ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ

Меморіальна дошка

М. С. Грушевському,

саме тут він виступив із промовою 

на відкритті Українського клубу

в Полтаві

26 вересня 2016 р. у Полтаві на фасаді будівлі по вулиці Стрітенській, 37 відкрили меморіальну дошку М. С. Грушевському.

Саме тут професор, відомий громадській і політичний діяч, голова Наукового Товариства імені Т. Шевченка у Львові (1897-1913), голова Центральної Ради Української Народної Республіки виступив із промовою на відкритті Українського клубу в Полтаві (клуб сприяв поширенню української літератури, проводив легальну просвітницьку діяльність). 

Меморіальну дошку виготовили за кошти міського бюджету у рамках заходів Міської програми з охорони культурної спадщини та збереження історичного середовища міста Полтава. Автор проекту – член Національної спілки художників України, автор численних пам’ятних знаків Дмитро Коршунов.

Вулиця Грушевського – одна з вулиць Полтави у Шевченківському районі міста. Пролягає від Київського шосе до виходу на вулицю Героїв АТО. Утворює перехрестя на межі вулиці Степового Фронту і вулиці Мазепи, а також із вулицею Ціолковського. До вулиці Грушевського прилучаються вулиця Грабчака і провулки Стешенка та Залізний.

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ – український видатний вчений-історик, визначний державний та громадсько-політичний діяч, публіцист, літературознавець, письменник. Народився 29 вересня 1866 року у місті Холм, тепер м. Хелм, Польща. Він закінчив Тифліську гімназію (1880–1886 рр.), з 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Уже на третьому курсі М. Грушевський пише наукову роботу "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века", яку було удостоєно золотої медалі. Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії. У 1890-1894 рр. Грушевський працює при Київському університеті як професорський стипендіат.

За рекомендацією відомого історика Володимира Антоновича 1894 р. Михайло Грушевський отримав посаду професора першої на українських землях кафедри історії України у Львівському університеті.

Історичний семінар університетської кафедри та Наукове товариство ім. Шевченка стали організаційними осередками наукової школи Грушевського, з якої постала плеяда відомих українських істориків – В.Гарасимчук, І. Джиджора, М. Кордуба, І. Кревецький, І. Крип’якевич, О.Терлецький, С. Томашівський та ін.

А широкомасштабні історичні дослідження мали слугувати основою для головної наукової праці М.С.Грушевського – багатотомової "Історії України-Руси". Останній, десятий том (присвячений подіям 1657–1659 рр.) було надруковано уже після смерті Грушевського – в 1936 році.

Паралельно з роботою над фундаментальною багатотомною історією він уклав стислі однотомні нариси історії України ("Очерки истории украинского народа", 1904 р.; "Ілюстрована історія України", 1913 р.)

Наукова концепція Грушевського історика про етнічну соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика. До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві: створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі видання, випускає газети, відкриває книгарні.

Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху, а отже став небезпечною особою для урядових кіл як Росії, так і Австро-Угорщини. З початком Першої світової війни повертається до Києва, де відразу ж був заарештований. Заслання відбував у Симбірську, Казані, Москві.

Тільки Лютнева (1917 р.) революція і падіння самодержавства в Росії дало змогу Грушевському повернутись до Києва.

Зі створенням на початку березня 1917 р. у Києві Української Центральної Ради Грушевський був заочно обраний її головою. Таємним голосуванням переобраний на цій посаді Всеукраїнським національним конгресом 8 квітня 1917 р. Під керівництвом визнаного, авторитетного лідера українського руху Центральна Рада за короткий час пройшла шлях від гасел національно-культурної автономії до проголошення суверенної Української Народної Республіки (січень 1918 р.) та її Конституції (квітень 1918 р.). Грушевський був автором головних політичних документів УЦР, основних концептуальних положень Української революції. Він тісно співпрацював із створеною у квітні 1917 р. Українською партією соціалістів-революціонерів.

