АНДРІЙ СЕРБУТОВСЬКИЙ

Меморіальну дошку створили колеги по цеху. Її встановили на будинку, де він жив у Полтаві за адресою улиця Соборності, 26.

Сербутовський Андрій Андрійович (1923-2006), маляр, член НСХУ, заслужений художник України. Лауреат обласної щорічної премії імені Панаса Мирного за 2004 р. – за твори живопису «Подруги» (Солдатські вдови), «Хліба половіють». Учасник Другої світової війни. Спеціальної освіти не мав. Брав участь у виставках в Полтаві від 1948, у всеукраїнських – з 1954, а також в Японії (1975, 1980, 1981), Болгарії (1976, 1982), Польщі (1992), Німеччині (1992), США (1992). Член Національної спілки художників України. Лауреат обласної щорічної премії ім.Панаса Мирного (2004) за картини «Подруги» (Солдатські вдови), «Хліба половіють». Працював в різних жанрах – портрет, натюрморт, тематична картина, але улюбленим жанром художника був пейзаж. Картини Сербутовського зберігаються в музеях Полтави, Києва, Харкова

У загальному поступальному русі безумовно значну роль відіграють скромні трудівники мистецького цеху. До таких належить і полтавець Андрій Андрійович Сербутовський (1923-2006). На відміну від великих майстрів, які були піонерами в мистецтві свого часу, він ішов уторованим шляхом. Сербутовський зображував просту, буденну дійсність, передавав думки і почуття своїх сучасників без спеціальної естетичної опосередкованості й умовності. Його творчі пошуки незмінно співвідносилися з твердими уявленнями про суть і сенс життя, з громадянськими почуттями. Кредо Андрія Андрійовича Сербутовського – любов до своєї справи разом з упевненістю в її життєвій необхідності.

Ця переконаність була міцним підґрунтям для розвитку творчих здібностей, знаходила у Сербутовського дійовий вираз. Незаперечна його роль у заснуванні 1970 року Полтавської організації Полтавської обласної організації Національної спілки художників України. Як голова правління організації (1970-1971 роки) і член правління ПО СХУ (1970-1981 роки) Сербутовський віддав чимало сил для того, щоб Спілка стала справжнім організаційно-творчим центром образотворчого мистецтва в краї. Впродовж 1976-1979 років Андрій Андрійович очолював комісію з роботи з молодими художниками, в 1977-1980 і 1982-1983 роках був членом художньої ради при Полтавському художньо-промисловому комбінаті.

Діяльність митця ще за життя дістала широке визнання. Його твори експонувалися на обласних (із 1948 року), республіканських (із 1954 року), всесоюзних (із 1960 року), міжнародних (із 1974 року) виставках, зберігаються в державних музеях України, приватних колекціях на батьківщині та за кордоном.

При всьому тому значення творчості Андрія Андрійовича Сербутовського для української художньої культури ще не в достатній мірі усвідомлено істориками мистецтва. Художня критика не дуже уважно стежила за творчим розвитком майстра. Інтерв’ю з ним відомо лише кілька. Друковані видання рідко публікували репродукції його робіт. Про творчість А. А. Сербутовського взагалі написано до образливого мало. Виявлена бібліографія налічує трохи більше 30 позицій – переважно публікацій у місцевій пресі, головним чином, про виставки з участю Сербутовського та його персональні виставки. Каталог останніх відомий лише один (1983 року). Перший і єдиний альбом з малярством Сербутовського вийшов у Києві 2004 року. Робився він поспіхом. Підписи під багатьма ілюстраціями не вивірені, містять багато помилок і неточностей, репродукції розташовані безсистемно, через невисоку якість друку колірне багатство картин не передано. Та й показує альбом лише один бік обдарування Андрія Андрійовича Сербутовського – його майстерність як пейзажиста. Проте навіть за цих недоліків київська марка значила багато – презентація альбому в Полтаві зібрала майже весь культурний бомонд і вкотре дала підстави говорити про Сербутовського як про визнаного майстра живопису.

І все ж неувага сучасників дається взнаки. Життя мистця відоме далеко не так повно, як хотілося б для такої особистості; передусім це стосується першого етапу його творчості. Це зайвий раз підтверджує справедливість думки про необхідність своєчасного створення монографічного дослідження творчості митців ще за їх життя. Життя ж було доволі суворе для Сербутовського. Його шлях супроводжували чималі складнощі, він чув голоси як загального схвалення, так і критичної оцінки своєї творчості. Водночас художник був скромною, незахищеною «житейською мудрістю» людиною, але завжди принциповим, коли справа стосувалася мистецтва. З упевненістю можна сказати, що головним смислом його існування було – служіння мистецтву. Його він віддано любив, йому віддав всі свої сили, почуття, помисли, ради нього долав пов’язані з хворобою страждання останніх років життя. Тому така життєстверджуюча в своїй основі, красива і гармонійна його творчість.

