СЕНЬ ОЛЕГ

На фасаді Ліцею № 33 відкрили меморіальну дошку Олегу Сеню (позивний Кук).

Присутні хвилиною мовчання вшанували пам'ять захисників та захисниць, які віддали своє життя за Україну та поклали квіти до меморіальної дошки.

Солдат Олег Ігорович Сень народився 20 травня 1988 року в місті Полтава.

Навчався у Ліцеї № 33 (раніше – Гімназія), яку закінчив у 2005 році. Потім вступив до Полтавського університету споживчої кооперації України за спеціальністю технологія харчування, який закінчив у 2010 році. Отримавши освіту працював кухарем в різних закладах харчування.

Останнім часом займався мистецькою діяльністю та волонтерством.

Став на захист держави у серпні 2024 року. Проходив службу на посаді кухаря господарчого відділення взводу матеріального забезпечення.

Загинув 15 грудня 2025 року під час виконання бойового завдання на Краматорському напрямку.

Нагороджений медаллю «Хрест сил спеціальних операцій» та нагрудною відзнакою «Почесна відзнака командира військової частини А4804».

ЧАРІН АРТЕМ

Пам’ятний знак встановили на фасаді навчального закладу, де здобував освіту воїн.

Меморіальну дошку відкрили хвилиною мовчання задля вшанування пам’яті полеглого захисникіа України.

Життєвий шлях захисника

Артем Чарін нардився 6 грудня 1985 року на Полтавщині у селі Супрунівка. Закінчив школу № 34 у Полтаві, під час навчання брав активну участь у житті школи та заїздах з мотокросу. У 2003 році закінчивши школу вступив до Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка на спеціальність інженерна механіка, але після першого курсу перевівся на заочну форму навчання та почав працювати менеджером з продажу на підприємстві «Техноторг-Полтава».

У жовтні 2010 року переїхав на Дніпропетровщину у місто Нікополь, де працював кур'єром на Meest Express. Після повномасштабного вторгнення і атаки на місто у липні 2024 року повернувся на малу Батьківщину, де продовжив працювати на посаді кур'єра.

У березні 2025 року його мобілізували, він проходив службу на посаді командира 2-го механізованого відділення механізованого взводу. Артем Чарін загинув 13 липня під час виконання бойового завдання, внаслідок удару дроном противника поблизу населеного пункту Русин Яр, що на Донеччині.

МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ

На вулиці Воскресенський узвіз, 3 відкрили меморіальну табличку автору «Самостійної України» Миколі Міхновському.

Представники партії «Свобода» разом з громадою Полтави вшанували ідеолога українського націоналізму Миколу Міхновського, встановивши на будинку родини Русових пам’ятну дошку з його іменем.

Ми знаємо Міхновського, як видатну особистість, провідника, ідеолога українського націоналізму. Коли ще козаки та гайдамаки боролися за нашу державність, він був першим, хто зробив документальний крок до нашої державності – створив велику працю «Самостійна Україна». Цей будинок – колиска українських націоналістів початку двадцятого століття. Міхновський перший серед ідеологів та державників українського націоналізму.

Микола Міхновський – перший представник української інтелігенції, який заговорив про самостійну Україну… Саме з Полтави почалася українська державність, із цього маленького будинку, тому це дуже значуща подія для міста.

Встановили дошку без підтримки місцевої влади. Коштами допоміг місцевий підприємець.

19 лютого 1900 року Міхновський уперше зачитав свою брошуру «Самостійна Україна».

Ця невелика публіцистична праця стала маніфестом першої самостійницької політичної сили Наддіпрянської України – Революційної української партії.

«Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби… Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи… Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя». (Микола Міхновський, «Самостійна Україна»)

Місцеві «свободівці» сподіваються на підтримку влади принаймні у вирішенні долі самого будинку Русових. Зараз будівля на балансі міської влади, частиною будинку опікується Спілка художників України і готова передати приміщення для облаштування там музею визвольних змагань початку ХХ століття.

ОБІХОД ПАВЛО

У Полтаві на фасаді Ліцею № 29 відкрили меморіальну дошку Павлу Обіходу

Присутні на відкриттях хвилиною мовчання вшанували пам’ять захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України та поклали квіти до меморіальних дошок.

Солдат Павло Петрович Обіход народився 14 грудня 1977 року у Харкові в батьків-студентів. До отримання вищої освіти батьками Павло виховувався у бабусі та дідуся у с. Великий Бакай Решетилівського району. Після навчання батьки переїхали до Полтави.

У 1985 році Павло пішов у середню школу № 29. Здобув середню освіту у 1995 році.

У 1989 році померла мати Павла. Багато обов’язків лягло на дитячі плечі хлопчика. Допомагав у всьому батькові. Особливо у вихованні молодшого брата. З дитинства любив грати у футбол. Дивився всі змагання з футболу по телевізору та ходив на стадіон Ворскла, щоб вболівати за улюблені команди.

У 1995 році поступив у Полтавський державний технічний університет ім. Ю. Кондратюка. Здобув вищу освіту за спеціальністю теплогазопостачання, вентиляція та охорона повітряного басейну.

З 2000 року працював інженером на заводі «Знамя».

З 2001 по 2013 рік – у ВАТ Полтавський Турбомеханічний завод на посаді заступника головного енергетика.

З 2013 по 2019 рік працював в ДП «Східний експертно-технічний центр Держпраці» на посаді технічного експерта безпеки.

З 2019 року і до початку повномасштабного вторгнення рф працював у ТОВ «Альянсбудпроект» на посаді технічного експерта з промислової безпеки.

На початку повномасштабного вторгнення росії Павло з друзями пішов добровольцем в лави ЗСУ, щоб захистити своїх рідних та свою землю.

26 лютого 2022 року був призваний на військову службу до військової частини А7310 116-ї окремої бригади територіальної оборони. Брав участь у бойових діях на Сумському та Донецькому напрямках.

