ОСТАПЧУК ПАВЛО

На честь воїна відкрили меморіальну дошку на фасаді школи № 34 у Полтаві. Боєць склав голову у боях на Донеччині.

Пам’ятний знак встановили на фасаді навчального закладу, де здобував освіту воїн.

Меморіальну дошку відкрили хвилиною мовчання задля вшанування пам’яті полеглих захисників України.

Життєвий шлях захисників

Солдат Павло Остапчук народився 12 липня 1986 року у Полтаві, де навчався у школі № 34, під час навчання у старших класах займався спортом, а також самостійно вчився грати на гітарі та співати.

Після навчання працював будівельником та продовжував захоплюватися музикою. З початком повномасштабного вторгнення разом з братом доєднався до лав Збройних сил, де його направили на службу у 107 бригаду реактивної артилерії м. Кременчук. Там він служив з 28 лютого 2022 року у роті охорони на посаді стрілець-санітар.

Згодом, вирішив доєднатися до окремої штурмової Київської бригади після чого його направили у місто Костянтинівка, що на Донеччині у званні старший стрілець 1-го штурмового батальйону. Загинув 10 березня 2023 року на околицях села Іванівське поблизу Бахмуту внаслідок штурмових дій противника. Посмертно Павла Остапчука нагородили відзнакою Полтавської громади «Захисник України – Герой міста Полтава».

МІЩЕНКО МАКСИМ

На фасаді Полтавської гімназії № 36, що у Рибцях, встановили меморіальну дошку, аби вшанувати пам’ять випускника.

Меморіальну дошку на фасаді школи відкрили мама та дружина воїна Максима Міщенка. Вшанувати пам'ять захисника, прийшли його рідні, друзі, вчителі та колеги.

Максим Міщенко тримав оборону на Курському напрямку

Захисник народився 28 квітня 1998 року в Полтаві. Після закінчення гімназії № 36, він здобув кваліфікацію магістра за спеціальністю «Нафтогазова інженерія та технології».

До мобілізації Максим понад 7 років працював в «Укрнафта». Починав працювати як респіраторник, згодом став інженером-конструктором І категорії, а з жовтня 2023 року очолив взвод у Полтавському воєнізованому загоні Бази протифонтанної безпеки.

30 квітня 2024 року Максим Міщенко долучився до лав Сил оборони. Він служив на посаді майстра відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів аеромобільного батальйону в складі 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади.

Солдат Максим Міщенко загинув 5 січня 2025 року під час виконання бойових завдань поблизу села Мала Локня Суджанського району, що на Курщині.

КАРАМАН ОЛЕКСАНДР

На вулиці Сінній відкрили меморіальну дошку начальнику розвідки та командиру розвідувального відділення Олександру Караману. Меморіальну дошку розташували на будинку, де працював військовий.

Майор Збройних сил України Олександр Юрійович Караман (позивний «Гора») народився 19 січня 1973 року у селі Медведівка Челябінської області. У 1980 році разом із сім’єю переїхав до України. Протягом 1980-1990 років навчався в Серпневій середній школі Валківського району Харківської області. У 1995 році закінчив Харківське гвардійське вище танкове командне училище.

Чоловік віддав військовій службі 20 років життя. 12 січня 1992 року прийняв військову присягу на вірність народу України. Перебуваючи на посаді начальника розвідувального відділення військової частини, брав безпосередню участь у бойових діях. Спочатку була оборона населених пунктів на Гуляйпільському напрямку (Запорізька область), потім – бої за звільнення Богородичного та Святогірська на Донеччині.

Поліг 15 серпня 2022 року в районі населеного пункту Богородичне Донецької області, захищаючи державний суверенітет і територіальну цілість України.

Його нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За вірність народу України» І ступеня, Почесною Грамотою виконавчого комітету Полтавської міської ради «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові, вірність військовій присязі, високе почуття патріотизму, активну громадянську позицію, вагомий особистий внесок у наближення перемоги над російським агресором» та відзнакою Полтавської міської територіальної громади «Захисник України – Герой міста Полтава».

БУГАЄЦЬ ВЛАДИСЛАВ

У День пам’яті та перемоги над нацизмом у Білицькій гімназії № 3 урочисто відкрили меморіальну дошку Владиславу Бугайцю.

Владислав Бугаєць народився 25 жовтня 2003 року в Полтаві. Ріс звичайним хлопцем із великим серцем, який мріяв про щасливе життя. Після закінчення школи вступив до Полтавського професійного ліцею, де здобув фах майстра ресторанного обслуговування та кухаря. Після навчання працював барменом у Нижніх Млинах.

Наприкінці 2021 року Владислава Бугайця призвали на строкову службу до лав 22-ї окремої бригади з охорони дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав Національної гвардії України.

У 2024 році його перевели на посаду стрільця-санітара батальйону оперативного призначення 22-ї окремої бригади НГУ «Київська Русь». У лютому 2024 року Владислава Бугайця у складі підрозділу направили на бойові позиції в Донецьку область.

18 лютого 2024 року він заступив на бойове чергування у складі відділення, яке тривалий час перебувало під щільним артилерійським вогнем противника. Разом із побратимами займався інженерно-фортифікаційним укріпленням позицій. У нічний час, під час атаки ворожої піхоти, ефективним кулеметним вогнем змусив противника відступити, не допустивши прориву оборони.

5 березня 2024 року воїн разом із п’ятьма бійцями зайняли передову позицію в тому ж районі. Владислав Бугаєць діяв рішуче та професійно: коригував вогонь артилерії та БпЛА, використовував гранати в ближньому бою, не дозволяючи противнику прорватися на позиції. У ході боїв його відділення знищило близько 150 окупантів, пишуть земляки.