Із кожним роком все далі відходить час, коли жив і творив Андрій Андрійович Сербутовський. На жаль, він не вів систематичних записів того, над чим розмірковував і що створював. Художник не любив теоретизувати і не залишив жодних письмових свідчень про свою мистецьку кухню. Він вірив тільки у творчість, вважав, що художник повинен висловлюватися картинами, стояв осторонь дискусій і загальноестетичних полемік. Як мистецький критик, Сербутовський виступив лише один раз, опублікувавши в газеті «Зоря Полтавщини» невелику статтю про творчість свого молодшого колеги і друга Валерія Мозока (1940-2008). В його мистецтві відзначив риси, очевидно, близькі самому: вимогливість до себе, філософське заглиблення у життя, відчуття сучасності. Свою аудиторію митець завойовував на виставках, де показував власний доробок. Чіткість його творчої позиції витікала із мистецтворозуміння – ніщо не могло змусити його сумніватися у величі й життєздатності реалізму. Всі роки він був на боці тих, хто виступав за доступність мистецтва, його зрозумілість масам.

Водночас мистецтво Андрія Андрійовича Сербутовського не лише візуалізувало банальні догми єдиного офіційно визнаного методу, а й реалізовувало себе за внутрішніми законами розвитку художньої логіки. Сербутовський, як і багато його колег, які творили в межах соціалістичного реалізму, поєднував у собі професійного виконавця соціального замовлення і прекрасного живописця, який створював тонкі й зворушливі пейзажі, виразні портрети й чудові натюрморти. Це художнє явище ще має знайти своє наукове визначення за допомогою співвіднесення з відомими у світі мистецькими стилями – від класицизму й академізму до імпресіонізму.

Спадщина Андрія Андрійовича Сербутовського промовиста за об’ємом і різноманітна за складом. Вона налічує сотні живописних і графічних робіт, включає різні види і жанри. Твори Сербутовського розійшлися за різними адресами, місцезнаходження багатьох невідоме, не всі збереглися. З життя пішло багато людей, які добре знали і цінували його талант. Ось чому так важливі факти, повідомлені авторам близькими Андрію Андрійовичу людьми – рідними, друзями, колегами, мистецтвознавцями: Олександром Глушаченком, Валентином Кожемякіним, Леонідом і Оксаною Колесніковими, Валерієм і Ольгою Кулагами, Ольгою Курчаковою, Олександром і Ольгою Левадними, Миколою Підгорним, Станіславом Ремчуковим, Юрієм Самойленком, Віктором Трохимцем-Мілютіним, Віталієм Ханком. Ці свідчення дали можливість одержати більш повне уявлення про Андрія Андрійовича як про людину і художника. Окрема подяка – архівісту Тарасу Пустовіту, колекціонерам Леоніду Гонтару, Сергію Коньку, Олександру Немировському, Ірині Ніжніченко, Роману Сазонову, фотографу Сергію Черпаченку.

Творчий шлях художника документовано хоча й неповно, але достатньо, щоб упевнено судити про його головні віхи. Особливо важливий аналіз власне мистецтва Сербутовського. Виявлена кількість картин і малюнків художника (понад 3000 творів) дає міцну основу для суджень про засоби і прийоми майстра, його ідеали, надії й прагнення. Композиція книги заснована на хронологічному принципі й охоплює всі етапи тривалого творчого шляху майстра – від пошуків дебютної пори до творів останніх років життя. На кожному етапі діяльності Сербутовського послідовно відкриваються різні сторони його мистецької позиції, яку він відстоював з твердістю і достоїнством.

Картини Сербутовського народжувалися в радянській дійсності, і їх неможливо відчути без зв’язку з цією дійсністю. У змісті кожної епохи поряд із прикметами нового, що народжується, сусідять елементи старого, що відходить, і в цьому мінливому поєднанні міститься мудрість людського буття, для якого спадкоємність важить нітрохи не менше, ніж революційне подолання віджилого. Джерелом високих мистецьких досягнень нерідко стає сприйнятливість художньої свідомості до тих явищ дійсності, що зникають. Сербутовський зображував радянську дійсність, що під дією невмолимої сили розвитку сходила зі сцени. Зображуючи «колгоспне» і загалом «соціалістичне», Сербутовський ставив перед глядачем непрості запитання, спонукаючи до роздумів про смисл того, що відбувається.

