15 вересня 1964 р., с. Нова Гребля, Роменський район, Сумська область.

Закінчив Харківський державний університет, деякий час працював викладачем математики у СПТУ с. Кегичовки, що на Харківщині, потом викладав фізику, математику та інформатику у школах села Трудолюб Миргородського району Полтавської області. Згодом став приватним підприємцем, одним із найвідоміших в Україні ковалів і зброярів, засновником українського ковальського фестивалю ножарів "Трудолюб". Захоплювався туризмом, самостійно вивчив англійську мову. У квітні 2014 р. був мобілізований.

На фронт Петро Федоряка пішов добровольцем під час першої хвилі часткової мобілізації – у березні 2014 року. Старший лейтенант був призначений командиром зенітно-артилерійського взводу 25-ї аеромобільної бригади, у складі якої виконував бойові завдання у зоні АТО.

Загинув 31 липня 2014 р. під час спроби батальйону 25-ї повітрянодесантної бригади взяти штурмом місто Шахтарськ Донецької області.

Був тимчасово похований сепаратистами біля недобудованої церкви у парку м. Шахтарськ разом з іншими бойовими побратимами. 9 жовтня 2014 р. ексгумований пошуковцями Місії "Евакуація-200" ("Чорний тюльпан") та привезений до м. Дніпропетровська. Впізнаний дружиною та за тестами ДНК.

Вдові загиблого офіцера Валентині Миколаївні  вручили орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким Петро Федоряка нагороджений посмертно. Його ім'я  занесено до Книги пошани Полтавської області. 

ЛІТЕРАТУРА

1. У Києві створили найменший у світі кований тризуб на честь відомого полтавського коваля Петра Федоряки : [с. Трудолюб Миргородського р-ну. Загинув 31.07.2014 р. на Донбасі] // Вечірня Полтава. – 2014. – 26 листоп. – С. 2.                          

СУШКО ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ

Меморіальна дошка
 на честь
Сушка Олексія Івановича
с. Смотрики, Полтавська область

Меморіальна дошка на честь Сушка Олексія Івановича, учасника бойових дій в Афганістані (1983). 

Знаходиться на будинку Смотриківської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів . 

Встановлена у 1983 р. у пам`ять про Сушка Олексія Івановича, воїна-афганця, який навчався у цій школі. 

Дошка з чорного полірованого граніту (0, 4 х 0, 6 м) з пам`ятним написом: "У цій школі з 1968 по 1975 рік навчався Сушко Олексій Іванович. 21 квітня 1980 року загинув в Афганістані виконуючи військовий обов`язок".

КУЛЯГІН АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Пам`ятна дошка 

на честь А. О. Кулягіна,

с. Воскобійники Шишацького району

Полтавської області

6 травня 2016 року у с. Воскобійниках Шишацького району відбулися урочистості з нагоди встановлення меморіальної дошки на фасаді школи Андрію Кулягіну, учаснику АТО, який загинув, захищаючи територіальну цілісність і незалежність України. 

КУЛЯГІН АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ народився 3 вересня 1992 року в с. Носи Шишацького району Полтавської області.

Після проходження строкової військової служби працював робочим у СТОВ "Воскобіники".

30 квітня 2014 року був мобілізований Шишацьким районним військовим комісаріатом до Збройних Сил України. Учасник антитерористичної операції на Сході України.

Механік-водій 93-ї окремої механізованої бригади. Старший солдат.

Загинув 21 серпня 2014 року під час бою у підбитому танку біля с. Піски Ясинуватського району Донецької області.

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

ЛІТЕРАТУРА

1. Сулименко В. Останній бій за Піски Андрія Кулягіна / В. Сулименко // Полтавський вісник. – 2019. – 11 лип. – С. 18.

МИКОЛА САВЧЕНКО-"БАЙДА"

Меморіальна дошка
Миколі Савченку,
у с. Березова Лука
Гадяцького району

У селі Березова Лука Гадяцького району, що на Полтавщині, відкрили 30 жовтня 2016 році меморіальну дошку відомому землякові, борцеві за волю України Миколі Савченку. 

Дошку Миколі Савченку встановили на будівлі сільської школи.

Під час Другої світової війни він пройшов шлях від лейтенанта-червоноармійця до майора Української повстанської армії. При цьому дослідники називають уродженця Полтавщини одним із найталановитіших і найуспішніших командирів підрозділів УПА, де його знали за позивним "Байда".

МИКОЛА САВЧЕНКО-"БАЙДА" народився 20 лютого 1921 року. Випускник керамічного технікуму в Миргороді. Служив у Червоній армії, отримав звання лейтенанта.

З кінця 1943 року зголосився до УПА, призначений командиром підрозділу ВО-5 "Маківка" на Дрогобиччині. У серпні 1944-го очолив сотню "Східняки", в якій служили колишні червоноармійці, уродженці центральних та східних областей України. 15 вересня 1944 року сотня "Байди" ввійшла до Лемківського загону ВО-6 "Сян", який підпорядковувався тимчасовій спеціальній військовій окрузі УПА-Захід-Карпати, що існувала протягом двох місяців (серпень-вересень 1944) на території, ще зайнятій німцями.

Після зміни лінії фронту залишився в Лемківському курені, впродовж жовтня-листопада рейдував по теперішній Івано-Франківщині та Дрогобиччині. У січні 1945 року сотня перейшла згідно з наказом головного військового штабу УПА на північно-східну Тернопільщину. У лютому 1946 року "Байда" був призначений командиром Перемиського куреня. Від весни цього року він діяв зі своїми сотнями на Перемищині й був підвищений у званні до хорунжого. У серпні 1947 року відділ УПА під керівництвом "Байди" здійснив успішний рейд на Захід.

1948 року Старшинські Збори обрали Савченка командиром частин, що рейдували на Захід. Згодом призначений заступником шефа Місії УПА за кордоном.

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ

Меморіальну дошку встановили 23 травня 2018 р. на фасаді будинку по вулиці Симона

Меморіальна дошка
де стояв будинок С. Петлюри,
м. Полтава

Петлюри, 7/22. Це саме те місце, де раніше стояв будинок, у якому й проживав голова директорії та головний отаман військ УНР – Симон Петлюра.

22 травня 2019 р. була розміщена меморіальна дошка на старому корпусі державної аграрної академії за адресою вул. Сковороди, 1/3. Вона зроблена із червоного граніту, а профіль Петлюри, декоровані шаблі та герб України — з бронзи. Раніше в цій будівлі розміщувалося училище духовної семінарії, де з 1895 по 1901 роки навчався майбутній державний діяч.

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ (10 [22] травня 1879, Полтава, Російська імперія – 25 травня 1926, Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917. Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника).

На перехресті історії,  особливо історії української, часто віють немилосердні вітри, а то й буреломи. Сповнений звитяжності та трагізму і життєвий шлях  Симона Петлюри, який народився в історичному центрі Східної України – Полтаві – у козацькій родині, що у свій час перебралася із села в місто. Усі діти в сім'ї отримували виховання в українському релігійному духовно-побутовому руслі.