7 березня 2024 року під час чергового ворожого артилерійського удару Владислав Бугаєць, з позивним «Бугай», загинув разом із побратимами.

За мужність, героїзм і самопожертву старшого солдата Владислава Бугайця посмертно нагородили нагрудним знаком «За відвагу».

ФЕДОРЧЕНКО ОЛЕКСАНДР

У Миргороді відкрили меморіальну дошку Герою України Олександру Федорченку

25 березня 2025 у Миргородській гімназії № 2 «Гелікон» відкрили меморіальну дошку полеглому в боях захиснику, Герою України, Почесному громадянину Миргородської міської територіальної громади Олександру Федорченку. З цієї нагоди на подвір'ї закладу відбулося урочисте віче.

На відкритті меморіальної дошки зібралися рідні, друзі, бойові товариші та представники громади. Вони вшанували пам’ять Героя, який до останнього подиху залишався вірним Україні. Керуюча справами виконавчого комітету Антоніна Нікітченко зазначила, що ця пам'ятна дошка буде символом того, що ми завжди будемо пам’ятати та шанувати наших Героїв, які загинули за вільну, незалежну Україну. Немає прощення тим, хто приніс українцям стільки горя і сліз. Скільки житимемо – не забудемо! І не пробачимо тим, хто прийшов на нашу землю вбивати. Антоніна Борисівна висловила щирі співчуття рідним Олександра Федорченка та передала його дружині почесну відзнаку «Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади», яку Герой України отримав посмертно.

Катерина Федорченко відкрила меморіальну дошку на честь свого полеглого чоловіка та поділилися спогадами про його незламний характер, силу духу та відданість військовій справі.

Олександр Іванович Федорченко народився 9 грудня 1974 року в м. Ізюм на Харківщині. Після закінчення 9 класів місцевої школи, продовжив навчання у професійно-технічному училищі та паралельно влаштувався на роботу. Трудове життя почалося на оптико-механічному заводі наладчиком станків, майстром по виготовленню окулярів. У Збройних Силах України служив у складі 95-ої окремої десантно-штурмової бригади. Після демобілізації Олександр працював у патрульно-постовій службі поліції. Але зрозумів, що повернення людям зору стане для нього головним професійним сенсом. У Миргороді він організував відмінне обслуговування у знаному на все місто магазині «Оптика». З першого дня повномасштабного вторгнення росії сержант Федорченко був мобілізований і став опорою та бойовим стрижнем Миргородської тероборони. Десантник Федорченко передавав свій бойовий досвід молодим бійцям. У цей період Олександр Федорченко у складі 148 батальйону спеціального призначення був серед тих, хто влаштував «Гадяцьке сафарі» на російського агресора, який вторгся на українську землю. З початку 2023 року у складі 116-ї окремої бригади виконував бойові завдання у найгарячішій точці на сході держави.

Т.в.о. начальника групи Цивільно-військового співробітництва ВЧ-7314, лейтенант Андрій Савіцький розповів, що 25 березня в районі населеного пункту Тоненьке Покровського району Донецької області у ході виконання бойового завдання Олександр Іванович Федорченко загинув. Позивний «Мамонт» дуже пасував йому. Гарні фізичні дані та виняткові людські якості зробили Олександра унікальним. Командир розвідувальної групи Федорченко був як батько для своїх підлеглим. Існувала навіть черга, щоб попасти до нього у групу, що наводила жах на ворогів. Завдяки його вмінню воювати збережено життя понад сотні побратимів. Уникнення зайвого ризику і тактичне вирахування кожного кроку під час виконання бойових завдань – за ці якості воїна цінувало командування військової частини.

Олександр Федорченко – активний патріот і принциповий українець. Після повернення із зони проведення операції об’єднаних сил приєднався до лав «Правого сектору» та став очільником миргородського осередку військово-політичного руху.

Олександр Федорченко мав свій погляд на розвиток нашого міста, балотувався на посаду Миргородського міського голови. При цьому не переставав допомагати побратимам як волонтер – возив військову амуніцію, продукти харчування у найгарячіші точки зіткнень. Він любив життя, вмів насолоджуватися кожною хвилиною у колі близьких людей. Планував мирне достойне життя і був справжнім другом, люблячим сином, братом, чоловіком, батьком, якому навіки лише 48 років.

Побратими згадали, як Олександр боровся із рашистами, про операцію «Гадяцьке сафарі». Олександр Федорченко був активним патріотом і принциповим громадянином своєї держави, за яку віддав життя.

Наш земляк, воїн ЗСУ з позивним «Мамонт», загинув 25 березня 2023 року в районі населеного пункту Тоненьке на Донеччині у ході виконання бойового завдання. До останнього подиху він залишився вірним військовій присязі і Україні, яку любив понад усе. На честь Героя у Миргороді одну із вулиць назвали його іменем.

Олександр Федорченко не дожив до Перемоги, але наблизив її ціною свого життя. Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас!

ВІКТОР ЧМІЛЕНКО

У День фермера, на фасаді будівлі Полтавської обласної Асоціації фермерів і приватних землевласників імені Героя України, Героя Небесної Сотні Віктора Чміленка, що розташована на вулиці Міщенка, відкрили анотаційну пам’ятну дошку громадському активісту та фермеру Віктору Чміленку.

Чміленко Віктор Іванович народився 4 лютого 1961 року в місті Бобринець Кіровоградської області. Закінчив місцеву школу, після чого вступив до Кіровоградського технікуму механізації сільського господарства.

