ІВАН СТЕШЕНКО

У Полтаві відкрили барельєф в пам’ять про першого міністра УНР Івана Стешенка

Про відкриття барельєфа, 22 січня повідомив представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області Олег Пустовгар.

Барельєф Івану Стешенку відкрили на фасаді будівлі Наукового ліцею №3 по вулиці В’ячеслава Чорновола, де раніше знаходилась Перша чоловіча гімназія у якій навчався перший міністр УНР з 1882 по 1892 роки.

Кошти на виготовлення дошки виділили на сесії Полтавської міської ради у липні минулого року. Над створенням барельєфа працював полтавський скульптор, член Національної спілки художників України Дмитро Коршунов. Він також є автором пам’ятників полтавським діячам, серед яких Маруся Чурай, Симон Петлюра та Володимир Самійленко.

Життєвий шлях Івана Стешенка

В Українському інституті національної пам'яті дослідили, що діяч народився у 1873 році в багатодітній родині унтер-офіцера у відставці та полтавської міщанки. Іван Стешенко закінчив Полтавську класичну гімназію, а згодом – історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав у Фундуклеївській жіночій гімназії, Музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на Вищих жіночих курсах.

Діяч писав та перекладав вірші, досліджував творчість Івана Котляревського, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного і Тараса Шевченка. Також Іван Стешенко входив до гуртка «Плеяда».

Разом із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та іншими діячами в 1896 році заснував у Києві групу «Українська соціал-демократія». У 1897 році його заарештували за участь у студентських акціях протесту.

З ув’язнення Іван Стешенко вийшов із забороною займатися викладацькою діяльністю та проживати в університетських чи губернських містах. Разом з дружиною вони оселилися на хуторі Марії Заньковецької та Миколи Садовського, де розпочали роботу над упорядкуванням словника української мови.

З послабленням цензурних і політичних утисків Іван Стешенко повернувся до громадського життя та працював у редакції українського літературного альманаху «Нова Рада».

У 1917 році Іван Стешенко разом з однодумцями започаткував «Товариство шкільної освіти» і став його керівником. Після створення Центральної Ради він очолив редакційну комісію, а 26 червня 1917 року став Генеральним Секретарем освіти, входить до першого українського уряду.

Одним із його проєктів була організація селянських гімназій, проте реалізувати ідею так і не вдалося. Іван Стешенко був фундатором Українського Народного Університету та Академії Мистецтв.

Під час захоплення Києва російський підполковник Михайло Муравйов видав наказ про вбивство Івана Стешенка. Щоб врятуватися від більшовицьких куль, полтавець в завірюху пішки вибрався із захопленого ворогами Києва.

У часи Павла Скоропадського Івану Стешенку запропонували прийняти кафедру української мови у Кам’янець-Подільському університеті. Аби підготуватися до наукової роботи, він вирішив відпочити у власному маєтку в Чернечому Ярі, тоді Зіньківського повіту Полтавської губернії. Проте за діячем вже стежили.

У ніч з 29 на 30 липня 1918 року діяч разом із 14-річним сином Ярославом прибув із Києва на вокзал Полтава-Київська. Уночі візника не знайшли, тому вирішили йти пішки. На одній з вулиць їх перестріли двоє незнайомців, які двома пострілами в голову смертельно поранили Івана Стешенка і зникли.

Це було одне з перших політичних убивств в Україні. 20 грудня 1923 року Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику:

«Дізнався від Костя Івановича (Товкача) страшні подробиці про вбивство Івана Стешенка. Засудила його на смерть большевистська організація Зіньківського повіту. Засуд виконав один з членів цієї організації. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?».

Дружину Івана Стешенка Оксану у 1941 році відправили до Казахстану в одному вагоні із її сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, яка помре в неї на руках.

Івана Стешенка поховали на Байківському кладовищі. У вересні 2008 року на приміщенні старої школи у селі Великі Будища на Полтавщині встановили меморіальну дошку з барельєфом першого міністра освіти УНР.

ЧИЖЕВСЬКІ

У селі Ціпки неподалік Гадяча вшанували пам'ять своїх видатних земляків. За ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) на фасаді будівлі місцевої бібліотеки відкрили меморіальну дошку міністру фінансів Української Народної Республіки (УНР) Павлові Чижевському та його синам-офіцерам Армії УНР Григорію і Миколі.

