Вибухи танкових снарядів розірвали грудневий ранок. Ці звуки – останнє, що чули військові, які полювали за російською технікою на околиці села. На позиції їх вів командир, про якого ще за життя почали складати легенди, піти на завдання з яким вважали за честь, – молодший сержант Сергій Міщенко на позивний «Бугор».
Тоді урвалися життя одразу кількох бійців підрозділу, що воював до цього майже без втрат. До ранку 1 грудня 2022 року.
З загибеллю Сергія Міщенка Україна втратила природженого воїна, майстра нестандартних бойових рішень, підприємця, опори для людей, які збилися з дороги й потребували допомоги.
Ким був Сергій Міщенко
Історія Сергія Міщенка як воїна могла розпочатися задовго до повномасштабного вторгнення Росії. У юності від кар’єри військового його відмовив батько. У 2015 військкомат залишив їх із братом у резерві. Проте лютий 2022 повернув чоловіка до давньої мрії, яку в той момент він усвідомив уже як свій обов’язок.
Народжений у Зінькові 21 травня 1974 року Сергій Міщенко в дитинстві оселяється в селі Гусаки. З молодшими братом і сестрою їх туди забирає жити батько. Мати через хворобу майже втратила здатність ходити, тож чоловік вирішив полегшити їй побут і перевезти разом із дітьми до рідних у село.
Найближча школа була у Проценках за 3 км від дому. Ходити туди доводилося пішки, а іноді дітей підвозив колгоспний автобус. Улюбленим предметом Сергія Міщенка була геометрія, до вчителя якої хлопець також ходив на шаховий гурток.
Відтоді минуло три десятки років, школу закінчили кілька поколінь учнів, а випускник Сергій Міщенко усміхається до нових школярів з меморіальної дошки, яку встановили на фасаді будівлі до річниці його загибелі.
Після закінчення школи Міщенко отримує водійські права, служить в Нацгвардії, а після повернення йде працювати до тодішньої міліції й за розподілом потрапляє в Опішню. Проте кар’єри в органах так і не робить. Зіткнувшися з корумпованістю керівництва, пише заяву на звільнення. Їздить із братом на заробітки, але зрештою повертається й започатковує власну справу.
Сергій Міщенко кілька разів одружується, дає життя п’ятьом дітям і стає названим батьком шостій. Разом із братом розвиває свій будівельний бізнес, займається волонтерством. Усталений ритм життя перериває перша сирена повітряної тривоги. Чоловік йде до терцентру комплектування у Лубнах і проситься добровольцем до лав Збройних сил. Його молодшому синові не виповнилося тоді й пів року.
Далі було перше прощання з дружиною й дітьми, навчання на протитанкіста й бойові завдання.
Довоєнне життя Сергія Міщенка
«Підрозділ їхній всю війну пройшов майже без втрат. Тільки в перших боях одна людина загинула з їхньої батареї й одну поранили. 9 місяців вони фактично не мали втрат. Загибель Сергія серйозно вдарила по підрозділу й бригаді. Багато людей були розгублені, тому що він був лідером серед побратимів та лідером за показником ефективності в бою», – розповідає Олександр Товстоног.
«Після роботи в міліції Сергій став на самостійний шлях. Він завжди був капітаном своєї команди. На ньому була бухгалтерія, переговорні та організаторські процеси. Він був ніби запальничка, завжди в русі, усіх вів за собою. Їхній з братом бізнес ріс, вони набирали людей. З часом у них була ціла будівельна компанія, навіть магазин свій відкрили».
Починалося все з ремонтів, переобладнання, влаштування комунікацій. Пізніше почали братися за об’єкти, які будували з нуля: житлові, промислові, комерційні. У різні часи з Міщенками працювали понад 20 людей. Для частини з них ця робота стала порятунком, шляхом повернення до гідного життя.
У будівельному магазині братів була точка видачі гуманітарної допомоги. Для цього Сергій Міщенко співпрацював з благодійним фондом, займався розвезенням речей, подарунків. Організовував новорічне свято для дітей, які через війну переїхали до Полтавщини. Про це майже ніхто не знав, окрім найближчих і друзів.
«Сергій завжди був людиною широкої душі. У нього не було ні квартири, ні машини. Мав стареньку автівку, але перед повномасштабною війною і її продав».
Упродовж всього життя найближчою людиною Сергія Міщенка залишався його брат Євген. Випробування й кризи в житті та бізнесі вони долали разом. У середині 90-х складно було знайти роботу, тож їм довелося поїздити по заробітках.
Повномасштабна війна застала Сергія Міщенка у Хоролі. Вони з братом з’їздили на об’єкт, де тривала робота, і домовилися тримати зв’язок, коли старший поїде до Лубен розвідати ситуацію у центрі комплектування. Прибувши на місце він пише заяву добровольця й отримує 4 дні на те, щоб залагодити справи й зібрати речі.
Бойовий шлях воїна: як народжувався легендарний мисливець за танками
Прибувши до точки збору у військову частину, Сергій Міщенко проситься в розвідку, адже строковиком служив саме там. Проте виявилося, що підрозділ повністю укомплектований, тож потрібно чекати на результати розподілу.
Запізнюючись на шикування на плацу, Міщенко знайомиться зі своїм майбутнім командиром Анатолієм Клименком і потрапляє до 43-ї окремої артилерійської бригади, а після переведення – до 45-ї у 87-й протитанковий артилерійський дивізіон.
Для служби обирає собі позивний «Бугор».
Сергій Міщенко стає протитанкістом. Його завданням було запобігати проривам броньованої техніки ворога, прикривати та захищати інші підрозділи. Починав працювати зі «Стугнами», згодом перейшов на «Джавеліни».