Проходив службу в прикордонних військах на території Туркменії, на кордоні з Іраном. Після демобілізації до 1985 року працював у місцевому колгоспі інженером із техніки безпеки, пізніше – у Бобринецькій ремонтно-експлуатаційній майстерні.

У 1991 році закінчив Херсонський сільськогосподарський інститут за спеціальністю «Зоотехніка». У 1992 році заснував фермерське господарство «Вікторія», де обробляв 350 гектарів землі, вирощував зернові й технічні культури, розводив овець і свійську птицю.

Віктор Чміленко активно долучався до суспільно-політичного життя країни. У 2004 році був учасником Помаранчевої революції, а під час Революції Гідності підтримував Майдан у Кіровограді (нині Кропивницький) та в Києві. Брав участь в акціях Автомайдану, зокрема в місті Васильків блокував виїзд солдатів внутрішніх військ.

20 лютого 2014 року Віктор Чміленко загинув від куль силовиків на вулиці Інститутській у Києві.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Віктору Чміленку присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

СМІЛИК ОЛЕКСАНДР

На фасаді Зіньківського опорного ліцею імені Миколи Зерова відкрили меморіальну дошку Олександру Смілику.

Пам’ятну дошку встановили на будівлі навчального закладу, де свого часу навчався військовий.

Почесне право відкрити пам’ятну дошку надали матері воїна – Владиславі Антонівні.

Олександр Смілик народився 3 березня 1987 року в Зінькові. Саме тут минули його дитячі та юнацькі роки. Закінчив Зіньківську спеціалізовану школу І-ІІІ ступенів № 2 (нині – Зіньківський опорний ліцей імені М. К.Зерова). Здобув професію тракториста та водія автотранспортних засобів у Зіньківському регіональному центрі професійно-технічної освіти. З 2006 по 2007 роки проходив військову службу. Після повернення на малу батьківщину працював на підприємствах міста.

Рідні пригадують, що понад усе Олександр захоплювався книгами. Він міг читати днями й отримував від цього неабияке задоволення.

15 березня 2023 року був призваний до лав Збройних сил України. Олександр Васильович до останнього подиху виборював мирне небо над своєю Батьківщиною. Йому навіки залишилося 36…

АНДРІЙ СЕРБУТОВСЬКИЙ

Меморіальну дошку створили колеги по цеху. Її встановили на будинку, де він жив у Полтаві за адресою улиця Соборності, 26.

Сербутовський Андрій Андрійович (1923-2006), маляр, член НСХУ, заслужений художник України. Лауреат обласної щорічної премії імені Панаса Мирного за 2004 р. – за твори живопису «Подруги» (Солдатські вдови), «Хліба половіють». Учасник Другої світової війни. Спеціальної освіти не мав. Брав участь у виставках в Полтаві від 1948, у всеукраїнських – з 1954, а також в Японії (1975, 1980, 1981), Болгарії (1976, 1982), Польщі (1992), Німеччині (1992), США (1992). Член Національної спілки художників України. Лауреат обласної щорічної премії ім.Панаса Мирного (2004) за картини «Подруги» (Солдатські вдови), «Хліба половіють». Працював в різних жанрах – портрет, натюрморт, тематична картина, але улюбленим жанром художника був пейзаж. Картини Сербутовського зберігаються в музеях Полтави, Києва, Харкова

У загальному поступальному русі безумовно значну роль відіграють скромні трудівники мистецького цеху. До таких належить і полтавець Андрій Андрійович Сербутовський (1923-2006). На відміну від великих майстрів, які були піонерами в мистецтві свого часу, він ішов уторованим шляхом. Сербутовський зображував просту, буденну дійсність, передавав думки і почуття своїх сучасників без спеціальної естетичної опосередкованості й умовності. Його творчі пошуки незмінно співвідносилися з твердими уявленнями про суть і сенс життя, з громадянськими почуттями. Кредо Андрія Андрійовича Сербутовського – любов до своєї справи разом з упевненістю в її життєвій необхідності.

Ця переконаність була міцним підґрунтям для розвитку творчих здібностей, знаходила у Сербутовського дійовий вираз. Незаперечна його роль у заснуванні 1970 року Полтавської організації Полтавської обласної організації Національної спілки художників України. Як голова правління організації (1970-1971 роки) і член правління ПО СХУ (1970-1981 роки) Сербутовський віддав чимало сил для того, щоб Спілка стала справжнім організаційно-творчим центром образотворчого мистецтва в краї. Впродовж 1976-1979 років Андрій Андрійович очолював комісію з роботи з молодими художниками, в 1977-1980 і 1982-1983 роках був членом художньої ради при Полтавському художньо-промисловому комбінаті.

Діяльність митця ще за життя дістала широке визнання. Його твори експонувалися на обласних (із 1948 року), республіканських (із 1954 року), всесоюзних (із 1960 року), міжнародних (із 1974 року) виставках, зберігаються в державних музеях України, приватних колекціях на батьківщині та за кордоном.