Під час виконання бойового завдання на позиціях БТГР в/ч А7044 поблизу Авдіївки Покровського району Донецької області загинув в результаті артилерійського, мінометного та танкового обстрілу.

Відзнаки: учасник бойових дій, «Захисник України – Герой міста Полтава» (посмертно), Грамота за сумлінне ставлення до службових обов’язків, зразкову військову дисципліну та з нагоди святкування Дня територіальної оборони України та державна нагорода — «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ФИРСОВ ОЛЕКСАНДР

У Полтаві на фасаді ЗЗСО № 4 відкрили меморіальніу дошку– Олександру Фирсову.

Солдат Олександр Ігорович Фирсов (позивний «Риф») народився 4 лютого 1988 року в місті Томак Запорізької області. У березні 1996 року разом з батьками та старшим Андрієм Олександр переїхав до Полтави. У березні 1996 року був зарахований до 1 класу Полтавської ЗОШ № 4. У 2003 році закінчив 9 класів та вступив до полтавського політехнічного коледжу Національного університету «Харківський політехнічний інститут» і у 2007 році успішно закінчив цей коледж за спеціальністю «Монтаж та експлуатація електроустаткування підприємств та цивільних споруд» і здобув кваліфікацію молодшого спеціаліста електрика.

З 2007 року по 2011 рік Олександр навчався у Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут» і отримав базову вищу освіту за напрямом підготовки «Електромеханіка» та здобув кваліфікацію бакалавра електромеханіки.

З 2011 року по 2013 рік Олександр навчався у Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут» і отримав повну вищу освіту та диплом з відзнакою за спеціальністю «Електричні машини і апарати» та здобув кваліфікацію інженера-електромеханіка.

З 2013 по 2018 рік Олександр працював у ТОВ «Полтаваелектросервіс», де займався електромонтажними роботами. З 2018 року займався електромонтажними роботами зі своїми знайомими у приватному порядку.

27 березня 2023 року Олександр був мобілізований Полтавським ОМТЦК та СП. Олександр був призваний проходити військову службу у частині А2582. Після декількох місяців навчання, Олександр у складі 82 окремої десантно-штурмової бригади, бувши оператором десантно-штурмового взводу був направлений служити в Запорізьку область.

22 жовтня 2023 року у званні солдат Олександр Фирсов, оператор І десантно-штурмового взводу 4 десантно-штурмової роти І десантно-штурмового батальйону загинув в районі населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області внаслідок артилерійського обстрілу. Похований Олександр у Полтаві на Затуринському кладовищі на Алеї Героїв.

28 грудня 2023 року Олександр Фирсов нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

1 жовтня 2024 року Олександр Фирсов нагороджений відзнакою Полтавської громади «Захисник України – Герой міста Полтава» (посмертно).

ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ

Меморіальна дошка розташована на фасаді Лазірківської школи, де у 1950-1953 роках навчався майбутній поет і яка вже 16 років носить ім’я земляка. Рішенню увічнити пам’ять у назві школи передувала тривала боротьба: мешканці Лазірок домагалися права назвати заклад іменем Володимира Підпалого і зрештою перемогли навіть спротив у часи проросійського режиму Януковича, адже усвідомлювали наскільки важливо берегти власну історію. У фоє школи її учні та вчителі створили стіну поетичного настрою (Interactive Wall), де кожен охочий писав свої улюблені поетичні рядки авторства Підпалого.

У 1973 році за загадкових обставин у Києві помер поет-шістдесятник Володимир Підпалий – прозаїк, перекладач та представник «тихої поезії». Йому було лише 37 років.

За офіційними версіями причиною смерті Володимира Підпалого стало тяжке захворювання, однак сучасники й дослідники вказують на ймовірне отруєння радіоактивними матеріалами.

Володимир Підпалий народився 1936 року в селі Лазірки на Полтавщині в козацькій родині. Батьки з ранніх літ прищеплювали йому любов до рідної землі й культури. Вони самі були невтомними трударями: батько дбав про дерева, мати обожнювала квіти. Разом вони плекали в синові прив’язаність до українського світу.

Шкільні роки для Володимира Підпалого були нелегкими: напівсирітське дитинство минало в голоді й холоді, проте саме тоді в ньому формувалася внутрішня сила й чутливість. Після школи почав працювати у МТС та колгоспі аж поки в 1955 році його не мобілізували на флот.

Після навчання в Київському університеті працював літературним редактором в Держлітвидаві, а з 1965 року у «Радянському письменникові» старшим редактором поезії. Його поезія була позначена ліричною глибиною та водночас громадянською відвагою. Ще в роки студентства почав писати та друкуватись на шпальтах «Молоді України» та «Зміни».

З 1967 року Володимир Підпалий був членом Спілки письменників України Він активно працював над відродженням української культури, попри постійний тиск і виклики на «профілактичні» бесіди в КДБ. Смерть Володимира Підпалого стала ударом для цілого покоління й зупинила розвиток напряму «тихої поезії» в українській літературі.

У багатьох віршах Володимира Підпалого живе дух його рідного краю, почуття любові до Полтавщини. Серед них вірші «Зірка», «Осінній сон», «Пам’яті матері», «Вечірнє», цикл «Григорій Сковорода» та інші.

Проте пам’ять про Володимира Підпалого живе у його творчості та в словах його сина Андрія, який також став поетом.

Теорії смерті Володимира Підпалого

За офіційними версіями причиною смерті Володимира Підпалого стало тяжке захворювання, однак сучасники й дослідники вказують на ймовірне отруєння радіоактивними матеріалами. 22 лютого 1972 року у нього з’явилися ознаки променевої смертельної хвороби від отруєння радіоактивними матеріалами.

Смерть письменника співвідносять із діяльністю 5-го управління КДБ УРСР, що проводило операції проти української інтелігенції. Також за однією з інших версій, Володимира Підпалого отруїли цигаркою в межах спецоперації «Блок». Подібним чином були знищені окремі незручні для комуністичного режиму московитські поети.

