ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ

Меморіальна дошка розташована на фасаді Лазірківської школи, де у 1950-1953 роках навчався майбутній поет і яка вже 16 років носить ім’я земляка. Рішенню увічнити пам’ять у назві школи передувала тривала боротьба: мешканці Лазірок домагалися права назвати заклад іменем Володимира Підпалого і зрештою перемогли навіть спротив у часи проросійського режиму Януковича, адже усвідомлювали наскільки важливо берегти власну історію. У фоє школи її учні та вчителі створили стіну поетичного настрою (Interactive Wall), де кожен охочий писав свої улюблені поетичні рядки авторства Підпалого.

У 1973 році за загадкових обставин у Києві помер поет-шістдесятник Володимир Підпалий – прозаїк, перекладач та представник «тихої поезії». Йому було лише 37 років.

За офіційними версіями причиною смерті Володимира Підпалого стало тяжке захворювання, однак сучасники й дослідники вказують на ймовірне отруєння радіоактивними матеріалами.

Володимир Підпалий народився 1936 року в селі Лазірки на Полтавщині в козацькій родині. Батьки з ранніх літ прищеплювали йому любов до рідної землі й культури. Вони самі були невтомними трударями: батько дбав про дерева, мати обожнювала квіти. Разом вони плекали в синові прив’язаність до українського світу.

Шкільні роки для Володимира Підпалого були нелегкими: напівсирітське дитинство минало в голоді й холоді, проте саме тоді в ньому формувалася внутрішня сила й чутливість. Після школи почав працювати у МТС та колгоспі аж поки в 1955 році його не мобілізували на флот.

Після навчання в Київському університеті працював літературним редактором в Держлітвидаві, а з 1965 року у «Радянському письменникові» старшим редактором поезії. Його поезія була позначена ліричною глибиною та водночас громадянською відвагою. Ще в роки студентства почав писати та друкуватись на шпальтах «Молоді України» та «Зміни».

З 1967 року Володимир Підпалий був членом Спілки письменників України Він активно працював над відродженням української культури, попри постійний тиск і виклики на «профілактичні» бесіди в КДБ. Смерть Володимира Підпалого стала ударом для цілого покоління й зупинила розвиток напряму «тихої поезії» в українській літературі.

У багатьох віршах Володимира Підпалого живе дух його рідного краю, почуття любові до Полтавщини. Серед них вірші «Зірка», «Осінній сон», «Пам’яті матері», «Вечірнє», цикл «Григорій Сковорода» та інші.

Проте пам’ять про Володимира Підпалого живе у його творчості та в словах його сина Андрія, який також став поетом.

Теорії смерті Володимира Підпалого

За офіційними версіями причиною смерті Володимира Підпалого стало тяжке захворювання, однак сучасники й дослідники вказують на ймовірне отруєння радіоактивними матеріалами. 22 лютого 1972 року у нього з’явилися ознаки променевої смертельної хвороби від отруєння радіоактивними матеріалами.

Смерть письменника співвідносять із діяльністю 5-го управління КДБ УРСР, що проводило операції проти української інтелігенції. Також за однією з інших версій, Володимира Підпалого отруїли цигаркою в межах спецоперації «Блок». Подібним чином були знищені окремі незручні для комуністичного режиму московитські поети.

Операція «Блок» була спрямована проти людей, які дозволяли собі, як на теперішній час, доволі безневинну річ – виготовлення і поширення самвидаву. Тоді це доволі строго каралося. Ця оперативна справа мала назву «Блок», тому що КДБ, який моніторив суспільні настрої, помітив «блокування» національно-свідомої інтелігенції, молоді, які між собою спілкуються, організовують неформальні культурні акції.

Справа «Блок» велася впродовж 1960-х років, але на початку 1970-х вирішили її реалізувати. Тому що саме в цей період часу в УРСР відбувалася активізація національно-культурного життя, становлення політичної течії у «шістдесятництві».

У цілому, в 1972-1973 рокам піддано арештам близько 87 людей. Проте в популярній літературі, в ЗМІ часто зустрічається твердження, що арештам піддали близько ста письменників. Але якщо дивитися за документами, то це 87 людей.

Похований на Байковому кладовищі в Києві.