При всьому тому значення творчості Андрія Андрійовича Сербутовського для української художньої культури ще не в достатній мірі усвідомлено істориками мистецтва. Художня критика не дуже уважно стежила за творчим розвитком майстра. Інтерв’ю з ним відомо лише кілька. Друковані видання рідко публікували репродукції його робіт. Про творчість А. А. Сербутовського взагалі написано до образливого мало. Виявлена бібліографія налічує трохи більше 30 позицій – переважно публікацій у місцевій пресі, головним чином, про виставки з участю Сербутовського та його персональні виставки. Каталог останніх відомий лише один (1983 року). Перший і єдиний альбом з малярством Сербутовського вийшов у Києві 2004 року. Робився він поспіхом. Підписи під багатьма ілюстраціями не вивірені, містять багато помилок і неточностей, репродукції розташовані безсистемно, через невисоку якість друку колірне багатство картин не передано. Та й показує альбом лише один бік обдарування Андрія Андрійовича Сербутовського – його майстерність як пейзажиста. Проте навіть за цих недоліків київська марка значила багато – презентація альбому в Полтаві зібрала майже весь культурний бомонд і вкотре дала підстави говорити про Сербутовського як про визнаного майстра живопису.

І все ж неувага сучасників дається взнаки. Життя мистця відоме далеко не так повно, як хотілося б для такої особистості; передусім це стосується першого етапу його творчості. Це зайвий раз підтверджує справедливість думки про необхідність своєчасного створення монографічного дослідження творчості митців ще за їх життя. Життя ж було доволі суворе для Сербутовського. Його шлях супроводжували чималі складнощі, він чув голоси як загального схвалення, так і критичної оцінки своєї творчості. Водночас художник був скромною, незахищеною «житейською мудрістю» людиною, але завжди принциповим, коли справа стосувалася мистецтва. З упевненістю можна сказати, що головним смислом його існування було – служіння мистецтву. Його він віддано любив, йому віддав всі свої сили, почуття, помисли, ради нього долав пов’язані з хворобою страждання останніх років життя. Тому така життєстверджуюча в своїй основі, красива і гармонійна його творчість.

Із кожним роком все далі відходить час, коли жив і творив Андрій Андрійович Сербутовський. На жаль, він не вів систематичних записів того, над чим розмірковував і що створював. Художник не любив теоретизувати і не залишив жодних письмових свідчень про свою мистецьку кухню. Він вірив тільки у творчість, вважав, що художник повинен висловлюватися картинами, стояв осторонь дискусій і загальноестетичних полемік. Як мистецький критик, Сербутовський виступив лише один раз, опублікувавши в газеті «Зоря Полтавщини» невелику статтю про творчість свого молодшого колеги і друга Валерія Мозока (1940-2008). В його мистецтві відзначив риси, очевидно, близькі самому: вимогливість до себе, філософське заглиблення у життя, відчуття сучасності. Свою аудиторію митець завойовував на виставках, де показував власний доробок. Чіткість його творчої позиції витікала із мистецтворозуміння – ніщо не могло змусити його сумніватися у величі й життєздатності реалізму. Всі роки він був на боці тих, хто виступав за доступність мистецтва, його зрозумілість масам.

Водночас мистецтво Андрія Андрійовича Сербутовського не лише візуалізувало банальні догми єдиного офіційно визнаного методу, а й реалізовувало себе за внутрішніми законами розвитку художньої логіки. Сербутовський, як і багато його колег, які творили в межах соціалістичного реалізму, поєднував у собі професійного виконавця соціального замовлення і прекрасного живописця, який створював тонкі й зворушливі пейзажі, виразні портрети й чудові натюрморти. Це художнє явище ще має знайти своє наукове визначення за допомогою співвіднесення з відомими у світі мистецькими стилями – від класицизму й академізму до імпресіонізму.

Спадщина Андрія Андрійовича Сербутовського промовиста за об’ємом і різноманітна за складом. Вона налічує сотні живописних і графічних робіт, включає різні види і жанри. Твори Сербутовського розійшлися за різними адресами, місцезнаходження багатьох невідоме, не всі збереглися. З життя пішло багато людей, які добре знали і цінували його талант. Ось чому так важливі факти, повідомлені авторам близькими Андрію Андрійовичу людьми – рідними, друзями, колегами, мистецтвознавцями: Олександром Глушаченком, Валентином Кожемякіним, Леонідом і Оксаною Колесніковими, Валерієм і Ольгою Кулагами, Ольгою Курчаковою, Олександром і Ольгою Левадними, Миколою Підгорним, Станіславом Ремчуковим, Юрієм Самойленком, Віктором Трохимцем-Мілютіним, Віталієм Ханком. Ці свідчення дали можливість одержати більш повне уявлення про Андрія Андрійовича як про людину і художника. Окрема подяка – архівісту Тарасу Пустовіту, колекціонерам Леоніду Гонтару, Сергію Коньку, Олександру Немировському, Ірині Ніжніченко, Роману Сазонову, фотографу Сергію Черпаченку.

Творчий шлях художника документовано хоча й неповно, але достатньо, щоб упевнено судити про його головні віхи. Особливо важливий аналіз власне мистецтва Сербутовського. Виявлена кількість картин і малюнків художника (понад 3000 творів) дає міцну основу для суджень про засоби і прийоми майстра, його ідеали, надії й прагнення. Композиція книги заснована на хронологічному принципі й охоплює всі етапи тривалого творчого шляху майстра – від пошуків дебютної пори до творів останніх років життя. На кожному етапі діяльності Сербутовського послідовно відкриваються різні сторони його мистецької позиції, яку він відстоював з твердістю і достоїнством.

Картини Сербутовського народжувалися в радянській дійсності, і їх неможливо відчути без зв’язку з цією дійсністю. У змісті кожної епохи поряд із прикметами нового, що народжується, сусідять елементи старого, що відходить, і в цьому мінливому поєднанні міститься мудрість людського буття, для якого спадкоємність важить нітрохи не менше, ніж революційне подолання віджилого. Джерелом високих мистецьких досягнень нерідко стає сприйнятливість художньої свідомості до тих явищ дійсності, що зникають. Сербутовський зображував радянську дійсність, що під дією невмолимої сили розвитку сходила зі сцени. Зображуючи «колгоспне» і загалом «соціалістичне», Сербутовський ставив перед глядачем непрості запитання, спонукаючи до роздумів про смисл того, що відбувається.