Операція «Блок» була спрямована проти людей, які дозволяли собі, як на теперішній час, доволі безневинну річ – виготовлення і поширення самвидаву. Тоді це доволі строго каралося. Ця оперативна справа мала назву «Блок», тому що КДБ, який моніторив суспільні настрої, помітив «блокування» національно-свідомої інтелігенції, молоді, які між собою спілкуються, організовують неформальні культурні акції.

Справа «Блок» велася впродовж 1960-х років, але на початку 1970-х вирішили її реалізувати. Тому що саме в цей період часу в УРСР відбувалася активізація національно-культурного життя, становлення політичної течії у «шістдесятництві».

У цілому, в 1972-1973 рокам піддано арештам близько 87 людей. Проте в популярній літературі, в ЗМІ часто зустрічається твердження, що арештам піддали близько ста письменників. Але якщо дивитися за документами, то це 87 людей.

Похований на Байковому кладовищі в Києві.

• Білик Г. Слово мовлене - животворить. Рец. на книгу : Пішов у дорогу – за ластівками : спогади про Володимира Підпалого / упоряд.: Н. Підпала, О. Рарицький; передм. О. Рарицького. – Кам'янець-Подільський : ПП «Медобори», 2011. – 496 с. / Г. Білик // Рідний край. – 2012. – № 2. – С. 297-298.
• Володимир Підпалий (09.05.1936 - 24.11.1973) : [коротка біографія, поезії уродженця с. Лазірки на Полтавщині] // Антологія української поезії XX століття: від Тичини до Жадана / упоряд. І. Малкович. – К., 2018. – С. 1140-1141, 1920-1921.
• Підпалий В. О. Любов'ю землю обігріти... : Поезії, біографічні та методичні матеріали / В. О. Підпалий. – Київ : Веселка, 2006. – 63 с.
• Підпалий В. О. Поезії / В. О. Підпалий. – Київ : Дніпро, 1982. – 204 с.
• Підпалий В. О. Сковородинські думи : поезії / В. О. Підпалий. –Київ : Веселка, 2002. – 47 с.
• Підпалий В. О. Тут все з дитинства серцеві знайоме... / В. О. Підпалий ; упорядник Н. А. Підпалої. – Полтава : Видавець Р. В. Шевченко, 2011. – 483 с.
• Підпалий В. О. «Усе, що в серці виплекав я доброго належить вам» : біобібліографічний покажчик / В. О. Підпалий. – Київ : Котигорошко, 2001. – 111 с.
• Рарицький О. А. Володимир Підпалий (1936-1973) / О. А. Рарицький // Історія української літератури ХХ - поч. ХХІ ст. : навч. посіб. : у 3 т. / за ред. В. І. Кузьменка. – К., 2014. – Т. 2. – С. 89-97.
• Сині троянди Володимира Підпалого : два спомини про друга [Н. Кащук, Ф. Кислого] // Наука і культура: Україна : щорічник. – Вип. 21. – К., 1987. – С. 402-407.

ГОНЧАРОВ ЯН

У Кременчуці відкрили меморіальну дошку на честь старшого сержанта ЗСУ, Героя України Яна Гончарова.

Пам’ятний знак встановили на фасаді Кременчуцької гімназії № 1, де колись навчався захисник Ян Гончаров. Рідні та жителі міста вшанували пам’ять воїна хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіалу.

Життєвий шлях

Ян Гончаров народився 6 січня 1991 року на Полтавщині у Кременчуці, де він закінчив місцеву гімназію. Після продовжив здобуття освіти у Кременчуцькому національному університеті імені Михайла Остроградського за напрямом електромеханіки, а також управління та адміністрування. Також мав досвід навчання за кордоном, зокрема у Варшаві, де опанував спеціальність у сфері проєктування комп'ютерних мереж та інформаційних систем.

Пізніше працював на промислових підприємствах Кременчука та за кордоном у сфері електромеханіки. На початку повномасштабного вторгнення чоловік добровільно мобілізувався до лав Збройних Сил покинувши посаду інженера у сервісному центрі в рідному місті. У війську Ян Гончаров спочатку виконував завдання у Кременчуці, а згодом його відрядили до окремого розвідувально-диверсійного підрозділу Головного управління розвідки «Кракен». Там він виконував завдання з добування розвідінформації щодо складу, розташування та характеру дій противника в смугах відповідальності, а також вогневих позицій артилерії та мінометів, для проведення спеціальних дій в смугах оборони, знищення особового складу противника наявними та придатними засобами, у тому числі із застосуванням ударних БпЛА.

Під час служби чоловік проявляв винахідливість, мужність, сміливість при вирішенні складних питань, ризикуючи життям був опорою і підтримкою для побратимів. Воїн схилив голову 31 липня 2023 під час виконання бойового завдання в районі Кліщіївки на Донеччині внаслідок інтенсивного ворожого обстрілу.

Згідно з указом Президента України старшого сержанта Яна Гончарова посмертно відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У воїна лишилися дружина з сином.

ОСТАПЧУК ПАВЛО

На честь воїна відкрили меморіальну дошку на фасаді школи № 34 у Полтаві. Боєць склав голову у боях на Донеччині.

Пам’ятний знак встановили на фасаді навчального закладу, де здобував освіту воїн.

Меморіальну дошку відкрили хвилиною мовчання задля вшанування пам’яті полеглих захисників України.

Життєвий шлях захисників

Солдат Павло Остапчук народився 12 липня 1986 року у Полтаві, де навчався у школі № 34, під час навчання у старших класах займався спортом, а також самостійно вчився грати на гітарі та співати.

Після навчання працював будівельником та продовжував захоплюватися музикою. З початком повномасштабного вторгнення разом з братом доєднався до лав Збройних сил, де його направили на службу у 107 бригаду реактивної артилерії м. Кременчук. Там він служив з 28 лютого 2022 року у роті охорони на посаді стрілець-санітар.