• Білик Г. Слово мовлене - животворить. Рец. на книгу : Пішов у дорогу – за ластівками : спогади про Володимира Підпалого / упоряд.: Н. Підпала, О. Рарицький; передм. О. Рарицького. – Кам'янець-Подільський : ПП «Медобори», 2011. – 496 с. / Г. Білик // Рідний край. – 2012. – № 2. – С. 297-298.
• Володимир Підпалий (09.05.1936 - 24.11.1973) : [коротка біографія, поезії уродженця с. Лазірки на Полтавщині] // Антологія української поезії XX століття: від Тичини до Жадана / упоряд. І. Малкович. – К., 2018. – С. 1140-1141, 1920-1921.
• Підпалий В. О. Любов'ю землю обігріти... : Поезії, біографічні та методичні матеріали / В. О. Підпалий. – Київ : Веселка, 2006. – 63 с.
• Підпалий В. О. Поезії / В. О. Підпалий. – Київ : Дніпро, 1982. – 204 с.
• Підпалий В. О. Сковородинські думи : поезії / В. О. Підпалий. –Київ : Веселка, 2002. – 47 с.
• Підпалий В. О. Тут все з дитинства серцеві знайоме... / В. О. Підпалий ; упорядник Н. А. Підпалої. – Полтава : Видавець Р. В. Шевченко, 2011. – 483 с.
• Підпалий В. О. «Усе, що в серці виплекав я доброго належить вам» : біобібліографічний покажчик / В. О. Підпалий. – Київ : Котигорошко, 2001. – 111 с.
• Рарицький О. А. Володимир Підпалий (1936-1973) / О. А. Рарицький // Історія української літератури ХХ - поч. ХХІ ст. : навч. посіб. : у 3 т. / за ред. В. І. Кузьменка. – К., 2014. – Т. 2. – С. 89-97.
• Сині троянди Володимира Підпалого : два спомини про друга [Н. Кащук, Ф. Кислого] // Наука і культура: Україна : щорічник. – Вип. 21. – К., 1987. – С. 402-407.

ГОНЧАРОВ ЯН

У Кременчуці відкрили меморіальну дошку на честь старшого сержанта ЗСУ, Героя України Яна Гончарова.

Пам’ятний знак встановили на фасаді Кременчуцької гімназії № 1, де колись навчався захисник Ян Гончаров. Рідні та жителі міста вшанували пам’ять воїна хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіалу.

Життєвий шлях

Ян Гончаров народився 6 січня 1991 року на Полтавщині у Кременчуці, де він закінчив місцеву гімназію. Після продовжив здобуття освіти у Кременчуцькому національному університеті імені Михайла Остроградського за напрямом електромеханіки, а також управління та адміністрування. Також мав досвід навчання за кордоном, зокрема у Варшаві, де опанував спеціальність у сфері проєктування комп'ютерних мереж та інформаційних систем.

Пізніше працював на промислових підприємствах Кременчука та за кордоном у сфері електромеханіки. На початку повномасштабного вторгнення чоловік добровільно мобілізувався до лав Збройних Сил покинувши посаду інженера у сервісному центрі в рідному місті. У війську Ян Гончаров спочатку виконував завдання у Кременчуці, а згодом його відрядили до окремого розвідувально-диверсійного підрозділу Головного управління розвідки «Кракен». Там він виконував завдання з добування розвідінформації щодо складу, розташування та характеру дій противника в смугах відповідальності, а також вогневих позицій артилерії та мінометів, для проведення спеціальних дій в смугах оборони, знищення особового складу противника наявними та придатними засобами, у тому числі із застосуванням ударних БпЛА.

Під час служби чоловік проявляв винахідливість, мужність, сміливість при вирішенні складних питань, ризикуючи життям був опорою і підтримкою для побратимів. Воїн схилив голову 31 липня 2023 під час виконання бойового завдання в районі Кліщіївки на Донеччині внаслідок інтенсивного ворожого обстрілу.

Згідно з указом Президента України старшого сержанта Яна Гончарова посмертно відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У воїна лишилися дружина з сином.

ОСТАПЧУК ПАВЛО

На честь воїна відкрили меморіальну дошку на фасаді школи № 34 у Полтаві. Боєць склав голову у боях на Донеччині.

Пам’ятний знак встановили на фасаді навчального закладу, де здобував освіту воїн.

Меморіальну дошку відкрили хвилиною мовчання задля вшанування пам’яті полеглих захисників України.

Життєвий шлях захисників

Солдат Павло Остапчук народився 12 липня 1986 року у Полтаві, де навчався у школі № 34, під час навчання у старших класах займався спортом, а також самостійно вчився грати на гітарі та співати.

Після навчання працював будівельником та продовжував захоплюватися музикою. З початком повномасштабного вторгнення разом з братом доєднався до лав Збройних сил, де його направили на службу у 107 бригаду реактивної артилерії м. Кременчук. Там він служив з 28 лютого 2022 року у роті охорони на посаді стрілець-санітар.

Згодом, вирішив доєднатися до окремої штурмової Київської бригади після чого його направили у місто Костянтинівка, що на Донеччині у званні старший стрілець 1-го штурмового батальйону. Загинув 10 березня 2023 року на околицях села Іванівське поблизу Бахмуту внаслідок штурмових дій противника. Посмертно Павла Остапчука нагородили відзнакою Полтавської громади «Захисник України – Герой міста Полтава».