Еволюція творчості Сербутовського – це внутрішньо закономірний процес, хоча й не позбавлений певних складнощів, суперечливих моментів. Ця еволюція невіддільна від суспільних ситуацій, що змінювала одна одну протягом другої половини двадцятого століття, від морального стану людського життя, яке відбивалося на внутрішньому самопочутті художника, відгукувалося на якості його професійної праці. У цьому плані біографія Сербутовського має багато спільного з біографіями інших майстрів, які займали провідні позиції в боротьбі за реалізм.

Коли оцінюється творчість будь-якого художника і ставиться питання: «В чому його значення, його заслуга?» – відповідь може бути різна. Живописний твір, як і музичний, не сприймається всіма однаково, кожний знаходить у ньому щось своє, особливе.

МЕМОРІАЛ ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ

На ГРЛ зʼявилася памʼятна інсталяція з іменами полеглих воїнів 116 окремої бригади територіальної оборони.

Меморіал встановили за гроші меценатів.

«Кожен з нас повинен розуміти і завжди пам'ятати подвиг тих, хто повернувся додому на щиті. Імена полеглих Героїв 116 ОБр ТрО навіки вшановано в пам'ятній інсталяції у м. Полтава. Побратими, члени родин та прості містяни приходять до меморіалу, щоб схилити голови і вшанувати безсмертну звитягу тих, хто навіки у строю», – пишуть у підрозділі.

Меморіал вшанування пам’яті полеглих воїнів погодили з командуванням бригади. До композиції входять шість стел із чорного металу та колони з нержавіючої сталі, на яких викарбувано імена понад сотні захисників, що загинули у боях. Під час його створення додали постамент для квітів та лампадок у вигляді залізобетонних блоків. Вони символізують елементи укриттів чи блокпостів. 

Концепцію меморіалу було розроблено як альтернативу звичному стенду з фотографіями. Автором креативного дизайну виступила полтавська студія Axioma Design. Меморіал дозволяє не лише зберегти імена полеглих воїнів, а й створює місце спокою та роздумів для відвідувачів.

Головний архітектор та автор ідеї: Тарас Руденко.

ГУБАНЬОВ ЮРІЙ

У День захисників і захисниць України у Миргородській гімназії № 7 відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь випускника, який віддав своє життя, захищаючи Батьківщину. Захід зібрав родичів загиблого, представників влади, адміністрації школи, військових та громадськість.
2 жовтня миргородці попрощалися з молодим Героєм Юрієм Губаньовим, який віддав життя за свободу України в бою проти російської навали. Виконуючи бойове завдання, молодший лейтенант загинув 15 вересня внаслідок вибуху біля населеного пункту Юрченкове Чугуївського району Харківської області. 16 листопада 2022 року Героєві виповнилося б 24 роки. Поховали земляка в с. Черевки Комишнянської громади. У Юрія залишилася мама та брат Олександр, який також захищає Україну.

Юрій Юрійович Губаньов навчався у Миргородській 7-й школі. Він був одним із кращих студентів Полтавського педуніверситету. Закінчив з відзнакою бакалаврат на факультеті історії та географії, а потім навчався на магістратурі за спеціальністю «Історія та Археологія» і також отримав диплом з відзнакою. Майже з самого початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України, Юрій вступив до лав ЗСУ. 15 березня 2022 року його мобілізували. Він був заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення танкової бригади. Виконуючи бойове завдання, воїн загинув 15 вересня на Харківщині.

Рішенням 24 сесії Миргородської міської ради від 6.10.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин міста Миргород» (посмертно).

УДОВІЧЕНКО СЕРГІЙ, ІЛЬЧЕНКО СЕРГІЙ, ПЕРЕПЕЛЯТНИК ОЛЕГ

У Великобудищанській громаді відкрили меморіальну дошку на честь загиблого воїна Сергія Удовіченка

24 червня 2022 року Сергій Удовиченко загинув поблизу села Уди, Богодухівського району Харківської області. Через рік на фасаді Книшівської школи, яку закінчив Сергій, відкрили меморіальну дошку.

Сергій Удовиченко був родом із Книшівки. Закінчив Харківський індустріально-педагогічний технікум. Отримав фах майстра виробничого навчання — слюсаря із ремонту та експлуатації сільськогосподарської техніки. Військовому було 32 роки.

Це не перша втрата для Книшівки. 13 вересня 2015 року біля селища Луганське Бахмутського району на Луганщині у бою із диверсійно-розвідувальною групою загинув житель Книшівки старший солдат Сергій Ільченко. Указом Президента України № 76/2016 від 1 березня 2016 року Сергія Ільченка посмертно нагородили «За мужність» III ступеня.

У Книшівській школі також навчався житель села Тимофіївки (колишня Плішивецька сільська рада) навчався Олег Перепелятник. Військовий загинув вранці 16 березня 2016 року від кулі снайпера поблизу Авдіївки. Меморіальну дошку на честь Олега Перепелятника відкрили 13 жовтня 2020 року.

Указом Президента України № 132/2016 від 8 квітня 2016 року Олега Перепелятника посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

ЧЕРНИШ ВОЛОДИМИР, ІВАНЕНКО СЕРГІЙ

Дві дошки пам'яті полеглим воїнам встановили на будівлі полтавської гімназії № 18. Загиблі військові Володимир Черниш та Сергій Іваненко були випускниками цього закладу.