Згодом, вирішив доєднатися до окремої штурмової Київської бригади після чого його направили у місто Костянтинівка, що на Донеччині у званні старший стрілець 1-го штурмового батальйону. Загинув 10 березня 2023 року на околицях села Іванівське поблизу Бахмуту внаслідок штурмових дій противника. Посмертно Павла Остапчука нагородили відзнакою Полтавської громади «Захисник України – Герой міста Полтава».

МІЩЕНКО МАКСИМ

На фасаді Полтавської гімназії № 36, що у Рибцях, встановили меморіальну дошку, аби вшанувати пам’ять випускника.

Меморіальну дошку на фасаді школи відкрили мама та дружина воїна Максима Міщенка. Вшанувати пам'ять захисника, прийшли його рідні, друзі, вчителі та колеги.

Максим Міщенко тримав оборону на Курському напрямку

Захисник народився 28 квітня 1998 року в Полтаві. Після закінчення гімназії № 36, він здобув кваліфікацію магістра за спеціальністю «Нафтогазова інженерія та технології».

До мобілізації Максим понад 7 років працював в «Укрнафта». Починав працювати як респіраторник, згодом став інженером-конструктором І категорії, а з жовтня 2023 року очолив взвод у Полтавському воєнізованому загоні Бази протифонтанної безпеки.

30 квітня 2024 року Максим Міщенко долучився до лав Сил оборони. Він служив на посаді майстра відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів аеромобільного батальйону в складі 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади.

Солдат Максим Міщенко загинув 5 січня 2025 року під час виконання бойових завдань поблизу села Мала Локня Суджанського району, що на Курщині.

КАРАМАН ОЛЕКСАНДР

На вулиці Сінній відкрили меморіальну дошку начальнику розвідки та командиру розвідувального відділення Олександру Караману. Меморіальну дошку розташували на будинку, де працював військовий.

Майор Збройних сил України Олександр Юрійович Караман (позивний «Гора») народився 19 січня 1973 року у селі Медведівка Челябінської області. У 1980 році разом із сім’єю переїхав до України. Протягом 1980-1990 років навчався в Серпневій середній школі Валківського району Харківської області. У 1995 році закінчив Харківське гвардійське вище танкове командне училище.

Чоловік віддав військовій службі 20 років життя. 12 січня 1992 року прийняв військову присягу на вірність народу України. Перебуваючи на посаді начальника розвідувального відділення військової частини, брав безпосередню участь у бойових діях. Спочатку була оборона населених пунктів на Гуляйпільському напрямку (Запорізька область), потім – бої за звільнення Богородичного та Святогірська на Донеччині.

Поліг 15 серпня 2022 року в районі населеного пункту Богородичне Донецької області, захищаючи державний суверенітет і територіальну цілість України.

Його нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За вірність народу України» І ступеня, Почесною Грамотою виконавчого комітету Полтавської міської ради «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові, вірність військовій присязі, високе почуття патріотизму, активну громадянську позицію, вагомий особистий внесок у наближення перемоги над російським агресором» та відзнакою Полтавської міської територіальної громади «Захисник України – Герой міста Полтава».

БУГАЄЦЬ ВЛАДИСЛАВ

У День пам’яті та перемоги над нацизмом у Білицькій гімназії № 3 урочисто відкрили меморіальну дошку Владиславу Бугайцю.

Владислав Бугаєць народився 25 жовтня 2003 року в Полтаві. Ріс звичайним хлопцем із великим серцем, який мріяв про щасливе життя. Після закінчення школи вступив до Полтавського професійного ліцею, де здобув фах майстра ресторанного обслуговування та кухаря. Після навчання працював барменом у Нижніх Млинах.

Наприкінці 2021 року Владислава Бугайця призвали на строкову службу до лав 22-ї окремої бригади з охорони дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав Національної гвардії України.

У 2024 році його перевели на посаду стрільця-санітара батальйону оперативного призначення 22-ї окремої бригади НГУ «Київська Русь». У лютому 2024 року Владислава Бугайця у складі підрозділу направили на бойові позиції в Донецьку область.

18 лютого 2024 року він заступив на бойове чергування у складі відділення, яке тривалий час перебувало під щільним артилерійським вогнем противника. Разом із побратимами займався інженерно-фортифікаційним укріпленням позицій. У нічний час, під час атаки ворожої піхоти, ефективним кулеметним вогнем змусив противника відступити, не допустивши прориву оборони.

5 березня 2024 року воїн разом із п’ятьма бійцями зайняли передову позицію в тому ж районі. Владислав Бугаєць діяв рішуче та професійно: коригував вогонь артилерії та БпЛА, використовував гранати в ближньому бою, не дозволяючи противнику прорватися на позиції. У ході боїв його відділення знищило близько 150 окупантів, пишуть земляки.

7 березня 2024 року під час чергового ворожого артилерійського удару Владислав Бугаєць, з позивним «Бугай», загинув разом із побратимами.

За мужність, героїзм і самопожертву старшого солдата Владислава Бугайця посмертно нагородили нагрудним знаком «За відвагу».

ФЕДОРЧЕНКО ОЛЕКСАНДР

У Миргороді відкрили меморіальну дошку Герою України Олександру Федорченку

25 березня 2025 у Миргородській гімназії № 2 «Гелікон» відкрили меморіальну дошку полеглому в боях захиснику, Герою України, Почесному громадянину Миргородської міської територіальної громади Олександру Федорченку. З цієї нагоди на подвір'ї закладу відбулося урочисте віче.

На відкритті меморіальної дошки зібралися рідні, друзі, бойові товариші та представники громади. Вони вшанували пам’ять Героя, який до останнього подиху залишався вірним Україні. Керуюча справами виконавчого комітету Антоніна Нікітченко зазначила, що ця пам'ятна дошка буде символом того, що ми завжди будемо пам’ятати та шанувати наших Героїв, які загинули за вільну, незалежну Україну. Немає прощення тим, хто приніс українцям стільки горя і сліз. Скільки житимемо – не забудемо! І не пробачимо тим, хто прийшов на нашу землю вбивати. Антоніна Борисівна висловила щирі співчуття рідним Олександра Федорченка та передала його дружині почесну відзнаку «Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади», яку Герой України отримав посмертно.