Навчання не давалося йому легко. Були труднощі з тренажером та деякі непорозуміння з інструктором, тож у своїй чоті Міщенко мав ледь не найгірші показники. Його хист до військової справи розкрився саме на полі бою.
Міщенко воював за визволення від росіян Києва, брав участь у боях під Барвінковим, Вірнопіллям, Бражківкою, відбивав ворожі напади під Маріуполем, Лисичанськом, Соледаром, Бахмутом.
У складі розрахунків воїн виходив на позиції, де існував ризик ворожих проривів. У боях дістав репутацію кращого стрільця підрозділу. Його віртуозність і нестандартні рішення вивели способи використання протитанкової зброї за межі інструкцій. Історія зі спогадів героя про першу ліквідовану ціль із «Джавеліна», коли він з побратимами зайшов у тил ворога в пошуках техніки під Лисичанськом:
«Зайшли вже далеченько, до якогось села – опинилися в низині, все добре позаростало кропивою і видимість мінімальна. Поруч росли три дуби, тож я, щоб хоч щось розгледіти, поліз на найвищий із них. Бачу за декілька кілометрів маленький хутір, туди під'їхав до однієї хати ворожий КАМАЗ і чоловік 10-15 стали його завантажувати боєкомплектами. І я розумію, що через якусь годинку-дві всі ці снаряди полетять в нашу сторону.
Зв’язку зі штабом не було, тому я сам ухвалюю рішення про постріл. Тихенько кажу Олегу:
– А ну подай мені установочку!
– Куди – на дерево? – здивувався він.
– Саме так, – відповідаю я.
Трубу він мені подав – добре що вона неважка, порівняно з нашою Стугною. Було не дуже зручно на дереві, і ракета довго не хотіла ставати на своє місце, але згодом все вийшло.
З “Джавеліна” я до цього ще не стріляв (електронний тренажер не рахується), а з дерева, як я дізнався вже потім від іноземних інструкторів, взагалі ніхто у світі такого не виробляв. Але тоді я про це не думав: бачу ціль і не бачу ніяких перешкод».
Це було пряме потрапляння в ціль за 2 км. Один великий спалах і 10-15 хвилин вибухів: ні пасажири КАМАЗу, ні снаряди росіян більше не були придатні для атаки.
Усього Сергій Міщенко знищив у боях 35 одиниць російської техніки, з них 8 – за один бій 20 липня. Тоді з «Джавелінів» Сергій Міщенко поцілив 5 танків, бойову машину піхоти, бронетранспортер та КАМАЗ. Одна за одною впродовж доби ворожа техніка йшла на прорив і потрапляла під удар.
У той час в міжнародних медіа говорили про досягнення іншого українського воїна, який знищив 6 одиниць з колони ворожої техніки. Про подвиг Сергія Міщенка тоді знали хіба побратими, тож друг вирішив допомогти надати розголосу його історії. Вони звернулися до одного з центральних телеканалів і домовилися про запис матеріалу 3 або 5 грудня. Проте цього так і не сталося. Сергій Міщенко загинув 1 грудня.
«Він почувався в армії, як риба в воді. Нічого не боявся. Його побратим Олег розповідав про той бій, що з ним взагалі було не страшно. Якщо ти йшов з Сергієм, байдуже де буде той бій, навіть не питали ніколи. Якщо ти з ним ідеш, це було за щастя, за честь. У той час він інструктором вже був, сам навчав. Командири останній місяць йому казали: ти вчи інших, ти сам не ходи. Він випрошував піти в ті вилазки, то й відпускали його. Це людина була неспокійна в доброму сенсі цього слова», – каже друг героя.
За бойові звитяги Сергія Міщенка нагородили «Хрестом бойових заслуг». Відзнаку вручав особисто Президент України у Верховній Раді. На церемонію нагородження «Бугра» витягали просто з окопу. Він довго опирався й не хотів полишати позицію, та все ж згодився поїхати до Києва. Окрім цієї нагороди, Сергій Міщенко став повним кавалером ордена «За Мужність». Після смерті йому надали звання Героя України й орден «Золота Зірка».
Того фатального ранку під командуванням Міщенка було три розрахунки: один за кілометр від нього, два поруч
«Від дальнього розрахунку Сергій почув звук розриву танкового снаряда, спробував зв’язатися з ними, але у відповідь була тиша. Поруч з ним знаходилися 4 військовослужбовці, по два на розрахунок. Сергій у цей час був за деревом у кікіморі, маскхалаті, його не було видно серед листя. Його побратим солдат Олег Глухов трохи висунувся вперед, але це було всередині посадки, поміж дерев. І Олег знищив цей танк пострілом з “Джавеліна” й секунд на 5 забарився, намагаючись подивитися в бінокуляр, чи танк знищено.
Сергій встиг доповісти по рації про знищення танка. Олег побіг до окопу, але через 10-15 секунд після пострілу Олега був зворотний постріл з іншого боку. Можливо, там був ще один танк в засідці. Розрив снаряду між Сергієм і Олегом Глуховим забрав життя обох. Також загинув Євген Матрос, який на цей момент перебував в окопі».
Військова справа в житті Сергія Міщенка вперше з’явилася під час строкової служби, яку він проходив у Національній Гвардії в Кривому Розі. Уже тоді йому довелося побувати в гарячих точках. За півтора року служби в розвідці його кілька разів перекидали в район Придністров'я.
Вшанування пам’яті Сергія Міщенка
Відомий серед земляків за життя, після загибелі Сергій Міщенко став одним із найбільш впізнаваних героїв російсько-української війни на Полтавщині. Збереження пам’яті про нього стало справою для честі рідних та друзів.
Немає коментарів:
Дописати коментар