КУЛИК ЄВГЕНІЙ

У Зіньківському опорному ліцеї №1 відкрили меморіальну дошку випускнику школи Євгенію Кулику. Право відкрити меморіальну дошку надали батькамзахисника - Юлії та Олегу Куликам.

Євгеній Кулик народився і виріс у місті Зіньків. З дитинства цікавився військовою справою, зокрема, читав літературу та перемагав на змаганнях зі стрільб, розповідає бабуся бійця Любов Філон. Вона, каже, тісно спілкувалася із онуком.

«Женя ходив у гурток «Юного техніка», це його бажанням було. Він робив літаки, такі маленькі дрони. Він дуже любив конструювати. Воно все посеред хати постійно було, запускав мотори. Все (запчастини) було дорогеньке, але ми йшли йому назустріч. Їздив на змагання по області по стрільбах. Стріляти з четвертого класу почав, ми вже бачили, що це його. Ставив у дворі снігову бабу, всі відра мені пообстрілював. У його спальні висять медалі, грамоти», – згадує бабуся Євгенія Кулика.

Коли Євгеній подорослішав, то пішов на службу у десантно-штурмові війська Збройних сил України. Після цього долучився до Французького іноземного легіону, у його складі брав участь у бойових діях на території інших країн, отримав контузію. У той час бійця нагородили медаллю, говорить Любов Філон.

«Він – солдат, його нічого не хвилювало. Він сказав: «Я піду». І що б ми не казали, він вступив у легіон. Зі 100 людей брали 10, і він був один із них. Він завжди отримував задоволення, у нього прагнення було до цього. Пробув він там (у Французькому легіоні) трохи більше 3,5 років, але контракт у нього був підписаний на 7 років»,– говорить бабуся Євгенія Кулика.

Попри це у серпні 2022-го Євгеній повернувся в Україну, аби захищати її від повномасштабного російського вторгнення. Пішов на фронт і служив у Бахмутському районі на Донеччині. 23-річний воїн мав позивний «Лис». Рідні боялися відпускати Євгенія на війну, згадує бабуся.

Ми його просили: «Женя, не роби цього». Дідусь на колінах хотів просити. А він сказав: «Дід, як я жити буду, ви взагалі подумали?» Він вийде в місто, через 20 хвилин повертається і говорить: «Я не можу туди ходити, люди просто стоять, п’ють каву, палять. Вони не розуміють, що там наші хлопці (на передовій). Як вони зможуть, отакі хлопці, ходити по місту? Коли буде перемога, чи вистачить у них совісті пити за перемогу?» Він і навідник, і снайпер, він – унікальний. Він уже народився воїном»,– розповідає Любов Філон.

12 січня воїн прийняв останній бій на Донеччині. Євген Кулик загинув внаслідок поранень від уламків ворожого снаряду, яких зазнав у стрілецькому бою.

Побратими характеризують воїна як чудового снайпера та командира. Під час служби він проявив себе як хорошим протитанкістом та піхотинцем:

«Найкращий кулеметник, який шматував ворога до останнього подиху. Родом з Полтавщини, місто Зіньків. Загинув смертю хоробрих! Навіки залишився у нас в строю!».

Командир «Центурії» Віталій Борс пише, що Євген Кулик мав ініціативу у військовій справі й був відданим захисту України:

«Ти просто молодий, гарячий та з певним досвідом та ініціативою. Вночі, перед виїздом на бойовий, я на тебе знову накричав, бо ти не встигав. А насправді ти все ретельно перевіряв. Ти пройшов французький легіон, військові конфлікти, але загинув у себе вдома, захищаючи Україну! А перед цим ти накрошив зі свого кулемету немало пі*арів. Зараз тебе немає».

Про загибель єдиного сина матері Юлії Кулик повідомив командир підрозділу, в якому служив Євгеній. Боєць поліг 12 січня біля міста Бахмут Донецької області. Попрощатися із ним у Зінькові змогли лише через три тижні, бо чекали, доки привезуть тіло.

ЗЕРОВ МИКОЛА, ДМИТРО, МИХАЙЛО

У Зінькові відкрили меморіальну дошку братам Миколі, Дмитру та Михайлу Зерову, які мешкали в будинку на вулиці Дроздівській.

Що відомо про братів Зерових

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині. Навчився читати в 4 роки. У 1898-му році навчався у двокласній Зіньківській школі. Згодом хлопець навчався три роки навчання в Охтирській гімназії. У 1903 році Микола переїхав до Києва і став інспектором Переяславського міського училища.

На межі 1910-х років Микола Зеров почав захоплюватися Україною, коли він став студентом історико-філологічного факультету Київського Університету ім. Святого Володимира. На початку Української революції в 1917 році він брав участь в Українському педагогічному з’їзді.

З вересня 1917-го його призначили викладачем латини у 2-й державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. В гімназії він викладав українознавство в Архітектурному інституті, працював редактором журналу «Книгар», перекладав та працював над «Антологією римської поезії» і збірником «Нової української поезії».

Брав участь в літературних дискусіях з Миколою Хвильовим. Микола Зеров декларував правило здорової літературної конкуренції в письменницькому середовищі.

У 1927 року неокласиків звинуватили більшовики в «антипролетарських настроях». Миколі Зерову заборонили літературну діяльності. Тож він міг працювати лише у історико-літературні напрямку.

У 1936 року Миколу Зерова заслали до Соловецкого лагеря. Він не міг працювати на важких роботах за станом здоров’я, тому він прибирав кімнати господарської служби. 3 листопада 1937 року його розстріляли більшовики в урочищі Сандармох.

Дмитро Зеров народився 20 вересня 1895 року. Вчений у галузі ботаніки, ботанічної географії, бріології, флористики. Був доктором біологічних наук, професором та академіком Академії наук радянської України, заслуженим діячем науки УРСР та лауреатом Державної премії УРСР у галузі науки і техніки.

Він є автором понад 80 наукових праць, які присвячені дослідженнями боліт, торфовищ і мохів, проблем походження та філогенії рослинного світу, систематики та походження нижчих рослин. Є засновником української палінологічної школи з вивчення відкладів верхнього кайнозою.

Помер 20 грудня 1971 року, похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Михайло Зеров народився 27 листопада 1901 року. Після закінчення Київського інституту народної освіти працював педагогом. Замолоду цікавився індійською філософією, буддизмом, що відбилося в його поезії.

Влітку 1929 року Михайла арештували у справі «Спілки визволення України». Більшовики вимагали він Михайла Зерова не правдивих свідчень проти свого брата Миколу Зерова, які хотіли зробити його лідером антирадянської організації.

У червні 1938 року вдруге заарештували. Михайлові Зерову інкримінували замах на Сталіна й Ворошилова. Михайла мали розстріляти, але справу переглянули і на три роки заслали на будівництво Біломорканалу за звинуваченням в антирадянській агітації.

Його звільнили з в’язниці у червні 1941-го. Він проживав у Вінниці, працював редактором місцевої газети. За кілька місяців перебрався до Львова, але через наступ радянських військ емігрував на Захід. Після перебування в таборах для переміщених осіб, оселився в німецькому Авґсбурзі.

Під псевдонімом Михайло Орест написав п’ять збірок віршів. Перекладав з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов. Був активним учасником «Мистецького українського руху» (МУР).

Помер від інфаркту 12 березня 1963 року, похований в Авґсбурзі.