Еволюція творчості Сербутовського – це внутрішньо закономірний процес, хоча й не позбавлений певних складнощів, суперечливих моментів. Ця еволюція невіддільна від суспільних ситуацій, що змінювала одна одну протягом другої половини двадцятого століття, від морального стану людського життя, яке відбивалося на внутрішньому самопочутті художника, відгукувалося на якості його професійної праці. У цьому плані біографія Сербутовського має багато спільного з біографіями інших майстрів, які займали провідні позиції в боротьбі за реалізм.

Коли оцінюється творчість будь-якого художника і ставиться питання: «В чому його значення, його заслуга?» – відповідь може бути різна. Живописний твір, як і музичний, не сприймається всіма однаково, кожний знаходить у ньому щось своє, особливе.

ІВАН СТЕШЕНКО

У Полтаві відкрили барельєф в пам’ять про першого міністра УНР Івана Стешенка

Про відкриття барельєфа, 22 січня повідомив представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області Олег Пустовгар.

Барельєф Івану Стешенку відкрили на фасаді будівлі Наукового ліцею №3 по вулиці В’ячеслава Чорновола, де раніше знаходилась Перша чоловіча гімназія у якій навчався перший міністр УНР з 1882 по 1892 роки.

Кошти на виготовлення дошки виділили на сесії Полтавської міської ради у липні минулого року. Над створенням барельєфа працював полтавський скульптор, член Національної спілки художників України Дмитро Коршунов. Він також є автором пам’ятників полтавським діячам, серед яких Маруся Чурай, Симон Петлюра та Володимир Самійленко.

Життєвий шлях Івана Стешенка

В Українському інституті національної пам'яті дослідили, що діяч народився у 1873 році в багатодітній родині унтер-офіцера у відставці та полтавської міщанки. Іван Стешенко закінчив Полтавську класичну гімназію, а згодом – історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав у Фундуклеївській жіночій гімназії, Музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на Вищих жіночих курсах.

Діяч писав та перекладав вірші, досліджував творчість Івана Котляревського, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного і Тараса Шевченка. Також Іван Стешенко входив до гуртка «Плеяда».

Разом із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та іншими діячами в 1896 році заснував у Києві групу «Українська соціал-демократія». У 1897 році його заарештували за участь у студентських акціях протесту.

З ув’язнення Іван Стешенко вийшов із забороною займатися викладацькою діяльністю та проживати в університетських чи губернських містах. Разом з дружиною вони оселилися на хуторі Марії Заньковецької та Миколи Садовського, де розпочали роботу над упорядкуванням словника української мови.

З послабленням цензурних і політичних утисків Іван Стешенко повернувся до громадського життя та працював у редакції українського літературного альманаху «Нова Рада».

У 1917 році Іван Стешенко разом з однодумцями започаткував «Товариство шкільної освіти» і став його керівником. Після створення Центральної Ради він очолив редакційну комісію, а 26 червня 1917 року став Генеральним Секретарем освіти, входить до першого українського уряду.

Одним із його проєктів була організація селянських гімназій, проте реалізувати ідею так і не вдалося. Іван Стешенко був фундатором Українського Народного Університету та Академії Мистецтв.

Під час захоплення Києва російський підполковник Михайло Муравйов видав наказ про вбивство Івана Стешенка. Щоб врятуватися від більшовицьких куль, полтавець в завірюху пішки вибрався із захопленого ворогами Києва.

У часи Павла Скоропадського Івану Стешенку запропонували прийняти кафедру української мови у Кам’янець-Подільському університеті. Аби підготуватися до наукової роботи, він вирішив відпочити у власному маєтку в Чернечому Ярі, тоді Зіньківського повіту Полтавської губернії. Проте за діячем вже стежили.

У ніч з 29 на 30 липня 1918 року діяч разом із 14-річним сином Ярославом прибув із Києва на вокзал Полтава-Київська. Уночі візника не знайшли, тому вирішили йти пішки. На одній з вулиць їх перестріли двоє незнайомців, які двома пострілами в голову смертельно поранили Івана Стешенка і зникли.

Це було одне з перших політичних убивств в Україні. 20 грудня 1923 року Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику:

«Дізнався від Костя Івановича (Товкача) страшні подробиці про вбивство Івана Стешенка. Засудила його на смерть большевистська організація Зіньківського повіту. Засуд виконав один з членів цієї організації. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?».

Дружину Івана Стешенка Оксану у 1941 році відправили до Казахстану в одному вагоні із її сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, яка помре в неї на руках.

Івана Стешенка поховали на Байківському кладовищі. У вересні 2008 року на приміщенні старої школи у селі Великі Будища на Полтавщині встановили меморіальну дошку з барельєфом першого міністра освіти УНР.