Меморіальні дошки на фасаді гімназії відкрили 3 жовтня. Вшанувати пам'ять полеглих воїнів прийшли їх рідні, друзі, однокласники та працівники гімназії.

Воїн Володимир Черниш

Володимиру Чернишу був 41 рік. Воїн родом із Полтави. До війська долучився у перші дні повномасштабної війни. Спочатку був у теробороні. Потім перевівся до 3-ї штурмової бригади, повідомляв раніше Суспільному офіцер відділу призову міського терцентру комплектування Роман Калина.

Служив на посаді водія стрілецької роти. Загинув воїн 10 вересня 2023 року в районі села Андріївка на Донеччині. За час військової служби нагороджений почесними відзнаками. Зокрема, згідно з наказом Головнокомандувача ЗСУ від 5 жовтня 2023 року відзначений нагрудним знаком "Золотий хрест".

Указом президента від 1 травня 2024 року за особисту мужність нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Воїн Сергій Іваненко

Військовослужбовець був командиром стрілецької роти 116-ї окремої механізованої бригади. На службі мав звання молодший сержант.

На початку війни добровольцем пішов в ТрО, потім перейшов до штурмових військ. Воїн професійно займався бігом.

Загинув воїн 10 листопада 2023 року поблизу населеного пункту Авдіївка Донецької області. Йому був 41 рік.

Указом президента від 12 лютого 2024 року за особисту мужність нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

ЗАКУПЕЦЬ АНАТОЛІЙ

Анатолій Закупець народився 24 квітня 1985 року в селі Максимівка Кременчуцького району Полтавської області. Після закінчення загальноосвітньої школи в рідному селі працював водієм на ПрАТ «Полтавський ГЗК». З 2014 року ніс військову службу у лавах ЗСУ, був учасником війни на сході України в ході АТО у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. У 2021-2022 роках працював водієм автотранспортних засобів з вивозу гірничої маси у кар'єр ТОВ «Єристівський ГЗК». З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну вже 25 лютого 2022 року добровільно звернувся до військкомату та пішов захищати Україну. Воював у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Молодший сержант Анатолій Закупець загинув 22 березня 2022 року внаслідок влучання ворожої ракети у будівлю, де він знаходився, поблизу міста Костянтинівка Донецької області. Прощання із загиблим відбулося 29 березня у Кременчуцькому Міському палаці культури, а також у Свято-Миколаївському соборі. Поховали Анатолія Закупця того ж дня на Алеї Пам'яті Свіштовського кладовища у місті Кременчук. Згідно з Указом Президента України Володимира Зеленського № 320 від 7 травня 2022 року за особисту мужність, самовіддані дії та героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військові присязі Анатолій Сергійович Закупець був нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно). 9 вересня 2022 року начальник Кременчуцької районної військової адміністрації Олег Лєднік, голова районної ради Дмитро Колотієвський та представник Кременчуцького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки вручили орден дружині загиблого Ірині Закупець

ШУБА ОЛЕКСАНДР

15.03.2022 року під час виконання бойового завдання в районі Сумщини загинув захисник нашої громади, командир роти в/ч А7314, молодший лейтенант Шуба Олександр Олександрович. ГЕРОЙ загинув під час оборони нашої країни від російського окупанта.

17 березня Миргородська громада провела в останню путь свого земляка, справжнього воїна, вірного солдата України

  

Олександра Шубу. Олександрович був командиром роти в/ч А7314 (батальйон територіальної оборони Миргородського району). Олександр народився 4 січня 1980 року в родині військових. Закінчив Миргородську середню школу № 7. Після строкової служби у лавах Збройних Сил України виконував військовий обов’язок у миротворчій місії ООН в республіці Сієрра Леоне, коли там відбувались буремні події громадянської війни. В подальшому працював в охоронних структурах. Закінчив Полтавську філію Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. Палкий патріот Батьківщини, він завжди виявляв готовність стати на захист інтересів держави і фраза «Україна понад усе!» була головним гаслом його життя. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно)

ПЕДОРИЧ ОЛЕКСІЙ, РОМАНЕНКО ІВАН

Олексій Вікторович Педорич народився 29 грудня 1985 року в селі Гаркушинці. Тут Олексій закінчив школу. Здобув мирну професію столяра в Миргородському ПТУ № 44. Створив сім'ю. Працював зварювальником на ТОВ "Трінгер", а потім на заводі "Опілля" у м. Тернопіль. З дружиною мріяли про щасливе радісне майбутнє. Та всі плани перекреслила війна. Як справжній чоловік, він без вагань з перших днів війни пішов захищати свій дім, дітей і рідну Батьківщину від звірств російських окупантів. З 5 березня проходив службу в роті охорони Миргородського районного Територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А з 27 червня служив у 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Старший солдат Олексій Педорич у складі мінометної батареї механізованого батальйону ніс службу на Сході України. 2 жовтня наш земляк загинув від отриманих поранень, несумісних з життям, в результаті обстрілу позицій підрозділу на сході України.

Завжди усміхнений, позитивний, мав багато друзів, любив життя. Таким він залишиться у пам'яті для всієї громади. У Олексія залишилася дружина, без батька ростиме донечка. Похований у селі Гаркушинці.

Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради від 10.11. 2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). Указом Президента України № 45/2023 нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

Іван Васильович Романенко народився 10 грудня 1975 року в селі Бориси Глобинського району. Навчався у тамтешній школі. Потім опанував мирну професію зварювальника в Кременчуцькому ПТУ № 7. Після повернення з армії працював в сільськогосподарському підприємстві водієм вантажівки, комбайнером. У 1999 році одружився. У шлюбі народилося двоє дітей. У 2013 році сім'я переїхала у село Гаркушинці. Працював на м'ясокомбінаті, в ритуальному агентстві. До війни – у службі таксі.

На роботі та в селі Іван Васильович мав багато друзів. З перших днів війни він добровольцем пішов в Збройні Сили захищати Україну від ворогів, коли ті віроломно напали на нашу землю. З березня проходив службу в роті охорони Миргородського районного Територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А з 27 червня служив у 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Солдат Іван Романенко проходив службу у складі мінометної батареї механізованого батальйону. У результаті обстрілу позицій підрозділу наших бійців на сході, 2 жовтня, наш земляк загинув від отриманих поранень, несумісних з життям. Похований у селі Гаркушинці.

Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради від 10.11. 2022 року йому присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). Указом Президента України №45/2023 нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

ТВЕРДОХЛІБ РОМАН

На фасаді житлового багатоквартирного будинку за адресою вулиця Івана Нечуя-Левицького, 21 відкрили меморіальну дошку загиблому захиснику України Роману Твердохлібу.

Усі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Роман Сергійович Твердохліб (позивний «Ромео») народився 7 лютого 1988 року у Полтаві. Навчався у школі № 25. У молодших класах захоплювався бальним танцями, футболом та боротьбою джиу-джитсу. Після закінчення школи вступив на навчання до професійно-технічного училища. Грав у футбол, був фанатом футбольного клубу «Ворскла» та учасником фанатського клубу «Ультрас». Також займався боротьбою джиу-джитсу та представляв Полтаву і область на змаганнях різного рівня. Мав 17 медалей та грамот за призові місця.

Працював Роман тренером у фітнес-клубі Spartak GYM, згодом перейшов до клубу «Вітамін», де і працював до початку повномасштабного вторгнення рф в Україну. В перший день нападу агресора пішов добровольцем до ТЦК та СП.

Служив Роман Твердохліб в роті охорони, згодом – у зведеному штурмовому загоні «Одін». У 2022 році захищав м. Бахмут.

Загинув 16 квітня 2023 року в Серебрянському лісництві від кулі снайпера, намагаючись витягнути тіло загиблого побратима.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

КОМІРНИЙ ОЛЕКСАНДР

Випускнику Василівської філії відкрили мемораільну дошку Олександру Комірнову. Йому навіки 38.

Вшанувати пам’ять Героя зібралися його рідні, друзі, колеги, учні школи та представники громади. Почесне право відкрити дошку було надано дружині загиблого – Аліні Комірній та їхньому сину Максиму Комірному.

Понад рік життя Олександр Комірний присвятив захисту України від ворога.

Захисник народився 30 травня 1986 року у селі Христанівка. Закінчив Васильківську школу. У 2004 році пішов за призовом на строкову службу до Збройних Сил України.

Після демобілізації у 2007 році Олександр Комірний одружився: у шлюбі народилися донька та син.

Працював чоловік на різних роботах: у Києві на будівництві, на приватному та комунальному підприємствах. Напередодні мобілізації до ЗСУ працював завгоспом у Васильківській філії Лохвицької гімназії № 1.

До лав українського війська Олександра Комірного призвали 1 червня 2023 року. Для проходження служби його направили в Чернігівську область. Життя воїна обірвалося під час виконання військового обов’язку.

«Олександр був надійним другом, активним учасником спортивних змагань. Добрий, спокійний, щирий, працьовитий, порядний, справедливий, люблячий батько – таким запам’ятають його однокласники, вчителі, колеги по роботі та односельці. Олександр Михайлович був справжнім патріотом, завжди стояв у перших рядах на передовій, був прикладом для своїх побратимів», – пишуть про полеглого земляки.

У захисника залишилися мати, дружина, брати та діти.

НАГРЕБЕЦЬКИЙ АРТЕМ

У Полтаві на фасаді школи № 4 відкрили меморіальну дошку військовослужбовцю Артему Негребецькому. Солдат загинув 2022 року в бою поблизу населеного пункту Краснопілля на Донеччині.

На відкриття прийшли рідні та знайомі воїна, а також вчителі та учні школи. Присутні поклали квіти у пам’ять про захисника України.

Рішення про встановлення дошки ухвалили члени виконавчого комітету Полтавської міської ради.

Ким був воїн Артем Негребецький

Солдат Артем Негребецький народився 19 вересня 2001 року в селі Біологічне Полтавської громади.

Із 2008 до 2017-го навчався у школі № 4 в Полтаві. Пізніше вступив до Полтавського вищого міжрегіонального професійного училища, де здобув спеціальність «Машиніст екскаватора одноковшового».

2021 року підписав контракт зі ЗСУ. Брав участь у бойових операціях на Донецькому напрямку. Служив на посаді водія-електрика господарського відділення взводу матеріального забезпечення десантно-штурмового батальйону.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ТИЩЕНКО ІГОР

Ім'я ще одного полеглого героя увіковічнили у граніті. Ігор Тищенко відпер навіки у списках учнів Миргородської гімназії № 3, на фасаді якої встановили меморіальну табличку на його честь.

10 жовтня 2023 року у жорстокому бою на Донеччині воїн загинув смертю хоробрих. Справжній чоловік і воїн, справжній патріот своєї держави, Ігор Васильович Тищенко 28 лютого вже був у військкоматі. Воював на пекельному Донецькому напрямку у складі сміливих і незламних військовиків окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. За мужність і героїзм, виявлені під час виконання бойових завдань, головний сержант Ігор Тищенко мав нагороди: Почесна відзнака командира частини «За оборону Авдіївки», відзнака Президента України «За оборону України».