Катерина Федорченко відкрила меморіальну дошку на честь свого полеглого чоловіка та поділилися спогадами про його незламний характер, силу духу та відданість військовій справі.

Олександр Іванович Федорченко народився 9 грудня 1974 року в м. Ізюм на Харківщині. Після закінчення 9 класів місцевої школи, продовжив навчання у професійно-технічному училищі та паралельно влаштувався на роботу. Трудове життя почалося на оптико-механічному заводі наладчиком станків, майстром по виготовленню окулярів. У Збройних Силах України служив у складі 95-ої окремої десантно-штурмової бригади. Після демобілізації Олександр працював у патрульно-постовій службі поліції. Але зрозумів, що повернення людям зору стане для нього головним професійним сенсом. У Миргороді він організував відмінне обслуговування у знаному на все місто магазині «Оптика». З першого дня повномасштабного вторгнення росії сержант Федорченко був мобілізований і став опорою та бойовим стрижнем Миргородської тероборони. Десантник Федорченко передавав свій бойовий досвід молодим бійцям. У цей період Олександр Федорченко у складі 148 батальйону спеціального призначення був серед тих, хто влаштував «Гадяцьке сафарі» на російського агресора, який вторгся на українську землю. З початку 2023 року у складі 116-ї окремої бригади виконував бойові завдання у найгарячішій точці на сході держави.

Т.в.о. начальника групи Цивільно-військового співробітництва ВЧ-7314, лейтенант Андрій Савіцький розповів, що 25 березня в районі населеного пункту Тоненьке Покровського району Донецької області у ході виконання бойового завдання Олександр Іванович Федорченко загинув. Позивний «Мамонт» дуже пасував йому. Гарні фізичні дані та виняткові людські якості зробили Олександра унікальним. Командир розвідувальної групи Федорченко був як батько для своїх підлеглим. Існувала навіть черга, щоб попасти до нього у групу, що наводила жах на ворогів. Завдяки його вмінню воювати збережено життя понад сотні побратимів. Уникнення зайвого ризику і тактичне вирахування кожного кроку під час виконання бойових завдань – за ці якості воїна цінувало командування військової частини.

Олександр Федорченко – активний патріот і принциповий українець. Після повернення із зони проведення операції об’єднаних сил приєднався до лав «Правого сектору» та став очільником миргородського осередку військово-політичного руху.

Олександр Федорченко мав свій погляд на розвиток нашого міста, балотувався на посаду Миргородського міського голови. При цьому не переставав допомагати побратимам як волонтер – возив військову амуніцію, продукти харчування у найгарячіші точки зіткнень. Він любив життя, вмів насолоджуватися кожною хвилиною у колі близьких людей. Планував мирне достойне життя і був справжнім другом, люблячим сином, братом, чоловіком, батьком, якому навіки лише 48 років.

Побратими згадали, як Олександр боровся із рашистами, про операцію «Гадяцьке сафарі». Олександр Федорченко був активним патріотом і принциповим громадянином своєї держави, за яку віддав життя.

Наш земляк, воїн ЗСУ з позивним «Мамонт», загинув 25 березня 2023 року в районі населеного пункту Тоненьке на Донеччині у ході виконання бойового завдання. До останнього подиху він залишився вірним військовій присязі і Україні, яку любив понад усе. На честь Героя у Миргороді одну із вулиць назвали його іменем.

Олександр Федорченко не дожив до Перемоги, але наблизив її ціною свого життя. Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас!

ВІКТОР ЧМІЛЕНКО

У День фермера, на фасаді будівлі Полтавської обласної Асоціації фермерів і приватних землевласників імені Героя України, Героя Небесної Сотні Віктора Чміленка, що розташована на вулиці Міщенка, відкрили анотаційну пам’ятну дошку громадському активісту та фермеру Віктору Чміленку.

Чміленко Віктор Іванович народився 4 лютого 1961 року в місті Бобринець Кіровоградської області. Закінчив місцеву школу, після чого вступив до Кіровоградського технікуму механізації сільського господарства.

Проходив службу в прикордонних військах на території Туркменії, на кордоні з Іраном. Після демобілізації до 1985 року працював у місцевому колгоспі інженером із техніки безпеки, пізніше – у Бобринецькій ремонтно-експлуатаційній майстерні.

У 1991 році закінчив Херсонський сільськогосподарський інститут за спеціальністю «Зоотехніка». У 1992 році заснував фермерське господарство «Вікторія», де обробляв 350 гектарів землі, вирощував зернові й технічні культури, розводив овець і свійську птицю.

Віктор Чміленко активно долучався до суспільно-політичного життя країни. У 2004 році був учасником Помаранчевої революції, а під час Революції Гідності підтримував Майдан у Кіровограді (нині Кропивницький) та в Києві. Брав участь в акціях Автомайдану, зокрема в місті Васильків блокував виїзд солдатів внутрішніх військ.

20 лютого 2014 року Віктор Чміленко загинув від куль силовиків на вулиці Інститутській у Києві.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Віктору Чміленку присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

СМІЛИК ОЛЕКСАНДР

На фасаді Зіньківського опорного ліцею імені Миколи Зерова відкрили меморіальну дошку Олександру Смілику.

Пам’ятну дошку встановили на будівлі навчального закладу, де свого часу навчався військовий.

Почесне право відкрити пам’ятну дошку надали матері воїна – Владиславі Антонівні.

Олександр Смілик народився 3 березня 1987 року в Зінькові. Саме тут минули його дитячі та юнацькі роки. Закінчив Зіньківську спеціалізовану школу І-ІІІ ступенів № 2 (нині – Зіньківський опорний ліцей імені М. К.Зерова). Здобув професію тракториста та водія автотранспортних засобів у Зіньківському регіональному центрі професійно-технічної освіти. З 2006 по 2007 роки проходив військову службу. Після повернення на малу батьківщину працював на підприємствах міста.