ЧИЖЕВСЬКІ

У селі Ціпки неподалік Гадяча вшанували пам'ять своїх видатних земляків. За ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) на фасаді будівлі місцевої бібліотеки відкрили меморіальну дошку міністру фінансів Української Народної Республіки (УНР) Павлові Чижевському та його синам-офіцерам Армії УНР Григорію і Миколі.

Від Армії УРН – до ЗСУ

Церемонію відкриття відвідав директор Польського Інституту у Києві Роберт Чижевський. Він є онуком Григорія Чижевського та правнуком Павла Чижевського.

– Ви зараз зробили так, що мій дід, його батько, його брат, зараз живі. Я вам просто вдячний як людина, – говорить Роберт Чижевський.

Він поділився родинними спогадами та міркуваннями про своїх родичів.

– Дід Григорій Чижевський помер 1936, коли мамі було чотири роки, тож вона майже не пам’ятає свого власного батька. До дружини діда і моєї улюбленої бабці я їздив на канікули, і в неї були чудові речі, що залишилися після діда. Коли бабці було, здається, 22 роки, вона вийшла заміж за мого діда, якому тоді було приблизно 40 років.

У родині було відомо, що дід був петлюрівцем, воював в Армії УНР. Є одна фотографія діда у шапці, яку зробили під час фотографування учасників Другого зимового походу Армії УНР. Ця сама шапка лежала в будинку бабці, частково з’їдена міллю. Я пам’ятаю, що в тій шапці грався у війни. Існувала також історія про шаблю діда, яку хтось колись позичив на якусь там виставу і не віддав.

У сінях лежали заржавілі шпори, красиві кам’яні каламарі, бо дідо був геодезистом; лежали українські еміграційні журнали, які, звісно, я не міг прочитати. Мама переказувала мені пісні, які дід співав: наприклад, «Реве та стогне Дніпр широкий».

На короткий час дід був міністром внутрішніх справ 1919 року, коли Україна домагалася визнання у європейських країнах і створили прозахідний уряд, – говорить Роберт Чижевський.

Заступниця голови Полтавської обласної ради Лілія Руроєва та Краснолуцький сільський голова Віктор Романенко наголосили на важливості збереження пам’яті про імена героїв минулих епох – від Армії УНР до сучасних ЗСУ. Висловили думку, що у добу Української революції 1917–1921 років відроджувалися традиції військово-козацької спільноти, які стали основою для розбудови збройних сил УНР.

Хто такі Чижевські?

Олег Пустовгар, представник УІНП в Полтавській області й ініціатор створення нового місця пам’яті, розповідає, що Павло Чижевський був рушієм діяльності Українського клубу Полтави, одним з організаторів і провідників Полтавського осередку Товариства українських поступовців, директором Полтавського Товариства Взаємного Кредиту. Підтримав створення Української Центральної Ради. Після приходу до влади Директорії УНР Симон Петлюра призначив його керівником торговельно-промислової місії, яка мала налагоджувати зв’язки з бізнесовими колами європейських країн. У лютому 1922 року Симон Петлюра призначив його міністром фінансів уряду УНР в екзилі.

На еміграції написав текст Конституції УНР. В останні роки життя у Женеві розробив концепцію електрифікації України та модель вітряної турбіни – прообраз сучасних вітряків-генераторів вітрової енергії.

Григорій Чижевський з травня 1918 року – губернський комісар УНР на Полтавщині. З лютого 1919 року став міністром внутрішніх справ Української Народної Республіки. Був учасником Другого Зимового походу Армії УНР. Під час походу був поранений. Помер у 1936 році у Польщі.

Микола Чижевський народився 1 жовтня 1891 року. У 1919-1920 роках був учасником Першого зимового походу Армії УНР на посаді командира 4-ї гарматної сотні 3-го кінного полку. У жовтні – листопаді 1921 року у складі Волинської повстанської групи підполковник узяв участь у Другому зимовому поході Армії УНР як командир комендантської сотні штабу Повстанської армії.

Написав спогади про ті події «15 діб на окупованій Москвою Україні». Працював у Гірничій академії, став професором і завідувачем ливарної кафедри. Сприяв відкриттю в Гірничій академії окремого факультету ливарної справи у 1951 році.

Керував більш ніж сотнею захистів інженерних та магістерських робіт, опублікував 47 книг, у тому числі 7 підручників. Чимало досліджень присвятив вагранкам – шахтним печам для плавлення чавуну й випалювання вапняку та руди. Основоположник процесу водного охолодження вагранок у Польщі.

Меморіальну дошку уродженцям села Ціпки освятив благочинний Миргородського району Православної Церкви України протоієрей Олег Пограничний.