Від Армії УРН – до ЗСУ

Церемонію відкриття відвідав директор Польського Інституту у Києві Роберт Чижевський. Він є онуком Григорія Чижевського та правнуком Павла Чижевського.

– Ви зараз зробили так, що мій дід, його батько, його брат, зараз живі. Я вам просто вдячний як людина, – говорить Роберт Чижевський.

Він поділився родинними спогадами та міркуваннями про своїх родичів.

– Дід Григорій Чижевський помер 1936, коли мамі було чотири роки, тож вона майже не пам’ятає свого власного батька. До дружини діда і моєї улюбленої бабці я їздив на канікули, і в неї були чудові речі, що залишилися після діда. Коли бабці було, здається, 22 роки, вона вийшла заміж за мого діда, якому тоді було приблизно 40 років.

У родині було відомо, що дід був петлюрівцем, воював в Армії УНР. Є одна фотографія діда у шапці, яку зробили під час фотографування учасників Другого зимового походу Армії УНР. Ця сама шапка лежала в будинку бабці, частково з’їдена міллю. Я пам’ятаю, що в тій шапці грався у війни. Існувала також історія про шаблю діда, яку хтось колись позичив на якусь там виставу і не віддав.

У сінях лежали заржавілі шпори, красиві кам’яні каламарі, бо дідо був геодезистом; лежали українські еміграційні журнали, які, звісно, я не міг прочитати. Мама переказувала мені пісні, які дід співав: наприклад, «Реве та стогне Дніпр широкий».

На короткий час дід був міністром внутрішніх справ 1919 року, коли Україна домагалася визнання у європейських країнах і створили прозахідний уряд, – говорить Роберт Чижевський.

Заступниця голови Полтавської обласної ради Лілія Руроєва та Краснолуцький сільський голова Віктор Романенко наголосили на важливості збереження пам’яті про імена героїв минулих епох – від Армії УНР до сучасних ЗСУ. Висловили думку, що у добу Української революції 1917–1921 років відроджувалися традиції військово-козацької спільноти, які стали основою для розбудови збройних сил УНР.

Хто такі Чижевські?

Олег Пустовгар, представник УІНП в Полтавській області й ініціатор створення нового місця пам’яті, розповідає, що Павло Чижевський був рушієм діяльності Українського клубу Полтави, одним з організаторів і провідників Полтавського осередку Товариства українських поступовців, директором Полтавського Товариства Взаємного Кредиту. Підтримав створення Української Центральної Ради. Після приходу до влади Директорії УНР Симон Петлюра призначив його керівником торговельно-промислової місії, яка мала налагоджувати зв’язки з бізнесовими колами європейських країн. У лютому 1922 року Симон Петлюра призначив його міністром фінансів уряду УНР в екзилі.

На еміграції написав текст Конституції УНР. В останні роки життя у Женеві розробив концепцію електрифікації України та модель вітряної турбіни – прообраз сучасних вітряків-генераторів вітрової енергії.

Григорій Чижевський з травня 1918 року – губернський комісар УНР на Полтавщині. З лютого 1919 року став міністром внутрішніх справ Української Народної Республіки. Був учасником Другого Зимового походу Армії УНР. Під час походу був поранений. Помер у 1936 році у Польщі.

Микола Чижевський народився 1 жовтня 1891 року. У 1919-1920 роках був учасником Першого зимового походу Армії УНР на посаді командира 4-ї гарматної сотні 3-го кінного полку. У жовтні – листопаді 1921 року у складі Волинської повстанської групи підполковник узяв участь у Другому зимовому поході Армії УНР як командир комендантської сотні штабу Повстанської армії.

Написав спогади про ті події «15 діб на окупованій Москвою Україні». Працював у Гірничій академії, став професором і завідувачем ливарної кафедри. Сприяв відкриттю в Гірничій академії окремого факультету ливарної справи у 1951 році.

Керував більш ніж сотнею захистів інженерних та магістерських робіт, опублікував 47 книг, у тому числі 7 підручників. Чимало досліджень присвятив вагранкам – шахтним печам для плавлення чавуну й випалювання вапняку та руди. Основоположник процесу водного охолодження вагранок у Польщі.

Меморіальну дошку уродженцям села Ціпки освятив благочинний Миргородського району Православної Церкви України протоієрей Олег Пограничний.