Рідні пригадують, що понад усе Олександр захоплювався книгами. Він міг читати днями й отримував від цього неабияке задоволення.

15 березня 2023 року був призваний до лав Збройних сил України. Олександр Васильович до останнього подиху виборював мирне небо над своєю Батьківщиною. Йому навіки залишилося 36…

АНДРІЙ СЕРБУТОВСЬКИЙ

Меморіальну дошку створили колеги по цеху. Її встановили на будинку, де він жив у Полтаві за адресою улиця Соборності, 26.

Сербутовський Андрій Андрійович (1923-2006), маляр, член НСХУ, заслужений художник України. Лауреат обласної щорічної премії імені Панаса Мирного за 2004 р. – за твори живопису «Подруги» (Солдатські вдови), «Хліба половіють». Учасник Другої світової війни. Спеціальної освіти не мав. Брав участь у виставках в Полтаві від 1948, у всеукраїнських – з 1954, а також в Японії (1975, 1980, 1981), Болгарії (1976, 1982), Польщі (1992), Німеччині (1992), США (1992). Член Національної спілки художників України. Лауреат обласної щорічної премії ім.Панаса Мирного (2004) за картини «Подруги» (Солдатські вдови), «Хліба половіють». Працював в різних жанрах – портрет, натюрморт, тематична картина, але улюбленим жанром художника був пейзаж. Картини Сербутовського зберігаються в музеях Полтави, Києва, Харкова

У загальному поступальному русі безумовно значну роль відіграють скромні трудівники мистецького цеху. До таких належить і полтавець Андрій Андрійович Сербутовський (1923-2006). На відміну від великих майстрів, які були піонерами в мистецтві свого часу, він ішов уторованим шляхом. Сербутовський зображував просту, буденну дійсність, передавав думки і почуття своїх сучасників без спеціальної естетичної опосередкованості й умовності. Його творчі пошуки незмінно співвідносилися з твердими уявленнями про суть і сенс життя, з громадянськими почуттями. Кредо Андрія Андрійовича Сербутовського – любов до своєї справи разом з упевненістю в її життєвій необхідності.

Ця переконаність була міцним підґрунтям для розвитку творчих здібностей, знаходила у Сербутовського дійовий вираз. Незаперечна його роль у заснуванні 1970 року Полтавської організації Полтавської обласної організації Національної спілки художників України. Як голова правління організації (1970-1971 роки) і член правління ПО СХУ (1970-1981 роки) Сербутовський віддав чимало сил для того, щоб Спілка стала справжнім організаційно-творчим центром образотворчого мистецтва в краї. Впродовж 1976-1979 років Андрій Андрійович очолював комісію з роботи з молодими художниками, в 1977-1980 і 1982-1983 роках був членом художньої ради при Полтавському художньо-промисловому комбінаті.

Діяльність митця ще за життя дістала широке визнання. Його твори експонувалися на обласних (із 1948 року), республіканських (із 1954 року), всесоюзних (із 1960 року), міжнародних (із 1974 року) виставках, зберігаються в державних музеях України, приватних колекціях на батьківщині та за кордоном.

При всьому тому значення творчості Андрія Андрійовича Сербутовського для української художньої культури ще не в достатній мірі усвідомлено істориками мистецтва. Художня критика не дуже уважно стежила за творчим розвитком майстра. Інтерв’ю з ним відомо лише кілька. Друковані видання рідко публікували репродукції його робіт. Про творчість А. А. Сербутовського взагалі написано до образливого мало. Виявлена бібліографія налічує трохи більше 30 позицій – переважно публікацій у місцевій пресі, головним чином, про виставки з участю Сербутовського та його персональні виставки. Каталог останніх відомий лише один (1983 року). Перший і єдиний альбом з малярством Сербутовського вийшов у Києві 2004 року. Робився він поспіхом. Підписи під багатьма ілюстраціями не вивірені, містять багато помилок і неточностей, репродукції розташовані безсистемно, через невисоку якість друку колірне багатство картин не передано. Та й показує альбом лише один бік обдарування Андрія Андрійовича Сербутовського – його майстерність як пейзажиста. Проте навіть за цих недоліків київська марка значила багато – презентація альбому в Полтаві зібрала майже весь культурний бомонд і вкотре дала підстави говорити про Сербутовського як про визнаного майстра живопису.

І все ж неувага сучасників дається взнаки. Життя мистця відоме далеко не так повно, як хотілося б для такої особистості; передусім це стосується першого етапу його творчості. Це зайвий раз підтверджує справедливість думки про необхідність своєчасного створення монографічного дослідження творчості митців ще за їх життя. Життя ж було доволі суворе для Сербутовського. Його шлях супроводжували чималі складнощі, він чув голоси як загального схвалення, так і критичної оцінки своєї творчості. Водночас художник був скромною, незахищеною «житейською мудрістю» людиною, але завжди принциповим, коли справа стосувалася мистецтва. З упевненістю можна сказати, що головним смислом його існування було – служіння мистецтву. Його він віддано любив, йому віддав всі свої сили, почуття, помисли, ради нього долав пов’язані з хворобою страждання останніх років життя. Тому така життєстверджуюча в своїй основі, красива і гармонійна його творчість.

Із кожним роком все далі відходить час, коли жив і творив Андрій Андрійович Сербутовський. На жаль, він не вів систематичних записів того, над чим розмірковував і що створював. Художник не любив теоретизувати і не залишив жодних письмових свідчень про свою мистецьку кухню. Він вірив тільки у творчість, вважав, що художник повинен висловлюватися картинами, стояв осторонь дискусій і загальноестетичних полемік. Як мистецький критик, Сербутовський виступив лише один раз, опублікувавши в газеті «Зоря Полтавщини» невелику статтю про творчість свого молодшого колеги і друга Валерія Мозока (1940-2008). В його мистецтві відзначив риси, очевидно, близькі самому: вимогливість до себе, філософське заглиблення у життя, відчуття сучасності. Свою аудиторію митець завойовував на виставках, де показував власний доробок. Чіткість його творчої позиції витікала із мистецтворозуміння – ніщо не могло змусити його сумніватися у величі й життєздатності реалізму. Всі роки він був на боці тих, хто виступав за доступність мистецтва, його зрозумілість масам.

