МЕДВЕДЄВ АРТЕМ

Артем Медведєв народився у 1991 році в Полтаві. У 2008 році закінчив школу № 9. З 2008 по 2013 рік навчався на історичному факультеті Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка. Після початку повномасштабного вторгнення росії 31-річний фанат вступив у територіальну оборону Полтави. Згодом перевівся до Києва, де приєднався до батальйону «Стугна». Виконував бойові завдання на південному напрямку на посаді гранатометника.

Загинув 18 серпня 2022 року поблизу села Максимівка Миколаївської області. Три місяці його тіло пролежало на окупованій території. Сім’я змогла похоронити захисника тільки після звільнення Херсонщини. В Артема залишилася донька Ангеліна.

«Артем був старшим від мене на три роки. Я познайомився з ним через його брата десь у 2016 році на футболі. Побачили одне одного – і так почалося наше спілкування, яке переросло у дружбу з першої бійки. Тобто спочатку ми бачилися тільки на футболі. А останні 2-3 роки до повномасштабної війни наше спілкування вийшло за межі стадіону. Ми навіть працювали разом – Артем хотів поїхати зі мною за кордон на роботу. Але не зробив цього, бо більше часу хотів приділяти своїй».

Футбол для Артема був більше, ніж просто хобі. Він цим жив і повністю викладався на стадіоні. Якщо там виникали якісь проблеми, то намагався їх вирішувати зі старшими товаришами. Більшість хлопців знали його як людину, яка завжди допоможе. Навіть якщо зателефонуєш йому в 4-5 годині ранку і скажеш, що терміново потрібна допомога, то він відразу запитував: «Куди їхати?» – говорить Влад, друг Артема і ультрас «Ворскли».

Дружина брата Артема Медведєва – Анастасія – так розповіла про його життя: – «Артем був людиною вольовою, рішучою, якщо мав якісь переконання, то слідував їм беззаперечно. І коли почалося повномасштабне вторгнення, він був у Полтаві. Чоловік з ним спілкувався, обговорювали що робити, як бути корисними, хоча в армії ніхто з них не служив, зі зброєю справи не мав. Тобто, попри те, що розуміння як допомогти не було, у нього було чітке розуміння, що він не має просто сидіти і чекати, відтак наважився піти у місцеву тероборону, з думкою, що там навчать військовій справі.

Здається, це було 25 лютого. Тоді такої прямої загрози для Полтави не було, і вони разом із друзями вирішили зініціювати переведення до київської тероборони, адже на підступах до столиці вже були війська рашистів.

До того ж у Києві жили ми, та і до цього Артем теж жив і працював певний час у столиці. Тривалий час він служив саме там, у різних місцевих формуваннях. Але коли Київщину звільнили, завершилися усі стабілізаційні заходи, разом з побратимами готувалися до переведення на більш складний напрямок, знову ж таки – не могли «відсиджуватися», хотіли робити справу.

Проходили підготовку, влітку уже вийшли з цих добровольчих формувань і вступили до лав ЗСУ. Після цього його у складі батальйону «Стугна» було командировано на Миколаївщину.

Коли міг, то виходив на зв’язок. Але ніколи нічого не розповідав, не хотів, щоб рідні хвилювалися, ніби штучно формував враження, що він у безпеці. Але загинув він на полі бою 18 серпня, там, де зовсім не було безпечно… Як справжній воїн, захисник нашої родини.

Звістка про загибель прийшла 19-го серпня від побратимів, але офіційної інформації не було. Тому коли у серпні в пабліках почали поширювати новину, ми моніторили й просили видаляти фейки, адже офіційно він був зниклим безвісти, тож ми не могли не сподіватися на краще.

І ось коли ЗСУ звільнили Миколаївщину, ми вже отримали офіційну звістку про те, що Артем поліг за Україну у тяжких боях на кордоні Миколаївщини та Херсонщини.

Артем дуже любив футбол, рідну «Ворсклу», був у складі ультрас. Ясна річ, на позиціях не було можливості дивитися матчі улюбленої команди, тому він під час перерви між таймами або після матчу телефонував Андрію, своєму брату, щоб той йому переповів, що відбувалося на полі: хто забив, хто пропустив, хто заважав, хто ніякий, хто обрізався, кого бракувало, за що Скляр отримав чергову жовту».