Ігор Васильович народився 7 липня 1975 року в місті Миргород. Він ріс у люблячій освітянській родині, де панували повага і взаєморозуміння. Після закінчення середньої школи № 3 опанував професію монтажника електроустаткування підприємств і цивільних будівель у Полтавському політехнічному коледжі.

Відслужив строкову військову службу у лавах ЗСУ і вирішив присвятити своє життя охороні правопорядку. Закінчив Національну академію внутрішніх справ, працював в Миргородському районному відділі поліції. Колеги по роботі цінували Ігоря Тищенка. Це був чесний, дисциплінований, справедливий і відданий працівник. Чисельні друзі поважали Ігоря за привітність, щирість і людяність.

Поховали миргородського захисника з відповідними військовими почестями на Алеї Героїв у Миргороді.

Щирі співчуття рідним та близьким і наша безмежна шана полеглому Захисникові! Вічна пам’ять і слава українському воїну Ігорю Васильовичу Тищенку, який захищав рідну Україну і кожного з нас! Слава Україні і смерть ворогам!

Нагороди: Відзнака від Президента України «За оборону України». Почесна відзнака командира військової частини «За оборону Авдіївки». Рішенням 42 сесії Миргородської міської ради присвоєно почесне звання "Почесний громадянин Миргородської громади" (посмертно). Відповідно до Указу Президента України від 2 січня 2024 року №2 "Про відзначення державними нагородами України" за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня ( посмертно).

ІВАН СТЕШЕНКО

У Полтаві відкрили барельєф в пам’ять про першого міністра УНР Івана Стешенка

Про відкриття барельєфа, 22 січня повідомив представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області Олег Пустовгар.

Барельєф Івану Стешенку відкрили на фасаді будівлі Наукового ліцею №3 по вулиці В’ячеслава Чорновола, де раніше знаходилась Перша чоловіча гімназія у якій навчався перший міністр УНР з 1882 по 1892 роки.

Кошти на виготовлення дошки виділили на сесії Полтавської міської ради у липні минулого року. Над створенням барельєфа працював полтавський скульптор, член Національної спілки художників України Дмитро Коршунов. Він також є автором пам’ятників полтавським діячам, серед яких Маруся Чурай, Симон Петлюра та Володимир Самійленко.

Життєвий шлях Івана Стешенка

В Українському інституті національної пам'яті дослідили, що діяч народився у 1873 році в багатодітній родині унтер-офіцера у відставці та полтавської міщанки. Іван Стешенко закінчив Полтавську класичну гімназію, а згодом – історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав у Фундуклеївській жіночій гімназії, Музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на Вищих жіночих курсах.

Діяч писав та перекладав вірші, досліджував творчість Івана Котляревського, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного і Тараса Шевченка. Також Іван Стешенко входив до гуртка «Плеяда».

Разом із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та іншими діячами в 1896 році заснував у Києві групу «Українська соціал-демократія». У 1897 році його заарештували за участь у студентських акціях протесту.

З ув’язнення Іван Стешенко вийшов із забороною займатися викладацькою діяльністю та проживати в університетських чи губернських містах. Разом з дружиною вони оселилися на хуторі Марії Заньковецької та Миколи Садовського, де розпочали роботу над упорядкуванням словника української мови.

З послабленням цензурних і політичних утисків Іван Стешенко повернувся до громадського життя та працював у редакції українського літературного альманаху «Нова Рада».

У 1917 році Іван Стешенко разом з однодумцями започаткував «Товариство шкільної освіти» і став його керівником. Після створення Центральної Ради він очолив редакційну комісію, а 26 червня 1917 року став Генеральним Секретарем освіти, входить до першого українського уряду.

Одним із його проєктів була організація селянських гімназій, проте реалізувати ідею так і не вдалося. Іван Стешенко був фундатором Українського Народного Університету та Академії Мистецтв.

Під час захоплення Києва російський підполковник Михайло Муравйов видав наказ про вбивство Івана Стешенка. Щоб врятуватися від більшовицьких куль, полтавець в завірюху пішки вибрався із захопленого ворогами Києва.

У часи Павла Скоропадського Івану Стешенку запропонували прийняти кафедру української мови у Кам’янець-Подільському університеті. Аби підготуватися до наукової роботи, він вирішив відпочити у власному маєтку в Чернечому Ярі, тоді Зіньківського повіту Полтавської губернії. Проте за діячем вже стежили.

У ніч з 29 на 30 липня 1918 року діяч разом із 14-річним сином Ярославом прибув із Києва на вокзал Полтава-Київська. Уночі візника не знайшли, тому вирішили йти пішки. На одній з вулиць їх перестріли двоє незнайомців, які двома пострілами в голову смертельно поранили Івана Стешенка і зникли.

Це було одне з перших політичних убивств в Україні. 20 грудня 1923 року Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику:

«Дізнався від Костя Івановича (Товкача) страшні подробиці про вбивство Івана Стешенка. Засудила його на смерть большевистська організація Зіньківського повіту. Засуд виконав один з членів цієї організації. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?».

Дружину Івана Стешенка Оксану у 1941 році відправили до Казахстану в одному вагоні із її сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, яка помре в неї на руках.

Івана Стешенка поховали на Байківському кладовищі. У вересні 2008 року на приміщенні старої школи у селі Великі Будища на Полтавщині встановили меморіальну дошку з барельєфом першого міністра освіти УНР.