Водночас мистецтво Андрія Андрійовича Сербутовського не лише візуалізувало банальні догми єдиного офіційно визнаного методу, а й реалізовувало себе за внутрішніми законами розвитку художньої логіки. Сербутовський, як і багато його колег, які творили в межах соціалістичного реалізму, поєднував у собі професійного виконавця соціального замовлення і прекрасного живописця, який створював тонкі й зворушливі пейзажі, виразні портрети й чудові натюрморти. Це художнє явище ще має знайти своє наукове визначення за допомогою співвіднесення з відомими у світі мистецькими стилями – від класицизму й академізму до імпресіонізму.

Спадщина Андрія Андрійовича Сербутовського промовиста за об’ємом і різноманітна за складом. Вона налічує сотні живописних і графічних робіт, включає різні види і жанри. Твори Сербутовського розійшлися за різними адресами, місцезнаходження багатьох невідоме, не всі збереглися. З життя пішло багато людей, які добре знали і цінували його талант. Ось чому так важливі факти, повідомлені авторам близькими Андрію Андрійовичу людьми – рідними, друзями, колегами, мистецтвознавцями: Олександром Глушаченком, Валентином Кожемякіним, Леонідом і Оксаною Колесніковими, Валерієм і Ольгою Кулагами, Ольгою Курчаковою, Олександром і Ольгою Левадними, Миколою Підгорним, Станіславом Ремчуковим, Юрієм Самойленком, Віктором Трохимцем-Мілютіним, Віталієм Ханком. Ці свідчення дали можливість одержати більш повне уявлення про Андрія Андрійовича як про людину і художника. Окрема подяка – архівісту Тарасу Пустовіту, колекціонерам Леоніду Гонтару, Сергію Коньку, Олександру Немировському, Ірині Ніжніченко, Роману Сазонову, фотографу Сергію Черпаченку.

Творчий шлях художника документовано хоча й неповно, але достатньо, щоб упевнено судити про його головні віхи. Особливо важливий аналіз власне мистецтва Сербутовського. Виявлена кількість картин і малюнків художника (понад 3000 творів) дає міцну основу для суджень про засоби і прийоми майстра, його ідеали, надії й прагнення. Композиція книги заснована на хронологічному принципі й охоплює всі етапи тривалого творчого шляху майстра – від пошуків дебютної пори до творів останніх років життя. На кожному етапі діяльності Сербутовського послідовно відкриваються різні сторони його мистецької позиції, яку він відстоював з твердістю і достоїнством.

Картини Сербутовського народжувалися в радянській дійсності, і їх неможливо відчути без зв’язку з цією дійсністю. У змісті кожної епохи поряд із прикметами нового, що народжується, сусідять елементи старого, що відходить, і в цьому мінливому поєднанні міститься мудрість людського буття, для якого спадкоємність важить нітрохи не менше, ніж революційне подолання віджилого. Джерелом високих мистецьких досягнень нерідко стає сприйнятливість художньої свідомості до тих явищ дійсності, що зникають. Сербутовський зображував радянську дійсність, що під дією невмолимої сили розвитку сходила зі сцени. Зображуючи «колгоспне» і загалом «соціалістичне», Сербутовський ставив перед глядачем непрості запитання, спонукаючи до роздумів про смисл того, що відбувається.

Еволюція творчості Сербутовського – це внутрішньо закономірний процес, хоча й не позбавлений певних складнощів, суперечливих моментів. Ця еволюція невіддільна від суспільних ситуацій, що змінювала одна одну протягом другої половини двадцятого століття, від морального стану людського життя, яке відбивалося на внутрішньому самопочутті художника, відгукувалося на якості його професійної праці. У цьому плані біографія Сербутовського має багато спільного з біографіями інших майстрів, які займали провідні позиції в боротьбі за реалізм.

Коли оцінюється творчість будь-якого художника і ставиться питання: «В чому його значення, його заслуга?» – відповідь може бути різна. Живописний твір, як і музичний, не сприймається всіма однаково, кожний знаходить у ньому щось своє, особливе.

МЕМОРІАЛ ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ

На ГРЛ зʼявилася памʼятна інсталяція з іменами полеглих воїнів 116 окремої бригади територіальної оборони.

Меморіал встановили за гроші меценатів.

«Кожен з нас повинен розуміти і завжди пам'ятати подвиг тих, хто повернувся додому на щиті. Імена полеглих Героїв 116 ОБр ТрО навіки вшановано в пам'ятній інсталяції у м. Полтава. Побратими, члени родин та прості містяни приходять до меморіалу, щоб схилити голови і вшанувати безсмертну звитягу тих, хто навіки у строю», – пишуть у підрозділі.

Меморіал вшанування пам’яті полеглих воїнів погодили з командуванням бригади. До композиції входять шість стел із чорного металу та колони з нержавіючої сталі, на яких викарбувано імена понад сотні захисників, що загинули у боях. Під час його створення додали постамент для квітів та лампадок у вигляді залізобетонних блоків. Вони символізують елементи укриттів чи блокпостів. 

Концепцію меморіалу було розроблено як альтернативу звичному стенду з фотографіями. Автором креативного дизайну виступила полтавська студія Axioma Design. Меморіал дозволяє не лише зберегти імена полеглих воїнів, а й створює місце спокою та роздумів для відвідувачів.

Головний архітектор та автор ідеї: Тарас Руденко.