Після гетьманського перевороту Грушевський відійшов від активної політичної діяльності. У 1919–1924 рр. перебував на еміграції (Прага, Париж, Женева, Берлін, Відень). Наукова та видавнича діяльність Грушевського зосереджувалась у заснованому ним Українському соціологічному інституті, громадсько-політична – в керівництві "Закордонною делегацією" Української партії соціалістів-революціонерів, редагуванні її друкованого органу "Борітеся – Поборете!", створенні Комітету "Голодним України".

У березні 1924 р. Грушевський повернувся в Україну, щоб продовжити масштабні наукові дослідженння та завершети написання фундаментальної "Історії України-Руси", що неможливо було здійснити без вітчизняних архівів та бібліотечних зібрань. Своєю науковою та науково-організаційною діяльністю вчений протистояв більшовицькому режимові в Україні. У 1924-1930 рр. він очолював усі головні історичні установи ВУАН: кафедру історії українського народу при Історико-філологічному відділі, Історичну секцію з численними комісіями, археографічну комісію. Осередком його історичної школи стала новостворена Науково-дослідна кафедра історії України. За редакцією вченого в цей період було випущено 80 книг, серед них періодичні та серійні видання: "Україна", "Науковий збірник", "Студії з історії України", "За сто літ", збірники комісій порайонного дослідження історії України.

У 1929 році Грушевський був обраний академіком АН СРСР.

Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Його перу належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику, епістолярний доробок. Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної "Історії України-Руси", справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження. Михайло Грушевський – неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній історіографії. Михайло Грушевський – видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції, він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя – самоствердженню свого народу. Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він наголошував: "Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою". Тривала подвижницька праця Михайла Грушевського у Галичині і Наддніпрянщині, у Львові і Києві стала живим уособленням єднання західних і східних теренів України. Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, "право самому порядкувати на власній землі". 

Помер Михайло Сергійович Грушевський 24 листопада 1934 року в Кисловодську, СРСР. 

Похований у Києві на Байковому кладовищі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Грушевський Михайло Сергійович : [є про зв’язок з Полтавщиною] // Українська революція 1917-1921. Полтавський вимір : події; постаті; документи : у 3-х кн. / Державний архів Полтавської області, Центр дослідження історії Полтавщини; упоряд. О. А. Білоусько. – Полтава : Полтавський літератор, 2017. – Кн. 1: Процеси. Діячі. Рефлексії. 1917-1921. – С. 216-218.
2. Діптан Ірина. Михайло Грушевський про чинники поразки державницьких домагань Івана Мазепи / І. Діптан // Село Жуки – батьківщина літописця Самійла Величка : збірник матеріалів Третьої наукової конференції / Центр пам'яткознавства НАН України і Укр. т-ва охорони пам'яток історії та культури, Департамент культури і туризму Полтавської обласної державної адміністрації, Полтавська районна рада, Полтавський краєзнавчий музей ім. В. Кричевського. – К. : ЦП НАНУ і УТОПІК, 2019. – С. 9-17.
3. Іваненко Р. До дня народження Михайла Грушевського відкрили меморіальну дошку / Р. Іваненко // Полтавський вісник. – 2016. – 29 верес. – С. 4. 
4. Пустовіт Т. Добро нашого народу вимагає од нас високого напруження : [перебування і промова М. С. Грушевського в Полтаві 1913 р.] / Т. Пустовіт // Край. – 2009. – № 67 (листоп.). – С. 17. 
5. Пустовіт Т. Михайло Грушевський і Полтавщина / Т. Пустовіт // Слово Просвіти. – 2016. –  20-26 жовт. – С. 6, 7. 
6. Пустовіт Т. Михайло Сергійович Грушевський і його полтавські друзі та кореспонденти / Т. Пустовіт // Зоря Полтавщини. – 2016. – 23 верес. – С. 16.