ГУБАНЬОВ ЮРІЙ

У День захисників і захисниць України у Миргородській гімназії № 7 відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь випускника, який віддав своє життя, захищаючи Батьківщину. Захід зібрав родичів загиблого, представників влади, адміністрації школи, військових та громадськість.
2 жовтня миргородці попрощалися з молодим Героєм Юрієм Губаньовим, який віддав життя за свободу України в бою проти російської навали. Виконуючи бойове завдання, молодший лейтенант загинув 15 вересня внаслідок вибуху біля населеного пункту Юрченкове Чугуївського району Харківської області. 16 листопада 2022 року Героєві виповнилося б 24 роки. Поховали земляка в с. Черевки Комишнянської громади. У Юрія залишилася мама та брат Олександр, який також захищає Україну.

Юрій Юрійович Губаньов навчався у Миргородській 7-й школі. Він був одним із кращих студентів Полтавського педуніверситету. Закінчив з відзнакою бакалаврат на факультеті історії та географії, а потім навчався на магістратурі за спеціальністю «Історія та Археологія» і також отримав диплом з відзнакою. Майже з самого початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України, Юрій вступив до лав ЗСУ. 15 березня 2022 року його мобілізували. Він був заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення танкової бригади. Виконуючи бойове завдання, воїн загинув 15 вересня на Харківщині.

Рішенням 24 сесії Миргородської міської ради від 6.10.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин міста Миргород» (посмертно).

УДОВІЧЕНКО СЕРГІЙ, ІЛЬЧЕНКО СЕРГІЙ, ПЕРЕПЕЛЯТНИК ОЛЕГ

У Великобудищанській громаді відкрили меморіальну дошку на честь загиблого воїна Сергія Удовіченка

24 червня 2022 року Сергій Удовиченко загинув поблизу села Уди, Богодухівського району Харківської області. Через рік на фасаді Книшівської школи, яку закінчив Сергій, відкрили меморіальну дошку.

Сергій Удовиченко був родом із Книшівки. Закінчив Харківський індустріально-педагогічний технікум. Отримав фах майстра виробничого навчання — слюсаря із ремонту та експлуатації сільськогосподарської техніки. Військовому було 32 роки.

Це не перша втрата для Книшівки. 13 вересня 2015 року біля селища Луганське Бахмутського району на Луганщині у бою із диверсійно-розвідувальною групою загинув житель Книшівки старший солдат Сергій Ільченко. Указом Президента України № 76/2016 від 1 березня 2016 року Сергія Ільченка посмертно нагородили «За мужність» III ступеня.

У Книшівській школі також навчався житель села Тимофіївки (колишня Плішивецька сільська рада) навчався Олег Перепелятник. Військовий загинув вранці 16 березня 2016 року від кулі снайпера поблизу Авдіївки. Меморіальну дошку на честь Олега Перепелятника відкрили 13 жовтня 2020 року.

Указом Президента України № 132/2016 від 8 квітня 2016 року Олега Перепелятника посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

ЧЕРНИШ ВОЛОДИМИР, ІВАНЕНКО СЕРГІЙ

Дві дошки пам'яті полеглим воїнам встановили на будівлі полтавської гімназії № 18. Загиблі військові Володимир Черниш та Сергій Іваненко були випускниками цього закладу.

Меморіальні дошки на фасаді гімназії відкрили 3 жовтня. Вшанувати пам'ять полеглих воїнів прийшли їх рідні, друзі, однокласники та працівники гімназії.

Воїн Володимир Черниш

Володимиру Чернишу був 41 рік. Воїн родом із Полтави. До війська долучився у перші дні повномасштабної війни. Спочатку був у теробороні. Потім перевівся до 3-ї штурмової бригади, повідомляв раніше Суспільному офіцер відділу призову міського терцентру комплектування Роман Калина.

Служив на посаді водія стрілецької роти. Загинув воїн 10 вересня 2023 року в районі села Андріївка на Донеччині. За час військової служби нагороджений почесними відзнаками. Зокрема, згідно з наказом Головнокомандувача ЗСУ від 5 жовтня 2023 року відзначений нагрудним знаком "Золотий хрест".

Указом президента від 1 травня 2024 року за особисту мужність нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Воїн Сергій Іваненко

Військовослужбовець був командиром стрілецької роти 116-ї окремої механізованої бригади. На службі мав звання молодший сержант.

На початку війни добровольцем пішов в ТрО, потім перейшов до штурмових військ. Воїн професійно займався бігом.

Загинув воїн 10 листопада 2023 року поблизу населеного пункту Авдіївка Донецької області. Йому був 41 рік.

Указом президента від 12 лютого 2024 року за особисту мужність нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

ЗАКУПЕЦЬ АНАТОЛІЙ

Анатолій Закупець народився 24 квітня 1985 року в селі Максимівка Кременчуцького району Полтавської області. Після закінчення загальноосвітньої школи в рідному селі працював водієм на ПрАТ «Полтавський ГЗК». З 2014 року ніс військову службу у лавах ЗСУ, був учасником війни на сході України в ході АТО у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. У 2021-2022 роках працював водієм автотранспортних засобів з вивозу гірничої маси у кар'єр ТОВ «Єристівський ГЗК». З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну вже 25 лютого 2022 року добровільно звернувся до військкомату та пішов захищати Україну. Воював у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Молодший сержант Анатолій Закупець загинув 22 березня 2022 року внаслідок влучання ворожої ракети у будівлю, де він знаходився, поблизу міста Костянтинівка Донецької області. Прощання із загиблим відбулося 29 березня у Кременчуцькому Міському палаці культури, а також у Свято-Миколаївському соборі. Поховали Анатолія Закупця того ж дня на Алеї Пам'яті Свіштовського кладовища у місті Кременчук. Згідно з Указом Президента України Володимира Зеленського № 320 від 7 травня 2022 року за особисту мужність, самовіддані дії та героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військові присязі Анатолій Сергійович Закупець був нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно). 9 вересня 2022 року начальник Кременчуцької районної військової адміністрації Олег Лєднік, голова районної ради Дмитро Колотієвський та представник Кременчуцького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки вручили орден дружині загиблого Ірині Закупець